Читати онлайн “Я захищу тебе…” «Світлана Талан»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Я захищу тебе…
Свiтлана Олегiвна Талан


Кирило закохався в Кiру ще в школi. Та вже тодi було зрозумiло, що вони занадто рiзнi, щоб жити разом. Весiлля не змiнило цiеi обставини. У 2014 роцi почалася вiйна, i запальна та вiдчайдушна Кiра вирушила на фронт добровольцем. Чоловiк не мiг вiдпустити ii саму. Вiн ладен був пiти за коханою в саме пекло. Кирило воював поруч, коли Кiра отримала те страшне поранення. А одного дня в комп’ютерi дружини вiн знайшов те, що може перекреслити iхне спiльне майбутне. Невже жiнка, заради якоi вiн помер би, мае iнше життя, де для Кирила немае мiсця?..





Свiтлана Талан

Я захищу тебе…








Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



© Талан С., 2019

© Depositphotos.com / peus, leszekglasner, 2019

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2019


* * *


Щиро дякую Аннi та Олексiю, без допомоги яких цей роман не був би так наближений до дiйсностi


Будь-який збiг прiзвищ та iмен прошу вважати випадковим


Коли б тобi бажав я слiз i муки

Коли б тобi бажав я слiз i муки, І кари найстрашнiшоi бажав, Я б не викручував твоi тендiтнi руки І в хмурiм пiдземеллi не держав. Нi, я б не став тебе вогнем палити, З тобою б розквитався без жалю: Я б побажав тобi когось отак любити, Як я тебе люблю.

    Василь Симоненко, 15.01.1957

Охоронець завiв Кiру в камеру № 3. Позаду дiвчини голосно грюкнули металевi дверi, жалiбно скрипнув ключ у замку, й вона опинилася в душному примiщеннi, де, окрiм неi, було ще вiсiмнадцять затриманих жiнок. Угорi в единому вiкнi з трiснутим склом – маленька вiдчинена кватирка, яка була не в змозi впустити достатньо свiжого повiтря, щоб його вистачило на всiх. Кiра пройшла до свого лiжка, прилягла на протертий до дiр ватяний матрац, накритий простирадлом, що вже давно змiнило свiй бiлий колiр на сiрий, ще й з великою латкою посерединi, та картатою ковдрою.

«Коли отак заходиш у камеру, то здаеться, що вiд задухи, спеки та запаху поту, змiшаного з дешевими парфумами, одразу задихнешся й зупиниться серце, – подумала Кiра. – Але людина – iстота живуча, до всього призвичаюеться i може роками так жити. Хоча цього не можна назвати життям, лише iснуванням. Мое життя лишилося в минулому, якого не можна повернути – лише зберегти в пам’ятi».

Кiра лягла горiлиць, заклала руки пiд голову – подушка була надто «схудлою» – й поринула в думки. Лише кiлька рокiв тому вона була майже щаслива, хоча могла купатися в щастi. Поруч був чоловiк, на плече якого вона могла опертися будь-якоi хвилини, який пiдтримував i ладен був пригорнути до ii нiг небо, але вона сама винна, що вчасно не розiбралася у своiх почуттях i вiдштовхнула його. Колись, так давно i зовсiм недавно, у неi була родина, але Кiра ii втратила. Потiм зустрiла iншого чоловiка, i в якусь мить iй здалося, що то кохання, а виявилося, що просто пристрасть, ще й оманлива. Щойно в неi була з ним зустрiч. Кiра нiчого не вiдчувала, бо в душi все вмерло, – лишилося тiльки тiло, яке може пересуватися, хоча незрозумiло, навiщо це йому, i здатнiсть дихати смородом камери в СІЗО.

У тому, що сталося з нею, Кiра не намагалася знайти винних – це нiчого вже не змiнить. Вона сама пiшла дорiжкою, яка привела ii до цiеi камери. Сьогоднi в неi було побачення з тим чоловiком, i вiн пообiцяв посприяти ii звiльненню, але надiя також у нiй померла. Кiра почувалася покинутою всiма тими, хто посiдав важливе мiсце в ii життi, замiсть них тепер на душi лежав важкий камiнь. Їй здавалося, нiби вона опинилася сама в маленькому човнику серед бурхливого безмежного океану, де не видно берега й невiдомо, куди плисти. Самотнiсть, безпораднiсть i жодноi надii на порятунок. Кiра намагалась уявити свое майбутне, але не виходило – попереду лише глуха темрява.

«Свое майбутне я сама втратила, – подумала дiвчина i навiть пiднесла руки до очей. – Я його вбила ось цими руками».

Нерви як натягнута струна, ще мить – i вона зiрветься. І таки сталося! Кiра почала нервово хихотiти, затискаючи рота кулаками, потiм розреготалася страшним голосом. Жiнки здивовано переглянулися, а незвичний регiт розносився навколо, заповнюючи маленький простiр та наводячи жах на жiнок.

– Кiро, – обережно покликала ii сусiдка по лiжку Валентина. – Заспокойся, все добре!

Здавалося, дiвчина збожеволiла: вона качалася по лiжку, дико реготала, а ii обличчям линули потiчки слiз.

– Охороно! – покликала Валентина, але навiть гучний звук не зупинив Кiру – вона його наче не чула. – Охороно! Та де ж ви е?! – гатила спiвкамерниця у дверi.

Нарештi вiконце вiдчинилися, i кремезний охоронець невдоволено буркнув:

– Що трапилось?

– Кiра Горобець…

– Що з нею? До неi там прийшов вiдвiдувач.

– Кiро… – Валентина обережно торкнулася плеча Кiри.

– Не чiпайте мене! – скрикнула дiвчина. Їi тiло пересмикнулося, мов вiд укусу змii.

Охоронець вiдi

Сторінка 2

кнув дверi, заглянув у камеру.

– Горобець, досить комедiю ламати – ти не в театрi! Встати й на вихiд! До тебе прийшли.

Кiра вмить стихла i втупилася в охоронця безтямним поглядом.

– Горобець, повторюю вдруге! – заволав охоронець. – Встала i пiдiйшла до мене! У тебе короткочасне побачення!

Кiра повiльно пiдвелася, поправила рукою розпатлане волосся, рушничком витерла мокре обличчя.

– Побачення? З ким? – байдуже запитала вона.

Здавалося, дiвчину зовсiм не бентежить, хто хоче з нею зустрiтися.

– Побачиш сама! – буркнув чоловiк.

Кiра йшла довгим напiвтемним коридором. Сьогоднi недiля – день побачень. У неi вже була зустрiч з адвокатом i з давнiм знайомим. Бiльше нiхто не мав до неi прийти. «Невже мама? – майнула надiею думка. – Може, вона менi пробачила?»

Чоловiк завiв дiвчину в невеличку кiмнату з маленьким вiкном угорi. Стiл i два стiльцi по обидва боки. Тут було не так душно, як у камерi, i Кiра вдихнула повiтря на повнi груди. Вона вже опанувала себе i губилася в здогадках: хто до неi прийшов? Вiдповiдi не знаходила, але чомусь зi свого самотнього човника в океанi вона побачила берег. «То суша чи мiраж?» – подумала Кiра, в цей час вiдчинилися дверi, i в жiнки вiд несподiванки завмерло серце.

– Ви? – вичавила вона з себе одне-едине слово.

Очi швидко наповнилися слiзьми, але вона не заплакала – вже давно звикла всi почуття тримати глибоко в душi, лише сперлася спиною об стiну й повiльно почала сповзати донизу…




Частина перша

На Івана, на Купала


Наближалося свято Івана Купала. Кiрi вже виповнилося тринадцять рокiв i вона була впевнена, що батьки вiдпустять ii провести нiч на березi Лутугинського водосховища, куди збирались i старша подружка Люда, й однокласниця Валя. Валиним батькам узагалi було байдуже, де вона буде i з ким – для них головним у життi була пляшка самогону на столi, тож подружка не питала дозволу.

– Кiро, тебе батьки не мають права тримати вдома в таку нiч! – рiшуче сказала iй Валя. – Таке свято пропустити не можна!

– Не впевнена, що менi дозволять пiти з вами, – вiдповiла на те дiвчина.

– То попроси Люду, нехай вона поговорить iз твоiми батьками, – порадила Валя.

– Гадаеш, до неi вони дослухаються? – Кiра поглянула на Валю великими карими очима.

– Нехай Людка вiзьме тебе пiд свою опiку! – усмiхнулась Валя.

– Якщо захоче, – сказала Кiра.

Людмилi було вже сiмнадцять рокiв. Дiвчина жила з Кiрою на однiй вулицi. Сказати, що вони були найкращими подружками, не можна було, але добрi стосунки, одна й та сама школа в Розкiшному, стадiон бiля школи, де вечорами збиралась молодь на спортивному майданчику, були тим, що iх об’еднувало. Інодi Люда була вiдвертою з Кiрою й розповiдала по великому секрету про своiх хлопцiв, як вони цiлуються i хто з них засовуе язика до рота або взагалi слинявить губи, а не цiлуе.

– Вiд одного, як тiльки обнiме, аж мурахи по шкiрi йдуть, – розповiдала старша подружка, – а iнший цiлуе, а тобi байдуже, нiби й не тебе. Нiяк не зрозумiю, чому так бувае?

– Може, ти одного кохаеш, а iнший тобi байдужий, – висловила припущення Кiра, на що Люда розсмiялась.

– Яке кохання? Нi, спочатку менi здаеться, нiби я закохалась, а потiм за кiлька днiв близького спiлкування розумiю, що вiн менi нецiкавий. Нi, Кiрочко, кохання – це щось iнше, воно не таке!

– А яке воно?

– Гадаю, що вiн мае бути единим у цiлому свiтi! – пiднесено промовила Люда. – Ти дивишся на iнших i нiкого, крiм нього, не бачиш! Хтось до тебе заграе, чiпляеться, а вiн тобi нiби стiна, байдужий i чужий; е лише один, вiд чийого погляду в тебе пiдкошуються ноги i ти не вiдчуваеш землi пiд собою!

– Таке й справдi бувае?

– Ти ще дитина, Кiро, маля, можна сказати! – з виглядом досвiдченоi дорослоi жiнки казала Люда.

Сперечатися з нею Кiра не хотiла, бо ще не знала, чи справдi iснуе таке кохання, про яке розповiдала подруга, чи то вона в книжках вичитала. Щоправда, Кiрi подобався торiк один хлопчик iз паралельного класу, але коли вона якось побачила, що вiн iшов зi школи з iншою дiвчинкою, то всi ii почуття до нього самi собою кудись подiлися. Тодi Кiра подивилася на нього iншими очима i нiби полуда з очей спала – i не такий уже вiн красень, як здавався, i нiс у нього завеликий, i плечi вузькi, а руки довгi. Кiра одразу зробила для себе висновок, що не можна дивитися на хлопцiв крiзь рожевi окуляри, тому останнiм часом взагалi припинила на них звертати увагу.

Увечерi Кiра дочекалися батькiв iз роботи, i коли всi зiбралися на кухнi, запитала, чи пiдуть вони на свято Івана Купала.

– Як батько, так i я, – вiдповiла iй Таiсiя Іванiвна. – Я так з дiтьми у дитсадку за день награлася, що хочеться вiдпочити на диванi перед телевiзором, а не йти з дому на всю нiч. Доню, запитай у батька, що вiн скаже.

– А що батько? – озвався Григорiй Антонович. – Батько ледь живий та теплий iз шахти вилiз. Чи пiсля такоi рабськоi працi хочеться гуляти? Вiдгуляли ми свое, доню, поки були молодi, а зараз як сiв, так i приклеiвся до дивана. А чому ти питаеш? Ч

Сторінка 3

, бува, не надумала пiти на гульки?

– Ага! Подружки йдуть i я хочу з ними! – вiдповiла Кiра.

– А чи не зарано? – насупив брови чоловiк.

– Менi вже тринадцять рокiв! Я вже не дитина, якщо ви цього не помiтили!

– Та ще й не дiвка, щоб ночами з хлопцями гуляти, – зауважила мати.

– То можна менi пiти з подружками? – не вiдступалася вiд свого дiвчина.

Таiсiя Іванiвна могла б заборонити Кiрi, але знала, що донька все одно зробить так, як задумала. Така вже була у неi вдача: нiколи не вiдступиться вiд свого, замкни Кiру в кiмнатi, вона й шибки повиймае, щоб пiти на свято. Нагадавши дiвчинi, що вона ще не доросла i рано iй задивлятися на хлопцiв, Таiсiя Іванiвна дозволила доньцi пiти.

– Дякую! – пiдскочила на мiсцi дiвчина й радiсно заплескала в долонi. – Я так i знала, що ви мене зрозумiете!

– Якщо в пеленi додому принесеш – не зрозумiемо, – пробурмотiв батько й сiв за стiл.

– Не хвилюйтеся, не принесу! – промовила дiвчина й метнулася у свою кiмнату.

– Їстимеш? – крикнула iй мати.

– Потiм! Не зараз! – озвалася Кiра.

Жiнка здогадалася, що донька вже вiдчинила шафу з одягом й пiдбирае щось собi на свято.

…Стомлене липневе сонце повiльно закочувалося за обрiй, коли трое дiвчат прийшли на берег Лутугинського водосховища. Для них, молодих та енергiйних, дiйти з села Розкiшного до водойми було зовсiм не важко. За розмовами подруги не помiтили дороги, а коли опинилися бiля водосховища, були враженi великою кiлькiстю людей на березi. Рожеве прощальне промiння сонця миготiло й вiдбивалися у водi, пiдсвiчуючи ii неймовiрними барвами. Бiля iмпровiзованоi сцени зiбралося багато люду i дiвчата попрямували туди. Жiнка в нацiональному вбраннi голосно й надто емоцiйно декламувала:

– Трiщать усi сороки на вербi,
Що Купала свято на селi,
Що зiбралось люду, як квiтiв у полi,
Хай вас обминае лихо i горе!

Інша жiнка, театрально роблячи жести руками, продовжила:

– У час прекрасний, в час крилатий
Просимо до нас на свято!
На Івана, на Купала!
Щоб вас доля вiдшукала!

Керiвництво селищноi ради взяло слово для привiтання, i Люда запропонувала сходити подивитися на опудало.

– Почалося нецiкаве, – сказала вона Кiрi та Валi. – Поки вони наговоряться, ми зможемо прогулятися.

Дiвчина привела подруг до опудала Марени, зробленого з гiлля дерев та соломи, прикрашене барвистими атласними стрiчками.

– Для чого воно? – поцiкавилась у старшоi подруги Кiра.

– Побачиш! Май терпiння! Он там – вогнище! – вказала Люда. – Коли його запалять, будемо через нього стрибати.

– Класно! – усмiхнулася Кiра. – Ще нiколи не стрибала через вогнище!

– Дивись, щоб хвiст не загорiвся! – засмiялася Валя. – А то доведеться йти додому з голими сiдницями!

– До речi, свiчки iз собою не забули взяти? – запитала Люда.

– Свiчки? – в один голос промовили подруги i розгублено заклiпали очима.

– Свiчки! Ви що, не знали, що треба було iх взяти з собою?

– Нi! – дуетом протягли дiвчата.

– Гаразд! – усмiхнулась Люда. – Я так i знала, тому й для вас прихопила! Вiнки плестимете?

– Так! – закивали обидвi.

– Отож! А на вiночок треба поставити свiчку й запалити, – пояснила Люда.

– Вона ж упаде, – зауважила Валя.

– Чи не гадаеш ти, що свiчка мае бути пiвметровою? – засмiялась Люда. – Ось такi вони! – сказала дiвчина й дiстала iз сумочки низеньку парафiнову свiчечку в пiдставцi.

– Зрозумiло! – кивнула Валя. – Чуете, як гарно спiвають?

Дiвчата повернулися до сцени, де вже закiнчили своi вiтальнi промови керiвники й мiсцевий ансамбль злагоджено спiвав «Про вишнi».

– Ходiмо подивимось, що там буде цiкавого, – запропонувала Кiра.

