Читати онлайн “Канцелярія хрестових походів” «Остап Українець»
- 01.02
- 0
- 0

Сторінка 1
Канцелярiя хрестових походiвОстап Украiнець
Сучасна проза Украiни
Автор переносить читача у Станiславiв XVII сторiччя, дiя роману вiдбуваеться саме напередоднi глобальноi перебудови фортецi й очiкуваного нападу Османськоi iмперii на Європу. До мiста трьома рiзними шляхами прибувають трое рiзних чоловiкiв, кожен з яких мае своi плани й iнтереси. Історiя рухаеться вперед, залишаючи по собi лише низку запитань, так що з далекоi перспективи може здатися, що цi трое переслiдують спiльну мету. Або що жодноi мети насправдi немае.
Остап Украiнець
Канцелярiя хрестових походiв
EX LIBRIS
Згодом, через багато мiсяцiв, коли нарештi почали розбирати справу i вишукувати пущенi у воду кiнцi, виявилося, що нiхто не може достеменно сказати, коли i як Лев Бжезiнський приiхав до Станiславова. І рiч навiть не в тiм, що забулася масть запряжених у бричку коней чи розмiри самоi брички. Версiй про його появу було безлiч, але всi вони, на лихо, вiдрiзнялися. Пiсля тривалих розпитувань комiсiя стала на тому, що приiхав пан Бжезiнський до мiста Галицьким трактом, себто з боку Княгинина, де спинився дати милостиню сiльськiй жебрачцi, у супроводi невеликого обозу, але верхи, не порожнем, бо на обозi iхав невеличкий маеток у золотi та коштовностях, але голiчерева, бо погода стояла жарка й вимоги власного тiла явно взяли гору над вимогами пристойностi. Чого з’ясувати не вдалося – то це коли саме вiн приiхав. Усi пам’ятали якiсь деталi, але нiхто не мiг сказати достеменно, що то був за день. Зрештою, комiсiя погодилась на тому, що шановний пан прибув до Станiславова першого дня реконструкцii фортецi.
Тут, звiсно, заперечать мiсцевi вiрмени, котрим на той момент належала значна частина тягловоi худоби, яка була в мiстi. Вони скажуть, що того дня, коли муляри почали випрохувати в них в оренду вози для перевезення будiвельного каменю, який був iм потрiбен у немислимих кiлькостях, Лев Бжезiнський уже кiлька днiв як жив у вигiдному дерев’яному будинку саме на межi польськоi та вiрменськоi частин, i своею присутнiстю нiяк нiкому не допiкав. Проте вiрменiв слухати нiхто не став, бо, зрештою, великоi погоди день прибуття голопузого шляхтича до мiста на Галицькому трактi нiкому не робить. А що все найцiкавiше почалося докладно в день перебудови фортецi, то й лiчити час, мабуть, варто-таки з нього. Ясно, що звинуватити комiсiю в байдужостi чи непрофесiоналiзмi не вийде, бо входили до складу тi люди, котрi й iнiцiювали ii створення. Але вони могли б працювати i краще. Скажiмо, розпитати людей iз трохи дальших сiл, у яких вiн мав зупинятися дорогою. Останню перед Станiславовом зупинку Бжезiнський зробив у Бурштинi, над Гнилою Липою, де зупинився вимушено, бо в його возi трiснула вiсь, яку довелося термiново мiняти. Мiсцевi, котрi мали з ним до дiла, кажуть, що вiн з усiх сил намагався зiйти за свого, навiть говорив iз ними русинською. У русинськiй мовi в нього чувся страшний валаський акцент iз оканням та иканням, i мiсцевi русини з усiх сил старалися заговорювати польською, щоб тiльки уникнути такоi наруги над власною мовою. Цiкаво й те, що пiсля замiни осi Бжезiнський навiдрiз вiдмовився рушати, аж доки не прийшов мiсцевий ксьондз i не освятив йому зремонтовану фiру. Усього двi деталi, але далi ми побачимо (якщо будемо дивитися достатньо пильно), як сильно вони докладаються до загальноi iсторii.
Проте бiльшiсть iз вас, мабуть, чули про цi подii з нотаток рiзних любителiв таемниць (щоб не називати тут зайвих прiзвищ) чи ще звiдкись, але ж навряд чи ви знаете, що там сталося насправдi, бо з мiськоi хронiки та з архiвiв усi згадки про цей перiод були старанно вичищенi. Найцiкавiше те, що разом iз будь-якими згадками про самого Льва Бжезiнського iз документiв зникли згадки ще про трьох осiб, котрi, на вiдмiну вiд одiозного шляхтича, приiхали до Станiславова саме в перший день його перебудови. Усi трое рухалися з рiзних напрямкiв, в’iжджали та входили до мiста через рiзнi брами i, правдоподiбно, у рiзний час, тому, здаеться менi, цiкавiше та доречнiше буде оповiсти саме про них, а не вкотре переповiдати старi побрехеньки про череватого Льва. З цим i починаемо. Отче, благослови.
РОЗДIЛ 1
У якому пiд мiсто рiзними шляхами прибувають трое дуже рiзних людей
Найранiше, щойно вiдчинилася Вiрменська хвiртка, до мiста ввiйшов молодий хлопець у вицвiлiй на темно-сiрий колiр сутанi без жодних пожиткiв. Вiн пройшовся завулками, якi вiддiляли хвiртку вiд Ринку, обдивився з усiх бокiв ратушу, зазирнув до палацу, котрий тодi вже почали розбирати, потинявся трохи бiля галицькоi брами, розглядаючи ще недобудований кам’яний костел, покрутився бiля унiверситетськоi колонii i, не знайшовши для себе наразi нiчого цiкавого, повернувся назад тим само шляхом, яким зайшов.
Позаяк вози, що iх муляри орендували в мiсцевих вiрменiв, iздили виключно через Галицьку браму, дорога на Заболотiв була вiльна i не розбита колесами. Тому спудей, котрого, до речi, звали Тиберiй, спокiйнiсiнько пройшов стежкою до села, що лежал
Сторінка 2
, може, хвилин за десять ходу вiд мiських валiв. Вiн завертав у кiлька хат, аж поки знайшов собi притулок у жiнки, котра радо впустила його до себе за плату, до якоi вельми вдатнi всi молодi спудеi. Направду, приiхав до мiста вiн iще звечора, але що в кишенi не мав нi гроша, справедливо вирiшив зупинитись у передмiстi, напитавши собi якоiсь роботи, за яку мав би дах над головою i щось поiсти.Стеха, котра в обмiн на певнi послуги впустила до себе Тиберiя, уже деякий час жила солом’яною вдовою, чи, як вона сама всiм казала, вдовою. Їi чоловiк, котрого також звали Тиберiем, воював iз турками, був пiд Журавно, а звiдти, замiсть iхати додому, поiхав спершу з козаками Гоголя, а потiм, як подейкували, на Сiч. На цьому вона сама для себе вирiшила, що ii короткий i не дуже вдалий шлюб закiнчено, i залишилась на чоловiковiй господарцi, якоi бiльш нiж вистачало для того, щоби прогодуватися i навiть принагiдно прогодувати заблукалого спудея.
