Сторінка 1

Замкнене коло
Свiтлана Талан


Покидаючи назавжди дитячий будинок, де вона опинилася пiсля смертi бабусi, единоi рiдноi людини, Мирослава хотiла назавжди залишити в минулому цi сповненi болю роки ii життя. Навiть найближчий подрузi дала не той номер телефону, обiрвавши останнiй зв’язок. Але вже дорослiй Мирославi на мiських вулицях, серед людського натовпу, почала ввижатися покiйна бабуся… І ii життя наче перетворилося на пекло. Негаразди переслiдують Мирославу та близьких iй людей, аж поки вона не наважуеться дослухатися до поради примарноi бабусi: «Продай своi нещастя…» Проте, залишивши ii ненадовго, чужi бiди знов i знов повертаються, стаючи втричi болючiшi. Мирослава розумiе: за будь-яку цiну вона мусить розiрвати це замкнене коло…





Свiтлана Талан

Замкнене коло





Передмова


Старенькi «Жигулi», похитуючись у рiзнi боки, довго пленталися пiщаною дорогою через поля. Навколо нi душi. Лише покинутi напризволяще людьми широкi та розлогi поля, на яких владно оселилися бур’яни. Стояла полуденна лiтня спека. Мирослава, яка сидiла поруч водiя, вiдчинила вiкно. Вiтерець повiяв прохолодою лише на якусь мить, а потiм запилюжило, i жiнцi довелося прикрити вiкно, залишивши тiльки маленьку щiлинку, щоб не задихнутися вiд спеки.

– Довго ще iхати? – спитала вона мовчазного водiя, який за дорогу не зронив жодного слова.

– Не дуже, – буркнув вiн i знову йому нiби зацiпило.

– Ви такий завжди?

– Який? – неуважно запитав водiй.

– Мовчазний.

– Коли як.

– То поговорiть зi мною, бо я дуже хвилююся, – попрохала Мирослава дещо нервово.

– Я найнявся до вас водiем, а не клоуном, щоб вас розважати, – сказав чоловiк непривiтно, i жiнка зрозумiла, що розмову закiнчено.

Мирослава тяжко зiтхнула i витерла вологою серветкою спiтнiле чоло. Зараз, як нiколи, iй хотiлося чути людський голос, а не гуготiння цiеi староi автiвки. Але розмова з водiем, який згодився за невелику плату довезти ii з мiста до забутого Богом хутора, не вдалася. Мирослава подумала, що краще було, якби вона заплатила дорожче та найняла гарну iномарку з балакучим водiем. Пошкодувала грошi – й ось тепер трясеться вже цiлiсiньку годину в автiвцi з непривiтним водiем. Майбутня зустрiч ii лякала та бентежила, але лише на неi Мирослава покладала останнi сподiвання. Так жити далi вона вже не могла, але зосталася надiя лише на стареньку вiщунку бабцю Дубовиху, яку називали по-рiзному, а найчастiше – старою вiдьмою. Мирославi сказали, що iй вже понад сто рокiв, тому жiнка дуже нервувала, побоюючись, що стареньку може вже не застати серед живих. А може бути ще гiрше, коли бабця не зможе або не захоче iй допомогти.

Нарештi вдалинi Мирослава помiтила кiлька хатинок. Вона до болю в очах почала вдивлятися, гадаючи, в якiй з хатинок чекае на неi порятунок вiд бiди, у котрiй вона сама винна. В грудях шалено почало стугонiти серце, коли автiвка зупинилася бiля вбогоi хатки.

– Тут, – сказав водiй коротко та ясно.

– Дякую, – вiдповiла Мирослава. – Ви зачекаете на мене тут?

– Якщо заплатите за простiй.

– Добре, добре, – сказала вона й похапцем розрахувалася з водiем.

За невисоким парканом жiнка помiтила курей, якi греблися бiля повiтки, й у неi трохи вiдлягло вiд серця. Якщо е кури, то е й життя в цiй невеличкiй, похиленiй на один бiк хатинцi з маленькими вiкнами, що майже торкалися землi.

Жiнка вiдчинила хвiрточку та озирнулася: чи нема бува собаки? Будки не було видно, i вона пройшлася подвiр’ям. Постукала у дверi й завмерла в чеканнi.

– Вiдчинено, – почулося з хати.

Мирослава вiдчинила дверi й одразу ж перед собою в напiвтемрявi побачила стару жiнку з безкровним обличчям у бiлiй хустинцi. Жiнка сидiла за столом, поклавши на нього сухi, майже жовтi руки.

– Добридень, – привiталася Мирослава, не вгадавши свого голосу. – Я до вас…

– Називай мене, як усi, Дубовихою.

– А… iм’я?

– Та чи пам’ятаю я його? Чи мае воно зараз якесь значення?

– Я до вас по допомогу.

– Звичайно ж! До цiеi хати заходять лише по допомогу. Я вже звикла до цього. Проходь, сiдай, бо мiй час, як i твiй, швидко спливае.

Мирослава сiла за стiл напроти Дубовихи. Очi звикли до сутiнкiв, i жiнка тепер могла роздивитись обличчя старенькоi. Вона була схожа на завмерлу в однiй позi воскову фiгуру. Обличчя, зоране безлiччю зморшок, не виражало нiчого. Сиве волосся акуратно причесане та сховане пiд хусточкою. Але очi! Вони були темнi, не вицвiлi вiд старостi, а живi, нiби роки iх не торкнулися. Вона так пильно дивилася Мирославi у вiчi, що тiй здалося, нiби старенька заглядае прямiсiнько iй у душу i бачить навiть ii думки. Стало трохи моторошно, i по спинi Мирослави пробiгли мурахи.

– Не мовчати ж ти приiхала у таку далечiнь? – голос бабцi вивiв Мирославу iз задуму i вона здригнулася.

– Я… Я не знаю з чого почати.

– З самого початку i до кiнця. Розповiдай, з чого почалися твоi нещастя, – сказала бабця, i далi незмигно дивлячись iй чи то у вiчi, чи то в саму душу.

І тут Мирославу прорвало. Вона почала говорити. Споча

Сторінка 2

ку думки плуталися, вона не могла чiтко iх сформулювати, потiм iй стало спокiйнiше i вона почувалася бiльш упевнено.

Мирослава почала з самого дитинства. Не розповiвши про нього, вона не змогла б донести до свiдомостi старенькоi все, що з нею трапилося. А та дивилася на Мирославу пильно та уважно. Інодi вона хитала головою i вставляла деякi своi думки.

– Це ж треба! – хитала старенька головою. – Весь свiт лежить у злi. Усе вiд диявола.

– Оце так! – iнодi казала вона. – Хто робить грiх, той вiд диявола. Чорнота! Вiд тебе вiе чорним.

– Та чи я зумисно? – сказала Мирослава, нiби виправдовуючись.

– Кожен куе свою долю. А ти не мовчи, не зупиняйся, час iде не на твою користь.

І Мирослава говорила, не зовсiм тямлячи, що хоче сказати старенька. Їй конче потрiбно було виговоритися. На душi стiльки всього назбиралося! Останнiм часом вона все тримала у душi, бо ii нiхто не хотiв розумiти, а якби й захотiв, то не змiг би. Зараз був останнiй ii шанс, остання надiя.

– Зло, – старенька зiтхнула та похитала головою. – Тебе опанувало зло. Не будьте поборенi злом, але перемагайте зло добротою.

Тодi Мирославi здалося, що ii й зараз не розумiють. Вона завагалася лише на мить.

– І не думай, що ти чинила слушно, – нiби прочитавши ii думки, сказала Дубовиха. – Зло знищуе душi. В тобi так багато було зла, що потьмарився розум. Треба любити ближнього свого, як самого себе.

– Я хотiла бути щасливою.

– Бог дав тобi найбiльш безцiнне, що е на свiтi.

– Що саме? Випробування? Приниження? Злиднi? Нещастя?

– Вiн дав тобi життя, – нiби не чуючи жiнку, тихо мовила Дубовиха. – А ти не змогла правильно ним скористатися, не пiшло воно тобi на користь, на благо, лише – на зло.

– Я тiльки хотiла бути щасливою, – повторила Мирослава. – Ви мене почули?

– Я? Так. А ось ти мене ще нi. Дай менi вiдповiдь на запитання: скiльки смертей стоiть за тобою? Скiльки людський життiв ти забрала? Бог iм дав життя – вiн, лише вiн, мае право iх забрати.

– Я нiколи не хотiла бути… бути вбивцею, – крiзь сльози мовила Мирослава.

– Вже трохи краще. Принаймнi у тебе вистачило мужностi визнати себе вбивцею. Вбивати можна не тiльки тiло, а й душi, – задумливо промовила стара та знову запитала: – Ти хоча б рахувала, скiльки життiв ти занапастила у гонитвi за своiм примарним щастям?

– Я… Я не знаю, – Мирослава похитала головою.

– Не буде тобi, жiночко, щастя, не буде. Його можна здобути у долi добрими справами, шляхетними вчинками, а ти пiшла до своеi мети по людських кiстках, сiючи навколо бiди, хвороби, нещастя, залишаючи по собi смерть, зруйнованi родини, розбитi надii. Ти стала продавцем нещасть, а не покупцем його. Вiдчуваеш рiзницю?

– Так, – мов у снi, погодилася Мирослава.

– Ось я i кажу, що рiзниця мiж продавцем нещасть та покупцем – це вартiсть твого життя.

– Як то? Я повинна за все, що накоiла, розплатитися власним життям?

– Можеш чинити, як хочеш, – ти маеш вибiр, але щастя не можна отримати вiд нещасть iнших. Ти зробила зло, а зло – темрява.

– Я не розумiла цього.

– Тепер пожинаеш плоди дерева, яке сама посадила, – тихо сказала старенька i додала: – Лишень не мовчи, бо спiзнишся.

Очi бабцi споглядали старий годинник на стiнi.

– Або говори, або неси своi бiди далi. Час iде не на твою користь. Можеш спiзнитися, – мовила старенька.

– Куди?

– Ще раз зустрiтися зi злом, – вiдповiла бабця. – Час невблаганно спливае. Ти мусиш зараз прийняти рiшення. До того, як щось сказати, подумай про те, як ти будеш дивитись у вiчi невиннiй своiй кровинцi? Що ти йому скажеш, коли вiн пiдросте, якщо доживе до зрiлого вiку?

Згадка про онука болем стисла серце жiнки.

Мирослава подумала, що старенька несповна розуму, верзе якусь нiсенiтницю, але звiдки та могла знати про онука?

Жiнка продовжила розповiдь про свое життя, бо ще не все розповiла. Що робити? Ця стара вiщунка – едина та остання ii надiя.

– Бiдна твоя душа, – промовила старенька, шелестячи голосом. – Навiть хижак кожноi митi може перетворитися на здобич.

Мирослава вже майже не звертала уваги на слова Дубовихи. Їй конче було треба виговоритися людинi, яка не вважае ii за божевiльну. Лише так вона зможе полегшити собi життя. Зараз жiнка була наче на сповiдi. Вона говорила швидко, нiби боячись, що ii зараз зупинять, i душевний тягар знову каменем почне тиснути на груди.

– Поспiшай. Так, поспiшай, – тихо вставила старенька.

Мирослава почала говорити ще швидше. Вона втратила лiк часу i вже не змогла б напевно сказати, як довго говорить. Скорiше за все довго, бо в горлi пересохло i iй дуже хотiлося пити. Попросити води вона не смiла, бо приiхала в таку далечiнь не воду пити.

– То був сам диявол, тобi допомагав саме вiн, – сказала бабця, притишивши голос на словi «диявол».

– Цього не може бути! – скрикнула Мирослава, бо не могла повiрити в те, що почула.

– Ти приiхала за порадою до мене чи сперечатися? – голос старенькоi був невдоволеним.

– Вибачте, – сказала Мирослава i продовжила розповiдь.

– Так, так. Це б

Сторінка 3

в самий диявол у людськiй подобi. Так, саме вiн. Я це знаю, – кiлька разiв говорила старенька приглушеним голосом.

Мирослава не помiчала слiз, якi потекли у неi по щоках, коли закiнчувала розповiдь.

– Тепер ти все зрозумiла? – запитала бабця, коли жiнка замовкла.

– Я?! Я… Я нiчого не зрозумiла, – сказала розгублено Мирослава.

– Сам диявол правив твоiми вчинками. Ти бачила хоча б одного разу очi тiеi людини?

– Нi, жодного.

– То чому ж ти вважаеш, що то була твоя бабця? Ти повинна подивитися iй в очi.

– Але вона завжди тiкае вiд мене.

– Ти мусиш подивитись у вiчi. Тодi ти впевнишся, що то – сам диявол. Вiн проникав своiми очима до тебе в душу та диктував, що тобi робити.

– Я не знаю, як це вчинити, – розгублено сказала Мирослава.

– Ти ж змогла стiлькох людей занапастити, зробити нещасними, тож i глянути йому в очi теж зможеш, – ледь чутно мовила старенька й додала: – Якщо, звичайно, схочеш.

– І що менi тодi зробити?

– Нехай же вiддасть Господь зло, зроблене тобою, тобi самiй. Так написано у Великiй книзi. Що вiддала – те й отримай, бо такий закон життя.

– Я не зовсiм второпала, що менi робити, – зiзналася Мирослава стомлено та розгублено. Вона приiхала у таку далечiнь, щоб почути пораду, а стара, напевне, вже несповна розуму.

– Забрати всi нещастя, якi ти продала, собi.

– Але ж… Це дуже… Дуже жорстоко, – схлипнула Мирослава.

– У тебе нема iншого виходу. Кожен дiстае те, на що заслужив. Отець небесний не пробачить грiхи нашi.

– Ви гадаете, що я зможу це зробити?

– Ти не маеш iншого виходу, – зiтхнула старенька. Вона глянула на годинник, i Мирослава мимоволi повернула голову в той-таки бiк. Була шоста вечора. Невже вона провела тут майже цiлий день?

– Я довго, занадто довго чекала на тебе, – почала говорити старенька таким тихим голосом, що Мирослава ледь розчула ii слова. – Ти мусила приiхати до мене задовго до цього дня. Тодi б ти менше накоiла лиха.

Мирославi здалося, що стара марить. Вона поклала на стiл грошi i вже збиралася подякувати та йти звiдси, але голос старенькоi ii зупинив.

– Зачекай, – сказала Дубовиха тихо, але чiтко. – Ти повинна закрити менi очi.

– Як то? – спитала Мирослава i побачила, що Дубовиха раптом зiтхнула i завмерла, дивлячись iй у вiчi.

Жiнка придивилася пильнiше i з жахом зрозумiла, що по обличчю старенькоi пройшлася смерть. Бабця вже не дихала. Мирославу охопила панiка. Вона з жаху скрикнула i вже хотiла тiкати геть iз цiеi моторошноi хатинки, коли чи то знову злетiло з вуст старенькоi, чи забринiло в ii вухах: «Ти повинна закрити менi очi». З острахом жiнка пiдiйшла до небiжчицi i тремтливими пальцями закрила iй очi. Мирослава вискочила надвiр та кинулася до того мiсця, де на неi мав чекати таксист. Автiвки нiде не було.

– Ще цього менi бракувало! – з розпачем сказала Мирослава.

Вона подумала про те, що треба сповiстити сусiдiв про смерть Дубовихи та запитати, як дiстатися мiста. Мирослава роззирнулася. Навколо стояли напiврозваленi хати. Скорiше за все тут нiхто не мешкав. Про всяк випадок вона пролiзла крiзь заростi кропиви та постукала у дверi. Нiхто не вiдповiв. Жiнка зазирнула в розбите вiкно. Там був безлад i явнi ознаки нежитлового примiщення. Вона побiгла до iншоi садиби – те саме. Третя, четверта, п’ята хата – усюди запустiння. Їi охопив жах, але раптом вона помiтила на пагорбi ще одну хату. Як до останньоi надii кинулася бiгти туди. На подвiр’i Мирослава помiтила дiдуся, який iз цигаркою в руцi сидiв на призьбi бiля хати, споглядаючи, як курка квокае та водить своiх жовтеньких курчат.

– Дякувати Боговi, – прошепотiла Мирослава й попрямувала до старого.

– Добридень вам, – вона чемно привiталася.

– І вам не хворiти! – привiтно вiдповiв дiдусь.

– Там Дубовиха померла! – на одному подиху випалила жiнка, радiючи, що знайшлася хоча б одна жива людина.

– А що, вже шiсть годин вечора? – запитав старий та пихнув цигаркою.

– До чого тут час?! Там людина померла, а ви…

– Вона казала, що помре рiвно о шостiй.

– Треба сповiстити ii рiдних.

– У неi нема нiкого. Вона чекала на тебе багато рокiв, – задумливо мовив старий. – І ось ти приiхала.

– Ви щось плутаете. Я iй не родичка, i приiхала сюди випадково.

– Випадково до Дубовихи нiхто не приiздив. Ти все зрозумiла, що вона тобi порадила?

– Нi… Так. Здаеться, що так. Тепер я маю повернутися додому. Чим я зможу дiстатися мiста?

– А нiчим, – знизав плечима старий. – До мiста тридцять кiлометрiв. Їх треба пройти пiшки. До темряви не встигнеш, то доведеться ночувати десь у полi.

– Я по мобiльному викличу таксi, – сказала знервовано Мирослава, дiстаючи з сумочки мобiльний телефон.

– Даремно. Тут немае зв’язку.

– А автiвки тут проiжджають?

– Нi. Глухий хутiр.

– То що ж менi робити?! – в розпачi скрикнула Мирослава.

– Те, що повинна зробити християнка: допомогти поховати Дубовиху.

– Ви що?! З глузду з’iхали? Я боюся мерцiв з дитинства! – Мирослава була на гранi нервового зриву – надто складним видався день, а те

Сторінка 4

ер вона ще мае дбати за поховання чужоi жiнки.

– Чого ж боятися мертвих? – гмикнув дiдусь. – Треба боятися живих. Зараз пiдемо ii обмивати та одягати.

– Ви хочете сказати, що ми вдвох все зробимо?

– Так. Навколо бiльше нема нiкого. Дубовисi поталанило, бо вона дочекалася тебе, а ось коли я преставлюся, то згнию не в землi, а у своiй хатi. Та чого довго базiкати? Ходiмо займатися справами.

– Я не зможу! Ви це розумiете?! – розпачливо крикнула Мирослава.

– Ех ти! Дубовиха стiльки рокiв чекала на тебе, щоб дати пораду, як тобi бути, а ти, свиня отака, вiдмовляешся ii поховати! – пробурмотiв дiд та смачно вилаявся.

Мирослава не знала, що iй робити, й була у розпачi. Ночувати десь у полi або лiсi iй не хотiлося, а провести нiч бiля покiйницi було дуже страшно. Вона панiчно боялася небiжчикiв вiдтодi, як померла ii бабуся. Жiнка стомлено сiла на траву. Вона дiйсно вiдчувала себе дуже змореною, нiби цiлий день тягала на собi важезнi мiшки. Можливо, таке самопочуття було вiд того, що довелося пiд час розповiдi знову пережити всi жахiття свого життя? Вона зiтхнула та невтiшно розплакалася. Треба було щось вирiшувати, а не гаяти час. Вона дослухалася до внутрiшнього голосу. Вiн iй пiдказував, що треба зостатися та допомогти старому. Не залишати ж Дубовиху мертвою у хатi?! Треба зiбрати всю свою мужнiсть i якось пережити цю нiч. А завтра вранцi вона щось придумае.

– Ходiмо вже, – сказала вона дiдусевi.

– Ось i добре, – чи то осмiхнувся той, чи то просто гмикнув. – Зараз пiдемо до повiтки по труну.

– У неi була заготовлена труна?!

– А то ж як! – вiдповiв дiдусь i попрямував до садиби Дубовихи.

Труна не була оббита тканиною.

– Що, так i будемо ii сюди класти? – поцiкавилася Мирослава.

– Звичайно. Дубовиха наказувала, щоб поховали ii як предкiв – у трунi, що пахне деревиною.

Деревина на трунi була сухою, але все одно вони вдвох ледь дотягли ii до хати. Коли Мирослава опинилася всерединi хатинки, то з острахом глянула на те мiсце за столом, де померла старенька. Їi там не було! Жiнка скрикнула, але дiдусь уже стояв бiля столу та дивився на пiдлогу.

– Чому кричиш, як навiжена? Йди сюди, треба ii пiдняти й перенести у труну, – сказав дiдусь, i жiнка зрозумiла, що Дубовиха впала зi стiльця та лежить коло столу.

– Треба ж ii обмити й перевдягти, – майже пошепки сказала Мирослава, пiдходячи ближче.

– А ти не бачиш, що вона сама про себе подбала?

Жiнка лише тепер помiтила, що старенька була вбрана в бiлу вишивану сорочку, нову широку спiдницю й запнута бiленькою хустинкою у дрiбну синю квiточку.

Дубовиху поклали у труну, яку поставили на двi табуретки, накрили простирадлом, що було заздалегiдь покладене на прибране охайне лiжко.