Коли вони пiдiйшли до натовпу глядачiв, уже розiгрувалася сценка, в якiй дiвчина вiдмовляла коханого йти в нiч на Купала шукати квiтку папоротi. Були тут i чорти, й вiдьми, якi полювали на хлопця-вiдчайдуха, який мрiяв знайти чарiвну квiтку, щоб розумiти мову звiрiв i птахiв та вiдшукати захований скарб для своеi дiвчини. Кiра захоплено спостерiгала за грою акторiв, але найбiльше iй сподобалась дiя, в якiй дiвчата, сидячи на травi, плели вiночки з квiтiв та спiвали:

– Ой, на Івана, на Купала
Красна дiвчина зiлля копала,
Квiти збирала, вiночки плела.
Далi за водою iх пускала,
Поплинь, вiночку, по синiй хвилi,
Поплинь, вiночку, де живе мiй милий!

Далi Кiра вже не чула спiву, вона уявила, як сплете вiнок сама i вперше у своему життi пустить його на воду. Вона не була мрiйницею, але святковий вечiр, який уже впав на землю сутiнками, i першi зiрочки, якi замерехтiли на небi, справили на неi неймовiрне, якесь мiстичне враження. Люди почали запалювати вогнища, дим спускався спочатку донизу, сивою пеленою огортав присутнiх, а потiм, коли полум’я яскраво розгоралося, тягнувся вгору, аж у темне небо. Кiра вiдчувала збудження, яке зазвичай бувае в передчуттi чогось неймовiрного.

Подружки гуляли берегом, нишком поглядаючи в бiк хлопцiв, якi розпалювали вогнища й не оминали увагою трьох молоденьких дiвчаток. Хлопцi жартували, запр

Сторінка 4

шували iх до свого гурту, але Люда весь час смикала за руки подруг, щоб не поверталися й iшли далi, удаючи, нiби iм зовсiм байдуже до загравань юнакiв.

– Так i будемо ходити, як привиди? – невдоволено пробубонiла Валя, звертаючись до старшоi подруги. – Прийшли розважитися, а тиняемося, як неприкаянi.

– Ще встигнемо! – запевнила Люда. – Справжне гуляння попереду!

– Сподiваюсь, що не марно прийшли сюди, – зiтхнула Валя.

Кiра мовчала. Вона була заворожена святом, нiчним небом, на якому блимали яснi зiрочки, що вiддзеркалилися у водi i тихенько колихалися, нiби на невидимих маленьких човниках.

Вiд водойми повiвало приемною свiжiстю, яка змiшувалась iз запахом диму вiд вогнищ та ароматом рiчковоi м’яти. Звiдусiль лунали веселi розмови, смiх, деiнде жiночий голос заводив тужну пiсню, яку переривали, щоб заспiвати веселiшоi.

Увагу дiвчат привернуло величезне вогнище, яке яскраво спалахнуло i, здавалося, вогонь шугнув угору так, нiби намагався сягнути неба. Йому це не вдалося, i полум’я яскравими iскорками освiтило молодь, яка почала пiдходити ближче. Багаття як магнiтом притягувало погляд Кiри i вона разом з подругами пiшла на свiтло. Дiвчинка згадала слова матерi про те, що в цю нiч вогонь мае велику магiчну силу, i тепер сама це вiдчула – яскраве полум’я вабило, зачаровувало i не вiдпускало. Дiвчина стояла, заворожена вогнем, який швидко поiдав свою здобич – товсте сухе гiлля, розсипав навколо iскорки, якi спалахували в темрявi, потiм починали димiти, намагаючись утримати в собi частинку жару, а потiм тихо згасали.

– Як можна стрибати через таке полум’я? – Валя смикнула Люду за рукав кофтинки.

– Ти дурна? – витрiщила на неi очi подруга. – Хто ж стрибне на три метри вгору? Ось опуститься вогонь, тодi почнеться!

Кiру кiлька разiв штовхнули в натовпi, i дiвчина нiби виринула з казки, повернулася в реальнiсть. Вона мовчки вiдiйшла вiд подруг, наблизилася до водойми. На березi бiля невеликого вогнища вона помiтила хлопця. Той сидiв з палицею в руках, час вiд часу тицяючи нею в жаринки, що залишилися вiд багаття. Кiра пiдiйшла до нього, сiла поруч на траву. Бiлявий хлопчина, худий i довгошиiй, навiть не повернув до неi голови.

– Чому ти не там? – запитала Кiра.

Вона знайшла палицю i теж, як незнайомець, почала нею пiдгортати розжеврiлi жарини.

– Де це, «там»? – перепитав вiн.

– Де всi, бiля великого вогнища.

– А це обов’язково?

– Я цього не сказала, лише запитала.

– Ми всi маемо бути в однiй купi?

– Та нi.

– То чому ти тут, а не з усiма?

– Захотiлося сповна вiдчути магiю найкоротшоi в роцi ночi.

– То, може, пiдемо шукати квiтку папоротi? – усмiхнувся хлопець i поглянув на Кiру. – До речi, я – Кирило.

– А я – Кiра, – сказала дiвчина i зауважила про себе, що хлопець не з тих, до яких з першого погляду липнуть дiвчата. «Звичайний, – подумала вона, – i трохи нудний».

– Це такий прикол? – запитав вiн. – Кiра, Кирило.

– Випадковий збiг, таке бувае.

– Вiриш у випадковiсть?

– Усi випадковостi невипадковi, – вiдповiла вона фразою, яку десь почула. – Хто тобi дав таке iм’я?

– Я сам собi його дав.

– Ти маеш почуття гумору. А якщо серйозно?

– Мама казала, що батько.

– Ти живеш iз мамою?

– Так. Батько загинув давно, коли менi було сiм рокiв, на копанцi привалило. Це я одразу, щоб не виникало бiльше запитань на цю тему.

– Вибач, не хотiла зробити тобi боляче, але мiй батько також шахтар, однак працюе не на копанках, а в шахтi.

– То вiн не дирочник[1 - Дирочник – так називають шахтарiв на незаконних копанках, де добувають вугiлля, лазячи в невеликi отвори. (Тут i далi прим. авт.)], виходить? – Кирило поглянув на дiвчину, затримав на нiй погляд.

– Ага.

– Мiй був трохи iншим шахтарем, поки не привалило на смерть.

– Спiвчуваю.

– Проiхали. Це вже закрита тема. А ти звiдки?

– Я з Розкiшного[2 - Розкiшне – село на Луганщинi, Лутугинського району, неподалiк м. Луганська.], а ти?

– З Успенки[3 - Успенка – селище мiського типу на Луганщинi.].

– Може, пiдемо туди? Там моi подруги, – запропонувала Кiра.

– Ходiмо! – погодився хлопець.

Вiн пiдвiвся i дiвчина побачила, що Кирило худорлявий i зростом нижчий за неi. «Пусте! – подумала вона. – Вiн же не мiй хлопець!»

Вони пiдiйшли до молодi, що стояла навколо багаття. Полум’я палало вже не так яскраво, хмиз прогорiв i вогнище стало набагато нижчим. Першi смiливцi-хлопцi розганялися й пiд схвальнi вигуки з розгону стрибали через вогонь.

– Спробуемо разом? – запропонував Кирило.

Кiрi було страшно, але сказати про це вона не зважувалася. «Ще подумае, що я розманiжена боягузка», – промайнуло в головi.

– Зачекай трохи, i спробуемо! – вiдповiла Кiра.

– Гаразд, – погодився хлопець.

Кiра поборола внутрiшнiй страх пiсля того, як через вогонь перестрибнула перша пара. Вона кивнула хлопцевi: гайда, i взяла його за руку. Вони вiдiйшли на певну вiдстань, щоб можна було розбiгтися, Кiра всмiхнулась Кириловi, i обое побiгли. Розiгнавшись, вони перестрибнули через вогонь, трим

Сторінка 5

ючись за руки.

– Фух! – задоволено видихнула Кiра. – Я це зробила!

– Ми це зробили! – усмiхнувся хлопець.

Лише зараз Кiра збагнула, що вони й досi тримаються за руки. Вона вивiльнила свою руку й огледiлася: чи, бува, подружки не бачать, що вона тримае за руку маломiрка?

– Кiро, ти знаеш, що означае, коли пара пiсля стрибка через вогнище тримаеться за руки? – спитав хлопець.

– І що ж?

– Те, що вони поберуться й будуть усе життя разом.

Кiра здивовано подивилася на Кирила, скривила губи в посмiшцi.

– Слухай, хлопчику, тобi скiльки рокiв?

– Тринадцять. А тобi?

– Менi також, – насмiшкувато промовила дiвчина. – І, здаеться, женихатися тобi ще зарано.

Кирило почервонiв по самi вуха i розгублено заклiпав очима.

– Ось коли виростеш, – дiвчина пiдвела руку вгору, показуючи зрiст, – тодi й патякатимеш, а зараз бувай, Кириле!

Сказала й миттю понеслася до своiх подружок. Хлопець провiв ii поглядом i пiшов шукати своiх друзiв.

– Де тебе носило? – запитала Кiру Людмила i, не дочекавшись вiдповiдi, сказала, що час iти збирати квiти для вiнкiв.

– І як ми iх знайдемо в темрявi? – хмикнула Валя.

– Тут недалеко, – вiдповiла Люда. – Я знаю, де вони ростуть – ще засвiтла примiтила.

Дiвчата нарвали степових квiтiв, зеленоi трави та колоскiв i повернулися назад. Молодi бiля багаття вже лишилося мало. Пiдходили старшi жiнки й чоловiки та, розiгрiтi алкоголем, жартували i стрибали через майже згасле полум’я. Вони пiдпалили Марену, але це дiйство у Кiри захоплення не викликало, iй було навiть шкода опудала, прикрашеного стрiчками. Дiвчина не захотiла дивитися, як спалюють Марену. Подружки пiшли до гурту дiвчат, якi вже зiбралися докупи в одному мiсцi. Вони посiдали на землю колом за живою огорожею з очерету, який рiс на березi й виступав пiвострiвком на сушу.

– Ой на Івана, на Купала красна дiвчина зiлля копала, квiти збирала, вiночки плела, – почала спiв одна з дiвчат, iншi пiдхопили пiсню. Кiра не знала слiв, але намагалася пiдспiвувати. У вiночок зi скромних степових квiтiв вона вплiтала колоски травички, зелену конюшину i свiй спiв. Люда вiддала подружкам свiчки, вони iх прилаштували на вiночки й усi разом пiшли до води.

– Запалiть свiчки i спускайте на воду, – порадила Людмила.

– Як вони попливуть? Вода стоiть на мiсцi, – зауважила Валя.

– Думай! – Люда постукала кулаком собi по лобi. – Зайти у воду i пiдштовхнути вiночок не здогадалася?

– Дiвчата, спускаемо вiночки i стиха спiваемо, щоб хлопцi не почули, – порадила одна iз юнок.

Хтось поцiкавився, чому так, i вона пояснила, що юнаки можуть спiймати вiнок своеi нареченоi. «Менi це не загрожуе», – подумала Кiра, знiмаючи босонiжки. Вона зайшла у воду по колiна i, зрозумiвши, що пелену суконьки вже встигла намочити, пiдняла ii вище i пройшла туди, де глибше.

– В гаю зелененькiм соловейко щебече,
Соловейко щебече;
Там дiвчина мила вiночок пустила
З барвiночку, з барвiночку.
Плинь, плинь, вiночку, гарний з барвiночку,
За миленьким, за миленьким, –

лунало чистими дiвочими голосами над принишклою гладдю водосховища.

Кiра обережно опустила свiй вiнок iз запаленою свiчечкою на воду, пiдштовхнула його i вiн, плавно похитуючись, почав вiддалятися. Вiночки дiвчат пливли по водi, i свiтло вiд свiчок та зiрок вiддзеркалювалося у темному плесi. Кiра спостерiгала за своiм вiночком, коли Люда пiдiйшла до неi ближче i пояснила:

– Дивись, як вiн пливе: якщо добре й гарно горить свiчка, то вийдеш замiж.

– Тю на тебе! – усмiхнулась Кiра. – Я не збираюсь замiж у своi тринадцять.

– Я не сказала, що це трапиться зараз! – ображено промовила подруга i продовжила: – Якщо вiнок почне крутитися – ще довго будеш дiвувати.

– Чекатиму, доки закрутиться!

– Яка ж ти невитримана! – дорiкнула iй Людмила. – Якщо вiнок потоне, то взагалi замiж не вийдеш.

– От i добре!

– До речi, – втрутилась у розмову Валя. – Кажуть, що вiнок з цiеi ночi можна зберiгати на горищi, щоб лiкував вiд усiх хвороб.

– Валю, можеш мiй дiстати, – сказала з iронiею в голосi Кiра. – Загрипуеш, то не в аптеку побiжиш, а на горище.

– Язик у тебе, Кiро, без кiсток!

Попри все, Кiрi було цiкаво, що буде з ii вiночком. З нього вона не спускала очей, аж поки ii не вiдволiк вигук однiеi з дiвчат:

– Хлопцi! Вони з того боку! Хочуть украсти нашi вiнки!

Дiвчата побiгли, щоб захистити своi вiнки, але було вже пiзно. Напевно, хлопцi спостерiгали за ними з-за комишiв i, дочекавшись слушного моменту, кинулися у воду за дiвочими вiночками. Марно дiвчата хапали юнакiв за руки, намагаючись витягти на берег – хлопцi ловили вiночки й бiгли з ними по берегу пiд галасування дiвчат.

Кiра побачила, як новий знайомий схопив ii вiнок i вибiг на берег.

– Ах ти, гад такий! – скрикнула вона й побiгла за Кирилом.

Наздогнати його дiвчинi було не важко. За мить вона вже вчепилася йому в руки, намагаючись вiдiбрати вiнок.

– Вiддай! Це мое! – спалахнула вона гнiвом, коли побачила усмiшку на обличчi хлопця.

– Я спiймав його, тож тепе

Сторінка 6

вiн мiй! – сказав вiн, ховаючи руку за спину.

– По-доброму прошу: вiддай!

– Поцiлуеш – вiддам! – усмiхнувся вiн.

– Що-о-о?! – витрiщилась на нього дiвчина. – Я? Тебе?

– Так!

– Та я… Я з таким, як ти, на одному гектарi срати не сяду! – випалила вона на одному подиху.

– Не сiдай! А поцiлувати можна!

– Хай тебе дiдько лисий цiлуе! – вигукнула Кiра. – І вiнок можеш собi залишити!

Дiвчина рiзко повернулася й пiшла геть.

– Кiро! Зачекай! Я пожартував. Вiзьми свiй вiнок! – почула вона позаду себе голос Кирила.

Кiра зупинилася. Вона забрала вiнок i пожбурила його у воду.

– А тепер згинь з моiх очей! – крикнула хлопцевi.

Побачивши подруг, Кiра побiгла до них.

– Усе! Вiнкам нашим гаплик! – сповiстила Люда. – Можна йти iсти кулiш. Пахне смачно, аж сюди чути! – повела вона носом.

Настрiй у Кiри був зiпсований, але миска смачного кулешу, що пропахнув димом, його швидко полiпшила. Дорослi пригощали молодь кашею та чаем на травах, самi ж не забували час вiд часу прикладатися до чарки. Пiд ранок спiвали пiсень, а коли почало свiтати, люди загасили вогнища i порозходилися по домiвках.

Кiра повернулася додому, коли мати вже попорала господарство й готувала снiданок.

– О! Наша дiвонька повернулася! – усмiхнулась жiнка. – Сiдай, Кiро, розкажи, що там було.

Дiвчина сказала, що iй усе сподобалось.

– Давно ми з батьком не були на святi, – зiтхнула мати. – Потроху старiемо.

– Ой, мамо! Я тебе прошу! Якi ви старi? Можна було б i вам сходити.

– Наступного року пiдемо. А ти, Кiро, стрибала через багаття?

– Стрибала.

– Сама?

– Та нi. Познайомилась з одним недомiрком з Успенки, – сказала дiвчина. – З ним i стрибала.

– Перестрибнули тримаючись за руки?

– Так. А ще вiн мiй вiнок украв.

– Ого! То вже точно за нього замiж вийдеш!

– Я?! Та нiколи! Вiн малий, метр з кепкою!

– Порiвняно з тобою багато хто здаватиметься, як ти кажеш, недомiрком. Зараз у тебе який зрiст?

– Сто сiмдесят п’ять, – зiтхнула дiвчина, – а скiльки ще попереду – невiдомо.