Треба сказати, що Тиберiя вона пустила спершу з жалощiв i щойно пiсля вечерi вигадала йому краще застосування. Той, надiйшовши з протилежного боку села, спершу слiзно просився на нiч у кiлька хат далi по вулицi, раз у раз пiдкрiплюючи свое прозове прохання дурнуватими пiсеньками, за якi заробив кiлька прицiльно кинутих яблук i гулю на лобi. Стеха ж, мало того що була добросердою, ще й не хотiла зайве слухати школярських пiсень, i сама вiдчинила дверi, щойно хлопець пiдiйшов пiд ii хату. Вiдчиненi дверi його не зупинили, бо вiн, певно, побачивши хустку, якою був обв’язаний димар, загорлав:
Два ведмедi да впередi,
Гей, гей, гей!
Двi синицi в колiсницi!
Да двi курцi в правiй руцi!
Да за плугом баба з пругом!
Нi коня, анi вола!
Нi притики, нi ярма!
Сидить вдова геть сама!
Кожен рядок дурнуватоi пiсеньки супроводжувався гучним гейканням, яке рiзало по вухах гiрше за церковнi дзвони в недiлю вдосвiта. В обмiн на обiцянку нiколи i нiчого не спiвати у неi в домi Стеха сказала хлопцевi, що готова прийняти його хоч на скiльки, аби тiльки вiн допомагав iй з газдiвством. Так Тиберiй оселився в ii хатi; при цьому обое вважали, що дешево вiдбулися.
По вечерi, яка складалася головно з товченого гороху й солоного сиру, Тиберiй, розслабившись, випростався на лавi, яку йому вказала господиня, i майже по-свiйськи запитав:
– Панi Стехо, а от скажiть, чого то у вас на кутi так прочан не люблять?
– Не уявляю, що ти таке розказуеш. Нормально в нас до прочан ставляться.
– Ну от мене ж однак нiхто, крiм вас, до себе не пустив. І iсти не дав, хiба ото як яблуками кидали.
– Тю, ти про себе ото? Та який з тебе прочанин, обiрванець один. Я би й сама тебе не пустила, якби не вчула, що ти по-нашому пiеш. Тут, бачиш, не прочан бояться, а сервiторiв.
– Кого бояться? Слуг?
– Та ходять тут. Їх пiсля кожного походу на Валахiю бiльше стае, нiби iх отарами випускають. То самi валахи iх сервiторами кличуть, сервами.
– А вони самi хто?
– Та слуги iхнi, ти он сам сказав. Не знаю, що там у них iз валашнею за проблеми, але сюди пруть цiлими отарами. Та й знаеш, як то з бiднотою завжди. Як по одному – то ще просять, а як отарою i на всiх не напасешся, то де вкрадуть, де на розбiй пiдуть. То й бояться люди.
– А до роботи не стають?
– Та стають, чого би нi. Але бере мало хто, бо i за себе страшно, i за майно. Я того тебе й покликала, бо помiч треба, але ж не тих чорних наймати на обiйстя.
– А що, так багато ходять?
– Ая. Ходять i просять муки на руки. На нашiм кутi iх нечасто побачиш, але на першому-лiпшому торгу повно буде. Як хочеш, то можеш пiти чи на Княгинин, чи куди i там подивитися на них.
– То ще пiду, як у вас ярмарок буде. Може, й сам яку копiйку зароблю.
– Заробиш-заробиш,– байдуже запевнила хлопця Стеха й заходилася складати рештки вечерi до глекiв.
Наталувавши в один глек гороху й сиру, у другий докинувши кiлька яблук iз коша, що стояв у сiнях акурат бiля дверей, господиня прикрила всю мериндю рядном i, повернувшись до покою, лагiдно, щоб у спудея не виникло жодних сумнiвiв у ii намiрах, покликала Тиберiя до сну.
Щойно по двох снах, коли вгамувалися розтривоженi шумом сусiдськi собаки, а хлопець нарештi рiвномiрно засопiв, Стеха, викравшись у сiни, взяла замотанi в рядно глеки i, обережно вийшовши на вулицю, попрямувала з ними геть вiд села. Спершу до фортечноi стiни, тодi повернула лiворуч i йшла над ровом аж до краю мiста, через битий шлях, яким iздили на Тисменицю i яким до мiста приходили серви, а звiдти далi – втоптаною стежкою, потiм – лише однiй iй вiдомим путiвцем у глиб лiсу, який iз цього боку пiдходив майже до шляху. Пройшовши лiсом, може, з пiв версти, жiнка нарештi дiсталася звору, у самому нутрi якого крилася землянка. Звично, як i щоночi, вона прочинила дверi та зникла всерединi.
Тиберiй, котрого миттю розбудив скрип дверей (щоправда, цього разу без звичного «забирайся з моеi стодоли, волоцюго!»), недовго думав, що йому робити. Тому що, по-перше, для роздумiв, як вiн вважав, iснують виклади та екзерсиси в акаде
Сторінка 3
ii, а по-друге, навiть там вiн до тривалих роздумiв не був особливо схильний. До всього, страшно хотiв побачити нечисть, яку його господиня пiдгодовуе серед ночi. А що це саме нечисть, а не православна людина, вiн уже цiлком переконався. Нормальним людям ночами iсти не носять.Ще на пiвдорозi вiд хати до фортецi Тиберiй подумав, що Стеха, може, пiдгодовуе когось у казематi, але вiдразу ж забракував цю думку: по-перше, брами до мiста на нiч зачиняли, по-друге, сама господиня звернула на путiвець i йшла по ньому так обережно, як нiзащо не йтиме добросерда Мадонна, що доглядае за ув’язненими.
Уже в лiсi Тиберiй мало не загубив слiд,– стежки взагалi не було видно, дивно, що сама Стеха знаходила ii,– але вчасно почув скрип дверей. Як мiг, тихо пробрався до землянки i припав до дверей. Помешкання, мабуть, було величеньке, бо того, хто там жив, вiн не чув узагалi, хiба нерозбiрливе мурмотiння, а свою господарку – лише уривками, коли вона за щось пiдвищувала голос на чоловiка. Принаймнi Тиберiю здалося, що то чоловiк.