– Скоро почне сутенiти, – сказала Мирослава. – Треба запалити свiтло.

– У неi його немае.

– А що ж робити? – запитала жiнка, бо iй по спинi вiд жаху пробiг холодок.

– Будемо сидiти при свiчках, – сказав дiдусь i засвiтив кiлька свiчок, якi лежали на столi поруч iз сiрниками.

– Дiдусю, ви тiльки не залишайте мене тут на самотi, – попрохала Мирослава.

– Не бiйся, Дубовиха при життi була доброю жiнкою, земля iй пером, – вiдповiв старий та перехрестився.

– А чому вона сказала, що чекала на мене багато рокiв?

– То треба було у неi спитати.

– Ви ж самi казали, що вона на мене довго чекала, – зауважила жiнка.

Старий довго мовчав. Мирославi вже здалося, що вiн забув про ii запитання та заснув, коли той тихо сказав:

– Багатьом людям вона допомогла, багатьом. Їхали до неi звiдусiль й усiм вона давала слушнi поради. А скiлькох вилiкувала вiд тяжкоi недуги! Йшли до неi i кривi, i горбатi, i хворi нутрощами. Нiкому не вiдмовила жодного разу! Свята жiнка була, хай земля iй буде пухом! А останнi роки казала, що iй вже досить бути в гостях, стомилася дуже i вже хоче додому, у вiчнiсть. Але ще не все було зроблено. Вона знала про тебе, про те, що диявол правив твоiми думками, знала, що лише вона зможе пiдказати тобi, що робити, а ти все коiла чорну справу. Ось i чекала вона на тебе, на останню людину, яка потребуе ii допомоги. А вчора прийшла до мене та й каже: «Нарештi! Завтра вона прийде та закрие менi очi. Це буде о шостiй годинi вечора». Ось так, – зiтхнув старий, закiнчивши свою розповiдь.

– Невже вона знала все наперед?

– Напевно, що знала. Дубовиха все знала.

Цiлу нiч старий дрiмав, а Мирослава не зводила очей iз простирадла у домовинi. Їй усе здавалося, що зараз Дубовиха скине з себе полотнище i знову гляне iй у вiчi. Жiнка полегшено зiтхнула, коли за вiкном почав жеврiти ранок. А вдень вони з дiдусем поставили труну на саморобний вiзочок i потягли на кладовище. Дiдусь викопав могилу, i вони вдвох опустили в неi труну.

– Як ii звали? – запитала Мирослава, коли старий закопував могилу.

– А Бог ii знае, – сказав той. – Я ще маленьким був, коли Дубовиха здавалася менi старою бабцею. Дубовиха, то й Дубовиха! Яке це тепер мае значення?

– Треба ж пiти до сiльради, зарееструвати смерть, отримати свiдоцтво…

– А

Сторінка 5

кому воно потрiбне? – перебив ii старий. – Головне, що поховали по-людськи.

Мирослава лише зiтхнула на те.

Надвечiр знесилена, падаюча з нiг вiд утоми, Мирослава дiсталася мiста. Вона сiла в автобус i склепила на мить повiки. Їi розбудив водiй на кiнцевiй зупинцi. Вона подякувала й одразу ж пересiла в таксi. За двадцять хвилин жiнка була вже вдома. Швидко зняла з себе запилений одяг та довго стояла пiд теплими струменями душу.

Накинула халатика й попила чаю. Їсти не хотiлося. Сон валив ii з нiг, i вже за кiлька хвилин Мирослава мiцно заснула у своему лiжку. Вперше за багато днiв вона спала мирним сном дитини.




Частина перша





1


Мирослава прокинулася, коли зателенькав мобiльний телефон. Вона швидко пiдскочила з лiжка. Вчора лягла спати о десятiй годинi, тож мала б виспатися та прокинутися бадьорою й вiдпочилою. Але було зовсiм не так. Якби ж то не тi сни, якi переслiдують ii з тринадцяти рокiв! Скiльки себе пам’ятала Мирослава, поруч iз нею була ii бабуся. Батьки ii загинули в автокатастрофi, коли вона була ще немовлям. Тодi ii забрала до себе бабуся – мати ii мами, та й виховувала. Мирослава не знала, якi були ii батьки, але добре знала, що ii бабуся – найкраща у свiтi. Вона була iй i за батька, i за матiр, i за сестру. Бабця мала маленький зрiст, була худенька, жвава та весела. І дарма, що пенсiя у бабусi була невеликою й вона не могла купити гарну ляльку Мирославi або новеньку сукню. Вони разом порпалися в городi, вирощуючи городину. Разом вони дбали про садок, у якому достигали такi великi та соковитi яблука, яких нiколи не було в сусiдiв. А ще бабуся кохалася у квiтах. Посадила б на вiльному клаптиковi якийсь огiрок, але ж нi! Усi вiльнi мiсця у садочку, на городi, попiд парканами – усюди були квiти. Вони починали цвiсти ранньою весною та закiнчували тодi, коли на них випадав перший снiг. Бабуся була неписьменною, тож не вмiла читати, але скiльки вона знала казок та легенд! Було, зацвiтуть навеснi конвалii, вони вийдуть ввечерi з бабусею в садок, а вiд конвалiй такий iде запах, що аж п’янить.

– Це не квiти, а царицинi сльози, – тихо каже бабуся.

– Якi ж то сльози?! Звичайнiсiнькi бiлi запашнi квiточки, – каже Мирослава в тон бабусi – майже пошепки.

– Багато ти знаеш! – у голосi бабусi звучать невдоволенi нотки. – Ходiмо на подвiр’я, я тобi щось розповiм.

Сядуть було на лавку пiд старезною крислатою яблунею. Навколо тиша, i лише щебетання солов’я гармонiйно доповнюе весняний вечiр.

– Ти менi хотiла щось розповiсти, – нагадуе Мирослава бабусi.

– Ой леле! Мало не забула! – бабуся вмостилася зручнiше на лавцi, обняла онуку i продовжила: – Коли Садко був у пiдводному царствi, то його за щире серце i чудову гру на гуслах покохала володарка морiв. Умовляла залишитися, та вiн вiдмовився й повернувся до рiдного краю. А цариця нiяк не могла його забути. Якось вона травневого вечора вийшла зi свого моря-океану та й пiшла до людей, туди, де жив ii коханий. І раптом побачила Садка з красунею Купавою. Нi слова не мовила горда цариця. Рушила назад лiсами та долами. Ішла i плакала за своею нещасною любов’ю. І тi сльози, що капали з ii очей, мати Земля перетворила на бiлi духмянi квiти-сльози.

– Яка сумна iсторiя, – каже Мирослава та горнеться до бабусi.

– Не доведи Господи, моя дитинко, пiзнати тобi нещасливе кохання, – зiтхае бабуся i нiжно пестить ii довге волосся…

Мирослава так поринула у спогади про дитинство, що не помiтила, як закипiв електрочайник, i вiд клацання його кнопки здригнулася, вийшовши з глибокоi задуми. Вона зiтхнула, повiльно пiдiйшла до столу, механiчно заварила чай. Минуло вже двадцять сiм рокiв з того часу, коли померла ii мила бабуся, i свiт дитинства зруйнувався в один день. Свiт, який був для Мирослави рiзнокольоровим, нiби квiти в бабусинiй садибi, зруйнувався в одну мить, розвалився мов картковий будиночок. Здавалося, що так мусило бути завжди: садок у ранкових росах, рiзнобарв’я квiтiв, запахи стиглих соковитих яблук, а головне – бабуся i вона. Мирослава настiльки боялася залишитися самотньою, що завжди вiдганяла сумнi думки про втрату бабусi. Тому смерть рiдноi людини була для Мирослави несподiванкою й тяжким ударом. Навiть квiти стали не такими яскравими, а садок здавався сумним i спустошеним, бо в ньому не було ii бабусi. В одну мить свiт змiнився з барвистого, встеленого квiтами та щирiстю бабусi, на чорно-бiлий. Вiдтодi бабуся сниться iй щоночi. Хай якою стомленою була Мирослава, все одно вона бачить сни. У кожному з них до неi з’являеться бабуся живою. Ось i сьогоднi увi снi Мирослава приiхала до хатинки, яка потопала у квiтах. Усе було, як у ii дитинствi. Навколо хати – рiзнокольоровi цiкавi мальви повитягали вгору своi рожевi, бiлi та червонi голiвки. Серед них була ii бабуся. Мирослава кидаеться до неi, плаче на радощах i дорiкае, що бабуся ii обдурила, вдавши, нiби померла.

– Я знала, знала, знала, що ти жива! – каже Мирослава. – Навiщо ти мене обдурила?

– Так було треба, Миро, – вiдповiдае сумно-сумно.

Мирослава р

Сторінка 6

зплакалася вiд того ласкавого звертання «Миро», аж прокинулася, схлипуючи. Поглянула у бiк чоловiка. Той спав, не почувши, як вона плаче. Можливо, було добре, що вiн нiчого не чув. Пiсля одруження якийсь час вiн щоранку терпляче вислуховував ii сни та втiшав. А вже за рiк, коли у них народився первiсток – синочок Михайлик, одного разу сказав:

– Ти вважаеш, що менi цiкавi твоi сни? Вони менi вже в печiнках сидять! Кожного ранку те саме. Збожеволiти з тобою можна!

– Я гадала, що ми з тобою як подружжя повиннi дiлитися тим, що болить, – сказала Мирослава, ковтаючи сльози.

– Твоя бабуся померла, i вже за стiльки рокiв ти мала б звикнути до цiеi думки, – трохи м’якше додав Андрiй.

– Але я не можу, хочу й не можу, – тихо мовила вона, i непроханi сльози закапали iй на руки.

– Не можна жити минулим, треба жити сьогоденням, будувати плани на майбутне, про щось мрiяти, чогось бажати, можливо, навiть чогось нездiйсненного. Життя – це не минуле чи майбутне. Життя – це сьогоднiшнiй день. І не можна його роздiлити на три етапи, воно суцiльне. Я не кажу, що треба вiдiрвати вiд нього минуле, – це неможливо, але слiд вiдпустити його. Ти пам’ятаеш бабусю, все те гарне, що вона заклала в тобi, передала у спадок, – це дуже добре, але не можна, розумiеш, не можна дати минулому тримати тебе при собi стiльки рокiв!

– А що менi робити, коли мене переслiдуе минуле? Коли бабуся сниться завжди живою?

– Сходи до лiкаря, нехай випише тобi заспокiйливе, – порадив Андрiй i додав: – Я бiльше не хочу чути жодного слова про твоi сни.

З того часу Мирослава перестала переповiдати чоловiковi сни. А як iнодi кортiло! Мирослава тяжко зiтхнула та поставила пательню на газову пiч, щоб пiдсмажити собi й Андрiевi на снiданок яечню з ковбасою. За кiлька хвилин нехитрий снiданок нашвидкуруч був готовий, i Мирослава зайшла до спальнi, де ще спав Андрiй. Їй було шкода будити чоловiка, що так мiцно спав, але що вдiеш? У Андрiя була сьогоднi перша змiна, то треба було йому встигнути поснiдати й дiстатися хiмзаводу на околицi мiста, де вiн працював майстром змiни.

– Любий, – Мирослава легенько торкнулася теплого та мiцного плеча чоловiка. – Час вставати.

– Угу, – промугикав той i потягнув на себе ковдру.

– Не будь дитиною, – усмiхнулася Мирослава з того, як Андрiй кумедно та невдоволено поморщив носа.

– Зараз, зараз, – швидко промовив вiн i пiдхопився з лiжка.

А вже за двадцять хвилин Андрiй трясся в «пазику», iдучи на роботу, а Мирослава була в iхнiй крамницi. Не можна сказати, що вона була у захватi вiд своеi роботи. До цього вона працювала у школi вчителем iсторii, але маленька заробiтна плата та титанiчна праця якось наштовхнули ii на думку, що вона просто згоряе на роботi, а натомiсть вони живуть у квартирi, де з десяток рокiв не було ремонту i сплять на лiжку, яке купили ще за ii «декретнi» грошi. У них був один син Михайло, який не бачив i не мав того, що мали його друзi. Вона з Андрiем вже стiльки рокiв мрiяла про свою автiвку, але нiяк не вдавалося зiбрати потрiбну суму грошей. Тодi Мирослава подумала, що вони нiколи не куплять ту автiвку, не кажучи вже про окрему квартиру синовi. І для чого вона так скнiе на роботi? Заради того, щоб не сидiти голодними й раз на рiк поiхати сiм’ею до Азовського моря та винаймати там найдешевше житло? Напевне, тодi Мирослава зробила рiшучий крок, щоб змiнити свое життя на краще. Вона взяла кредит у банку та звiльнилася з роботи. Колеги були дуже здивованi, навiть шокованi: такий гарний, на своему мiсцi вчитель – i ось так зненацька кинула роботу. Мирослава не радилася з домочадцями, вона поставила iх перед фактом: стану пiдприемцем.

– І що ж ти робитимеш? – оговтавшись вiд такоi заяви дружини, з iронiею запитав Андрiй.

– Те, що й усi. Куплю кiоск i буду торгувати!

– Мамо, я… Я не можу уявити тебе за прилавком, – сказав Мишко. – Ти, вчитель першоi категорii – продавець чупа-чупсiв?!

– Можете покепкувати, але я так вирiшила, i вам доведеться деякий час менi допомагати.

– Я свою роботу не кину, – одразу ж заявив Андрiй. – Менi потрiбно допрацювати до пiльговоi пенсii.

– А й не треба! – сказала розпашiла Мирослава. – Ви менi будете допомагати у вiльний час. А так я сама вправлюся – я ж сильна.

– Не уявляю, як ти будеш справлятися, коли нiколи навiть на базарi нiчого не продавала, – знизав плечима Андрiй.

– То ж на базарi, а то в кiоску! – iз запалом говорила вона. – Це зовсiм рiзнi речi! Ось побачите: у мене все вийде!

– Мамо, навiщо це тобi? – запитав син.

– Дурненький мiй! – Мирослава потрiпала долонею синову чуприну. – Це ти зараз не розумiеш навiщо. Все, все заради твого благополуччя.

– Я закiнчу училище та пiду працювати, то нам буде легше прожити.

– Працювати, як я з батьком?! Гробити свое здоров’я i нiчого в життi не бачити?! Нi, з мене досить! Мине деякий час, i вже не ти, синку, а на тебе будуть працювати iншi люди. Коли ти вiдчуеш смак грошей, то зрозумiеш, яку владу вони мають. Ти зможеш поiхати вiдпочити за кордон, ти не будеш думати

Сторінка 7

що все життя доведеться жити зi своею дружиною в найманiй квартирi, ти не будеш чекати дня зарплати, щоб купити дiтям шоколадку та iз заздрiстю дивитися на новий дитячий велосипед у сусiдського хлопчика. Я хочу, сину, дати тобi нове життя. Ти мене розумiеш?

Михайло лише розгублено стенув плечима:

– Не знаю, я нiчого не знаю. Твое рiшення таке несподiване…

– Моi любi чоловiки, – усмiхнулася Мирослава своею чарiвною усмiшкою, вiд якоi завжди розтавали серця Андрiя та Мишка. – Можете не сумнiватися – у мене все вийде.

Дiйсно, Мирослава швидко знайшла неподалiк будинку невеличкий кiоск, який продавався, також швидко оформила дозвiльнi документи i завезла товар. Спочатку працювала сама, доки прискiпливо не вивчила вимоги покупцiв. Потiм взяла на роботу двох найманих працiвникiв. Михайло допомагав матерi, пнучись щосили: iздив по оптових базах, скуповував рiзнi дрiбнички, з яких виростала величезна валiза, яку вiн ставив на вiзок i тягнув на собi через усе мiсто. Пиво й напоi надвозила автiвка доставки, але грошi мусили весь час працювати, тому пiсля навчання Михайло брав грошi та вiзочок, щоб на собi привезти ще якихось три ящики пива. В хiд пiшли всi сiмейнi заощадження, але Мирослава не переймалася цим. За десять мiсяцiв роботи вона сплатила кредит. У цей час мiсцева влада ухвалила постанову про знесення малих архiтектурних споруд. Їi кiоск попадав пiд знос.

– І що тепер будемо робити? – спитав Мишко. – Всi старання коту пiд хвiст?

– Що Бог дае, то на краще, – загадково вiдповiла Мирослава.

– Збудуемо супермаркет, – з iронiею промовив Андрiй.

– Нема причини для хвилювання, – спокiйно вiдповiла Мирослава. – Супермаркет ми не подужаемо, але крамницю на мiсцi кiоску збудувати в наших силах.

– Де ми вiзьмемо на це кошти? І чи ти не думаеш, що так легко дiстати всi дозволи? – спитав розсудливий Андрiй. – Напевно, вже наслухалася вiд пiдприемцiв, скiльки треба мати нервiв i грошей, щоб кожному чиновниковi дати на лапу? А! – махнув рукою. – Що я тобi розповiдаю? Сама краще за мене все знаеш.

– Знаю. Менi вистачить на все сили. Тепер мене не зупинити, – сказала Мирослава, дивлячись Андрiевi у вiчi. – Я все зроблю, все витримаю заради того, щоб Мишко мав i машину, i свою квартиру i щоб у квартирi було не так, як у нас зараз.

– Славо, – Андрiй пiдiйшов до жiнки, обiйняв ii ззаду за плечi. – Я прекрасно розумiю твоi пориви i материнськi почуття. Але, зауваж, за час роботи кiоску ми не стали жити краще. Ти з цим згодна?

– Звичайно. Все не приходить одразу. Виторг у крамницi буде набагато бiльший, анiж iз кiоску.

– Але ж i витрати зростуть.

– Так. Одначе ти подивись, як живуть пiдприемцi, якi тримають крамницi.

– Я не знаю, як вони живуть, але на тебе вже зараз не можна без жалю дивитися: змарнiла, пiд очима з’явилися синцi, вдягаешся в те саме щодня.

– Це явище тимчасове, – не здавалася Мирослава.

– А де ми стiльки грошей вiзьмемо?

– Я вiзьму ще один, бiльший, кредит на розвиток бiзнесу.

Урештi-решт пiсля довгоi розмови чоловiки здались i погодилися з Мирославою. Наступнi пiвтора року минули для жiнки нiби в пеклi. Вона не нарiкала нi на що. Терпляче, немов на роботу, ходила кожного дня до мiськради та iнших закладiв, де у вузьких коридорах простоювала цiлими днями. Щоб отримати один пiдпис, iнодi доводилося принижуватися, плакати та вмовляти. Інколи пiдпис вдавалося лише купити за великий хабар. Грошi витiкали, нiби вода крiзь решето, тому мусила працювати в кiоску ще й у нiчнi змiни. Мирослава валилася з нiг вiд фiзичноi та моральноi втоми. Коли (нарештi!) дiстала всi дозволи на вiдведення землi пiд забудову й дозвiльнi документи на будiвництво, прийшла додому та сказала своiм чоловiкам:

– Я вас нi про що не прошу, окрiм одного: дайте менi досхочу виспатися.

Вона прийняла душ i лягла спати, навiть не попоiвши. Мирослава проспала цiлу добу. Прокинулась вiдпочилою та бадьорою. Їй треба було знову братися до справи, щоб якнайшвидше збудувати крамницю.




2


У невеличкiй крамницi було прибрано, чисто та охайно. Кожен товар був красиво викладений i розставлений на полицях.

«Молодцi дiвчата!» – подумала про себе Мирослава, але нiчого не сказала, тiльки стримано привiталася.

– Як завжди, каву? – запитала Марiя.

– Як завжди, – кивнула Мирослава головою на знак згоди.

Лише нещодавно Мирослава дозволила собi пити горнятко мiцноi кави щоранку. До цього часу вона економила на всьому, де було можна. Спробувавши кiлька днiв пити каву щоранку, вона вiдчула, що цей напiй додае iй на деякий час бадьоростi й сили. Тепер вона вже не могла вiдмовитися вiд цього задоволення. Доки продавчиня заварювала каву, Мирослава оглянула всi полицi, щось занотувала до записника та написала в зошит для Марii все, що треба зробити впродовж змiни, з якими поставщиками розрахуватися, яке замовлення зробити торговим представникам. Так було вчора, позавчора, так е сьогоднi i буде завтра. Днi схожi один на один, нiби близнюки.

Марiя розповiла, як учора ввечерi п’яниця-пок

Сторінка 8

пець мало не розбив холодильну вiтрину, а Мирослава насолоджувалася гарячим ароматним напоем i з задоволенням ще раз i ще озирала полицi, стiни, стелю та дверi крамницi. Їй тут було все знайоме та рiдне до болю, до кожноi шпаринки й подряпинки. Скiльки ж сили вона зi своiми чоловiками вклала у цю споруду! Одного разу Мишка, який сам був на будiвництвi, привалило плитами гiпсокартону i йому довелося майже годину волати про допомогу, бо не змiг самотужки вибратися з-пiд плит. Добре, що його почула якась жiночка, яка проходила повз будiвництво. Дякувати Боговi, вiдбувся переломом ноги, а не хребта.

– Мирославо Ігнатiвно, – звернулася до неi Марiя так голосно, що вiд несподiванки жiнка здригнулася i мало не розлила на себе каву.

– Марiчко, хай тобi грець! Чи можна ж так кричати?!

– Вибачте, стiльки рокiв пропрацювала на базарi. Там знаете, який завжди стоiть гамiр? Виробилася звичка голосно розмовляти та кричати, зазиваючи покупцiв.

– Не шкодуеш, що прийшла сюди працювати?

– Ой, що ви! – Марiчка емоцiйно сплеснула долонями. – Я вже i не мрiяла знайти iншу роботу! Кому потрiбен продавець, якому майже сорок рокiв, а у трудовiй книжцi, окрiм запису про навчання в технiкумi, немае жодного? Менi ж не двадцять рокiв, щоб узяли на роботу до супермаркету? Та й комплекцiя у мене зовсiм не модельна.

– Не прибiдняйся, – осмiхнулася до неi Мирослава, – не така вже ти гладка, як кажеш.

– Нi, справдi, Мирославо Ігнатiвно, я так вам вдячна, що ви мене взяли на роботу та ще й офiцiйно оформили. Таке не всюди бувае, навiть у великих магазинах багато хто працюе неофiцiйно. Менi з вами дiйсно поталанило. До речi, як ваш син?

– Нормально. Служить в армii, як i потрiбно для юнака.

– А вiдкупити не можна було?

– Навiщо? Нехай послужить. Чим вiн кращий вiд iнших?

– Не ображайтеся, але зараз говорять, що до армii йдуть лише тi, у кого немае грошей, i дурнi.

– Можливо, але ми з чоловiком навiть не робили спроби вiдкупити Мишка вiд армii. Нехай зростае справжнiм чоловiком. Андрiй каже, що його служба багато чого навчила.

– Так це ж було ранiше! А ось нещодавно зустрiла я свою давню приятельку, то вона менi розказала, що ii сина так вiдлупцювали в тiй армii, що вже мiсяць лежить у госпiталi.

– Марiчко, – зупинила ii Мирослава, – не каркай, а то наврочиш. Менi й так проблем вистачае, а тут ти з такими розповiдями…

– Вибачте, я не хотiла вас хвилювати. Добре, що у мене двое дiвчаток, а не хлопцi. Давайте краще про роботу. Завтра прийде новий торговий представник. У нього е великий асортимент недорогоi горiлки, дешевi вина й…

– Нехай заходить наступного тижня, я з ним зустрiнуся сама i поспiлкуюся, дiзнаюся про умови спiвпрацi. Наступнi три днi не будемо робити закупи – менi потрiбнi будуть грошi на кредит.

Згадка про кредит змусила Мирославу мимоволi зiтхнути. Звичайно, що без нього не можна було обiйтися. Треба було заплатити за проект, за дозвiльнi документи та давати великi хабарi. А скiльки ж потрiбно було коштiв на будiвництво! Потiм придбали для крамницi обладнання i закупили товар. Кредит гнiтив, придавлював, про нього Мирослава не забувала нi на мить. І так буде ще три роки. Три роки неспокiйного життя, а потiм вони всi зiтхнуть на повнi груди й будуть згадувати цей час, як нiчний кошмар. А зараз треба працювати i працювати.

Мирослава забрала теку з документами та вийшла надвiр. Проходячи повз стiну, вона непомiтно погладила ii долонею, нiби живу iстоту.

«Це все мое, наше», – подумала вона та непомiтно задоволено осмiхнулася.

Сьогоднi вона попрямувала до податковоi iнспекцii. Не дуже привiтне мiсце, але що вдiеш? Закiнчувався термiн дii лiцензii на спиртнi напоi, тож треба йти, щоб отримати нову. Мирославi нелегко було звикнути до зверхнього ставлення податкiвцiв до пiдприемцiв. Працюючи в школi, вона звикла спiлкуватися з iнтелiгентними вчителями, якi перебували в рiвних умовах. Навiть директор чи завуч не дивилися на вчителiв з такоi височини, як дивляться податкiвцi на таких, як вона. Мирослава згадала, як пiшла перший раз до свого iнспектора зi звiтом. Та навiть не привiталася, не запропонувала сiсти, тож Мирослава стояла перед молодою iнспекторкою, яка годилася iй у доньки, нiби школяр, що завинив, у кабiнетi директора. Інспекторка погортала сторiнки звiту, i на ii обличчi з’явилася невдоволена гримаса.

– Що це? – скрививши губи, запитала дiвчина, тицяючи пальцем з дорогим перснем у папiр.

– Звiт, – тихо сказала Мирослава, не зовсiм розумiючи, що вiд неi хочуть почути.

– Я вас запитую: що це?

– Я… Я вперше сама зробила звiт, – пролепетала Мирослава. – Якщо в ньому щось не так, то розкажiть менi, як його правильно скласти, i я все перероблю.

– Я?! Я повинна розказувати, як його складати? – дiвчина аж почервонiла вiд невдоволення.

Мирослава зробила глибокий вдих i видих, щоб заспокоiтися й опанувати себе.

– Я так розумiю, що ви… До речi, як менi до вас звертатися? – мовила вона спокiйним голосом.

– Ви йдете до свого iнспектора i не знаете, як йог

Сторінка 9

звати?

– Нi.

– Марина Іванiвна, – неохоче вiдповiла та.

– Так ось, Марино Іванiвно, до речi, можна присiсти? Дякую. Я так розумiю, що iнспектор не тiльки для того, щоб приймати звiти, а ще й задля того, щоб давати консультацii.

– Для цього у нас е консультативний кабiнет на другому поверсi. Вiн працюе по вiвторках з дев’ятоi до дванадцятоi години, – ледь стримуючись, сказала дiвчина.

– Добре, але що менi зараз робити?

– У коридорi висять зразки звiтiв.

– Я робила звiт за ними, але, напевне, з першого разу в мене не вийшло. Якщо я буду чекати до вiвторка, то спiзнюся зi строками подачi звiту.

– Тодi я вам випишу штраф, – з якоюсь зловтiхою промовила iнспектор.

– Нi, нi! Не треба штрафу, у мене великий кредит.

– Тодi наймiть бухгалтера, якщо самiй бракуе клепки!

Мирославу нiби кип’ятком ошпарили. Ось це жовтороте дiвчисько мае нахабство так себе поводити! Спочатку iй хотiлося висловити все, що вона думала про iнспекторку, але стрималася й охолола. Їй працювати з нею, тож треба змовчати та проковтнути образу.

– Допоможiть менi виправити помилки у звiтi. Будь ласка, – в голосi Мирослави забринiла покора.

– Нiчого я робити не буду.

– То що ж менi з ним робити? – Мирослава кивнула у бiк аркушiв паперу, над якими упрiвала не одну нiч.

– А ось що! – сказала Марина Іванiвна та демонстративно перервала навпiл папери. – А тепер iдiть i напишiть новий звiт.

Ковтаючи образу, Мирослава вибiгла з кабiнету, i вже в коридорi у неi по щоках покотилися сльози. До неi пiдiйшла якась жiночка.

– У вас щось трапилося? – запитала вона.

– Не прийняли звiт.

– Звичайне явище. Напевно, ви прийшли з порожнiми руками?

– І тут треба платити?

– Аякже! Це донька нашого начмеда. Брати хабарi вона усмоктала з материнським молоком. Не переймайтеся, я допоможу вам зробити звiт, а коли будете його здавати, то зберiть для iнспектора подаруночок.

– А який?

– Чим ви торгуете?

– Продовольчими товарами.

– Ось i добре. Пляшка коньяку, коробка цукерок, паличка дорогоi ковбаски i досить. Не можна одразу багато давати, бо тодi весь час будуть чекати вiд вас не менше.

…Зараз Мирослава йшла не з пустими руками. І хоча документи у неi були в порядку, все вчасно проплачено, але вона несла три пакети з харчами. Їй треба поставити пiдписи в трьох кабiнетах, i зараз вона була впевнена, що все у неi буде добре.




3


Мирослава запросила свою давню подругу Оксану до себе на вечерю. Була слушна нагода. Андрiй пiде на роботу в нiчну змiну, тож подруги будуть мати змогу поплескати язиками. Мирослава не любила залишатися вдома сама. Особливо вона вiдчувала дискомфорт тодi, коли залишалася сама на нiч. Вона не те що боялася бути одна вдома, але в такi моменти вiдчувала себе якоюсь беззахисною та покинутою. Стiни, стеля, меблi – все одразу починало на неi тиснути, i вона задихалася й не могла заснути. Тож вечiрка з подругою могла затягтися допiзна, до того часу, коли вона вiдчуе, що повiки вже самi по собi злипаються. Щоразу, коли вони збиралися на дiвочi посиденьки, Мирослава вмовляла Оксану залишитись у неi на нiч, але та викликала таксi й iхала додому, бо, як вона казала, чужi подушки муляють вуха. З Оксаною Мирослава познайомилася в перший свiй робочий день, коли прийшла працювати до школи. Було трошки лячно, тож Мирослава почувалася невпевненою у собi. До того ж директор школи збирав учителiв на термiнову нараду, а Мирослава не знала, куди треба йти. Оксана побачила худеньку, з довгим чорним волоссям розгублену нову вчительку i сама пiдiйшла до неi. Вiдтодi вони товаришують. Дарма кажуть, що жiночоi дружби не бувае. Вона е, i це на прикладi свого життя довели двi подруги. За весь час знайомства жiнки жодного разу не сперечалися, не сварилися, завжди пiдтримували одна одну. Оксана особливо потребувала пiдтримки пiсля того, як ii чоловiк, викладач в iнститутi, заявив одного разу, що кидае ii заради студентки. Для Оксани це було несподiвано, як грiм серед ясного неба. Вона вважала свою сiм’ю майже iдеальною – турботливий чоловiк, гарний батько для своеi донечки. Оксана вмовляла його залишитися хоча б заради дитини, ладна була простити йому зраду, але той пiшов, кинувши на прощання, що нiколи ii не кохав. Оксана вiдчула себе приниженою й розчавленою, як муха, вбита та прилiплена до стiни. Подруга впала в депресiю i хтозна, що було б iз нею, якби не Мирослава. В той скрутний час вона майже завжди була поруч iз подругою. Чоловiк Мирослави не був у захватi вiд того, що дружина пропадала в Оксани, але терпляче дочекався, аж поки за кiлька мiсяцiв Мирослава повернулася в свою родину. Вона була стомлена, але щаслива вiд того, що подруга тепер здолае життевi негаразди самотужки.

На вечерю Мирослава приготувала салат по-грецьки. Його рецепт дала iй нещодавно сусiдка, тож жiнка вирiшила приемно здивувати подругу. Мирослава поглянула на годинник. Була за чверть сьома година вечора. Знаючи пунктуальнiсть Оксани, не квапилася полити салат оливковою олiею, бо це треба зробити перед вживанн

Сторінка 10

м. Дiстала з холодильника пляшку сухого бiлого вина. Так буде легше спiлкуватися. Бiля пляшки поставила два келихи на витончених нiжках i лише тодi закiнчила приправляти салат. Залишалося нарiзати трiшки хлiба i викласти серветки. До всього цього Мирослава додала два стакани апельсинового соку й поставила на стiл порiзаний рулет. Вечiрка у них завжди закiнчувалася питтям чаю, який повсякчас купувала Оксана та приносила з собою. Вона добре зналася на цьому ароматному напоi i за смаком могла вiдрiзнити краiну-виробника й навiть провiнцiю, де був вирощений чай. Мирослава мало розумiлася на таких тонкощах. Звикнувши економити на всьому, все життя купувала дешевий чай. А коли у них запрацювала крамниця, Мирослава почала приносити додому «Лiптон» у разових пакетиках, i це вже було за щастя.

– Дивись, – похвалилася вона подрузi. – Справжнiй цейлонський чай!

– Це не чай, – засмiялася Оксана.

– А то ж що?

– Пилюга цейлонських дорiг.

Мирослава не могла сердитися на подругу, тож вони разом посмiялись i вирiшили, що на вечiрки Оксана й надалi буде приносити чай.

…У дверi подзвонили, i Мирослава мимоволi кинула погляд на годинник. Була рiвно сьома вечора. Сумнiвiв не було – це прийшла Оксана i, як завжди, вчасно.

– Привiт, дорогенька! – Оксана вихором залетiла в дверi та цмокнула подругу в щiчку. – Я не спiзнилася?

– Ти й запiзнення?! Це несумiснi речi, – всмiхнулася Мирослава, запрошуючи подругу на кухню.

– Чим сьогоднi мене здивуеш? – запитала Оксана, вмощуючись на свое улюблене мiсце коло вiкна.

– Зараз сама скуштуеш.

Як завжди, почалися розмови про дiтей, про роботу, про полiтику.

– А ти знаеш, – сказала Мирослава задумливо, – менi сьогоднi знову наснилася бабуся.

– І як вона тобi цього разу наснилася? – спитала Оксана, знаючи, як важливо для подруги, щоб ii вислухали.

– Я приiжджаю до нашоi садиби, заходжу нишком у двiр, – почала Мирослава тихо, i Оксана помiтила, що у подруги стало сумне обличчя, – а посеред двору стоiть труна. В нiй лежить моя бабуся. Десь у хатi клопочуться люди, готуючи поминальний обiд, а я починаю плакати. Бабуся дочекалася, доки поруч нiкого не буде, повертае до мене голову, розплющуе очi i змовницьки пiдморгуе менi. «Ну як я вас усiх обдурила?» – запитуе менi та осмiхаеться. Я починаю плакати вiд радощiв i дорiкаю iй, що так нечесно зi мною, я ж так ii люблю. Тут хтось виходить з хати, i бабуся знову набирае вигляд мерця.

– А далi?

– Далi, як завжди. Я починаю плакати i просинаюся вся в сльозах. Сни закiнчуються завжди однаково.

– Виходить, вона все ще тобi сниться, – замислено сказала Оксана.

– Так. Хоча я на цьому тижнi ходила поминальноi суботи до церкви, пом’янула як годиться, та нiчого не допомогло. Я весь час думаю, чому мене переслiдують цi сни. Лише сьогоднi вранцi менi здалося, що я зрозумiла чому.

– Чому? – запитала Оксана, переставши iсти салат.

– Бо я досi сама не вiрю в те, що вона померла. Розум каже «так», а серцем не вiрю в ii смерть. Все це мiцно засiло в моему мозку, тому сни е продовженням мого денного мислення.

Оксана задумалась, аналiзуючи слова подруги.

– Здаеться менi, ти маеш рацiю. Я тобi вже кiлька разiв пропонувала з’iздити на цвинтар, привести до ладу могилку. Тодi б ти сама впевнилася, що iснуе могилка бабусi, а в ii хатi мешкають iншi люди.

– Якщо ще е хата, – вставила Мирослава.

– Ти повинна все побачити на власнi очi та заспокоiтися. І взагалi, хiба ж можна так? Скiльки рокiв пройшло, а ти до цього часу не наважилася побувати на могилi!

– Ти ж знаеш, я не витримаю, коли побачу ii могилу, – сказала Мирослава голосом, який ледь помiтно забринiв вiд хвилювання.

– Ти тiшиш себе снами, у яких твоя бабуся жива. Тобi здаеться, що вiрити у неможливе легше, анiж побувати на кладовищi. Поiдемо вдвох, ти вип’еш чогось заспокiйливого, я буду поруч iз тобою. Ми сходимо на цвинтар, потiм ти покажеш менi хату, де ви жили. Ось побачиш, тобi стане набагато легше, – з запалом сказала Оксана.

– Коли я побачу, що в нашiй хатi живуть чужi люди, iдять яблука з нашоi яблунi, топчуть своiми ногами наше подвiр’я, мое серце не витримае цього.

– Тобi так здаеться. Можливо, твоя бабуся ображаеться за те, що ти пiсля похорону жодного разу не принесла на ii могилку квiти.

– За це я у неi кожного дня прошу пробачення. Вона мене занадто любила, щоб ображатися.

Оксана налила в келихи вина, один iз них подала Мирославi.

– Випиймо за ii царство небесне, – запропонувала Оксана.

Мирослава пригубила вино. Оксана помiтила, що подруга полинула думками кудись далеко, туди, де скiнчилося ii дитинство. Незважаючи на те, що у них не було секретiв одна вiд одноi, промiжок часу мiж смертю бабусi та замiжжям Мирослави залишався таемницею. Мирослава нiколи не розповiдала про життя у дитбудинку i два роки пiсля нього, доти, доки вона не зустрiла Андрiя. Одного разу Оксана зробила спробу запитати, як Мирославi велося в дитбудинку, але тiй на очi навернулися сльози. Тодi Мирослава зачинилась у спальнi, а Оксана чул

Сторінка 11

, як вона гiрко плакала. Бiльше Оксана не поверталася до цiеi теми, а Мирослава так нiчого i не розповiла.

– Знаеш, Славочко, що я зараз подумала? – урвала мовчанку Оксана.

– Що? – якось байдуже перепитала Мирослава.

– Тобi треба попрацювати з психологом.

Оксана помiтила, як здригнулося тiло Мирослави.

– З ким? Із психiатром?

– Дурненька! З психологом. Вiн повинен допомогти тобi перебороти страхи. Тодi ми поiдемо до села твого дитинства. Тобi вже не буде так лячно, i ти на власнi очi побачиш, що могилка бабусi iснуе, що ваша хата належить iншим людям. Можливо, тодi тебе перестануть мучити цi видiння.

Мирослава деякий час мовчала. Оксана завмерла в однiй позi, боячись сполохати думки подруги.

– Я приймаю твою пропозицiю, – нарештi сказала Мирослава. – Знайди менi гарного психолога.

– Ось i добре!

– Гарного, але не найбiльш дорогого.

– Згода.




4


Вiзит до психолога у Мирослави залишив двоiсте вiдчуття. Василь Павлович ненав’язливо, коректно, не поспiшаючи, змусив Мирославу на деякий час розслабитися та поринути у свiт дитинства. Вона охоче подiлилася з психологом своiми яскравими дитячими враженнями. За час прийому жiнка встигла дiйти у спогадах до того дня, коли якось прокинулася вранцi, звично торкнулася руки бабусi, гадаючи, що та вперше у своему життi проспала схiд сонця.

– Їi рука була холодна, – тихо, майже пошепки сказала Мирослава. – Вона померла вночi увi снi, а я спокiйно спала до ранку. Я не розумiю, чому я нiчого не вiдчула ввечерi? Ми ж з нею були такi близькi. Не було лихого передчуття або душевноi тривоги.

– Ви почувалися винною? – також стиха запитав Василь Павлович.

– У той час я вiдчула, як на головi вiд жаху волосся стало дибки. Здалося, що свiт навколо захитався й щез.

– Ви дуже злякалися?

– Так! Я зiскочила з лiжка та з диким криком вискочила з хати. Прийшли сусiди, щось казали, про щось запитували, але я нiчого не розумiла. Я вийшла в сад, щоб не бачити, як у нашiй хатi хазяйнують чужi люди. Все вiдбувалося нiби не зi мною. Пам’ятаю, як зазирнула у вириту могилу. Вона здалася менi прiрвою, яка мае поглинути назавжди мою бабусю. Я не хотiла залишатись у свiтi, де ii немае, тому стрибнула на домовину та благала закопати мене разом з нею… Вибачте, я не можу бiльше, – зiтхнула Мирослава, вiдчувши, як спазми здушили горло. – Це дуже важкi спогади.

– Добре, добре, – почула вона заспокiйливий голос психолога. – На сьогоднi досить. Коли ви ще зможете прийти, щоб продовжити нашу розмову?

Мирослава вагалася.

– Завтра. Я прийду до вас завтра, – сказала вона невпевнено.

– Намагайтеся бiльше не згадувати цi сумнi подii та заспокойтеся. Домовилися?

– Принаймнi спробую.

Коли Мирослава залишила примiщення, то полегшено зiтхнула. З душi нiби камiнь впав. Їй дали змогу виговоритися, ii вислухали. З iншого боку, вона почала тривожитися. Вона пообiцяла прийти завтра – це було там, у затишному кабiнетi психолога, де багато квiтiв i тихенько дзюрчала вода у мiнi-фонтанчику. Зараз вона була частиною багатолюдного натовпу, який скидався на великий мурашник. Здавалося, люди рухаються хаотично, але це було не так. Кожен з них мав свою долю, свiй характер, мiсце проживання та родину. Будь-хто з цих людей мiг розповiсти iсторiю свого життя, i всi вони були б рiзнi. Ось, наприклад, ота рудоволоса дiвчина мае щасливий вираз обличчя. Напевне, вона зараз квапиться на побачення, бо зиркнула на годинник i прискорила ходу. Жiнка поважного вiку скупилася в магазинi й повiльно прошкуе додому. Не поспiшае. Їi вже нiхто не чекае вдома. Вона часто хворiе, бо мае жовту безкровну шкiру. Зараз вiдчувае себе частиною натовпу i вiд цього iй трохи легше. Вдома сумнi стiни та самотня старiсть знову почнуть тиснути iй груди, тому вона ввiмкне телевiзор i буде куняти перед ним: усе-таки, нiби е хтось живий поруч i балакае, хоча й говорить не до неi. У кожного iз цих перехожих своя iсторiя, свое життя. У Мирослави ж частина життя була пiд грифом «таемно». Вона нiкому жодного разу про неi не розповiдала. Чи зможе вона розкрити свою таемницю завтра психологу? Мирослава з острахом озирнулася, нiби цi люди могли заглянути до неi в душу чи прочитати думки. «У мене параноя», – подумала Мирослава i прискорила ходу.

…Цiеi ночi Мирослава знову погано спала. Як завжди, наснилася бабуся, i жiнка прокинулася з мокрим вiд слiз обличчям. Хотiлося плакати з вiдчаю – настiльки сон був схожий на реальнiсть. У голову полiзли нав’язливi думки з минулого. Мирослава тихенько, щоб не розбудити чоловiка, вийшла на балкон, на повнi груди вдихнула свiже повiтря. Гамiрливе мiсто спало. Мирослава потяглася до пачки «Бонду», нервовим рухом дiстала цигарку, чиркнула запальничкою. Взагалi вона майже не палила, але у хвилини розпачу йшла на балкон, де можна було бодай якось усамiтнитися та зiбрати докупи думки. Вона знову згадала той день, коли не стало ii милоi бабусi. Мирослава жадiбно палила, кусаючи губи, та не в змозi стримати сльози. То був жахливий час у ii життi. Вона втратила на

Сторінка 12

дорожчу в своему життi людину, якiй могла у хвилину щастя або найбiльшоi душевноi тривоги розкрити всю себе i бути певною, що знайде вiдгук почуттям – доброти, покiрливостi та просто чулостi.

Мирослава добре пам’ятала той день, коли вона входила в зовсiм iнший, невiдомий iй жорстокий свiт. Їi одразу ж направили до дитбудинку. Пiсля всiх формальностей вона вперше побачила свою виховательку. Ця вихователька являла собою цiлковиту протилежнiсть ii бабусi. Валентина Іванiвна була огрядною жiнкою з товстими пальцями, якi одразу ж не сподобалися тринадцятилiтнiй Мирославi. Дiвчинцi здалося, що цi пальцi чомусь неодмiнно мають учепитися iй у шию та задушити.

– Мене звуть Валентина Іванiвна, – сказала жiнка, i слух Мирослави рiзонув грубий, майже чоловiчий голос. – Ти мусиш жити тут за моiми правилами. Я не терплю непокори та можу покарати. Порядок для мене – це все! Зрозумiла?

– Так, – тихо вiдповiла Мирослава, не в змозi вiдiрватися вiд цупких пальцiв жiнки.

– Тут деякi кличуть мене Жабою, проте не раджу повторювати iхню помилку. В нашому будинку навiть стiни мають вуха. Якщо до мене муха донесе з твоiх вуст це огидне слово, будеш спати без матрацу. Зрозумiла?

– Так.

– Вчися iсти швидко, бо сидiтимеш голодною.

– Добре.

– Засинати потрiбно в ту хвилину, коли вимкнуть свiтло. І головне, пильнуй себе, щоб вiд тебе не тхнуло. Це тобi не в смердючому селi жити, де можна ввечерi впасти в лiжко з брудними ногами.

Валентина Іванiвна ще щось говорила, повчаючи Мирославу, але дiвчинка вже нiчого не чула. Перед очима стояла мертва бабуся, i Мирослава почала схлипувати. Валентина Іванiвна спочатку на неi нагримала, але це не вгамувало дiвчинку, а навпаки, викликало новий потiк слiз. Тодi вихователька дала iй гучного ляпаса. Дiвчинка не помилилася. Рука виховательки виявилася важкою. У Мирослави розпочалась iстерика. Вона не могла сприйняти те, що найсвiтлiше в життi зникло, лишилося щось сiре, невiдоме та жахливе. Лiки, якi iй запхали до рота в медичному пунктi дитбудинку, не дали результатiв. Мирослава билася в iстерицi й не могла заспокоiтися. Вона кепсько пам’ятала, як приiхала «швидка», iй зробили в зап’ястя укол i кудись повезли…

Мирослава допалила цигарку, не придавила, розчавила недопалок у попiльничцi, нiби ненависну iстоту. Починало сiрiти. Незабаром мiсто прокинеться, заявивши про це гуркотом автiвок, тролейбусiв i трамваiв, якi поспiшатимуть вулицями кожен за своiм маршрутом. Навряд чи вдасться Мирославi вже заснути. Цього дня вона обiцяла прийти до психолога на бесiду. Їй слiд буде поринути у спогади та розповiсти про психлiкарню. Що вона пам’ятае? Лише те, що була зiткана з самих нервових волокон? Що весь час плакала, коли приходила до тями? Їй кололи заспокiйливе та снодiйне, вона не засинала, а провалювалася у якусь пiтьму, щоб за кiлька годин прокинутись очманiлою i знову плакати. Про це вона зможе розповiсти. Можливо, пiсля цього iй стане легше? Але психолог обов’язково спитае, що було далi. Далi? Вона про це нiкому не розповiдала, навiть найлiпшiй подрузi. То чи зможе вилити душу незнайомiй людинi? Якби ж то пiсля цього сни про бабусю перестали ii мучити, то розповiла б. Але нi, нiчого пiсля цього не змiниться, лиш одна людина буде знати ii таемницю. Вiд самоi думки про це Мирославi стало моторошно. «Грець iз тим психологом, – подумала жiнка, – не пiду я бiльше до нього, хоча Оксана може й образитися».

Мирослава зайшла до кiмнати, тихо причинивши за собою балконнi дверi.




5


Закiнчивши своi справи в крамницi, Мирослава остаточно вирiшила, що не пiде бiльше на прийом до психолога. Навiщо душу ятрити неприемними спогадами? Вона вже давно iх сховала в потаемне мiсце у глибинах своеi душi. Зараз тi спогади були забальзамованi створенням родини, народженням i вихованням сина, сiмейним добробутом. Той перiод Мирослава викреслила зi свого життя. Тепер iй здавалося, що то все було не з нею, просто був жахливий сон. Настав ранок, i сон розтанув разом iз нiчною пiтьмою. Отже, навiщо копирсатися в минулому, як у бруднiй бiлизнi?

Мирослава дiстала записник, щоб продивитися плани на сьогоднi. «Вiзит до психолога – 11.00» – прочитала вона запис та одразу ж закреслила жирною лiнiею.

– Негарно буде з мого боку не зателефонувати йому, – вголос подумала жiнка.

Мирослава зателефонувала психологу i скасувала зустрiч. Наступним пунктом був запис: «Нова гуртова база. Кондитерськi вироби. Вул. Заводська, 14в».

– Треба проiхати туди, своiми очима подивитися на продукцiю, яку пропонуе база, i, можливо, укласти договiр на постачання, – вирiшила господиня.

Вона поклала в теку паспорт i ксерокопii документiв, перевiрила, чи на мiсцi гаманець i мобiльний телефон. Таку звичку перевiряти все ще раз перед дорогою у неi виробив чоловiк. Вона була трохи забудькуватою, тож не раз доводилося бiгом повертатися додому вирячивши очi, коли щось забувала. Мирослава вирiшила до метро пройтися пiшки. Не було жодного бажання штовхатись у переповненому тролейбусi, щоб проiхати одну зупинку. Д

Сторінка 13

того ж сьогоднi вона була чомусь нервово напружена. Було незрозумiле вiдчуття того, що щось мае трапитися. Вона навiть не могла зрозумiти, чи буде щось хороше, чи станеться лихо. Нiби в якiйсь прострацii Мирослава спустилась ескалатором у метро та зупинилася на платформi. Хоча й не був час пiк, тут було велелюдно. Пiд’iхала електричка. Мирослава вже попрямувала, пiдхоплена натовпом, до вiдчинених дверей, аж раптом поглянула влiво, де був хвiст електропотяга. І тут ii нiби пройняло струмом. Там, серед юрби пасажирiв, вона побачила… свою бабусю! Їi обличчя Мирослава розгледiти не могла, але вона впiзнала ii невеличку худеньку фiгурку. Бабуся була запнута бiлою ситцевою хустиною у синю квiточку, на нiй була сiра кофтинка, чорна спiдниця та синiй фартух. Мирослава на якусь частку секунди заклякла в однiй позi, нiби ii вдарили обухом. Заворушилося на головi волосся, а по спинi пробiг холодок жаху. Вона не вiдчувала, що людський натовп, поспiшаючи до електрички, мало не занiс ii у дверi. Мирослава бачила, як бабуся намагаеться зайти крiзь дверi, але люди весь час ii вiдтiсняли вiд дверей, а вона, така маленька i квола, нiяк не може протиснутися вперед.

«Я знала, знала, що вона жива!» – майнула у Мирослави думка, i вона нарештi опанувала себе та змогла вiдiрвати вiд землi своi ватянi ноги.

– Бабусю-ю! – закричала вона й побiгла до старенькоi.

Раптом побачила, як бабуся спритно почала рухатися крiзь натовп i вже за мить була у вагонi.

– Обережно! Дверi зачиняються! – почула жiнка застережливий голос, i перше нiж вона встигла добiгти до бабусi, дверi зачинилися й вагони зрушили з мiсця.

– Бабусю!!! – несамовитим, повним вiдчаю голосом заволала Мирослава, зрозумiвши, що електричка поiхала.

Тепер вона нiколи ii не побачить! Мирослава помiтила бабусину хустинку десь усерединi вагона.

– Зачекайте! – крикнула вона. – Там моя бабуся!

Почуття страху вiд того, що вона може втратити едину нагоду зустрiти рiдну людину, вмить скувало тiло Мирослави. Вона знесилено сiла на землю. Одразу ж до неi пiдiйшов чоловiк у мiлiцiйнiй формi.

– Вам зле? Викликати «швидку»? – запитав вiн.

– Там… Там… – Мирослава вказала пальцем. – Там моя бабуся.

– Ви загубили свою бабусю? Чи не так? – запитав чоловiк у формi, допомагаючи Мирославi звестися на ноги.

– Так… Нi, не зовсiм, – вiдповiла Мирослава.

– Можливо, вона сама доiде додому?

– Нi, розумiете, вона… – Мирослава хотiла сказати «давно померла», але вчасно збагнула, що буде схожа на божевiльну. – Дякую вам, – сказала вона. – Зi мною все добре.

Мiлiцiянт вiдiйшов вiд дивноi жiнки, а Мирослава нiяк не змогла збагнути, що то було. Вона пiднялась ескалатором нагору, купила пляшку «Миргородськоi» та запила нею двi таблетки валер’янки. Звичайно ж, вона помилилася. То була старенька, дуже схожа на ii бабусю. Як вона могла подумати, що бабуся жива, якщо своiми очима бачила ii у трунi? Винуватi у всьому ii дивнi сни та нервова напруга. Перший рiк пiсля смертi бабусi вона все вдивлялася в натовп, досi не вiрячи у ii смерть. Тодi iй здавалося, що ось-ось серед людей вона побачить свою бабусю i зрозумiе, що ii смерть – лише жахливий сон, який нарештi скiнчився. Потiм вона перестала нишпорити очима по натовпу. І ось знову… Нi, вона помилилася й це е реальнiсть. Треба iхати на базу та працювати.

Валер’янка подiяла. Мирослава трохи заспокоiлась i знову стала на ескалатор. Хай скiльки вона послуговувалася метро, увесь час iй не набридало дивитися на людей, якi iхали ескалатором у протилежному напрямку. Вони були так кумедно нахиленi!

До платформи залишалося не бiльше за десять метрiв, коли Мирослава вже ззаду помiтила на протилежному ескалаторi знайому хустинку в синю квiточку. Серце у грудях на мить завмерло, а потiм шалено закалатало. Вона встигла розгледiти гострi худенькi плечi старенькоi. Сумнiвiв не було! Не могло бути!

– Бабусю! – щодуху закричала Мирослава та мимоволi рипнулася назад, налетiвши на якусь жiнку.

– Що ви робите?! – загорлала та. – Ви менi всi ноги вiдтоптали!

Мирослава швидко побiгла до протилежного ескалатора. Вона не стала чекати, доки схiдцi повiльно доповзуть угору. Жiнка побiгла сходинками, перепрошуючи людей, потiм знову вниз – там не побачила бабусю, але на ескалаторi, що рухався угору, знову майнула знайома хустинка. Мирославi довелося ще раз пiднятися нагору. Вона прожогом вибiгла на вулицю, але бабуся мов крiзь землю провалилася. Розгублена i стривожена Мирослава знову спустилася в метро. Якщо ця старенька iздить електричками туди-сюди, то був шанс iще раз зустрiти ii та розгледiти. Жiнка почала на платформi зустрiчати i проводжати електрички, пильно вглядаючись у натовп. Бабусi нiде не було. Проте охоронець уже помiтив дивну розгублену жiнку, яка цiлiсiньку годину нiкуди не iде. Тодi Мирослава, щоб уникнути неприемностей, переiхала на iншу станцiю.

Мирослава втратила лiк часу. Вона переiжджала з однiеi станцii на iншу, все ще сподiваючись зустрiти стареньку в бiлiй хустинцi. Жiнка розумiла, що бабуся з ii матiол

Сторінка 14

вого саду не може бути тут, серед живих. Так говорив ii мозок. А в серцi жеврiла надiя, що в життi трапилося якесь непорозумiння. Можливо, вона захворiла психiчно i смертi бабусi не було? Їi забрали до божевiльнi, а потiм направили до дитбудинку. Могло статися так, що вона була психiчно хвора i бабусю вмовили здати ii на виховання пiд наглядом лiкарiв до iнтернату. Бабуся загубила ii слiди й зараз намагаеться знайти свою Миру. Тому вона, неграмотна сiльська жiнка, блукае у пошуках онуки гамiрливим мегаполiсом. Так, скорiше так i е. І чому вона до цього часу жодного разу не поiхала в село, де минуло ii дитинство? Можливо, ii сни були вiщими? Їi нiхто не хотiв слухати. Вона жила своiм життям, а бабусине серце весь час краялося? Як вона могла спокiйно жити стiльки рокiв?

Думки плуталися в головi, вимальовуючи неймовiрнi картини. Мирослава то думала, що неймовiрнi картини життя малюе ii хвора уява, то запевняла себе, що старенька випадково дуже схожа на ii кохану бабусю, то ii знову брав у своi тенета сумнiв.

Коли метро майже спорожнiло, вона дiстала з сумочки мобiльний телефон, щоб дiзнатися час. Овва! Будо сiмнадцять пропущених дзвiнкiв. Телефонували по черзi Андрiй та Оксана. Була одинадцята година вечора. Лише тепер Мирослава вiдчула, як живiт прилип до спини – вона зранку нiчого не iла. Губи спеклися вiд спраги, хоча в руках вона тримала надпиту пляшку мiнералки. Ноги набрякли та гули вiд утоми.

Розбита, розчарована й виснажена, вона повернулася додому опiвночi.

– Славо, хiба так можна? – дорiкнув Андрiй. Вiн хотiв ще щось сказати, але побачив блiду та стомлену жiнку, яка ледь трималася на ногах. Вiн устиг пiдхопити Мирославу до того, як вона звалилася вiд утоми снопом.

– Господи, Славочко, що з тобою? – Андрiй поклав ii на лiжко, зняв взуття з набряклих нiг.

Вiн швидко роздягнув знесилену Мирославу, напоiв гарячим чаем з м’ятою.

– Дякую, любий, – сказала Мирослава, коли вiдчула, як вiд гарячого напою стае теплiше не лише в серединi тiла, а й на душi.

– Де ти була? – спитав Андрiй, погладжуючи ii чорне, нiби шматок вiдбитоi та застиглоi смоли, волосся.

– У справах, – тихо вiдповiла Мирослава, не впiзнавши свого голосу. Напевне, вона його надiрвала, коли волала в метро.

– Якi можуть бути справи об одинадцятiй ночi? Марiчка казала, що ти поiхала на базу ще з ранку та бiльше не поверталася.

– Я не була на базi.

– Я думав, що помiж нами немае таемниць.

– Якщо я скажу правду – ти менi не повiриш.

– Принаймнi я буду намагатися тебе зрозумiти, – мовив Андрiй i взяв у своi долонi руку Мирослави. Вона була прохолодною та здавалася такою слабкою.

– Сьогоднi в метро я бачила… Ти не повiриш, я бачила… – у Мирослави нiяк не повертався язик сказати, кого вона бачила.

– Привид?

– Майже. Свою бабусю.

Андрiй помiтив нездоровий блиск ув очах жiнки.

– Люба, ти ж знаеш, що вигадуеш нiсенiтницi, – якомога спокiйнiше заговорив вiн, погладжуючи руку дружини.

Зараз Мирослава була майже впевнена, що бачила саме свою бабусю, а не схожу на неi чужу стареньку.

– Я ж казала, що ти менi не повiриш, – Мирослава невдоволено звiльнила руку. – Я розумiю, що в це повiрити важко, але ж я ii бачила на власнi очi!

– Ти бачила ii так, як бачиш зараз мене?

– Нi, я бачила ii здалеку.

– Ти добре розгледiла ii обличчя?

– Я його зовсiм не бачила, – зiтхнула Мирослава.

– Тож, виходить, була iнша жiнка. Чи не так? Ти виснажилася на роботi, весь час думаеш про несплачений кредит, живеш у напрузi, чекаючи перевiрок. Тобi треба зупинитися на якiйсь час, попити заспокiйливе та снодiйне. Ти ж досi бачиш тi сни?

– Так.

– Хочеш, сходимо завтра до лiкаря вдвох?

– Я не хочу знову потрапити до божевiльнi.

– Можна лiкуватись амбулаторно. То як?

– Я подумаю. Ти маеш рацiю. Бабуся померла, а в мене розхиталися нерви. Добранiч, любий. Дякую за все. А тепер залиш мене, я дуже стомилась i хочу спати.

Андрiй запропонував разом повечеряти, але Мирослава вiдмовилася. У неi не було сили дiйти до кухнi. До того ж вона хотiла ще раз прокрутити в пам’ятi все, що вiдбулося цього дня. Їй треба проаналiзувати ще раз усi подii та зробити висновки. Вже засинаючи, Мирослава згадала, що так i не потелефонувала Оксанi.




6


Слова Андрiя майже стовiдсотково повторила Оксана, коли Мирослава розповiла про свою пригоду.

– Ось не хочеш прислухатися до моеi поради, – дорiкнула Мирославi подруга. – Поiдьмо до твого села. Ти побачиш усе своiми очима та заспокоiшся. Бо так у тебе незабаром дах зiрве.

– Ти ж знаеш, що я не можу, – зiтхнула Мирослава. – Розумiю, що ти маеш рацiю, але я ще морально не готова до поiздки.

– Я буду з тобою поруч. Попрошу свого бой-френда вiдвезти нас туди на автiвцi. Тож у будь-яку хвилину ми зможемо повернутися назад, – вмовляла Оксана.

– Дякую тобi. Тiльки-но я буду готова, одразу ж поiдемо, – погодилася Мирослава.

Кiлька днiв Мирослава нiкуди не ходила, опрiч крамницi. Зараз вона заспокоiлась i зробила висновок, що поводилася по-дурному. Зв

Сторінка 15

чайно ж, то була зовсiм чужа жiнка. Хiба не так одягаються тисячi сiльських жiнок поважного вiку? Усi вони носять бiленькi совдепiвськi хустинки у синю квiточку, сiрi практичнi кофтини та фартушки.

Мирославi треба було з’iздити до санепiдемстанцii. Можна було проiхати в метро кiлька станцiй, можна було й телiпатися в напханiй людьми маршрутцi цiлу годину. Мирослава вирiшила не спускатися в метро, боячись, що жахiття повториться. Можна було сiсти на маршрутку прямiсiнько бiля крамницi. Тодi iй довелося б робити пересадку. Якщо ж пройти пiвкварталу й завернути за рiг величезного майже скляного будинку у виглядi велетенського вiтрила, там сiсти на сто першу маршрутку та доiхати без пересадок. Мирослава вирiшила пройтись прогулятися, щоб не робити пересадок. Вона йшла не поспiшаючи. Було приемно розчинитися у великому натовпi, щоб вiдчути себе достоту такою, як i всi, а не заручницею снiв та примар. Вона мимоволi звела голову, милуючись тонованими блакитними вiкнами височенноi споруди. «Вiтрила» – так називали цю будiвлю. Тут були офiси рiзних органiзацiй i фондiв. «Скiльки ж тут кiмнат та офiсiв? – вiдрухово подумала Мирослава. – Напевно, кiлька тисяч. Можливо, десятки тисяч?»

Мирослава прискорила крок. Раптом серед натовпу вона побачила, як промайнула знайома бiла хустинка. Серце почало шалено калатати, розриваючи груди, в головi зашумiло й запаморочилося. Чи то iй привидiлося? Вона майже побiгла, наштовхуючись на перехожих. Вона помiтила стареньку. Та сама хусточка, та сама кофтинка. Мирослава не помiтила, як iз шиi злетiв ii улюблений зелений шалик. Вона не чула, що якась молодиця кричала iй навздогiн, намагаючись його повернути. Мирославi за будь-яку цiну треба було наздогнати ту незнайомку, щоб покласти край своiм сумнiвам. Вона вже наближалася до старенькоi, вiдстань мiж ними повiльно зменшувалася. Мирослава не стала гукати, щоб не сполохати жiночку. Десь у ii пiдсвiдомостi жеврiла думка, що то все ж таки ii бабуся. Вона навiть устигла уявити iхню зустрiч. Вiд цiеi думки у Мирослави мимоволi накотилися на очi сльози. Тим часом жiнка завернула за рiг «Вiтрил», а Мирослава змахнула сльозу, що застилала зiр. Староi вже не було! Мирослава забiгла за рiк будинку, але старенька як крiзь землю провалилася.

– Та що ж це таке?! – скрикнула у розпачi жiнка.

На неi з неприхованою цiкавiстю подивився огрядний дядечко у малиновiй краватцi. Спочатку Мирославу охопив вiдчай. Вона не знала, що робити далi. Хотiлося сiсти просто серед тротуару та з розпуки розревiтися. Але потiм вона подумала, що не можна гаяти час. Старенька мае бути десь поруч. Не могла ж вона взяти й ось так зненацька щезнути, луснути, як мильна бульбашка. Треба не гайнувати час на марнi сльози, а шукати й ще раз шукати!

Мирослава перейшла дорогу та потрапила до невеличкого скверика. Старенька могла стомитися й пiти сюди, щоб сiсти на лавку вiдпочити. На диво, тут ще з радянських часiв зберiгся невеличкий фонтанчик. І хоча вiн зараз був схожий бiльш на маленький потiчок, анiж на водограй, бiля нього завжди було людно. Алеями прогулювалися молодi матусi з вiзочками, галасувала дiтлашня, пiдставляючи руки пiд струменi води, на мить забувши про своi велосипеди. На лавках вiдпочивали старшi люди.

Мирослава пильно вдивлялася в людей навколо. Звичайно, мiськi старенькi дуже вiдрiзнялися вiд сiльських бабусь. Тому, якщо тут була старенька у бiлiй хустинцi, вони б ii одразу ж помiтили.

– Пробачте, – Мирослава пiдiйшла до лавки, де сидiли бабцi, – ви випадково не бачили тут бабусю у хустинцi та сiренькiй кофтинi? Вона худенька, невеличка на зрiст.

– Здаеться, такоi тут не було, – вiдказала одна.

– Нi, не було, це точно. Я вже двi години гуляю тут з онуком i такоi не бачила, – додала друга.

– Дякую, – сказала Мирослава та пiшла до iншоi лавки.

– А що, загубилася стара? – почула вона позад себе.

– На кшталт того.

– От горе, – зiтхнула бабця, – i молодим немае спокою через старих.

Мирослава обiйшла весь сквер, але нiхто такоi жiнки не бачив. Стомлена та розгублена Мирослава вирiшила повернутися додому, щоб заспокоiтись, i вже завтра поiхати у справах до санстанцii. Мимоволi ii погляд ковзнув до пiдземного переходу, яким можна було потрапити в метро. Жiнка заклякла на мiсцi. В пiдземний перехiд хутко спускалася старенька у бiлiй хустинi. Мирослава, боячись знову загубити ii з очей, побiгла щодуху до переходу. Вона ледь не впала на сходах, швидко пробiгла повз нав’язливих продавцiв квiтiв i зупинилася на розпуттi. Старенька могла вийти на другий бiк дороги або ж потрапити в метро. Мирослава, не роздумуючи нi хвилини, мерщiй пiднялася сходами. На вулицi старенькоi не було. Жiнка збiгла вниз та спустилася в метро. Тепер слiд було сподiватися лише на випадкову вдачу.

Мирослава зупинилася на платформi. Щойно пiдiйшла електричка i пасажири плавним потоком рушили до розчинених дверей. Бабцi нiде не було. Мирослава вже хотiла пiти до протилежноi електрички, коли раптово помiтила знайому бiлу хустинку. Старенька швидко зайшла у

Сторінка 16

агон. Мирослава враз зметикувала, що не встигне добiгти до потрiбного вагона, тому останньою вскочила в найближчий. Вона навiть не помiтила, що ледь не застрягла у дверях. Усi деталi були неважливi. Головне, що вона майже коло цiлi. На наступнiй станцii вона встигне першою вибiгти з вагона й пересiсти туди, де зараз перебувала старенька. Тепер iй нiкуди подiтися. Мирослава так хвилювалася, що iй здалося, нiби час зупинився i клята електричка до незмоги сповiльнила хiд. «Нарештi!», – Мирослава з полегкiстю зiтхнула, коли почула звук гальм.

Мирослава швидко вискочила з вагона та щодуху побiгла по платформi. Вона вскочила до вагона ще до того, як вийшли всi пасажири, й почала нишпорити очима повсюди. Дивно, але старенькоi нiде не було. Мирослава пройшлася по вагону, вдивляючись, чи не сидить та в якомусь куточку. В цей час зачинилися дверi. Електричка рушила з мiсця, хутко набираючи швидкiсть. У розпачi Мирослава притулилася розпеченим чолом до прохолодного скла дверей. І тут знову побачила стареньку в бiлiй хустинi. Вона зайшла в електричку на протилежному боцi. Це була лише частка секунди, але Мирослава могла поклястися, що не помилилася. Почуття розпачу та безнадii охопило все ii ество. Вже кiлька разiв вона була майже поруч, зовсiм близько. Їх роздiляли кiлька десяткiв крокiв, але старенька щезала просто у неi пiд носом! Чому так виходить? Мирослава схлипнула вiд розпуки. Сьогоднi, обов’язково сьогоднi вона повинна зустрiтися з незнайомкою (та чи з незнайомкою?). Лише тодi заспокоiться.

Мирослава провела у метро весь день, але марно. Ще тричi майже впритул була бiля бабцi, але якимось дивом та зникала у неi на очах. Увечерi знесилена жiнка пiднялась ескалатором i тяжко зiтхнула. «Ще один день коту пiд хвiст», – Мирослава згадала бабусинi слова. Вона поглянула на мобiльник. Була десята година вечора та безлiч пропущених дзвiнкiв. Андрiй о цiй порi був уже на роботi. Сьогоднi у нього нiчна змiна, а вона навiть не приготувала йому бутерброди. Нехай не ображаеться, але вона теж не байдики била. Не все ще втрачено. «Той, хто програв бiй, ще не програв усю битву», – спали на думку десь почутi слова. Мирослава не збиралася здаватися. Завтра вона прийде в метро ще раз. Не дожене стареньку завтра – прийде наступного дня. У тому, що бабця знову iй зустрiнеться, Мирослава навiть не сумнiвалася.

Мирослава ледь дотягла додому стопудовi ноги. На серцi було тоскно. Їй зовсiм не кортiло залишатися наодинцi всю нiч. Самотнiсть ii пригнiчувала, давила на голову, спину, не давала спокiйно заснути. Тому, прийнявши душ, Мирослава зателефонувала Оксанi.

– Люба подружко, ти ще не спиш? – запитала вона стомленим голосом.

– Нарештi! Славочко, де ти була весь день? Я тобi телефонувала разiв з десять, – почула вона в слухавцi знайомий голос, i на душi стало теплiше.

– Якщо я почну розповiдати, то ти мене до ранку не переслухаеш.

– Щось трапилося? – стривожено запитала Оксана.

– Так. Розумiеш, я в метро бачила свою бабусю!

– …

– Я знаю, це неймовiрно, але було саме так.

– Зачекай. Як ти могла ii бачити, коли та померла? Ти знову?

– Сама не знаю як, але я ii бачила, – впевнено повторила жiнка.

– І ти бачила ii перед собою?

– В тому-то й бiда, що я ii бачила ззаду.

– Ти помилилася, зустрiвши схожу жiнку.

– Менi здаеться, що нi. А взагалi я так заплуталася, як муха в павутиннi.

– Я зараз до тебе приiду, i ти менi все до подробиць розповiси. Згода?

– Тобi ж завтра на роботу, – нагадала Мирослава.

– Це тобi на роботу, бо нiколи не маеш вихiдного дня, а я завтра буду вдома, бо за кiлька годин настане субота. Все. Став чайника на плиту, я незабаром буду.

Мирославi не залишалося нiчого, як плестися на кухню та ставити чайник.

– … Ось де я пропадала цiлий день, – закiнчила Мирослава розповiдь про своi пригоди.

– Подружко, – сказала Оксана, витримавши мхатiвську паузу, – ти мусиш реалiстично дивитися на речi. То була не твоя бабуся – це стовiдсотково. Нiхто ще не повертався з того свiту. Нiхто!

– А якщо вона не померла?

– Ти ж сама бачила труну, могилу i все iнше. Ти жила в дитбудинку чому? Бо в тебе нiкого не залишилося. Чи не так?

– Я провела кiлька мiсяцiв у психiатричнiй лiкарнi. Можливо, ii смерть менi примарилася там, пiд дiею сильних лiкiв? Може ж таке бути?

– Нi! Нi й ще раз нi! Ти була у лiкарнi, бо зазнала великий стрес пiсля похорону. Не треба ганятися за незнайомою жiнкою. Забудь про неi та не ятри собi душу. Подивися, на кого ти стала схожа? Зблiдла, лице змарнiло, пiд очима чорнi кола, очi блищать, як у хвороi. Дай менi слово, що бiльше не будеш ганятися за старенькою.

– Не можу, – зiтхнула Мирослава. – А хочеш, ми завтра пiдемо з тобою разом i я тобi ii покажу? – Мирослава раптом оживилася та до болю стисла руку подруги.

– Добре. Я пiду з тобою завтра, але цiлий день бiгати за мiражем не буду.

– Дякую тобi, – Мирослава вдячно подивилася на подругу. Хто ще ii так розумiв? – Залишайся в мене ночувати, а завтра вранцi пiдемо до метро.

– Ти ж з

Сторінка 17

аеш, що я не зможу заснути на чужому мiсцi. До того ж ти не забула, що у тебе е чоловiк, якого треба нагодувати снiданком?

– Ледь не забула.

– А ти нiколи про це не забувай, бо будеш як я вити ночами у холодну подушку вiд самотностi.

…Хоч скiльки блукали подруги електричками, а бабцю так i не зустрiли.

– Я ж казала, що тобi все привидiлося, – сказала Оксана, кинувши погляд на настiнний годинник, що зателенькав на вежi. – Ми з тобою вже шiсть годин на ногах, а ii нiде немае.

– Ти менi вiриш, що старенька була?

– Що бабця була – вiрю, що то твоя бабуся – анi крапельки.

– Що тепер будемо робити?

– Йти по домiвках, купатися та натирати ноги охолоджувальним гелем, бо пiдошви аж печуть.

Мирослава подякувала подрузi, за звичкою цмокнула ii у щiчку та рушила до тролейбусноi зупинки. Додому можна було б дiйти й пiшки, але Мирослава вiдчувала неймовiрну втому. Проте вона не вважала, що день минув задарма. Їй стало на душi спокiйнiше. Можливо, i справдi розгулялася ii багата уява пiсля снiв? Нiякоi бабцi, схожоi на ii бабусю, взагалi не було?

– Ви проходите чи так i будете стояти на сходах, як пеньок? – Мирославу iз задуми вивiв невдоволений голос дуже товстоi та спiтнiлоi жiнки.

Мирослава мовчки пройшла по салону, знайшла вiльне мiсце бiля вiкна, стомлено сiла. Зараз вона повернеться додому, прийме душ i вип’е двi таблетки валер’янки. І все у неi буде добре. Треба зупинити свою бурхливу уяву. Бабуся померла. Вона нiколи не повернеться. Мирослава нiколи ii не побачить. Оксана мае рацiю, коли говорить, що треба жити в реальному, а не в уявному свiтi. Все! Вона бiльше нiколи не буде ганятися за бабусею-привидом. Вона не побiжить за нею, якщо навiть та буде зовсiм поруч. Мирослава на мить прикрила очi. Раптом ii нiби хтось штовхнув ззаду в плече. Вона здригнулася вiд несподiванки й одразу ж глянула у вiкно. Тролейбус проiжджав повз велику табличку «М». По спинi Мирослави пробiгли мурахи. До метро швиденько забiгла старенька в бiлiй хустинцi…




7


Нав’язливi думки про те, що ii бабуся жива, в’iлися в мозок Мирослави, як вугiльна пилюка в тiло гiрника. Вона цiлими днями ганялася за бабусею-примарою. Здавалося, та граеться з геть знеможеною жiнкою. Інодi вона дозволяла пiдiйти до себе зовсiм близько, так що жiнцi залишалося зробити кiлька крокiв, щоб розвернути стару до себе обличчям. Але в останню мить кудись зникала: вона то губилася в натовпi, то похапцем, в останню мить заходила до транспорту, залишивши позад себе розгублену Мирославу. Жiнка вiдчула в собi iнстинкт хижака, який давно голодний i зараз вийшов на полювання. У нього нема iншого виходу, вiн повинен будь-якою цiною добути здобич – вiд цього залежить його подальше життя. Навiть ззовнi Мирослава нагадувала звiра на полюваннi: рухи стали квапливi, рiзкi, знервованi, в очах з’явився незвичайний блиск. Вона забула про крамницю, не пам’ятала, коли востанне готувала вдома страви для чоловiка, коли телефонувала синовi. Зараз вона мала перед собою мету, яку прагнула досягнути в будь-який спосiб. Мирослава майже не спала ночами. Якщо забувалася на мить у тривожному снi, то знову бачила перед собою живу бабусю. Вона прокидалася з несамовитим криком, а потiм знову довго не могла заснути. За тиждень свого «полювання» вона геть схудла та змарнiла.

Мирослава знову повернулася додому близько опiвночi. Андрiй зустрiв ii бiля дверей, допомiг роздягнутися.

– Ходiмо щось з’iси, – сказав вiн, проводжаючи жiнку на кухню, бо та ледь трималася на ногах.

– Нiчого не хочеться, – мовила вона, сiдаючи до столу. – Хочу лише пити.

Андрiй налив у тарiлку ще теплого супу, поруч поклав ложку та окраець хлiба.

– Їж понад силу, бо зовсiм з нiг звалишся.

– Так-так, менi зараз потрiбно набратися сил, – Мирослава механiчно пiднесла ложку до рота, не помiтивши, що та порожня.

– Славо, нам треба з тобою серйозно поговорити, – сказав Андрiй, пiдносячи ложку з супом до рота Мирослави. Та ковтнула його, як голодне пташеня.

– Слухаю тебе.

– Я наполягаю на тому, щоб завтра ти пiшла зi мною до лiкаря, – чiтко карбуючи кожне слово, промовив Андрiй.

– До якого? Я ж не хвора.

– Ми пiдемо до психiатра.

– Я все зрозумiла, – в голосi Мирослави забринiла легка iронiя, – ти хочеш мене спровадити до божевiльнi. Давай! Так найлегше спекатися жiнки!

– Люба, чи я коли бажав тобi зла? Ти пройдеш курс лiкування i вже не буде тiеi староi, повiр менi. Я розмовляв з Оксаною, вона теж такоi думки.

– Так ви з нею вже змовилися? – засмiялася Мирослава. Смiх ii був злий, неприродний. – Чи не на мое мiсце вона мiтить?

– Що ти верзеш?! Що ти кажеш? Вона ж твоя найкраща подруга!

Мирослава перестала реготати так само зненацька, як i почала.

– Нi до якого лiкаря я не пiду, – кинула вона зле.

– Знову будеш до знемоги бiгати мiстом?

– Уяви собi, що так. Дякую за вечерю.

– Випий склянку теплого молока, я туди добавив меду. Моя мати так готувала татовi, коли той погано спав.

– Не хочу, – сказала, як вiдрубала. Повернулася та пiш

Сторінка 18

а, нiякого «добранiч».

До лiкарнi Мирослава все-таки потрапила. Наступного дня вона в електричцi знепритомнiла. Хтось викликав «швидку», й ii вiдвезли до лiкарнi. Добре, що у неi при собi був паспорт i записник з телефонними номерами. Чергова медсестра приймального покою викликала Андрiя. Мирославу направили не до терапевтичного вiддiлення, як планували, а до психiатрii. Андрiй розповiв лiкаревi про змiни в поведiнцi Мирослави. Лiкар сказав, що Мирослава дiйсно хвора, не проминувши дорiкнути, що жiнку слiд було доставити ранiше, не чекаючи на критичний стан.

…Коли Мирослава розплющила очi, то не одразу зрозумiла, де вона е. Незнайоме примiщення. Бiлi стiни. Бiла потрiскана стеля, схожа на географiчну мапу. Бiля лiжка тумбочка. Вiкна без фiранок, але загратованi. Є ще одне лiжко, на якому, закутавшись майже по самi вуха, спить якась жiночка. Мирослава зрозумiла: вона в лiкарнi. Вона напружила мозок, згадуючи останнi подii. Вона сiла в ту саму електричку, що й бабця у бiлiй хустинi. Бiльше нiчого не пам’ятала.

Мирослава пiдвелася з лiжка, повiльно пiдiйшла до вiкна. Здаеться, це був перший поверх, але на високому фундаментi. За вiкном – невеличкий скверик, де пiд розлогими яблунями, якi були схожi на гiгантськi парасолi, одиноко примостилися двi дерев’янi лавки. Все тiло здавалося заважким, у головi щось шумiло та гуло, ноги були нiби ватянi. А ще дуже хотiлося пити. Мирослава облизала язиком пошерхлi губи. Тягнучи важкi ноги, вона пiдiйшла до дверей, смикнула за ручку. Вони були замкненi. Мирослава затарабанила кулаком у дверi, забувши про сусiдку.

– Не грюкай, – сказала жiнка пiд ковдрою. – Прив’яжуть до лiжка, тодi будеш ревти як корова.

– Але ж я хочу пити!

– Вiзьми у мене на тумбочцi в чашцi воду, – запропонувала жiнка.

– Я не хочу пити з чужоi чашки.

– То натисни червону кнопку коло свого лiжка. Щоправда, тут не дуже люблять, коли iх турбують без потреби.

– Але у мене е потреба – менi дошкуляе спрага.

– То натисни, тобi принесуть «Боржомi», – гигикнула сусiдка й натягла ковдру на голову.

Санiтарка вiдкрила тумбочку бiля лiжка.

– Тут е вода та харчi, – лагiдно й тихо, як завжди говорять iз хворими, сказала санiтарка. – У вас красивий та уважний чоловiк.

– Сама знаю, – в тон iй вiдповiла Мирослава.

Вона вiдкрила пляшку «Миргородськоi» та жадiбно випила половину. Мирослава не хотiла нiкого бачити, тим паче розмовляти. Вона одразу ж лягла в лiжко й за прикладом сусiдки натягла на себе благеньку ковдру. Хотiлося вiдгородитися вiд усього свiту, побути на самотi, зiбрати до купи думки. Виходить, що вона психiчно хвора. Так вирiшив ii чоловiк i лiкар. Вони помиляються, бо не були на ii мiсцi, не бачили на власнi очi стареньку, тому вони iй не вiрять. Що ж, нехай буде по-iхньому. А лiкуватися вона буде, бо нерви натягнутi, як тятива стрiл. Один непомiтний рух – i на великiй швидкостi вилетить стрiла. Добре, якщо вона нiкого не зачепить. А якщо вiд неi постраждають близькi iй люди?

Коли принесли iжу, Мирослава з’iла геть усе, навiть не помiтивши, що в супi плавав один шматочок картоплини i ледь помiтна розварена дрiбна вермiшель. Потiм за мить проковтнула пiсну пшеничну кашу з солоним огiрком. Вона не противилася, коли ввечерi медсестра поставила iй крапельницю, та з виглядом слухняноi дитини ковтнула пiгулки.

Перед нiчною змiною до неi навiдався Андрiй.

– Як ти почуваешся? – запитав вiн, примощуючись на край лiжка.

– Дякую, добре.

– Ти вечеряла?

– Так, – вiдказала вона, вже не пам’ятаючи, що iла. – Не переймайся, у мене все добре.

Розмова не клеiлася. Мирослава нiкого не хотiла бачити поруч.

– Йди на роботу, бо спiзнишся.

– У мене ще е час.

– Я хочу спати, – сказала Мирослава, бо дiйсно у неi злипались очi.

– То вiд пiгулок спати хочеться, – встряла у розмову ii сусiдка по палатi.

Андрiй пiшов, але тут до Мирослави причепилася сусiдка.

– Мене звуть Таня. А тебе? – запитала вона, ходячи нiби маятник по палатi.

– Мирослава, – неохоче, заради пристойностi, вiдповiла Мирослава.

– Таке iм’я, що одразу не запам’ятаеш, – сказала Таня. – У тебе е ручка i клаптик паперу.

– Навiщо вони тобi?

– Запишу твое iм’я та прiзвище. А ще краще номер твого телефону.

– А номер навiщо?

– Коли мене звiдси випишуть, я буду тобi телефонувати. Мене повиннi незабаром вiдпустити додому.

– Скiльки часу ти вже лiкуешся?

– Чотири мiсяцi. А минулого разу я тут лежала п’ять мiсяцiв i три днi!

П’ять мiсяцiв?! Нi, Мирослава на таке не згодна. Їй не можна залишатися тут так довго. Завтра прийде на обхiд лiкар, i Мирослава попрохае його давати iй сильнодiючi лiки, щоб за тиждень-два повернутися додому.

– Так е у тебе ручка й папiрець? – вивiв ii з задуму голос Танi.

– Подивися в тумбочцi, що там е.

– Овва! Тут у тебе такий красивий виноград! – з дитячим захопленням скрикнула Таня. – Ти мене почастуеш?

– Бери, що хочеш, – сказала Мирослава стомлено та додала: – Тiльки, будь ласка, не маяч перед очима.

Мирослава повернулася обличч

Сторінка 19

м до стiни й не помiтила, коли заснула. Вона вiдмовилася вiд вечерi, прийняла лiки та знову заснула.

Мирослава прокинулася вночi. Їi сусiдка монотонно, з однаковою перiодичнiстю видавала «хррр-фуу». Мирослава подумала, що проспала пiвдня, а тепер буде страждати на безсоння. Вона тихенько пiдвелася з лiжка, пройшлася по палатi. У вiкно лив свое срiблясте сяйво круглолиций мiсяць. Мирослава згадала, як бабуся завжди iй радила довго не дивитися на мiсяць. Але вiн був такий великий, з рожевими вiдтiнками, суворий i холодний серед мiрiад миготливих зiрок! Жiнка пiдiйшла до вiкна та замилувалася нiчним небом, яке перерiзав Молочний Шлях, нiби великий шматок пирога. Парасольки яблуневого гiлля зараз стали темними й кидали на землю чорну тiнь.

Мирослава потяглася рукою, щоб ширше вiдкрити кватирку, та завмерла. Знадвору долинало сюрчання цвiркунiв i тихеньке схлипування. Мирослава заклякла в однiй позi та затамувала подих, вслухаючись у дивний звук. Сумнiвiв не було: за вiкном хтось тихесенько й жалiбно плакав. І тут жiнка помiтила на лавцi пiд яблунею маленьку, схилену постать у бiлiй хустинi. Це була та сама старенька! Мирославi вiд хвилювання запаморочилось у головi, а в грудях шалено закалатало серце. Вона щосили затарабанила у вiкно.

– Бабусю! – закричала вона. – Ти мене шукала? Я тут! Я зараз вийду до тебе!

– Що?! Що трапилося?! – зiскочила з лiжка перелякана Таня. – Ти зовсiм здурiла чи що? – запитала вона невдоволеним сонним голосом.

– Дивись, дивись, там до мене прийшли!

– Твоi родичi теж такi дурнi, як i ти? – позiхнула Таня, натискаючи червону кнопку бiля свого лiжка.

Майже одночасно клацнув у дверях замок i зайшла медсестра i черговий лiкар.

– Чому не спимо? – запитав лiкар.

– До мене прийшла бабуся! – зi сльозами радощiв на очах вiдповiла Мирослава. – Випустiть мене до неi.

– Час побачень буде завтра вранцi та ввечерi, – сказав лiкар.

– Але ж вона мене знайшла! – збуджено говорила Мирослава.

– Вона здалека приiхала?

– Напевно!

– Ви не знаете, де вона живе? – поцiкавився лiкар.

– Живе? Взагалi, я думала, що вона померла…

– Де ваша родичка?

– Ось там! Бачите… – почала Мирослава й поглянула у вiкно. – Ось бачите, ii вже нема! – Жiнка почала плакати. – Це ви у всьому виннi! Вона мене стiльки шукала, я бiгала за нею по всьому мiсту, а коли ми мали зустрiтися, ви все перекреслили! Я ненавиджу вас! Ненавиджу цю огидну лiкарню! – У Мирослави почалася iстерика.

Лiкар щось шепнув медсестрi. Вона швидко повернулася зi шприцом. Лiкар мiцно тримав руку Мирослави, бо та втратила над собою контроль i якомога пручалася. Медсестра вправним рухом зробила укол у передплiччя. Мирослава збагнула, що не може чинити опiр. Їi тiло обм’якло. Незабаром вона вiдчула, що провалюеться в пiтьму. Страху не було, лише жаданий спокiй…




8


Олексiй Степанович попрохав медсестру привести до кабiнету хвору Мирославу Бабенко, яка серед ночi здiйняла галас. Загалом, вiн вже мав бесiду з чоловiком хвороi, який розповiв, що його дружина зовсiм знесилилася, бiгаючи за бабусею-примарою. Слова чоловiка були лише частиною дiагнозу. Основне Олексiй Степанович мав з’ясувати у розмовi з хворою. Лiкар завжди запрошував хворих на розмову до свого кабiнету. Тут був невеличкий акварiум, де поважно плавали скалярii та пара золотих рибок. Вiн доклав багато зусиль i власних коштiв для того, щоб у кабiнетi панував домашнiй затишок. На пiдвiконнi та стiнах було багато квiтiв. Навiть важко було вiдрiзнити, де штучнi, а де живi квiти. Частенько санiтарка поливала у вазонах штучнi квiти, а потiм вони з лiкарем вiд душi смiялися.

В кутку дзюрчав, виспiвував нехитру свою пiсеньку невеличкий штучний струмочок. Годинник, який цокотiв на стiнi, Олексiй Степанович наказав забрати з кабiнету i повiсити в холi, де над дверима нiби спецiально для нього чимало рокiв стирчав великий цвях. У однiй iз шухляд робочого столу лiкаря лежали олiвцi та аркушi ватману. За задумкою лiкаря, обстановка в кабiнетi допомагала пацiентам розслабитися та бути бiльш вiдвертими. Це майже завжди спрацьовувало. Чекаючи на Мирославу, лiкар дiстав зi столу пачку кольорових олiвцiв й аркуш ватману.

– Добридень, – сказала Мирослава, зайшовши до кабiнету. Медсестра вийшла, тихо причинивши за собою дверi.

– Добрий, добрий день, – осмiхнувся лiкар i запросив пацiентку сiсти напроти нього у велике крiсло. Це крiсло вiн купив за власний кошт i потiм анiтрiшечки не пошкодував про це. Воно було м’яке, велике та зручне. Пацiенти завжди почувалися в ньому зручно й затишно.

Ненав’язливо, професiйно та делiкатно Олексiй Степанович почав розмову з хворою. Спочатку Мирослава iжачилася, вiдповiдала короткими фразами, але поступово почала розкриватися. Вона розповiла про свое дитинство до того моменту, коли ii направили до психлiкарнi. Досвiдчений лiкар помiтив, що далi жiнцi стало важко говорити. Скорiше за все спогади були нелегкi.

– На сьогоднi досить, – зупинив вiн Мирославу. – Я вам дам цей папiр та олiвцi. Спробуйте змалювати

Сторінка 20

все свое життя у виглядi рiзних кольорiв. Життя ж смугасте. Чи не так? То йде бiла смуга, то сiра, то чорна. А бувають теплi днi та подii. Ви зi мною згоднi?

– Так, – кивнула Мирослава.

Вона забрала олiвцi й папiр зi столу, мовчки вийшла. За нею тiнню прослiдувала чергова медсестра.

…Мирославi сподобалась iдея лiкаря. Вона й не задумувалася, що ii життя таке смугасте. Коли щось не лагодилося в неi, бабуся говорила, що пiсля темноi ночi завжди приходить ясний день. Але це було так давно!

Мирослава покрутила олiвець у руках. Вiн був чорного кольору. Нi, не з такого кольору починалося ii свiдоме життя. Жiнка дiстала рожевий олiвець. Саме таким рожевим, кольору мальв, було ii дитинство. До цього часу Мирослава, коли десь бачила цi квiти, згадувала свое дитинство. Можливо, тому, що iх було багато навколо хати? Чи тому, що коли прокидалася вранцi, то у вiкно разом iз сонцем заглядали до неi мальви? Не вагаючись, вона зафарбувала частину аркуша рожевим кольором. Раптова смерть бабусi лягла на папiр жирною чорною смугою. Далi була психлiкарня. Мирослава хотiла нанести цю частину свого життя чорним кольором, але передумала. Кiлька мiсяцiв прожила там, як у туманi. Їй давали лiки, вiд яких вона погано розумiла, що дiеться навколо. Коли згадувала про смерть бабусi, починала плакати. Кожен укол паралiзовував ii свiдомiсть, i вона впадала чи то в забуття, чи то в сон. Цей перiод Мирослава видiлила сiрим кольором.

Далi… Далi був iнтернат. Там була вихователька Валентина Іванiвна, товста, брутальна, груба й ненависна. А ще були Люда та Юля. Лiжко Мирослави було поруч iз лiжками цих дiвчат.

– Будеш заправляти нашi лiжка, – одразу ж iй поставила умову прищава Люда.

– З якого переляку? – гмикнула Мирослава.

– Будеш iз нами дружити – буде у тебе все добре, – зауважила Юля.

– Дружити? Можливо. Але застеляти за вами лiжка – нi, – смiливо вiдповiла Мирослава, розумiючи, що треба звикати до нового життя i не можна дозволити цим двом нахабам-ненажерам одразу ж сiсти iй на голову.

– Тут головна не Жаба, а я i Люда, – жуючи яблуко, мовила Юля.

– Менi однаково, – вiдказала Мирослава, лягаючи на лiжко. Вона не мала нiякого бажання продовжувати розмову.

– Ми тобi, пташечко, швидко крила обламаемо! – крикнула Люда так, що з рота вилетiв шматочок булки, який вона не встигла ковтнути. – Не таких приручали! Ще будеш навколiшки повзати та ноги нам лизати!

– Ось вам! – скипiла Мирослава й тицьнула iм дулю.

Дiвчатка, якi мовчки споглядали за цiею сценою, пирснули смiхом.

– Ну, сучко, зачекай, – прошипiла Люда та кинула дiвчатам: – Чого ржете, кози?

– Можливо, треба спочатку познайомитися? – сказала худенька бiлявка з блакитними очима. Вона пiдiйшла до Мирослави, сiла на край лiжка. – Я – Тетяна, – сказала вона.

– Мирослава, – вiдповiла та, радiючи, що хоча б хтось е, з ким можна буде спiлкуватися.

А ввечерi, коли всi полягали спати i свiтло вже було вимкнене, Мирослава крiзь сон почула, як до неi наблизилися чиiсь кроки.

– Ми тобi обiцяли обламати крила? – пошепки запитала Люда.

– Ну то й що? – Мирослава насторожилася, вiдчуваючи щось недобре.

– Тобi «темну» нiколи не робили? – спитала Юля, накриваючи Мирославу своею ковдрою.

Дiвчина почала пручатися, але ii накрили двома ковдрами та почали гамселити кулаками. Мирославi не залишилося нiчого, як згорнутися бубликом, затуливши голову вiд ударiв руками. Було соромно вiд приниження та боляче, але дiвчина лише стогнала. Вона зняла з себе ковдру тiльки тодi, коли перестали сипатися удари. Ковтаючи сльози й тамуючи бiль, Мирослава ледь дiйшла до туалету, щоб змити кров, яка юшила з носа. Тiло болiло так, нiби по нiй проiхав каток.

– Боляче? – почула вона позаду себе тихий голос Тетянки.

– Нiчого, – Мирослава спробувала крiзь сльози усмiхнутися, – до весiлля загоiться.

– Людка та Юлька справжнi наволочi.

– Вони не дочекаються мого приниження.

– Вони знову тебе битимуть, – спiвчутливо мовила Тетянка.

– Казав слiпий «побачимо», казав глухий «почуемо».

– Дай iм що-небудь, щоб вiдчепилися, – порадила Тетянка.

– Що?

– Щось iз одягу чи з косметики. Що у тебе е?

– Лише той одяг, що тут видали, а косметики у мене взагалi нiколи не було.

– Це погано. А ласощi родичi тобi будуть привозити?

– У мене нiкого нема.

– Це ще гiрше, – зiтхнула дiвчинка. – Нiчого, ми з тобою щось вигадаемо.

– Наприклад?

– Можна в когось уночi вкрасти цукерок чи яблук i iм вiддати, – прошепотiла у вухо Тетянка.

– Ти що?! – обурилася Мирослава. – Я на таке нiколи не пiду!

– Ходiмо спати, час покаже.

Мирослава довго не могла заснути. Їi нiхто нiколи не бив, тому вона почувалася приниженою та безпорадною. Вона чiтко розумiла, що треба призвичаюватися до нового життя, вчитися жити по-новому, але як – ще не знала. В той час вона ще не знала, що неприемностi лише починаються…

Вранцi Мирослава прокинулася вiд крикливого голосу виховательки: «Пiдйом!» Дiвчина не одразу збагнула, чому в неi мокра постiль. Вона пiднялася, ог

Сторінка 21

ядаючи свое простирадло.

– Дивiться, новенька встялася! – несамовито закричала Люда, тикаючи пальцем у бiк розгубленоi Мирослави.

Вона не знала, що робити. Мирослава швидко стягла мокре простирадло, вiдчуваючи, як обличчя пашiе вiд сорому.

– Чому ти не попередила, що обсикаешся? – пiдiйшла до неi Валентина Іванiвна.

– Я… Я… Це вперше, – промимрила Мирослава, ладна ось-ось розплакатися.

– Розкажи комусь цю байку! Вдягайся та неси матрац на вулицю, – дала вона команду, поморщив носа, схожого на картоплину. – Та не забудь у нянечки взяти клейонку.

Мирославi довелося пережити ще одне приниження. На подвiр’i вже було кiлька хлопчакiв, якi одразу ж помiтили дiвчину, що вiшала мокрий матрац на жердину.

– Вонючка! Дивiться, вонючка встялася! – закричав один з них, i як по командi всi зареготали, пiдхопивши оте принизливе «вонючка».

З того дня Мирослава спала на клейонцi, поверх якоi клала простирадло. Вона намагалася взагалi не спати, щоб не трапилося прикростi, але рано чи пiзно сон заволодiвав нею. Вранцi вона знову чула огидне слово «вонючка».

В iдальнi теж було непереливки. Люда чи Юля сiдали з нею за один стiл, щоб забрати котлету, сосиску або бiфштекс, залишаючи дiвчинi саму кашу. Вони забирали у неi печиво та фрукти, тому Мирославi зоставалися супи й кашi. Валентина Іванiвна все те бачила, але нiяк не реагувала. Головне для неi було те, щоб не трапилося нiчого страшного з дiтьми, а те, що Мирослава залишалася голодною, – такi дрiбницi. Друга вихователька Ірина Михайлiвна допрацьовувала останнiй рiк до пенсii. Вона була виснажена багаторiчною працею в цьому закладi та самим життям i вже, окрiм жаданоi пенсii, нiчим не цiкавилися. Чи iй було яке дiло, що Мирослава голодна, коли у неi самоi зашкалюе тиск i трiщить голова? Ірина Михайлiвна весь час поглядала на годинник. Здавалося, що вона рахуе секунди до того моменту, коли зможе покинути цей заклад i опинитися вдома на диванi наодинцi з подушкою. А Мирослава, змучена безсонням та недоiданням, через пiвроку зомлiла прямо на заняттях. Їi вiднесли до iнтернатiвського медпункту, потiм викликали лiкаря, який дав направлення до психiатричноi лiкарнi.

– Але чому туди?! – схлипнула Мирослава, коли те почула.

– По-перше, треба вилiкувати енурез, – сказав лiкар. – Ти ж хочеш вилiкуватися?

– Так! – твердо вiдповiла Мирослава i смiливо пiшла до машини «швидкоi».

За нею з вiкон спостерiгали Люда та Юля. Боковим зором Мирослава помiтила, як вони смiялися, тицяючи в ii бiк пальцями…

З лiкарнi Мирослава повернулася за мiсяць. Вона вiдпочила, посвiжiшала, бо мала гарне харчування. Дiвчина вiдчула в собi приплив нових сил, щоб давати вiдсiч Людi та Юлi. Але першого ж дня iсторiя повторилася. За снiданком Люда плюнула в тарiлку Мирослави. Дiвчина мовчки вiднесла тарiлку з недоторканою кашею.

– Якщо ще раз так зробиш, – сказала Мирослава, нахилившись до вуха Люди, – я тебе вб’ю. Ти ж знаеш, звiдки я повернулася.

– Га-га-га! – в один голос розсмiялися Люда i Юля. – Хто тебе боiться, курка драна?!

Мирослава наiвно гадала, що iнцидент вичерпано. За обiдом Юля поколупалася пальцем у носi, а потiм цей палець тикнула Мирославi в борщ. Дiвчата пообiцяли iй знову влаштувати «темну», але чомусь цього не зробили. Дочекавшись, доки вони поснуть, Мирослава довго думала про те, як iй бути далi. Вона так i не дiйшла якогось певного висновку. Цiеi ночi iй здалося, що бабуся ii зрадила. Вона навчила Мирославу доглядати себе, бути завжди охайною, прати, прибирати, працювати на городi. Вона навчила бути доброю та поступливою, вiрити людям, але вона не сказала, що за мiсце пiд сонцем треба боротися щодня, щогодини. Якщо не вмiти цього робити, то цей великий свiт тебе розчавить, як комаху на дорозi. Мирослава не знала, як вижити, коли стикнулася з реалiями життя. Вона була зовсiм не готова до боротьби, все ще наiвно вiрячи в те, що свiт тримаеться на добротi й щиростi. Виявляеться, що треба бути зубатою, щоб вiдхопити в життя свiй ласий шматочок, але як це робити – бабуся не навчила. Усi питання залишилися без вiдповiдi. Мирослава вирiшила трiшки зачекати, доки не знайде вiдповiдь. Наразi iй залишалася нiч, щоб знову у снах побачити бабусю живою…

Мирослава почала малювати сiру смугу життя в iнтернатi, але не закiнчила, зупинилася. Недовго думаючи, послинила олiвець i намалювала на сiрому тлi чорнi кружальця. Чи зможе вона розповiсти про них кому-небудь? Адже колись вона заприсяглася забрати цю таемницю з собою в могилу…




Частина друга




9

Юрко легко зiстрибнув з високих схiдцiв потяга. Вiдчувши пiд ногами рiдну землю, щасливо всмiхнувся. Ось вона, рiдна земля його мiста! Нарештi! Стiльки часу, доки служив у славному вiйську, вiн мрiяв про цю мить. Йому здавалося все привiтним: i обшарпане роками стареньке примiщення вокзалу, i заклопотанi люди з великими валiзами, i продавчиня пирiжкiв, i навiть безхатченко-пес, який заметляв хвостом, глянувши у бiк Юрка.

– Зараз, зараз, собацюго, – Юрко потрiпав загривок пса, – я тобi щось д

Сторінка 22

м.

– Вiн не такий вже й голодний, як ви думаете, – промовила лiнивим голосом продавчиня пирiжкiв.

– Вiн теж мае право на свято. Дайте менi три пирiжки з м’ясом.

– А яке сьогоднi свято? – запитала жiнка, подаючи ще гарячi пирiжки.

– Я вiддав честь Батькiвщинi – вiдслужив у армii та повернувся додому! – весело сказав Юрко. Настрiй у нього був пречудовий i вiн ладен був розцiлувати чорний мокрий нiс пса, що миттю ковтнув пирiжки i з цiкавiстю зазирав хлопцевi у вiчi.

– Яка там Батькiвщина? – жiнка махнула рукою. – Розкрадено все, що можна, все розвалено, все сплюндровано. Чи я коли могла навiть думку допустити, що, маючи двi вищi освiти, буду торгувати смердючими пирiжками на вокзалi?

– Украiна не винна, що в неi такi правителi. Так чи нi, мiй друже? – Юрко звернувся до пса. Той ще швидше заметляв хвостом. – Ходiмо, я тебе морозивом почастую.

– Вiтаю зi щасливим поверненням! – крикнула навздогiн хлопцевi жiнка й знову монотонно, завченим голосом завела: – Пирiжки! Гарячi, свiженькi пирiжки!

Нагодувавши песика, Юрко в останню мить заскочив до маршрутки i вже за пiвгодини був удома в обiймах рiдних. Коли мати з бабунею пiд час зустрiчi вилили зайвi сльози та перестали голосити: «Який ти став худенький!», – батько мiцно потис синовi руку.

– Не худий, а справжнiй чоловiк, уже не хлопчисько, – зауважив вiн.

За мить стiл ломився вiд страв. Здавалося, що мати наготувала стiльки, що вистачить нагодувати цiлу роту. Випили з батьком, як годиться, по чарчинi, жiнки скуштували домашнього виноградного вина, i почалися звичайнi розмови про знайомих. Виявилося, що Юрковi нема кого з друзiв запросити в гостi. Хто ще був у армii, дехто виiхав з мiста на навчання, хтось подався на заробiтки за кордон.

– Жаль, що немае зараз Мишка, мого найкращого друга з дитинства, – зiтхнув Юрко. – Ото б ми з ним загуляли!

– Йому залишилося служити ще чотири мiсяцi, – уточнив батько.

– Знаю, тато, знаю. Ми з ним частенько теревенили по телефону. До речi, як там тьотя Мирослава? Мишко казав, що вона в лiкарнi, а що з нею, так достеменно i не розповiв.

– Синку, – батько зiтхнув, запалив цигарку, – поганi справи у Мирослави.

– Вона тяжко хвора? – стривожено запитав Юрко.

– Як сказати… Якщо у лiкарнi, то дiйсно хвора. У божевiльнi вона. Я телефонував Андрiевi, бо ми хотiли ii навiдати, але вiн нам порадив поки не ходити.

– Але чому?! Якщо людина хвора душею, то треба якось пiдтримати ii морально. Я не буду просити на це дозвiл у дядька Андрiя. Ми виросли з iхнiм сином як два брати. Я сьогоднi ж навiдаю тiтку Мирославу!

– Тобi виднiше, синку, – сказала мати. – Шкода ii, така добра, душевна жiнка.

…Юрковi довелося чекати у фойе з пiвгодини, доки скiнчиться «тиха година» в лiкарнi.

Потiм вiн ще хвилин з десять умовляв лiкаря дати дозвiл на побачення з Мирославою.

– Розумiете, лiкарю, – намагався переконати Олексiя Степановича хлопець, – тiтка Мирослава менi нiби друга матiр. Ми з ii сином народилися в один день i в однiй палатi. У моеi матерi були пологи з ускладненнями i вона першi днi не могла мене годувати груддю. Тiтка Мирослава стала менi молочною матiр’ю. А коли ми з ii сином зростали, то ходили в одну групу дитсадка. Спочатку ми опинилися в рiзних групах, але ненадовго. Ми такий лемент здiйняли, що завiдувачка дитсадка прибiгла…

– Юначе, я вас розумiю, але зараз хворiй потрiбен спокiй i ще раз спокiй.

– Лiкарю, ii побачення зi мною – це нiби побачення з сином. Чи воно iй зашкодить? – Юрко з надiею поглянув у вiчi лiкаревi.

– Не бiльше як пiвгодини.

– Дякую!

Мирослава була вкрай здивована, коли ii медсестра провела в коридор для вiдвiдувачiв. Жiнка навiть не уявляла, хто на неi мiг чекати. Андрiй забiгав зранку перед роботою, Оксана прийде ввечерi, а бiльше нiкому. Яким же був ii подив, коли до неi з букетом троянд пiдiйшов юнак у вiйськовiй формi.

– Юра! Юрочко, невже це ти? – Мирослава обiйняла хлопця. – Очам своiм не вiрю! Який ти став… Подорослiшав, змужнiв, справжнiй чоловiк!

– Мишко, сподiваюся, теж подорослiшав. До речi, як вiн?

– Мишко? – Мирослава знiтилася. Вона так була зайнята пошуками бабусi-примари, що вже тижнiв зо два не телефонувала синовi. – З ним усе добре. Розкажи менi, як служилося, тiльки без брехнi.

Юрко жваво розповiдав про армiйськi буднi, згадував кумеднi моменти, намагаючись хоча б якось викликати у тiтки Мирослави усмiшку. Зовнi вона здавалася цiлком здоровою, хiба що всмiхалася лише куточками уст та iнодi роззиралася навколо себе, нiби шукала когось очима.

– Ой, менi вже пора, – схаменувся хлопець. – Лiкар дав лише пiвгодини.

– Будеш телефонувати Мишковi, скажи, що у мене все добре, – попрохала Мирослава. – Напевно, я трiшки перевтомилася в крамницi. Ось вiдпочину трохи, заспокоюсь, i все буде добре. Дякую, що не забув мене.

Мирослава пiшла до палати у супроводi медсестри. Наостанок глипнула на Юрка, i вiн зустрiвся з ii поглядом. В очах жiнки було стiльки смутку, що хлопцевi защемило серце. Звичайно ж, вона не розповi

Сторінка 23

а йому про своi проблеми, але що вони були у жiнки, Юрко не сумнiвався. Цього ж вечора вiн зателефонував Мишковi. Друг йому розповiв, що у матерi з’явилася причеплива думка про те, нiбито ii бабуся не померла й вона ii бачила на власнi очi. Юрко, як нiхто з рiдних Мирослави, розумiв ii та пройнявся спiвчуттям. Вiн усвiдомлював, що рано чи пiзно сам стане пацiентом цiеi лiкарнi. «Якщо самотужки не впораюся зi своею проблемою», – подумав хлопець.

Пiзно ввечерi Юрко зайшов до своеi кiмнати. Бабуня поiхала в село, тож мати сама потурбувалася, застеливши йому лiжко. Приемно, до болю знайомо пахла свiжовипрана та випрасувана постiль. М’яке свiтло вiд бра робило кiмнату ще охайнiшою та бiльш затишною. Хлопець увiмкнув комп’ютер. Звичайно ж, Інтернет не був пiдключений. Нiхто, крiм нього, ним не користувався. Треба, не зволiкаючи, завтра зранку пiд’еднатися до Всесвiтньоi мережi. Як зараз без Інтернету? Тим паче йому, Юрковi. Хлопець лагiдно торкнувся пальцями монiтора, клацнув клавiшами. Вiн вiдкрив шафу, дiстав бiнокль. Трохи вагаючись, вимкнув свiтло, тихенько прочинив дверi на балкон. Його улюблений стiлець стояв на звичному мiсцi. «Цiкаво, – подумав вiн, – чи цей стiлець увесь час тут чекав на мене, чи завбачлива мати принесла сьогоднi?» Хай би там як, Юрко зручно вмостився на стiльцi та завмер у чеканнi. Скiльки ж днiв вiн з нетерпiнням та внутрiшнiм хвилюванням мрiяв про цю мить! Нарештi, нарештi вiн вдома! Нарештi сидить у цiлковитiй темрявi, коли його нiхто не бачить, але вiн може побачити багато чого цiкавого. Юрко вiдчув, як сильно стугонить у грудях серце вiд хвилювання та очiкування. Нi, ще трiшки, ще мить – i вiн буде вчиняти тортури над своiми бажаннями. Лише тодi вiн зможе вiдчути повною мiрою солодку мить. Хлопець тремтливими руками кiлька разiв поспiль поривався пiднести бiнокль до очей, але знову iх опускав. Не зараз. Треба ще трiшки себе помучити. Вiн не помiчае, як мiцно стискае бiнокль, але чiтко вiдчувае, як тепла, бентежна хвиля, схожа на оргазм, заливае всi клiтинки його тiла, змушуючи тремтiти кожен м’яз. Можна, вже можна! Юрко пiдносить бiнокль до очей так нiжно та обережно, як найбiльш дорогоцiнну рiч. Напроти нього – багатоповерхiвка. Деякi вiкна темнiють чорними дiрами. Але бiльшiсть iз них мерехтiли свiтлом вiд екранiв телевiзорiв, а в багатьох ще свiтилося свiтло. Хлопець i далi себе катував. Найдужче його цiкавило одне вiкно на п’ятому поверсi, але вiн не поспiшав туди дивитися.

Чим довше очiкування – тим милiша зустрiч. Юрко навiв бiнокль на другий поверх, туди, де жили двое стареньких. Дiдусь був у iнвалiдному вiзку. Кожного вечора його дружина вивозила на балкон, сама ставала позаду, клала йому на плечi своi руки. Хлопець трохи зачекав. У вiкнi кiмнати горiло свiтло, але на балконi нiкого не було. Незабаром вийшла старенька. Вона була сама. Жiнка трохи постояла на звичному мiсцi та пiшла до кiмнати. За двi хвилини вона вимкнула свiтло. Скорiше за все, ii чоловiк помер, i тепер вона, напившись на нiч снодiйних пiгулок, буде довго крутитися в лiжку, намагаючись заснути, бо з чоловiком померла ii друга половинка. Поруч iз ними живе подружжя середнiх рокiв. Зараз, як i колись, вони були на кухнi. Скiльки Юрко за ними спостерiгав, вони завжди сварилися за вечерею. Сварка для них була, як хлiб до борщу – не посварившись, вони нiколи не йшли з кухнi. Пiсля сварки жiнка прибирала зi столу посуд i ставила його у раковину. В цей час чоловiк iшов до спальнi та вмикав торшер. Вiн лягав спати завжди в майцi. Жiнка заходила до спальнi, лягала у лiжко поруч чоловiка. Вiн обiймав ii, намагаючись поцiлувати. Вона трохи опиралась, але коли вiн опинявся над нею, одразу вимикала свiтло. Юрко домислював, що вони займаються коханням так: вiн у незамiннiй майцi, вона – у нiчнiй сорочцi, все поспiхом, аби не чiплявся. У цiй нецiкавiй сiм’i Юрко нiколи не бачив дiтей. Напевне, згори вирiшили не посилати тiй сiрiй родинi дiтей, щоб вони не успадкували таку саму сварливу вдачу своiх батькiв. На четвертому поверсi в одному з вiкон завжди довго свiтилося. Там за письмовим столом вечорами сидiла жiнка, типова «синя панчоха». Скорiше за все, вона працювала або вчителем, або викладачем. Перед нею був стос книжок i зошитiв. Вона сидiла над ними до пiвночi. Юрко нiколи не помiчав, щоб ця жiнка колись робила собi маски на обличчя чи фарбувала волосся. Та чи колись заглядала вона у люстерко? Здавалося, що окрiм роботи ii нiщо не цiкавить. До неi не приходили подруги, а про чоловiкiв нема чого й говорити. Чи можна так жити? Життя таке цiкаве, а вона його марнуе роботою. Можливо, у неi було нещасливе кохання i вона розчарувалася в чоловiках? Якщо зробити iй гарну зачiску, зафарбувати сивину, стильно вдягти, примусити викинути геть старечi туфлi, а поставити на високi пiдбори, то вийде красуня. Невже iй нiхто не пiдкаже? Невже вона просидить за зошитами до самоi пенсii, а потiм буде плакати ночами у подушку та гадати, чому не склалося життя? Чому щастя пройшло повз неi? І чому не народила дитину для себе, щоб бу

Сторінка 24

о кому iй на старостi подати склянку води?

Юрко помiтив, що в деяких квартирах змiнилися хазяi. На шостому поверсi жив самотнiй чоловiк. Зараз там оселився молодий хлопець. Може, вiн був ще студентом. Вiн сидiв за комп’ютером, коли до нього завiтав знайомий зi своею подружкою. Вони принесли пластикову пляшку пива та велику тарань. Одразу ж комп’ютер залишився сам на сам, а весела компанiя перебралася на кухню. Але не цi вiкна цiкавили Юрка.

З трепетом у душi вiн нарештi дiбрався до заповiтного п’ятого поверху. Щоб ще трохи себе подражнити, вiн зупинив свiй погляд на вiкнах кухнi. Там не було свiтла. Це була добра прикмета. Якщо господиня не на кухнi, то мае бути вже в кiмнатi. Юрко навiв бiнокль на заповiтне вiкно i вiдчув прикре розчарування – воно було темним. Невже бiлявка так рано лягла спати? Чи затрималася допiзна на роботi? Ранiше з нею такого нiколи не траплялося. Вiн ще довго вдивлявся в темнi зiницi вiкон. Марно. Їi не було вдома. Розчарований, вiн ще з пiвгодини нишпорив очима по чужих вiкнах. Коли його погляд знову зупинився на ii вiкнах, вони були такi самi темнi та непривiтнi.




10


Пiсля зустрiчi з Юрком у Мирослави на душi потеплiло. Здавалося, не Юрко, а сам Мишко приходив до неi в лiкарню. Вона знову згадала, що довго не телефонувала синовi. Як вона могла? Боялася, що син почне ставити зайвi питання? Так, напевно, Андрiй вже все йому розповiв. Мирослава вiдчувала себе зрадницею. Ледь дочекавшись вечора, вона взяла мобiльника в руки, пiдiйшла до вiкна. Дратувало те, що з коридору у вiконце так часто зазирала медсестра, а сусiдка по палатi то хропла, як кiнь, то не спускала з неi очей i чiплялася зi своiми порадами. Не було мiсця, де можна б спокiйно поспiлкуватися з сином. Жiнка зiтхнула й натиснула клавiшу виклику.

– Мамо, матусю, як ти, моя хороша? – Мишко не приховував радостi та хвилювання. – Чому ти так довго мовчала? Я не мiг тобi зателефонувати, бо не було грошей на рахунку, а тато сказав, що ти сама зi мною зв’яжешся.

– Синку, пробач менi, я… Я не знаю…

– Не треба виправдовуватися, мамо. Скажи менi, що з тобою сталося?

– Ти мене не зрозумiеш, синку. Мене нiхто не хоче розумiти.

– Я намагатимуся тебе зрозумiти. Ми ж з тобою завжди розумiли одне одного з пiвслова.

– Я на власнi очi бачила свою бабусю живою.

– Але це просто неможливо. Ти могла бачити схожу на неi жiнку.

– Я не вiдкидаю такий варiант, менi треба було побачити ii обличчя, а нiяк не вдавалося.

– Оце i вся проблема? За це тебе поклали до психлiкарнi?

– Майже за це. Я намагалася наздогнати ii.

– В цьому нема нiчого дивного.

– Я теж так думаю, але нiхто менi не вiрить, що я могла ii бачити, – зiтхнула Мирослава. – Можливо, менi все здалося i я бачила примару? Ось пiдлiкуюся трiшки i ii вже не буде.

– Дивна iсторiя, – протяг Мишко задумливо.

– А я ось що думаю, синку, – Мирослава перейшла майже на шепiт. – У життi iнодi трапляються неймовiрнi iсторii. Можливо, моя бабуся не померла?

– Ти ж сама бачила, як ii ховали.

– А якщо то був плiд моеi хвороi уяви? Вона мене зараз шукае.

– Мамо, – пiдупалим голосом сказав Мишко, – звiдки ти таке взяла?

– Вночi вона сидить на лавцi пiд вiкнами лiкарнi, – таемниче прошепотiла Мирослава.

– Матусю, моя рiдненька, цього просто не може бути.

– Ось бачиш! – Мирослава була у вiдчаi. – Ти теж менi не вiриш! Я ж казала, що нiхто не вiрить менi, бо не хочуть мене зрозумiти! Навiть ти!

– Ти заспокойся, не хвилюйся, приймай лiки i не буде нiякоi бабусi, – якомога спокiйнiше сказав Мишко.

– А я хочу, хочу, щоб вона була у моему життi! – закричала Мирослава у слухавку. – Можливо, тобi з батьком i байдуже, але я хочу ii бачити, хочу привести додому, розповiсти про все, що пережила без неi! Я хочу показати iй свого сина! Я хочу посадити ii на диван i подавати iй обiд та вечерю! Я нiколи не дозволю iй працювати! Я покажу iй нашу крамницю!..

– Мамо, мамочко, до речi, як справи у крамницi? – запитав хлопець, щоб вiдвернути увагу матерi вiд наболiлого.

– У крамницi? – перепитала Мирослава, важко дихаючи. – Завтра прийде батько, я запитаю у нього.

– Ти не цiкавишся справами? А як же твоя мрiя купити менi квартиру?

– Я це пам’ятаю, сину, – зiтхнула Мирослава. – Все у нас буде добре.

– Обiцяеш, мамо?

– Обiцяю. Все. Бувай, – сказала вона стомлено та вiдключилася.

Розмова з сином вкрай ii схвилювала. Мишко теж iй не повiрив. Зараз iй здавалося, що весь свiт проти неi. Їi нiхто не хоче зрозумiти. Ось i лiкар попросив намалювати свое життя у виглядi рiзнокольорових смуг. Мирослава поклала перед собою папiрець. Чи може ця чорна смуга життя в iнтернатi передати те, як iй хотiлося iсти? В той час iх годували добре. На полудень iм давали i цукерки, i вафлi, i яблука, але Мирослава нiколи цього не куштувала. Все вiдбирали ненажерливi Люда з Юлею. З нею охоче б подiлилася Тетянка, але вона добровiльно вiддавала цим дiвчатам бiльшу частину ласощiв. Смак м’яса та риби Мирослава теж забула. Спочатку було нiчого, бо дiвчи

Сторінка 25

а не звикла розкошувати. Але потiм, мiсяць за мiсяцем, вона почала вiдчувати страшенний голод. Особливо вiн докучав вечорами. Дiвчина довго не могла заснути, бо щось тиснуло пiд серцем. У животi починало гуркотiти, як перед грозою, що наближалася. Здавалося, шлунок прирiс до спини, i вiд цього було дуже боляче. Інодi в iдальнi Мирославi хотiлося зубами вчепитись у простягнуту до ii тарелi руку Люди та гризонути ii щосили. Але Мирославi бракувало мужностi.

– Я все розповiм нашiй класнiй, – сказала одного разу Мирослава, маючи на увазi класного керiвника Свiтлану Йосипiвну.

– А ти спробуй! – Люда нахабнувато посмiхнулася, запихаючи до рота варене яйце, яке щойно лежало на тарiлцi Мирослави.

– І спробую! Думаеш, побоюся?

– Ще й як побоiшся! – пригрозила iй кулаком Юля.

Коли всi поснули, а Мирослава все ще крутилася в лiжку, намагаючись утамувати напад голоду, заскрипiли сусiдськi лiжка. Мирослава побачила, як Люда з Юлею вдягли халати, взули капцi та нишком кудись пiшли. Цiкавiсть узяла гору. Мирослава прослiдувала за ними, але дiвчата як крiзь землю провалилися. Мирослава повернулася в лiжко i принишкла. Невдовзi подруги з’явилися. Вони почали щось чавкати. Мирослава потягла повiтря носом – пахло чимось смачненьким, домашнiм. Щоб не чути запаху, вiд якого у Мирослави кишкiвник заграв марш, вона натягла ковдру на голову. А вранцi Валентина Іванiвна з криками «Злодii!» пiдняла всiх на ноги.

– Хто з вас сьогоднi вночi лазив до холодильника хлопцiв? – запитала вона, пiдперши товстi боки руками. – Я вас запитую, хто лазив у холодильник?

– Можливо, хтось iз хлопцiв? Чому ми? – запитав чийсь несмiливий голос.

– Тому що бачили, як виходив хтось у коричневому халатi.

– Майже у всiх одинаковi халати.

– Тодi будемо шукати залишки розкошi, – сказала вихователька.

Вона змусила чергову дiвчинку принести з туалету вiдро для смiття й висипати з нього все на пiдлогу.

– Дивно, – пiдняла вгору фарбованi брови Валентина Іванiвна. – Тодi вiдчиняйте тумбочки та сiдайте на своi лiжка. Тепер я сама шукатиму.

Коли черга дiйшла до Мирослави, дiвчина була спокiйна. Вона знала, що у неi нiчого не знайдуть, бо справжнi злодii були бiля неi.

– Ось! – урочисто промовила вихователька. – Я так i знала, що ця шклявотина не така вже й проста вiвця, яку з себе вдае!

Мирослава з жахом в очах дивилася, як Валентина Іванiвна дiстала з ii тумбочки зiжмакану газету та розгорнула ii.

– Дивiться всi, щоб не говорили, буцiмто я обмовляю невинну, – сказала вихователька, розгортаючи папiр. Там були обгризенi курячi кiсточки. – Це все, що залишилося вiд копченоi курки, яку лише вчора привезли Мирошниченку.

– Я… Це не я! – розпачливо скрикнула Мирослава. – Я не крала! Я знаю, я бачила, хто ii з’iв!

– Я ii з’iла, – в голосi Валентини Іванiвни було стiльки iронii, що дехто засмiявся.

– Чесне слово, я ii не крала! – у вiдчаi крикнула Мирослава, i з ii очей бризнули сльози. – Це Люда з Юлею, я бачила на власнi очi! Я вам клянуся!

– Ми?! – в один голос перепитали подруги. – Та ти ще й брехуха! Ти – плiткарка!

– Менi все зрозумiло, – пiдбила пiдсумок Валентина Іванiвна. – Ти знаеш, що у нас не люблять злодiйок?

– Я не крала, клянуся вам! – Мирослава почервонiла вiд такого приниження. Сумнiвiв не було, хто пiдкинув iй тi триклятi кiстки.

– За цю крадiжку ти будеш чергувати по спальнi два тижнi, – винесла вирок вихователька. – До того ж на тебе чекае розмова з директором.

– Шклявотина – злодiйка! – викрикнула Люда, коли вихователька зачинила за собою дверi.

Розмова в кабiнетi директора не принесла нiчого нового у життя Мирослави. Директор не повiрив iй, а втiм, до принизливого прiзвиська «вонючка» додалися ще два: «шклявотина» i «злодiйка».

В iнтернатi дiвчатка по черзi допомагали на кухнi мити посуд. У кiнцi робочого дня кухарi пригощали помiчниць чимось смачненьким. Однак завжди, коли надходила черга Мирослави, на кухню замiсть неi йшла Люда. Мирославi було боляче до слiз, але не залишалося нiчого, як зцiпивши зуби мовчати. «Я мушу бути сильною, я повинна все витримати, щоб успiшно закiнчити навчання у школi», – наказувала вона собi. Навчання давалося iй легко, але Люда i тут iй намагалася нашкодити, хоча Мирослава завжди давала iй списувати. Одного разу Мирослава здала зошити з контрольною роботою з математики. Люда нишком узяла з учительського столу ii зошит i зробила неправильнi виправлення. Мирославi довелося пiсля урокiв писати ще одну контрольну роботу. «Треба все пережити, – втiшала себе дiвчина. – А коли я вийду звiдси, то нiколи не буду згадувати нi Люду, анi Юлю. Якщо навiть колись випадково зустрiну iх, то вдам нiби нiколи iх не знала. Нiколи не буду такою, як вони». Єдине, чого у Мирослави не могли вiдiбрати «подруги», – ii сни. У них вона бачила свою бабусю. Вона завжди була живою.




11


Юрко швидко змiг улаштуватися на роботу. З першоi ж спроби його залюбки прийняли водiем «хлiбовозки». Щоправда, мусив уставати о четвертiй годинi ранку, щоб завантажити хлiб нiч

Сторінка 26

оi випiчки та розвезти по магазинах, кав’ярнях i iдальнях. Пiсля обiдньоi перерви вiн знову завантажував машину та iхав на розвози. Проте були й плюси у його роботi. Вiн о пiв на третю вже був вiльний.

Якось Юрко розвантажував ятки з хлiбом в одному з магазинiв. Товар у нього приймала новенька продавчиня. Вiн зустрiвся з ii поглядом, i серце тривожно трiпонулось у грудях. У дiвчини були напрочуд красивi синi очi. Юрко не мiг вiдвести вiд них погляду. Хотiлося дивитися в них, як у чисте весняне небо, а ще краще – купатися в ласкавих промiнчиках, якi з’являлися, коли дiвчина осмiхалася. Продавчиня знiтилася вiд погляду незнайомого хлопця й опустила очi, сховавши iх пiд густими чорними вiями.

– Новенька? – запитав Юрко.

– Так, – сказала вона. Їi голос був тихий, але такий чистий, що хлопець не мiг поiхати, не почувши його ще раз.

– І як тут? Подобаеться робота?

– Робота як робота, – знизала плечима дiвчина.

– До речi, мене звуть Юрою. А вас?

– Свiтлана, – сказала дiвчина й наважилася звести на хлопця погляд.

– Я теж нещодавно на роботу влаштувався, щойно повернувся зi служби в армii.

– Вiтаю.

– Свiтлано! – крикнула друга продавчиня. – Досить ляси точити, йди працювати, вже черга людей зiбралася.

– Менi час iти, – нiяково стенула плечима дiвчина та всмiхнулася.

– До якого часу ти… ви працюете?

– До шостоi вечора, i можна на ти.

– Я зустрiну тебе.

– Як знаеш, – сказала вона, труснула головою та побiгла до напарницi.

Ввечерi Юрко зустрiв Свiтлану. Було помiтно, що дiвчина втомлена, але не дае взнаки. Хлопець запросив ii до найближчоi кав’ярнi. Вони замовили по фiлiжанцi кави по-турецьки.

– Стомлюешся на роботi? – запитав вiн дiвчину.

– Трiшки. Взагалi, я сiльська, тому звична до всякоi роботи.

– Так ти не мiсцева?

– Нi. Є таке село Тополi, воно за тридцять кiлометрiв.

– Ти десь навчаешся?

– Пiсля школи закiнчила курси продавцiв, ото i все мое навчання, – в ii словах був присмак суму. – А потiм влаштувалася на роботу.

– Не хочеш вступити кудись на заочне вiддiлення?

– Там теж платне навчання, а я… У мене поки що нема на це коштiв.

Запала неприемна пауза.

– А хто у тебе залишився вдома? – запитав Юрко, продовжуючи знайомство.

– Мама й вiтчим. Мама не працюе, бо нема де, а вiтчим не буде сплачувати за мое навчання. Та нiчого, у мене ще все життя попереду. Головне, що я виiхала з села, – почала Свiтлана жваво, та потiм знiтилась i замовкла. В ii синiх очах промайнув смуток. Юрковi кортiло запитати, що змусило дiвчину покинути домiвку, але вiн стримався, боячись хоча б чимось образити цю милу, по-дитячому наiвну дiвчину.

– Свiтланко, а де ти живеш?

– Винаймаю житло. Проте воно таке дороге, що менi iнодi на харчi не вистачае.

– Маленька зарплатня?

– Так. Але це поки що. Без досвiду не можна знайти роботу з гiдною зарплатнею. Ще трiшки попрацюю i знайду кращу роботу, дешевше житло. Нiхто нiчого не принесе менi на голубiй тарелi з золотим обiдком. Менi треба самiй влаштовувати свое життя.

– У тебе все буде добре, – бовкнув Юрко, бо чомусь нiяка бiльш розумна думка не зайшла до голови.

– Я знаю, – осмiхнулася дiвчина, i в ii очах заграли веселi промiнчики.

– У тебе така гарна усмiшка, – зауважив хлопець.

– Скажеш таке, – дiвчина зашарiлася, знову ховаючи очi за пухнастими вiями.

Вони ще довго сидiли за столиком i розмовляли. Юрковi зi Свiтланою було так зручно, тепло й затишно, нiби вони були давнi знайомi. Свiтлана була зовсiм не схожою на розпещених мiських дiвчат. Мiсто ще не встигло накласти свiй вiдбиток на цю просту сiльську дiвчину.

Юрко провiв Свiтлану додому. Вона не запросила до себе в гостi, а вiн не посмiв нахабнiти, боячись ii сполохати, як дику пташку. Вiн йшов додому i все думав: чи Свiтлана i справдi така гарна, чи то йому здалося, бо давно не було поруч дiвчини? Хай там як, а вони домовилися зустрiтися наступного вечора.

Коли всi полягали спати, Юрко дiстав свого бiнокля та нишком вийшов на балкон. Вiн ковзнув поглядом по знайомих вiкнах. Майже те саме кожного вечора. Щоправда, «синя панчоха» захворiла. Вона часто пила чай на кухнi, поправляла шалик на горлi, намагалася дивитися телевiзор, але швидко його вимикала та бралася до книжки. «Цiкаво, – мiркував Юрко, – чи бачила ця дiвчина-жiнка хоча б один порнофiльм? Напевно, що нi, бо це не вiдповiдае ii моралi». Бабуся знову виходила на балкон подихати перед сном свiжим повiтрям. Але головним залишалося питання: де подiлася бiлявка з п’ятого поверху? До цього часу кожного вечора ii вiкна зяяли темрявою. Юрко все ще плекав надiю, що бiлявка у вiдпустцi. Незабаром закiнчиться лiто – сезон вiдпусток, i вона знову з’явиться у вiкнi. Вона нiколи не запинатиме вiкна на нiч фiранками. Можливо, вона знала, що вiн спостерiгае за нею, приклавши до очей бiнокль? «Швидше б скiнчилося це лiто», – подумав Юрко, тихенько заходячи до кiмнати. Вiн дуже хотiв бачити бiлявку у вiкнi. Йому це було потрiбно, як повiтря для дихання.

Невдоволеному хлопцевi не залиш

Сторінка 27

лося нiчого, як лягти спати. Засинаючи, вiн бачив у своiй уявi чомусь не добру та покiрну Свiтлану, а дiвчину з вiкна навпроти…




12


Мирославу знову вiдвели до кабiнету лiкаря. Вона довго спостерiгала за грацiозними золотими рибками з вiялоподiбними хвостиками. Чомусь у свiтi риб самцi мають красивiший вигляд, бiльш насичене забарвлення та гарнiшi хвостики. В людей навпаки: жiнки завжди вродливiшi за чоловiкiв, навiть якщо не користуються косметикою.

Лiкар вдав, нiби вiн дуже зайнятий. Вiн терпляче чекав, доки Мирослава намилуеться рибками в акварiумi та заспокоiться. Олексiй Степанович iз власного досвiду знав, що проблеми пацiентки тягнуться здалеку, скорiше за все з самого дитинства. Тому йому було дуже важливо, щоб Мирослава розкрилася, вийшла зi своеi мушлi, в якiй вона була щiльно зачинена разом з усiма своiми проблемами.

– Я вас слухаю, – нарештi сказала жiнка, вмощуючись зручнiше у велике крiсло навпроти лiкаря.

– Це я хотiв вас почути, – лiкар доброзичливо всмiхнувся.

Дивно, але цiй малознайомiй людинi Мирослава могла довiритися, розповiсти про наболiле й потаемне. Щось у ньому було таке, що викликало довiру. Не вагаючись, вона почала розповiдати про життя в iнтернатi. Мирослава розказувала про Люду та Юлю, про те, як iй завжди хотiлося iсти, бо хронiчно недоiдала. Вона не приховувала, що вiдчувала себе приниженою, не здатною дати вiдкоша дiвчатам. Вона зiзналася, що зовсiм не вмiла постояти за себе, чинити опiр i вiдчувала, що ii покинула не лише бабуся, а й увесь свiт.

– Ось така я слабачка, – пiдсумувала свою розповiдь Мирослава. – Коли реальнiсть життя показала своi зуби, я злякалася.

– Не зовсiм так, – зауважив лiкар. – Просто все звалилося на вас зненацька, коли ви ще не були готовi до самостiйного життя. Ви не могли боронити себе, десь трiшки прогнулися, але все одно не стали навколiшки перед своiми кривдниками.

– Так, але ж я була така не одна. Іншi швидко змогли адаптуватися до нового життя, а я – нi.

– Ви й надалi голодували?

– Людина до всього звикае, до недоiдання також. Але в якусь одну мить настае пiк – i тодi людина ладна на все. Маленька крапля переповнюе чашу терпiння. Красти я не могла, бо бабуся навчила мене не простягати руки до чужого та не просити милостиню. Я мусила знайти iнший вихiд.

– І ви його знайшли?

– Так. Лише за рiк. Менi тодi виповнилося чотирнадцять, – почала Мирослава, але спазми стиснули iй горло так, що стало важко розмовляти. – Олексiю Степановичу, – сказала вона, вiдвiвши погляд, – можна я зараз пiду, бо до мене мають прийти?

Лiкар зрозумiв, що то була маленька брехня задля порятунку. Було помiтно, що жiнка дуже хвилюеться, а сьогоднiшня вiдвертiсть ii трохи стомила.

– До речi, я забула в палатi аркуш зi смугами. То я можу йти?

– Так, звичайно. Я так розумiю, що бабусю ви не бачили вже понад тиждень?

– Так, ii не було.

– Ось бачите! Не все так вже й погано?

– Усе добре, – вiдповiла Мирослава, натужно усмiхаючись куточками вуст.

У коридорi ii зустрiв Юрко.

– А я вам принiс пирiжкiв з вишнями, – привiтавшись, сказав вiн. – Мама напекла саме для вас. Я iх замотав у рушник, щоб були тепленькi, але, здогадуюся, що це не дуже допомогло.

– Дякую. Переказуй вiтання мамi Валi й татовi Анатолiю. А ти чому не на роботi?

– А в мене обiдня перерва.

– Зрозумiло. А чому це ти так сяеш сьогоднi? Чи, бува, не закохався?

– Щось у цьому родi.

– І хто ж вона? Як ii звуть?

– У неi таке гарне iм’я, як i вона сама, – Свiтлана. Вона працюе продавчинею хлiба. Одужуйте швидше – я вас iз нею познайомлю.

Ще трохи потеревенивши з юнаком, Мирослава пiшла до палати. За нею тiнню по коридору прослiдувала медсестра та клацнула замком у дверях. Мирослава чи не вперше за останнiй мiсяць залюбки поiла. Пирiжки дiйсно були смачнi. Мирослава вмiла добре готувати, але з тiстом не дуже товаришувала. Хай скiльки намагалася пекти у духовцi здобнi пирiжки, вони нiколи не виходили такi, як у бабусi. Вона вже i тiсто вчиняла з любов’ю, i пекла лише пiд гарний настрiй, а все одно чогось у пирiжках бракувало. Смак пирiжкiв, якi спекла Валентина, нагадав iй дитинство. Бабуся… Вона не з’являлася вночi у садку вже бiльше нiж тиждень. Мирослава трохи заспокоiлася, але й далi ii мучили здогадки. Вона так i не розкрила таемницю, а ще бiльше заплуталась у своiх думках так, що вже й сама не знала, чи бачила вона ii, чи то був плiд ii хвороi уяви. Інодi вона так замислювалася, що впадала в прострацiю i в такому станi могла сидiти годинами.

…Вночi Мирослава прокинулася вiд задухи. Було надто спекотно, тож бракувало свiжого повiтря. Вона скинула з себе ковдру, поглянула у вiкно. На небi був повний мiсяць. Вiн зазирав у вiкно, розливаючи по палатi свое холодне срiбло. Сидячи на лiжку, Мирослава мимоволi замилувалася мiсяцем. Вона примружила очi – i вiд мiсяця потяглися сяйливi срiблястi променi. Вiн став схожим на сонце, але був не таким лагiдним. Мирослава згадала, як бабуся завжди на нiч запинала вiкна фiранками, а Мирослава

Сторінка 28

просила залишити шпаринку, щоб бачити мiсяць.

– Не можна довго дивитися на мiсяць, тим паче, нi в якому разi мiсячне сяйво не мусить попадати на дитину, бо стане сновидою.

– А я хочу бути сновидою та ночами ходити по дахах, – протестувала Мирослава. На ii думку, не так вже було й погано стати лунатиком.

Мирослава на мить заплющила очi, поринувши у спогади. Раптом вона почула чийсь тихенький жалiсний плач. Спочатку подумала, що то увi снi схлипуе ii сусiдка по палатi. Мирослава прислухалася. Плач iшов не вiд неi. Аж тут вона побачила, як за вiкном з’явилися знайомi руки з покрученими суглобами. Вони взялися за пiдвiконня, нiби хтось за вiкном намагався дотягнутися, щоб зазирнути у вiкно. Мирослава зацiпенiла. Нiколи в життi вона не забуде цi маленькi руки з покрученими ревматизмом пальцями. Вона заклякла, затамувавши подих. Нарештi бабуся ii знайшла! Нiяких сумнiвiв не може бути! Нехай усi говорять що завгодно, нехай не вiрять i вважають божевiльною! Ще мить i зараз вона нарештi побачить свою рiдненьку, найкращу у свiтi бабусю. Треба лише не сполохати ii. Мирославi здалося, що в палатi чути, як голосно калатае у грудях серце, i вона завмерла у бентежному чеканнi. Помаленьку у свiтi мiсячного сяйва почала з’являтися макiвка голови в бiлесенькiй хустинi.

– Ой! – почулося за вiкном та одразу ж усе зникло. Мирослава прожогом кинулася до вiкна. Побачити, що там коiться, заважали грати на вiкнах, але вона чiтко почула, як хтось за вiкном тихенько плакав. Плач був такий жалiбний, що Мирославi стислося серце. Вона простягла до вiкна руки та щосили затарабанила у скло.

– Я тут! Я тут, зачекай мене! – закричала Мирослава.

– Господи, твоя воля! – пiдхопилася перелякана сусiдка i, не вагаючись, натисла червону кнопку.

За мить до палати вбiгли санiтар та чергова медсестра. Вони побачили заплакану Мирославу. Жiнка стояла перед ними з розпатланим волоссям, очi палали нездоровим блиском, а в них – розгубленiсть i надiя.

– Благаю вас, – Мирослава впала перед ними навколiшки, простягла руки, – випустiть мене, вона знайшла, розумiете, знайшла мене.

– Хто «вона»? – запитав санiтар, пiдводячи жiнку з пiдлоги.

– Моя бабуся.

Санiтар зазирнув у вiкно.

– Заспокойтеся, там нiкого немае.

– Люди ви чи нi?! – Мирослава була на межi iстерики. – Там щойно була моя бабуся! Вона намагалася дотягтися до вiкна та впала. Вона плаче! Можливо, вона скалiчилася, а ви мене не пускаете до неi!

Медсестра спробувала вкласти Мирославу на лiжко, але та, зiбравшись на силi, вiдштовхнула ii вiд себе й побiгла коридором. Вона повинна зараз же допомогти бабусi! Тiеi хвилини вона не думала про себе, головне – треба було встигнути вибiгти на вулицю до того, як ii спiймають. Ось тодi iй усi повiрять!

Мирослава була майже бiля дверей, коли цупкi й дужi руки санiтара схопили ii в обiйми та понесли до палати.

– Пустiть мене! – несамовито волала Мирослава, розумiючи, що зараз знову втратить змогу зустрiтися з бабусею. І це тодi, коли вона так близько!

Мирослава пручалася, кричала i не стямилась, як опинилася в лiжку. Їi руки та ноги були мiцно прив’язанi вервечками. Даремно вона вмовляла ii випустити надвiр або принаймнi самим туди вийти. Їi слова не доходили до медпрацiвникiв, не розчулили iх. Жiнка вiдчула, як голка шприца боляче вп’ялася в передплiччя та вже за кiлька хвилин ii тiло стало безвольним, а повiки самi по собi склепилися. Мирослава провалилася кудись у темряву. Останне, що вона пам’ятала, було чиесь жалiсне схлипування пiд вiкном…

Уранцi Мирослава прокинулася з важкою головою. Вiдчула, як затерпли руки i ноги. Спробувала ними ворухнути – марно, вони були мiцно припнутi до лiжка. Сусiдка, сидячи на лiжку, щось енергiйно наминала за двi щоки з пластикового лотка.

– Поклич когось, нехай мене вiдв’яжуть, – стиха попрохала Мирослава. Здавалося, що сили настiльки ii покинули, що не може пiдтягти голос.

– Ага! Так i покликала! – запихаючи до рота iжу, сказала сусiдка. – Знову репетувати почнеш!

– Не почну. Менi треба до туалету.

– Зараз, – невдоволено сказала жiнка й натиснула кнопку. – А то ще в штани накладеш, смердiти буде на всю палату.

Мирославу звiльнили, принесли поiсти. Вона спочатку не хотiла торкатися iжi, бо не було апетиту, але злякалася, що не вiзьмуть на прогулянку. Не вiдчуваючи смаку страв та силуючи себе, трохи попоiла.

Випила лiки, лягла на лiжко. Хотiлося швидше вийти надвiр, зробити ковток свiжого повiтря.

Мирослава ледь дочекалася митi, коли санiтарка забрала ii та ще двох пацiентiв на прогулянку. На ганку лiкарнi вона на мить спинилася, вдихнула на повнi груди повiтря так, що аж у головi запаморочилося. Нiчна подiя зараз здавалася iй жахливим сном. Вона вийшла на центральну алею. Звiдси добре було видно вiкно ii палати на першому поверсi. Будiвля дiйсно мала високий фундамент, ось чому в перший день перебування у лiкарнi Мирослава гадала, що палата на другому поверсi. Зненацька жiнка зiрвалася з мiсця й швидко попрямувала у бiк лiкарнi.

– Стiй! – крикнула i

Сторінка 29

санiтарка. – Ти куди?

– Я зараз!

Мирослава пiдiйшла ближче. Пiд вiкнами ii палати лежали, покладенi одна на одну, кiлька цеглин. Одна з них лежала поруч. Здавалося, що хтось склав цеглини, щоб була змога стати на них i зазирнути у вiкно, а потiм не втримався та впав – про це свiдчила цеглина, яка валялася поруч.

– Менi негайно треба поговорити з Олексiем Степановичем, – сказала Мирослава санiтарцi.

– Нiкуди вiн вiд тебе не дiнеться. Пiсля прогулянки зайдеш.

– Це дуже термiново! – Мирослава надзвичайно хвилювалася та ii голос бринiв вiд нервового напруження. – Я не можу чекати!

– То йди вже! – вiдмахнулася вiд неi санiтарка, мов вiд надокучливоi спасiвськоi мухи. – Тiльки йди одразу до кабiнету лiкаря! – крикнула вона вслiд жiнцi.

Мирослава нетерпляче постукала в дверi кабiнету лiкаря. Вона не дочекалася вiдповiдi й широко розчинила iх. Лiкар здивовано подивився на жiнку.

– Я вас не викликав, – сказав вiн та додав, – поки що.

– Вибачте, заради Бога, Олексiю Степановичу, але у мене до вас термiнова розмова.

– Будь ласка. Що трапилося?




Конец ознакомительного фрагмента.