– У такому вiцi хлопцi дещо повiльнiше ростуть, а вже за кiлька рокiв iх так пожене вгору!

– Мамо, я не хочу про нього думати! Менi байдуже, якого зросту вiн буде за кiлька рокiв. І взагалi, я хочу спати.

– То йди. Хто тебе тримае?

Донька позiхнула й пiшла до своеi кiмнати, а мати чистила картоплю й думала про те, що Кiра ще не усвiдомила, яка iй дiсталася краса вiд природи. Вона була схожа на матiр, така ж струнка, вже вища зростом, обличчя чисте, шкiра персикового вiдтiнку, очi темнi, великi та виразнi, з довгими пухнастими вiями, такими, що не треба фарбувати. А волосся яке! Темно-русяве, густе, довге… «Не буде вiдбою вiд женихiв, – подумала Таiсiя Іванiвна, – як колись у мене».

Табунами бiгали юнаки за юною красунею Таiсiею, а обрала вона приiжджого з Ростовськоi областi Гришку. Вiн був непримiтний, тихий, працьовитий, прислали його на роботу на шахту пiсля закiнчення технiкуму, i запав вiн Таiсii у душу надовго, на все життя. Нi про що не шкодувала вона, окрiм того що Бог дав iм лише одну донечку. Колись вони, як молоде подружжя, отримали квартирку в барацi, а коли померли ii батьки, то перейшли жити в iхню хату.

І знову жiнка замислилась про доньку. Кiра – норовлива, уперта, але й цiлеспрямована – усе мае бути так, як вона хоче. «Справжнiй лiдер, – подумала Таiсiя Іванiвна. – І в кого вона така вдалася?»

Незважаючи на зовнiшню схожiсть, мати з донькою були дуже рiзнi. Мати – тиха, не дуже говiрка, часто поступлива й хазяйновита, а Кiра – справжнiй вогонь!

«У народi кажуть, коли донька схожа на батька, буде щасливою, – подумала жiнка, – а Кiра не схожа на мене. Сподiваюся, що доля iй випаде така ж свiтла, як вона сама».




Прощавай, дитинство!


Пiсля урокiв Кiра не дочекалася Дениса. Зазвичай вони разом поверталися зi школи. Коли вони з Денисом iшли, тримаючись за руки, не одна дiвчина позаду них аж сичала вiд злостi. Чи не всi старшокласницi були закоханi у високого привабливого брюнета, тож заздрiсть завжди опановувала учениць, коли Денис обирав котрусь iз них. Кiра свого щастя чекала два роки. Вона нi на кого з хлопцiв не звертала уваги, але й вiдкрито не демонструвала своеi закоханостi. Денис звернув на неi увагу мiсяць тому, коли до випускного вечора залишалися лiченi мiсяцi. Разом з барвистою весною до Кiри прийшло справжне кохання, коли можна було не лише таемно мрiяти про Дениса, а й бути поруч iз ним. Вони разом поверталися зi школи, часто зустрiчалися вечорами. Кiрина мати не схвалювала iхнього спiлкування.

– Чому? – запитала якось Кiра в неi.

– Бо треба думати про навчання, а не про хлопцiв, – вiдповiла жiнка.

– У мене гарнi оцiнки, – сказала дiвчина, – i вважай, що золота медаль у мене теж буде.

– Буде, якщо не втратиш голови через того ловеласа, – невдоволено промовила мати.

– Чому вiн тобi так не подобаеться?

– Скiльки гарних хлопцiв бiля тебе в’ються, а ти iх не помiчаеш.

– Мамо, облиш! Кому я потрiбна зi своiм метром вiсiмдесят? Усi хлопцi

Сторінка 7

ижчi за мене! Їм потрiбно стiльчик носити з собою, щоб мене поцiлувати, – перевела на жарт Кiра. – До того ж тi хлопцi, якi, за твоiми словами, бiля мене в’ються, ще вчора мене обзивали довгоногою, жирафою, страусом, а тепер я маю на них звертати увагу?

– Обзивали, бо ти iм подобалась. А цей твiй Денис… Вiн, Кiро, нi з ким iз дiвчат довго не зустрiчаеться. Ти це помiтила?

– Можливо. Вiн у пошуках своеi единоi.

– І кожна наступна вважае себе тiею единою. Бабiй вiн, доню!

– Мамо, Денис – найкращий! І ми кохаемо одне одного! – випалила на одному подиху Кiра i зашарiлася вiд такоi своеi вiдвертостi.

– Дивись менi, щоб чогось не накохали! – мати погрозила iй пальцем.

Кiра не вiрила матерi. Денис був з нею такий галантний, уважний, нiжний, говорив комплiменти, на якi не здатнi iншi хлопцi, iнодi дарував приемнi дрiбнички. Вiн не курив, на вiдмiну вiд багатьох однокласникiв, вiд нього завжди пахнуло гарними парфумами. Хто б iз дiвчат не мрiяв про такого хлопця? І ось вiн звернув увагу на Кiру, струнку, з довгою товстою косою, ще й не останню баскетболiстку в шкiльнiй збiрнiй. Вони були одного зросту й iнодi Кiра з жалем думала про те, що iй нiколи не доведеться носити туфлi на високих пiдборах. Незабаром – випускний вечiр, i сукня у неi вже готова, а ось взуття ще не придбала. До такого вбрання пасували б черевички на високих тонких пiдборах, але тодi вона буде вищою за свого хлопця на добрих десять сантиметрiв. Кiра була в роздумах, бо гадала, що ii, таку довготелесу, Денис навiть на танець не запросить.

– Ти чого тут стоiш? – голос Валi вивiв Кiру з роздумiв. – Чекаеш Денисика?

– Не дочекалася, – Кiра сумно усмiхнулась. – Ходiмо додому.

Подруги обговорювали шкiльнi новини, попереду були пiдсумковi контрольнi. Щодо них Кiра була спокiйна, а ось Валя просила допомоги.

– Та не переживай ти так, – заспокоiла ii подруга. – Кину тобi шпаргалку i все буде добре!

– Що б я без тебе робила?! – радiсно промовила Валя. – Не можу уявити, як воно буде, коли розлетимося навсiбiч? Ти навчатимешся у Луганському педагогiчному, а я в бурсу пiду, стану або муляром-штукатуром, або швачкою.

– Усе одно будемо в Розкiшне приiжджати i тут зустрiчатися.

– Ми не знаемо, що на нас чекае, – задумливо промовила Валя. – Он Людка також збиралася вивчитися на швачку, залишитися жити в Луганську, а так i не довчилася, вискочила замiж, тепер сидить удома, розтовстiла, двох кiндерiв няньчить ще й свого чоловiка-п’яничку.

– Принаймнi я не збираюсь повторювати долю Люди, – впевнено промовила Кiра. – Для мене насамперед – отримати вищу освiту, а не замiжжя.

– Не зарiкайся, Кiро! Денис так може заморочити тобi голову, що розум втратиш!

– Такого не буде! Я маю голову на плечах, а не качан капусти!

Подруги попрощалися на перехрестi й розiйшлися по домiвках. Кiра нiяк не могла заспокоiтися. Вона весь час думала про Дениса, з яким мала би зустрiтися пiсля занять, а вiн десь подiвся.

Дiвчина так розхвилювалася, що нiяк не могла впоратися з домашнiм завданням iз фiзики, тож кинула пiдручник на стiл i вирiшила зранку все доробити, бо голова надвечiр була важка, як чавун.

У класi Денис привiтався з Кiрою, як завжди, i дiвчина трохи заспокоiлась. Вона чекала вiд нього пояснення або вибачення, але пiсля урокiв вiн знову не прийшов i дiвчинi довелося йти додому з Валею.

– Нiчого не розумiю, – сказала Кiра подрузi. – Було все нормально, а тепер… Навiть не знаю, що думати.

– Поставити питання руба немае бажання?

– Та ти що?! Я не готова принижуватися! – спалахнула Кiра.

– Не знаю, як тобi це сказати…

– Кажи як е! – наполегливо промовила Кiра.

– Ходять чутки, що Денис зустрiчаеться з дiвчатами до того часу, поки не доб’еться свого.

– Що ти маеш на увазi?

Кiра зупинилася, подивилася на подругу.

– А то ти не розумiеш!

– Нi, Валю, якщо сказала «а», то кажи вже i «б»! – наполягала Кiра.

– Як переспить iз кимось, так одразу й втрачае до дiвчини цiкавiсть.

– Та ну!

– Із Зiною Ковальчук з дев’ятого класу саме так i було.

– А ти звiдки знаеш? Плiток назбирала?

– Якби не знала, то не казала б! – Валя ображено надула губи. – Вона менi сама розповiла. Тiльки ти ж нiкому!

– Та зрозумiло!

– А ти з ним ще не того?

– Та ти що?!

– Тодi не знаю, яка муха вкусила твого Денисика! – сказала на те подруга.

Дiвчата вже хотiли розпрощатися, аж Валя смикнула Кiру за руку.

– Зачекай! – сказала вона. – Ледь не забула тобi розповiсти!

– Що ще? Нова брехня про Дениса? – з iронiею спитала Кiра.

– Та нi! Хай вiн скисне, твiй Денисик! Учора прийшла зi школи додому, а моя мати у вiдключцi, п’янюча в дим. Я позаглядала в каструлi, в холодильник, а там миша повiсилася! Я полазила по кишенях матiнки, знайшла гаманець i трохи грошенят назбиралася, тож я пiшла до магазину, щоб щось купити поiсти, – розповiдала подруга. – Вгадай, кого я там зустрiла?

– Невже Дениса… з iншою? – iз завмиранням серця промовила Кiра.

– Тьху на тебе! Зовсiм дах поiхав вiд нього! Пам’ятаеш, як м

Сторінка 8

вперше з Людою ходили на водосховище?

– На свято Івана Купала?

– Так!

– І що далi?

– Там ти познайомилася з таким бiлявим хлопцем iз Успенки.

– Так, зараз згадаю… Його звати Кирилом?

– Саме його я зустрiла бiля магазину! До речi, вiн питав про тебе.

– Вiн хоча б пiдрiс? – усмiхнулась Кiра.

– Не було з собою лiнiйки, щоб змiряти! А вiн ще й нiчого! Симпатичний!

– Знайшла красеня! – хмикнула Кiра. – Сiра миша!

– А от твiй Денисик – красень! – насмiшкувато промовила Валя. – Ось тiльки таких, як Кирило, люблять одиницi, а таких, як Денисик – багато дiвчат.

– То забирай собi Кирила, – усмiхнулась Кiра, – вiн менi й задарма не потрiбний.

Кiлька днiв поспiль Денис лише вiтався з Кiрою, мило iй усмiхався, але пiсля школи додому не проводжав. Дiвчина вдавала, що iй байдуже, а сама не знаходила собi мiсця. Вона губилася в здогадках, чому хлопець так поводиться. Кiра припускала, що вiн знайшов собi iншу подругу, але про це говорили б усi в класi, а так нiби нi з ким iз дiвчат його не бачили. Лише в п’ятницю пiсля останнього уроку вiн пiдiйшов до Кiри i тихо сказав: «Чекатиму, де завжди, i в той самий час».

Кiра мовчки кивнула на знак згоди. Вона не показала, що розхвилювалася не на жарт – у головi зашумiло вiд приемного збудження, серце шаленiло в грудях так, нiби йому було там замало мiсця. «Не забув мене! Кохае!» – пульсувало в жилах.

Час до вечора тягнувся неймовiрно довго, ще й захмарилося небо в очiкуваннi дощу. Кiра бралася за домашню роботу, щоб пришвидшити плин часу, але все у неi валилося з рук. Вона кiлька разiв вiдчиняла шафу, розмiрковуючи, що краще вдягти на побачення. Їй хотiлося цього вечора бути особливо привабливою i дiвчина зупинила свiй вибiр на короткiй картатiй спiдничцi та синiй блузцi з гудзиками.

– Куди, красуне, зiбралася? У клуб на танцi? – запитала мати доньку, коли та вдяглася й напахтилася парфумами так, що чути було за кiлька метрiв.

– Еге ж, – вiдповiла Кiра.

– Довго не гуляй! – попередила мати. – Пiзно повернешся – замкну хату й не пущу!

– Мамо, як завжди! – усмiхнулась Кiра й майнула надвiр.

А там весна! Вона вбрала у барвистi шати все живе навколо, i п’янкi запахи квiтучих садiв дурманили голову закоханiй дiвчинi. Хотiлося бiгти на зустрiч зi своiм коханим, летiти до нього, як яблуневий цвiт на вiтрi, але Кiра вмiла керувати своiми почуттями та дiями, тому йшла повiльно, нiби iй зовсiм байдуже i до пахощiв весни, i до самого Дениса.

Хлопець уже чекав на умовленому мiсцi. Коли Кiра побачила його постать, то ноги пiдкосилися i все ii ество охопила щемка нiжнiсть.

– Привiт, сонечко! – Денис нiжно обiйняв дiвчину, поцiлував у губи. – Я скучав.

– І я, – стиха промовила Кiра й вiдчула, якими справдi бажаними були його м’якi уста i нiжнi дотики рук.

– Вибач, що не мiг з тобою зустрiчатися, – сказав вiн, – були домашнi справи, деякi непорозумiння з предками.

– Тепер усе гаразд?

– Так! Усе добре! – сказав вiн, вкриваючи шию дiвчини нiжними цiлунками.

Денис обiйняв ii за талiю й повiв на територiю дитсадка. Вони часто там сидiли на низеньких дерев’яних лавках. Добре, що ворота на нiч не замикали, тож можна побути в альтанцi або просто бiля пiсочницi. Інодi вони вмощувалися одне навпроти одного i крутилися на скрипучiй каруселi або каталися на дитячих гойдалках.

Почав накрапати дрiбний тихий дощик, i Кiра з Денисом сховалися в бесiдцi. Там була лавка, i вони сидiли на нiй, обговорюючи шкiльнi новини.

– Не передумала вступати до Луганського педу?[4 - Луганський державний педагогiчний унiверситет iм. Тараса Шевченка (1998–2008 рр.), з квiтня 2009 р. – Луганський нацiональний унiверситет iм. Тараса Шевченка.] – запитав Денис.

– Нi. З дитинства мрiяла бути вчителькою, – вiдповiла дiвчина.

– Я б не змiг працювати в школi!

– Чому?! – здивовано запитала Кiра. – Це ж так благородно – навчати дiтей! Ще й цiкаво як!

– Я б повбивав iх на першому ж уроцi! – посмiхнувся хлопець. – Яку треба мати витримку, щоб працювати з дiтьми!

– Потрiбно дiтей зацiкавити навчанням, i тодi все буде добре. Я й досi пам’ятаю нашу першу вчительку, ii витримку, доброту, тепло, з яким вона ставилась до кожного з нас, – промовила Кiра. – Ще тодi в мене виникло бажання стати такою, як вона.

– Так, згоден, що наша Алла Гаврилiвна була неймовiрною, – сказав Денис. – Учителька вiд Бога!

– А ти пам’ятаеш, як багато хто з нас ii називав?

– Звичайно! Алла Горилiвна! – сказав хлопець, i вони розсмiялися. – Це ж було так важко вимовляти «Гаврилiвна»!

– А вона на нас не ображалася. Напевно, за багато рокiв звикла до такого. Нашоi першоi вчительки вже немае серед живих, а ми ii згадуемо добрим словом, – задумливо промовила Кiра. – Чи це не варто того, щоб iти ii шляхом?

– А я поiду навчатися до Киева.

– Чому не в Луганськ? Тут поруч.

– Батьки вважають, що потрiбно зачепитися в столицi, – вiдповiв хлопець. – Спочатку – навчання, потiм – робота. Велике мiсто – багато перспектив. Пiду на юридичний, уже визначився.

– Ти чи

Сторінка 9

твоi батьки?

– Усi разом! Дощ, здаеться, припустив, як iз вiдра, – сказав Денис i пригорнув до себе дiвчину.

Кiра прислухалася – краплi дружно падали на шиферний дах альтанки, i iх звук зливався в однотонний шум. Денис обняв Кiру, почав пристрасно цiлувати. Вона вiдповiдала палкими поцiлунками, вiд яких стало тепло, як у сонячний лiтнiй день.

– Я кохаю тебе, Кiро! – прошепотiв Денис, важко дихаючи.

