Читати онлайн “Кожному своє” «Ярослав Трінчук»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Кожному своеЯрослав Трiнчук
Вчений-кiбернетик Григорiй Братишин розробляе програми, в яких можна моделювати iсторичнi персонажi. Вчений може навiть «оживляти» цих персонажiв. В Украiнi вiдбуваеться переворот. До влади приходять колишнi кагебiсти. Дiзнавшись про роботу вченого, заколотники хочуть, щоб вiн працював на них. Коли Григорiй вiдмовляеться, вони беруть у заручники його сина. Полковник, який переслiдуе Братишина, у конфлiктi з ученим зазнав поразки. Розлючений, вiн наказуе вбити сина Братишина. Юнак гине. Але чий вiн син насправдi?… У другiй частинi роману вчений вiднайшов можливiсть входити в Інформацiйне Поле Землi…
Ярослав Трiнчук
Кожному свое
ЧАСТИНА ПЕРША
Те, що культура служить поневоленню людини, а не наближенню ii до Бога, – е найбрутальнiшим винаходом людства… i його найбiльшою трагедiею.
Автор не мае намiру розважати читача…
ПРОЛОГ
Лагiдний вiтерець ледве похитуе золотавi листочки. Десь з-поза Днiпра колись там пропливе павутинка. Над плесом рiки, яка вiддзеркалюе бездонну синь небес i знехотя хлюпне на пiсок пригорщу-другу води, жовто-багряною смугою простягнувся острiв.
Набережною прогулюеться мужчина. Вiн чимось стурбований, i зовнiшнiй свiт його не хвилюе. Ковзне поглядом довкола i знову заглиблюеться в себе. Час вiд часу поглядае на годинник. Очевидно, когось жде. Йому рокiв сорок.
Машина пiд’iхала тихо i, порiвнявшись, зупинилась.
Мужчина здригнувся.
А з машини, добродушно посмiхаючись, вийшов чоловiк вiйськовоi виправи. Вiн iшов повiльно з почуттям власноi гiдностi, з почуттям переваги над усiм свiтом.
Це майор КГБ Леонiд Орович Паскудний.
Чемно привiтався, спитав про здоров’я – обов’язковий ритуал, – i обидва, як добрi давнi приятелi, повiльно пiшли берегом.
– Будемо вважати, що на цей раз вам просто повезло, – сказав майор i зупинився… – Григорiю Федоровичу, ви як людина розумна мусите зрозумiти, що бiльше ваших фокусiв ми терпiти не будемо. Отже, взяли на себе зобов’язання – дотримуйтесь.
Григорiй Федорович пiдняв прутик i кинув у воду.
– Я дав вам розписку, що не буду займатись антирадянською дiяльнiстю, товаришу майор, але я не давав вам розписки, що не буду займатись антикомунiстичною.
Це майора трохи розвеселило, i вiн навiть засмiявся, а потiм серйозно:
– Глядiть, якщо ви не вiдмовитесь вiд своеi наiвноi iдеi, то… І я вам нiчим уже не допоможу… Цей устрiй змiнити не здатний нiхто.
І пiшов. Спокiйно, з почуттям абсолютноi переваги над усiм свiтом.
– Рiк-два попрацюете сторожем, потiм побачимо… i ще: власне, задля цього я вас викликав, бiльше попереджувати ми вас не будемо… Цей устрiй змiнити не здатний нiхто.
Машина розтанула в осенi. Осенi 1985 року.
Лагiдний вiтерець ледве похитуе золотавi листочки.
ВІЛЛА ПРОФЕСОРА БРАТИШИНА
Море заспокоювалося. Хмари на небосхилi розiрвались, i леза сонячних променiв уткнулися у воду. Окремi вали, втративши свою руйнiвну силу, ще пiнилися над пiдводним камiнням, а на берег викочувались лiниво, нiби для того, щоб погратися галькою та розважити чоловiка, що сидить на скелi i вслуховуеться у зловiсний шепiт хвиль.
Це професор Григорiй Федорович Братишин. Вiн у задумi. Гамiр пташнi, дивовижна архiтектура неба, дiалог моря i землi викликають у серцi щемливий бiль. Так було сотнi мiльйонiв лiт тому, коли й роду людського на землi ще не було, не змiниться нiчого й тодi, як з роду цього не зостанеться i слiду.
А земля довкола – як мiсячна поверхня. Чорна. Зашкарубла. Мертва. Вдалинi бовванiють руiни хiмiчного заводу, що вибухнув i згорiв кiлька рокiв тому, знищивши навкруги все живе. Коли промiння призахiдного сонця пробиваеться крiзь хмари i падае на скелет будiвлi, чорнi руiни нiби кривавлять.
Ця мертва земля – його власнiсть. Пiсля аварii бiохiмiк Микола Петрович Михайлiв, давнiй друг професора, порадив викупити ii у держави. Мiсцева влада зрадiла, що може так легко скинути з себе одну з проблем i з радiстю продала всю заражену територiю Братишину.
Михайлiв у своiй лабораторii вивiв грибок, який нейтралiзуе отруту, ним розчистили зо два гектари землi, i Григорiй Федорович побудував тут, у самому центрi отруеного побережжя, дiм.
– Як гнiздо орла, – вигукнув якось у захопленнi полковник Леонiд Орович Паскудний, милуючись на цей справдi чудовий витвiр архiтектора Олега Івановича Чалого.
Сама вiлла, на перший погляд, непримiтна. Насправдi – це споруда з сучасних матерiалiв, обладнана найскладнiшою електронiкою, створена у стилi украiнськоi народноi архiтектури. Фасад першого поверху – конструкцiя зi скла й алюмiнiю – при бажаннi розсувався, вiдкриваючи вид на море i пiвденну частину побережжя. Тут розташована велика свiтлиця й три кiмнати, кухня, комора. На другому – музична кiмната, бiблiотека, робочий кабiнет. Другий поверх обрамляла галерея з рiзьбленого дерева, над якою майстер з Гуцульщини працював два роки.
Праворуч на виступi гори стояла вiтротурбiна. Разом з сонячною батареею, турбiною, що працювала на хвил
Сторінка 2
х та акумуляторною системою, вона не тiльки забезпечувала енергiею, а й помпувала прiсну воду для невеликого водосховища, побудованого неподалiк.З рiчки, що протiкала недалеко, водою не користувалися. На нiй утворили штучний водоспад.
До пляжу вели залiзнi схiдцi. Збоку, у зручнiй бухтi, захищенiй вiд моря рифом, гойдалися двi яхти.
На розчищенiй землi зеленiв молодий сад.
Зi свiтом вiллу в’язала лиш вузенька дорога, що звивалася мiж пагорбами. Довкола – жодноi прикмети людськоi присутностi, лише слизомаслянi скелi, покритi придуманою Михайлiвим спецiальною емульсiею, яка запобiгала розповсюдженню отруеного пилу. Колись тут буяло життя – зараз кам’янi химери нагадують гiгантських мертвих циклопiв.
– Настануть кращi часи, ми цю землю облагородимо, – сказав Микола Петрович Братишину. – Зараз мусимо чекати.
Чалий, друг Братишина ще з брежневських часiв, як i всi, хто тодi смiв мати власну думку, часто ходив без роботи. У вiдкритий конфлiкт з владою вiн не вступав, тому з психушкою i з тюрмою не знайомився, але певного заробiтку не мав нiколи. Перебивався, аби не померти. Десь на пiдробiтках вони з Братишиним, тодi ще учителем, зблизились.
Колись Чалий мрiяв збудувати такий будинок, де б кожна деталь несла не тiльки функцiональне навантаження, а й естетичне, а весь комплекс щоб вiдповiдав вимогам найвитонченiшого смаку. Так от вiлла – i е той будинок.
