Сторінка 1

Дарунки
Данiела Стiл


Колись Пол Паркер промiняв свою дружину Веронiку на багату молоду француженку. Вiн так вирiшив. І цей крок, здаеться, змiнив не тiльки його власне життя… Пiсля тривалоi важкоi хвороби вiн зiбрав всю свою родину, щоб оголосити останню волю й сказати важливi слова дiтям. Кожному з них – трьом донькам i единому сину – вiн приготував особливi дарунки, якi в майбутньому мають допомогти iм досягти щастя. Пол хоче виправдати себе, своi помилки, тому вiн щедрий на багатi подарунки, якi дiти отримають у спадок. Але найбiльший сюрприз вiн приготував для своеi колишньоi дружини Веронiки…





Данiела Стiл

Дарунки



© Danielle Steel, 2015

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017


***


Роман «Дарунки» е художнiм твором. Імена, персонажi, мiсця та подii е витвором авторськоi уяви або ж використовуванi з художньою метою. Будь-який збiг iз реальними особами, живими чи покiйними, подiями чи мiсцевостями е цiлком випадковим.




Дарунки


Моiм прекрасним люблячим дiтям

Бiтi, Тревору, Тодду, Нiку,

Сем, Вiкторii, Ванессi, Максу й Зарi.

Ви – найяскравiшi зiрочки в моему небi,

Ви – моя надiя, моi мрii,

Моi найкоштовнiшi спогади,

Мое джерело любовi та смiху,

Ви – моя радiсть… мое життя.

    Вiд щирого серця з любов’ю
    Мама

І Джону,

За наших прекрасних дiтей, за щасливi роки,

Найкращi роки мого життя, i за спогади, якi я

Плекатиму завжди, i за стiльки дарiв.

    З усiею любов’ю
    Олiв




Роздiл 1


Тiммi Паркер сидiла за робочим столом, пiдiбгавши пiд себе ногу. Довге бiляве волосся вона стягнула гумкою, i мiрою того, як зростало ранкове напруження, ii зачiска поступово доповнилася чотирма олiвцями й ручкою. На нiй була чиста, але пом’ята картата сорочка iз закасаними рукавами, вдягнута поверх майки, рванi джинси, а на ногах – закритi кеди-«конверси». І жодного макiяжу. Свою високу струнку точену фiгуру Тiммi успадкувала вiд батька. Вона була метр вiсiмдесят без пiдборiв на зрiст, двадцяти дев’яти рокiв i мала диплом магiстра Колумбiйського унiверситету в галузi соцiальноi роботи. Наразi дiвчина працювала на установу, чиею мiсiею було забезпечити безкоштовним або дешевим житлом небезнадiйних представникiв бездомного населення Нью-Йорка. Того дня вона з шостоi ранку була на робочому мiсцi, намагаючись усе встигнути. На ii столi лежала цiла гора документiв. А iй хотiлося знайти житло для всiх i кожного, але вона знала: якщо пощастить, якщо продовжити стукати у дверi державних установ та застосовувати iншi ресурси, то знайдеться дiм лише для одного-двох, яких визнають гiдними. Слово «гiдний» вживали як узагальнення, за допомогою якого з-помiж усiх нужденних видiляли кiлькох, хто потребував допомоги найбiльше.

Стояв спекотний липневий день, i, як завжди, кондицiонер у ii кiмнатi не працював. Уже зараз можна було сказати, що це один iз тих днiв, коли нiщо не працюе так, як треба, i доведеться повiдомляти невтiшнi новини кiльком найбiльш зневiреним клiентам. Жорстоке розчарування невiд’емно супроводжувало ii в роботi. Вона жила в постiйному станi обурення через несправедливiсть системи i ii неспроможнiсть допомогти цим людям. Допомога безхатченкам була ii пристрастю з пiдлiткових рокiв. Вона була вiдданою й глибоко небайдужою, хоча й нерiдко сердилася. У юностi частенько виголошувала за обiднiм столом тиради, присвяченi соцiальним проблемам, i вiдтодi кожен ii рiк минав у намаганнi бодай чимось зарадити. Менш за все Тiммi Паркер схильна була кидати справу на пiвдорозi – вона невтомно працювала, прагнучи полегшити життя знедоленим. І навiть знайшовши людинi житло, продовжувала пiдтримувати з нею зв’язок. Опинившись в iзоляцii крихiтних державних однокiмнатних квартир, без системноi пiдтримки, на яку звикли покладатися на вулицях, люди потрапляли пiд серйозну загрозу самотностi, розпачу й самогубства.

Тiммi мала сотню чудових iдей щодо того, як можна покращити ситуацiю, але iй завжди бракувало коштiв або групи пiдтримки. Програми допомоги бiдним були замороженi через економiчну кризу, приватнi фонди так само скорочувалися, i нiхто в урядi не дослухався до них. Тiммi почувалася так, наче намагаеться вичерпати океан наперстком, дивлячись, як iгнорують ii клiентiв, що не менше року чекають на участь у безкоштовнiй програмi лiкування вiд наркозалежностi або на отримання житла. Жiнкам на вулицi щастило менше, нiж чоловiкам, i вони часто ставали жертвами насильницьких злочинiв у притулках. Щодня дiвчина долала нескiнченнi бюрократичнi бар’ери, допомагала людям заповнювати бланки на оформлення виплат iз безробiття чи на отримання посвiдчення особи. Найдужче спiвчувала вона пiдлiткам, хоча вони були бiльш пристосованi до виживання на вулицях, та й ними легше було опiкуватися завдяки програмам допомоги дiтям, яких вистачало по всьому мiсту. Сьогоднi до опiвдня Тiммi вже прийняла шiстьох клiентiв, ще з дюжиною мала зустрiтися протягом дня. Во

Сторінка 2

а нечасто покидала офiс ранiше сьомоi-восьмоi вечора, а iнодi затримувалася до опiвночi й щодня приходила задовго до початку робочого часу. Робота була ii життям, i наразi це було все, чого вона прагнула.

Будучи студенткою, вона жила з чоловiком, який зрадив ii з найлiпшою подругою. А згодом була заручена з iншим чоловiком, який теж зраджував ii, та принаймнi не з кимось знайомим. Вона порвала з ним i вiдтодi всю свою любов, усю пристрасть та енергiю вкладала в роботу й нi з ким не зустрiчалася протягом двох останнiх рокiв. Лише часто казала, що жiнкам у ii родинi не щастить. Їi молодша сестра Джулiетт мала нездоланну слабкiсть до невдах. Вони тягнули з неi всi соки, користуючись ii благородством i добротою, i нарештi, отримавши все, що могли, кидали ii заради iншоi жiнки. І единою, хто цьому дивувався, була сама Джулiетт, яка оплакувала втрату мiсяцями, а потiм знаходила собi такого самого негiдника.

Їхня мати Веронiка двадцять рокiв пiсля розлучення продовжувала кохати й пiдтримувати iхнього батька – чарiвного й вродливого, але так само зрадливого чоловiка. Мати дiзнавалася про його невiрнiсть протягом усього шлюбу, який обiрвався пiсля викриття його iнтрижки з двадцятитрирiчною супермоделлю. Вiдтодi вiн змiнив низку гарненьких молодих коханок, i Веронiка постiйно знаходила йому виправдання й казала щось на кшталт «ви ж знаете, який ваш батько». Тiммi аж надто добре знала, який iхнiй батько, i нарештi дiйшла висновку, що всi чоловiки однаковi. Привабливi, часто вродливi й рiдко коли чеснi, вони зраджують, брешуть i використовують жiнок. Через це вона нiколи не була близькою до батька i з жахом виявила, що чоловiки, з якими зустрiчалася, були анiтрохи не кращi за нього – щоправда, зовсiм не такi чарiвнi красенi, як вiн, справжнiй майстер зваблювання. Рiдко яка жiнка могла встояти перед ним. Вiн, як каже приказка, не вмiв причарувати хiба що покiйника – характеристика, яку Тiммi зрештою зненавидiла. Вона терпiти не могла спокусникiв, а мати й сестри звинувачували ii в тому, що вона ненавидить чоловiкiв узагалi. Нi, заперечувала вона, лише брехунiв i зрадникiв, а ще тих, у кому вiдчувала закоханiсть. Вона одразу ж пiдозрювала хлопцiв у пiдступностi, якщо вони хотiли бути з нею.

Лише ii найменша сестра Джой уникла цiеi долi. Вона завжди була улюбленицею батька завдяки тому, що красуня й схожа на матiр, яка i в п’ятдесят два роки залишалася вродливою. Обидвi вони, Веронiка i Джой, мали густе темне волосся, порцеляново-бiлу шкiру й фiалковi очi, хоча Джой вища за матiр i в коледжi була моделлю. Вiдколи достатньо пiдросла, щоб заговорити, вона завжди примудрялася обкрутити татка навколо свого маленького пальчика й отримати вiд нього все, що хоче. Але при цьому тримала дистанцiю з ними всiма. Джой була найбiльш незалежною й з чоловiками у своему життi теж трималася вiдчужено. Неважко було помiтити, що вона боiться, як би iй не завдали болю. Вона завжди зв’язувалася з чоловiками, якi мешкали на iншому континентi або були так само зосередженi на своiй кар’ерi, як i вона, i годi було тримати iх на вiдстанi витягнутоi руки. Усi вони, здавалося, обожнювали ii, але нiколи не були поряд.

Тiммi полюбляла зауважувати, що жодна з них не мала гiдних стосункiв. Вона це називала «родинним прокляттям». На думку Тiммi, батько прирiк iх на фатальне тяжiння до негiдних чоловiкiв. Це стало невiд’емною рисою ii самоi, яку вона не владна була змiнити й уже не намагалася. На неi й без того багато навалилося: пошук житла для клiентiв був значно важливiшою справою, нiж пошук правильного хлопця. І наразi ii це справдi не хвилювало.

У перервi мiж прийомами задзвонив телефон на столi. На зустрiч iз нею чекали ще люди, тож вона вже подумала пропустити дзвiнок, аби той перейшов на голосову пошту, але не хотiла прогавити звернення клiента в скрутнiй ситуацii або вiдповiдь агенцii з найму квартир – однiеi з тих, з якими вона зв’язувалася вранцi телефоном або електронною поштою. Тож, знервована, пiдняла слухавку.

– Тiммi Паркер, – рiзко, офiцiйним тоном промовила дiвчина. Вона не була аж такою милою та лагiдною, хоча й мала добре серце, про що свiдчила ii робота.

– Привiт, Тiммi. Це Арнольд, – назвався спiврозмовник, i по ii спинi пробiг холодок. Вона одразу впiзнала голос на тому кiнцi дроту. Це був Арнольд Сендз, адвокат батька i його найближчий друг. Вона знала його з дитинства. Останнього року батько дуже хворiв: пiсля перенесеного iнсульту вiн став недiездатним i перебував у будинку догляду. Тiммi вiдвiдувала його два тижнi тому, i вiн то приходив до тями, то знову непритомнiв, а вона мовчки сидiла поряд i спостерiгала за ним, тримаючи за руку. Його лiвий бiк був паралiзований, i iй боляче було бачити його в такому жалюгiдному станi. Вiн завжди був сповнений життя й виглядав на багато рокiв молодшим за свiй справжнiй вiк. До iнсульту. Протягом останнього року, коли йому виповнилося вiсiмдесят, життя повiльно вислизало вiд нього. І хоча переважну бiльшiсть життя Тiммi засуджувала його спосiб iснування, iй усе-таки легш

Сторінка 3

було вiд усвiдомлення, що вона мае батька. У глибинi ii душi завжди жеврiла таемна, невисловлена, чарiвна вiра в те, що одного дня все обернеться на краще й вони матимуть чеснi стосунки, а вiн дивовижним чином перетвориться на того, ким вона могла б захоплюватися й на кого могла б покладатися. Вона знала, що цього нiколи не станеться, але, доки вiн був живий, трималася за цю вiру. Вiн нiколи не приходив нiкому на допомогу – анi iй, анi матерi, анi ii сестрам. Мати пробачила його за це. Тiммi так i не змогла.

– Вибач, що телефоную тобi на роботу, – сказав Арнольд. У нього був стурбований голос. І Тiммi одразу зрозумiла, що сталося.

– Тато?

– Вiн тихо вiдiйшов минулоi ночi.

Усi вони знали, що це неминуче станеться. І це тривало довше, нiж вони гадали. Джулiетт заходила вiдвiдати батька кiлька разiв на тиждень, Джой не бачила його жодного разу за два мiсяцi: вона мешкала в Лос-Анджелесi, була зайнята, а до того ж iй було важко бачити його в такому станi. Вона робила все, що можна, аби тiльки уникнути цього. Тiммi приходила вiдвiдати його раз на кiлька тижнiв, хоча й ненавидiла цi вiдвiдини. А мати бачила його мiсяць тому, у червнi, перш нiж поiхати на лiто на пiвдень Францii. Вона винайняла будинок у Сен-Тропе на два мiсяцi й перед вiд’iздом провела день бiля Пола. Вона зiзналася Тiммi, що боiться, що бачила його востанне, але стверджувала, що вони сказали одне одному все, що мали сказати. Вона не розповiла доньцi, але Пол попросив у неi вибачення за своi численнi провини як чоловiка й навiть як друга, i вона покидала його зi спокiйним серцем. З усiм цим вона звиклася багато рокiв тому. Двадцять рокiв пiсля iхнього шлюбу – тривалий термiн, а Веронiка була людиною, схильною пробачати. Вона не докоряла йому анi через кiнець iхнього шлюбу, анi через причину, з якоi вiн обiрвався, i навiть через величезну суму, яку виплатила йому i яку вiн вiдтодi марнував на iнших жiнок, на комфортабельний спосiб життя й надмiрнi розкошi. Ця сума не розорила анi Веронiку, анi дiвчат. Молодшими вони покладалися на матiр i нiколи – на батька.

– Ви вже повiдомили мамi? – тихо спитала Тiммi. Вона очiкувала цiеi новини рано чи пiзно, хоча й не саме цього дня. Важко було передбачити, коли це станеться.

– Хотiв спочатку зателефонувати тобi. Подумав, що ти волiтимеш сама розповiсти матерi й дiвчатам. А мати, певно, захоче зайнятися органiзацiею похорону, – обережно сказав вiн. У життi батька не було жодних серйозних стосункiв iз жiнками пiсля Веронiки, яка так i залишилася близькою йому. Пiсля розлучення в його життi був нескiнченний парад дiвиць, останнiм часом молодших, нiж його доньки, i всi вони зникли, щойно вiн занедужав. Вiн не зустрiчався з жiнками, якi залишилися б поряд, коли стане геть скрутно й вiн бiльше не зможе виписувати iм чеки. Навiть у вiсiмдесят рокiв вiн мав бурхливе особисте життя, i жiнки досi млiли вiд нього – точнiсiнько як Веронiка у двадцять один рiк, коли йому було сорок дев’ять. Перед його зовнiшнiстю, шармом та елегантнiстю майже неможливо було встояти. Навiть медсестри в будинку догляду захоплювалися тим, який вiн красень. Тiммi успадкувала його зовнiшнiсть, але в iншому не мала з ним нiчого спiльного. Вона була серйозна, вiддана, працьовита й надiйна.

– Я зателефоную мамi години за двi, – обачно сказала Тiммi. – Маю спершу прийняти кiлькох клiентiв. Можете повiдомити дiвчатам? Вони цього очiкують, це не стане сюрпризом.

Але навiть вона мусила визнати, що iй сумно. Урештi-решт це сталося, гру було скiнчено. Батько, який нiколи по-справжньому не був iм батьком, помер. І вона впiймала себе на тому, що мае змiшанi почуття. Вiдчувала втрату й була впевнена, що ii сестри вiдчуватимуть те саме. Це буде тяжка новина для iхньоi матерi. Батько був лише номiнальним головою сiм’i, але Веронiка так чи так любила його як чоловiка, як друга протягом тридцяти одного року. В останнi роки вiн став iй майже батьком i за вiком цiлком годився на цю роль. А вона по-материнському опiкувалася ним, зокрема вiдтодi, як вiн занедужав. Це були стосунки, якi Тiммi нiколи не розумiла до кiнця. Їй вони здавалися до болю неадекватними, особливо з боку матерi, але нiбито влаштовували iх самих.

Чимало прикрих слiв було сказано, коли бучний роман батька зi знаменитою моделлю поклав край iхньому шлюбу. І ще бiльше пiсля того, як Веронiка дiзналася, що це не перша його iнтрижка. Та чомусь пiсля розлучення вона пробачила йому, i вони залишилися друзями. Мiж ними встановився зв’язок, який тривав двадцять рокiв i виявився мiцнiшим за iхнiй шлюб. Веронiка казала, що пiдтримуе його заради дiтей. Але Тiммi завжди вiдчувала, що батьки роблять це заради себе, з власноi потреби одне в одному.

– Скажу дiвчатам, щоб не телефонували вашiй матерi, доки ти з ними не зв’яжешся, – зiтхнув Арнольд. Вiн знав, що сумуватиме за старим другом, i вже тужив за ним протягом останнього року, пiсля iнсульту, який вiдiбрав у Пола здоров’я й раптом зiстарив, що було геть не схоже на його давнього знайомого.

– Дякую, Арнольде, – тихо ска

Сторінка 4

ала Тiммi. – Я буду на зв’язку.

Вона знову подякувала йому й поклала слухавку. Якусь мить сидiла в крiслi, визираючи крiзь вiкно на похмуру вулицю нижнього Гарлема, де був розташований ii офiс. Надворi бiля пожежного гiдранта бавилися дiти. На мить вона повернулася думками в минуле, пригадавши, яким героем у дитинствi здавався iй батько, аж до розлучення, коли вiн отримав усе, але зник iз iхнiх життiв.

Їй виповнилося дев’ять, коли розлучилися батьки. Пiсля того були приемнi зустрiчi на канiкулах, короткочаснi появи батька на днi народження чи на Рiздво, коли вiн вривався в iхне життя, наче якась гламурна iстота, якою вiн i був. Здавався чарiвним птахом у польотi, з яскравим пишним пiр’ям. Його завжди було не наздогнати – хiба що милуватися ним у небесах, дивлячись, як вiн знову зникае. І нiколи не знатимеш, коли повернеться, а повертався вiн, коли було зручно йому. Вiн був утiленням нарцисизму. Не те щоб поганою людиною – лише довершеним егоцентриком i нiкчемним батьком. І його дiти розплачувалися за це аж до дня його смертi, вона – глибокою зневiрою в подiбних до нього чоловiках, i всi трое – пiдсвiдомим тяжiнням до схожих на нього хлопцiв. Джулiетт, яка колекцiонувала паразитiв i невдах. І Джой з ii страхом бути покинутою й розчарованою, що утримував ii вiд надмiрноi прив’язаностi до будь-якого чоловiка. Вона була ще юна й досi мала шанс налагодити особисте життя. Проте Тiммi була вже впевнена, що вони з Джулiетт нiколи цього шансу не отримають. Жереб було кинуто, i iхнi звички й переконання вже змiцнiли. Важко було змiнитися.