– І я тебе… кохаю! – промовила Кiра, вiдчуваючи, що ii тiло стае м’яким та податливим, як теплий вiск.

Дiвчина вiдчула, як тремтячi теплi пальцi юнака торкнулися ii грудей, вiд чого ii охопило незвичне збудження.

– Кохаю тебе, – промовляв вiн, розстiбаючи непiддатливi гудзики ii блузки, – кохаю!

Кiрi були приемнi його дотики до оголених грудей. Денис цiлував ii пружнi перса, i Кiра ледь чутно застогнала вiд приемного вiдчуття, яке хвилею тепла розлилося по всьому тiлу, заповнюючи ним кожну клiтинку.

– Ми будемо разом? – як крiзь чарiвний сон почула вона його голос.

– Так!

– Завжди?

– Завжди! – вимовила на одному подиху дiвчина, коли вiдчула, як його руки знiмають iз неi трусики.

Страх вiдступив вiд Кiри пiд ласками та нiжнiстю юнака, звiльнивши мiсце пристрастi. Їi руки самi потяглися до джинсiв хлопця, розстiбнули блискавку i вперше торкнулися збудженоi твердоi чоловiчоi плотi.

– Я хочу тебе, – прошепотiв вiн, провiвши долонею мiж ногами дiвчини.

До ii iнтимного мiсця ще не торкалися чоловiчi руки. Перший дотик був солодкий до нестями, i Кiра закусила нижню губу й вiдкинула голову назад, задихаючись вiд почуттiв, якi захопили ii шаленою хвилею пристрастi, не залишивши мiсця здоровому глузду.

– Ти хочеш мене? – мiж поцiлунками вимовив юнак.

– Так! – стиха вiдповiла дiвчина.

Вона лягла на спину й вiдчула, як обережно Денис увiйшов у неi. Трохи неприемно-болiсне вiдчуття швидко минуло, i за мить вони вдвох вiдiрвалися вiд землi, злетiли туди, високо вгору, де править не розум, а почуття…

Повернулась Кiра додому пiзно, хоч i обiцяла матерi бути вчасно. Батьки вже спали, тож дiвчина роззулася бiля порога й навшпиньки прошмигнула до своеi кiмнати. Вона довго не могла заснути, прокручувала в пам’ятi те, що сталося, i нi про що не шкодувала. Вони освiдчилися одне одному, мiж ними спалахнула iскра кохання, коли ладен усе вiддати iншiй половинi. Одне лише бентежило дiвчину: чи не дiзнаеться про iхню близькiсть мати. Кiра заснула зi щасливою усмiшкою на устах.

Два вихiдних вони кохалися на тому ж мiсцi й щоразу з ще бiльшою пристрастю. Коли в понедiлок Кiра зустрiлася поглядом з Денисом, то побачила в його очах тепло. Хлопець непомiтно для iнших пiдморгнув iй, i дiвчина навзаем таемниче йому усмiхнулась.

Три тижнi весна ряснiла не лише квiтами – в душi Кiри також буяла весна ii першого кохання. Удома дiвчина намагалася бути такою, як ранiше, але вiд материнського ока не приховалися змiни в поведiнцi доньки, яка нiби лiтала над землею.

– Схоже, наша дiвчинка закохана? – якось при нагодi запитала Таiсiя Іванiвна.

– Можливо, – знiтилася Кiра i вiдвела погляд.

– Доню, я розумiю: весна, кохання, зiтхання, але ти не забула, що незабаром кiнець навчального року?

– Мамо, у мене всi оцiнки гарнi, навiть кращi, нiж ранiше, – запевнила ii Кiра. – І про вступ до вишу можеш менi не нагадувати – я все пам’ятаю!

– Це добре, але дивись, щоб голову не втратила через кохання.

– Не хвилюйся, все буде гаразд! Обiцяю!

– Ти вже обрала, якi туфлi купуватимеш на випускний вечiр? – запитала мати.

– Так! На низьких пiдборах, – вiдповiла Кiра.

У вихiднi вони з матiр’ю поiхали на ринок у Луганськ i придбали бiлi лаковi туфлi на невисоких пiдборах – дiвчинi не хотiлося бути вищою за Дениса, коли вони танцюватимуть вальс у парi.

– І все-таки, на високих пiдборах було б краще, – зауважила мати, коли донька примiряла взуття.

– Мамо, ти ж не хочеш, щоб я була двометровою на випускному? – наморщила носа Кiра.

– Прийде час, i ти зрозумiеш свою перевагу, – усмiхнулась мати.

– Нiколи, мамо, я не буду задоволена своiм зростом! Нiколи! – емоцiйно промовила дiвчина.

Наступних вихiдних Кiра чекала з великим нетерпiнням, але Денис не прийшов на побачення. Дiвчина гадала, що хлопцевi щось могло завадити, але суботнього вечора так i не дочекалася його. Залишався недiльний вечiр, i на нього Кiра покладала великi надii. Денис не прийшов, i Кiра занепокоiлась. Вона довго не могла заснути, гублячись у рiзних здогадках. Їй не залишалося нiчого, як чекати на зустрiч у школi наступного дня.

Кiра зайшла до класу першою, сподiваючись почути пояснення вiд Дениса. Зазвичай вiн приходив до школи також рано, але цей день став винятком. До дзвоника залишалося п’ять хвилин, коли з’явився Денис. У Кiри завмерло на мить серце, коли вона побачила, що хлопець був не сам – вiн тримав за руку однокласницю Альону.

«Бабiй, вiн справжнiсiнький бабiй!» – стугонiли у скронях Кiри слова матерi. Вона все зрозумiла. Отримавши те, чого хотiв, награвшись iз нею, як кiт з мишкою, Денис знайш

Сторінка 10

в собi нову забавку. Спочатку Кiра мала нестримне бажання пiдiйти до Дениса, плюнути йому в обличчя i сказати, що вiн покидьок i зрадник, але дiвчина вмiла панувати над собою. Такий вчинок не зробив би iй честi, лише б викликав глузування однокласникiв. Кiра удала, що iй зовсiм байдуже до Дениса. На перервi вiн весь час пiдходив до Альони, торкався ii руки, щось говорив, кидаючи косi погляди в бiк Кiри, але в дiвчини був такий вигляд, нiби вона нiколи й не знала Дениса. Нiхто не мiг зазирнути в ii душу i в повнiй мiрi вiдчути, що там коiться. Кiра зрозумiла, що помилялася, що кохання заслiпило iй очi i вона, як слiпе кошеня, iшла за ним, пiддавшись почуттям. Їй уперше стало по-справжньому страшно.

«Що я робитиму, якщо завагiтнiла? – свердлила мозок думка. – Тодi прощавай, навчання, до побачення, мрiе?»

Почуття кохання до Дениса вмить зникло, нiби й не було його. Кiрi довелося зiзнатися самiй собi, що повелася на його ласки та улесливi слова i сприйняла звичайну пристрасть за любов. Їй було невтямки, як вона могла так помилятися? Чому одразу йому повiрила i довiрилася? Кiра шукала собi хоча б невеличку крапельку виправдання й не знаходила. Лише безсонноi ночi вона ii знайшла. «Усi люди помиляються i не один раз за життя, – думала вона, коли обурення й невдоволення собою почало вiдступати. – Денис – моя велика помилка, i я буду намагатися бiльше ii не повторити».

Коли Кiра впевнилася, що не вагiтна, з душi нiби камiнь звалився. Того ж ранку вона зiбралася до школи i за снiданком звернулася до матерi з проханням.

– Мамо, ти можеш повернути моi бiлi туфлi? – запитала вона.

– Повернути?! – жiнка здивовано поглянула на доньку. – Вони ж тобi подобалися i пiдiйшли за розмiром.

– Потрiбно iх вiддати й купити менi на високих пiдборах.

– Може, тобi ще й корону прикупити? – невдоволено пробурмотiв батько. – То те iй подавай, то iнше. Сама не знае, чого хоче, а батькам клопiт.

– Можна дешевшi, простiшi, але обов’язково на височенних пiдборах! – не заспокоювалась Кiра.

– Не капризуй, Кiро, бо пiдеш на випускний у домашнiх капцях! – гримнув батько.

– Грицю, ну що ти таке кажеш?! – Таiсiя Іванiвна поглянула на чоловiка. – У нашоi единоi доньки випускний вечiр, який бувае раз у життi! До того ж вона отримае золоту медаль! Невже не заслужила на гарне взуття? Кiра мае стати королевою випускного балу, i я зроблю все, щоб вона була найкраща!

– Може, Таю, й твоя правда, – зiтхнув чоловiк, – але я проти того, щоб балувати доньку й потурати ii забаганкам.

– Хто ж, Грицю, ii пожалiе й побалуе, як не рiднi батьки? Не буде нас…

– Та купи вже iй тi туфлi! – сказав чоловiк i встав iз-за столу.

Коли батько пiшов, Кiра заявила, що хоче пофарбувати волосся.

– Чи ти сказилася?! Таке гарне волосся псувати? Ти ж не сива, як я! – обурилася жiнка.

– Мамо, я можу сама купити фарбу i зробити те, що задумала, – спокiйно сказала дiвчина, – але боюсь, що фарбу на волосся не зможу сама нанести рiвномiрно. Якщо ти не хочеш, то я попрошу Валю.

– О Господи! І в який колiр ти хочеш?

– У чорний.

– Я тебе не розумiю.

– Не намагайся мене зрозумiти, бо я й сама iнодi себе не розумiю, – Кiра мило усмiхнулася. – Просто допоможи менi, i все.

Таiсiя Іванiвна за день до випускного вечора допомогла доньцi пофарбувати волосся.

– Ось бачиш, як гарно вийшло! – задоволено промовила дiвчина, розглядаючи себе у дзеркалi.

– Та нiби нiчого, – зiтхнула мати. – Все одно волосся шкода.

Перед випускним вечором Кiра зачинилася у своiй кiмнатi i попросила батькiв не заважати iй збиратися. Вона дiстала сукню персикового кольору. У дiвчини нiколи не було довгоi, щоб сягала пiдлоги, тому саме таку вони з матiр’ю замовили в мiсцевоi кравчинi тiтки Глашi. За кiлька днiв до цього дiвчина нишком вiднесла свою сукню до швачки i попросили ii вкоротити до колiн.

– Навiщо?! – здивувалася тiтка Глаша. – У такiй сукнi мiсце королеви балу тобi забезпечене!

– Так треба, – сказала дiвчина i слiзно поросила не розказувати про це матерi.

Кiра одягла сукню, розплела двi коси, якi напередоднi ввечерi заплела пiсля того, як вимила голову. Довге блискуче чорне волосся хвилями розсипалося по спинi, сягнуло талii. Праворуч на вилицi Кiра пiдiбрала невелике пасмо i закрiпила на ньому заколку у виглядi квiток абрикоса. Вона пiдфарбувала чорною тушшю пухнастi вii, вiд чого вони стали здаватися ще довшими i густiшими, окреслюючи ii виразнi очi. Зовсiм трохи губноi помади додали привабливостi ii образу, i дiвчина взула туфлi на високих тонких пiдборах. У такому виглядi Кiра з’явилася перед святково вбраними батьками.

– Що… Що ти зробила iз сукнею? – мати опустилася на стiлець, побачивши доньку.

– Усе нормально, мамо! – вiдповiла дiвчина.

– Ти ж сама клянчила, що хочеш довгу сукню, – ледь стримуючи сльози промовила жiнка, – а тепер що це?

– Мамо, ти сама мене вчила пишатися тим, чим надiлила природа. У мене найдовшi та найстрункiшi ноги в школi, то чому я iх маю ховати пiд подолом сукнi? Нехай заздрять усi короткон

Сторінка 11

гi! – з викликом промовила Кiра. – І свiй зрiст я навмисне збiльшила високими пiдборами, бо я – найвища i найгарнiша! Чи не так?

– Ти ще дурна дитина! – не зле дорiкнув iй батько.

Пiсля урочистоi частини заходу, на якому Кiрi вручили атестат та золоту медаль, обрали короля та королеву балу – ними стали Денис та Кiра. За традицiею пара мала розпочати бал зi спiльного вальсу. Кiра попросила слово i пiдiйшла до мiкрофона.

– Дякую всiм за велику честь бути королевою й розпочати бал, – сказала вона, чiтко промовляючи кожне слово. – Також ви обрали короля для королеви – Дениса, але я, як визнана вами королева, маю повне право з вами не погодитися, – сказала дiвчина, i стало тихо-тихо. – Ви помiчали, як iнодi зовнi красиве яблуко червиве чи гниле зсередини? Таке трапляеться i з людьми, коли зовнiшнiсть не вiдповiдае внутрiшньому свiту. – Дiвчина зробила невелику паузу. Краем ока вона помiтила, як напружився Денис i скривив губи у вимушенiй посмiшцi. – Я вважаю, що кандидатура Дениса не вiдповiдае званню короля балу, як те гарне зовнi яблуко, тому запрошую на вальс справжнього короля, людину з великим i щирим серцем, красунчика Миколу Зайченка!

У залi ще панувала тиша, коли королева балу пiдiйшла до свого однокласника Миколи, який стояв розгублений, з почервонiлими кiнчиками вух. Вiн i справдi був душею будь-якоi компанii, навчався гарно, але не дотягнув трохи до срiбноi медалi i не був таким ловеласом, як Денис. Щоправда, хлопець на пiвголови нижчий за Кiру, але це не зупинило дiвчину. Вона подала йому руку i сказала: «Вальс! Прошу!»

Увiмкнули музику, i вони закружляли в танцi. Денис, не витримавши кепкувань однокласникiв, вибiг iз зали.




Студенти


– Валюшо! Я – студенка! Я стану вчителькою iсторii! І моi учнi знатимуть справжню, без брехнi, без перекручувань нашу iсторiю! – Кiра на радощах кинулась до подруги, схопила ii в обiйми i, вiдiрвавши вiд землi, закружляла посеред дороги.

– Та пусти ж, дурепо! – Валя жартома вiдбивалась вiд подруги аж поки ii ноги не вiдчули пiд собою асфальту. – Ненормальна!

– Я щаслива! Нехай буду останньою дурепою, але щасливою! – не вгамовувалася збуджена подруга. – Ще трохи – i я, Панасюк Кiра, скажу Розкiшному: «Прощавай!» Луганськ, вiтай свою нову студентку вишу!

– Вiтаю, Кiро! – сказала Валя, обсмикнувши подiл спiдницi. – Ти завжди досягаеш поставленоi мети.

– І це лише мiй перший крок до неi! – радiсно говорила Кiра. – Я стану найкращою студенткою в групi, нi, на всьому факультетi! Потiм – мiй буде червоний диплом, а потiм…

– Що потiм? – усмiхнулась Валя. – Робота чи замiжжя?

– Яке там замiжжя?! – усмiшку з обличчя дiвчини як вiтром здуло. – Пiсля Дениса я взагалi не хочу навiть думати про хлопцiв.

– Кiро, може зiйдемо з дороги та десь посидимо? – запропонувала Валя.

Подруги пiшли додому до Кiри. Батькiв удома не було, тож дiвчата могли сидiти у тiнi абрикоси за будинком i розмовляти скiльки завгодно.

– А я стану швачкою, – зiтхнула Валя.

– Теж непогано – буде кому менi вбрання шити.

– Могло бути iнакше, якби у мене батьки були iншi.

– Ми не обираемо батькiв, – зауважила Кiра. – Ти могла б спробувати пiти до вишу на бюджетнiй основi.

– Могла б, але там навчатися не один, i не два роки, i хто б мене утримував? Закiнчу училище, пiду працювати, а там… Може, колись i до вишу вступлю.

– Та й то так, – погодилась Кiра. – Навчишся шити, то зможеш заробляти i вдома. Купиш собi швейну машинку…

– Кiро, я тебе прошу – не треба! Не маю звички заглядати наперед, як ти.

– А я люблю ставити перед собою мету! Уявляеш, ось гора, на вершинi якоi твоя мета, i ти весь час на неi сходиш, повзеш, здираешся, а потiм, коли опиняешся вгорi, то такий кайф ловиш! Хочеться стояти i кричати на весь свiт: «Я це зробила!»