Тепер вiн тут жив, виконуючи роль управителя, електротехнiка, агронома, ветеринара, кухаря; словом, тримав на собi це зразкове господарство. Коли виходили на яхтi в море, вiн ставав капiтаном, плавали з аквалангом – керiвником пiдводноi експедицii. Раз або два на мiсяць Олег Іванович вiдвозив сiм’i грошi, що виплачував йому Братишин. У вiльний час проектував будинки, храми, комплекси i складав проекти в архiв. Уже тут написав книжку «Архiтектура i психологiя», де висунув гiпотезу, що гармонiя будiвельних ансамблiв мае безпосереднiй вплив на настрiй, поведiнку i здоров’я людей.
Григорiй Федорович, як тiльки почалася при Горбачовi вiдлига, органiзував пiдприемство, де зiбрав кiлька талановитих фiзикiв-електронникiв. Спочатку вони скуповували зiпсованi електроннi установки, ремонтували iх i перепродували. То була справа дуже вигiдна. Заробивши великi грошi, Братишин зумiв вiдкрити пiдприемство, яке проектувало й виготовляло свою електронну продукцiю.
Обгрунтувавши теоретично деякi розробки, вiн захистив докторську дисертацiю i став професором в одному з престижних закладiв Украiни.
По закiнченню так званоi перебудови Братишин зайнявся виключно науково-виробничою справою. Його i далi називали професором. Вiн не заперечував. Жив надiею, що демократiя колись таки переможе. І працював багато. Робив комп’ютери. Потаемна мрiя Братишина – створити модель людини. Так, вивчити, зрозумiти людину i створити ii модель. Пояснити, що за створiння, яке може стати титаном з царською духовнiстю, а залишаеться ницим примiтивом, може бути героем, а залишаеться крiпаком.
У лабораторii уже змодельовано бiль, страх, радiсть, смiх, безлiч варiантiв поведiнки людини…
А потiм… потiм вiн створить модель Бога! І рекомендацii людству, як вилiкувати себе.
– Ви не любите людину, – зауважив якось, ще в унiверситетi, математик Володимир Іванович Перехрест.
– А навiщо ii любити? І за що?
– Краще б ви матерiальнi i духовнi сили, що тратите на штучний розум, повернули на пiдготовку фахiвця з нормальноi людини.
Братишин поважав колегу, який розробляв математичну модель людини, що повинна стати основою для машинноi Братишина, тому зауваження збентежило його.
– Добре, – сказав. – Заради вас я видiлю кошти. А щодо штучного iнтелекту… Власне, це не вдалий термiн. Наш комп’ютер буде виконувати логiчнi операцii i робитиме вибiр. На що не завжди здатна людина… Присилайте свого протеже.
Юнак не сподобався Братишину, та навчанню пiддався. Правда, закiнчилось тим, що студент написав донос на свого учителя…
Перехрестовi було дуже незручно, коли вони випадково дiзнались про зраду. Вiн не мiг позбутися думки, що Братишин i його пiдозрюе.
– Розумiете, колего, – сказав посмiхаючись. – Ми вiд цього не застрахованi…
– Розумiти то я розумiю. Але щоб я бiльше не бачив цього…
– Треба вмiти пробачати людинi. – Володимир Іванович серйозно подивився на колегу.
– Тiльки не ii малiсть. – Братишин був злий. – Тiльки не ii малiсть.
– Для Бога не iснуе, що простити людинi, а що нi. То якщо ви, шановний Григорiю Федоровичу, вибираете, що вибачати, то воно не мае сенсу, бо важливо не кому прощаеться, а хто прощае.
– Що ж ви, люб’язний, порадите?
– Учiть його далi i спостерiгайте. Зрештою, як на мене, вам просто поталанило: ви надалi знатимете, хто на вас доносить. Ну, й для моделi такий варiант…
– Але ж i убивцю ми програмуемо. Може запропонуете i його послугами скористатись.
– Крайнощi, Григорiю Федоровичу, крайнощi.
Якраз тодi сталася аварiя на хiмзаводi, i Братишин вiдклав роботу над моделлю. Втягнувся у будiвництво. Коли вiлла була готова
Сторінка 3
вiн попросив Чалого залишитись.– Живи зi мною, якщо хочеш. Зараз у тебе замовлень не буде. А над своiми проектами зможеш працювати тут.
В особi Олега Івановича Братишин знайшов мовчазного друга, управителя, при необхiдностi навiть доброго кулiнара i гарного спiвбесiдника.
Вiд людей оберiгав болючу таемницю. Ще будучи учителем зустрiв красуню i одружився. І от, коли народився син, його краля закохалася в iншого. Залишивши чоловiка з дитиною та рекомендацiями як доглядати ii, вона майнула з тим свiт за очi.
З того часу – нi звуку.
Тодi вiн розгубився, а як маленький Костя захворiв, думав збожеволiе… На щастя дитина виявилася мiцною.
А коли чорночубому юнаковi виповнилося двадцять i вiн прекрасно виконував найскладнiшi сонати Бетховена, вiдносно добре розумiвся у фiлософii, малярствi, батько вiдчував себе щасливим безмежно.
– Тату, – запитав якось син. – Чому ти так наполегливо радив менi вивчати украiнську лiтературу?
– Бачиш… – Григорiй Федорович задумався. – Украiнська лiтература, сину, у свiтовiй культурi – явище унiкальне. Вона розвивалася майже у пiдпiллi. Другоi, яка розвивалася б у таких умовах, нема. Вся свiтова лiтература мала пiдтримку, а наша – винищувалась; у будь-якiй краiнi письменника шанували, у нашiй – шельмували; скрiзь у свiтi рукописи з письмового столу йдуть до друку, а у нас – бiльшiсть пише в майбутне або у «захалявну книжку». Та вона збереглася, живе i утворюе великий пласт нашоi духовностi.
Костянтин теж грiшив пером. Його поезiя – то спроба заглянути у глибину столiть, повернути, реабiлiтувати те святе, що плекали прадiди, то вiдчуття тягаря й вiдповiдальностi кожного за помилки i злочин предкiв. В iнтимнiй лiрицi – здивування перед незбагненною таемницею кохання.
Друзi його пiдтримували, учили вiршi напам’ять, iз захопленням читали. А наречена Вiкторiя Чорна порадила написати п’есу, скориставшись при цьому комп’ютерними моделями батька. Костянтин зробив це. І сьогоднi, в день батькових iменин, коли з’iдуться гостi, вiн прочитае уривки п’еси. Вiрнiше, ii розiграють артисти украiнського театру Артур Величко, Симон Мар’янiв i Леонiд Зленко – його друзi.
Пiд’iхав автобус i кiлька машин.
– Ходiмо зустрiчати, – сказав Григорiй Федорович синовi. – Гостей буде багато.
Дiйсно. Приiхали не тiльки колеги i спiвробiтники Братишина, а й представники рiзних асоцiацiй, об’еднань, партiй, друзi Костянтина.
Ось невисокий кремезний Перехрест. Вiн досi бурчить, що машини усi цi спалити треба, проте, завжди допомагае професоровi. Це вiн розробляе математичнi моделi для комп’ютерiв Братишина. Ось мiсцева знаменитiсть – поет Оскар Васильович Родченко. Журналiст, який опублiкував про лабораторiю якiсь там нiсенiтницi. Художник Михайло Молодан з нареченою спiвачкою Надiею Климович, наречена Костянтина. Вона зробила перед професором красивий кнiксен, проте вiн не посмiхнувся. Вивчав дiвчину мовчки.
– Нам Костя про вас, Григорiю Федоровичу, прямо фантастичнi iсторii розповiдае, – сказала.
У ii поглядi – щире захоплення. Вiкторiя свiтилася красою. Струнка, висока, темне волосся лагiдно обрамляло обличчя i хвилями спадало на плечi. Вiдкритий погляд пiдкуповував щирiстю – може тому вона здавалася абсолютно беззахисною. Якраз ота беззахиснiсть дiвчини дуже пасувала задерикуватому гостроносому Костi.