– Не можна, чи ти… … … тебе собак спускали? … То сам будеш винуватий!
Чоловiк щось нерозбiрливо вiдповiдав.
– Добре… … а на цей раз спалять к холерi матерi!
На цiй фразi Тиберiй вiдсахнувся, але що крокiв у землянцi не було чутно, знову припав до дверей. Якийсь час панувала тиша, годi було розiбрати, що там вiдбуваеться всерединi, а тодi знову почувся голос Стехи:
– Та швидше iж, нiч не безрозмiрна!
Зрозумiвши, що господиня намiряеться йти геть, Тиберiй повернувся i заходився навпомацки вибиратися зi звору. Кiлька разiв сутана зачепилася за гiлляччя, кiлька разiв гiлка хруснула пiд ногами, але врештi хлопець опинився в бiльш-менш прогляднiй частинi лiсу й кинувся в бiк мiста, сподiваючись, що здiйнятий ним галас припишуть заблукалiй звiринi. Не знайшовши стежки, вiн зробив невеликий гак i вийшов не там, де заходив, а саме навпроти роздорiжжя, перед мiською брамою. Бiля самоi брами ярiло свiтелко, нiби хтось розпалив дуже велику ватру, але вiтер вiяв iз боку Вовчинецьких гiр, тому всi запахи злiтали кудись у рiчку i його не досягали. Лише на кiлька секунд задивившись на вогник, Тиберiй з копита рушив через поле, перечiпляючись об мурашники, i з кожним кроком починав трохи бiльше жалкувати про те, що на цю нiч зупинився не десь пiд оборогом, а в гостиннiй хатi.
По-перше, Стеха однозначно була вiдьмою. Так легко впустити до себе, в усiх розумiннях «до себе», нiчого не розпитавши… Йому б iще тут запiдозрити. Так вона ще й ночами зустрiчаеться невiсть з ким, плануе з ним невiсть що, та ще й таке, за що можуть спалити. Добре, добре, що роки в академii не минули марно, що вiн ii зразу розкусив i тепер зможе вивести на чисту воду. Цiкаво тiльки, яка вона з себе, та Стеха. Певно, старезна баба, котра тiльки прикидаеться молодою i гарною. Не про те думаеш, Тиберiю! Цiкаво, нащо iй спудей здався? Може, потрiбне молоде i сильне тiло, аби той чортяка, чи хто вiн е, у нього переселився? Ну, ранок вечора мудрiший – це вже Тиберiй видихнув до себе, спинившись бiля хати i вперши руки в колiна. Першим дiлом – скинути сутану, свиту, обмитися вiд поту водою з цебра i знову лягти, щоби Стеха нiчого не помiтила.
І Тиберiй справдi встиг зробити задумане. Поки Стеха повернулася до хати, вiн уже мирно хропiв – навiть нечиста сила не могла серйозно занепокоiти його молодий школярський ум.
***
Десь у той час, коли Тиберiй тiльки починав своi спiви пiд селянськими хатами, Матвiй Лiсовський, переправившись через Бистрицю, заблукав у лiсi. Із Єзуполя вийшов завидна, але пiшов не трактом, як усi люди, а рушив навпростець, бо часу мав аж до завтрашнього полудня, а тому на нiч думав стати у свого брата у Федьковому. І йому навiть не доведеться ще кiлька днiв слухати батьковi зiтхання. Однак темрява, яка в листяному лiсi западала куди швидше, нiж на гостинцi, збила його зi стежки, i коли Тиберiй саме приймав запрошення вiд Стехи, Матвiй був змушений визнати, що остаточно i безповоротно втратив напрямок.
Надмiру важкi бисаги чiплялися за гiлляччя, ноги вгрузали в глевкий грунт мiжрiччя, i думка побачитися з братом iз кожним кроком здавалася не тiльки менш реальною, а й бiльш дурною. Спокусився Матвiй тим, що Федькове лежало акурат на пiвдорозi мiж Єзуполем i Станiславовом, десь за милю[1 - Польська миля дорiвнювала десятьом верстам – це приблизно 10,5 км.] вiд обох.
Можна було вичекати вихiдного i вже тодi пiти до брата, не надвечiр у п’ятницю, а якоiсь недiлi, коли i часу було би бiльше, i сам день бiльш урочний. Але сталося те, що сталося, i з лiсу треба було якось виходити. Вовкiв Матвiй не боявся – землi тут були обжитi, так що великих звiрiв аж до Чорного Лiсу не водилося вже давно. А проте спати на голих гiлках, коли пiд голову можна покласти хiба конопляну торбу, повну залiзних iнструментiв, навiть звиклому до простого життя Матвiю не хотiлося. Тому вiн, зцiпивши зуби, перекинув затяжку на iнше плече й побрiв далi. Мiркував, що навiть коли змилить i не вийде на Федькове, то рано чи пiз
Сторінка 4
о трапить або на стежку, якою вийде до хоч якого села, або на Бистрицю, за якою вже напевне знайде гостинець i заночуе десь у Ямницi на оборогу. Так чи iнакше, лiс був малий i вже до пiвночi вiн мав би кудись та прийти.Хоч свiтло в густий лiс майже не проникало, мiж деревами вiльно гуляв вiтер. Тут, у видолинку, вiн постiйно змiнювався, налiтаючи то холодними поривами вiд Днiстра, то трохи теплiшими – з боку Вовчинецьких гiр. Щойно Матвiй порiшив на тому, щоб рухатися далi, куди б вiн не зайшов, днiстровський вiтер змiнився вовчинецьким i принiс iз собою запах диму, а понад те – запах свiжоспеченого м’яса i свiжого гною. Довiрившись нюху, а не всiм iншим чуттям, вiд яких зараз однаково не було користi, Матвiй рушив проти вiтру на запах, розсудивши, що димом, либонь, тягне iз якогось села. Незабаром помiж дерев заблимало свiтло – живий вогонь, а не якiсь там вiдсвiти через запнутi мiхурами вiкна. Тож хлопець, остерiгаючись неприемноi зустрiчi, стишив крок i, пiдтримуючи бисаги рукою, щоб не дзвенiли iнструменти, почав пiдкрадатися до вогню.