– Ми з тобою зовсiм рiзнi, – зауважила Валя, вiдкушуючи яблуко. – Тобi завжди потрiбно бути в центрi уваги, а я хто? Звичайна сiра мишка, яка, навпаки, намагаеться стати непомiтною у своiх облiзлих босонiжках та одязi з секонд-хенду. Ти – лiдер, а я – нiхто.

– Валюшо, ну що ти таке верзеш?!

Кiра пiдсiла ближче до подруги, обняла ii за плечi.

– Ти дуже гарна i маеш пишатися цим!

– Така гарна, що хiба якийсь хлопець прищавий зверне увагу, – Валя сумно всмiхнулась. Це на тебе всi погляди нацiленi!

– Денис скористався, як туалетним папером, i забув, що я була в його життi.

– Дурненька! З тобою кожен iз хлопцiв мрiе зустрiчатися!

– І чому ж тодi я сама?

– Бо вони гадають, що не вартi такоi красунi, як ти, – пояснила Валя. – Хлопцi тебе навiть побоюються.

– І правильно роблять! Менi тепер нiхто не потрiбний! – заявила Кiра. – Нехай закохуються в мене, а я буду з них знущатися!

– Така собi помста? Усiм за одного? – усмiхнулась Валя.

– Нехай буде й так! – вiдповiла Кiра.

Дiвчина принесла з льоху холодного квасу, налила в чашки. Утамувавши спрагу, Кiра згадала, як везла документи до Луганського педагогiчного унiверситету i в маршрутцi зустрiла Кирила.

– Це того, що був на Івана Купала?

Сторінка 12

– уточнила Валя.

– Його. Слiд вiдзначити, що вiн таки змужнiв за цi роки, але до мого зросту не дотягуе з пiв голови, – розповiдала Кiра. – Вiн сам пiдiйшов до мене, запитав, куди я iду, я вiдповiла.

– І це все?!

– Якби ж то! – усмiхнулась Кiра. – Уяви собi, цей Кирило поперся зi мною до вишу i також подав туди документи. Тепер ми будемо навчатися в одному закладi, тiльки вiн на факультетi фiзичного виховання, а я – на iсторичному. Навiть не знаю, чи вiн планував сюди вступати, чи за мною поплiвся.

– О! Схоже, ще один у тебе закохався! – засмiялась Валя.

– Отой недомiрок?! – наморщила Кiра носа. – Вiн менi потрiбний як п’яте колесо до воза!

Дiвчата потеревенили вдосталь i розiйшлися, давши обiцянку не забувати давньоi дружби i телефонувати одна однiй.

Кiра, як i Кирило, навчалася на бюджетнiй основi, обое жили в одному гуртожитку. Роздiляли iх лише корпуси: Кiра мешкала в першому, Кирило – в третьому. Разом з Кiрою в однiй кiмнатi жила Яна. Дiвчата якось одразу зiйшлися характерами, обидвi добре навчалися, були амбiтнi та цiлеспрямованi. Часто Кiра залишалася в кiмнатi сама, бо Яна йшла ночувати до своеi бабусi, яка жила в Луганську. Кiру це влаштовувало, нiхто не вiдволiкав вiд пiдручникiв та конспектiв. Крiм того, iнодi до неi звертався Кирило з проханнями то допомогти зробити курсову, то пiдготуватися до контрольноi, то пiдтягнути якийсь iз предметiв. Їй було шкода Кирила, добряка, яких ще слiд пошукати, до того ж вiн не чiплявся до Кiри, не загравав, як iншi хлопцi, вiн навiть не сперечався з нею. Коли Яна йшла до бабусi, Кирило приходив до Кiриноi кiмнати i вона допомагала йому в навчаннi. Вiн нiколи не намагався залицятися до дiвчини, або навiть поцiлувати, не кажучи вже про те, щоб заночувати в неi. Інодi Кiра помiчала, як юнак зупиняе на нiй свiй захоплений погляд, але дiвчина невдоволено зиркала на нього, i вiн опускав очi в пiдручник. Для зручностi вони домовились, що по черзi будуть возити з дому харчi. Коли iхав в Успенку Кирило, то брав свою сумку, потiм заiжджав до Кiриних батькiв, забирав для неi продукти i привозив у гуртожиток. Коли ж була черга Кiри iхати додому, то вона також поверталася з двома сумками. Це була iдея дiвчини. Мовляв, так будуть у виграшi вони обое, зекономивши кошти на проiзд i свiй час. Кирило охоче пристав на таку пропозицiю, хоча насправдi Кiра трохи злукавила. Вона помiчала, що Кирило привозить зовсiм мало продуктiв, i це було зрозумiло – у нього сама мати. Сумки вони розпаковували разом у кiмнатi, де жила Кiра. З дому iй передавали i борщi в трилiтровiй банцi, i тушковану картоплю з м’ясом, i котлетками мати балувала, Кирило ж привозив найчастiше овочi та фрукти. Кiра спочатку все викладала на стiл, потiм дiлила навпiл. Сперечатися з дiвчиною Кирило не смiв – знав, що все одно буде так, як вона захоче, а Кiрi було спокiйнiше, коли була впевнена, що хлопець не ходитиме голодним. Частенько мiж парами вони зустрiчалися в коридорах, коли переходили з однiеi аудиторii до iншоi. Побачивши Кiру, юнак паленiв вiд щастя, а дiвчина не забувала на ходу запитати, чи вiн зранку снiдав. Коли Кiра приходила до буфету, щоб пiдкрiпитися пирiжком та склянкою чаю, там вже у черзi стояв Кирило. Якось дiвчина прослiдкувала на ним i помiтила, якщо Кирило не дочекаеться ii, то собi нiчого не купуе i йде геть iз черги. Над нею посмiювалися дiвчата з групи, кепкували, мовляв, що вона знайшла в тому непримiтному бiлявому хлопцевi, на що Кiра завжди вiдповiдала, що Кирило – ii земляк i друг.

У групi, де навчалася Кiра, було всього п’ять хлопцiв. Вони затримували погляди на красунi з довгим, нижче пояса, темним, прямим i блискучим волоссям, але ще бiльше iхнi погляди притягували довгi та стрункi ноги дiвчини. Кiра все це бачила, але й бровою не вела. Двое з них призначали iй побачення. Кiра довго водила хлопцiв за нiс, вiдтак погоджувалася, зустрiчалася з ними по кiлька разiв, приймала квiти, а потiм без будь-яких пояснень поривала стосунки. Робила вона це свiдомо, саме тодi, коли розумiла, що юнак у неi закохався. Вона отримувала задоволення вiд того, що змогла в себе закохати й покинути. Залишалося ще трое одногрупникiв, з якими вона не зустрiчалася. Кiра пiдсiла за стiл до одного з них, на парах нiби ненароком торкалася своiм лiктем його руки, нахилялася так, щоб волосся зачiпало його обличчя, навiть кидала у його бiк млоснi погляди й зiтхала. Юнак не витримав i призначив Кiрi побачення. Вона його покинула, як i iнших, за кiлька днiв по тому. Останнi двое здалися зовсiм легко, Кiра вчинила з ними аналогiчно, отримавши вiд дiвчат у групi прiзвисько «Стерва», i залишилася задоволена.

Пiд час навчання на першому курсi Кiра зустрiла Дениса у своему селi лише раз. Це сталося випадково, коли вони разом опинилися на автобуснiй зупинцi. Вiн привiтався i навiть розплився у привiтнiй усмiшцi, але Кiра вдала, що його не помiтила. Про себе дiвчина вiдзначила, що Денис не такий уже й гарний, як здавався iй ранiше, i губи в нього слинявi. Вiд згадки про минуле iй самiй стало гид

Сторінка 13

о й вона повернулася до Дениса спиною.




Чарiвний Крим


Пiсля закiнчення першого курсу унiверситету Кiра дiзналася, що до Криму на екскурсiю вiдправлять студентiв, якi добре навчалися. Коли вивiсили список на тридцять двi особи, вона знайшла й свое прiзвище в ньому. Кирило навчався непогано, але гiрше, нiж Кiра, i його не було серед щасливчикiв. Кiра купила пачку морозива й сiла на лавку бiля одного з корпусiв навчального закладу. Звичайно, дiвчина була задоволена, що поiде до Криму. Вона не раз бачила море, хоча лише Азовське. Майже щолiта батьки намагалися оздоровити свою дитину. А от чи бачив Кирило море, Кiра не знала. Вона iз задоволенням поласувала морозивом i зателефонувала другу.

– Можемо зустрiтися? – запитала вона в Кирила.

– Куди пiдiйти? – вiдповiв вiн.

Кiра пояснила й усмiхнулася. Отакий вiн завжди! Не спитае, навiщо i коли, одразу погоджуеться. Інодi Кiру дратувала така поведiнка юнака, а з iншого боку – було приемно, що е людина, яка готова без крапельки вагання вiдгукнутися на ii прохання. «Таким i мае бути справжнiй друг», – подумала вона, викидаючи в урну пакет вiд морозива.

Кирила чекати довго не довелося. Вона здалеку помiтила постать хлопця, який поспiшав до неi.

– Привiт! – сказав вiн, сiдаючи поруч.

Напевно, хлопець не йшов, а бiг до неi, бо обличчя розчервонiлося i на чолi блищали крапельки поту. Кирило сягнув рукою до кишенi, але, мабуть, там не було хустинки i вiн нiяково усмiхнувся, заклiпав очима. Кiра мовчки дiстала з сумочки вологу серветку, сама витерла його спiтнiле обличчя.

– Дякую, – стиха промовив вiн i запитав, що трапилося.

– Нiчого. Просто хотiла тебе побачити, – сказала дiвчина.

Лише кiлька слiв, але як змiнився вираз обличчя Кирила! Очi променилися нiжнiстю та вдячнiстю, засяяла щира усмiшка. «Дурненький!» – подумала Кiра. Вона вiдчула незручнiсть через недоречний жарт, який хлопець сприйняв за чисту монету, але то було лише миттеве вiдчуття. Кiра набрала байдужого вигляду i, нiби ненавмисне, сказала, що обiцяють синоптики лiто спекотне i непогано було б поiхати до моря.

– Так, було б непогано, – погодився Кирило.

– Ти поiдеш?

– Куди?

– Та до моря, до моря!

– Нi. Треба матерi вдома допомогти з городом, – сказав вiн. – Якщо буде гарний урожай овочiв, то возитиму в Луганськ на ринок продавати.

– А чому не торгувати ними в Успенцi?

– У Луганську можна продати дорожче, та й попит на овочi там бiльший.

– Наторгуеш собi на вiдпочинок?

Кирило здивовано подивився на Кiру.

– На осiнь вiдкладу, – вiдповiв вiн i уточнив: – На пирiжки залишу.

– Зрозумiло. Ти ранiше бував на морi?

– Я?! – Кирило подивився так, нiби перед ним був iнопланетянин.

– Ти!

– Нi, я моря не бачив.

Кiра подумала, що нiколи не замислювалась над тими речами, якi сприймала в своему життi як щось буденне, само собою зрозумiле. Їi возили оздоровлювати чи не щороку на морський берег, i це сприймалося як належне, водночас були такi, як Кирило, хто не мав фiнансовоi можливостi, хоча до Азовського моря рукою сягнути.

– Сходиш менi по морозиво? – запитала вона.

У Кирила почервонiли кiнчики вух, i Кiра знала чому. Вона дала йому п’ять гривень, i вiн швидко пiшов. Кiра розумiла, що юнак купив би iй не те що пачку морозива, а цiлу тонну, якби лише було за що. Вона дiстала невеличкий записничок з вiдривними аркушами, написала на ньому: «З’iж мое морозиво, менi час бiгти». Дiвчина пiдвелася, знайшла камiнець i залишила пiд ним записку. Вона не хотiла морозива, але лише так, схитрувавши, могла пригостити ним свого друга. У Кiри зародився план, i щоб його втiлити в життя, вона пiшла в ректорат.

Ректора унiверситету не було на мiсцi, та й секретарка виявилась невблаганною – вона наполягала, щоб Кiра у письмовiй формi виклала своi проблеми. Кiра не мала бажання дiлитися своiми намiрами з якоюсь секретаркою i, на ii щастя, до приймальнi зайшов проректор.

– Я до вас! – пiдбiгла вона до чоловiка. – У мене важлива i невiдкладна справа! Дуже вас прошу мене вислухати, будь ласка!

– Гаразд, – зiтхнув той i запросив студентку до свого кабiнету.

Кiрi дуже кортiло показати секретарцi язика, але вона мала тримати iмiдж чемноi студентки, тож лише сказала: «На все добре!» – i пiшла за проректором.

– Так що ви хотiли? – запитав ii чоловiк, важко вмостивши свое огрядне тiло у зручне шкiряне крiсло.

Кiра почала переконливо доводити, що до Криму мае поiхати ще один студент, у якого важке матерiальне становище.

– Дорогенька, я вас розумiю! Ваша правда, ми маемо пiдтримувати малозабезпечених обдарованих студентiв, але ж е обмежена кiлькiсть мiсць, – сказав iй чоловiк. – Самi подумайте, що скажуть менi iншi студенти?

– Тодi я не поiду! – чiтко промовила дiвчина. – За мене поiде у Крим Горобець Кирило.

– Ваш хлопець? – посмiхнувся проректор.

– Нi, просто земляк i друг.

Чоловiк щось записав у своему щоденнику i попросив Кiру залишити йому номер свого мобiльного телефону. Кiра запитально дивилася на проректора.

– Нiчого не об

Сторінка 14

цяю, – сказав вiн. – Будуть змiни – зателефоную.

– Дякую вам!

– Поки нема за що. До побачення!

Владналася справа за кiлька днiв по тому, коли одна студентка, яка мала iхати на екскурсiю, зламала ногу i вiдмовилась вiд поiздки. Кiра не знала, що сприяло такому рiшенню проректора, але його дзвiнок насправдi ii потiшив. Вона одразу зателефонувала Кириловi й сказала: «Пакуй своi речi! Наступного тижня iдемо у Крим!» Здивований Кирило не одразу зрозумiв, що мала на увазi Кiра. Вона не зiзналася, з яким проханням була в кабiнетi проректора, а вiн, почувши новину, що матиме змогу вiдпочивати з Кiрою, зрадiв, як дитина. «Добрi справи робити приемно», – подумала Кiра, почувши, як хлопець аж пищить на радощах.

Перший день Кирило милувався морським краевидом. Кiра спостерiгала, як юнак змiнюеться, коли дивиться захопленим поглядом на морську гладь. Вiн став розкутим, не в змозi стримати емоцii, якi заповнили його вщерть. Усмiшка щира, чимось схожа на дитячу, осяяла його обличчя, в очах спалахнув вогник жаги до життя, яке здавалося йому прекрасним. Кирило так розчулився, що в нього аж сльози набiгли на очi, коли вперше побачив море. Вiн пiдiйшов до води, присiв, торкнувся рукою i стиха промовив: «Вiтаю, море! Ось ми й зустрiлися!»

Кiра спостерiгала за ним i знову думала про те, що для одних буденнiсть, для iнших – щастя. «Як мало потрiбно людинi, щоб стати щасливою!» – майнула в неi думка. Кирило не захотiв навiть обiдати, залишився милуватися морськими хвилями. Кiра прийшла до нього надвечiр, принесла воду й бутерброд.

– Бери, перекуси, романтику! – сказала вона.

– Дякую! – вiдповiв вiн i з апетитом швидко все з’iв. – Я навiть не думав, що море таке прекрасне! Воно змiнюе впродовж дня свiй колiр i настрiй.

– Щодо кольорiв згодна, а ось настрiй… Не задумувалась над цим.

Кiрi було приемно спiлкуватися з Кирилом, зазвичай неговiрким, який все тримав у собi, виконував прохання дiвчини мовчки, без заперечень. Зараз вiн був геть iншим. Вiн став схожим на квiтку, яка довго бубнявiла i нарештi розцвiла.

– Ти зараз вiдкритий i широкий, як безкрайне море, – тихо промовила Кiра.

– Я просто закоханий у цi хвилi, пiсок, камiнчики i скелi! – не стримуючи захоплення сказав вiн.

– Будь таким завжди.

– Гаразд! – погодився хлопець.

– Завтра зранку перша екскурсiя.

– Добре, – кивнув вiн, але Кiра зрозумiла, що думки його ще й досi серед хвиль, тож пiшла до готелю.