Зовсiм iншою постала Надiя Климович. Дiвчина уже вивчала Братишина, коли вiн перевiв на неi погляд. Бiсики в ii очах iскрились, як у школярки, кепкування майже неприховане – старий павич хвiст розпустив, – а вiн справдi пiдтягнувся i Надiя помiтила це, i посмiшка заiскрилась ще бiльше. Братишин знiяковiв, пiдсвiдомо, на якусь мить, майнуло, що з’явилась та, яку мав зустрiти рокiв тридцять тому. Та… що там… зараз – а це вiн зафiксував своiм швидким розумом – i уже не пiдсвiдомо – усе вiддав би…
І засоромився.
– Костя завжди перебiльшуе, – вiдповiв лагiдно i знiтився, бо посмiшка Надii не вiдпускала.
Врятував Леонiд Орович Паскудний, полковник давнiй знайомий Братишина, який вiд спецiального вiдомства час вiд часу робив замовлення лабораторii.
– Вiтаю, вiтаю, шановний пане професоре, – полковник потиснув iменинниковi руку. – Ви – генiй!
– Ну, ну, пане полковнику, – Григорiй Федорович знiяковiв. – Навiщо так…
На початку дев’яностих в Украiнi слово «пан» i «панi» витiснило бiльшовицьке «товариш», проте серед вiйськових i комунiстiв воно збереглося.
– Панi i панове, – звернувся Братишин до гостей. – Я щиро вдячний за честь, яку ви сьогоднi виявили до моеi скромноi особи. Прошу всiх до господи. Вечеря чекае.
Гостi, жваво перемовляючись, попрямували до будинку, а полковник зупинив професора.
– Можна кiлька слiв?
– Слухаю.
– Власне, я хочу повернутися до розмови, яку ми не закiнчили тодi.
– Це ваш чорний гумор, пане полковнику?
– Я нiколи не був таким серйозним, як зараз, – вiдповiв Паскудний. – Справа для вас у конечному результатi буде вигiдна. Ви й не здогадуетесь, що робиться у нас зараз. Час непевний. Нацiональна катастрофа може
Сторінка 4
рапитись з хвилини на хвилину.– Леонiде Оровичу, минулого разу, я сказав, що вiллу не продам.
– І робите помилку. Може статися переворот. Тодi нацiоналiзацiя, i… ваша вiлла…
– Навiщо тодi вам купувати? У вас ii теж заберуть.
– Е, професоре, даремно iронiзуете… У мене заслуги, у вас – найманi робiтники… Зрештою, я не для себе… Де ж у мене такi грошi…
– Нi, пане полковнику, – вiдповiв Григорiй Федорович спокiйно, навiть лагiдно, але було зрозумiло: говорити про це бiльше недоречно.
Вони зайшли до свiтлицi. Розмова стихла. Скрiзь привiтнi усмiшки, добрi, ласкавi погляди.
– Прошу уваги, панове, – сказав депутат Кiндратенко Сергiй Вiкторович, – я уповноважений магiстратом привiтати сьогоднi одного iз найвидатнiших громадян нашого мiста i найдостойнiших представникiв ХХ столiття Григорiя Федоровича Братишина.
Гучнi оплески перекрили його слова.
– Ми гордi, – продовжував депутат, – що славне iм’я винуватця сьогоднiшнiх урочистостей пов’язане з нашим краем. Магiстрат ухвалив заснувати премiю, якою надалi нагороджуватимуться тi, хто внiс видатний вклад у розвиток науки i культури краю. Таке рiшення – свiдчення того, що демократiя перемогла i утвердилась назавжди. Тож дозвольте менi назвати першого лауреата премii iменi гетьмана Мазепи вельмишановного пана Братишина.
Нi, вiн честолюбством не страждав, проте сьогоднiшнiй вечiр, чесне слово, не був неприемним… Голоси «Слава!» хоч трiшки, зовсiм трiшки, а слух таки пестили. Яке милозвучне слово!.. І треба вiддати належне, сказане доречно… дуже доречно… Але… але нiщо не зможе стати винагородою за колишне приниження. Усi лаври свiту не спроможнi стерти з пам’ятi те…
Та не до спогадiв. Гостi вимагають, щоб вiн говорив.
– Панi й панянки. Панове. Друзi i колеги. Щиро вдячний вам за увагу до моеi скромноi роботи, за ту зацiкавленiсть, яку виявляете до неi. Створення штучного iнтелекту для нас не самоцiль. Нашi комп’ютери – прекрасний iнструмент у руках лiкаря, архiтектора, соцiолога. Вони не тiльки ставлять дiагноз хворому, а й рекомендують найкращий варiант лiкування, вони пiдказують архiтекторовi найбiльш доцiльну форму споруди, композицiю цiлого району, враховуючи при цьому навiть особливостi рельефу. Нашим закоханим вони дадуть пораду, що треба, аби залишитись щасливими, або як найлегше розлучитись, якщо не можна змiнити у собi тих чи iнших звичок. Наше завдання – дати у руки людини iнструмент, з допомогою якого вона могла би повнiстю реалiзувати себе.
Потiм зачитувались урочистi адреси, проголошувалися тости. А коли шум трохи стих, заговорила Надiя.
– Пане професоре, кажуть, у вашiй лабораторii вдалося «реставрувати» iсторичну особу. Будьте ласкавi, розкажiть нам про це.
– Так, нам дещо вдалося зробити. І вiдносно легко. Збираемо iнформацiю стосовно нашоi особи, середовища, в якому вона жила, класифiкуемо все це, систематизуемо i вводимо в машину. Потiм вказуемо приблизний тип того, кого збираемося реконструювати: рiст, вагу, тип нервовоi системи, звички, темперамент, здатнiсть до аналiзу, до самоаналiзу, здатнiсть видiляти окреме iз загального, узагальнювати, iнстинкти, словом, робимо варiант реконструйованого i закладаемо на тло програми, в основi якоi матмоделi, призначенi для вiдповiдей на широке коло питань стосовно нашоi особи, ii свiтосприймання. Вмикаемо систему саморегуляцii i одержуемо «чорновий» варiант нашого героя. Потiм шляхом додатковоi iнформацii «редагуемо» його. В кiнцi виходить тип, бiль-менш вiдповiдний своему оригiналу. Остання робота – Юлiй Цезар… Ми заклали в машину iнформацiю стосовно характеру римлянина: психологiю патрицiя, плебея, воiна, раба. Данi щодо iх взаемин, потiм нашу, пiдкреслюю, нашу, а не машини, реконструкцiю самого Цезаря, куди увiйшло все, що ми знаемо про нього, дали можливiсть машинi формувати свою «думку» щодо деяких рис нашого пiддослiдного, пiдготували системи пам’ятi машини i «оживили» Цезаря, коли вiн сказав: «І ти, Бруте?!»
В залi запанувала тиша. Потiм у когось вихопилось: «Феноменально!», та професор пiдняв руку.
– Потiм «Цезар» замок, i ми подумали, що десь помилились, коли раптом машина заговорила. Перша ii фраза «Навiщо ви це зробили?» стосувалась, безперечно, змовникiв, але ми розгубились. Створилось враження, нiби машина з нами розмовляе, а вона нас не повинна знати. Згодом усе з’ясувалось, але ми виявили, що у «Цезаря» «провали в пам’ятi». Все-таки ми не знаемо всього, що знав сам Цезар. Тодi шляхом самовибору дозволяемо машинi опрацьовувати додаткову iнформацiю. «Цезар» нiби сам себе «редагуе». Наприклад, ми не знаемо усiх коханок Цезаря. Ми програмуемо типи патрицiанок, з якими вiн мiг спiлкуватись, i, уявляете, машина сама пiдказуе нам. Далi почалося найскладнiше – «Цезар» став «лукавити». Наш герой почав обманювати нас, гратися. Ми не знали, що робити. Тодi поставили паралельно другу машину з додатковою програмою на абсолютну чеснiсть, щось нiби копiю «Цезаря», з тiею лиш рiзницею, що вона позбавлена iнстинкту i емоцiй. Так от ця машина вiдразу ж вказала на не
Сторінка 5
равду. Довелося «Цезаря» покарати.– Цiкаво, як? – спитала Надiя.