Вона встала й обiйшла навколо столу, щоб вiдчинити дверi офiсу. У кiмнатi очiкування сидiли двое людей, ждучи на прийом. Вона усмiхнулася обом, попросила чоловiка зачекати кiлька хвилин i покликала до кабiнету жiнку. Та була молодша за Тiммi, зi сплутаним волоссям i не мала зубiв. Вона провела на вулицях три роки й мала за плечима довгу iсторiю проблем iз наркотиками. Трое ii дiтей виховувалися в прийомних сiм’ях. Усi своi пожитки вона носила iз собою – брудний спальний мiшок i два смiттевi пакети, повнi одягу. Вона чекала на участь у програмi лiкування вiд наркозалежностi. Тiммi мала для неi поганi новини. Лiкувальний заклад зачиняли, i iй знову доводилося починати шукати з нуля деiнде, а це могло забрати ще два роки. Ситуацiя виглядала вкрай безнадiйною.

Тiммi сiла за стiл навпроти неi, щоб повiдомити новину. І, повiдомляючи ii, думала про батька. Про те, яким безглуздим, егоiстичним i безплiдним було його життя порiвняно з життям ii клiентiв. Вiн нiколи нiчого не зробив для iнших – лише для себе й мимохiдь для жiнок, з якими зустрiчався. Його життевий шлях був суцiльним самовиправданням – i це одна з причин, чому Тiммi так старанно працювала. Єдине, що вона завжди знала з дитинства, що не хоче бути анiтрохи схожою на нього. Так i вийшло. А тепер вiн помер. Вона зосередилася на клiентцi й спробувала принаймнi на годину-двi забути про батька, до тiеi митi, коли змушена буде зателефонувати матерi й сповiстити iй, що Пол помер. Як найстаршiй iз трьох дочок Веронiки iй завжди дiставалася найтяжча робота. Джулiетт нiколи для цього не годилася. А Джой давно вийшла з гри й вела дуже самостiйне життя в Лос-Анджелесi.



Коли Арнольд зателефонував Джулiетт до ii крихiтноi кав’ярнi з пекарнею в Бруклiнi, у районi Парк-Слоуп, обiдня година була в самому розпалi, як i щодня. Їi кав’ярня, «Кухня Джулiетт», користувалася успiхом вiдтодi, як вiдчинилася три роки тому. На вимогу матерi вона вивчала iсторiю мистецтва й отримала диплом магiстра в Сорбоннi, аби лише записатися на курси в «Кордон Блю» в Парижi «суто для розваги», а закiнчивши iх, зрозумiти, що випiчка – ii справжня пристрасть. Вона готувала сендвiчi з незрiвнянних круасанiв, якi випiкала щодня, а також продавала печиво, тiстечка й торти за рецептами, вивченими у Францii. І ii плани стати куратором музею або викладати розвiялися, мов дим, пiсля «Кордон Блю». Вона нiколи не була така щаслива, як тепер на кухнi, коли зазирала в духовку, подавала кухоль гарячоi кави лiтньому клiентовi чи наливала чашку гарячого шоколаду для дитини, густо вкриваючи його збитими вершками. Годування людей задовольняло всi ii потреби, i справи в маленькоi кав’ярнi йшли добре. Пiсля багатьох дискусiй i кiлькох серйозних мiркувань мати позичила iй грошi на вiдкриття закладу, хоча й була дуже розчарована, що Джулiетт облишила кар’еру в галузi мистецтва. Веронiка досi сподiвалася, що одного дня Джулiетт переросте свое захоплення випiчкою. У своi двадцять вiсiм вона досi поводилася, як юна дiвчина. Веронiка бажала для доньки бiльш цiкавоi й iнтелектуальноi професii, нiж заправляти кав’ярнею. Мати завжди плекала надiю, що Джулiетт успадкувала ii пристрасть до мистецтва, ii i батька Веронiки. Це було в них у кровi. Але Джулiетт покинула мистецтво заради своiх круасанiв. І врештi-решт мати допомогла iй позикою.

Джулiетт була меншою, м’якiшою подобою старшоi сестри Тiммi. Їх роздiляв лише рiк рiзницi, i, зростаючи, вони були схожi, як близнючки. Ал

Сторінка 5

характером вiдрiзнялись, як день i нiч. Тiммi й Джулiетт обидвi були зеленоокi, як батько, i Джулiетт завжди мала трохи зайвоi ваги, та все одно була гарненькою. Тiммi була вища й стрункiша, Джулiетт – нижча й круглiша, ii жiночна фiгура трохи роздалася завдяки випiчцi, яку вона постiйно куштувала, експериментуючи з новими рецептами. А ще вона мала пишнi сiдницi, через що Тiммi завжди дражнила ii. Волосся в неi було бiляве, як у Тiммi, але в дитинствi спадало гривою кучерiв, тепер же було хвилясте. Воно мало натуральний свiтлий колiр, i Джулiетт була справжньою красунею, коли розпускала його, чого не могла собi дозволити, працюючи. Тож заплiтала його в косу, яку вiдкидала за спину, i цiла хмара м’яких завиткiв танцювала навколо ii обличчя. В усьому Джулiетт була привiтна та лагiдна й ще малою дiвчинкою виявляла материнськi задатки. Хотiла дбати про кожного. Тiммi завжди казала, що вона збирае бiля себе всiх нiкчем свiту, особливо чоловiчоi статi.

Усi романи Джулiетт починалися з того, що чоловiковi, з яким вона зв’язувалася, потрiбен був дах над головою, грошi або робота. Спочатку вони спали в неi на кушетцi, потiм опинялися в ii спальнi й нарештi дiставалися до ii банкiвського рахунку, яким деякий час користувалися для власного задоволення з подачi самоi Джулiетт. А потiм, остаточно розбалуванi нею, покидали ii заради iншоi. На думку Тiммi, це траплялося аж надто часто, щоб бути випадковiстю, – це була закономiрнiсть i кепська звичка. Джулiетт завжди примудрялася знайти чергового красунчика, схожого на iхнього батька, який безсоромно користався нею. Жодного гарного хлопця серед багатьох поки що не трапилося, а вони зазвичай жили з нею близько пiвроку, перш нiж рушити далi. Деякий час Джулiетт плакала, потiм знаходила втiху в роботi, вигадувала новi рецепти й набирала ще кiлька кiло. Потiм з’являвся ще який-небудь хлопець у скрутi, схожий на пiдбитого птаха. Вона була вродлива, приваблива дiвчина й нiколи подовгу не залишалася сама. На вiдмiну вiд Тiммi, яка вже два роки за власним вибором залишалася самотньою, сердячись на себе за колишнi помилки, Джулiетт готова була пробачати кожного, включно iз собою, i, схоже, так нiчого й не навчалася. Але якщо вона когось i ображала, то тiльки саму себе. Найсильнiшою рисою ii особистостi була доброта, яка виявлялася в ставленнi до кожного: своiх вiдвiдувачiв, родини й чоловiкiв.

Вона щойно закiнчила обслуговувати одного з постiйних клiентiв, коли зателефонував Арнольд. На вiдмiну вiд Тiммi, незмiнно прагматичноi й здатноi приймати удари холоднокровно, Джулiетт – вiн знав це – буде засмучена до глибини душi. І йому нестерпно було повiдомляти iй таку новину. Звiсно, щойно почувши, що ii батько помер минулоi ночi, вона розридалася. Останнiй в обiдню перерву клiент щойно пiшов, на кiлька хвилин вона залишилася сама й дала волю сльозам.

Вона вважала себе найближчою до батька, адже готова була на будь-що, аби здобути його прихильнiсть. На думку Джулiетт, вiн не мiг учинити погано. Навiть до того, як батько захворiв, вона щодня телефонувала йому, аби розповiсти, чим займаеться, i спитати, як у нього справи. Вiн навiдався до ii кав’ярнi-пекарнi лише раз, а вона поводилася так, наче вiн приходив постiйно. Їй нiколи не спадало на думку, що всi телефоннi розмови з батьком вiдбувалися з ii iнiцiативи. Сам вiн нiколи не дзвонив жоднiй iз дочок i тижнями, мiсяцями з ними не спiлкувався, доки вони самi не телефонували йому. Усi стосунки, якi вiн мав, були одностороннiми, i зусилля завжди докладав хтось iнший. Нi Тiммi, нi Джой особливо не гаяли на це власних сил, проте це робила Джулiетт. Вона навiть носила батьковi додому свою найкращу випiчку, аби той мiг скуштувати ii новi страви. Їй вiдчайдушно хотiлося дiстати вiд нього похвалу.

Пол Паркер не засуджував жодноi з них i пишався своiми красунями-дочками. Вiн просто не хотiв грати роль батька з усiма ii наслiдками. І мiрою того, як вони дорослiшали, вiн вважав за краще бути iм другом. Подiбноi плутанини в стосунках iз матiр’ю в них нiколи не виникало: вона чiтко давала зрозумiти, що вона iм мати, а не подружка, хоча й любила проводити з ними час. Саме Веронiка сповна вiдповiдала за iхне виховання, але Джулiетт досi наполягала на тому, що близька до батька. Як i очiкував Арнольд, вона дуже тяжко сприйняла новину про його смерть, наче так i не збагнула за останнiй рiк, що вiн помирае. Для решти це не стало сюрпризом. Лише для Джулiетт.

– Я гадала, вiн видужае, – сказала вона, витираючи очi фартухом. Арнольд зiтхнув. Уже багато мiсяцiв жодноi надii на це не було: стан Пола стабiльно погiршувався. І навiть протягом останнiх двох тижнiв, коли вiн так рiдко бував при тямi, вона розмовляла з ним пiд час вiдвiдувань, переконана, що вiн чуе ii й скоро йому покращае. Цього так i не сталося, i Арнольд вважав за милосердя те, що вiн помер. Той Пол, якого вiн знав i з яким товаришував тридцять рокiв, не хотiв би жити в тому станi, у якому опинився. Вiн був таким жвавим i сповненим життевих сил, що Арнольд як його друг не мiг бе

Сторінка 6

суму дивитися на нього теперiшнього. Те, що сталося, було на краще. До того ж iз багатьох iхнiх розмов за останнiй рiк Арнольд зрозумiв, що Пол готовий до смертi й не шкодуе про те, як жив. Але Джулiетт явно не була готова попрощатися з батьком, та й зi своiми iлюзiями щодо нього. За двадцять хвилин, коли вiн спробував покласти слухавку, вона все ще плакала.

– Тiммi каже, що зателефонуе вашiй матерi години за двi, тож не дзвони iй поки що, – попередив ii Арнольд.

– Не буду, – покiрно вiдповiла Джулiетт i, поклавши слухавку, пiдiйшла до дверей закладу й перевернула табличку «Вiдчинено» на iнший бiк, зi словом «Зачинено». Потiм вiдiйшла, щоб зробити напис, i прикрiпила його до дверей клейкою стрiчкою: «Зачинено у зв’язку зi смертю в родинi». А потiм побрела додому, до двокiмнатноi квартири за чотири квартали вiд своеi кав’ярнi. Вона нiколи не придiляла особливоi уваги тому, щоб прикрасити житло: там вона лише спала, а бiльшiсть часу проводила на роботi. Щоранку приходила до пекарнi о четвертiй, аби спекти все, що подавала на снiданок першим клiентам, якi завiтають о шостiй. І зазвичай залишалася до сьомоi вечора, а потiм iшла додому й засинала перед телевiзором на кiлька годин, виснажена довгим робочим днем. Як i в Тiммi, ii життя було повнiстю зосереджене на роботi.

Того дня, коли Джулiетт повернулася додому, Арнольд уже телефонував Джой, молодшiй сестрi. Як вiн i очiкував, з нею було найважче зв’язатися. Вона жила зовсiм iншим життям. Джой мешкала в Лос-Анджелесi, де намагалася побудувати акторську кар’еру. У неi був справжнiй музичний талант, i мати хотiла, аби донька розвинула його, вступивши до Джульярдськоi музичноi школи. Натомiсть Джой за першоi нагоди покинула коледж i подалася до Лос-Анджелеса. Вона брала уроки вокалу, за якi платила сама, працюючи офiцiанткою, i пiсля пiвроку спiвiв з ансамблями, якi нi до чого не привели, переключилася на уроки акторськоi майстерностi. І вiдтодi ледве зводила кiнцi з кiнцями. Усе, на що спромоглася, – кiлька дрiбних зйомок у рекламi й крихiтних ролей на телебаченнi. Вона сподiвалася отримати роль у серiалi й мала талант до комедii. У своi двадцять шiсть, провiвши п’ять рокiв у Лос-Анджелесi, вона досi працювала офiцiанткою. Їi зiрковий час iще не настав, але вона досi вiрила в його можливiсть. І батько теж вiрив i завжди заохочував ii.

Вона була винятково вродливою дiвчиною з довгим темним волоссям, великими фiалковими очима, неймовiрною фiгурою й дивовижним спiвочим голосом, яким рiдко користувалася. Джой хапалася за будь-яку акторську роботу, яку тiльки могла отримати. Ходила на кожне прослуховування й готова була витерпiти всi труднощi, що трапляються на шляху акторiв-початкiвцiв. Вона досi наполягала на тому, що одного дня на неi чекае успiх. Казала сестрам, що якщо до тридцяти рокiв не досягне нiчого значного в Лос-Анджелесi, спробуе сили в Нью-Йорку, на Бродвеi. Наразi ж волiла шукати свою роль у зiрковому серiалi в Лос-Анджелесi. Джой рiшуче була налаштована досягнути успiху в Голлiвудi. Вона з’являлася в кiлькох «мильних операх», що демонструвалися в денний час, але жодного разу – як виконавиця постiйноi ролi. Веронiка стежила за появою доньки на екранi, але жалiлася на те, якi дрiбнi ролi iй дiстаються.

Джой мала хлопця, також актора. Вiн входив до гастрольноi трупи, що займалася другорядними постановками, i рiдко з’являвся вдома в Лос-Анджелесi. Вони нечасто бачили одне одного, що було типово для чоловiкiв у життi Джой. Здавалося, вона завжди обирала когось емоцiйно недоступного або ж фiзично далекого. А за останнi п’ять рокiв вiддалилася вiд родини, намагаючись побудувати кар’еру в Лос-Анджелесi. Їхнi життя дуже рiзнилися вiд ii, усе менше й менше поеднувало ii iз сестрами, вона навiть не була на них схожа. Інодi Джой почувалася так, наче ii пiдмiнили за народження й вона iм навiть не родичка. І хоча тато завжди здiймав навколо неi галас, здебiльшого через те, яка вона була красуня ще з дитинства, з ним вона мала навiть менше спiльного. Їi зовнiшнiсть пiдживлювала його нарцисизм, але дiвчина завжди вiдчувала, що насправдi вiн ii зовсiм не знае й нiколи не намагався пiзнати.

У стосунках мiж нею й матiр’ю роками не вщухали проблеми. Веронiку досi засмучувало те, що донька покинула коледж, i непокоiло життя, яке вона вела, працюючи бiльше офiцiанткою, нiж акторкою. Не такого життя хотiла для неi мати. Джой здатна була досягнути значно бiльшого, а тепер наче опинилася в глухому кутi, i мати сподiвалася, що зрештою вона це переросте й повернеться до Нью-Йорка. У цьому питаннi Джой нiколи не досягала згоди з батьками, завжди тiльки сперечалася. Батькiв присуд незмiнно обмежувався фразою «Ну ж бо, нехай розважиться» – вiн анiтрохи нею не переймався. Мати хвилювалася за доньку, а сестри нiколи не сприймали Джой серйозно. Кар’ера голлiвудськоi акторки – це було щось безмежно далеке вiд них, i вони розцiнювали це як хобi, а не як професiю.

Але якi б аргументи вони не наводили, Джой чинила так, як хотiла, без iхньоi допомоги, ледве заробляючи

Сторінка 7

на життя дрiбними ролями й працею офiцiантки. Вона прагнула роздобути гiдного менеджера й кращого агента, але поки що таких не знаходила. На все був потрiбен час. Вона любила те, чим займалася, i витраченi на це роки не здавалися iй аж надто довгими. Час пролетiв дуже швидко. Вона мала квартиру в Захiдному Голлiвудi, яку любила i яка була iй по кишенi. Дiвчина саме чекала своеi черги на кастинг до реклами, коли зателефонував Арнольд. Вона знала, як тяжко хворiв батько й що одного дня йому настане кiнець. Просто не очiкувала, що це станеться саме сьогоднi. Вона вийшла в коридор поговорити з адвокатом, доки не пiдiйшла ii черга.

– О, – мовила вона, вислухавши Арнольда, i на лiнii запала тиша. Джой не знала, що ще додати. Як i решта, вона мала за плечима довгу iсторiю розчарувань у своему батьковi, хоча й не мала з ним суперечок. Завжди дивно почувалася, коли вiн називав ii своею улюбленицею – вiдкрито, у присутностi сестер. Адже жодного разу не поговорила з ним по-справжньому. Батько нi з ким не вiв серйозних розмов. Тож визнання ii улюбленицею нiколи не здавалося iй щирим, це були просто слова. І все ж iй сумно було чути вiд Арнольда цю новину. Зрештою, то був ii батько, единий батько, якого вона мала, хай як погано вiн вiдповiдав цьому званню.

– Усе гаразд? – спитав Арнольд, не почувши вiд дiвчини нi слова.

– Так. Мабуть, просто дивно. Не думала, що це станеться так скоро.

Вона не бачила батька протягом двох мiсяцiв i не усвiдомлювала, на вiдмiну вiд решти, як швидко погiршуеться його стан.

– Вiдомо, коли буде похорон?

– Тiммi цим займаеться. Години за двi телефонуватиме вашiй матерi. Упевнений, вони з тобою зв’яжуться, – просто сказав Арнольд. – Менi шкода, Джой. Ми всi знаемо, як шалено вiн тебе любив. Ти завжди була його крихiткою, аж до кiнця.

Вона кивнула зi сльозами на очах.

– Знаю, – мовила придушеним голосом. Раптом усвiдомлення батьковоi смертi накрило ii з головою. Хай там як, вiн завжди схвалював ii акторство й мрii про зiркову кар’еру, а це було бiльше, нiж вона дочекалася вiд решти рiдних. Усi поводилися так, наче вона мае це перерости й облишити свiй спосiб життя. Батько був ii найбiльшим прихильником. Вона надсилала йому DVD з усiма своiми виступами. І, правда це була чи нi, але вiн казав, що переглянув iх усi й обожнюе те, чим вона займаеться. Вiн единий цiнував ii роботу.

– Побачимося на похоронi, – спiвчутливим тоном мовив Арнольд, i вона пiшла чекати своеi черги на кастинг. Роль вона не отримала й опiсля повернулася додому, зацiпенiла й з думками про батька. Раптом вiдчула, що ii спiткала величезна втрата. Дiвчина не очiкувала, що це стане для неi таким тяжким ударом.

Того дня Джой надiслала SMS Джулiетт i Тiммi, спитавши в Тiммi, чи не можна зупинитися в неi – вона щойно вирiшила летiти нiчним рейсом до Нью-Йорка. Їй хотiлося додому. Тiммi миттево вiдповiла, що можна. Вона мешкала у Вест-Вiллидж, що було незручно для роботи, але iй подобалося ii оточення в старому м’ясному окрузi. Квартира, яку вона за стабiльною цiною винаймала на третьому поверсi в будинку без лiфта, випромiнювала чарiвнiсть. Джой завжди бiльше подобалося в Тiммi, нiж у крихiтнiй бруклiнськiй квартирi Джулiетт, до того ж вона волiла зупинитися в мiстi. Можна було поiхати до матерi, але зручнiше було в Тiммi, яка не робила зауважень щодо ii життя, на вiдмiну вiд Веронiки, чий розчарований погляд був гiршою карою, нiж слова. Веронiка ненавидiла ii роботу офiцiанткою навiть бiльше, нiж ii акторство, i вони нiколи не могли оминути цiеi теми. Як найменша в родинi, Джой вiдчувала, що з нею досi поводяться так, наче iй чотирнадцять, а не двадцять шiсть. Тепер вона мала зустрiтися з ними всiма, i дивно було думати, що поряд уже не буде батька, який спiватиме iй дифiрамби й називатиме ii «крихiткою». Раптом Джой усвiдомила, що не уявляе собi свiту без батька, i сльози збiгали по ii щоках, коли вона телефонувала в аеропорт, щоб забронювати квиток.

Тiммi зачекала, доки пiде останнiй клiент, перш нiж телефонувати матерi. Була вже четверта година дня, але вона волiла не квапитися iз дзвiнком, знаючи, що на неi чекае дехто з бiльш серйозними проблемами. Кинувши погляд на годинник, Тiммi зрозумiла, що зараз у Францii десята вечора. Вона ненавидiла повiдомляти поганi новини вночi – це завжди додавало iм гнiтючостi, змушувало лежати цiлу нiч без сну й думати про це. Але вибору не було: вона знала, що не може чекати наступного дня, аби повiдомити матерi. А якщо раптом Веронiка зателефонуе до будинку догляду, щоб запитати, у якому вiн станi (а iнодi вона це робила)? Тiммi не бажала, щоб мати дiзналася про його смерть вiд незнайомцiв. Тож вона зателефонувала до орендованого матiр’ю будинку в Сен-Тропе. Веронiка вiдповiла пiсля другого гудка, побачивши, що телефонуе Тiммi. Вони не розмовляли кiлька днiв, i мати була здивована отримати вiд неi дзвiнок.

– Привiт, люба, – голос у Веронiки був, наче в юноi дiвчини. Обое батькiв Тiммi виглядали молодшими за свiй вiк. Тiммi сподiвалася, що це спадкова риса. Са

Сторінка 8

а вона кожною фiброю душi почувалася на свiй вiк, а iнодi й старшою, наче вiдчувала на своiх плечах тягар усього свiту. Особливо тепер, коли вона мала повiдомити матерi сумну новину.

Попри розлучення, Тiммi знала, як сумно буде матерi. Веронiка не мала родини, окрiм Пола й дiтей. Їi мати померла, коли Веронiцi було п’ятнадцять, а батько – коли iй був двадцять один. Тому вона й вийшла за Пола в такому юному вiцi. Минув лише рiк пiсля втрати батька, вона почувалася самотньою, вразливою й наляканою, попри те, що успадкувала величезний статок вiд обох батькiв. Саме на цей статок Пола й манило, наче на мед, коли вони познайомилися. А вона була вродливою й наiвною дiвчиною.

– Привiт, мамо, – серйозним голосом мовила Тiммi. – У мене недобра звiстка.

Вона хотiла попередити матiр про те, що мала повiдомити далi.

– Твiй батько? – спитала Веронiка, затамувавши подих. Хоча й очiкувала цiеi розв’язки й передчувала, вiдвiдуючи його в червнi, що це востанне. І вiн вiдчував так само. Того дня вони були особливо нiжнi одне з одним.

– Арнольд телефонував менi. Батько помер минулоi ночi. Арнольд каже, що вiдiйшов спокiйно увi снi.

На iншому кiнцi дроту запала тиша, а потiм Тiммi почула, як заплакала мати. Дивно, але це все-таки було для неi величезною втратою. Вiн нiколи насправдi не зникав iз ii життя, а просто обiйняв поряд iз нею iншу роль – старшого брата, батька й друга.

– Спiвчуваю тобi, – лагiдно сказала мати. Вона пригадала, як почувалася сама, коли втратила батька. Його серце було розбите пiсля того, як ii мати померла вiд лейкемii, i вiн так нiколи й не оговтався. Вiн був поважним фiнансистом iз Волл-стрит, американцем, а ii мати – француженкою, молодшою за нього на тридцять п’ять рокiв. Вiн не очiкував, що втратить ii, вона була коханням усього його життя й померла ще зовсiм молодою. Це сталося дуже швидко, за три мiсяцi пiсля того, як вона занедужала. Виходячи за Фiлiпа Вiтмена, мати Веронiки – Марi-Лор де Бове – була майже такою ж юною, як i Веронiка, коли одружувалася з Полом Паркером.

Веронiка жила зi своiми батьками в кiлькох мiсцях – Гонконзi, Лондонi, Парижi. Дитиною вона навчилася розмовляти китайською й вiльно володiла французькою завдяки матерi-француженцi й частим вiдвiдуванням Парижа. В останнi роки Веронiка все дужче тяжiла до своiх французьких коренiв. Усе бiльше часу вона проводила в Парижi, а влiтку орендувала будинок на пiвднi Францii, сподiваючись заманити сюди дочок на кiлька тижнiв. Хоча цього року всi три були надто зайнятi, щоб приiхати. А кiлька рокiв тому вона придбала квартиру на островi Сен-Луi, на Бетюнськiй набережнiй, iз видом на Сену. Вона досi володiла батькiвським домом у сьомому окрузi на вулицi де Варенн, але там роками нiхто не мешкав, лише сторож доглядав його й пiдтримував у доброму станi. Це був вишуканий h?tel particulier[1 - Особняк (франц.). (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)] вiсiмнадцятого сторiччя. Веронiка не хотiла розставатися з ним, але iй надто сумно було туди iздити. Забагато спогадiв було пов’язано з цим домом. На початку iхнього шлюбу вони з Полом часто зупинялися там, але вона жодного разу не ночувала в паризькому будинку останнi двадцять рокiв, пiсля розлучення. Продавати його не було потреби, тож вона приберiгала його для дiвчат.

Дiдусь Веронiки по материнськiй лiнii був поважним торговцем живописом у Парижi. А ii батько, Фiлiп Вiтмен, придбав у нього бiльшiсть своеi колекцii iмпресiонiстських полотен, а потiм одружився з його донькою. Шлюб батькiв Веронiки був незвичайним, зважаючи на вiкову рiзницю в тридцять п’ять рокiв, але вони обожнювали одне одного, i Веронiка зберегла незлiченнi спогади про люблячих батькiв, чие глибоке кохання поширювалося й на неi.

Пiсля батьковоi смертi Веронiка успадкувала численну колекцiю живопису, що належала ii матерi, з кiлькома славетними картинами й величезний батькiв статок, розумно вкладений i примножений за багато рокiв. У двадцять один рiк, юна й самотня, Веронiка мешкала одночасно в iхнiй квартирi в Нью-Йорку i в паризькому будинку, який Марi-Лор успадкувала вiд батька й так i не продала.

Веронiка познайомилася з Полом Паркером за кiлька мiсяцiв пiсля батьковоi смертi, на весiллi. Це був бурхливий роман, i за рiк вони побралися, коли iй було двадцять два. Вона пiшла по стопах матерi, вийшовши за набагато старшого чоловiка, що здавалося правильним за цих обставин. Вона бiльше потребувала батька, нiж чоловiка. А одруження з нею назавжди змiнило життя Пола Паркера. Народжений в аристократичнiй, але бiднiй родинi, вiддалено спорiдненiй з Асторами[2 - Астори – найвiдомiшi разом iз Рокфелерами й Вандербiльдами представники американськоi буржуазноi аристократii ХІХ – початку ХХ ст.], Пол швидко призвичаiвся до ii стилю життя, хоча Веронiка була значно простiшою й бiльш вiдкритою людиною, нiж вiн. Пол був легкий на пiдйом, яскравий, елегантний i чарiвний. За ii рахунок вiн почав жити на широку ногу – покинув дрiбну роботу, яку нiколи не любив, i перетворився на джентльмена-сибарита

Сторінка 9

Подружжя було щасливе, зокрема пiсля народження дiтей. Утiм, усе скiнчилося пiсля його любовноi iнтрижки й викриття Веронiкою цiлого легiону таких захоплень. Вiн нiколи не мiг устояти перед гарненькою жiнкою. Їхнiй десятирiчний шлюб обiрвався, хоча, навiть розлучаючись iз Полом, Веронiка продовжувала його кохати. І Тiммi завжди пiдозрювала, що мати кохае його й зараз, хоч та запевняла, що вони просто друзi. І Тiммi нестерпно було вiд того, що саме iй довелося повiдомити матерi про його смерть.

– Ти вже зробила якiсь розпорядження щодо поховання? – спитала мати, i Тiммi зiзналася, що сьогоднi просто не мала часу. Його тiло досi перебувало в будинку догляду.

– Хотiла спочатку поговорити з тобою.

Вона знала, що мати захоче взяти органiзацiю поховання на себе, адже Пол не мав iншоi родини, окрiм Веронiки й дiтей. Обое батькiв були единими дiтьми у своiх родинах, отже, не доведеться мати справу нi з двоюрiдними братами й сестрами, нi з iншими далекими родичами.

– Я подбаю про це, – тихо сказала Веронiка. – Завтра приiду додому. Я зателефоную звiдси до компанii Френка Кемпбелла.

Це було похоронне бюро на верхнiй Медiсон-авеню в Нью-Йорку, послугами якого користувалася бiльшiсть iхнiх знайомих. Веронiка згадала також, що може навiть зателефонувати своему флористовi вранцi перед вильотом додому. І треба, щоб розмiстили некролог у «Нью-Йорк Таймз». Тiммi спало на думку, що про батька нiчого особливо й не скажеш, окрiм того, що вiн прожив чудове життя, i значною мiрою завдяки ii матерi, котра забезпечила його всiм сповна. Завдяки iй вiн мав суцiльнi канiкули тривалiстю тридцять один рiк.

– Менi шкода, мамо, – щиро сказала Тiммi. Якими б не були ii почуття до батька, вона знала, як мати кохала його.

– Усе гаразд, люба. Вiн не хотiв би залишитись у тому станi, у якому перебував. Прийшов його час.

Вони поговорили ще кiлька хвилин, а коли обидвi поклали слухавки, Веронiка зателефонувала двом iншим дочкам. Джулiетт плакала у своiй квартирi, коли подзвонила мати.

– Завтра я приiжджаю додому, – сказала Веронiка. На той час у Францii була майже пiвнiч, i вони тривалий час розмовляли. Джулiетт була невтiшна, усе говорила про те, яким прекрасним батьком вiн був. Веронiка не стала суперечити iй: вона знала, що Джулiетт роками плекала цю фантазiю. Тiммi завжди ставилася до цього з осудом, але не вона. Веронiка знала всi його хиби як батька й чоловiка, але нiколи не критикувала його в розмовах iз дiвчатами.

Вона додзвонилася Джой, коли та збирала речi в дорогу. Дiвчина здавалася розсiяною й зацiпенiлою.

– Я лечу сьогоднi нiчним рейсом, – сказала Джой матерi. Вона досi намагалася усвiдомити, що бiльше не мае батька. Новина шокувала ii. До останнього моменту вона вiдмовлялася повiрити в це.

Пiсля того Веронiка знову зателефонувала Тiммi. Дiвчина досi була в офiсi, заповнювала десятки рiзних бланкiв на отримання соцiальноi допомоги.

– Я забула спитати в тебе, чи хтось повiдомив Бертi, – сказала Веронiка, помiтно засмучена. Бертi був сином Пола вiд першого шлюбу. На момент одруження Пола з Веронiкою йому було вiсiм рокiв. Його мати загинула, потонула, коли синовi виповнилося чотири. Вiд самого одруження Веронiка пiклувалася про нього, як про власного сина, але вiн завжди залишався проблемною дитиною. Бертi був точнiсiнькою копiею батька, але навiть хлопчиком не мав нi краплини його шарму.

Увесь цей час нi для кого не було таемницею, що Пол одружився з нею заради грошей, хоча iй знадобилися роки, аби збагнути це. Та все ж вiн поводився з нею, як люблячий чоловiк. Бертi ж був зацiкавлений винятково в грошах i ще дитиною намагався отримати iх у будь-який спосiб. Пол усе в життi робив iз притаманними йому вишуканiстю, елегантнiстю й стилем. А що б не затiвав Бертi, вiн дiяв у пiдступний спосiб. Його вигнали з кiлькох найкращих шкiл Нью-Йорка за погану поведiнку й за крадiжки, викинули з Дартмутського коледжу за шахрайство. А пiсля коледжу вiн ув’язався в десятки оборудок, нацiлених на швидке збагачення, завжди сумнiвних iз погляду закону й завжди безплiдних. Тепер, у своi тридцять вiсiм, вiн був постiйним банкрутом «на межi скоення вбивства», як сам зiзнавався; винаймав чий-небудь кабiнет чи спав у когось на кушетцi. Усi грошi, позиченi Веронiкою, вiн до останнього пеннi вкладав у своi оборудки, i навiть Пол давав йому трохи грошей, аби той втримався на ногах. Бертi завжди примудрявся спустити все й опинитися пiд судовим процесом або без роботи. Усе життя вiн ходив по краю, ледве зводячи кiнцi з кiнцями.

Веронiка завжди знаходила виправдання його кепськiй поведiнцi: мовляв, вiн так поводиться, бо малою дитиною залишився без матерi. І коли вiн був молодший, вона докладала всiх зусиль, аби пiдтримати його й допомогти, i навiть пiсля розлучення ставилася до нього, як до власного сина. Але зрештою кiлька рокiв тому навiть вона припинила давати йому грошi. Це було однаково, що кидати iх у бездонну дiру. Останнi два роки Веронiка не бачила Бертi, хоча й мала з цього приводу недобрi передчуття. Вiн

Сторінка 10

iдко телефонував iй, лише коли чогось хотiв.

Бертi люто заздрив своiм сестрам. Це тривало ще вiд iхнього народження. У дитинствi вiн вiдбирав у них кишеньковi грошi, а згодом вирiс глибоко жадiбною, пiдступною людиною без жодного уявлення про гiднiсть. Щоразу, коли в нього був вибiр, вiн збочував на криву дорiжку. Та яким би неприемним типом не був, вiн усе одно лишався сином Пола, i треба було сповiстити його про смерть батька. Вiн так i не одружився й не мав дiтей, про яких би знав, але завжди з’являвся пiд руку з якою-небудь сумнiвною жiнкою. Вiн ненавидiв Тiммi навiть бiльше за iнших сестер, тож вона не мала бажання йому телефонувати. Кiлька разiв вiн безуспiшно намагався виманити в неi грошi, стверджуючи, що лише хоче позичити iх на кiлька тижнiв, але вона знала його краще й не дала нi цента.

Вiн нiяк не хотiв вiрити, що його сестри живуть на власний заробiток i не мають зайвих грошей. Це був урок, якого хотiла навчити iх мати. З Бертi Веронiка була значно щедрiшою, намагаючись допомогти йому стати на ноги, чого вiн так i не зробив. Але вона не хотiла, щоб дiвчата виросли ледачими або ж поводилися, як багатi спадкоемицi, – байдуже, скiльки вони колись успадкують вiд неi. Пiсля ii смертi вони розбагатiють, але зараз жили на власнi заробiтки, перiодично отримуючи допомогу вiд матерi на кшталт позики на пекарню Джулiетт. Із дочками Веронiка трималася жорсткiше, нiж зi свавiльним пасербом, на якого зрештою махнула рукою. Подорослiшавши, вiн став надзвичайно неприемним типом, яких уникають. Але вона не повинна була уникати його тепер i не хотiла. Хоча Бертi й не мав згоди з батьком, для нього це теж було втратою. А Веронiка завжди ставилася до нього навiть iз бiльшим спiвчуттям, нiж Пол, який втратив терпець щодо сина багато рокiв тому. Адже той тягнув грошi i з батька.

Закiнчивши розмову з Тiммi, Веронiка зателефонувала Бертi на номер мобiльного, який вiн iй залишив. Вона не розмовляла з ним майже рiк, вiдколи в його батька стався iнсульт. І доки той хворiв, Бертi майже не вiдвiдував його. Завжди знаходив вiдмовку й казав, що дуже зайнятий.

Бертi вiдповiв миттево й здивувався, почувши голос мачухи. Вона м’яко сказала йому, що батько помер i як iй шкода приносити такi сумнi новини.

– І не дивно, – холодно вiдповiв вiн. – Ти приiдеш на похорон?

Запитання явно приголомшило ii.

– Звiсно.

Вiн слушно припустив, що, оскiльки зараз лiто, вона мае бути у Францii.

– Я в Чикаго, але маю повернутися до завтрашнього вечора.

– Зателефоную тобi, щойно все органiзую, – пообiцяла вона, – i, звичайно, ми чекаемо на тебе на похоронi.

– Дякую, я приiду власним авто.

Було б дуже тiсно, якби вiн поiхав разом iз ними, але Веронiка досi вважала себе зобов’язаною запропонувати це. Вона була единою матiр’ю, поряд iз якою вiн зростав, хоча вiн i не був милою дитиною. Брехав за кожноi нагоди й огидно поводився iз сестрами. Завжди доводив одну з них до слiз. І зараз жодноi любовi мiж ними не iснувало. Усi вони викреслили Бертi зi свого життя. Лише Веронiка досi була лагiдною з ним, хоча й не давала грошей, а це було все, що його турбувало.

Знаючи, як засмучувався через нього Пол, вона не могла не спитати в себе, що вiдписав йому батько у своему заповiтi. Вiн нiколи iй цього не казав. У Пола залишилося небагато грошей, йому завжди самому iх бракувало, але вiн досi зберiг частину суми, отриманоi за розлучення, хоча вона, щоправда, стрiмко скорочувалася. Вiн завжди жив iз бiльшим розмахом, нiж мiг собi дозволити, робив широкi жести й забагато витрачав на жiнок. І так i не змiнився. А ще Пол досi володiв ch?teau[3 - Замок (франц.).] у Францii, який вона купила йому й залишила пiд час розлучення. Вiн вiдчайдушно хотiв отримати його як частину свого майна, а потiм втратив до нього цiкавiсть, як i до всього, що здобував. Замок досi належав йому й стояв, забитий дошками. І Веронiка знала, що колишнiй чоловiк не бував там рокiв дванадцять. Припускала, що Пол залишить його своiм чотирьом дiтям i тепер дiвчатам доведеться дiлити замок iз Бертi або ж разом продати його, що здавалося бiльш iмовiрним. Жодному з них не потрiбен був головний бiль у виглядi розташованого десь у Францii замку, який поступово руйнувався. Кожен бiльше виграе вiд його продажу, особливо Бертi. Розумно було очiкувати, що Бертi отримае чверть батькiвського майна, незважаючи навiть на те, що всiм своiм майном Пол зобов’язаний був iй. Може, Бертi й не був зразковою людиною, та все ж вiн залишався його сином i Пол вiльний був заповiсти грошi, отриманi вiд Веронiки, так, як сам вважав за потрiбне.

Вона закiнчила розмову з Бертi й лягла, розмiрковуючи тiеi ночi про все, що мае зробити, i про поховання, яке мае органiзувати. Тiммi пообiцяла, що допоможе. Дивне було вiдчуття – знати, що Пола вже немае. Вона знала, що сумуватиме за ним. Вiн був чудовим спiврозмовником, i часом iз ним було весело навiть пiсля розлучення. Вона бiльше не кохала його, роками не кохала, що було для неi полегшенням. Але любила його як людину, що вiдiграла важливу

Сторінка 11

оль у ii життi. Важко було втрачати все це тепер. Вона заснула, пригадуючи десять щасливих рокiв iхнього шлюбу – найкращi роки свого життя. Нiхто не мiг зрiвнятися чарiвнiстю з Полом Паркером. І другого такого вже не буде. Якими б не були його вади, цiеi ночi його доньки думали так само. Вiн був неповторним.




Роздiл 2


Джой прилетiла нiчним рейсом iз Лос-Анджелеса й встигла дiстатися до квартири Тiммi, перш нiж та пiшла на роботу. Очiкувалося, що Джой буде в неi о сьомiй, тож Тiммi погодилася зачекати. Щойно приземлившись, Джой надiслала iй SMS, аби пiдтвердити, що буде вчасно. Вона так само органiзована й надiйна, як i старша сестра, тодi як Джулiетт завжди була бiльш розсiяною, дивакуватою й найемоцiйнiшою з них трьох. Минулого вечора Тiммi розмовляла з Джулiетт, i та була глибоко засмучена смертю батька, який iз героя перетворився на святого. Це дратувало Тiммi, хоча вона й намагалася того не виказувати.

Учора ввечерi, повернувшись додому з роботи, Тiммi написала попереднiй варiант некролога. Про Пола годi було сказати щось особливе, а вона нiколи не була щедрою на похвалу батьковi. «Успiшний мисливець за приданим помирае вiд хвороби в Нью-Йорку за рiк пiсля перенесеного iнсульту» – такий текст здавався iй неприйнятним. Вона не стала цього писати (хоча й подумала), натомiсть указала, що вiн закiнчив Принстон, двiчi був одружений, залишив по собi чотирьох дiтей, i далi перелiчила iхнi iмена. Його кар’ера, коротка й не надто поважна, складалася з низки дрiбних робiт на найнижчих щаблях банкiвськоi сфери, а потiм у нерухомостi, доки вiн не зустрiв ii матiр, що стало для нього золотою жилою. Веронiка нiколи не робила з цього проблеми, але це не було таемницею для дiтей. Лише раз у життi вiн отримав великi грошi, коли одружився з iхньою матiр’ю. Тiммi гидко було вiд думки, що вiн зраджував ii й зруйнував iлюзii матерi та iхнi щодо себе.

Пол був красенем i вмiв справити враження, завжди був усiм до вподоби, але вiн нiчого не здiйснив у своему життi, а його схильнiсть до гарненьких, але недалеких жiнок дуже мало привносила до його життя й геть нiчого – до його резюме. Вiн жив лише однiею миттю, бажаючи розваг, i нiколи не думав про майбутне чи про наслiдки своiх дiй. Аж до кiнця. Його останньою приятелькою була вродлива юна росiянка, яка зникла тiеi ж митi, коли вiн занедужав. «Принаймнi не доведеться сперечатися з нею за спадок», – подумала Тiммi. Досить iз них i Бертi, який битиметься за кожен пеннi. Стосовно нього Тiммi не мала жодних iлюзiй, як i вся родина, i бiльшiсть часу взагалi про нього не згадувала. Вони майже не бачили його протягом останнiх рокiв i сприймали це як благословення. І сам вiн уникав iх, адже спiлкування з ними не давало йому жодноi користi. Здавалося, вiн успадкував вiд Пола лише найгiршi риси, помноженi на тисячу, i жодноi чесноти, що пом’якшила б iх. Так само казав i батько.

Джой виглядала сонною, коли дiсталася до квартири Тiммi, i, вiдчинивши дверi, сестра завважила, що Джой красивiша, нiж будь-коли. На нiй були коротка бiла спiдниця й футболка, i навiть у сандалях на пласкiй пiдошвi вона була майже одного зросту з Тiммi, хоча на вигляд сестри були дуже несхожi й дотримувалися рiзних стилiв. Тiммi була бiлявкою й успадкувала гарнi аристократичнi риси вiд батька, тодi як Джой мала винятково яскраву зовнiшнiсть: темне волосся, фiалковi очi й кремово-бiлу шкiру. Обличчям вона була в матiр, зростом – у батька. Тривалий час Тiммi не бачила сестри, хоча вони й спiлкувалися час вiд часу. Джой нiколи особливо не дбала про те, щоб передзвонювати й пiдтримувати зв’язок. Набагато частiше Тiммi розмовляла з Джулiетт. Джой була надто зайнята своiми пробами, кастингами, вiдкритими прослуховуваннями й акторською кар’ерою, сумiщаючи це з роботою офiцiантки.

Сестри обнялися. На довгу мить Джой пригорнулася до старшоi сестри, i обидвi думали про батька.

– Не можу повiрити, що його немае, – хриплим голосом мовила Джой, коли вони увiйшли. – Наче гадала, що вiн житиме вiчно.

– Ми всi так гадали, – вiдповiла Тiммi, наливаючи на кухнi горнятко кави й простягаючи сестрi. На нiй була картата сорочка, чистi джинси й тi самi «конверси», що й учора. Недбалий «унiсекс» – у такому стилi вдягалися всi ii колеги, завдяки чому майже не вiдрiзнялися вiд своiх бездомних клiентiв. Натомiсть Джой у своiй мiнi-спiдницi виглядала юною й сексуальною, типовою мешканкою Лос-Анджелеса. Старша сестра усмiхнулася молодшiй. Беззаперечно, Джой була першою красунею в родинi, як завжди казав батько. Копiя iхньоi матерi, трохи вища на зрiст i щедро приправлена сексапiльнiстю. Мати виглядала бiльш стримано, але колiр обличчя, волосся, очей був однаковий. А завдяки рослим фiгурам, успадкованим вiд батька, сестри були дуже ефектними жiнками.

– Завтра приiздить мама, – заповнила паузу Тiммi. – Вона надiслала менi SMS три години тому, коли сiдала на лiтак у Нiццi. Я сказала iй, що ти побудеш у мене.

Це не здивувало Веронiку: Джой майже завжди так робила, буваючи в Нью-Йорку, куди приiздила якомога рi

Сторінка 12

ше. Двом сестрам подобалося бути разом у центрi мiста. Це надавало iм шанс наговоритися за весь той час, що вони не бачилися. Тiммi виглядала старшою й бiльш зрiлою, хоча iх роздiляли лише три роки – у дитинствi рiзниця була суттевiшою.

– Гадаю, похорон вiдбудеться за три днi. Мама все владнае, коли приiде.

– А потiм вона знову повернеться до Сен-Тропе? – спитала Джой, почуваючись винною за те, що не встигла приiхати цього лiта. Але й Тiммi теж не встигла. І Джулiетт не змогла вирватися, адже iй не було на кого залишити кав’ярню, окрiм помiчника в пекарнi, який не розмовляв англiйською й не годився для такоi справи. Навряд чи за три роки Джулiетт брала хоч один вихiдний до вчорашнього дня, коли помер батько. А тепер вона збиралася залишок лiта оплакувати й вшановувати його, а заразом трохи часу присвятити собi. Попри очiкуванiсть, смерть батька стала ударом для неi.

– Вона не казала, – вiдповiла Тiммi. – Гадаю, вона орендувала будинок лише до кiнця мiсяця, i менi здаеться, що iй там самотньо.

Але в Нью-Йорку iй так само не було чого робити. Надто звикла Веронiка, що дiти, зростаючи, заповнюють собою все ii життя, i в останнi кiлька рокiв почувалася неприкаяною.

Веронiка поговорювала про те, щоб знову почати малювати, але жодних зусиль до цього не докладала. Вона була дуже талановитою портретисткою й вiдвiдувала Школу красних мистецтв у Парижi, та коли дiвчата були маленькими, займалася цим лише поверхово, кажучи, що не мае часу. Тепер час з’явився, але минуло забагато рокiв, вiдколи вона востанне бралася до творчостi. Вона ще не вирiшила, чим тепер заповнювати свое життя. Багато читала, раз у раз iздила до Парижа, трохи займалася благодiйнiстю, але справжнього застосування своему часу не знаходила. Пiсля розлучення вона зустрiчалася з кiлькома чоловiками, але в ii життi не було жодних серйозних стосункiв пiсля Пола. І вона проводила достатньо часу з ним, щоб задовольнити жагу спiлкування й не дуже прагнути знайти когось iншого. Минулого вечора Тiммi гадала, чи змiниться що-небудь тепер, коли його немае, чи стане мати бiльш прихильною до iнших чоловiкiв. Але Веронiка завжди казала, що у своi п’ятдесят два роки вона надто стара, з чим Тiммi не могла сперечатися, адже сама почувалася застарою для нових стосункiв у своi двадцять дев’ять. Чи радше в ii випадку надто розчарованою. Тiммi до смертi втомилася вiд зрадливих чоловiкiв, але Веронiка нiколи не набула тiеi злостi, що уразила ii доньку. Принаймнi зараз Тiммi не вiдчувала жодного бажання пробувати знову, на вiдмiну вiд Джулiетт, яка завжди тримала дверi вiдчиненими для всiляких невдах, i Джой, яка вже мала хлопця, хоча його нiколи не було поряд.

– Я спробую повернутися додому ранiше, – запевнила Тiммi, – пiсля того, як мама вiзьметься до справи. Я обiцяла з’iздити з нею до Френка Кемпбелла. Ти ж знаеш маму: вона все сплануе й органiзуе ще до того, як приземлиться.

Обидвi усмiхнулися: це була правда. Їхня мати була бездоганно органiзованою й умiло вела справи. Вона була iдеальною матiр’ю й дружиною, що тепер лише ускладнювало ii становище, адже бiльше вона не мала чим керувати, окрiм власного життя.

Тiммi нашвидку поцiлувала Джой i пiшла. Вона приiхала на роботу пiзнiше, нiж зазвичай, – о восьмiй годинi, i, виходячи з метро бiля своеi установи, знову згадала про батька. У бiльшостi випадкiв батько був вiдсутнiй у iхньому життi, та водночас дивним чином еднав iх мiж собою. Досi важко було повiрити, що вiн помер.

Часу в офiсi вистачило рiвно настiльки, щоб переглянути документи на столi, а о дев’ятiй на прийом у неi вже чекало трое людей. І кожен давав iй бажану можливiсть вiдволiктися вiд власних суперечливих почуттiв щодо батьковоi смертi.


* * *

На той час, коли лiтак приземлився в аеропорту Кеннедi, Веронiка мала кiлька спискiв, складених пiд час польоту. Вона планувала зателефонувати постачальниковi iжi, священиковi й флористовi, разом iз Тiммi обрати труну в Кемпбелла, розпорядитися щодо всього необхiдного на цвинтарi, розмiстити некролог у «Таймз» i попросити кiлькох знайомих Пола нести труну в церквi. Вона гадала, що одним iз них буде Бертi, другим – Арнольд Сендз, але потрiбнi були ще шестеро. Близьких друзiв Пол не мав. Вiн вiддавав перевагу жiночому товариству, i бiльшiсть його знайомих була такими собi свiтськими ледарями, з якими вiн бачився, але не був близьким. Люди, з якими вiн стикався на вечiрках, насправдi не були йому друзями. Подiбнi митi лише висвiтлювали те, що вона вже й так знала: у життi Пола не було анi наповненостi, анi глибини. Вiн тiльки й знав, що розважатися, беручи на себе мiнiмум обов’язкiв. Тому годi було вiдшукати людей, якi справдi дбали про нього, окрiм Арнольда Сендза, його адвоката, який був йому найкращим другом i единою довiреною особою. Дивне було вiдчуття – знати, що Пола бiльше немае. Веронiку задовольняло те, що вона мусить органiзовувати похорон i за цими клопотами не залишае собi часу замислитися. Але туга через його смерть усе одно потайки оволодiвала нею.

З’явився представн

Сторінка 13

к «Ейр Франс», щоб зустрiти ii бiля лiтака й швиденько провести крiзь iммiграцiйний i митний контроль, адже вона не мала що декларувати. На нiй була проста чорна бавовняна сукня, доречна за таких обставин. Веронiка не ставала вдовою пiсля смертi Пола, але майже почувалася нею. Доводилося нагадувати собi, як нагадувала iй Тiммi, що вони з Полом бiльше не одруженi. Але вона щойно втратила людину, з якою був пов’язаний чималий вiдтинок ii життя, i це нагадувало iй про нестерпний бiль вiд втрати власних батькiв у молодостi. Пiсля того вона могла покладатися тiльки на Пола, вiдколи вони познайомилися. А тепер мусила розраховувати лише на себе. Особливо в останнi роки. Пiсля розлучення вона вже не довiряла Половi ухвалювати рiшення, радше навпаки: досягнувши похилого вiку, вiн сам звертався до неi, коли чогось потребував, чи стикався з проблемою, чи хотiв поради. Вона була значно мудрiшою за свого чоловiка, i вiн добре це знав. І очiкував, що саме вона ухвалюватиме всi рiшення стосовно дiтей, не хотiв знати про iхнi проблеми – лише про перемоги й радощi. Вiн вiд природи був любителем розваг. Вона ж була скелею, фундаментом, на якому будувалося iхне спiльне життя, людиною, на яку кожен мiг розраховувати й знав про це. Вiн був лише вивiскою родини й нiчим бiльше.

Економка вже чекала у квартирi на приiзд Веронiки. Кармiна висловила свiй жаль у зв’язку зi смертю мiстера Пола.

– Вiн був доброю людиною, – сказала вона й перехрестилася. Жiнка не була знайома з Полом у часи, коли той зраджував дружину в шлюбi, i вiн був милий iз нею, як i з усiма. Вiн легко подобався тим, хто нiчого вiд нього не очiкував.

Веронiка пройшла до свого кабiнету й зателефонувала всiм, кому було треба, доки Кармiна розпаковувала ii речi. А потiм надiслала SMS Тiммi, повiдомляючи, що вже вдома. Вiдтак випила чашку чаю, який приготувала Кармiна. Економка працювала на неi лише вдень. Увечерi Веронiцi нiхто не був потрiбен, i вона вважала за краще бути на самотi. Готувала собi iсти, коли була голодна, не бажаючи, аби хтось куховарив для неi, створюючи напруження своею присутнiстю. Так само було облаштоване ii життя в Парижi з покоiвкою, яка приходила протягом дня. Щойно дiвчата пiдросли, Веронiка спростила собi життя й обходилася мiнiмумом персоналу. Коли Пол був тут господарем, а дiвчата були маленькi, вiн наполягав на утриманнi великого штату працiвникiв. Теперiшнiй стан речей влаштовував Веронiку значно бiльше. Їй не подобалося, коли ii обслуговували, хоча вона була вдячна Кармiнi тепер, а ii помешкання на П’ятiй авеню було просторим.

Веронiка мала квартиру з двома гостьовими кiмнатами й власною спальнею, прекрасним видом на Центральний парк i бездоганними стiнами для ii картин. Вона досi володiла непересiчною колекцiею iмпресiонiстських полотен, що дiсталися iй вiд дiдуся, i кiлька з них вiдiслала до Парижа. У квартирi в Нью-Йорку зберiгалися кiлька полотен Ренуара, двi роботи Дега, одна картина Пiсарро, одна – Шагала; у спальнi вона повiсила полотно Мерi Кассатт[4 - Мерi Кассатт (1844–1926) – американська художниця, представниця iмпресiонiзму.], яку дуже любила, а в iдальнi – роботу Пiкассо. А ще було чимало дрiбних робiт Коро[5 - Жан Батiст Камiль Коро (1796–1875) – французький живописець, один iз засновникiв французького реалiстичного пейзажу ХІХ ст.] та iнших митцiв i серiя графiки Ренуара. Квартира була елегантно декорована в спокiйних тонах. Веронiка вiддавала перевагу простим речам високоi якостi й завжди мала пристрасть до мистецтва.

А в коридорi, що вiв до спалень, вона повiсила кiлька портретiв, якi намалювала сама, включно з портретом ii батька. У ii творчому доробку були великi ефектнi картини олiйними фарбами, а ще жiночi портрети в стилi Джона Сiнгера Сарджента[6 - Джон Сiнгер Сарджент (1856–1925) – американсько-европейський художник кiнця ХІХ – початку ХХ ст., представник реалiстичного та iмпресiонiстського напрямiв.]. Не було жодних сумнiвiв, що вона мае талант, хоча тривалий час марнувала його. Часом Веронiка робила ескiзи, але цим усе й обмежувалося. А ще малювала гарнi портрети дiтей, що тепер висiли в ii гардеробнiй. Їi великим захопленням також було дослiдження пiдробок – це, як вона знала, iнтригувало ще ii дiдуся. Але вона так i не пiшла цим шляхом, хоча мала око на майстернi пiдробки. А ii мати малювала акварелi, якi Веронiка розвiсила в гостьових кiмнатах. Вони були гарнi й заспокiйливi. Мистецтво було в них у кровi, хоча жодна з дочок Веронiки не виявляла схильностi до живопису. Здавалося, Веронiка не зумiла передати в спадок цю пристрасть.

О четвертiй годинi зателефонувала Тiммi й сказала, що зустрiнеться з нею у Френка Кемпбелла й що Джой вирiшила приеднатися до них. Вони зустрiлися у вестибюлi бюро, куди Веронiка пройшлася вiд квартири пiшки. Тiммi досi була у своему робочому одязi, а Джой змiнила спiдницю на ще коротшу чорну й взула туфлi на високому пiдборi. Вона виглядала так, наче щойно зiйшла з обкладинки «Вог». Мати була рада бачити дочок, вона розцiлувала iх i подякувала, що зустрiлися з нею

Сторінка 14

Три дуже вродливi жiнки постали перед директором, щоб органiзувати похорон Пола й вiдправлення заупокiйноi молитви в нiч перед похороном. Пол не був релiгiйною людиною, але Веронiка була, хоча й не планувала надмiрних пишнот. Того дня вона вже розмовляла зi священиком у церквi Святого Ігнатiя, i вони узгодили дату й час поховальноi меси, яка мала вiдбутися за два днi. Вона вже мала всю потрiбну iнформацiю, коли вони разом сiли за стiл у кабiнетi директора, i жодна з дiвчат не здивувалася. Веронiка спланувала похорон Пола заздалегiдь.