В екскурсiйному автобусi Кiра зайняла мiсце бiля вiкна. Яна хотiла сiсти поруч, але дiвчина ii зупинила: «Яно, вибач, тут уже зайнято». Вона чекала на Кирила. Вiн прибiг одним iз останнiх, привiтався з Кiрою.

– Чи проспав? – запитала вона його.

– Уночi ходив до моря, – вiдповiв вiн, – але прокинувся вчасно i навiть устиг поснiдати.

Екскурсовод, засмагла жiнка рокiв сорока, у крислатому капелюсi, топi та шортах, оголосила, що сьогоднi вони iдуть у незвичайне мiсце, де можна зарядитися енергiею природи.

– Я вже заряджений з першого дня, – сказав Кирило Кiрi, нахилившись до ii плеча.

– Ви зможете побачити композицiю зi скель, – розповiдала екскурсовод. – У народi кажуть, що там найсильнiша енергетична точка Криму. Чому? Дiзнаетесь пiзнiше.

Автобус iз екскурсантами зупинився бiля затоки Ласпi неподалiк Севастополя. Люди оглянули залишки монастиря святого Іллi, потiм – Храм Сонця. Кирила вразила композицiя зi скель, яку називають «Сiм пальцiв».

– Кiро, ти тiльки подивись! – захоплено говорив юнак. – Яка пишна зелень, а з неi виглядають скелi-пальцi, нiби сама земля пiдводить руку вгору, благаючи про допомогу, але люди ii не чують, лише милуються красою i намагаються зарядитися енергiею.

– Чому ти вирiшив, що земля просить iй допомогти?

– Коли повернемося, я можу цiлу лекцiю прочитати про шкоду, яку завдають люди природi. Хочеш?

– Та ну тебе! – вiдмахнулась Кiра. – Як вигадаеш щось! Ходiмо до скелi, будемо заряджатися!

– Тiльки уяви, – збуджено сказав Кирило, коли вони були бiля скелi, – по цьому березi моря, по цьому камiнню пройшлася тисячолiтня iсторiя!

– І вона залишила пiсля себе нам у спадок своi слiди у виглядi цих скель, кладовищ, печер, гротiв, зачепилася за руiни старовинних споруд.

– І ми маемо нагоду доторкнутися до самоi iсторii, – задумливо промовив Кирило. – Це неймовiрне враження!

– Навiть не здогадувалася, що ти такий мрiйник! – усмiхнулась Кiра й помiтила, як зрадливо почервонiли кiнчики вух юнака.

Пiсля вечерi Кiра встигла трохи вiдпочити вiд поiздки, коли у дверi постукали. Прийшов Кирило i запропонував пiти прогулятися берегом.

– І поплаваю заодно, – сказала йому Кiра.

Стомлене сонце повiльно закочувалось за обрiй. Його останнi променi ще якийсь час купалися червоними блискiтками у водах моря, потiм – пiрнули в них i зникли до наступного дня. Кiра роззулася i йшла по водi вздовж берега, поруч – Кирило. Вiн захоплено дивився на море, а ще з бiльшим захопленням – на дiвчину. Кiра послизнулась на пласких камiнцях, i юнак встиг притримати ii. Далi вони йшли мовчки, три

Сторінка 15

аючись за руки. Чи не вперше Кiра вiдчула надiйнiсть, пiдтримку Кирила. Їй було так спокiйно i добре на душi, як нiколи. Море дихало на них, освiжаючи своiм подихом. Пласкi, iдеально вiдшлiфованi водою камiнцi вже трохи охололи й не здавалися розпеченими вугликами, як удень, i ноги Кiри та Кирила то провалювались мiж ними, то ступали на бiлу пiну бiля самого берега. Гори перед ними здавалися темним силуетом велетня, що завмер, задрiмав пiд монотонне пульсування моря.

«Якби все життя було таким спокiйним i романтичним», – подумала вона, хоча усвiдомлювала, що життя не може бути таким завжди, що воно час вiд часу буде випробовувати на мiцнiсть, слабких – зламае, сильнi – все переживуть i зроблять навiть неможливе, щоб стати щасливими.

Вони купалися в нiчних темних водах, але вiд того не темнiло, а свiтлiшало на душi, потiм дурiли, обсипаючи одне одного пiском, який набрався за день стiльки сонячного тепла, що й досi повнiстю не охолов.

Наступними днями були не менш цiкавi екскурсii. Вони побували на горi Демерджi, в Долинi привидiв, сфотографувалися бiля 25-метровоi кам’яноi брили пiд назвою «Велетень». Вечiр Кiра з Кирилом знову провели бiля моря, яке повiльно спливало за горизонт безмежною синню. Вони слухали нiч, коли монотонний стишений шум розiрвав уривчастий крик сполоханоi нiчноi пташки. Із безкрайнiх вод в iхнi очi зазирала сама вiчнiсть, наганяючи роздуми. Дiвчина з юнаком зупинилися, присiли на камiнь, спостерiгаючи за мiсячною дорiжкою, яка вела водами у невiдому даль.

– Скiльки чудових мiсць е в Украiнi! – захоплено сказав Кирило. – Я майже нiде не бував, точнiше, знаю лише свою Луганську область. Навiть не пiдозрював, скiльки е всього цiкавого, чого не бачив досi.

– У нас усе життя попереду.

– Так! – погодився вiн.

Кожен день додавав нових вражень. Кирила захопило печерне мiсто Чуфут-Кале, розташоване неподалiк Бахчисарая, старовинний караiмський цвинтар з тисячами кам’яних надгробкiв. Вони вiдстали вiд групи, присiли бiля могил у кiнцi кладовища. Поблизу рiс самотнiй кипарис, нiби сторож давно померлих людей. Кiра задивилася на його траурне i темне, майже чорне листя, яке завмерло пiд пекучим промiнням пiвденного сонця.

– Ти знав, що пiвденнi народи вважають кипарис деревом кладовищ? – запитала Кiра.

– Нi, не знав. Чому? – здивувався Кирило, не вiдриваючи погляду вiд тiсно сплетених гiлок дерева, облiпленого шишками.

– Можливо, тому, що кипарис – це безжиттеве життя? – Кiра стенула плечима. – Вiн живий, але вiчно недвижимий, завмерлий, нiби мертвий. Я не знаю.

Вони пiдiйшли ближче до дерева, розглядаючи його з усiх бокiв.

– Пахне ладаном? Чи менi здаеться? – Кирило принюхався.

– Так. Запах ладану, який у мене завжди асоцiюеться з похоронами, – вiдповiла дiвчина. – Кажуть, що на кипарис рiдко сiдають птахи.

– Ходiмо звiдси, – запропонував юнак. – Тут i справдi пахне смертю.

– Ходiмо вже! Бачу, що налякався! – усмiхнулась Кiра.

– Нi, але мiсце не з приемних, – вiдповiв юнак.

Не менше враження на Кирила та Кiру справив палац Воронцова, розташований бiля пiднiжжя гори Ай-Петрi в мiстi Алупцi, побудований з дiабазу – вулканiчноi гiрськоi породи. Вони вiдвiдали музей i прогулялися парком з безлiччю троянд.

– Здаеться, нiби я сплю i менi наснилася красива казка, – промовив захоплено Кирило.

Вiн тримав Кiру за руку, нiби й справдi боявся прокинутися й зрозумiти: i те, що бачить навколо, i те, що поруч з ним Кiра – все може ураз зникнути i вiн опиниться серед стiн свого будинку, який давно не знав ремонту.

– Пiсля обiду запланована прогулянка на катерi, – сказала йому дiвчина. – Гадаю, що з моря палац матиме дуже мальовничий вигляд.

І вона не помилилась. Пiд час прогулянки на катерi вiтер грався волоссям Кiри, i воно приемно лоскотало обличчя Кирила.

– Твое волосся пахне морем, – сказав вiн.

– Звичайно! – всмiхнулась вона.

Кiрi було приемно чути стриманi, трохи незграбнi комплiменти юнака, але вони були настiльки щирi, що не радiти iм вона не могла. Вона вiдчувала, що подобаеться Кириловi, i не так, як Денису, коли все було з його боку награно, штучно, щоб досягти своеi мети, а по-справжньому. Інодi Кирило здавався дiвчинi хлопчиськом без досвiду, який вперше закохався i ладен все зробити заради лише того, щоб бути поруч iз нею. Вiн був вiдвертим, iнодi навiть смiшним, але таким щирим i вiдкритим, i все це приваблювало Кiру.

Кiра з Кирилом пристали на пропозицiю побувати на мисi Айя, розташованому на пiвденному сходi вiд Балаклави. Екскурсовод розповiла, що це мiсце з дуже сильною енергетикою, на що Кiра сказала друговi: «Ми вже стiльки енергетики набралися, що незабаром зможемо дiлитися нею з iншими». Кирило лише усмiхнувся у вiдповiдь. Вони розглядали стародавню рослину, назви якоi екскурсовод не знала i iм довелося повiрити жiнцi на слово. Потiм роздивлялися гроти i навiть побували в одному з них.

– Ти б хотiв тут пожити хоча б з рiк? – запитала Кiра.

– З тобою – хоч усе життя! – вiдповiв вiн.

– Ну й жарти в тебе!

Сторінка 16

Я не жартую, – сказав вiн, але Кiра не почула цих слiв – шум морських хвиль, якi з силою билися об скелi, заглушив iх.

По дорозi до готелю стомлена Кiра задрiмала, поклавши голову хлопцевi на плече. Кирило сидiв у незручнiй позi, але терпляче все зносив, даючи змогу дiвчинi трохи перепочити. Коли автобус зупинився, iм повiдомили, що останнi два днi вони проведуть на березi моря в наметах.

– Де саме? – спитала Кiра.

– У бухтi Кохання, – вiдповiла екскурсовод i уточнила: – Це поблизу селища Рибальського.

– Зрозумiло, – сказала Кiра i стиха шепнула Кириловi: – Можна подумати, що я знаю, де це селище.

– Бухта схована вiд стороннього ока i до неi не так просто дiйти. Є два шляхи, якими можна дiстатися до бухти Кохання, – продовжила екскурсовод. – У вас е унiкальна можливiсть обрати шлях до неi за своiм бажанням. Можна дiстатися туди на катерi. Інший шлях – непростий.

– А ми – студенти, тому не обираемо легких дорiг! – крикнув хтось iз хлопцiв.

– Якщо е бажання подертися на валуни, пройти вузенькою дорiжкою над прiрвою – будь ласка!

– Є! – вiдповiли студенти в один голос.

– Гаразд! – погодилась жiнка. – Тодi вам дадуть провiдника, а ви будете нести важкi наплiчники. І не забувайте, що взуття мае бути зручним, щоб не ковзало по камiнню, – продовжила екскурсовод, але молодь ii вже не слухала.




Бухта Кохання


На околицi селища Рибальського екскурсовод познайомила студентiв iз провiдником, молодим загорiлим юнаком, попрощалася i наостанок сказала: «Ідiть уперед – i буде вам щастя!» Дорога до бухти Кохання виявилася й справдi нелегкою. Мандрiвникам доводилося забиралися на великi валуни, вiдтак спускатися донизу. Щойно вони долали один iз них – перед ними неодмiнно поставав наступний. Кирило розчервонiвся, з нього стiкав пiт, але вiн весь час тримав за руку Кiру, допомагав iй дертися на непiддатливi валуни, спускатися з них. Коли, здавалося, найважче випробування було позаду, перед ними виникла вузенька стежинка, яка роздiляла вiдполiрованi скелi вiд прiрви.

– Матiнко рiдна! – промовила одна з дiвчат i злякано заплющила очi.

– Не такий страшний чорт, як його малюють! – вигукнула Кiра. – Я пiду перша за провiдником!

– Я за тобою! – сказав iй Кирило.

Вона помiтила хвилювання хлопця. Не факт, що вiн боявся висоти, але Кiрi iмпонувала його рiшучiсть i вона пiдморгнула йому й пiдбадьорливо усмiхнулась. На вузькiй дорiжцi Кiра поглянула на Кирила. У нього все обличчя було залите потом.

– Як ти? – спитала вона, подумавши, що вiн i справдi боiться висоти.

– Усе гаразд, – хрипкуватим голосом вiдповiв вiн.

– Тримайся! Все буде добре!

– Я знаю.

Коли нарештi спуск було подолано, Кирило стомлено сiв на землю, дiстав iз рюкзака пляшку води i жадiбно пив доти, поки ii повнiстю не осушив. Заспокоiвшись пiсля такоi дороги, юнак побачив перед собою бухту. Вона була оточена мальовничими скелями та кришталево чистими водами моря.

– Дивись, яка краса! – захоплено промовила Кiра.

– Так! – погодився хлопець. – Бухта варта того, щоб так важко до неi дiставатися! – усмiхнувся вiн, уже оговтавшись вiд пережитого.

Перед ними вiдкривалася неймовiрна краса! На гiрських виступах знайшли собi мiсце поодинокi дерева та кущi, крутi схили прикрасили каперси, огорнувши суворi скелi нiжними, бiло-рожевими квiтами. Завали камiння утворювали арки, приваблюючи численних дайверiв. Провiдник розповiв, що, на думку дослiдникiв, на цьому мiсцi був вулкан, i бухта Кохання – його складова частина. Також вiн запропонував поставити намети подалi вiд берега, бо в будь-який час море може заштормити i знести iх у воду.

– Інодi тут бувають такi шторми, що хвилi сягають вершин цих скель, – розповiв юнак, – але сьогоднi чудовий день i ми можемо спокiйно облаштуватися.

– Спершу треба скупатися! – сказала Кiра, i ii всi пiдтримали.

Важкi наплiчники лишилися на березi стерегти одяг молодi, яка наввипередки помчала до моря.

Кiра пiрнула з розгону у воду i вiдчула, як жар тiла миттево тане в обiймах прохолоди. Освiжившись, вона вийшла на берег, пошукала поглядом друга. Кирило вже чекав на неi, присiвши на камiнь.

– Ходiмо ставити намети, – запропонував вiн.

Тихий вечiр плавно спускався на землю. Монотонний ритм прибою заспокоював, нiби молитва. Було чути шурхотiння прибережних камiнцiв, що iх перекочували хвилi; застигли у тихiй дрiмотi гори.

Студенти, трохи стомленi, але щасливi, сидiли колом навколо багаття, вiдстороненi i захищенi вiд навколишнього свiту горами, вслухаючись у потрiскування головешок та удари прибою по скелях. Усi думки зникали в цьому чарiвному мiсцi, з якого нiкому не хотiлося повертатися.

Пiсля вечерi хтось iз хлопцiв дiстав гiтару i першi акорди доповнили звуки моря.

– Ходiмо звiдси! – шепнула Кiра Кирилу.

– Я тiльки курточку прихоплю про всяк випадок, – сказав вiн.

– І мое худi вiзьми в наметi, – поросила Кiра.

Вони пройшлися берегом. Ноги провалювалися в гальцi, вода приемно iх лоскотала i пестила. Кiра запропонувала здертися на скелю, щоб з

Сторінка 17

iдти милуватися нiчним небом та морем.

– Може, не варто? – сказав юнак. – Провiдник розповiдав, що тут е тиха мiсцина.

– Де?

– Трохи вище пляжу – невелика печера. Пошукаемо ii?

– Гаразд! – погодилась Кiра.

Вони швидко ii знайшли, проте довелося пiднятися скелею вгору. Звiдси вiдкривався неймовiрний пейзаж. Кiра з Кирилом сидiли на чималенькому пласкому каменi, простеливши на ньому свiй верхнiй одяг. На небi заряснiли свiтними зiрочками мiльярди iнших свiтiв, i двое людей почувалися маленькою iх частиною.

– Зiрки чимось схожi на золотий пiсок, – тихо промовила Кiра, немов не бажаючи порушити чарiвну мить.

– Так, – погодився хлопець, – а гори – на завмерлих велетнiв.

Над ними висiла бездонна темрява, пiдсвiчена зорями, внизу – темна безодня моря, яка озивалася тихим прибоем. Кирило обiйняв дiвчину за плечi, запитав, чи не змерзла вона.

– Поки що нi, – вiдповiла Кiра.

– Я такий щасливий!

– Я також.

– Ми повернемося сюди ще раз?