– Ми пiдсилили iнстинкт голоду i не дали можливостi нейтралiзувати його… Згодом «Цезар! попросився… Коли реконструкцiя була готовою, дозволили iй моделювати свое продовження. Програмуемо iсторичний процес i пропонуемо «Цезарю» зайняти мiсце в ньому. В цей час ми «знайомимось».
– Значить, ваш «Цезар» мiг би запросто поговорити, ну, скажiмо, з «Наполеоном?» – спитав полковник.
– Якраз ця розмова – найцiкавiша в експериментi.
– А можна ii почути?
– Поки-що нi. Ми збираемося опублiкувати результати роботи, там i помiстимо дiалог. А зараз покажу iнше. Саме цим методом ми спробували реконструювати Ісуса Христа – звичайно, лише його людську сутнiсть – на моментi, коли вiн сказав «Звершилося». І, знаете, мiстика якась. Комп’ютер блокуе й не дае виходу iнформацii. Усi моделi е, а Христа нема.
– Я атеiст, пане професоре, вибачте, не розiгруйте нас, – сказав полковник.
– Не поспiшайте, шановний. У природi на генетичному рiвнi е забороненi зони. Вiвця не може народити вовченят. Цього, на жаль, не знав Дарвiн. Якраз оцi забороненi зони е свiдченням, що жива природа мае Творця… Я це для чого? Нашi комп’ютери уже на такому рiвнi, що утворюються забороненi зони, але давайте по порядку… «Юда» починаеться у нас з того моменту, коли вiн закинув собi уже мотузку. Ось тут запис нашоi розмови. Правда, голос Христа – наша вигадка, зрозумiло, таки з допомогою машини. Зате «Юда» «справжнiй». Якщо хочете послухати…
– Хочемо, хочемо! – закричали гостi, i Григорiй Федорович увiмкнув магнiтофон.
Юда: І кому це захотiлося виймати мене з петлi?
Професор: Як ви себе почуваете?
Юда: Не знаю, як вони, а я паскудно.
– Я зробив помилку, – зауважив Братишин. – Вiн не розумiе, коли до нього звертаються на «ви». Але слухайте далi.
Голос Христа: Господи, навiщо довго так?..
Юда: Що я чую! Голос учителя! Так значить все неправда!? Чи може, я уже на тому свiтi?
Професор: А це залежить з якого свiту дивитися: з того, чи з цього.
Юда: Ти хто?
Професор: Я той, хто дав тобi життя.
Юда: Тодi i забери його, я не хочу бути разом з Христом.
Професор: На жаль, це неможливо. Тобi з ним доведеться зустрiтись наодинцi, i то зараз, у цю хвилину.
Юда: Нi! Благаю, не роби цього!
Голос Христа: Менi здавалося, що випив чашу я до дна…
Професор: Я прошу Тебе вiдповiсти на запитання. Юда хотiв позбавити себе життя. Як Ти ставишся до цього?
Голос Христа: Вiн не один нещасний.
Юда: Учителю, убий мене, ти ж знаеш, я не заради грошей… Усi хотiли цього… Навiть Ти… А я ждав чуда.
Голос Христа: Не лукав. Тепер то непотрiбно.
Юда: Хтось повинен був це зробити. Чому ж не я? По-правдi, я не думав, що так закiнчиться усе. Тиждень тому ерусалимський плебс кричав Тобi «Осанна!». Вiн ждав, що ти почнеш годувати, а Ти зi своiм повчанням… Натовп не любить, коли його учать i не терпить переваги пророка над собою… От якби Ти, що було б цiлком природно, вдарив Пiлата громом, от тодi всi упали б ниць перед Тобою… а Ти вiддав себе iм на наругу… Натовп не любить слабого… Ось i наслiдки, а я тут нi при чому.
Голос Христа: Знову лукавиш, Юдо. Хiба зрада твоя в тому, що ти поцiлував мене? Вона в тому, що ти зiйшов з дороги i не прийшов туди, куди збирався… А тепер я хочу, щоб все це припинилось…
Професор виключив магнiтофон.
– Знаете, – сказав, – було тяжко слухати. Ми вiдчували себе iнквiзиторами. Перше враження – що маеш справу з живою людиною.
У залi настала мертва тиша. Так, нiби тiльки-що поховали когось. Григорiй Федорович звернув увагу, що слухачiв охопила тривога. В усiх обличчя витягнутi, очi щось шукають, посмiшки безглуздi.
– Ми можемо реконструювати не тiльки iсторичну особу, а й легендарний чи лiтературний персонаж. Бiльше – ми ставимо iх у найрiзноманiтнiшi ситуацii, причому з програмою розвитку сюжету i вiдтворення його (у виглядi мультфiльму, наприклад) на дисплеi. Незабаром ми вийдемо на масовий телеекран.
– Якщо я вiрно зрозумiв, – сказав Молодан, – ви позбавите роботи тисячi, а то й десятки тисяч творчих працiвникiв. Менi стае моторошно. Тепер я уявляю, що ви наробили…
– Дiалектика розвитку науки така, що дозволити собi думати про якогось там мультиплiкатора, чи оператора, який виконуе примiтивнi операцii – це велика розкiш, коли такi операцii можна прискорити у мiльйони раз. Наш комп’ютер зробить малюнки з точнiстю справжнiх фотознiмкiв, створить найфантастичнiшi пейзажi, а розвиток дii з вражаючою реальнiстю. У найближчому майбутньому телетеатри завоюють глядача. Ігровий фiльм витiснятиметься.
– А куди подiти акторiв, режисерiв, художникiв? – спитав хтось з молодих.
– Талановитих – у театр, бездарних – а iх бiльше… – менi iх не шкода. Зате народяться новi професii: програмiст-постановник, програмiст-художник, програмiст-iнженер-сценарист та iншi. П’ять-шiсть фахiвцiв з двома десятками акторiв, що озвучуватимуть фiльм (акторiв нiхто i нiщо нiколи не замiнить, як i поетiв), за день-два створюватимуть та
Сторінка 6
i шедеври як «Вiйна свiтiв», чи щось подiбне до американськоi «Клеопатри»… буде вiдтворена вся iсторiя людства, ми змоделюемо системи вiдносин мiж людьми, народами, певнi програми виховання i таким чином створимо умови для викорiнення злочинностi.– Вибачте, пане професоре, – перебив Паскудний. – А що було далi з Христом i Юдою?
– Потiм ми заклали в машину програму, в якiй мiстився двотисячолiтнiй досвiд християнства, i записали продовження дiалогу. Пiсля обiду ми зможемо ознайомитись.
…Каву пили поспiшаючи. Пiсля Братишин молодший запросив усiх до зали. Коли гостi зручно влаштувалися, сказав:
– Украiнський театр готуе до постанови мою п’есу. Деякi уривки – витвiр машини. У всякому разi сцена, яку зараз розiграють моi друзi – артисти нашого театру – написана з допомогою машинноi iнформацii. То ж почнемо.
На iмпровiзовану сцену вийшли Артур, Симон i Леонiд. Артур в ролi Ісуса Христа, Симон – Юди, а Леонiд грав iнтелiгента ХХ столiття.
Інтелiгент: Я – двадцяте столiття. Мiст у столiття перше перекинув комп’ютер, який змусив його й заговорити. Оскiльки двадцяте столiття осудило перше, я сьогоднi тут, щоб захищати його… Тобi слово, Юдо.
Юда: (до Христа) Ти прийшов, щоб врятувати усiх. Значить, я ще не зрадив тебе, а Ти уже простив менi.
Христос: Я простив, а люди нi.
Юда: Своiм вчинком я приблизив те, що було неминучим. У Твоiй смертi моеi вини немае. Нею Ти спокутував нашi грiхи… моi теж… Хоча страждав я бiльше, нiж Ти.