Невелика галявина розкинулась саме на лiсовiй стежцi, з якоi вiн збився, переправляючись через рiку. На нiй колом стояли чотири чи п’ять возiв, а за ними щось тихо жували розпряженi воли. Натомленi за день, вони й вухом не повели, коли Матвiй пiдiйшов до них, усю увагу зосередили на своiй жуйцi i скорому снi. Жарко горiло багаття – надто велике для такоi малоi галявини. На рожнi, розкладеному бiля вогнища, покоiлась цiла туша якоiсь тварини – що то було, козеня чи ягня, Матвiй розiбрати не мiг. Далi, майже бiля самих возiв, стояла група людей. За стiл iм правила велика дерев’яна скриня, укрита скатертиною. Навiть не глянувши на них самих, а лише бiгцем побачивши свiчник, чашу i ще щось, накрите полотняною серветкою, Матвiй знав, що тут йому навряд чи хтось загрожуе.
Старший чоловiк, котрий стояв до нього спиною, знуджено промовляв звичнi слова, хоч i старався додати iм якогось вiдтiнку натхнення:
– Благословен Ти, Господь, Бог наш, Владика Всесвiту, Творець виноградноi лози.
Сказав вiн цi слова, звiсно, жидiвською мовою, а не руською, проте Матвiй знав, що сказанi над чашею вина слова означають саме це. Його братова була жидiвкою. І, хоч вона й перейшла в Христову вiру, на його прохання нерiдко розповiдала, як воно все вiдбуваеться в них.
Здiйснивши кiдуш, старший потягнувся до мильницi, у якiй чекала пiдготовлена для омивання рук вода, а тодi, нiби побачивши Матвiя потилицею, звернувся до всiх присутнiх тоном куди урочистiшим, нiж промовляв благословення:
– Vey, mir hobn a gast.[2 - Що ж, маемо гостя. (Ідиш.)]
Коли з омиванням рук було покiнчено i старий жид роздiлив халу, всi посiдали на барила й коробки, а три дебелих дерев’яних крiсла зайняли старий i двi жiнки, якi стояли коло нього. У темрявi Матвiй не мiг розгледiти iхнi лиця, щоб сказати, старi вони чи молодi, але припустив, що то дружина i донька. Матвiй, котрому не було заготовлено мiсця, залишився стояти.
– Nu, aoyb ir zent aundzer gast, ir'd vi tsu zitsn bay aundzer tish,[3 - Ну, раз ви наш гiсть – прошу сiдати до нашого столу. (Ідиш.)]– розвiв руками старий.
– Aber, Herr, ich spreche deine Sprach sehr schlecht.[4 - Прошу пана, я дуже погано говорю вашою мовою. (Нiм.)]
– То швабська, а не iдиш,– скривився старий.– Взиськай собi щось до сидiння i роздiли з нами коляцiю.
– Де взиськати?
Старий тiльки знизав плечима i заговорив щось своею мовою до застiльникiв. Матвiй роззирнувся в пошуках чогось до сидiння i вже збирався вмоститися на дишлi одного з возiв, коли це побачив барило i, здаеться, зрозумiв, на що саме йому натякав старий. Вiн спустив бочку на землю – повну, судячи з ваги,– i всiвся на неi, поклавши бисаги собi пiд ноги. Бiля скринi, яка правила за стiл, але все ж осторонь вiд решти.
– Ну, тераз, коли ми всi посiдали, можна потрапезувати й поговорити,– старий узяв iз глиняноi тарелi сушеного лина й заходився оббирати м’ясо, паралельно балакаючи,– ми всi тут обцуем одне другого, тiльки ти нам незнайомий. Нечасто трафляе зустрiчати шабес у лiсi, а ще рiдше – мати на ньому гостей, котрих нiхто не чекав. Венц прошу тебе задiловати за гостиннiсть i трохи розказати о собi. Розваж нашу вечiрню трапезу, бо завтра на ранок тебе вже тут не буде.
– Чому не буде?
– Чи ти сам не вiш? Якби ти був iз нас, то зараз би сидiв на шабесi не тут, а в себе вдома. Ти завтра встанеш i пiдеш. А в нас вози. Як тебе звати, шейгеце?
– Матвiй. Матвiй Лiсовський. І моя братова – жидiвка, як ви,– кiлька чоловiкiв перезирнулися, хтось щось прошепотiв, але старий на тi слова нiяк не вiдреагував.
– То не робить тебе жидом, шейгеце. І якщо вона твоя братова – то вона точно не така жидiвка, як ми. Звiдки ти будеш?
– Я з Чешибiсiв. Із Єзуполя тобто. Йду до Станiславова.
– Та ясно, що туди. Важка в тебе торба, треба сказати,– старий кивнув на бисаги, якi подзвонювали, варто було Матвiю ворухнути ногою.– Хто за ремеслом будеш – коваль, муляр?
– Муляр, так. Ще не за ремеслом… Вч
Сторінка 5
ся, але скоро стану майстром. Буду працювати на будовi фортецi.– Не сумнiваюся. Не сумнiваюся, що будеш працювати. А от чи вийде з тебе майстер – то ще питання, я тебе за роботою не бачив.
– Вийде.
– Як скажеш, шейгеце. Слухай, чи я маю з тебе клiщами слова тягнути? – вiдiрвався вiд риби старий.– Попросив же – розваж нас бесiдою на цей вечiр. Щоб можна було потiм сказати, що ми не просто так до мiста приiхали, а вже когось та знаемо.
– Та нема що розказувати. Батько в мене столяр, мама теж простого роду. Як у нас у домiнiканiв ремонтували костел, я попросився в помiч, то мене i взяли. А два днi тому той майстер, котрий костел робив, проiздив через Єзупiль на Станiславiв та й запитав, чи я не хочу до нього в науку – мурувати мури фортецi. Батько тiльки й радий був, бо камiнь я складаю лiпше, нiж дерево. І йому легше буде, що дорослий син нарештi злiзе з шиi. То я i йду до мiста. Завтра прийду, влаштуюся десь, у недiлю – до мшi, а з понедiлка i роботи почнуть. Тото наразi мiй цiлий живiт,– i за кiлька секунд, нiби виправдовуючись за нецiкаву розповiдь, додав: – Та його й не так багато було.
– І малим ти гуси над рiчкою не пас, i старшим – корови? Ну, раз ти думаеш, що нам твiй живiт буде нудний, давай i я з тобою познайомлюся. Мене звати Герш. Зi мною – моi сини, Хаiм i Мендель, найдалi вiд тебе сидить Лейб, син мого старого друга, а бiля мене – Кейла, моя жiнка, й Авiва, котру маю щастя називати донькою.
– А ви теж до Станiславова?
– А ти як думав? Мiсто будуеться, до мiста йдуть люди, а де люди – там е що робити. Бачиш, ми хотiли до шабесу бути пiд стiнами, але воля Божа була на те, щоб якийсь голопузий шляхтич пiд Бурштином зламав собi вiсь – вагою свого тiла, не iнакше. І ми з нашими возами, щоб не погрузнути десь посеред поля, чекали, поки йому того воза направлять. Так що нi ти, нi ми не чекали, що прийдеться нам зустрiчати суботу десь посеред лiсу, але от, сидимо собi за вечерею.
– А що ви маете до роботи в мiстi?
– Ну, тут як подивитися. Якщо прямо, то нiби й нiчого, а якби я мав вiдповiдати на те, що ти запитав, а не що сказав, то я продав свое старе майно i купив собi землю з хатою вiдразу за Княгинином. Ближче до мiських стiн. Корчму я мав колись, корчма ме бути i тепер. Чув я, до речi, що камiнь на будову акурат тим трактом провозять, так що, Бог дасть, побачимось у мене в корчмi, коли горло зайдеш промочити. Може, i сусiдами будемо. Але цiкаво менi в тебе ще дещо запитати. От казав ти, що братова в тебе нiби також жидiвка. Як таке вийшло?
– Та як завжди вийшло. Ходив брат у похiд, рокiв зо шiсть тому як. Ішов сам, а прийшов iз жiнкою. Уже хрещеною, ясно. І вже за ним замiжньою. Тiльки батько наш iз ним донинi не говорить, ви вже вибачте.
– Та чого вибачатися, не вiн перший. Ясно, шкода, що так iз братом тобi вийшло. Але й фатi в тебе не з наймудрiших, якщо не вiдмолив. Воно-то робиться по волi Божiй, не iнакше, але i на волю Божу iснуе молитва.
– Як так? Що Бог зробив, людина не вiдмiнить.
– Ти думаеш? Коли людина праведна i знае, чого просить,– то i згон ii не спудить, а не те що невiстка-жидiвка. Не знаю, що тобi твоя братова розказувала, але я сам добре знаю, як то бувае.
– Як бувае – щоб i згон не страшний?
– А так. Жив колись у нас один у громадi. Бiдний був, що тi вашi церковнi мишi,– старий реготнув iз власного жарту, кинув обiбрану рибу на землю,– а мав до всього жiнку i двi доньки, хотя ж i на себе одного ледве стягував. І вирiшив пiти до Меджибожа, до цадiка на пораду, як би то вибавити себе вiд бiдностi. Вийшов у четвер спозаранку, щоби мати ще день у мiстi, раптом що. Прийшов до цадiка в гостi – а той давай його виганяти. Іди, каже, звiдки прийшов, i йди зараз же. Той i просив, i на колiна падав, а цадiк своеi. Пiшов вiн, значить, назад, i в нiч проти п’ятницi зупинився в корчмi, що якраз на пiвдорозi. Зайшов – i сидить, бо грошей однаково нi на що не мае. А тут ми надiйшли. Бачили, як вiн поперед нас удосвiта виходив, та й здивувалися, що вiн так мало пройшов за день. Вiн i розказав нам, що то в цадiка було. Ну i ми ж не дурнi – взяли вина i почали пити. І за кожним разом, як хтось випивав, то пив до нього, обов’язково кажучи «лехайм». А як закiнчилось вино – ми взяли ще. Цiлу нiч так пили, аж до свiтанку. До цадiка доперли аж пiд вечiр, коли його жiнка вже мала свiчки палити. То за цим разом вiн як побачив нашого бiдняка – нiчого йому не сказав, а запросив нас усiх до трапези, як ото ми тебе. Така iсторiя.
– А де смерть?
– О, смерть i пагуба завжди чигають в кождiй людськiй iсторii,– Герш явно чекав питання, щоб вiдкрити молодому шейгецу силу iсторii.– Бачиш, цадiк знав, що жити тому бiдаку лишилося тiльки до вечора шабесу, тому й послав його додому, аби той помер серед рiдних. Ну а ми, цiлу нiч п’ючи за його здоров’я, тим самим подовжили його життя. Вкорочуючи свое, не iнакше. А тим часом, Матвiю,– старий пiдняв свiй келих, за ним усi зробили те саме,– лехайм.
Їли i пили до глибокоi ночi, аж поки Матвiй не вiдчув, що не може бi
Сторінка 6
ьше навiть сидiти на барилi, не те що пiдтримувати розмову. Тож, за дозволом Герша, вiн вилiз на воза i, примостившись серед пакiв, вiдразу заснув.Спав недовго. Увi снi бачив нескiнченнi кам’янi коридори, освiтленi хiба смолоскипами, i впiзнавав камiння, яке поклав власноруч. У кожному коридорi, за кожним поворотом йому бачилась загорнута в саван жiнка, котра повертала за наступний рiг, щойно вiн виходив з-поза попереднього, нагадуючи про себе лише довгими фалдами бiлоi тканини й довгими пасмами чорного волосся. Кожен коридор, яким вiн проходив, спускався дедалi нижче пiд землю, аж поки раптом не виводив на поверхню посеред великоi площi, на якiй також велась будова – творiння його рук. Кожен покладений камiнь здавався рiдним, але коли пробував охопити поглядом цiлу будiвлю – вона нависала над ним, загрозливо i мiзерно водночас, нiби людина, що постае проти Бога. На дотик камiнь був холодний, але кожна стiна пашiла до нього вогнем iз нутра, аж пiт виступав на чолi, а руки пеклись об холодний камiнь, з-пiд якого виходив ворожий йому жар. І вiн метався вiд стiни до стiни, а стiни вiдшаровувалися вiд будинкiв i замикалися на ньому кам’яним мiшком, i десь iз цього мiшка на нього сяяв святий хрест, але вiн нiяк не мiг зрозумiти, звiдки саме. Прокинувся тiльки тодi, коли вчергове провiв рукою по кам’янiй стiнi, шукаючи виходу, i загнав у великий палець скабку, котра стирчала з воза.
Жиди ще спали. Трохи помордувавшись iз трiскою (так i не витягнувши ii повнiстю), Матвiй закинув бисаги на плечi та, не чекаючи, поки iншi прокинуться, рушив стежкою до мiста. Як справедливо зауважив старий Герш, вiн не тримав шабес.
***
Того-таки вечора, коли Матвiй блукав лiсом геть неподалiк вiд Ямницi, у заiздi бiля мiських стiн подавали вечерю. Свiжа капуста, тушкована на невизначеному жирi, будз i городина – бiльшого своiм гостям небагатий заiзд найзвичайнiсiнького вечора запропонувати не мiг. Усi четверо гостей, якi тоi ночi мали в ньому ночувати, вирiшили повечеряти разом i закiнчили вечiрню молитву десь у той же час, коли старий Герш провiв кiдуш.
Усi четверо були чоловiки, i вигляд мали настiльки неоднаковий, нiби iх зумисне зiбрали в одному мiсцi для якогось жарту. Перший був невисокий i кремезний, так що дерев’яна ложка замалим не губилась у його здоровеннiй долонi. Лице мав заросле присивiлою щетиною, з якоi видiлялись не дуже доглянутi вуса, а голову – майже лису. Над лiвим вухом у нього темнiла лунина, яку чоловiк раз у раз потирав. Вiн щедро запивав свою вечерю пивом iз великого дерев’яного кухля i не соромився вiдригувати в паузах мiж жуванням та застiльною бесiдою. Бiля нього сидiли двое чорноволосих чоловiкiв, якi могли бути лише родичами. Цi iли мало i з однiеi миски, а одне з одним перемовлялися лише на вухо, аби не чув нiхто iнший. На своiх супутникiв вони поглядали насторожено, i лише те, що до трапезноi вони прийшли першими, приховувало вiд iнших чоловiкiв той факт, що вони користувалися тiльки власним посудом. Четвертий чоловiк вигляд мав цiлком нейтральний. Уся його зовнiшнiсть, вiд одягу до кольору очей, була настiльки пересiчною, що чи не кожна людина забувала його тiеi ж митi, як вiдводила вiд нього погляд.
– Мовлю вам, панство, що готуватись тре’ до гiршого,– стверджував перший, вiдiрвавшись вiд кухля,– не так багато часу минуло з перейшлоi вiйни i перейшлих набiгiв, а тераз, кгди маеме оброну найслабшу, то паче мала би татарва напасти, як укрiплення будуть пiврозiбранi. Так шо ви, панство, бiгме не лiпший час дiбрали, би сюди приiхати.
– А чи знае пан, якi сили затратив пан Потоцький на додатковий захист фортецi в часi перебудови? – поцiкавився непримiтний чоловiчок, вiдкраюючи скибку будзу.
– Не знае пан,– буркнув крем’язень.– А пан знае?
– Та де, теж не знаю,– байдуже вiдмахнувся чоловiк.– Але про то i не шпекулюю на тiм. Цiкаво би знати, з чого то пан такий певний безхисностi фортецi.
– Бо я i’ перебудовую, би-сте знали. Муляр я. Але то неважне, бо навiть мала дитина знае, що коли стiни розiбранi, то iх i без штурму можна пройти.
– Добра дитина перше всього знае не лiзти, де ii не просять, прошу пана,– цiлком серйозно вiдповiв чоловiк.– Хай ви не просто муляр, а цiлий цехмайстер, то не дае вам права пашталакати з першим-лiпшим зустрiчним про iнженернi пляни на фортецю.
Чоловiк знiтився i з подвоеною увагою повернувся до капусти, а тодi через кiлька хвилин раптом сказав:
– Ви знали, що я е цехмайстер. Як?
– Бо ви менi про то самi сказали, пане. Коли сказали за розiбранi стiни. Роботи ще не почалися, так що знати про таке мiг або хтось iз проектантiв самоi перебудови, або цехмайстер, котрий мав би керувати простими робiтниками. Але мене то мало цiкавить. Добре вже, що татар лишили в спокоi.
– Знаете, пане, я вам теж можу дещо сказати. Ви так зi мною панькаетеся, що я хiба дивуюся, чому небiдний шляхтич зупинився в малому заiздi в таких лахах, як ото на вас.
– По мовi чути? – спокiйно запитав шляхтич.
– Дуже. Страшно багато панькаете, правду кажу. Ви
Сторінка 7
i схизматiв?– Нi, католик. Цiкаво, як це ви не побачили – я до iдзеня злiва направо хрестився.
– А звiдки будете?
– А то вже не ваша справа,– видно було, що перед кожним разом, де мало звучати слово «пан», шляхтич на пiвсекунди замовкав, уникаючи його казати.– Як на те, давайте лiпше обговоримо наших випадкових товаришiв,– i вiн повернувся до батька з сином, котрi нiби вiдсахнулися вiд його погляду: – Що скажете?
– Молилися разом iз нами, але нi слова не сказали, i навiть iмен не назвали. Ви розумiете мене?
– Да, розумiю,– вiдповiв чоловiк, з’iвши майже всi звуки в цiй фразi.– Хлопець то не.
– Ви румуни?
– Да, да, романi.
– Oni nie sa rumuni,– змовницьки пiдсумував шляхтич, поглядаючи на сiмейство.– Chyba z Walachii, ale to sa serwy. Prawdziwy Walach mоwi «romyni», a nie «romani».[5 - Вони не румуни… Може, з Валахii, але це серви. Справжнiй валах каже «роминi», а не «романi». (Пол.)]
– Це я тоже розумiю, пане,– байдуже вiдповiв чоловiк. Тодi зiтхнув, визнаючи поразку, i повернувся до свого сусiда-шляхтича: – Но вiходит, ош еще не умiеме добре ховатися.
– Не умiете,– кивнув головою шляхтич.– Дивуе мене тiльки, що ви з сином лимарюете. Ще не бачив ваших такого заводу.
– Но то зараз бачите. Але я би вас попросив, пане. Ви туй знаете всьо про всiх, але нi словечка нам не сказали про себе.
– Прошу п… чоловiче, ти ж уже видiв-ис, що то шляхтич,– повернувся до бесiди перший чоловiк.– Для мудроi людини все досить виду.
– Да, шляхтич,– вiдповiв серв.– І я би сказав, куди багатiший шляхтич, чим ото всiм показуе своiм побитом у дешевiм заiздi. Але якого ремесла, то вище моi ведзи. Я того за одягом не виджу.
– А то нема що видiти. Лимарюеш ти, бо пальцi в тебе грубi та й чорнi вiд дратви, то не е нiякий секрет. Я легко пiзнаю людей по роботi, яко цехмайстер. Ти легко пiзнаеш людей, бо iнакше в цьому свiтi вже не жив би, серве. Але однако я тобою обманувся, а пан нi. То й не дивно, що ти не можеш зрозумiти, ким е пан,– ясно, що вiн, як i ти, серве, не хотiв, аби його пiзнали. Що скажеш, пане, вгадав я?
– Майже що,– виклично вiдповiв пан.– Я е направду шляхтич, i направду багатший, нiж по менi видно. Може, йду на прощу i боюся грабунку. Може, програвся в карти i iду на Сiч. Багато що може бути. І я готовий закласти свiй рiчний дохiд проти вашого надбiлля, що нiхто iз вас не вгадае, чим я промишляю, аж поки я сам не скажу.
Присутнi за столом чоловiки встигли замислитися над його закладом, може, на п’ять секунд. За тим нагорi, де сидiли господар iз сiмейством, почувся гуркiт, нiби хтось рiзко змiтав зi столу начиння, i майже негайно – крики. Голоснi, надривнi, позбавленi слiв чи змiсту – такi, якi не раз i не двiчi чуло призвичаене вухо шляхтича. Вiн зiрвався з-за столу i вже на ходу крикнув рештi:
– Pozar, za mna![6 - Пожежа, за мною! (Пол.)]
Дверi, що виходили на другий поверх, були пiдпертi кiлочком зсередини. Шляхтич обрав ломитися просто в дверi, намагаючись розхитати кiлочок i висадити iх, решта ж побiгла на вулицю, де стояв колодязь. При цьому сталося так, що кожен вважав iншого iдiотом: шляхтич вважав, що через верх залiзти до покою i визволити господаря нiяк не вийде, бо солом’яна стрiха спалахнула чи не першою; муляр вважав, що якби хтось нагорi ще ворушився, то сам би собi вiдчинив дверi та й вийшов, а треба гасити стрiху, доки вогонь не перекинувся далi; серву здавалося, що наймудрiшим для нього в такiй ситуацii буде кудись вiдбiгти i спостерiгати за всiм iз безпечноi вiдстанi, доки iх iз сином випадково не зробили крайнiми. Його син просто захоплено спостерiгав за пожежою i ще нiчого не думав. Решта мешканцiв передмiстя загалом подiлилася на двi групи: однi кинулись на допомогу муляру й почали подавати воду, iншi ж поставали на колiна просто на дорозi бiля заiзду i заходилися молитися Господу, аби вогонь не перекинувся далi.
Коли по годинi, зусиллями Божими i людськими, пожежу загасили i стали пiдбивати збитки, з’ясувалося: iз цiлого заiзду лишився лише шматок першого поверху вiд входу i до шинквасу. Решта згорiла цiлком або майже цiлком, долiвка другого поверху в хазяйських покоях прогорiла наскрiзь, в iнших обгорiла настiльки, що нiхто не вiдважився туди пiднiматись. Пожежа забрала чотирьох – власника заiзду з дружиною, його доньку i хлопця-сироту, котрий прислуговував на господарствi i був iз донькою власника заручений. Усi четверо сидiли в покоi нагорi, звiдки, на загальну думку, почався вогонь. Чому нiхто з них не вибiг, щойно почало горiти, нiхто, звiсно, не знав. Стiльки ж людей знали, чому, власне, почався вогонь. Нiхто нiчого не бачив i не чув, окрiм хiба тих, котрi все бачили й чули, але нiкому нiчого не сказали.
Дошукуватися причин пожежi проти ночi нiхто не хотiв, тому пошук тiл вирiшено було вiдкласти на завтра, а пошуки винних – на потiм. Найпевнiше – на понедiлок, коли хтось огляне тiла, а в мiстi комусь буде до того дiло. У натовпi кiлька разiв прозвучало слово «пiдпал», тому помiж собою чоловiки говорили, що справу треба винести на р
Сторінка 8
згляд мiського магiстрату з вiйтами обох народностей, i щойно коли на те буде воля суду, передати справу далi або винести мiру покарання самим.Усе це шляхтич у найдрiбнiших деталях занотував чорним оливом до зшитка дорогого очеретяного паперу, з яким нiколи не розлучався, i вирушив спати на найближчий оборiг, марно мрiючи про затишну кiмнатку з лiжком, вiд якоi його вiддiляла замкнена на нiч брама.
РОЗДIЛ 2
У якому дiя переноситься до мiста, але водночас нiчого не вiдбуваеться
Поки Тиберiй прокинувся, Стеха встигла зняти ранiшнiй надiй i поставити цебро з молоком зсiдатися на камiння пивницi, вигнати корову на пашу i зготувати снiданок. Спудей прокинувся якраз на перетертий овес iз молоком. Свита з ночi прилипала до тiла – вiд води чи вiд поту, Тиберiй не знав.
Але Стеха поводилася з ним привiтно, як i звечора, по снiданку, поки ще не припекло, вiдправила його нарубати дров, щоби були з запасом, а вiдтак вiн був вiльний робити своi справи. Направду, жодних справ у Тиберiя не було, тож вiн, перед полуднем покiнчивши з дровами, заклав сутану i рушив до мiста. Хоч його й тягло до лiсу, остерiгався йти туди за дня, у всiх на виду, та ще й непiдготовленим, тож розраховував, що прогулянка мiстом якось його розважить i дозволить привести до ладу минулий вечiр.
Найперше впадала в очi майже цiлковита вiдсутнiсть людей. Якби Тиберiй краще знав, куди його занесло, то розумiв би, що жиди зараз сидять по своiх хатах i святкують шабес, а для церковних дзвонiв час iще не настав, тож зустрiли його на вулицях хiба кiлька прошакiв, котрi займали своi мiсця ще спозаранку. Бiльше анi душi. Смердiло паленим.
Як i за першими вiдвiдинами, на кожному кроцi все кричало: Тиберiю, ти бiльше не на Слобожанщинi, ти в iншiй краiнi. Присохле болото пiд ногами нiчим не вiдрiзнялося вiд болота в рiдному мiстi, вiд болота в Чернiговi чи Москвi, але будинки – тi були зовсiм iншi. Одноповерховi, лише зрiдка на два чи три поверхи, обнесенi дерев’яним парканом, вони стояли до вулицi не дверима, а торцем, так що вхiд губився десь далi у дворi. Проте, як i деiнде в невеликих мiстах, вони мало вiдрiзнялися вiд сiльських хат. Тиберiй не уявляв, хто в них живе, але ладен був закластися, що не русини й не поляки. Вiд невеликоi дерев’яноi церкви вбiк вiдходив iще один паркан, котрий наглухо вiдгороджував прицерковний двiр вiд решти мiста, а трохи далi з iншого боку вулицю пiдпирали два великi та багатi з виду двоповерховi будинки зi складеними з каменю цоколями, якi майже впиралися в схiдний мур. Тож Тиберiй повернувся назад i через вузенький провулок мiж двома хатами вийшов на ринок, до дерев’яноi ратушi, де якийсь час роздивлявся фiгурку бляшаного жида з паляницею хлiба в руках, а далi, обiйшовши ратушу зусiбiч, рушив до невеликого й не дуже гарного дерев’яного палацу, котрий радше нагадував просте шляхетське обiйстя, до корпусу колегii i костелу, котрий також був на перебудовi та замкнений.
Порiшивши наразi вертатися, Тиберiй звернув назад до ринку, пройшов повз суцiльну забудову, яка роздiляла двi площi, i вже в короткому переходi бiля брами випадково наздогнав двох чоловiкiв у простому одязi.
– Чув, хто зупинявся в тому заiздi?
– Чув. Усi вчора чули, i всiм Яцек розказував, а Яцек твiй гiмно знае.
– Гiмно не гiмно… А коли то правда? Знаеш, скiльки народу його ненавидить? Мало хто знае, який вiн iз себе. То, може, почули – i спалили к чортовiй бабцi?
– Я все одно кажу, що то жиди були. Оце почнеться перебудова – i хто, крiм них, тримае шинки й корчми? Звiдси аж до Ямницi – нiхто бiльше.
– Тiльки от старий Збешек жив за Тисменицькою брамою, а не за Галицькою. А всi зараз iдуть з тамтого боку.
– І що? Та Збешек був хiба единий нормальний поляк, котрий пiд мiстом тримав гендель. І дешевий. Знаеш, якi цiни тепер почнуть дерти?
– Стасю, най iз тим секвестровi розбираються, чи лавники, чи хто там мае розбиратися. Але я тобi так скажу – якщо до мiста направду приiхав старий Трепка, то я би хтiв його бодай побачити. Liber Сhamorum[7 - Книга хамiв, або Liber generationis plebeanorum (Книга плебейських родiв) – праця Валерiана Неканди-Трепки, яку можна назвати грунтовною i серйозною насмiшкою над геральдичною зацикленiстю польськоi шляхти – замiсть прийнятоi в поезii та лiтературi прослави шляхетських гербiв i родiв, Трепка викривав самозванцiв, котрi прикривалися високими титулами.] – то…
– Читав я твiй Liber Humorum. І знаеш, раз ми обое без труду провалимо вивiд шляхетства, якщо вiн кине оком на нас, радив би тобi до нього не пхатися.
– Ой, Стасю, не починай. Нашi батьки не е настiльки багатi чи впливовi, аби цiкавити Трепку. То раз. А два – я з ним задиратися не планую. Просто кажу, що хотiв би побачити. Бо книжка страшно цiкава.
На цьому хлопцi, прочинивши хвiртку, зникли за високим парканом, а Тиберiй здивовано виявив, що, заслухавшись, опинився знову бiля церкви, яка стояла одразу за пiшою брамою. Тож вiн у супроводi церковних дзвонiв вийшов за мiсто i рушив стежкою до села, до якого було
Сторінка 9
може, десять хвилин неквапливого ходу. Рушив до Стехи iз чiтким намiром сьогоднi не робити нiчого особливо корисного – хiба трохи допомагати по господарству чи почитати. Для всього iншого була недiля.***
Матвiй увiйшов крiзь Галицьку браму в супроводi церковних дзвонiв. Щойно опинившись у фортецi, вiдчувши себе вiддiленим вiд того свiту, що залишився назовнi, вiн дозволив собi едину думку, яка шукала шляху до його голови вiд самого свiтанку. І вiн остерiгався ii думати, нiби боявся, що його пiдслухають. Направду, вiн i був певен, що його чують – Бог, його дiд, його прадiд i всi iншi предки, скiльки iх е на небi. І чуючи, засуджують за те, що вiн не наважився подумати в присутностi старого Герша, але думав зараз. Його донька була дуже гарна.
Авiва для нього була значно бiльше, нiж просто гарна, але Матвiй не знав розумних слiв, якими звикле описують таких дiвчат i якi би до неi пасували. Тому просто думав про неi як про гарну i марно намагався пригадати, який саме вона мала вигляд. Коли якась риса – нiс, губи, брови – поверталась до пам’ятi, вiн дурнувато всмiхався та обдумував цю одну рису, аж поки подумки не затирав ii до дiр, а тодi знову повертався до уявляння цiлоi Авiви, що йому постiйно не вдавалося, i ii постать у його думках була вiддiлена вiд нього легеньким серпанком бiлого туману, як учора – легеньким серпанком темряви i пiвтiней.
Матвiй розумiв, що закохався в неi, бо не бачив нi ii зросту, нi фiгури, нi форм. Не хотiв ii так, як хотiв привабливих дiвчат. Так ранiше ставився до бондарiвни Оленки, котра йому тихо подобалася i змушувала не спати ночами, але бажати котру почав щойно тодi, як вона сама його забажала i вiддалась йому минулого лiта на Купала. Так само йому було зараз. Про Авiву вiн думав не як про жiнку, котру вiн хоче, а як про особу, за iснування якоi вiн вдячний Боговi. Зрештою, якби Матвiй був схильний до глибоких роздумiв, ця думка викликала б у нього глибокий сором, iхне з Оленкою недовге щастя добре годилося хiба для журливих пiсень, тож вiн був навiть радий закрити чимось спогади про неi. Авiва була вродливiша за Оленку. Матвiй не знав цього напевне, але його розум не допускав iншого.
Думаючи про Авiву, Матвiй непомiтно для себе пройшов мiсто з кiнця в кiнець й отямився, тiльки побачивши перед собою земляну горжу, що вела до гармат на городницю. Роззирнувся. Мiсто було нове, незнайоме, будинки заступали один одного й пiдходили так близько, що годi було розглянути вежу чи дзвiницю, на яку можна було орiентуватися. Лiворуч вiд нього був загороджений бастiон, праворуч просто з горжi випиналась земляна добудова, яка, мабуть, вела на нижчий рiвень укрiплень. Нiчого, крiм валiв i огорож. Матвiй боявся торкатися стiн, остерiгаючись вiдчути страшний жар, яким до нього буде пашiти холодне дерев’яне чи кам’яне нутро. Вiн був сам у незнайомому мiстi, де всi вулицi i провулки, здавалося, стерлися самi собою, нiби хвиля накотила на берег, забравши за собою протоптанi стежки. За якоюсь огорожею загавкав пес.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
1
Польська миля дорiвнювала десятьом верстам – це приблизно 10,5 км.
2
Що ж, маемо гостя. (Ідиш.)
3
Ну, раз ви наш гiсть – прошу сiдати до нашого столу. (Ідиш.)
4
Прошу пана, я дуже погано говорю вашою мовою. (Нiм.)
5
Вони не румуни… Може, з Валахii, але це серви. Справжнiй валах каже «роминi», а не «романi». (Пол.)
6
Пожежа, за мною! (Пол.)
7
Книга хамiв, або Liber generationis plebeanorum (Книга плебейських родiв) – праця Валерiана Неканди-Трепки, яку можна назвати грунтовною i серйозною насмiшкою над геральдичною зацикленiстю польськоi шляхти – замiсть прийнятоi в поезii та лiтературi прослави шляхетських гербiв i родiв, Трепка викривав самозванцiв, котрi прикривалися високими титулами.