У Кемпбелла вони покiнчили з усiма неприемними завданнями. Директор постiйно звертався до неi як до вдови – марно було пояснювати, що вони двадцять рокiв як розлученi. А опiсля всi пiшли до квартири Веронiки, де до них приедналася Джулiетт. Дiвчина була надто засмучена, щоб пiти разом iз ними до похоронного бюро. Вона з’явилась у квартирi розхристана й згорьована, одразу ж розридалася й сидiла, схлипуючи, в обiймах старшоi сестри. Тiммi утримувалася вiд iдких коментарiв щодо батька, але Джой по очах бачила, що в неi на думцi. Мiж ними не було таемницею, як критично Тiммi завжди ставилася до батька. Джулiетт знадобилася година, аби заспокоiтися, i тодi всi пройшли до кухнi, аби чогось перекусити. На той час Кармiна вже пiшла. Веронiка запропонувала замовити iжу з доставкою, але з’ясувалося, що голодних немае, а Джулiетт принесла iз собою коробку тiстечок, якi, однак, нiхто не захотiв скуштувати. Їi дещо округла фiгура свiдчила про те, що дiвчина постiйно знiмае пробу власноi випiчки, тодi як ii сестри й матiр виявляли бiльшу розважливiсть у iжi, i це було помiтно. Тiстечка залишилися неторкнутими, лише Джулiетт гризла шоколадний круасан.

– Не можу повiрити, що його бiльше немае, – здавалося, уже всоте промовила Джулiетт, i Джой зiзналася, що теж не може. Те саме думала Веронiка. Але ii вiдволiкали деталi похорону, який вона органiзовувала як данину пам’ятi батьковi своiх дiтей, чоловiковi, якого пристрасно кохала колись давно. Квiти мали бути чарiвнi, а музику вона обрала ту, яку вiн любив. Це був ii останнiй дарунок покiйному, i вона хотiла, аби все пройшло так вишукано й елегантно, як бажав би вiн сам. Пол Паркер покидав свiт iз тим самим смаком, з яким i жив.

Четверо жiнок просидiли на кухнi двi години за розмовами й чаем. Аж наприкiнцi Тiммi насмiлилася зауважити, що Джулiетт оплакуе зовсiм не того батька, яким вiн був насправдi.

– Ти кажеш жахливi речi, – миттево стала на його захист Джулiетт. – Вiн був прекрасним батьком.

Тiммi стиснула зуби й промовчала, i Веронiка вiдволiкла iх обговоренням чергових деталей, що стало для неi полегшенням. Менше, нiж будь-коли, вона хотiла зараз чути сварки дiвчат, хоча й знала, що слова Тiммi були правдою. Джулiетт усе життя мала iлюзii щодо батька. І хоч вона стверджувала, що розмовляе з батьком майже щодня, нiхто не звертав ii уваги на те, що це вона телефонуе йому. Нарештi Тiммi та Джой пiшли в центр, у квартиру Тiммi, а Джулiетт повернулася до Бруклiна, аби побути самiй.

Наступного вечора всi збиралися на заупокiйну молитву, а за день пiсля цього – на похорон. Оголошення було надруковане в ранковiй «Таймз», i Веронiка найняла двi машини, аби наступного дня забрати дiвчат i вiдвезти на похорон. Вона хотiла, аби для них усе пройшло максимально легко. Знала, що це таке – втратити батька, i не було кому полегшити iй цей бiль. Жiнка вiдчувала, що це найменше, що вона може зробити для дiтей. Це було типово для неi – усiма можливими засобами намагатися полегшити iм життя. Щоправда, вони цього не помiчали й звикли до того, що мати пiклуеться про кожного у свiй тихий, планомiрний спосiб. Так вона чинила завжди.

Пiсля того, як доньки пiшли, Веронiка сидiла, замислившись. Формальностi наступних двох днiв лякали ii. Вона не могла позбутися думки, що покiйний чоловiк укотре залишив ii саму заспокоювати дiтей, дбати про все й сплачувати рахунки. Вiн завжди вважав це саме собою зрозумiлим, навiть за життя. І в смертi анiтрохи не змiнився. Але раптом вона вiдчула тугу через те, що вже не зможе зателефонувати йому. Веронiка не мала друзiв, з якими хотiла б цим подiлитися, – бiльшiсть не зрозумiла б ii. Надто незвичними були iхнi стосунки як для розлучених, особливо зважаючи на те, що Пол нiколи не був анi зразковим батьком, анi зразковим чоловiком, – але вiн був iй другом, яким залишався бiльше половини ii дорослого життя. Це була велика втрата. А ще вiн мав елегантнiсть i стиль, яких у теперiшнi часи вже не зустрiнеш.

Поминальна молитва наступного дня вiдбулася просто й формально. Довгi черги людей, яких вона не знала, прийшли розписатися у виставленiй нею шкiрянiй книзi. Серед них були молодi жiнки, молодшi за його доньок, якi не називали себе; добре вдягненi пари й чимало чоловiкiв приблизно його вiку, знайомi та друзi. Кiлька з них потиснули руку Веронiцi й висловили своi спiвчуття, деякi пожирали очима Тiммi, Джулiетт i Джой – усi три були в скромних чорних сукнях i з серйозним виглядом стояли поряд iз матiр’ю. Опiсля

Сторінка 15

они всi повернулися додому виснаженi, почуваючись спустошеними.

Наступного дня все пройшло майже так само, тiльки в бiльших масштабах. І, на великий подив Веронiки, присутнi на похоронi заповнили майже всю церкву. Аромат запашних бiлих квiтiв важко висiв у повiтрi. Величезнi урни цих квiтiв були розставленi по всiй церквi, крихiтнi бiлi орхiдеi тонким простирадлом вкривали труну з червоного дерева. Їй вдалося вiдшукати ще двох друзiв, якi мали нести труну разом iз Бертi й Арнольдом, iнших чотирьох носiiв надала компанiя Френка Кемпбелла, а труну пересували на колесах.

Минулого вечора Бертi не прийшов на заупокiйну молитву, але з’явися в церквi перед початком служби, щоб зустрiти Веронiку й дiвчат. Вони були приголомшенi тим, що вiн привiв iз собою молоду жiнку. На нiй була коротка чорна спiдниця, чорна шовкова блуза з глибоким вирiзом, туфлi на шпильках i забагато макiяжу. Видно було, що iй нудно. Дiвчина не сказала iм жодного слова, а Бертi не вiдрекомендував ii. Вони гадки не мали, чи вона його дiвчина, чи просто знайома, яку вiн привiв iз собою. Сам вiн не потурбувався цього пояснити, а питати нiхто не став.

Бертi злегка дратувався тим, що мае тут бути, хоча й вдягнувся вiдповiдно до ситуацii: чорний костюм, бiла сорочка й чорна краватка вiд «Ермес», а до них – начищенi до блиску дорогi черевики. Вiн був так само красенем, як i його батько, успадкувавши зовнiшнiсть, але не серце. Пол був егоiстом i нарцисом, але мав i добрi риси. Погляд, яким Бертi окинув мачуху й сестер, випромiнював крижаний холод. Веронiка запросила його сiсти разом iз ними на переднiй лавi – зрештою, вiн був сином Пола. Пiсля того, як труну встановили на мiсце, вiн прослизнув на передню лаву разом iз молодою жiнкою й шепотiвся з нею, доки всi чекали на початок церемонii.

Пiзнiше вони погодилися: це була красива служба, гiдна iхнього батька. За воротами церкви люди потиснули iм руки, i родина вирушила на Вудлонський цвинтар у Бронксi, де священик промовив кiлька стислих фраз i труну опустили в землю на родиннiй дiлянцi Веронiки. Вона не знала, де ще можна його поховати, i не хотiла купувати окрему самотню могилу. А ще подумала, що дiвчатам буде приемно, якщо вiн покоiтиметься з рештою родини. Батьки Веронiки теж лежали тут.

Бертi мав окрему машину, що вiдвезла його з дiвчиною назад до мiста – на той час уже з’ясувалося, що звати ii Деббi. Вони приедналися до всiх удома у Веронiки, де вже було накрито фуршетний стiл у iдальнi. Скрiзь були бiлi квiти, i бiльше сотнi людей iли, розмовляли й чекали на iхне прибуття. Єдиний, кого Веронiка впiзнала в юрбi, був Арнольд – щойно вони зайшли, вiн зрадiв i пiдiйшов до них.

– Схоже на весiлля, – не приховуючи осуду, тихо буркнула Тiммi, звертаючись до Джой. Та кивнула. Справдi, було схоже. Мати неабияк постаралася вшанувати його пам’ять, i це анiтрохи не дивувало.

– Вона зробила це для нього, для себе чи для нас? – уголос спитала Тiммi.

– Певно, усе разом, – вiдповiла Джой, доки Арнольд обiймав iхню матiр. Роками для всiх було очевидно, що вiн небайдужий до неi й охоче дав би волю почуттям, проте Веронiка не була до цього готова i, попри свою лагiднiсть до нього, завжди чiтко давала це зрозумiти. Арнольду було за шiстдесят, вiн був дуже успiшний адвокат, привабливий чоловiк i вже багато рокiв розлучений. Веронiку вiн цiкавив лише як юрист i близький друг Пола. Якими б не були його прагнення, нiчим бiльшим для неi вiн так i не став.

– Ти чудово попрацювала, – похвалив ii Арнольд, i Веронiка усмiхнулась i подякувала йому. Тим часом Джулiетт, досi виглядаючи спустошеною пiсля поховальноi служби, вирiшила перекусити. Вона ледве витримала, слухаючи «Аве Марiю», i, здавалося, досi тремтiла, накладаючи iжу собi на тарiлку. Тiммi та Джой тихо розмовляли одна з одною. Жодна з них не знала нiкого з присутнiх тут друзiв Пола. Усi цi люди виглядали тими, ким i були, – богемою, шляхетним товариством, принагiдними знайомими, якi, однак, прийшли насолодитися атмосферою прошеноi вечерi в домi його колишньоi дружини.

– Ваша мати, мабуть, викинула цiлий статок на це, – неприемним тоном зауважив Бертi, звертаючись до Тiммi, i та зиркнула на нього з вiдразою.

– Певно, вважае, що тато був цього вартий, – жорстко сказала вона. Джой стояла поряд, гадаючи, чи зараз гряне гроза, аж тут пiдiйшов Арнольд. Усi три сестри стояли поряд iз Бертi, допоки Веронiка щось казала одному з офiцiантiв, який розливав гостям бiле вино й шампанське.

– Якщо вже ви всi тут, я хотiв би внести пропозицiю, – чемно сказав Арнольд. – Формальне зачитування заповiту давно вже не проводиться. Але оскiльки Джой у мiстi, чому б нам завтра не зiбратися в мене в офiсi й не переглянути його? Так ми зможемо обговорити заповiт i я матиму можливiсть вiдповiсти на будь-якi запитання, якi можуть у вас виникнути.

Ідея видавалася слушною, i вiн зумiв подати ii так, щоб це не прозвучало зловiсно. Нiхто з них не очiкував, що батько залишив по собi великий спадок. Єдиним майном Пола, про яке вони знали, був замок у Францii,

Сторінка 16

якщо тiльки вiн не заклав його до останнього гвiздка, чого не можна було сказати напевне. Пол нiколи не вирiзнявся вiдповiдальним ставленням до грошей.

– Менi здаеться, це гарна iдея, – зацiкавлено мовив Бертi, а дiвчата кивнули, здивованi. Жодна з них навiть не подумала про заповiт.

– Ви всi маете час? – спитав Арнольд, коли до них приедналася Веронiка.

– На що? – не зрозумiла вона.

– Я подумав, що завтра ми могли б разом прочитати заповiт i покiнчити з цим, – спокiйно сказав Арнольд. – Гадаю, буде добре, якщо ти теж прийдеш, – додав вiн, звертаючись до Веронiки. Жiнка здивувалася. Вона не очiкувала на будь-який спадок вiд Пола, адже все, що мав, вiн отримав вiд неi. І жiнка припускала, що вiн усе залишить дiвчатам i щось Бертi, але вже точно не iй.

– Як гадаете, варто менi там бути? – спитала вона в дiвчат, i тi в один голос вiдповiли, що так буде краще, а Бертi – що йому байдуже. Неважко було помiтити, що його нiщо не цiкавить, окрiм власноi частки в заповiтi.

– Завтра о дев’ятiй ранку всiм пiдходить? – спитав Арнольд. Усi кивнули, погоджуючись.

– Тодi побачимося, – усмiхнувся вiн i невдовзi пiшов. Одразу за Арнольдом пiшов Бертi. Тiммi попросила його не приводити Деббi на завтрашню зустрiч.

– Звiсно, – зi зневажливим поглядом кинув вiн. Тiммi завжди вдавалося його розлютити. Вона робила це навмисно. Терпiти його не могла, i це почуття було цiлком взаемним. Деббi нiчого не сказала на прощання Веронiцi або дiвчатам – вона розмовляла лише з Бертi.

Решта гостей розiйшлася двi години по тому, дощенту впоравшись iз закусками й чималою кiлькiстю шампанського. Тiммi зауважила, що тi люди приходили сюди не так iз поваги до iхнього батька, як заради безкоштовноi iжi й шампанського, i Веронiка глянула на неi з осудом. На той час, коли дiвчата зiбралися додому, усi були смертельно втомленi.

Коли квартира спорожнiла, Веронiка почувалася так, наче ii переiхав автобус. Вона шкодувала, що погодилася пiти до офiсу Арнольда наступного дня. Причин там бути вона не мала й не бачила в тому особливоi потреби. Вона була така емоцiйно виснажена, що все, чого хотiла наступного ранку, це спати. Але вона вже погодилася прийти й не хотiла тепер це скасовувати, засмучуючи дiвчат. Тож роздяглася, лягла в лiжко й заснула, навiть не вимкнувши свiтла. Для неi було полегшенням знати, що вона добре зробила справу й що Пола провели в останню путь саме так, як вiн би цього хотiв, з тiею пишнiстю й у тому оточеннi, якого, на його думку, вiн заслуговував.




Роздiл 3


Наступного ранку Веронiка прийшла до офiсу Арнольда, аби покiнчити з цим нелегким випробуванням. Учорашнiй похорон минув тяжко для неi. Щойно вони почують деталi заповiту, можна буде повернутися до звичного життя. Тiммi й Джой були готовi до цього. Джулiетт планувала зачинити кав’ярню до серпня, до Дня працi[7 - День працi – нацiональне свято в США. Святкуеться з 1894 року першого понедiлка вересня.]. І, прямуючи до офiсу, Веронiка розмiрковувала, що робитиме, коли повернеться до Францii. До кiнця мiсяця в неi був орендований будинок у Сен-Тропе, але вона не мала настрою iхати туди знову. Улiтку Париж вимирав, тож i вона не хотiла там бути, а в Нью-Йорку було надто спекотно. Так нiчого й не вирiшила. Скласти плани на серпень вона не потурбувалася й не знала напевне, що робитиме далi. До офiсу Арнольда Веронiка приiхала, так i не дiйшовши жодного висновку. Виявилося, що прибула першою. Дорожнiй рух був не такий напружений, як вона побоювалася.

– Учора ти бездоганно впоралася, що й не дивно, – тепло сказав Арнольд, поцiлувавши ii на французький манер, в обидвi щоки, а потiм обiйняв аж надто мiцно. Вiн завжди поводився бiльш дружньо, нiж iй подобалося. Кiлька хвилин вони розмовляли про дiвчат, а потiм майже водночас прибули всi решта. На Бертi був iще один гарний костюм, блiдо-блакитна сорочка й дiлова темно-синя краватка. Вiн виглядав, як заможний банкiр, а не дрiбний шахрай, яким був насправдi.

Арнольд провiв усiх до конференц-залу, де секретарка запропонувала гостям каву або чай, i всi вiдмовилися. Вони хотiли якнайшвидше покiнчити зi справою та юридичними наслiдками батьковоi смертi. Джой уже забронювала квиток на рейс до Лос-Анджелеса, яким мала летiти того ж дня, i казала, що завтра в неi прослуховування на дрiбну роль у черговiй мильнiй оперi, та й ресторан, у якому вона працювала п’ять днiв на тиждень, вимагае ii повернення. Це був людний заклад, i там давали солiднi чайовi, якi дозволяли сплачувати за оренду квартири, тож вона не хотiла сердити своiх працедавцiв, якi легко могли знайти iй замiну.

Арнольд розпочав зустрiч iз серйозним обличчям.

– Ми з вашим батьком детально обговорювали заповiт протягом останнього року, доки дозволяло його самопочуття. І, перш нiж пояснити вам усе, хочу сказати, що положення складеного ним заповiту е дещо нестандартними, що вiдповiдало його намiру. У нас були протилежнi погляди стосовно того, як слiд розпорядитися майном, але мушу визнати, що вiн пiдiйшов до цього питання бiльш творчо, нi

Сторінка 17

я. Значний вплив на його рiшення мало розумiння того, що одного дня вам усiм належить успадкувати великi грошi вiд матерi й що завдяки iй ваше майбутне забезпечене. Тож ваш батько дозволив собi поглянути на все трохи вiльно, пiд iншим кутом зору. Вiн хотiв задовольнити вашi теперiшнi потреби, а не тi, що виникнуть у далекiй перспективi й уже забезпеченi.

Арнольд знав, як знав i Пол, що, згiдно зi свiтоглядом Веронiки, дiвчата мали заробляти й утримувати себе самi незалежно вiд того, що вони успадкують згодом. Вона хотiла бути для них порятунком в особливих i термiнових випадках, а не джерелом постiйного матерiального забезпечення. І очiкувала, що дiти зароблятимуть собi на життя, що вони й робили, усi трое, викладаючись при цьому на повну силу. Пол не погоджувався з Веронiкою й вважав, що iй слiд бути щедрiшою. Але вона твердо стояла на своему: не можна балувати дiвчат, привчаючи iх до життя розпещених багатiйок, якi лише марнують чужi грошi подiбно до того, як чинив iз ii грошима iхнiй батько. Вона гадала, що Пол слугуе поганим прикладом для дiвчат, зовсiм не тим, якого вона для них хотiла. І Арнольд був приемно вражений тим, яку науку вона прагнула прищепити дiтям, хай навiть Полу це не подобалося. Попри все, чим володiла й що вони мали успадкувати колись, Веронiка виховала iх самодостатнiми. І вони вже точно не були анi лiнивi, анi розпещенi незалежно вiд того, схвалювала вона iхнiй кар’ерний вибiр чи нi.

– Тож його заповiт, – продовжував адвокат, – вiдображае фiлософiю, згiдно з якою вiн хоче змiнити ваше життя вже зараз. Оскiльки ваше вiддалене майбутне вже забезпечене завдяки вашiй матерi. А до того вiн залишив вам нерiвнi суми грошей, що також не е традицiйним пiдходом, але, на його думку, вiдповiдае можливим потребам кожного з вас у контекстi того, що ви робите в сьогоденному життi. Це, як вiн наголошуе в заповiтi, не означае жодноi нерiвностi в любовi до кожного з вас. – Вiн обвiв усiх поглядом, а Веронiка помiтила, що на обличчi Бертi промайнув дещо нетерплячий вираз сподiвання. Йому були байдужi батькiвськi пояснення – вiн лише волiв знати, скiльки отримае.

– Ваш батько хотiв, аби кожен iз вас отримав те, що послужить йому найкраще, i щодо цього був дуже конкретним, – пояснив адвокат, i трое дiвчат кивнули. Тодi Арнольд узяв останнiй заповiт Пола й почав зачитувати безпосередньо звiдти. Вiн мав копii для кожного з присутнiх, але не поспiшав роздавати iх, вважаючи за краще спочатку пояснити.

– «Моiй доньцi Тiммi, яку я люблю i якою глибоко захоплююся, я залишаю таку суму…» – Арнольд озвучив цифру, i очi Тiммi розширилися вiд подиву. Сума, яку вiн заповiв, здавалася iй дуже великою, i iншим також. – «І мое бажання полягае в тому, щоб на цi грошi вона придбала будинок у тiй мiсцевостi, яку вважатиме слушною, i вiдкрила в ньому власний заклад, що допомагатиме бiднiй верствi населення, з якою вона працюе, а також заснувала власну фундацiю, що дозволить iй робити якнайбiльше добра, надавши свободу дiяти так, як вона вважатиме за потрiбне. Я цiлком вiрю в те, що вона блискуче впораеться власними силами. І через неi я маю можливiсть допомогти людям, яким нiколи не допомагав за життя. Сподiваюся, що цей спадок трохи покращить ii невисоку думку про мене як про довершеного егоiста. Я справдi був таким, але зараз мое бажання – допомогти iй, а через неi – цим нужденним».

Тiммi слухала, i на ii очi навернулися сльози. Вона нiколи не очiкувала цього вiд батька. Їi сестри й мати схвально всмiхалися, так само крiзь сльози.

– Не знаю, що й сказати, – пошепки мовила вона, глибоко зворушена отриманим спадком.

– Ми з твоiм батьком провели деяке розслiдування. Сума, яку вiн заповiв тобi, мае сповна покрити витрати на придбання будинку, як вiн зазначив, i все, що необхiдно, аби зрушити з мiсця такий проект.

А тодi, попереджаючи iнших, додав:

– Тобi вiн заповiв найбiльшу частку.

Усi кивнули, i дiвчата не здалися засмученими, хоча Бертi помiтно напружився. Для нього це здалося завеликою сумою, i вiн сумнiвався, що батько мав iще три такi суми, аби залишити iм порiвну, навiть близько.

– «А Джулiетт, моiй любiй доньцi, – продовжував Арнольд, – я хочу подарувати трохи часу, хочу, аби вона могла найняти працiвникiв для своеi пекарнi, найняти менеджера, щоб узяти вiдпустку, подорожувати й жити бiльш насиченим життям, нiж було в неi за останнi кiлька рокiв. І я залишаю iй достатньо, щоб сплачувати зарплатню персоналу, зробити ремонт у ii закладi, розширити його, якщо вона захоче. Але, люба моя Джулiетт, я хочу, аби ти вирвалася зi свого кола й зажила по-справжньому. Ти прекрасна жiнка, i ти повинна побачити свiт ширшим, нiж бачиш його тепер».

Вiн залишив iй гiдну суму, хоча значно менше, нiж Тiммi, i вона вдячно схлипнула. Джулiетт нiколи не хотiла й не потребувала великих грошей, i його заповiт здався iй бiльш нiж щедрим. Вона усмiхнулася крiзь сльози сестрам i потиснула руку Тiммi, яка сидiла поряд iз нею. Джулiетт анiтрохи не заздрила старшiй сестрi через ii спадок – вона б не знала, що

Сторінка 18

обити з такою силою грошей. А якщо Тiммi вiдкрие притулок для бездомних, навiть невеликий, iй знадобиться значно бiльше коштiв, нiж Джулiетт на ремонт i персонал для своеi пекарнi, щоб вона могла вiд’iздити час вiд часу. Вiн добре все розрахував i вiдмiряв iхнi частки згiдно з iхнiми потребами, як i казав Арнольд. Вiн явно ретельно все обмiркував.

– «Що ж до моеi найменшоi красунi Джой, – продовжив Арнольд, – хоч я знаю, що ii мати не схвалюе ii акторськоi кар’ери, я вiрю, що вона мае справжнiй талант, i хотiв би бути янголом, який допоможе iй здiйснити цю мрiю. Я заповiдаю iй найняти гiдного менеджера – сподiваюся, найкращого в Лос-Анджелесi, який зрушить ii кар’еру з мертвоi точки, – i знайти кращого агента. Я залишаю iй достатню суму, щоб брати уроки акторськоi майстерностi в найкращого вчителя в Лос-Анджелесi, i достатню, щоб прожити на них два роки, аби вона могла покинути роботу офiцiантки й цiлком зосередитися на своiй акторськiй кар’ерi, щоб досягнути успiху, якого вона заслуговуе».

Вони з Арнольдом вирахували суму, що вiдкрие перед нею дверi, дотепер наглухо зачиненi через вiдсутнiсть у неi грошей, i дозволить покинути роботу в ресторанi. Адже Веронiка не стала б фiнансувати ii кар’еру, якоi не схвалювала. Джой сяяла, слухаючи його, i винувато поглядала на матiр. І з полегшенням помiтила, що мати теж усмiхаеться. Вони всi усмiхалися. І дiвчина знала, що залишеноi iй суми було бiльш нiж достатньо для забезпечення ii професiйного успiху. Саме цього вона потребувала, i для неi це був iдеальний варiант.

На той час Бертi вже крутився на сидiннi з нетерплячим виглядом. Йому набридло слухати про дiвчат iз iхнiми мрiями. Усе, чого вiн хотiв, – дiзнатися про власну частку.

– «Крiм того, – промовив Арнольд, i Бертi зiтхнув iз полегшенням, бо нарештi вони дiйшли до частини заповiту, яка стосувалася його, – я заповiдаю мiй замок поблизу Сен-Поль-де-Ванс у чотирьох рiвних частинах, по однiй моiм донькам Тiммi, Джулiетт i Джой, а… – Арнольд помiтно вагався, перш нiж продовжувати, – а четверту рiвну частину – моiй доньцi Софi Аньес Марнье, доньцi Елiзабет Марнье, з якою я мав нiжний союз протягом кiлькох рокiв. Я усвiдомлюю, що iснування Софi i ii матерi стане шоком для моiх дiтей i для Веронiки, i прошу вибачення за це. Існування Софi i ii матерi анiтрохи не применшуе моеi любовi анi до трьох моiх старших доньок, анi до Веронiки протягом нашого шлюбу. Це iсторiя багаторiчноi давнини, i тепер, пiсля моеi смертi, я хочу визнати мою молодшу доньку й зробити для неi те, чого не зробив протягом життя. Я бажаю, щоб вона отримала свою частину замку нарiвнi з ii сестрами, аби кожнiй дiсталася чверть, i заповiдаю Софi залишок своiх коштiв, за винятком частин, отриманих старшими доньками. Вiн буде значно меншим за частки ii сестер, але допоможе iм обом, стане в пригодi Софi й трохи полегшить тягар ii матерi – це найменше, що я можу тепер для них зробити».

Пiсля слiв Арнольда в кiмнатi запала мертва тиша. Нiхто не ворухнувся, не вимовив нi слова, не дихнув. Навiть Веронiка, яка наче скам’янiла у своему крiслi. Найбiльш шокованою виглядала Джой. Вона завжди вважала, що вона – його крихiтка, його улюблена дитина, аж доки двi хвилини тому не почула ось це. А тепер усвiдомила, що батько мав iще меншу доньку й зовсiм не вона була його крихiткою. Усi були приголомшенi.

– Скiльки iй рокiв? – нарештi спитала Веронiка придушеним голосом, i Арнольд знав, якою болiсною для неi буде вiдповiдь.

– Софi двадцять три роки. На три роки молодша, нiж Джой.

Обое знали, що це означае. Пол досi був одружений iз Веронiкою й не збирався розлучатися, коли зв’язався з матiр’ю цiеi дiвчини. Софi народилася за три роки до розлучення, коли здавалося, що в них усе добре й Веронiка навiть не знала про його походеньки. Вона довiдалася про них уже пiсля iхнього розлучення, i це стало для неi шоком, коли iхнiй шлюб розпався. Але iменi Елiзабет Марнье вона не пригадувала. Вiн примудрився зберiгати це в таемницi аж до цiеi митi. І, вочевидь, iхнi стосунки були серйозними, якщо вони мали дитину. Веронiка розумiла, що пiсля всього, що вона дiзналася про Пола, це вже не повинно ii дивувати, i все-таки була здивована. А вiн зумiв приховувати таке вiд неi протягом усiх цих рокiв.

Дiвчата мовчки слухали продовження. Обличчя Бертi було густо-червоним. Вiн уважно слухав i вмiв рахувати. Чотири дiвчини стануть власницями замку, вiн же не отримае жодноi частини, i, скiльки б не лишилося вiд батькового спадку, усе це перейде позашлюбнiй доньцi батька Софi – таким чином, Бертi нiчого не отримував.

– «А що стосуеться мого сина Бертрана, – продовжував Арнольд, – якому я десятки разiв давав грошi на рiзнi пiдприемницькi iнiцiативи, кожна з яких провалилася через брак розсудливостi, добрих навичок i продуманих бiзнес-планiв, i чия мачуха допомагала йому значно щедрiше за мене, коли вiн був молодшим, з тим самим успiхом протягом п’ятнадцяти рокiв, – менi здаеться, ти мав значно бiльше переваг, нiж твоi сестри, i бiльше грошей, нiж я залишаю iм п

Сторінка 19

сля того, як до сьогоднiшнього дня не дав iм нi пеннi. За моею оцiнкою, ти вже отримав бiльше за справедливу частку в заповiтi, не враховуючи допомоги твоеi мачухи, i, боюся, усе, що я тобi залишу, буде змарноване так само, як i решта. Я знаю, це важкий урок для тебе, синку, i я люблю тебе, але тепер ти маеш працювати самостiйно, заробляти на життя чесним шляхом i збагнути те, чого ми з Веронiкою безуспiшно намагалися тебе навчити. Ти маеш будувати власну кар’еру й власне майбутне своiми силами, без допомоги, без легких шляхiв, аби досягти результатiв, яких прагнеш. Це единий спосiб навчити тебе iх цiнувати. Сподiваюся, у майбутньому ти старанно працюватимеш i дiятимеш iз розумом, привчишся мiркувати розважливо. За життя я надавав тобi будь-яку допомогу, яка тiльки була в моiх силах. Тепер же лишаю тобi свою незламну надiю, що ти впораешся самостiйно. І хоча тобi це може здатися жорстоким рiшенням, будь упевнений, я люблю тебе, синку».

Щойно Арнольд дочитав, розлючений Бертi пiдскочив iз мiсця й гнiвно зиркнув на Веронiку та дiвчат.

– Сучки! Ви всi! Ви видурили в нього цей заповiт, iздили до нього, i цiлували йому дупу, i нили, i брехали на мене! А ти! – Вiн зi злiстю обернувся до Веронiки. – Ти зi своiм святенництвом постiйно торочила, що «треба заробляти самим», щоб усi приповзали до тебе на колiнах по грошi, i вдавала iз себе бiдну, ти намовила його викреслити мене iз заповiту, щоб усе дiсталося твоiм дiвкам!

Усi вони знали, що в цьому немае нi слова правди. Вони нiколи не скаржилися батьковi й нiчого вiд нього не очiкували. А Веронiка нiколи не вдавала iз себе бiдну й не чекала, що дiти приповзатимуть до неi на колiнах. Вона хотiла, аби тi мали гiднi професii й заробляли ними собi на життя. І, як зауважив Пол у своему заповiтi, вона була значно бiльш щедрою й терплячою з Бертi, нiж будь-коли зi своiми доньками. Хотiла замiнити йому матiр, якоi той нiколи не мав. Через це вона завжди спiвчувала йому й робила для нього винятки, чого вiн не заслуговував i не цiнував. Але гнiв заслiпив Бертi через те, що вiн нiчого не отримав у спадок.

– Це все про мене? – спитав вiн, обернувшись до Арнольда, i той кивнув.

– Так, Бертi, це все. Менi шкода. Вiн вважав, що цим допоможе тобi.

І Арнольд погоджувався, хоча й не став казати цього тепер. Бертi був марнотрат найгiршого штибу, i безглуздо було щось йому заповiдати. Дiвчата знайдуть грошам Пола краще застосування, бiльш конструктивне. Бертi лише змарнуе iх на своi оборудки й викине на вiтер, що Пол чудово розумiв. Вiн був реалiстом стосовно свого сина.

– Ви про мене ще почуете! – з погрозою заявив вiн Веронiцi й дiвчатам. – Це ще не кiнець, навiть не сподiвайтеся.

А тодi розмашистим кроком покинув кабiнет, хряснувши дверима. Дiвчата сидiли мовчки.

Завдяки батьковi це був день суцiльних сюрпризiв i потрясiнь, i для Веронiки не менше, нiж для iнших. Заява про його позашлюбну доньку приголомшила й засмутила iх значно бiльше, нiж усе, що мiг наговорити Бертi, чи позбавлення його спадку, що теж викликало неабиякий подив. Вони гадали, що Бертi неодмiнно отримае частку в батьковому майнi. Але не очiкували, що той залишиться нi з чим, а в них виявиться нова сестра. Веронiка досi була блiда, ii всю тiпало, аж тут дiвчата заговорили всi разом, розпитуючи Арнольда про Софi.

І тодi Арнольд знов закликав iх до ладу. У заповiтi було ще дещо.

– «А моiй колишнiй дружинi Веронiцi, яку я глибоко люблю i яка е найдивовижнiшою жiнкою з усiх, кого я знаю, я залишаю мою любов, мое серце, нашi спогади й одне прохання. Прохання про те, щоб вона почала малювати знову. Ти маеш величезний талант, i тобi варто повернутися до живопису. Крiм того, я заповiдаю тобi картину, яку ми придбали пiд час нашого медового мiсяця у Венецii, гадаючи, що це може бути Беллiнi[8 - Якопо Беллiнi (1400–1470) – славетний iталiйський художник венецiйськоi школи, батько Джентiле та Джованнi Беллiнi, якi так само стали одними з найзнаменитiших венецiйських художникiв.]. Але справжнiсть ii не була встановлена й ти вважала ii пiдробкою. Ми обое любили цю картину, мала вона вартiсть чи нi. Ти обiцяла дослiдити ii походження й так цього й не зробила. Якщо вона нiчого не варта, сподiваюся, вона поверне тобi щасливi спогади, як повертала менi. Усi цi роки я насолоджувався нею».

Пiд час розлучення вона дещо неохоче вiддала йому картину через сентиментальнi почуття, пов’язанi з нею. Але Пол хотiв отримати ii ще дужче, тож Веронiка поступилася.

– «А якщо це виявиться справжнiй Беллiнi, я залишаю тобi його з радiстю як цiнний подарунок, хоч i значно менший вiд того, на що ти заслуговуеш за все, що робила для мене всi цi роки. Крiм того, я вiд щирого серця прошу вибачення за свое зiзнання в наявностi невiдомоi тобi дитини. Будь ласка, повiр менi, коли я кажу, що нiколи не кохав ii матiр так, як тебе. Ти завжди була моiм единим справжнiм коханням. Пробач, що був таким йолопом за життя. Я кохаю тебе, хоча й нiколи не був чоловiком, на якого ти заслуговувала».

Арнольд глянув на жiнок i поб

Сторінка 20

чив Веронiку в сльозах.

– А далi вiн поставив пiдпис, – тихо сказав адвокат, доки Веронiка непомiтно висякалася. У смертi Пол виявив значно бiльшу проникливiсть стосовно дiтей i навiть неi, нiж виявляв за все життя. І Веронiка подумала, що його заповiт буде на користь дiвчатам, i Бертi теж. Вона гадала, чи спробуе Бертi оскаржити заповiт, хоча Пол i не був зобов’язаний щось йому залишати. На вiдмiну вiд французьких законiв, американськi не змушували заповiдати дiтям жодноi частки майна, а Пол виразно пояснив, чому залишив Бертi нi з чим. А ще Веронiку зворушило те, що вiн заповiв iй Беллiнi як нагадування про часи, коли iм було добре разом, а iхня пристрасть лише розгорялася, хоча вона досi не вiрила в справжнiсть картини. Це нiколи не мало для них значення: вони просто любили ii, закохалися в неi, щойно побачили. І жiнка була розчулена його словами про те, що iй варто почати малювати знову. Вiдколи дiвчата виросли, вона й сама не раз думала про це, але так i не повернулася до творчостi. І не знала, чи повернеться зараз, чи нi. Минуло стiльки рокiв, вiдколи вона малювала востанне, i важко було починати знову. До того ж вони мали обговорювати й обмiрковувати важливiшi питання, такi як Софi Аньес Марнье. Дiвчата хотiли дiзнатися про неi вiд Арнольда геть усе i, звiсно, були вкрай засмученi – не тим, що вона отримала частку в заповiтi, а самим фактом ii iснування й тим, що батько нiколи не розповiдав iм про свое «дитя кохання». Зараз вiн приголомшив iх цiею новиною, а вони навiть розпитати його вже не могли, лише Арнольда.

Арнольд сказав, що вона мешкае поблизу Сен-Поль-де-Ванс, бiля замку, де Пол i познайомився з ii матiр’ю, i що, наскiльки йому було вiдомо, Пол не бачився iз Софi чи ii матiр’ю протягом останнiх тринадцяти чи чотирнадцяти рокiв. Вiн мало чим допомiг iй, тому й хотiв зробити це зараз. Викинув ii з голови до тiеi пори, коли з наближенням смертi почав прислухатися до власноi совiстi. І внiс ii до заповiту вже в найостаннiшу чергу. Арнольд казав, що нiчого бiльше не знае, лише ii адресу, яку вони перевiрили, складаючи заповiт. Перед смертю Пол не зв’язувався нi з нею, нi з ii матiр’ю, i Веронiка пiймала себе на думцi, що Пол знову втiк вiд виконання обов’язкiв, переклавши на неi всю вiдповiдальнiсть, як робив щоразу, хоча й намагався посмертно вiдшкодувати завданий збиток.

Коли вони покидали офiс Арнольда, Тiммi запропонувала повечеряти разом, i Джой погодилася перенести свiй вилiт на завтра. Повернення до ресторану вже не було таким термiновим, вiдколи вони прочитали заповiт. Тепер, повернувшись, вона зможе звiльнитися й уперше за п’ять рокiв зосередитися лише на кар’ерi. А iм так багато треба було обговорити, обмiркувати й вирiшити, що роботи iз замком. Кожна мала проект, грошi на який видiлив батько у своему заповiтi. І вони хотiли з’ясувати, що робити iз Софi. Адже та володiла замком на рiвних правах iз ними. Арнольд сказав, що надiшле iй копiю заповiту й грошову частину ii спадку.

Того вечора всi погодилися пообiдати разом, включно з Веронiкою. Домовилися зустрiтись у «Да Сiльвано», неподалiк вiд будинку Тiммi, рiвно о восьмiй. І повертаючись на таксi додому сама, Веронiка все ще почувалася спустошеною звiсткою про Софi та ii матiр. Вона не могла позбутися думки, що навiть пiсля смертi Пол примудрився завдати iй нового глибокого болю, зiзнавшись у романi, що трапився пiд час iхнього шлюбу, i в наявностi дитини, про яку вона нiколи не знала. Чудове нагадування того, ким вiн був насправдi й до якого типу чоловiкiв належав. Егоiстичний i самозакоханий, вiн робив усе, що хотiв, i байдуже, кому це мало завдати болю або шкоди в майбутньому. Єдиною людиною, про яку вiн по-справжньому дбав за життя, був вiн сам.




Роздiл 4


Узявши таксi, Веронiка вирушила в центр, до ресторану «Да Сiльвано», i приiхала вчасно, о восьмiй. Одразу ж слiдом за нею прибули Джой i Тiммi, а невдовзi – i Джулiетт. Був теплий липневий вечiр, i жiнки зайняли столик просто неба. Щойно всi сiли, Тiммi замовила вино. День видався довгим, сповненим емоцiй i потрясiнь, усi були схвильованi ранковими викриттями. Попри чуйнiсть i прозорливiсть батька, вiдображенi в заповiтi, i свободу втiлювати власнi мрii, вони отримали доважок у виглядi його позашлюбноi дитини. Не кажучи вже про погрози, якими вибухнув Бертi, i звинувачення, буцiмто це вони позбавили його спадку, а зовсiм не його поведiнка протягом останнiх двадцяти рокiв. За лiченi хвилини вони втратили брата й здобули сестру, i жодне з цього iх не радувало, хоча iснування Софi Марнье засмутило дiвчат набагато бiльше.

– Ну, дiвчата, i що ви тепер думаете про нашу нову сестричку? – саркастично спитала Тiммi пiсля першого ковтка. Весь день це не давало iй спокою, а ще вона турбувалася за матiр, яка досi виглядала смертельно блiдою. Думка про це мучила ii ще вiд ранковоi зустрiчi в офiсi Арнольда.

– Гадаю, я бiльше не його крихiтка й нiколи нею не була. Принаймнi недовго, – з насупленим поглядом вiдповiла Джой. Вона знала, що це дурiсть, але це зачiпало

Сторінка 21

i. Нечеснiсть батька засмутила iх усiх.

– Їi мати, мабуть, якась золотошукачка, i ось тепер iм пощастило й вони мають чверть замку. Що, як Софi не дозволить нам його продати? – спитала Джой, не на жарт стурбована.

Веронiка похитала головою.

– Вона не може цього зробити, – розважливо сказала жiнка. – Ви, дiвчата, переважаете кiлькiсно, три до одного. Рiшення щодо продажу ухвалюватиме бiльшiсть. У заповiтi вашого батька нi слова не сказано про те, що воно мае бути одноголосним. Їi володiння частиною замку – суто технiчне й фiдуцiарне[9 - Фiдуцiарний (вiд лат. fiducia – довiра) – базований на довiрi. Фiдуцiарна емiсiя – емiсiя банкнот, грошових знакiв, не забезпечена запасом коштовних металiв емiсiйного банку.]. Це лише означае, що вона отримае чверть суми вiд продажу, що, мабуть, становитиме небагато. Не думаю, що вiн сумлiнно доглядав замок усi цi роки, а той нiколи не був Версалем.

То був симпатичний замiський замок i в доброму станi, доки належав iй. Утримання замку було бездоганне аж до передачi його чоловiковi. Вiдтодi вiн стояв занедбаний. За довгi роки Пол нi словом не згадав i не подумав про нього – iнтерес до замку вщух дуже швидко, вiдколи вiн мав сам утримувати його. Щоб дбати про замок належним чином, знадобилося б багато роботи й грошей, а iх вiн не мав або не бажав вкладати в нерухомiсть у Францii, якою все одно не послуговувався. Це було типово для Пола: чого очi не бачать, того й серцю не жаль. А гаманцю – тим бiльше.

– Гаразд, скажу одразу: я хочу продати його, – без вагань заявила Тiммi, щойно вони зробили замовлення. – Що менi найменше зараз потрiбно, це часткове володiння замком у Францii i всi головнi болi вiд нього на додачу. Як на мене, це бездонна яма, що лише смоктатиме грошi.

– І так було завжди, – пiдтвердила Веронiка. Вона знала, що дiвчатам немае сенсу утримувати його. Тепер вони бували у Францii лише тиждень на рiк, коли гостювали в матерi влiтку, а цього року не приiжджали взагалi. Схоже було, що днi, коли вони проводили вiдпочинок разом, канули в минуле. Тепер ii доньки жили окремим життям, кожна – за власним графiком, зi своiми обов’язками й потребами. А утримувати замок з усiм обслуговуванням заради кiлькох днiв на рiк було абсурдом.

– Я теж не хочу замок у Францii, – сказала Джой iз наляканим виразом обличчя. – Я маю працювати в Лос-Анджелесi й ходити на прослуховування. Я навiть на Схiдному березi не живу, а дiставатися туди з Лос-Анджелеса дуже важко. До того ж я його не потягну.

І, що важливiше, вона й не хотiла.

– А ви не думаете, що нам слiд принаймнi побачити його, перш нiж вирiшити? – обережно спитала Джулiетт. Жодна з них не була в замку протягом двадцяти рокiв i зберегла про нього лише розмитi спогади з дитинства. – Що, як вiн вартий того, щоб його зберегти? Ми можемо здавати його в оренду, навiть отримувати вiд нього прибуток, яким усi зможемо розпорядитися.

– Пiсля того, як вкладемо в нього купу грошей, – категоричним тоном заявила Тiммi. – Я не збираюся витрачати те, що заповiв менi батько на притулок для бездомних, щоб утримувати замок у Францii, яким нiколи не скористаюся.

Джой вважала так само.

– Я хочу поглянути на нього, перш нiж ми продамо його, – наполягала Джулiетт. – Можу поiхати туди в серпнi, доки пекарня зачинена.

Вона вирiшила не вiдкривати пекарню решту липня й цiлий серпень у зв’язку зi смертю батька, тож мала час. Джулiетт пильно подивилася на молодшу сестру.

– Ти поiдеш зi мною?

Очевидно було, що Тiммi не збираеться покидати своiх клiентiв, аби глянути на замок у Пiвденнiй Францii. І що для неi продаж замку без попереднього огляду був вирiшеним питанням, незалежно вiд того, у якому станi той перебував.

– Не знаю. Можливо. Якщо не працюватиму, – невпевнено мовила Джой. Усе, про що вона могла зараз думати, це прослуховування, на якi ходитиме, i ролi, якi може отримати. Особливо з новим агентом i менеджером завдяки батьковi.

– А ти, мамо? – Джулiетт хотiла влаштувати ознайомчу поiздку. Вона думала про це весь день.

– Я могла б вас там зустрiти, – задумливо озвалася Веронiка. Вона нiколи не очiкувала, що знову побачить це мiсце, про яке мала певнi спогади. Ця подорож стане для неi гiркою й солодкою водночас.

– Як щодо Софi? – спитала Джулiетт. – Гадаю, нам слiд зустрiтися i з нею також.

І сестер, i матiр явно приголомшило те, що вона щойно сказала.

– Ми повиннi з’ясувати, з ким маемо справу. І, зрештою, вона наша сестра.

– Зведена сестра, – iз суворим поглядом виправила Тiммi, захищаючи матiр. Їй шкода було Веронiку, коли спливла правда про батькiв роман i позашлюбну дитину. Це було так схоже на Пола: просто вивалити на них усе пiсля свого вiдходу замiсть того, щоб набратися смiливостi й розповiсти, доки був живий. Пiдсунути таку свиню iхнiй матерi, i саме пiсля смертi. Вiн примудрився знищити останню крихту вiри в iхнiй шлюб. Для Тiммi це було наче важкий ляпас по обличчю матерi. Однiею рукою вiн дарував iм ключi до iхнiх мрiй, а другою вiдбирав останню надiю поважати його як чоловiка

Сторінка 22

й батька.

Особливо нестерпно для Тiммi було бачити цей бiль в очах Веронiки. То була не лише втрата – то була зрада, що навiть гiрше. Вона не була близька з матiр’ю: Тiммi не належала до лагiдних людей. Але вона поважала ii, була на ii боцi й ненавидiла те, що батько завдав матерi цього останнього удару. Картина, яку вiн залишив iй через сентиментальнi почуття, аж нiяк не компенсувала його вчинку.

– Я не хочу зустрiчатися з нею, – рiзко заявила Тiммi щодо Софi, а Джой глибоко замислилася. Вона любила матiр, але не можна було iгнорувати появу щойно знайденоi сестри.

– Не знаю, хочу я цього чи нi. Що, як вона жахлива людина чи спробуе витягнути бiльше грошей iз батькового спадку? – зi стурбованим виразом обличчя спитала Джой.

– Тодi це буде Бертi, – сухо сказала Тiммi. – Не думаю, що вiн сидiтиме, склавши руки, пiсля того, що зробив батько. Ми ще не почули його останнього слова. Не вистачало нам тiльки двох таких на наших шиях. Один тут, iнша у Францii.

– Можеш перевiрити iнформацiю щодо неi, мамо? – розважливо спитала Джой.

– Гадаю, я могла б зателефонувати до детективноi агенцii. Мабуть, буде неважко щось дiзнатися.

Їi хвилювало, що Софi з матiр’ю можуть зажадати вiд них бiльшого, хоча тi нiколи не зв’язувалися з нею чи дiвчатами й не висували Половi законних претензiй. Якби таке було, вона б знала. До того ж у своему заповiтi вiн зiзнався, що нiчого для неi не робив до цього моменту. Та все одно не завадить довiдатися про них якнайбiльше. А ще Веронiцi було цiкаво, як довго тривав iхнiй роман i як вони зустрiлися. Для неi досi було шоком, що вона нiколи не чула про це й навiть не пiдозрювала. Жодного слова не чула про Елiзабет Марнье або ii дитину. І важко було прийняти це зараз.

– Я зроблю кiлька дзвiнкiв, коли повернуся до Францii.

Щойно це було узгоджено, вони повернулися до обговорення батькового заповiту й незвичайного спадку, який вiн iм залишив. Дiвчата були вдячнi за подарованi iм можливостi, хоча поява незнайомоi зведеноi сестри викликала в них змiшанi почуття, дуже гiркi й солодкi водночас.

– Це якийсь божевiльний заповiт, – прокоментувала Джой. – Але вiн вiдмiряв частку кожноi вiдповiдно до певних потреб, виявивши при цьому рiдкiсну проникливiсть.

– Певно, так i подумав Бертi, – усмiхнулася Тiммi, i всi розсмiялися, навiть мати, i заходилися обговорювати огидну сцену, що розiгралася в офiсi Арнольда лише за кiлька хвилин пiсля того, як вони дiзналися про Софi.

– Мабуть, у мене був шок, – зiзналася Джулiетт, трохи розслабившись пiсля вина й доброi вечерi.

– Так, у мене теж, – пiдхопила Джой.

Веронiка зiтхнула. Вона точно була шокована й глибоко ображена, почувши, скiльки рокiв його таемнiй доньцi й коли вона народилася.

– Може, вона гарна дiвчина, – припустила Веронiка, намагаючись бути великодушною, але прозвучало це непереконливо.

– Навряд чи, знаючи, з якими жiнками вiн зустрiчався, – сказала Тiммi, i всi розумiли, що це правда. Вiн не мав жодних серйозних, глибоких стосункiв iз гiдними жiнками пiсля Веронiки. Усе через його его i iхню зовнiшнiсть. Йому було шiстдесят, коли вони розлучилися, i Тiммi казала, що вiн мiг би одружитися знову, якби знайшов жiнку з великими грошима, але його репутацiя випереджала його. Нiхто не хотiв за нього замiж пiсля Веронiки – вона знала, що це так. І вiн надто любив розважитись i порозкошувати на отриманi вiд неi грошi, щоб перейматися цим.

Вони покiнчили з iжею, маючи непевнi плани зустрiтися у Францii в серпнi залежно вiд того, що iхнiй матерi вдасться дiзнатися про жiнок Марнье. Але всi погодилися: треба побачити замок, щоб ухвалити правильне рiшення – окрiм Тiммi, яка твердо стояла на тому, що хоче позбутися замку, яким би вiн не був, хай навiть схожим на Версаль.

Джулiетт усе одно хотiла побачити його, i Джой казала, що приiде з нею за компанiю, якщо не працюватиме. Але погоджувалася з Тiммi. Вона не хотiла брати на себе анi вiдповiдальностi, анi витрат, яких вимагатиме замок у Францii. Для неi це звучало, наче кошмар.

– Коли ти повернешся, мамо? – спитала Тiммi, коли вони покидали ресторан.

– Поки що не знаю. Певно, за кiлька днiв.

Їдучи iз Сен-Тропе, Веронiка забрала iз собою всi речi, тож iй не було необхiдностi повертатися туди до кiнця термiну оренди. Але так само не було чого робити в Нью-Йорку. І вона усвiдомлювала, що хоче провести решту часу в Європi. Чiтких планiв у неi не було, та, може, Париж у липнi й серпнi – не так уже й погано, навiть пiд час затишшя. Усе одно вона не мала настрою веселитися. І Париж усе ж здавався iй кращим за Нью-Йорк, у якому вона задихалася.

– Як щодо картини, яку залишив тобi батько? – спитала в неi Джулiетт. За вечерею вони обговорювали Бертi, Софi й замок. – Вона справжня?

– Я нiколи так не вважала, – тихо сказала Веронiка. – Інодi непросто сказати щось певне про ренесансне полотно. Його мiг написати один з учнiв майстра, – iх було кiлька в його школi, – сам майстер або ж спритний фальсифiкатор. Я завжди збиралася дослiдити ii, але так цього й не з

Сторінка 23

обила. А потiм ваш батько пiшов i забрав ii iз собою. Це дуже гарна картина, навiть якщо пiдробка.

Веронiка промовила це з меланхолiйним виразом обличчя. Пiсля того, як був зачитаний заповiт, пробудженi ним спогади вiдчувалися дуже гостро.

– Тобi варто перевiрити ii, мамо, – м’яко сказала Джой. Пiсля сьогоднiшнього ранку вона вiдчувала бiльше нiжностi до матерi. Веронiка не зробила жодного неприемного коментаря щодо батьковоi допомоги ii кар’ерi. Мати поважала рiшення доньки й була надто вражена вiдкриттям iснування Софi. Як наслiдок вона вiдчувала еднiсть з усiма трьома дiвчатами. Як би вони не рiзнилися одна вiд одноi, усе це забулося перед лицем чогось значно серйознiшого, спiльного ворога, якого вони готувалися зневажати. Не кажучи вже про Бертi, який оголосив iм усiм вiйну. Зусiбiч iх оточували вороги.

– Може, я займуся дослiдженням картини, – сказала Веронiка, виглядаючи втомленою. – Я можу на деякий час поiхати до Італii замiсть Францii.

Вона завжди любила проводити час у Римi, Флоренцii й Венецii, вiдвiдуючи музеi й церкви. Того вечора, повертаючись додому, вона знову подумала про це. Крiм того, вона хотiла найняти детектива в Парижi, аби зiбрати iнформацiю про жiнок Марнье. Зараз це було першочерговою справою для неi самоi й для дiвчат. Їй було про що помiркувати.

Наступного ранку вона вирiшила, що робитиме далi. Арнольд зателефонував спитати, як вона, i вибачитися за потрясiння, якого заподiяв iй учорашнiм читанням заповiту.

– Я благав його, щоб вiн сам тобi розповiв, – м’яко сказав Арнольд, – але вiн не погодився. Хотiв, аби я владнав усе це заради нього. Самому йому такi справи не дуже добре вдавалися.

Арнольд зiтхнув. Вони обое знали, що це правда. Пол завжди чинив якнайлегше, нiколи не обирав складного шляху.

– Тепер це не мае значення, – милостиво вiдповiла Веронiка. Хотiла б вона, щоб це було правдою. Але для неi воно все-таки мало значення й залишило по собi неприемний пiслясмак, пов’язаний iз розумiнням того, ким вiн був. Вiн розчаровував ii аж занадто часто, а цього разу завдав болю й дiтям, незважаючи на вдумливий пiдхiд до розподiлу спадку. А тодi вона пригадала щось, про що хотiла спитати в Арнольда пiсля розмови з дiвчатами вчора увечерi.

– Можеш надiслати менi фотографiю картини, яку вiн менi залишив? Я впевнена, вона мае бути десь у документах.

– Я можу надiслати тобi саму картину, i дуже скоро, – обнадiйливо сказав вiн, але Веронiка була до цього не готова. Картина була дуже велика, i вона не мала для неi мiсця в себе на стiнах. Доведеться прибрати деякi речi, щоб звiльнити мiсце, а вона не знала, чи захоче це робити, особливо заради пiдробки, якщо картина виявиться такою. До того ж та пробуджувала суперечливi вiдчуття болю й нiжностi, пов’язаноi зi спогадами з далекого минулого.

– Наразi я хотiла б отримати лише фотографiю. Картину менi все одно доведеться помiстити на зберiгання.

– Я гляну, – пообiцяв вiн. – Хочеш, я вiддам тобi фотографiю за вечерею? – з надiею додав Арнольд. Вiн нiколи не здавався.

– Правду кажучи, я поки що дуже засмучена. Ми ще маемо перетравити все, що почули вiд тебе вчора. А за кiлька днiв я iду до Францii. Треба пiдготуватися й скласти речi.

Вона була не в настроi приймати галантнi й наполегливi наступи Арнольда.

– Я збираюся найняти детектива в Парижi, щоб зiбрати для дiвчат iнформацiю щодо обох Марнье, – сказала вона йому, бажаючи змiнити тему, а вiн вiдповiв, що вважае це доброю iдеею, i пообiцяв до ii вiд’iзду отримати фотографiю картини ймовiрного авторства Беллiнi.

– Збираешся дослiдити i ii також? – спитав вiн.

– Можливо. Наприкiнцi. Не знаю, чи е в мене зараз час. У Венецii е монастир iз неймовiрними архiвами, який дослiджуе справжнiсть картин, зокрема тих, чия автентичнiсть пiдлягае сумнiвам. У будь-якому разi цiкаво буде вiдвiдати його. Я була там одного разу з мамою пiсля того, як мiй дiдусь згадав про монастир у книзi. Вона завжди захоплювалася пiдробками, i я перейняла цю пристрасть вiд неi. Якщо поiду до Італii, можливо, ще раз вiдвiдаю iх.

– Коли ти повернешся?

– Не знаю. У серпнi. Може, у вереснi. Я збираюся вiдвiдати замок разом iз дiвчатами.

– Вони планують зберегти його? – з цiкавiстю запитав вiн.

– Сумнiваюся. Вони не хочуть обтяжувати себе замком у Францii. Надто зайнятi своiм життям.

Обое знали, що вона може взяти догляд за замком на себе заради доньок, але не хоче цього. Вона подарувала його Полу, i для неi це був лише уламок давньоi iсторii.

– Я дiстану тобi фотографiю, перш нiж ти поiдеш, – пообiцяв вiн iще раз. – Звучить захопливо. Дай менi знати, що виявиш. І про Софi та ii матiр теж.

Пол пiшов iз життя, залишивши по собi цiлий шлейф загадок i проблем, що було так на нього схоже, i дивну сумiш радостi й болю. Думаючи при цьому лише про себе.

Двома днями пiзнiше Веронiка збиралася й складала речi, коли iй знову подзвонив Арнольд. Вiн отримав листа вiд адвоката, який представляв iнтереси Бертi. Той заявляв про глибоке невдоволення розподiлом батькового спад

Сторінка 24

у. Вiн пропонував сестрам можливiсть владнати справу миром i включити його до володiння iхнiми частками замку, а також видiлити йому грошову компенсацiю, «щоб вiдновити справедливiсть», особливо з боку Тiммi, яка отримала найбiльшу частку. А якщо вони цього не зроблять, вiн чесно попереджав iх, що воюватиме з ними за батькiв спадок i позиватиметься до суду, щоб оскаржити заповiт.

Слухаючи, як Арнольд усе це зачитуе, Веронiка зiтхнула, але без подиву.

– Так я й гадала, що вiн утне щось подiбне. Це тепер його остання надiя отримати щось вiд Пола й вiд дiвчат, – iз сумом зауважила вона.

– Вiн учепився б i в тебе, якби мiг, але ти не спiввласниця замку й не отримала грошовоi частки. І вiн, вочевидь, не зацiкавлений у картинi, яку ти все одно вважаеш пiдробкою.

– Це дурiсть iз його боку, – вiдповiла вона Арнольду. – Якщо вона справжня, то варта цiлого статку.

– Вiн хоче надiйнiшоi ставки й швидших грошей. Що йому справдi потрiбно, то це мирова угода, а не судовий позов. Вiн намагаеться залякати дiвчат.

Це було очевидно для Арнольда, i Веронiка це теж зрозумiла.

– Гадаеш, вони дадуть йому вiдступного, аби спекатися його? – спитав Арнольд.

– Жодного шансу, – упевнено вiдповiла Веронiка. Доньки роками ненавидiли свого зведеного брата й знали його як облупленого. І були далеко не такими благодiйницями, як Веронiка. – І вони мають рацiю. Вiн нi пеннi не заслуговуе. Ми з Полом дали йому бiльше, нiж достатньо, i вiн усе змарнував. І зробив би це знову.

Арнольд погоджувався з нею.

– То що ми тепер робитимемо?

– Зачекаемо й подивимося, чи буде вiн позиватися, i тодi вже вирiшимо. Далеко вiн зi своiм позовом не зайде, зважаючи на передiсторiю, а Пол мав право робити все, що схоче, з усiм, що мае. Найбiльше, що може Бертi, – це дошкуляти дiвчатам своiми вимогами. Гадаю, позов не буде успiшним, але вiн може спробувати.

Веронiка досi вважала, що таки може.

Пiзнiше того дня всi трое дiвчат зателефонували iй: Арнольд надiслав iм факсом листа Бертi. Усi були обуренi, але не здивованi.

– Ми його по стiнцi розмажемо, якщо спробуе засудити нас, – вiдрiзала Тiммi, i Веронiка не сумнiвалася, що так i буде. Дiвчата не мали щодо нього жодних сентиментiв, а найменше – Тiммi, яка завжди називала його хробаком, ненавидiла ще з дитинства й наскрiзь бачила його брехливу й пiдлу натуру. Арнольд казав, що Бертi може спробувати навiть зазiхнути на частку Софi, адже батько так i не визнав ii за життя, але сумнiвався, що цей маневр виявиться вдалим, якщо тiльки Бертi не залякае Софi й вона не вiдступиться. Претензii Бертi були цiлком безпiдставними. Усе, що вiн мав у своему розпорядженнi, – це заздрiсть, жовч i жадоба, а цим суд не виграеш.

Бiльш стривожена таким поворотом справи була Джулiетт, коли телефонувала матерi: вона не хотiла клопоту, пов’язаного iз судовим процесом. Веронiка спробувала заспокоiти доньку, а наступного дня поiхала до Бруклiна вiдвiдати ii, щоб обiйняти на прощання перед тим, як вiдлетить до Францii. Вони приемно посидiли в крихiтнiй квартирi Джулiетт, i Веронiка обiцяла дати iй знати, що скаже детектив стосовно Софi Марнье.

Увечерi Веронiка зайшла на кiлька хвилин до квартири Тiммi, так само попрощатися. Зазвичай вона робила це телефоном, але цього разу, оскiльки дiвчата щойно втратили батька, хотiла особисто побачитися з ними перед вiд’iздом. Наступного дня вона летiла до Парижа, за дев’ять днiв пiсля свого прибуття з Нiцци. І почувалася так, наче повернулася на десять рокiв назад. Це був болiсний вiзит, повний тяжких переживань, добрих i поганих сюрпризiв i всiеi тiеi метушнi, яку залишив по собi Пол. Вона не могла дочекатися, коли поiде й повернеться до своеi мирноi паризькоi квартири на островi Сен-Луi.

На ii прохання Арнольд знайшов фотографiю картини Беллiнi. Якщо вона поiде до Італii, то спробуе дослiдити ii походження. Фотографiя була в ручному багажi разом iз копiею нещодавнього листа Бертi та ще однiею – заповiту.

Потiм Веронiка зателефонувала Джой до Лос-Анджелеса, аби так само попрощатися. Дiвчина була зайнята й у доброму гуморi. Повернувшись, вона покинула роботу офiцiантки й тiшилася з цього. Зустрiчалася з учителями драматичного мистецтва й агентами, щоб обрати правильних. І iй здалося, що мати рада за неi. Сторiнку було перегорнуто, i, наслiдуючи приклад Пола, Веронiка намагалася бiльше пiдтримувати доньку в ii акторських амбiцiях. Джой була приемно вражена тим, як лагiдно тепер ставилася до цього мати.

Веронiка вирiшила змиритися з ii вибором. Зрештою, Джой було двадцять шiсть рокiв, i вона старанно працювала в цьому напрямку п’ять рокiв, що означало вiдданiсть професii. Вона мала справжнiй талант i була серйозно налаштована зробити все можливе, аби домогтися успiху. Веронiка вiдчувала, що бiльше не мае права стояти в неi на шляху. Це було життя Джой i ii заповiтна мрiя.

Сiдаючи наступного ранку на лiтак, Веронiка покидала мiсто з важким серцем. Так багато сталося, останнi ii iлюзii про Пола i iхнiй шлюб були розбитi. І едине, що доброго з цьог

Сторінка 25

вийшло, це те, що вона зблизилася з доньками, як нiколи ранiше. Та коли лiтак вiдiрвався вiд землi, вона почувалася на диво самотньою. Пол пiшов iз життя, не залишивши по собi нiчого, за що можна було триматися – анi як чоловiк, анi як друг. І як би вона не любила дочок, вони були дорослими жiнками, що жили власним життям. І Веронiка збагнула, що занадто довго емоцiйно покладалася на них. Вона так по-справжньому й не побудувала свого життя пiсля Пола. Коли дiти були малi, вона горнулася до них, i до нього теж, та вже iнакше. Тепер, iз його смертю, пуповину було перерiзано. І дивлячись, як тане внизу Нью-Йорк, вона почувалася самотньою, як нiколи в життi.




Роздiл 5


Наступного ранку о шостiй лiтак приземлився в аеропорту Шарля де Голля, i Веронiка взяла таксi до мiста. Свiтало, i небом над Парижем простяглися яскравi рожевi й жовтогарячi променi. Це було схоже на iмпресiонiстське полотно, i вона мало не заплакала: так це було красиво й така рада вона була повернутися. Було щось таке в Парижi, що завжди втiшало й заспокоювало ii. Попри те, що вона мешкала в iнших мiстах, багато рокiв – у Нью-Йорку, повертаючись у Париж, вона завжди почувалась, як удома.

Вона послала своiй економцi повiдомлення, що приiжджае, i, повернувшись до квартири з трохи скiсною пiдлогою й запаморочливим видом на Сену, знайшла скрiзь зразковий лад, а також свiжий багет на кухнi, кошик свiжих фруктiв на столi, схожий на натюрморт, i улюбленi наiдки в холодильнику. І свое лiжко з бездоганно випрасуваними простирадлами, розiбране на випадок, якщо вона захоче лягти спати. Вона любила Кармiну в Нью-Йорку, але не було у свiтi нiчого подiбного до ii паризькоi квартири й того бездоганного порядку, у якому ii пiдтримувала паризька економка в очiкуваннi й готовностi до приiзду господинi.

Вона з’iла яблуко, заварила собi чашку кави й сидiла за кухонним столом, дивлячись у вiкно й вiдчуваючи спокiй. Їй було вже краще, нiж минулого вечора. Прийнявши душ, вона на деякий час прилягла вiдпочити. Мала цiлий список усього, що планувала зробити того дня, але спочатку хотiла розслабитися й побути вдома. Уже вiдчувалося, що день буде спекотним. У квартирi не було кондицiонера, та вона не зважала на це. Їй подобалася спека, i вже напiвзнелюднене в липнi мiсто здавалося iй спокiйним, нiби час плинув повiльнiше, нiж зазвичай. Половина краiни брала вiдпустку зараз, у липнi, а друга половина – у серпнi, коли в Парижi було навiть тихiше й чимало пiдприемств i ресторанiв були зачиненi.

Вона проспала двi години, загорнувшись у розкiшнi французькi простирадла, i прокинулася майже опiвднi, а тодi зателефонувала знайомому адвокатовi, аби той порекомендував iй детектива. А подзвонивши запропонованому детективовi, з полегшенням дiзналася, що той не у вiдпустцi. Вона пояснила йому ситуацiю, назвала iмена двох жiнок Марнье й сказала, що вони проживають у Сен-Поль-де-Ванс або ж поблизу. Вiн обiцяв зв’язатися з нею електронною поштою, щойно отримае iнформацiю: де вони мешкають, ким працюють, iхнi родиннi статуси й будь-якi iншi подробицi iхнiх життiв. Здаеться, вiн не вважав, що це буде складним завданням, якщо тiльки вони досi проживають у тiй мiсцевостi й нiкуди не зникли, про що Веронiка вже знала вiд Арнольда напевне.

Пiсля того вона вiдчула полегшення, наче виконала свою мiсiю, i надiслала електронного листа всiм трьом донькам, аби повiдомити, що розслiдування щодо Софi Аньес Марнье i ii матерi розпочато. А тодi викинула це з голови й вийшла на прогулянку.

Вона блукала повз газетнi кiоски вздовж Сени, маленькi художнi виставки для туристiв зi свiтлинами Парижа й нарештi зайшла в кафе. Випила чашку кави й поснiдала, споглядаючи перехожих i туристiв. А тодi рушила до Собору Паризькоi Богоматерi й назад до своеi квартири на Бетюнськiй набережнiй.

Будинок ii дiдуся, а пiзнiше ii батька був поряд, але туди вона не пiшла. На те не було причини, а вона з’являлася там, лише коли треба було прийняти рiшення щось замiнити або вiдремонтувати. Вона зберiгала цей будинок, наче храм свого минулого, але вiддавала перевагу своiй привiтнiй квартирi з видом на Сену. І тепер повернулася до квартири, намагаючись вирiшити, чим зайнятися наступнi кiлька тижнiв. У ii розпорядженнi не було нiчого, окрiм часу. І, думаючи про це, вона дiстала фотографiю картини, можливого Беллiнi, i довго й пильно роздивлялася ii. Ідея поiхати до Венецii й спробувати дослiдити iсторiю та справжнiсть картини в знайомому монастирi iй подобалася. Улiтку у Венецii дуже людно й спекотно, але це ставило перед нею мету, яка приваблювала ii. І якщо тепер картина – ii спадок, Веронiка хотiла знати, чи справжня вона, аби було що сказати дiвчатам.

Вона поклала фотографiю назад до папки, яку прихопила iз собою, а тодi без зайвих роздумiв вирiшила iхати до Рима. Вона любила це мiсто й завжди весело проводила в ньому час, навiть якщо приiздила туди сама. Звiдти можна буде вирушити до Венецii, щоб дослiдити картину. В Італii ii настрiй завжди покращувався, i зараз це було дуже слушно. Днi пiс

Сторінка 26

я смертi Пола минули дуже важко. Дiвчата повернулися до свого життя, а вона знала, що мае жити власним. Тепер, без Пола, свiт здавався iй геть iнакшим. Дивним чином його смерть i викриття його останньоi зради звiльнили ii вiд прив’язаностi до колишнього чоловiка, i вона вiдчувала свободу, якоi не мала з моменту розлучення. Та все ж вона тужила за Полом. Мiж ними завжди зберiгався невидимий зв’язок, остаточно обiрваний лише зараз. Раптом iй захотiлося зробити щось для самоi себе. І Рим здавався чудовим мiсцем для початку. Вона хотiла пробути там лише день, перш нiж рушити далi – до Венецii.

Вона зарезервувала номер у венецiйському готелi «Чипрiанi» та в «Гаслерi» в Римi й забронювала квиток на лiтак до Рима на наступний день. Не боялася подорожувати сама, коли не треба пiдлаштовуватися пiд чиiсь плани, турбуватися про те, що хочуть робити iншi. Вона зiбрала невелику сумку й наступного ранку готова була iхати. Узяла iз собою фотографiю картини й з хвилюванням думала про вiдвiдини монастиря. Утiм, саме лише перебування в Італii розважить ii. Це буде пригода.



Лiтак приземлився в аеропорту Фiумiчино в Римi, i вона взяла таксi до мiста. «Гаслер» розташовувався в центрi, бiля всiх найкращих магазинiв, над фонтаном Тревi, на вершинi Іспанських сходiв. Кiмнати були в старовинному стилi й елегантнi, i вона любила цей готель, попри те, що завжди зупинялася тут iз Полом. Вiдiгнавши вiд себе думку про колишнього чоловiка, вона зарееструвалася, i ii провели до номера, що мав гарний вигляд. Усе в кiмнатi було оббито жовтим сатином, над лiжком був балдахiн.

Довго в номерi вона не затрималася й за пiвгодини пiсля прибуття вийшла на прогулянку. Стояла спека, вулицi кишiли людьми. На нiй були бiла бавовняна сукня й сандалi. Жалобний одяг за Полом вона зняла одразу, щойно вислухала заповiт. Тепер же хотiла зачинити дверi минулого, але гадки не мала, що чекае на неi попереду.

Годинами вона блукала, заходячи до маленьких церков, до улюблених крамниць. Купила кiлька пар красивого взуття й розпорядилася, щоб iх надiслали до готелю. І скрiзь, куди б не йшла, вона помiчала парочки, що обiймалися або гуляли, тримаючись за руки, i родини з маленькими дiтьми. І, коли повернулася до фонтана Тревi, вона знову почувалася самотньою. Добре було б блукати мiстом разом iз кимось, але тi днi давно минули. Вона стояла, розмiрковуючи про це, i дивилася, як люди загадують бажання, кидаючи монетки у фонтан.

Маленький хлопчик-жебрак пiдбiг до неi й запропонував обмiняти ii евро на монети. Вона усмiхнулася й здiйснила обмiн, давши монетку i йому, а потiм тривалий час стояла, стискаючи монети в руцi. Гадки не мала, чого побажати, i хлопчик сказав iй iталiйською, що перша монетка – на удачу, друга – на кохання, а третя – щоб повернутися до Рима. Вона достатньо розумiла iталiйську, аби збагнути, що вiн сказав.

Довго стояла, дивлячись на фонтан, а потiм помiтила чоловiка в джинсах i синiй сорочцi, що стежив за нею. Із серйозним виразом обличчя вiн нацiлив на неi важку фотокамеру, готуючись знiмати, але зупинився, побачивши, що вона дивиться на нього. На мить iхнi очi зустрiлися, а тодi вона вiдвела погляд. Вiн мав молоде обличчя та волосся iз сивиною й здався iй европейцем. Було в ньому щось дуже самобутне. За мить вiн зник, i жiнка знову зосередилася на своiх бажаннях.

Нарештi вона кинула монетки до фонтана, загадавши собi, як порадив хлопчик, удачi, кохання й повернутися до Рима. Зробивши так, вона на мить вiдчула смуток, а тодi пiшла геть. Вирiшила ще трохи поблукати вулицями, перш нiж повернутися до готелю. Дорожнiй рух був напружений i хаотичний, пiшоходи снували скрiзь, навколо неi лунало пiвдюжини мов, i все перебувало в такому жвавому русi, що вона не хотiла повертатися до свого номера й лишатися сама. Рим був мiстом, яке хотiлося роздiлити з кимось, i сумно було, що немае з ким: навколо було стiльки краси.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Особняк (франц.). (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)




2


Астори – найвiдомiшi разом iз Рокфелерами й Вандербiльдами представники американськоi буржуазноi аристократii ХІХ – початку ХХ ст.




3


Замок (франц.).




4


Мерi Кассатт (1844–1926) – американська художниця, представниця iмпресiонiзму.




5


Жан Батiст Камiль Коро (1796–1875) – французький живописець, один iз засновникiв французького реалiстичного пейзажу ХІХ ст.




6


Джон Сiнгер Сарджент (1856–1925) – американсько-европейський художник кiнця ХІХ – початку ХХ ст., представник реалiстичного та iмпресiонiстського напрямiв.




7


День працi – нацiональне свято в США. Святкуеться з 1894 року першого понедiлка вересня.




8


Якопо Беллiнi (1400–1470) – славетний iталiйський художник венецiйськоi школи, батько Джентiле та Джованнi Беллiнi, якi так само стали одними з найзнаменитiших венецiйських художникiв.




9


Фiдуцiарний (вiд лат. fiducia – довiра) – базований на довiрi. Фiдуцiар

Сторінка 27

а емiсiя – емiсiя банкнот, грошових знакiв, не забезпечена запасом коштовних металiв емiсiйного банку.