Христос: Хто вимiряв глибину страждання?
Юда: Ти помирав за iдею, а я вiд того, що життя позбавлене будь-якого сенсу. Твое життя, Твоя смерть були осяянi iдеею порятунку людства, себе ж принiс я в жертву, аби так сталось. За це мене осудили. Яка жорстока несправедливiсть!
Інтелiгент: Воiстину, злочинець не пiде на злочин, не виправдавши себе перед тим.
Юда: Мовчи. Що ти там знаеш. Ти ще не жив, а глянь у свою душу… Що страшно? Вона уже гнила… а намагаешся мати власну думку.
Інтелiгент: Не тiш себе, що всi такi, як ти. Тi, кого маеш на увазi, дiйсно, схожi на тебе, може, навiть, гiршi. Все-таки ти символ. І лиш для того, щоб показати людям, якими вони не повиннi бути.
Юда: Те-те-те. Заладив. Шукаеш там у своiх примiтивних теорiйках. Мене осуджують лиш подiбнi до мене, для того, щоб самим здаватися порядними. Такi, приблизно, як… (показуе на iнтелiгента).
Інтелiгент: Юдо, тебе осуджено за те, що ти зрадив, i за те, що поцiлував при тому. Тепер ти намагаешся не тiльки виправдатись, а й возвести негативну цiннiсть – зраду як необхiднiсть i ганьбиш найвищий цiнник людяностi – поцiлунок. Але уже тодi, коли накинув собi зашморг ти зрозумiв, що глибинна твого падiння бездонна. Ти не просто зрадив, ти взяв за це грошi.
Юда: (До залу) Власнi переконання треба захищати! (До iнтелiгента). Даремно намагаешся… i повторюеш банальнiсть пересiчного вуличного нiкчеми. (До Христа). Я був виразником iдеi натовпу. Саме в цьому моя трагедiя. Твоя – трагедiя iндивiдуалiста, самiтника, що намагаеться прихилити до себе натовп. Але натовп не любить живого Христа. Натовп любить Гiтлера. Христос потрiбен мертвий! Коли Ти в’iжджав до Єрусалиму, Тебе зустрiчали урочисто, бо кожен ждав реалiзацii своiх найпримiтивнiших бажань, а ти образив iх, крамарiв, закликаючи до стриманостi. На що було надiятись?! Ти дозволив торжествувати бiснуватим темним силам. Яку насолоду одержали вони вiд Твого приниженого вигляду! «Розiпни!» «Розiпни!» – кричить сита нiкчема, бо iй, гнидi, дано право судити. А раз е право, то чому не осудити. Своiм розп’яттям Ти дав можливiсть Нiкому вiдчути себе Чимось. Наскiльки було б розумнiше прикрикнути на бидло, а не грати з ним у гуманiзм i всепрощення.
Христос: Ти так нiчого, Юдо, i не зрозумiв, бо мислиш розумом тих, кого намагаешся судити. Я дав вам iсторiю, я дав вам перспективу, можливiсть органiзовуватись у суспiльства, нарештi, зробив вас людьми.
Юда: Оце все називаеш людьми?! (робить жест рукою, вказуючи на глядачiв). Оце, що перед блиском золота i рiдну маму продасть, називаеш людьми? Згадай, скiльки кровi пролито iменем Твоiм. Та кров пролита не за iдеали твоi. Жадоба влади, багатства, пiдступнiсть, зрада, ницiсть, безпринципнiсть – ось суть усiх оцих, кого Ти називаеш людьми… А галасу! А крику! Ми утверджуемо iстину i мир!.. Їi будуть утверджувати, якщо ця iстина приносить золото, доти, доки на цiй землi каменя на каменi не зостанеться, а говориш – людьми… Та з’явись Ти ще раз, розiпнуть Тебе знову…
Христос: Ти бачиш лиш собi подiбних, Юдо. І не любиш людину, бо не можеш нею бути. Людиною бути тяжко.
Юда: Людиною бути тяжко… Я хотiв зла – вчинив добро i осуджений. Ти хотiв добра – вчинив зло – убив же Ти себе – i благословенний. Що е добро?
Христос: Добро – це творення людини.
Юда: А зло?
Христос: Руйнацiя ii. Ти – один iз синонiмiв нищення.
Юда: Я руйную iлюзii, нiби людина чогось варта. Хто ж скаже цим шлункарям, хто вони, як не я. За таку можливiсть я життям заплатив. Свое iм’я вiддав для прокляття… на вiки вiчнi. Вам
Сторінка 7
цього мало?Інтелiгент: Ти вбив себе, бо боявся далi жити. Ти злякався самого себе. Ти – слабка, темна натура, яка не змогла вiдстояти у собi людини. Ти подумав, що зрадити Христа – це пiднятись до нього.
Юда: Не суди! Ще до кiнця цiеi ночi ти станеш зрадником.
Христос: Годi! Не мудрствуйте лукаво! Хiба не сказано вам: шукайте iстину в любовi!
Юда: (передражнюе) Любовi… А якщо я не можу любити. Хто сказав, що ненависть – зло?! Священна ненависть! Я ненавиджу свiт – i це – радiсть! Я ненавиджу, бо кого любити? Отих, що iдею предкiв продають? Отих, що зраджують налiво i направо?! Красно дякую. Я для цього не був створений.
Христос: Щоб полюбити, треба пiднятись над собою, а ти заглиблюешся в себе, прислухаешся лиш до утроби.
Юда: Про любов говорять усi, i щоб наситити черево, обдурюють ближнього, а при потребi уб’ють тихесенько його… Що там ближнього – цiлi народи винищують, а ти: любов… чи може, он той (показуе на iнтелiгента) здатний полюбити?.. Хтивiсть – ось чим ти надiлив його. Якщо i з’явиться якась убога думка – то тiльки про самичку. Я не хочу бiльше з вами. Вiдпустiть мене.
Христос: Іди. (Але Юда стоiть. Деякий час мовчанка. Кожен заглиблений в роздуми. Згодом iнтелiгент заговорив).
Інтелiгент: А Юда мае рацiю.
Христос: (Здригнувся). В чому?
Інтелiгент: Вiн зрозумiв наше столiття… столiття лжепророкiв, лженауки, лжекультури…
Юда: Додай: лжелюдини.
Інтелiгент: (Нiби не слухаючи Юду). Пророкiв бути не може – iх убивають, наука – на службi у зла, культура – у пiдпiллi…
Юда: (до Христа). І це роблять твоi послiдовники.
Христос: Твоi, Юдо, твоi послiдовники.
Юда: Згоден! Ти визнав мене! Нарештi! Тепер iду. Прощавайте. Я бiльше не повернусь. (До залу). Я розчинюсь у душах ваших… (Юда виходить).
Зал занiмiв.
Артур i Леонiд поклонились. Настала якась незручна тиша. Згодом пролунали таки оплески, i до Костянтина пiдiйшов священик.
– Браво, юначе, вiтаю. У свiй час вас спалили б на вогнищi.
– Мене й тепер можуть спалити.
– Чи не збираетесь ви Юду реабiлiтувати?
– Нi, отче, – вiдповiв юнак. – Просто сучасна людина повинна вирок собi почути з уст Юди. Я вбачаю в цьому особливий смисл.
– Увага, увага, увага! – сказав раптом полковник Паскудний. – Пане професоре, прошу включити телевiзор на першу програму.
Усi здивовано глянули на полковника, а хтось увiмкнув телевiзор. На екранi годинник вицокував останнi секунди восьмоi години. Як тiльки стрiлка показала дев’яту, незнайомий диктор повiдомив, що працюють усi радiостанцii i канали державного телебачення i вимагав пiдготуватися до важливого повiдомлення.
Знову стало тихо i тривожно.
– Сьогоднi, – почав урочисто диктор, – на вечiрньому засiданнi Верховноi Ради Украiни прийнято Постанову про утворення в Украiнi парламентськоi республiки. Вiд сьогоднi вся повнота влади у наший державi належить Прем’ер-Мiнiстровi, якого призначае Верховна Рада. Скасовуеться iнститут президентства. Колишнiй президент знаходиться пiд домашнiм арештом. На засiданнi Верховноi ради був присутнiй Голова Координацiйно-Консультативного комiтету СНД, який запропонував утворити Раду СНД. Пiсля довгих дебатiв прийнято Постанову про призначення Голови Верховноi Ради Прем’ер-Мiнiстром i делегування його до Ради СНД. На засiданнi констатувалося, що економiчна i полiтична криза в краiнi – наслiдок деструктивноi дiяльностi певних полiтичних сил, якi своiм амбiцiям здатнi принести у жертву щастя народу. Щоб припинити сповзання держави в провалля, запобiгти кровопролиттю i громадянськiй вiйнi, Верховна Рада надае всю повноту влади Урядовi. Список членiв Уряду i прiзвище Прем’ер-Мiнiстра буде оголошено завтра о дев’ятiй годинi. Завтра також буде оголошено про державний устрiй Украiни. Верховна Рада звертаеться до громадян зберiгати спокiй i порядок, усiм державним структурам продовжувати виконувати своi обов’язки. Армiя, Служба безпеки, мiлiцiя пiдпорядковуються тимчасово Головi Верховноi Ради Украiни. Їм наказано бути напоготовi. Оголошуеться надзвичайний стан i комендантська година з 20 до 6. Як тiльки опiр зрадникiв, екстремiстiв i нацiоналiстiв буде подавлено, буде проголошена нова Конституцiя, яка затвердить в Украiнi новий справдi демократичний устрiй. Верховна Рада звернулася до Голови Координацiйно-Консультативного комiтету СНД про надання допомоги. До Киева та деяких обласних центрiв висадилися вiйська СНД. А зараз пропонуемо вашiй увазi вечiр гумору.
Диктор замовк. На екранi стали показувати обличчя комiкiв, сатирикiв, оперетковий кордебалет.
А з ущелини, де причаiлося тисячолiття, виповзала мовчазна нiч. Вона щупальцями охоплювала землю, гвалтувала мерзеннi слизомаслянi скелi, проникала у людськi оселi, душi, насувалась на море й повiльно пiднiмалася в небо.
ПОЛКОВНИК ПАСКУДНИЙ
Паскудний вийшов на середину зали.
– З вашого дозволу я вимкну. – Вiн клацнув кнопкою, по-солдатськи повернувся, стукнув каблуками, випнув груди i урочисто сказав:
– Я – представник нового уряду.
На нього не звернули
Сторінка 8
ваги. У всякому разi не вiдреагували, не виявили зацiкавленостi чи поваги i це було страшенно образливо. Вiн рiшуче пiдiйшов до телефону i набрав номер.– Товаришу генерал, полковник Паскудний до виконання обов’язкiв приступив… Так… Усi?.. Зрозумiло. – Паскудний поклав трубку i оглянув залу поглядом переможця.
– Присутнi тут пiдлягають тимчасовому арешту. Я призначений комендантом вiлли. Вiдмова пiдкоритись менi розглядатиметься як порушення комендантськоi години.
– Це, треба гадати, гра? – спитав хтось жартома.
– Правда, не зовсiм кумедна, – додав адвокат. – Де вашi повноваження, полковнику?
– Ось. – Полковник показав червону книжечку.
– Документ не мае юридичноi сили, – сказав адвокат, оглядаючи посвiдчення, – оскiльки вiн виписаний завтрашнiм числом.
– Адвокате! – Паскудний зневажливо глянув на нього. – Що ви верзете! Зараз по всiх мiстах патрулюють танки, батеери та особливi загони. Один з них неподалiк. Оце i е юридична сила. Може порадите викликати? Через п’ять хвилин будуть.
– Застосування сили – це демонстрацiя безсилля, – спокiйно вiдповiв адвокат.
– Попрошу без дискусiй, зневажливо, через зуби кинув полковник. – Хто пiдтримае новий уряд або виявить до нього лояльнiсть, може бути вiльним.
– Але ж ми не знаемо програми… нового уряду, – примирливо сказав хтось.
Той ще не договорив, а Паскудний зрозумiв: один наш.
– Благо народу нашоi краiни – ось програма. А шлях реалiзацii обговорюватиметься разом з вами… – Пане професоре, я прошу вас першого пiдтримати нову владу i переконаний, вашу точку зору подiлять i гостi. – Полковник сказав це так, нiби сумнiву щодо позицii професора у нього не було.
– Нi, шановний полковнику. Влада, яка утверджуеться силою, е незаконною. Я визнаю лиш ту, яку обиратиму на демократичних засадах. – Братишин говорив тихо. Так, що його ледве почули. Але вiдразу всi зрозумiли, що потрапили в халепу: тепер доведеться або пiдтримати професора i накликати на себе немилiсть новоi влади, або – цей переворот, а це значить, вiдступитися вiд господаря… якому зовсiм недавно так гаряче аплодували…
– Цей переворот – злодiйська акцiя. Його не можна визнати. – крикнув хтось iз гурту, а полковник пiдняв руку.
– Панове, спокiйно. Обговорювати бути чи не бути оновленню в краiнi не варто. Воно уже е. Вiд вас вимагаеться лиш формальна пiдтримка. Для вашого ж блага… – Вiн зробив паузу. – Говорите: «вибраний народом». Так, нiби ви або вашi предки справдi обирали коли-небудь… за винятком… отих злодiiв, шахраiв, хабарникiв, екстремiстiв i нацiоналiстiв. Їм мiсце у тюрмi, де скоро вони й будуть. Через день-два опублiкуемо деякi матерiали, тодi побачите, кого ви обрали… Григорiю Федоровичу, – Паскудний став говорити урочисто. – Я призначений куратором вашоi лабораторii. Іменем уряду заявляю: як тiльки ви визнаете нове керiвництво, ми дозволяемо вам продовжувати дослiдження й створюемо для цього належнi умови. В iншому випадку лабораторiя буде пiд постiйним наглядом нашоi комiсii. На обдумування даеться одна нiч. Завтра о дев’ятiй годинi ранку ваша позицiя буде оголошена по радiо. А зараз я попрошу покинути нас. Ідiть вiдпочивайте.
Паскудний знав, що роботи. Вiдправивши з хати хазяiна, вiн звiльняв усiх вiд обов’язку. Без Братишина вони будуть податливi. Але на здивування i досаду полковника той заявив:
– Я не можу покинути гостей.
Це трохи ускладнило ситуацiю. Та Леонiд Орович не розгубився: у нього е варiанти.
– Взагалi, було б краще, якби ви вийшли, але я не стану наполягати… У всякому разi поки-що. – Полковник почав входити в роль. Правда, гостi залишили його одного i зiбралися в окремi групи, та це байдуже. Цi групи за кiлька хвилин вiн не те що роздiлить – розтрощить iх так, що й довiку бiльше не зберуться. Що, що, а людей вiн знае добре. Тому спокiйний.
Завдання його просте. Схилити на бiк заколотникiв професора Братишина i його гостей. Всю цю iнтелектуальну елiту, яка мала неабиякий авторитет не тiльки в Украiнi, а й поза межами. Так от, якщо навiть половина присутнiх визнае нову владу – вiн досягне мети.
До цiеi акцii Паскудний готувався уважно. На кожного, хто потенцiйно мiг чинити опiр, заготовлено досье, зараз вони будуть страшенно здивованi, що полковник виявиться так широко обiзнаний у iхнiх справах. Що професор полiтикою не займаеться, i йому байдуже, хто там мае владу, йому повiдомлено, та оцей маленький опiр – полковник був переконаний, що то лиш примха вченого – змусив Паскудного змiнити тактику. З цим кооператором почекаемо. Не вдасться переконати – дискредитуемо. Почнемо з iншого боку. Ну, хоч би з священика.
– Отче духовний, пiдiйдiть до мене.
Той пiдiйшов, i полковник тихо промовив:
– Звiльняеться мiсце у семiнарii, отче… Наскiльки я знаю, православна церква про вас високоi думки.
– Усiляка влада вiд Бога, – смиренно вiдповiв священик, а полковник тихо зрадiв – цей наш.
– Ви розумна людина, отче, завтра будете на кафедрi.
– Тодi я пiду i пiдготую проповiдь.
– І о восьмiй ранку виступите по телебаченню
Сторінка 9
Ідiть в автобус. Вiн скоро виiде звiдси. – Полковник на перепустцi вписав прiзвище священика i вiдпустив його. Тодi покликав журналiста.– У «Вiльному словi», що вiднинi буде урядовою газетою, е вакансiя.
– Менi це пiдходить.
– Завтра на восьму ви принесете негативний вiдгук на виставку молодих художникiв, що експонуеться зараз у великому залi музею народного мистецтва. Основний змiст: на виставку не потрапили твори справжнiх майстрiв, вiдбiр був тенденцiйним, симпатii органiзаторiв визначала просто вигiдна кон’юнктура. Натякнiть, що органiзатори симпатизували у свiй час Руховi. Найближчим часом вiдкриеться виставка справжнiх шедеврiв. Можете назвати кiлька прiзвищ. Ви розумiете, що я маю на увазi?
Журналiст теж одержав перепустку i вийшов.
– Виставочний зал незабаром буде вiльний, – полковник зупинив свiй погляд на Молодановi. – Для придбання нових експонатiв, музею видiлено велику суму. Вашими роботами зацiкавилась дирекцiя.
– Таке визнання – для мене честь. І я обiцяю, пане полковнику, що буду працювати з новою владою, бiльше того, буду виконувати ii замовлення… лиш у тому разi, якщо не буде кинуто до в’язницi жодного полiтичного.
– Влада, художнику, не для того, щоб обговорювати з кожним, що iй робити, вона для того, щоб вказувати кожному, що той мае робити. Мiж iншим, у вас досi нема квартири… Так i проживете вiчним приймаком? А ваш учень i друг Роман… як його? Вiн тут?
– Тут я, пане полковнику, тут, – з поспiшнiстю сказав невисокий юнак i став перед Паскудним.
– Готуйте своi роботи для виставки. Ось вам пропуск.
Гра бездоганна! Полковник потирав руки. Вiн входив у смак. Ще б! Володiти увагою таких людей! Мати над ними владу! Над тими, хто i не глянув би на нього вчора. Хоча, вiдповiдь Молодана трохи занепокоiла. Раптом ще хтось заартачиться, i вiн втратить iнiцiативу… Зараз помилятися не можна.
– Адвокате Мартине, – звернувся до кругленького, добре вгодованого чоловiка. – Здаеться, у вас недавно знайшли наркотики. Стара влада вам вибачила…
– Пане полковнику, але ж то була провокацiя мiлiцii, i слiдство це довело…
– Завтра, шановний, почнеться нове розслiдування, Мартине, я арештую вас за торгiвлю наркотиками. Звiдси ви направитесь у наручниках прямо в тюрму. Спробуете втекти – будете об’явленi поза законом…
– Що менi робити? – спитав розгублено адвокат, i полковник зрозумiв: i цей служитиме.
– Ідiть додому i ждiть. Ми скажемо. Ідiть. – Полковник зробив величавий жест. Вiн уже впивався розгубленiстю, що виникла раптом в аудиторii.
– Дайте, будь ласка, перепустку – голос адвоката тремтiв i видавав: вiн знищений.
– А, пардон, ось, нате.
Адвокат поспiшно вийшов.
Полковник дивися на людей i не мiг приховати посмiшки. Ось так, моi милi. Ось вашi високi матерii. Вiн сiв у крiсло, закинув ногу на ногу.
– Тут, серед нас, директор театру Семен Семенович Воронич. Ідiть додому. Ви завжди критикували стару владу, цього нам досить.
– Але ж я не сказав, що погоджуюсь з новою. Я залишуся.
– Скажете, пане директоре, скажете. Ваш син позавчора влаштував бiйку, i його вiдпустили, враховуючи вашу майбутню лояльнiсть. Ідiть, Воронич, додому i нiкуди не виiжджайте. Ви знаходитесь пiд домашнiм арештом. Як цивiлiзована людина ви не захочете, аби ваш син опинився завтра в таборi серед злодiiв.
– Кажете, цивiлiзована. Очевидно, ви й себе вважаете нею. Гарний спосiб для демонстрацii своеi цивiлiзованостi ви обрали, Паскудний. Тепер я розумiю, що то була за бiйка, – сказав з серцем директор театру.
– Не надавайте значення дрiбницям, шановний. Ось вам перепустка i ауф вiдерзеген.
Директор пiшов до виходу, потiм оглянувся i сказав:
– Ви – сатана, Паскудний, як i вся ваша сатанинська партiя. Але запам’ятайте: це конвульсiя. Ви дохнете. Останне слово буде за нами.
Полковник задоволено посмiхнувся. Оте «сатана» для нього – найвища нагорода. Так, вiн сатана. А якщо точнiше – Мефiстофель. Справжнiй Мефiстофель. Без сентиментiв. Усiлякi там балачки про якесь добро чи зло не для нього. Подай людям iсти, любитися, ненавидiти, i вони будуть поклонятися тобi. Мудрi правителi завжди виховували у народу ненависть: то до чужого бога, то до чужоi iдеi. А для справжнiх мужiв е iншi категорii. Це – сила i воля. Їм i належить мати владу.
– Леонiд! – в голосi полковника метал, воля, i роздратування. – Завтра театр почне готувати до постанови вашу п’есу. – Вiн видiлив «вашу», i всi зрозумiли: намагаеться роздiлити Леонiда i Костянтина.
Власне, уже роздiлив. Леонiд пiдiйшов до полковника i протягнув руку.
– Давайте перепустку.
– У п’есi мае бути виражена прихильнiсть до новоi влади.
– До побачення! – Леонiд поспiшно вийшов.
– Я говорив, що ти станеш зрадником! – крикнув навздогiн Степан. – Пане полковнику, а менi? Що ви менi пообiцяете?
– Тобi нiчого. Ти робитимеш на нас i так… або зовсiм не будеш робити. Йди спати. Пане професоре, – звернувся до Братишина, – треба розмiстити декого на нiч.
– Тут не готель, полковнику.
– О, не турбуйтесь. Одну
Сторінка 10
нiч можна переспати i на пiдлозi… Можливо, для когось це буде останнiм комфортом…Вiн бачив, що люди розгубились, i лиш деякi тримаються з гiднiстю. Це його не просто тiшило, це приносило насолоду, блаженство, психiчний оргазм.
Серед тих, хто не вiдчував себе наляканим був композитор Марко Пилипович Василишин, який написав музику до Бiблii. У цьому гiгантському музичному творi, що повинен виконуватись кожноi недiлi протягом року, синтезовано усi види i жанри музично-сценiчного мистецтва. Про «Створення свiту» критика писала, що це смерть музики, бо це ii останне слово… Нема рацii писати далi – краще не буде. Однак наступного дня пiсля виконання «Вигнання з раю» одна газета заявила: це народження музики, бо це перше ii слово. Вся iсторiя музики – лише школа для Марка Василишина. Вiн – основоположник новоi гармонii, новоi мелодii, нового драматичного конфлiкту. Музична громадськiсть роздiлилась на два табори: тих, що визнавали композитора генiальним, i тих, що лаяли, називали Неовагнером, Вбивцею прекрасного, i навiть плагiатором. У «Створеннi свiту» використано Прелюдiю ре мажор Баха, причому, у транскрипцii Стоковського, правда, iнструментовка ускладнювалась шумами синтезатора, що створювало незвичайний ефект. Василишина звинувачували у святотатствi – Бог спiвае, – в розпущеностi – в пробудженнi свiдомостi Єви вбачали дешеву еротику, нарештi, твiр називали бездарним. Пристрастi кипiли. Друзi ставали ворогами, чоловiк i жiнка нерiдко стояли у ворожих таборах, що впливало на iхнi стосунки. Але на всi вистави квитки розпроданi заздалегiдь за неймовiрно високими цiнами.
Характерним для музики Василишина е динамiзм, боротьба пристрастей до майже фiзичного вiдчуття, i трагiчний – як домiнанта – мотив людини. Якщо у «Створеннi свiту» сам акт творення – гiгантськi катаклiзми, народження свiтил, смертоносне дихання планети з ii вулканами, з громовицями, з народженням i пiдняттям гiр, землетрусами, що перетворювали землю в мiсиво – виражений у звуках з якимсь болючим вiдчуттям, то мотив зародження життя на цьому фонi наскiльки прекрасний у своiй простотi i чарiвностi, що не дивно, що його назвали еротичним. «Нiчого подiбного! – заперечив тодi Костянтин. – Бiльш цнотливоi мелодii свiт досi не знав!».
Марко Пилипович писав музику з допомогою комп’ютера Григорiя Федоровича. У машину програмуеться мелодiя, яку, безперечно, складае сам композитор, тональнiсть i спосiб виконання, а на виходi уже друкуються листки партитури, з яких на синтезаторi можна програти чорновий варiант. При необхiдностi вноситься поправка – i твiр готовий. Братишин i Молодан з допомогою комп’ютера, голограми i оптичноi системи зробили декорацii. На сценi у стереозображеннi – акт творення свiту. Фантастичнi декорацii здаються неймовiрно реальними. Мiж iншим, найкращим, як на думку Григорiя Федоровича, iм вдався «Ной», особливо «Потоп». Безшабашна веселiсть, танцi, зваба наскiльки запальнi, що здаеться, зал не всидить i кинеться у нестримний танок. І хоча на фонi цiеi музичноi роквакханалii як провiсник смертi – вiдгомiн далекого грому, на нього нiхто не звертае уваги. Аж коли грiм вражае землю, усi здригаються – та запiзно. Пiднiмаються води. Нiби ожила фреска Мiкеланджело. І страшнi-страшнi звуки синтезатора разом з якимись неприродними звуками оркестру створюють враження повноi реальностi… Раптом партiя струнних – як вiдчай, як остання спроба умилостивити! Вона проникае в душу, будить в нiй тривогу i незрозумiле вiдчуття причетностi до цього катаклiзму. Здаеться, зараз у зал ринуть потоки води. Музика будить почуття провини перед свiтом.
Звiсно, полковник знав, що Марко Пилипович тепер найзнаменитiша людина. Якраз Василишин мiг принести iм чимало мороки. Молодь його боготворила. Напиши Марко Пилипович антиурядову пiсеньку – завтра ii заспiвае весь люд. Вийди вiн на демонстрацiю – за ним усе мiсто. Василишин – небезпечна людина.
Але полковник пiдготувався добре. З композитором вiн розправиться без ускладнень. Не був би вiн полковником Леонiдом Паскудним.
– Я попрошу пiдiйти до мене Василишина Марка, – сказав, але без попередньоi впевненостi.
– Вибачте, полковнику, але ви менi не потрiбнi.
– Потрiбен, молодий чоловiче, потрiбен.
– Якщо я вам потрiбен, то пiдiйдiть до мене, – Марко засмiявся, i в залi ожили трохи.
– Коли гора не йде до Магомета – Магомет iде до гори. Бережiться, композиторе! – полковник повiльно встав, пiдiйшов до Марка i сказав йому щось пошепки.
Той засмiявся.
– Ви не вмiете жартувати, полковнику. Це брехня.
Паскудний почервонiв. То був ляпас. Колись вiн про це згадае. А зараз… вийняв i показав Марковi фото.
Той зблiд. Машинально сiпнулась рука, щоб взяти фото, та полковник повiльно пiшов i сiв у крiсло. Вiн знав, що робить. Цього молодика подачками не вiзьмеш. А з ладу його вивести треба.
Василишин якусь мить вагався, потiм рiшуче пiдiйшов до полковника.
– Жалкую, що зараз дуель неможлива.
– Не жалкуйте, я вас убив би, – вiдповiв спокiйно Паскудний i тихо, так, аби нiхто не поч
Сторінка 11
в, додав: – Я знаю, ви популярна людина, тому арештувати вас не можу. Менi потрiбно одне – щоб ви мовчали. І по-батькiвськи хочу застерегти: не вчинiть якогось необдуманого кроку, бо тодi нам доведеться зробити так, що коли вас везтимуть до тюрми, натовп улюлюкатиме навздогiн. А це вiзьмiть собi на пам’ять.– Який шантаж! Який безсоромний шантаж!
– Спокiйно, юначе. Чи хочете, аби по мiсту розкидали тисячi таких…
Марко тремтiв. Вiн тримав у руках фото, де «знято» його з хлопчиком… Йому хотiлося взяти за горло отого ситого негiдника, а полковник спокiйно:
– Особисто я не вiрю, в те. Видно, майстерний монтаж. Однак, ви повиннi зрозумiти, що ми не допустимо вашого активного протесту… а от пiдтримка була би бажана. Ось вам перепустка. Радимо мiсяць-другий сидiти дома мовчки, а там видно буде.
Марко вийшов. Не злякався провокацii. Щоб не вдарити Паскудного.
Полковник посмiхався. Тепер не залишилося балакучих… З рештою справа пiде легше. Можна телефонувати генераловi, що завдання виконане.
Вiн потирав руки. Нинi чи не найвизначнiший день його життя. Так запросто зiгнув у баранячий рiг цю гнилу iнтелiгенцiю.
Вiн ще покликав кiлькох викладачiв i просто так, навiть без застереження, вiдпустив. Залишилося небагато гостей. Раптом полковнику заманулося посварити професора з Олегом Івановичем.
– Пане Чалий, – звернувся до архiтектора. – Ваш син сидить зараз у в’язницi за органiзацiю антиурядових безпорядкiв. Ми його звiльнимо, а в архiтектурному бюро е для вас мiсце.
– Полковнику, криза, що паралiзувала наше суспiльство останнi мiсяцi – то ваша робота? – спитав спокiйно Олег Іванович.
– Не забувайтеся. Тут я питання задаю, – вiдповiв полковник гостро, але той нiби не чув.
– Так, значить, то ваша робота… І тi провокацii на дорогах, бiржах, i те штучно зроблене безробiття, i тi вбивства, самогубства, немотивованi арешти – то була пiдготовка до перевороту. А досье на кожного з нас видало кагебе два днi тому. Ви навiть не встигли вивчити його як слiд…
– Я арештую вас! – з притиском сказав Паскудний.
– Ви не встигли вивчити досье на нас як слiд, iнакше ви б не пропонували менi… архiтектурне бюро. Полковнику, ви хотiли поплавати з аквалангом. Будь ласка, я запрошую вас. Апарати готовi. Запевняю, що красивiшого видовища, нiж я вам покажу, ви не побачите нiколи.
– Ти що здурiв? Уночi плавати?
– Я ще нiколи не був таким серйозним, як зараз, пане полковнику. Прошу вас. Не треба боятися. А море у цю пору – казка. Чи ви боiтесь?.. Безперечно, у танку безпечнiше…
– Наказую тобi замовкнути! – полковник зiрвався на фальцет, а у тих, що залишилися, зникла раптом розгубленiсть i страх. Полковника оточили з усiх бокiв i стали пропонувати, чому б, дiйсно, йому не скупатись. І вiн зрозумiв: гра може бути програна. Як добре, що до цього проклятого Чалого вiн звернувся наостанку. Нiчого, колись вiн помститься.
Конец ознакомительного фрагмента.