– Звичайно! І не раз. А як щодо Карпат? Ти iх бачив?

– Нi.

– Тож потрiбно й там побувати.

– Не знаю, чи вдасться, – зiтхнув Кирило.

– Ми обов’язково побуваемо в Карпатах.

У Кирила серце радiсно застугонiло в грудях, коли Кiра сказала «ми». Вiн пригорнув дiвчину до себе i вiдчув аромат ii волосся, яке ввiбрало у себе запах моря.

– І приiдемо сюди, – додав вiн.

– Звичайно! – сказала Кiра i взялася розплiтати косу. – Довго сохне заплетене, – пояснила вона.

– Я допоможу.

Кирило став позаду дiвчини i почав розплiтати ii волосся.

– Важко? – усмiхнулась вона. – Злиплося в солонiй водi.

– Я впораюсь!

Кирило не поспiшав. Вiн торкався ii волосся i вiд того вiдчував справжню насолоду. Хлопець пропускав пальцi крiзь пасма, розплутуючи його, потiм знову розплiтав якусь частину.

– Яке в тебе гарне волосся! – сказав вiн захоплено.

– Я знаю. І ноги довгi, рiвнi та красивi, – жартома промовила дiвчина.

Вона не бачила, як Кирило нахилився до ii волосся, поцiлував пасма.

– Ти дуже красива.

– Ти так вважаеш?

– Так усi вважають.

– Я звичайна, якщо говорити серйозно, – промовила дiвчина. – Є дiвчата набагато красивiшi.

– Неправда! Ти найкраща!

– Для тебе?

Кiра повернула голову, поглянула на юнака. Вiн, дивлячись iй у вiчi, не знiтився, не почервонiв, упевнено вiдповiв:

– Так, для мене!

Кирило обняв дiвчину за плечi, пригорнув до себе. Кiра вiдчула внутрiшне тепло, затишок i спокiй, яких не знала ранiше.

– Я хочу бути з тобою, – тихо промовив юнак i додав: – Завжди!

– Правда? – вона подивилася йому у вiчi.

– Так! З того дня, коли вперше зустрiв тебе.

– Бiля водосховища?

– На свято.

Кирило торкнувся губами тоненькоi жилочки, яка ледь помiтно пульсувала на шиi дiвчини. Кiра не вiдштовхнула, лише притислася щiльнiше до нього. Вiн цiлував ii шию, щоки, легенько торкався повiк. На мить вiн зупинився i почув таке бажане: «Прошу тебе, не зупиняйся!» Цiлунки Кирила ставали все пристраснiшими, аж поки не злилися iхнi уста в шаленому довгому поцiлунку. На землю впали курточка та худi, на них прилягли сповненi бажання близькостi двое молодих людей.

– Я… У мене вже був хлопець, – прошепотiла Кiра.

– Менi не важливо, що було до мене, – вiдповiв вiн. – Головне, що ми зараз разом.

– Так, Кириле, – промовила дiвчина, i це були останнi слова, до того як шалена пристрасть iх охопила…

Вони лежали, обiйнявши одне одного, i дивилися на притихле море. Над ними – завмерли зорi, серед них завис у небi повнолиций задумливий мiсяць.

– Як ти гадаеш, що зараз вiдчувае море? Зорi? Сам пан Мiсяць? – стиха запитала Кiра.

– Те, що i я.

– А ти що?

– Те, що цiеi тихоi кримськоi ночi мiж тисячами свiтiв над нами i морем внизу народилося справжне кохання, – вiдповiв Кирило.

– Тобто?..

– Я кохаю тебе.

– Як сильно?

– Як цей Всесвiт над нами.

– Чи надовго?

– Доки вiн iснуватиме.

– Дякую тобi, Кирю, – сказала дiвчина i запитала: Можна я буду так тебе називати?

– Звичайно.

– Кирю, ти навiть не уявляеш, що для мене значить ця наша нiч, твое зiзнання. Ти повернув менi втрачену вiру.

– Ти про що? – запитав вiн.

– Ми домовлялися повернутися сюди, – уникаючи вiдповiдi сказала Кiра. – Усе залишаеться в силi?

– Звичайно!

– Подумаймо, коли сюди приiдемо, – запропонувала дiвчина. – У наших планах ще мандрiвка в Карпати.

– Пропоную повернутися сюди за п’ять рокiв. Як тобi це?

– Окрiм поiздок на вiдпочинок, у нас на першому планi навчання, – нагадала Кiра. – До того ж ще е багато чудових мiсць, якi ми маемо побачити.

– Згоден. То що ти пропонуеш?

– Менi подобаеться число вiсiм, – сказала дiвчина. – Зараз 2006 рiк, додаемо вiсiм, тож сюди приiдемо влiтку 2014! А потiм будемо повертатися кожнi вiсiм рокiв i згадувати цю неймовiрну нiч.

– Домовились! – погодився Кирило.

– Кажуть, щоб повернутися, потрiбно кинути у воду монетки, – сказала дiвчина.

Солонi води поглинули копiйки. На згадку про незабутню бухту Кохання Кирило з Кiрою взяли по пласкому камiнчи

Сторінка 18

у. Кiра притулила камiнчик, що увiбрав у себе частинку моря i сонця, до щоки i повторила слова, почутi вiд екскурсовода:

– І буде нам щастя!

– Буде! – стиха промовив Кирило.

Вони слухали нiч, i вона озивалася тихим шелестiнням камiнцiв на березi.




Незрозумiле кохання


– Не розумiю тебе, Кiро, – сказала Яна, вiдклавши вбiк конспект. – Що ти знайшла в тому Кириловi? Нiчого особливого в ньому немае, навiть потрiбного зросту! Вiн – децел[5 - Децел (жарг.) – малий на зрiст.], на пiв голови нижчий за тебе!

– Зрiст мае таке особливе значення? – Кiра загадково усмiхнулась.

– Збоку ви виглядаете разом, м’яко кажучи, незграбно. Вiн тобi не пасуе.

– По-твоему, хлопець, як кофтинка, мае пасувати?

– У нього нема нiчого такого, що може подобатися, – не вгамовувалась подруга. – От поясни менi, нерозумнiй, що ти в ньому знайшла?

– Те, чого не мають iншi. А щодо зросту… Ти знаеш, що чоловiки ростуть, здаеться менi, до двадцяти п’яти рокiв?

– Чекатимеш, доки пiдросте? – усмiхнулась Яна.

– А менi поспiшати нiкуди.

– Нi, я все одно нiчого не розумiю! Не багатий, у столiтнiх джинсах, якi купив, напевно, на секондi, вигорiла футболка, нiякого шарму! Якийсь такий собi задрипанець!

– Для кого як. Прийде час, i Кирило зможе купити собi гарний одяг. Хiба це так важливо?

– Для мене, наприклад, важливо. Ти йому курсачi робиш безплатно, а що твiй задохлик зробив доброго для тебе? Квiти з клумби носить? Скiльки хлопцiв за тобою упадають! Бери будь-кого, крути з нього мотузки, як хочеш, а ти на них навiть не дивишся! Обрала собi якесь одоробло!

– А ти спробуй заглянути iм у душу! Тi красенi, як гарне яблуко: зовнi привабливе, але якщо придивитися, то можна помiтити маленьку дiрочку – дорiжку черв’яка, що живе всерединi. Навiщо менi iсти червиве яблуко, коли я маю добре i смачне?

Яна помовчала, але за мить знову повернулася до розмови.

– Кирило, як твоя тiнь, – куди ти, i вiн за тобою, як прив’язаний ходить, – сказала вона.

– Хiба це погано?

– У мене складаеться враження, що скажи ти йому стрибнути з даху багатоповерхiвки – i вiн, не вагаючись, зробить крок уперед.

– А ти, Яно, знайди собi такого, щоб не вагаючись стрибнув з висоти, якщо ти попросиш, – сказала Кiра й розгорнула книгу, давши знати, що розмова закiнчена.

– Невже й справдi ти його кохаеш? – запитала Яна, помовчавши.

– Хiба я таке сказала? – промовила Кiра, не вiдриваючись вiд читання.

Кiра з Кирилом i насправдi були антагонiстами, i iхньоi дружби нiхто не розумiв. Дiвчина була справжнiм лiдером: що б не робила, вона завжди прагнула бути першою i найкращою. Вона могла спалахнути миттево, огризнутися, постояти за себе i будь-кому дати вiдсiч. Кирило – повна ii протилежнiсть. Юнак був спокiйний настiльки, що, здавалося, його неможливо вивести з рiвноваги. Працьовитий i мовчазний, вiн i справдi був зовсiм не схожий на Кiру за своею натурою. Коли Яна йшла ночувати до своеi бабцi, хлопець не мiг вiльно зайти до гуртожитку, де мешкала Кiра – цербери у виглядi суворих чергових жiночок на входi були пильними й непiдкупними. Тож Кириловi доводилося залазити знадвору на третiй поверх, щоб потрапити до кiмнати дiвчини. Як вiн це робив, Кiра не могла второпати.

– Я ж навчаюся на факультетi фiзичного виховання, – вiдповiдав на запитання дiвчини Кирило i сором’язливо усмiхався.

– І вас навчають, як до дiвчат залазити в кiмнати? – жартувала Кiра.

– А то ж як!

Кирило завжди iй щось приносив. Інодi вiн купував квiти, iншого разу вони були зiрванi десь поблизу на клумбi, але Кiру тiшила будь-яка увага. Вона його сварила, коли приносив iй шоколадку або батончик, дорiкаючи, що через це вони не зможуть поiхати влiтку на запланований вiдпочинок.

– Марнотратник! – тикала вона йому пальцем у груди. – Не вмiеш грошi економити!

– Я навчуся! – обiцяв хлопець.

Кирило бачив, що дiвчинi подобаеться його увага. Вiн ладен був небо до ii нiг прихилити, не те що залишитися на день голодним, щоб купити iй гостинця. Йому було приемно, коли вона стояла перед ним i сварила за марнотратство в той час, коли очi були сповненi нiжностi.

Кiра звикла до глузувань одногрупникiв над ii дружбою з тихим i непримiтним Кирилом. Усi вже знали, що дiвчина гостра на язик i будь-кому дасть вiдкоша, тому шепотiлися за ii спиною. Здавалося, що Кiрi було байдуже, що про неi хто говорить, вона прагнула отримати червоний диплом, бути поруч iз Кирилом пiсля закiнчення навчання, iшла до своеi мети i не витрачала сил на плiтки та чутки. Їй було добре разом з Кирилом, а на все iнше вона не зважала.

На лiтнiх канiкулах вони поiхали на Захiдну Украiну, щоб побачити старий Львiв i сивi Карпати. Щоправда, для цього Кириловi довелося цiле лiто тягати валiзи з овочами на ринок у Луганську, i то вiн змiг заробити лише на п’ять днiв вiдпочинку. Кiра намагалася хитрощами заплатити за нього, але в цьому юнак був непохитний: «Я своiм горбом заробив для нас двох на короткотривалу поiздку i не дуже цим задоволений, – сказав вiн. – Попереду навчаль

Сторінка 19

ий рiк, тож потрiбно лишити на це кошти, але, Кiро, я нiколи, запам’ятай, нiколи не стану альфонсом». І все-таки iнколи Кiрi вдавалося схитрувати. У Львовi вона йшла купувати квитки на екскурсiю своiм коштом i робила це так, щоб Кирило не дiзнався. Іншого разу iй вдавалося розрахуватися в кафе зi свого гаманця так, щоб хлопець не помiтив. Якось дiвчина спiймала себе на думцi, що вони обое намагаються зробити одне одному хоча б маленьку приемнiсть i вiд того обое тiшаться, як малi дiти новiй iграшцi. Така турбота ще бiльше iх зближувала.

Львiв, старий, сумний, загадковий, часом зухвалий, iнодi загублений серед кривих вуличок зi старими будинками i дорогою з брукiвки, справив на них неповторне враження. Прогулянки старим мiстом були, як дотик до iсторii, яка залишилась у минулому, але не щезла: ii дух зберiгся серед вузьких брукованих вуличок мiста, де переплелося минуле з сучаснiстю, де смачно пахло кавою i шоколадом. Кiра з Кирилом гуляли вечiрнiм Львовом, намагаючись закарбувати надовго в пам’ятi спогади про Мiсто Лева. Про почуття вони взагалi не говорили – кохання любить тишу i вони обое це вiдчували…

Якось так виходило, що Кiра з Валею навчалися в одному мiстi, iхнi батьки жили в одному селi, а подруги майже не бачилися. Їхнi зустрiчi були випадковими, коли «Привiт! Як справи? Бувай!» – ось i все. Інодi Кiра уривала хвилинку зi свого щiльного графiку, щоб зателефонувати Валi, але то були скорiше дзвiнки ввiчливостi, нiж розмови колишнiх подруг.

Кiра закiнчувала навчання на другому курсi, коли вiдчула потребу побачити Валю, поговорити з нею не по телефону, а задушевно, як ранiше, при зустрiчi. Вiдмовивши Кириловi у побаченнi, Кiра подзвонила Валi i запропонувала прогулятися з нею вечiрнiм мiстом.

– Скучила за тобою, – сказала Кiра. – Були як сестри, а тепер стали нiби чужi. Хочу тебе обiйняти, як ранiше, поплiткувати. Зустрiнемося?

Подруга залюбки погодилася.

Кiра сидiла в парку на лавцi бiля великого куща бузку, насолоджуючись погожим тихим вечором i запахом рожевих суцвiть. Вона не одразу впiзнала у дiвчинi з волоссям кольорiв папуги, свою подругу, лише хода та постава нагадали колишню Валю.

– Привiт! – Кiра обiйняла подругу, поцiлувала в щiчку. – Як я скучила за тобою!

– А я як! – усмiхнулась Валя яскраво нафарбованими губами. – Чого так дивишся? Не впiзнала?

– Ти… Ти так змiнилася!

– Жити в Луганську – це тобi не в нашому Мухосранську!

– Навiщо ти так про наше село? Ми ж там народилися, виросли, жили…

– І добре, що не живемо зараз! Може, десь поганяемо чайковського? – запитала Валя i Кiра здивовано подивилася на неi. – Чаю поп’емо, питаю?

– Краще тут посидимо, потеревенимо, – сказала iй Кiра. – Розповiдай, як ти? З ким ти?

– Навчаюся в бурсi, скоро закiнчу i пiду вкалувати на роботу, хоча, чесно зiзнатися, так впадло![6 - Впадло (жарг.) – лiньки.] – заторохтiла Валя. – Головна новина – тiльки для тебе! Втрiскалась я в одного перця по самi вуха! Ми з ним на дискачi[7 - Дискач (жарг.) – дискотека.] познайомилися, в нiчному клубi. Його звати Льоха, до речi. Вiдриваюсь я, значить, на дискачi, й одразу помiтила, що вiн не якийсь там забичений чи лажовий, а сiмпотний i лавешний[8 - Лавешний (жарг.) – грошовитий.]. Льоха тодi був трохи вгашений, тож я його швидко привабила. Нi, ти, Кiро, не подумай, що я стала давалкою, нi, просто була гарно наштукатурена, трохи пiдшафе, тож ми й здибалися. При нагодi я тебе з ним познайомлю! – пообiцяла Валя.

Кiра слухала ii монолог, i iй не вiрилось, що два роки, такий короткий термiн, можуть так змiнити людину. Вона намагалася уловити з того нескiнченного потоку розповiдi основне, зрозумiти, що то за хлопець, який так вплинув на подругу.

– Вiн у мене хороший, – розхвалювала Валя свого хлопця. – Щоправда, не так давно вийшов iз в’язницi, але з ким не бувае? Чи не так? Усi помиляються.

– Вiн розказав тобi, за що вiдбував термiн?

– Нi, не за мокруху, як ти подумала! – засмiялась Валя. – За гоп-стоп, тобто за вуличне пограбування, але вiн менi казав, що не причетний до того, його дружбани попросили постояти на шухерi, а загребли всiх гамузом. Ти ж знаеш, якi менти пiдлi.

– Не мала такоi нагоди з ними спiлкуватися, – усмiхнулась Кiра.

– Льоха ще не знайшов собi роботи, але вiн умiе рубати бабки[9 - Рубити бабки (жарг.) – заробляти грошi.], тож е що пожрати i за що вiдтопиритися![10 - Вiдтопиритися (жарг.) – вiдпочивати.] Льоха хоче водилою десь влаштуватися, але поки що не виходить, – знову заторохтiла дiвчина.

– Водiем? – Кiра нарештi змогла вставити слово. – Твiй Льоха, бува, не наркоман?

– Нi, ти що?! Нiяких колес! Вiн не наркуша, але збивати капусту вмiе[11 - Збивати капусту (жарг.) – заробляти грошi.], без базару кажу тобi! Диви, який у мене прикид! Це все вiн менi купив! – Валя пiдвелася, покрутилася на мiсцi, демонструючи свое вбрання. – А в лiжку який! Просто балдьож! Так що у нас усе пучком! – промовила захоплено Валя i з сумом додала: – Майже все пучком.

– Що трапилось?

– Та я сама винна.

– У

Сторінка 20

чому? Що ти утнула? – запитала ii Кiра.

– Та залетiла я! – зiзналась Валя. – А мiй Льоха, блiн, як дiзнався, то вигребла я по повнiй!

– Вiн тебе образив?

– Розумiеш, Кiро, Льоха не на всю голову, але трохи вольтонутий, – продовжила Валя. – Каже, мовляв, хочеш, щоб ми вiскас жерли? Отримала я втик вiд нього по повнiй i зробила вакуум.

– Вакуум? Що це таке?

– Перервала вагiтнiсть на раннiй стадii. Ось що!

– Валю, навiщо?

– Нам спиногризи не потрiбнi!

– Ти дiтей називаеш спиногризами?! Не подумала, що бiльше не зможеш завагiтнiти?

– Я тебе благаю! – Валя закотила очi. – У нас у групi одна тьолка вже два аборти зробила i втрете залетiла! Нi, тепер я буду розумнiшою! Спiраль – моя найкраща подруга! Та що я все про себе? У тебе е хтось?

– Є.

– Могла б i не питати, – усмiхнулась Валя. – Ясний перець! Ти така гарна! Просто красуня! І хто вiн? Є бабло?

– Вiн студент, як i я.

– Студяга, значить? Папiк у нього мае лаве?

– Валю, яке це мае значення?

– Мае! Ще й яке! Навiщо тодi ми живемо в Луганську? Щоб тут зачепитися, а не в гiвнi все життя довбатися. Так хто вiн?

– Ти його знаеш, – вiдповiла Кiра. – Кирило. Пам’ятаеш?

– Той самий?! – Валя витрiщила очi вiд здивування. – Так вiн же повний тормоз! Я гадала, що ти крутого хлопця собi пiдхопила, якогось навороченого, а тут тобi здрастуй, ужас, я твiй кошмар! Кирило – це ж просто якесь одоробло!

– Принаймнi не зек, – ображено промовила Кiра.

– Кiро, не ображайся, – Валя взяла ii за руку. – Менi фiолетово, з ким ти тусуешся, але ж ти могла б знайти собi щось краще.

– Могла б, якби захотiла.

– Гаразд, проiхали, – зiтхнула Валя. – Я дивлюсь, у тебе навiть губи не нафарбованi. Хочеш, я тобi всю свою косметичку подарую? – дiвчина швидко дiстала ii з сумочки. – Льоха менi ще накупить цього добра!

– Дякую, Валю, менi нiчого не потрiбно, – сказала Кiра. – Валюшо, ти дуже змiнилася.

– Знаю! Так було задумано! – усмiхнулась подруга.

– Чомусь колишня ти менi подобалась бiльше.

– А я себе люблю тепер, – iз задоволенням промовила дiвчина.

– Шкода, – зiтхнула Кiра й поглянула на годинник.

– Бачу, ти поспiшаеш, – сказала Валя. – Тодi обнiмашки?

Дiвчата розпрощалися, пообiцявши зв’язатися найближчим часом. Валя поспiшила пiти, а Кiра ще трохи посидiла в роздумах на лавцi. «Яна не розумiе мене, – думала вона, – а я не зрозумiла кохання Валi. Напевно, любов не мае пояснень, кого i за що ми кохаемо. І чи то любов?»




Їi Валькiрiя


Кiру давно приваблювала скандинавська мiфологiя, але все якось не виходило поринути в ii глибину. На третьому курсi вона знайшла час, щоб детальнiше з нею ознайомитися, i була вражена. Їi увагу приваблювали образи валькiрiй – доньок та помiчниць Одина, якi брали участь у битвах та розподiлi перемог i смертей. Кiра дiзналася, що в раннiх скандинавських мiфах валькiрiям iнодi навiть дарували право визначати результати битв. Уява дiвчини ясно малювала образ валькiрii, яка проноситься на крилатому конi над полем бою, управляючи долями воiнiв. Кiра подовгу могла розглядати картини iз зображенням валькiрiй, вивчаючи кожну дрiбну деталь. Найбiльше ii захоплювала «Валькiрiя» Петера Нiколая Арбо, яка на чорному конi з щитом та мечем у руках мчить по небу серед хмар.

Ще бiльше Кiрi сподобалися пiзнiшi скандинавськi мiфи, в яких образ валькiрiй був романтизований i вони поставали нiжними та чуттевими дiвами iз золотавим волоссям, яскравими виразними синiми очима та бiлоснiжною шкiрою. Інодi валькiрii подавали героям битви iжу та напоi, вони кружляли над полем бою в образах вершниць на прекрасних крилатих конях, iз грив яких капала на землю плодотворна роса, а вiд iхнiх мечiв линуло свiтло.

Образи валькiрiй на Кiру справили таке сильне враження, що вона з тиждень ходила заглиблена в себе, вiдсторонена, поринувши в той далекий свiт, де жили цi вродливi дiви. Кирило помiтив змiни в поведiнцi Кiри i поцiкавився, що сталося.

– Ти знаеш, хто такi валькiрii? – вiдповiла запитанням на запитання дiвчина.

– Так. Це тi мiфiчнi дiви, якi пiдбирали з поля бою тiла загиблих воiнiв, – вiдповiв Кирило, – щоб потiм iх перенести в Асгард – небесну фортецю скандинавських богiв, здаеться, в замок Вальхалле.

– Так, Кирю! – промовила захоплено дiвчина. – Ти тiльки уяви: чарiвний замок, де покрiвля з чистого золота i свiтло запалювати не потрiбно – воно йде вiд оголених мечiв, а славнi воiни з ранку до вечора беруть участь у поединках i турнiрах… Потiм – битва! Пiсля неi воiни разом з богами сiдають за столи, i чарiвнi валькiрii, прекраснi, як саме життя, пiдносять iм м’ясо безсмертного вепра i роги з хмiльним медом, якi нiколи не порожнiють!

Кирило дивився на дiвчину, яка змiнювалась на очах, коли починала говорити про валькiрiй. Перед ним була зовсiм iнша Кiра, очi якоi свiтилися вогнем i, здавалося, вiд неi самоi йде невидиме, але вiдчутне свiтло якоiсь непереборноi сили. Дiвчина то сiдала, то рiзко зривалася з мiсця, ходила по кiмнатi, жестикулювала, то посмiхалася, то ставала серй

Сторінка 21

зною або замрiяною. Було видно, що вона в захватi вiд мiстичних iстот, про яких i ранiше знала, а зараз по-справжньому вiдкрила для себе й вiдчула в повнiй мiрi. Кирило слухав ii, не перебиваючи, намагаючись зрозумiти дiвчину, вiдчути те саме, що вiдчувала вона, i iнодi йому здавалося, що перед ним не його Кiра-студентка, а сама валькiрiя, збуджена пiсля бою, з очима, в яких палахкотiв вогонь.

– А що ти, Кирю, знаеш про давньогерманський епос «Пiсня про нiбелунгiв»? – запитала Кiра i, не чекаючи вiдповiдi, захоплено й збуджено продовжила: – Валькiрiю Сигрдриву розгнiваний бог Один позбавив права брати участь у битвах i приспав ii. І знаеш за що? Вона не пiдкорилася наказу бога, i пiд впливом кохання вiддала перемогу не тому воiну. Прекрасна дiва на знак покарання спала у вогняному колi, щоб нiхто зi смертних не мiг дiстатися до неi. Лише смiливий воiн Сигурд змiг наблизитися i поцiлунком розбудити Сигрдриву!

– І вони залишилися разом?

– Так! Кохання завжди перемагае всi негаразди! – продовжила Кiра. – Але не повсякчас було так добре в них. Шлюб валькiрii зi смертним ставав для неi вироком, бо вона втрачала свою чарiвну силу та безсмертя.

– Шкода.

– І менi iх шкода, – вже спокiйнiше промовила Кiра. – Закоханi мають право на щастя. З часом ставлення до валькiрiй змiнилося, трансформувався i iхнiй зовнiшнiй вигляд. Їх почали зображувати як напiвжiнок-напiвптахiв, крила валькiрiй стали крилами коней, але залишилося головне – оберiг валькiрii в наш час – це символ мудростi, справедливостi та честi, охоронний символ для воiнiв.

Кiра замовкла. Вона сiла поруч з юнаком i замислилась. Кирило знав, що дiвчина все ще перебувае пiд враженням, тож мовчав, не порушуючи тишi, не вiдволiкаючи ii вiд думок.

– Ти себе асоцiюеш iз однiею з валькiрiй? – запитав згодом Кирило.

– Нi, ти що?!

– То поясни, чим тебе валькiрii так приваблюють?

– Не можу сама в цьому розiбратися, – зiзналася дiвчина, – але вiдчуваю якусь iз ними спорiдненiсть чи щось подiбне. Вони притягують мене, як магнiтом, не сходять з думки… Такi смiливi, зухвалi, сильнi i водночас здатнi на самопожертву заради кохання… Вони на крилатих конях у небi, серед хмар! Вiтер свище у вухах, шарпае iх за довге волосся, а валькiрii зi свiтними мечами! – знову збуджено заговорила Кiра. – Знаеш, я хотiла б побути на iхньому мiсцi хоча б хвилину! Пролетiти на прекрасному крилатому конi серед хмар, щоб вiдчути безмежну волю, яку можна пiзнати лише тодi, коли нiчого тебе не стримуе, не втискае в установленi суспiльством правила, щоб лише кiнь, небо, вiтер i я! Летiти, кохати, а там будь що буде!

– Ну ти й нафантазувала! – усмiхнувся Кирило. – Це на тебе не схоже.

– Я не фантазую, – ображено промовила дiвчина. – Передаю вiдчуття свободи. Шкода, що ти мене не зрозумiв.

– Вибач, – промовив хлопець, але Кiра взяла в руки пiдручник i зробила вигляд, що уважно читае. – Я пiду, – сказав вiн, добре знаючи, що на цьому iхня розмова завершилася.

Кiра продовжувала розшукувати будь-який матерiал про валькiрiй. В Інтернетi вона натрапила на свiтлини з татуюваннями, де зображенi цi мiфiчнi дiви. «Для дiвчат таке татуювання може стати сильним амулетом, який допомагатиме зберiгати гармонiю мiж жiночнiстю та войовничiстю, – прочитала вона на одному iз сайтiв. – Якщо ви вподобали тату валькiрii, то це не випадково. Валькiрii вважалися символом доблестi, справедливостi та вiдваги, вирiзнялися рiшучiстю та впевненiстю у своiх дiях. Є така думка, що татуювання неземноi прекрасноi дiви вiдкривае такий потенцiал ii власницi, про який вона навiть не могла здогадуватися». Не вагаючись, Кiра пiшла до тату-салону.

З усiх запропонованих iй зображень Кiра обрала валькiрiю на конi, яка летить серед хмар в обладунках воiна, з мечем у руках.

– Ось це тату, – вказала вона майстровi.

Увечерi вона похвалилася Янi своiм татуюванням на правому передплiччi.

– Жах! – вiдсахнулася вiд неi подруга. – Це ж, напевно, так боляче!

– Щоб отримати задоволення, iнодi потрiбно витримати бiль, – усмiхнулась Кiра.

– Задоволення?! Вiд такоi татушки?!

– Тобi не подобаеться?

– Я б зрозумiла, якби ти набила якусь квiтку, iероглiф, котика чи пiнгвiнчика, а то… Нiби якась пацанка.

– А менi сподобався малюнок, – сказала Кiра, очима шукаючи книгу.

– Та не напружуйся ти так, Кiро, – усмiхнулась Яна. – Тобi подобаеться, i це головне. Не можна пiд усiх пiдлаштовуватися, всiм догодити, сподобатися.

– А цього й не потрiбно робити, – погодилась Кiра. – Я – вiльна людина, живу у вiльнiй краiнi i нiхто не може i не мае права менi вказувати, що i як робити.

– Гордовита ти, Кiро, – незле зауважила Яна.

– Нi, неправда, я – вiльна людина, – вiдповiла Кiра i взяла в руки книжку.




Коли стаеться несподiване


Кiра була на п’ятому курсi i до захисту диплома залишався один крок, коли вона дiзналася, що вагiтна. Дiвчина вживала всiх заходiв, щоб не завагiтнiти, але дiти не питають дозволу в батькiв на свое зачаття. Аби впевнитися, що вона не помиляеться, Кiра пi

Сторінка 22

ла до лiкаря, який ii привiтав, пiдтвердивши те, що вже сталося. Про аборт вона не думала, але неочiкувана новина ввела ii в ступор. Дiвчина розумiла, що потрiбно ухвалити важливе i едино правильне рiшення, вона сама мае визначити подальшу свою долю. Кiра вперше в життi була розгублена i невпевнена в собi. Їй потрiбно було розiбратися в усьому самiй, без стороннiх пiдказок i порад. Помiркувавши, вона вiдпросилася на кiлька днiв з унiверситету i поiхала в Розкiшне. Саме там, де було ii корiння, на землi, де лишилося ii дитинство i все було таким рiдним i близьким, Кiра почувалася спокiйно i врiвноважено, тому й рiшення мало бути правильним.

– Чому ти iдеш серед тижня? – здивувався Кирило, дiзнавшись про намiр дiвчини.

– Мати прихворiла, тож хочу побути бiля неi, – збрехала Кiра.

Не менш здивувалася й Таiсiя Іванiвна, коли побачила на порозi доньку.

– Кiро, що трапилося?! – стривожено запитала жiнка.

– Приiхати до рiдноi домiвки вже називаеться «щось трапилось»? – усмiхнулась Кiра. – Все добре. Нам дали кiлька вiльних днiв, щоб пiдготуватися до курсовоi роботи, тож вирiшила попрацювати в рiдних стiнах.

– Фух! А я вже злякалася! – видихнула жiнка. – Подумала, що тебе вигнали з унiверситету! Зiзнавайся, студентко, голодна?

– Трохи е, – сказала Кiра i пiшла до своеi кiмнати.

На кухню дiвчина прийшла вже перевдягнута у свiй улюблений спортивний костюм. На столi стояла чималенька миска з овочевим рагу з м’ясом, запах якого заповнив усю кухню. Кiра вiдчула, як iз шлунку грудка поповзла вгору, але вона змогла втримати ii, усмiхнулась матерi i навiть встигла сказати: «Я зараз!» до того, як ii знудило. Дiвчину вирвало в туалетi, i Кiра ще трохи постояла бiля раковини, вмиваючись холодною водою i гадаючи, як поiсти, щоб знову не виблювати. Нудота вiдступила, i вона змогла повернутися до столу й пообiдати.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Сноски





1


Дирочник – так називають шахтарiв на незаконних копанках, де добувають вугiлля, лазячи в невеликi отвори. (Тут i далi прим. авт.)




2


Розкiшне – село на Луганщинi, Лутугинського району, неподалiк м. Луганська.




3


Успенка – селище мiського типу на Луганщинi.




4


Луганський державний педагогiчний унiверситет iм. Тараса Шевченка (1998–2008 рр.), з квiтня 2009 р. – Луганський нацiональний унiверситет iм. Тараса Шевченка.




5


Децел (жарг.) – малий на зрiст.




6


Впадло (жарг.) – лiньки.




7


Дискач (жарг.) – дискотека.




8


Лавешний (жарг.) – грошовитий.




9


Рубити бабки (жарг.) – заробляти грошi.




10


Вiдтопиритися (жарг.) – вiдпочивати.




11


Збивати капусту (жарг.) – заробляти грошi.


Поділитися в соц. мережах: