Читати онлайн “Кращі твори (збірник)” «Леся Українка»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Кращi твори (збiрник)Леся Украiнка
«Одним iз перших, хто збагнув свiтову велич творчого генiя Лесi Украiнки, був Михайло Грушевський. У вступному словi до матерiалiв, опублiкованих у «Лiтературно-науковому вiснику» за 1913 р. i присвячених пам’ятi письменницi, вiн писав: „…Вже першi 10–15 лiт поставили ii в першi ряди сучасноi поезii. Одначе тiльки в останне п’ятилiття починаеться сей величезний, нестримний поступ ii, якийсь титанiчний хiд по велетенських уступах, не рушених нiякою людською ногою, де кождий крок, кождий твiр означав нову стадiю, вiдкривав перед очами громадянства нашого все новi перспективи мислi, все новi обрii образiв. Глубоко нацiональна в своiй основi, всiм змiстом своiм зв’язана нерозривно з життям свого народу, з переживаннями нашоi людини в теперiшню переломову добу, ся творчiсть переводила iх на грунт вiчних вселюдських змагань, уясняла в iх свiтлi й зв’язувала з одвiчними переживаннями людськости […] В iнших обставинах, нiж ми живемо, ii твори переходили б в вибранi круги свiтовоi iнтелiгенцii, знаходили б тут тонких цiнителiв i адептiв […] Смерть перервала сю путь у вселюдськi простори. Але для нашого письменства i те, що вона встигла дати, зiстаеться вiчним даром, новою стадiею розвою, iсторичним моментом в нашiм культурнiм, нацiональнiм поступi“…»
Леся Украiнка
Кращi твори
© Скупейко Л. І., упорядкування, вступна стаття та примiтки, 2012
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля, видання украiнською мовою, 2012
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2012
* * *
Леся Украiнка: «Я маю в серцi те, що не вмирае!..»
Одним iз перших, хто збагнув свiтову велич творчого генiя Лесi Украiнки, був Михайло Грушевський. У вступному словi до матерiалiв, опублiкованих у «Лiтературно-науковому вiснику» за 1913 р. i присвячених пам’ятi письменницi, вiн писав: «…Вже першi 10–15 лiт поставили ii в першi ряди сучасноi поезii. Одначе тiльки в останне п’ятилiття починаеться сей величезний, нестримний поступ ii, якийсь титанiчний хiд по велетенських уступах, не рушених нiякою людською ногою, де кождий крок, кождий твiр означав нову стадiю, вiдкривав перед очами громадянства нашого все новi перспективи мислi, все новi обрii образiв. Глубоко нацiональна в своiй основi, всiм змiстом своiм зв’язана нерозривно з життям свого народу, з переживаннями нашоi людини в теперiшню переломову добу, ся творчiсть переводила iх на грунт вiчних вселюдських змагань, уясняла в iх свiтлi й зв’язувала з одвiчними переживаннями людськости […] В iнших обставинах, нiж ми живемо, ii твори переходили б в вибранi круги свiтовоi iнтелiгенцii, знаходили б тут тонких цiнителiв i адептiв […] Смерть перервала сю путь у вселюдськi простори. Але для нашого письменства i те, що вона встигла дати, зiстаеться вiчним даром, новою стадiею розвою, iсторичним моментом в нашiм культурнiм, нацiональнiм поступi»[1 - Грушевський М. Пам’яти Лесi Украiнки // ЛНВ. – 1913. – Т. 64. – Кн. 10–12. – С. 10–11.].
Леся Украiнка (справжне iм’я – Лариса Петрiвна Косач) народилася 25 лютого 1871 року в Новоградi-Волинському. Їi мати – Ольга Петрiвна – походить iз роду Драгоманових i доводиться рiдною сестрою Михайловi Драгоманову. Згодом вiдома як украiнська письменниця i громадська дiячка (лiтературний псевдонiм – Олена Пчiлка), вона вiдiграла провiдну роль у формуваннi лiтературних iнтересiв своiх дiтей, зокрема Лесi та ii старшого брата Михайла. Батько – Петро Антонович Косач – був родом iз Чернiгiвськоi губернii, закiнчив Киiвський унiверситет, здобувши юридичну освiту, брав участь у дiяльностi «Староi громади» (разом iз М. П. Драгомановим, В. Б. Антоновичем, П. Г. Житецьким, М. В. Лисенком, М. П. Старицьким та iн.), служив високопосадовцем (головою з’iзду мирових посередникiв) «по крестьянским делам» i, хоч, за його словами, не був «огнепоклонником», усiляко пiдтримував, зокрема й фiнансово, лiтературнi захоплення своеi родини.
За спостереженнями Ольги Косач-Кривинюк, молодшоi сестри Лесi Украiнки, з усiх шiстьох дiтей вродою й вдачею Леся найбiльше була подiбна до батька: такi самi риси обличчя, колiр очей i волосся, середнiй зрiст, тендiтна постать; обое однаково лагiднi, доброзичливi, надзвичайно делiкатнi у стосунках iз людьми, терплячi й витривалi, бездоганно принциповi, винятковоi сили волi й порядностi, мали напрочуд гарну пам’ять.
Дитинство Лесi Украiнки минуло на Волинi, зокрема в с. Колодяжному, поблизу Ковеля, куди у травнi 1882 р. переiжджають Косачi. Вiднинi Колодяжне стае «малою батькiвщиною» для них, особливо для дiтей. Ольга Косач-Кривинюк згадувала: «Ми, дiти, так органiчно зрослися зо всiм колодяженсько-полiсько-волинським, що уважали себе тодi i потiм не за чернiгiвцiв, як батько, не за полтавцiв, як мати, а за волинякiв-полiщукiв»[2 - Косач-Кривинюк О. З моiх споминiв // Спогади про Лесю Украiнку / Упоряд., вступ. ст. та коментарi А. І. Костенка. – К.: Рад. письменник, 1963. – С. 59.]. Чарiвна природа волинського краю, полiськi повiр’я, обряди i звич
Сторінка 2
i, народнi пiснi й танцi, казки, прислiв’я – усе це стало невiд’емною часткою iхнього внутрiшнього свiту.Освiту Леся здобувала пiд безпосереднiм керiвництвом своеi матерi. З 1881 р. вона разом iз братом Михайлом i сестрою Ольгою починае приватне навчання за програмою чоловiчоi гiмназii. Вивчае грецьку й латинську мови, з допомогою матерi – французьку й нiмецьку, згодом англiйську, iталiйську та iн. Бере уроки гри на фортепiано у дружини М. Лисенка Ольги Деконор. Пiзнiше в листi до О. Кобилянськоi Леся Украiнка писала: «Не робiть собi такоi великоi iлюзii з моеi “широкоi освiти”. Запевне менше знаю, нiж Ви, бо навiть жадних шкiл не покiнчила i взагалi систематично вчилась тiльки до 14 рокiв, а потiм пiшла “на власний хлiб”, себто вчилась тiльки того, що менi подобалось, а читала все, що запорву, без жадноi заборони. Правда, коректив був в особi моеi матерi та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своiм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моiх поглядах на науку, релiгiю, громадське життя i т. i.»[3 - Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т. 11. – С. 117.]. Насправдi, Леся Украiнка мала грунтовну освiту, добре знала свiтову лiтературу, iсторiю культури й релiгii, античностi й християнства, розумiлася в музицi й живописi i навiть написала для молодшоi сестри пiдручник «Стародавня iсторiя схiдних народiв» (1890–1891).
Особлива сторiнка в життi Лесi Украiнки – iсторiя ii боротьби з хворобою. У сiчнi 1881 р. (тодi сiм’я мешкала в Луцьку) вона застудилася, i з цього часу починаеться, за ii власним виразом, «тридцятилiтня вiйна» з туберкульозом. Спочатку нога, потiм рука, легенi, нирки… Повсякчасна боротьба з недугою то приковувала до лiжка, то змушувала шукати порятунку в далеких свiтах – Берлiн, Вiдень, Карпати, Одеса, Крим, Кавказ, Сан-Ремо, Єгипет. Тому цiла низка лiричних творiв i поетичних циклiв, як-от: «Contra spem spero!», «Досвiтнi вогнi», «До мого фортепiано», «Подорож до моря», «Кримськi спогади», «Кримськi вiдгуки», «Весна в Єгиптi», «З подорожньоi книжки» тощо, – постае в ii творчостi як вiдгомiн трансформованих крiзь призму художньоi фантазii суто особистих переживань i подорожнiх вражень.
Поетичну творчiсть Леся Украiнка розпочала поезiею «Надiя», написаною на початку 1880 р. пiд враженнями арешту й заслання тiтки Олени, батьковоi сестри. А першим друкованим твором був вiрш «Конвалiя», опублiкований у журналi «Зоря» (Львiв, 1884) i пiдписаний псевдонiмом «Леся Украiнка», який iз цього часу стае лiтературним iменем письменницi. Крiм поезii, Леся Украiнка починае писати оповiдання, активно займаеться перекладами, зокрема оповiдання М. Гоголя «Вечорницi», уривкiв з «Одiссеi» Гомера, з польськоi, нiмецькоi, французькоi лiтератур тощо. Бере участь у дiяльностi лiтературного гуртка «Плеяда», на засiданнях якого обговорювали не лише твори молодих авторiв, а й питання перекладу видатних письменникiв свiтовоi лiтератури. Згiдно з планом таких видань письменниця починае роботу над поемою «Атта Троль» Г. Гейне. А в 1892 р. виходить у свiт «Книга пiсень» Г. Гейне у перекладах Лесi Украiнки та М. Стависького (М. Славинського), яка отримала високу оцiнку критики. Творчiсть цього нiмецького митця мала значний вплив на формування стильовоi манери Лесi Украiнки. Вiн виразно вiдчутний у лiричних творах авторки, особливо у поемах «Роберт Брюс, король шотландський» та «Давня казка».
Поетичний доробок Лесi Украiнки складають збiрки «На крилах пiсень» (Львiв, 1893), «Думи i мрii» (Львiв, 1899) i «Вiдгуки» (Чернiвцi, 1902), поеми та поезiя поза збiрками. Порiвняно невеликий за обсягом, вiн, проте, належить до найяскравiших явищ украiнськоi поезii кiнця ХІХ – початку ХХ ст.
Звiсно, першi поетичнi вправи Лесi Украiнки робила пiд «корективом» матерi, яка уважно стежила за творчим зростанням своеi доньки, спрямовуючи ii раннi романтичнi захоплення на «реальнiшу дорогу», у рiчище новоевропейськоi лiтературноi традицii. У листi до М. Драгоманова в 1885 р. Олена Пчiлка зазначала: «Леся пише вiршi i цiлком незле володiе вiршем. Може колись стати справжньою поеткою. Вона тепер нiби переживае загальнi фази розвитку украiнськоi поезii. Спочатку писала про “долю”, а пiзнiше вiршi ii набрали цiлком романтичного характеру. Щойно вона написала цiлу поему “Русалка”. Безумовно, поема ця робить враження чогось старомодного, але написано ii так тепло, так навiть художньо […] Нiчого й казати, що Леся перейде вiд “Русалок” до новiшого письма»[4 - Цит. за: Мороз М. О. Лiтопис життя та творчостi Лесi Украiнки. – К.: Наук. думка, 1992. – С. 30.]. А зразки такого «новiшого письма» молода авторка знаходила в першорядних европейських поетiв, зокрема Г. Гейне, В. Гюго, Дж. Байрона, Ф. Шiллера, А. Мюссе, А. Мiцкевича, Ю. Словацького та iн. Важливе значення в становленнi поетичного голосу Лесi Украiнки мала також украiнська лiтературна традицiя, зокрема творчiсть П. Кулiша та М. Старицького, на лiричних зразках i перекладах яких навчалася передусiм «ars poetica» – мистецтва вiршування.
Тематично лiр
Сторінка 3
ка Лесi Украiнки, особливо на початковому етапi, здавалося б, не вiдзначаеться розмаiттям: громадянськi й патрiотичнi мотиви, туга за рiдним краем, краса природи, враження дитячих лiт тощо. «Цвiти i зорi, зорi i цвiти» – так окреслював змiст ii перших творiв І. Франко. Проте вже у збiрцi «На крилах пiсень» дослiдник спостерiг значний поступ у розвитку поетичного таланту авторки, ii свiтогляду, мови й вiршовоi технiки. То був поступ вiд дитячоi iмпресiонiстики й невибагливо простих форм до широкоi iдейностi й досконалостi художнього вислову. Зокрема, цикли «Подорож до моря», «Сльози-перли», Кримськi спогади» – це, на думку критика, «першi проблиски сильного, самостiйного таланту, першi такi картини i поетичнi звороти, що виявляють руку майстра»[5 - Франко І. Леся Украiнка // Франко І. Зiбр. творiв: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 31. – С. 260.]. Майстернiсть авторки полягае не лише в новому осмисленнi краси природи й громадянськоi теми, позбавлених у ii поезii традицiйного сентиментально-романтичного звучання, а й в оригiнальностi поетичноi форми: бiльшiсть творiв зазвичай об’еднанi в поетичнi цикли, що надае окремим враженням, настроям i картинам художньоi цiлiсностi та фiлософсько-символiчного сенсу. Завдяки цьому письменниця уникае суб’ективноi конвекцiйностi та за всiеi лiричноi експансивностi досягае у своiй лiрицi того рiвня художнього узагальнення, коли авторськi роздуми, особистi почуття й емоцii набувають художньо-естетичного значення, перетворюються на поетично-образнi зразки, позбавленi «бiографiчного алегоризму». «Вона помалу доходить до того, – наголошував І. Франко, – що може виспiвувати найтяжчi, розпучливi ридання i тим спiвом не будити в серцях розпуки та зневiри, бо у самоi в душi горить полум’я любовi до людей, до рiдного краю i широких людських iдеалiв, яснiе сильна вiра в кращу будущину»[6 - Там само. – С. 264.].Поетичний цикл – один з основних жанрових компонентiв художнього мислення Лесi Украiнки як лiрика. По сутi, вона вперше в украiнськiй лiтературi послiдовно утверджуе цю форму й доводить ii до гармонiйноi довершеностi. Надалi, у збiрках «Думи i мрii» та «Вiдгуки», уся поезiя, за незначними винятками, згрупована в цикли, об’еднанi чи то тематично («З пропащих рокiв», «Кримськi вiдгуки»), чи за провiдним мотивом («Невольничi пiснi»), чи за настроем («Мелодii», «Хвилини»), чи за жанром («Легенди»), а чи за фiлософсько-алегоричним змiстом («Ритми»). Циклам письменницi зазвичай властива композицiйно-стильова, психоемоцiйна й ритмiко-iнтонацiйна еднiсть. Тому окремi лiричнi замальовки постають як фрагменти единого авторського задуму, як структурнi елементи цiлiсноi художньоi картини, кожен iз яких, не втрачаючи самостiйностi, виконуе властиву йому роль у драматизацii певноi – емоцiйноi, iнтелектуальноi, iсторичноi, фiлософськоi – колiзii. У цьому сенсi кожен iз поетичних циклiв Лесi Украiнки – це своерiдна лiрична драма, освiтлена крiзь призму екзистенцiйноi сутностi людськоi особистостi. Саме так сприймаеться, скажiмо, цикл «Мелодii», у якому центральним персонажем виступае сама авторка зi своею журбою, смутними думами, мрiями i сподiваннями. Тому ця поезiя, зокрема такi лiричнi шедеври, як «Нiчка тиха i темна була…», «Стояла я i слухала весну…», «То була тиха нiч чарiвниця…», «Давня весна» та iн., – наче мелодii серця, сповненого трагiчного вiдчуття на тлi радiсного весняного пейзажу. Подiбними настроями пройнятi також цикли «Ритми», «Хвилини» та iн. Водночас «Невольничi пiснi» складаються з вiршiв, тематично вiдмiнних, але об’еднаних спiльним мотивом одвiчного прагнення людини до волi, а «Легенди», побудованi на мiфопоетичних ремiнiсценцiях, неминуче набувають також символiчного змiсту.
Ще один виразний штрих до творчого портрета Лесi Украiнки – це ii iнтимна лiрика. Вона написана на порубiжжi 1900–1901 рр. i пов’язана з постаттю Сергiя Мержинського, до якого авторка ставилася з непiдробною симпатiею. Стан його здоров’я погiршувався, i пiд впливом зумовлених цим тривожних передчуттiв народжуються лiрична мiнiатюра (поезiя в прозi) «Твоi листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…», вiршi «Все-все покинуть, до тебе полинуть…», «Хотiла б я тебе, мов плющ, обняти…», «Я бачила, як ти хиливсь додолу…» та iн., у яких письменниця прагне збагнути свою особисту участь у цiй трагiчнiй подii. Проте носiем страдницькоi свiдомостi здебiльшого виступае не автор-оповiдач (лiричний герой-страдник), а образ-символ – персонаж традицiйного сюжету, покликаний алегоризувати авторськi переживання, транспонувати iх у контекст психоемоцiйного й морально-етичного досвiду людства. Навiть тодi, коли лiричний настрiй твору будуеться на асоцiацiях з образами природи, цi образи неминуче набувають узагальнено символiчного значення. Завдяки цьому авторцi вдаеться «приховати» власну суб’ективнiсть i водночас зосередитися на унiверсальних, парадигматичних зразках подолання фатуму. Провiдними стають мотиви спокути, жертовностi, на якi в iсторii людства, згiдно з бiблiйними переказами, були здатнi лише жiнки
Сторінка 4
мироносицi. Особисто для Лесi Украiнки питання жертовностi, навiть «жертви непотрiбноi», уже з’ясоване: «…Я найбiльш люблю приносити iменно такi жертви на алтар дружби, – в сьому логiки мало, признаю, але що робить, се факт»[7 - Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т. 11. – С. 192–193.]. Але в художнiй уявi поетки домiнують не реальнi, а «вiртуальнi» образи-видiння, що уможливлюють вiру в дивовижне зцiлення. У вiршi «Я бачила, як ти хиливсь додолу…» вираженням такого натхненного прозрiння виступае середньовiчна легенда про св. Веронiку, благочестиву жiнку, яка витерла своею хустиною кров i пiт iз чола Ісуса Христа, коли вiн знемагав пiд хрестом дорогою на Голгофу. Та замiсть кровi i поту на хустинi вiдбився святий лик Спасителя, увiчнивши його образ на вiки[8 - Хустина зберiгаеться в церквi Св. Петра в Римi.]. Для Лесi Украiнки як поетки такою «хустиною» стае «паперу картка бiла»: «О, кожний раз, як я збирала сльози / Твоi, мiй друже, на папiр бiленький, / Я бачила те чудо Веронiки…»[9 - Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1975. – Т. 1. – С. 262.] Вiзiя св. Веронiки – то iнспiрований легендою образ вiртуального (художнього) звiльнення вiд фатуму, вiдкритiсть у сферу художнього, трансцендентного «звiльняючого слова», здатного зруйнувати стiну безвиходi й приреченостi.У поезii «То, може, станеться i друге диво…» постае ще один жiночий образ – Марii Магдалини. З попередньою ця поезiя об’еднана не лише спiльною датою написання – 18.11.1900, а й мотивом дивовижного видiння. «Друге диво» – то явлення Марii Магдалинi Ісуса Христа пiсля воскресiння. Зцiлена вiд страшноi недуги (семи демонiв), вона стала взiрцем покаяння й щирого навернення до християнськоi вiри – повсюди супроводжувала Христа в його земному життi, разом iз небагатьма жiнками була присутня при хресних стражданнях i похованнi Месii, оплакуючи його й страждаючи разом iз ним. Заслуговуючи на найвищу винагороду, у пристрасному й самовiдданому поривi до Учителя, що повернувся до життя «у славi», Марiя Магдалина, однак, стикаеться з певною вiдчуженiстю, бо ii призначення – лише сповiстити «благу вiсть» апостолам (Ів. 20: 14–18). Леся Украiнка не вiдступае вiд евангельського сюжету, вiдтворюючи за аналогiею подiбний епiзод: «Прийду, як Магдалина, ‹…› побачу, Що воскрес вiд слави»[10 - Там само. – С. 263.]. Але, осмислюючи цей сюжет, уникае однозначностi, властивоi традицiйному тлумаченню. Авторка ставить свого героя в ситуацiю вибору, а саме: сповнити свою високу мiсiю чи вiдгукнутися на душевний поклик потерпiлоi за нього жiнки? Як i Марiя Магдалина, лiрична героiня Лесi Украiнки свiдома своеi долi – та вже визначена. Та все ж у художнiй уявi (чи в уявi закоханоi жiнки) безперестанно нуртуе думка: кого покличе вiн у «нову краiну слави» i «чи буде ж мiсце там для Магдалини? Однаково, аби вчинилось диво!»[11 - Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1975. – Т. 1. – С. 263.]
Своерiдне продовження цi настроi й мотиви отримують у поезiях «Чи пам’ятаете, коли я говорила…», «Уста говорять: “вiн навiки згинув!”…», «Квiток, квiток, як можна бiльше квiтiв…», «Ти хотiв би квiток на дорозi моiй?..», «Нi, ти не вмреш, ти щастя поховаеш…» та iн., написаних уже як вiдгомiн душевного болю й страждань.
Отже, своi найiнтимнiшi почуття й переживання Леся Украiнка спiввiдносить iз найвищими зразками трагiчних колiзiй, якi лиш здатна створити й сприйняти людська уява. Унаслiдок цього особиста драма лiричноi героiнi набувае значення вселенськоi трагедii. У цьому сенсi iнтимна лiрика письменницi – це своерiдний пошук моделi художнього осягнення страдницькоi свiдомостi, ii осмислення крiзь призму морально-психiчного й емоцiйного досвiду людства.
Найвиразнiше талант Лесi Украiнки виявився в драматичнiй творчостi. А першим твором у цьому жанрi стала драма в п’яти дiях «Блакитна троянда» (1896). Хоч вона не мала сценiчного успiху, але це була перша психологiчна драма в украiнськiй лiтературi, створена за захiдноевропейськими зразками, зокрема «Привидiв» Г. Ібсена. Незабаром авторка приступае до драматичноi поеми «У пущi», яку, проте, було завершено лише в 1909 р. А в сiчнi 1901 р. у Мiнську, переживаючи особисту драму, Леся Украiнка протягом однiеi ночi написала «Одержиму», i з цього часу драматургiя, насамперед жанр драматичноi поеми, стае провiдною в ii творчостi. Як зазначав Є. Маланюк, «протягом однiеi ночi i страшною цiною тiеi ночi Леся Украiнка стала драматургом»[12 - Маланюк Є. До роковини Лесi Украiнки // Маланюк Є. Книга спостережень: Статтi про лiтературу. – К.: Днiпро, 1997. – С. 205.].
Як i в поезii, у драматичнiй поемi «Одержима» погляд письменницi спрямований насамперед на особу однiеi з тих жiнок, якi повсюдно оточували Месiю своею любов’ю й самовiдданiстю. А як провiдний звучить мотив самотностi, виразно окреслений уже в перших сценах твору («Який вiн одинокий, Боже правий!»). Очевидно, що самотнiсть Месii вказуе передусiм на його божественнiсть – саме як на Сина Божого. Із божественнiст
Сторінка 5
пов’язанi як його призначення (страдницько-спокутувальна функцiя), так i його «вище знання» – усвiдомлення цього призначення, що ставить Месiю в одвiчну опозицiю до загалу й зумовлюе вiдчуженiсть вiд «мирських» почуттiв. Натомiсть Мiрiам, розумiючи божественне покликання Месii («Я вiрю, що ти Божий Син, Месiе»), апелюе насамперед до його людськоi сутностi, до Месii як Боголюдини. Тому й не може пробачити «глухорожденному люду», що зрадив його, пославши на хреснi муки:Я всiх i все ненавиджу за нього:
i ворогiв, i друзiв, i юрбу […]
[…] i той закон
людський, що допустив невинно згинуть,
i той закон небесний, що за грiх
безумних поколiннiв вимагае
страждання, кровi й смертi соромноi
того, хто всiх любив i всiм прощав.
Отже, i Месiя, i Мiрiам в «Одержимiй» – постатi трагiчнi, i цей трагiзм, освiтлений крiзь призму релiгiйно-християнського досвiду, постае як феномен духовноi й культурно-iсторичноi ущербностi людства загалом. Тому вони приреченi на страждання. Зраджений та, як завжди, самотнiй Месiя не мае права (як Син Божий) на ненависть до тих, хто завдавав йому невимовних мук чи байдуже спостерiгав за ними, а як Син Людський – права на особистi почуття, тому й проповiдуе всепрощенство, смирення й любов до всiх. Мiрiам вiрить у всесильнiсть його вчення – у свiтло його Слова i Духа, але не може (i не хоче!) прийняти його неволi у правi на людськi почуття. Тому ii внутрiшня драма залишаеться нездоланною.
А в чому ж вбачала сенс цього трагiзму Леся Украiнка – як митець, як закохана жiнка, як духовна iстота? Здаеться, вiдповiдь авторка знаходить, перечитуючи Євангелiе вiд Матвiя: «“Рахiль плаче i не хоче потiшитись по дiтях своiх, бо iх немае”… ‹…› Але тепер вони безсмертнi, бо туга iх матерi безсмертна, а вони живуть в ii тузi»[13 - Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12. – С. 16.]. Воiстину, велике страждання – то шлях у безсмертя…
До таких же «пристрасних типiв», як i Мiрiам, належить Кассандра з однойменноi драми письменницi. «Трагiчна пророчиця» – так називае ii сама авторка. Трагiзм цей полягае не лише в тому, що, надiлена божественим даром передбачати майбутнi подii, Кассандра не в змозi нi пояснити iхнi причини, нi змiнити iхнiй перебiг, а насамперед у тому, що вона сама часто сумнiваеться у своiх пророцтвах. Знаючи, що Троя загине, пророчиця не вiрить у ii порятунок. Тому «пророчий дух для неi не дар, а кара. Їi нiхто не каменуе, але вона гiрше мучиться, нiж мученики вiри i науки»[14 - Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12. – С. 56.], – зазначала Леся Украiнка в листi до О. Кобилянськоi, характеризуючи образ Кассандри. Героiня усвiдомлюе неминучiсть того, що станеться з нею i з ii Троею, але у своему страдництвi залишаеться непохитною навiть перед покарою богiв: «Гелена. Се ж тiльки ти змагаешся з богами, / за те вони тебе карають. / Кассандра. Що ж, / iх сила в карi, а моя в змаганнi». А зразком такого страдництва в драмi постае Прометей як всесвiтньо-iсторичний символ трагiчноi свiдомостi й прагнення до свободи.
Колiзiя божественного й людського, виразно окреслена вже в «Одержимiй», у рiзних проекцiях знаходить продовження в низцi iнших драматичних творiв Лесi Украiнки, зокрема, на бiблiйно-християнську тематику, як-то «Вавiлонський полон», «На руiнах», «В катакомбах», «Руфiн i Прiсцiлла», «На полi кровi», «Йоганна, жiнка Хусова» та iн. Скажiмо, у драматичних етюдах «Вавiлонський полон» i «На руiнах» божественне виступае критерiем людськоi самоцiнностi й внутрiшньоi свободи. Ідея визволення з рабства постае як здатнiсть зберегти свою духовну й етнiчну сутнiсть в умовах фiзичного поневолення: «Живий Господь! Жива душа моя! Живий Ізраiль, хоч i в Вавiлонi!» А в драматичнiй поемi «В катакомбах» тема одвiчного пошуку свободи набувае нових вiдтiнкiв i звучить як мотив богорiвностi. Натомiсть у «Руфiнi i Прiсцiллi» зазначена колiзiя розгортаеться в контекстi всесвiтньоi драми – конфлiкту античноi й християнськоi цивiлiзацiй, мiфопоетичними уособленнями яких виступають образи Прометея та Ісуса Христа, символiзуючи велич i трагедiю людськоi культури.
По-новому проблема вiдносин мiж людиною i ii божеством постае у драматичнiй поемi «На полi кровi», центральним персонажем якоi виступае Юда – той, хто запродав Ісуса Христа. У пошуках мотивiв зради Леся Украiнка не зводить iх до зловмисного задуму, евангельсько-канонiчного трактування, окультно-теософських пояснень, класовоi психологii чи тенденцiйно-поетичного мiфологiзування i не вбачае причини вчинку лише в мотивах зрадника. «Загадку зради» письменниця розглядае в контекстi протистояння двох свiтоглядних релiгiйно-полiтичних систем – юдейськоi й християнськоi, зорiентованих вiдповiдно на «нацiонально-династичнi домагання» та «iдеал усевiдкритостi» (С. Аверiнцев), що досягаеться через самовiдчуженiсть – нацiональну, етнiчну, соцiальну, сiмейну та iн. Рiч у тому, що Юда, единий юдей iз дванадцяти апостолiв, дотримувався традицiйних ще з часiв вавилонського пол
Сторінка 6
ну й вiдображених у книгах старозавiтних пророкiв переконань про прихiд «нащадка з дому Давидового», який поверне для iзраiльського народу «золотi часи» державностi. Це був iдеал войовничого месii – царя, визволителя, нацiонального героя, що корелював зi створенням всесвiтньоi держави, у якiй безроздiльно пануватиме «народ божий», «народ обранцiв». Натомiсть, повiривши у пришестя помазаника божого, Юда в особi Ісуса Христа не вiднаходить того, про що вiддавна мрiяв. Тому, розчарований i зраджений у своiх сподiваннях («І вiн мене теж зрадив!»), вiн вiддае свого Учителя на суд синедрiону, прирiкаючи на хреснi муки.Звiсно, обидва цi релiгiйно-полiтичнi iдеали далекi вiд досконалостi: «нацiональна виключнiсть замiнилась конфесiйною виключнiстю, а “царство боже на землi” перетворилось у “царство боже не вiд цього свiту”»[15 - Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1977. – Т. 8. – С. 62.]. Але в цiй змiнi i протистояннi – не лише народження новоi релiгii, а й одна з найтрагiчнiших сторiнок людськоi iсторii, уособлених, зокрема, в образi Юди-зрадника. Можливо, саме тому Леся Украiнка (на вiдмiну вiд евангелiвськоi легенди) залишае свого персонажа «на полi кровi» – «кровi невинноi» – зi своiми переконаннями, сумнiвами й стражданнями. Адже «поле кровi» – це планида людськоi культури, яке ще потребуе тяжкоi, виснажливоi й покаянноi працi.
Слiд зазначити, що звернення Лесi Украiнки до постатей Месii й Прометея не було випадковим. У ii сприйняттi вони належать до типу героя-страдника, здатного на вчинок заради високоi мети, виступають символами «культури» i творчостi, критерiем людськоi сутностi загалом, транспонуючи семантику високого трагiзму: той, хто обдарований «божою iскрою», прирiкае себе на тяжкi моральнi випробування, спiвмiрнi рiвневi духовноi свободи людини. Тому, спроектованi на цi образи-символи, персонажi Лесi Украiнки в кiнцевому пiдсумку опиняються в ситуацii екзистенцiйного вибору – пiддатися впливу обставин чи зберегти свою внутрiшню сутнiсть, виявляючи ii цiною страдництва чи навiть життя.
Такими постають бiльшiсть персонажiв письменницi, навiть коли вони безпосередньо – ситуативно, сюжетно, iсторично – не пов’язанi з цими образами-символами, як, скажiмо, героi драматичних творiв «Бояриня» i «Лiсова пiсня». У них авторка вiдходить вiд свiтових тем i сюжетiв, зосереджуючись на матерiалi з украiнськоi iсторii й мiфологii.
Драма-феерiя «Лiсова пiсня» належить до драматичних шедеврiв украiнськоi лiтератури початку ХХ ст. Вона була написана впродовж десяти-дванадцяти днiв влiтку 1911 р. у Кутаiсi, де в той час перебувала Леся Украiнка, й опублiкована в березнi наступного року в «Лiтературно-науковому вiснику» (1912. – Кн. 3. – С. 401–448). «Менi здаеться, що я просто згадала нашi лiси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку “в умi держала”. […] І над Нечiмним вона менi мрiла, як ми там ночували – пам’ятаеш? – у дядька Лева Скулинського… Зчарував мене сей образ на весь вiк»[16 - Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12. – С. 378–379.], – так висловлювалася письменниця в листi до матерi з приводу iмпульсу, що пiдштовхнув ii до написання цього твору.
Справдi, «Лiсова пiсня» навiяна волинсько-полiськими враженнями: засвоенi ще з дитячих рокiв прадавнi уявлення й форми мiфопоетичноi свiдомостi волинських полiщукiв стали органiчною часткою свiтогляду авторки, емоцiйно-образною й психологiчною матрицею, на яку накладалися всi пiзнiшi знання з украiнськоi й слов’янськоi мiфологii. Проте драма Лесi Украiнки не мае нiчого спiльного з тим, що зазвичай називають лiтературною обробкою, стилiзацiею чи переспiвом фольклорного зразка. Навпаки, на основi фольклорно-мiфологiчного матерiалу письменниця створила фiлософський твiр, наповнений глибоким символiчним змiстом.
Сюжетно й композицiйно «Лiсова пiсня» пiдпорядкована змiнi пiр року: дiя драми починаеться напровеснi й завершуеться з настанням зими. Вiдповiдно до цього у творi набувае значення символiка рiчного календарно-обрядового циклу, як-то закликання й зустрiч весни (згадаймо, що Лукаш награе на сопiлцi веснянки), русальна й купальська обрядовiсть тощо, i драма сприймаеться «наче iнсценiзацiя великоi космогонiчноi драми» (М. Ласло-Куцюк), окремi епiзоди якоi часто нагадують уривки з календарно-обрядових мiстерiй, а дiйовi особи – учасникiв ритуального дiйства. Скажiмо, у сценi пробудження Мавки вiд зимового сну вiдчутний вiдгомiн давнього повiр’я про людей, якi нiбито на зиму завмирали, а на свято Красноi гiрки – Радуницi (5.05), у переддень св. Юрiя, оживали. Цiлком iмовiрно, що мiж цiею сценою й повiр’ям iснуе зв’язок, тодi стають очевидними i час появи Мавки, i ритуальна значущiсть Лукашевоi гри на сопiлцi. Водночас слiд наголосити, що календарно-обрядова мiстерiя в «Лiсовiй пiснi» пiдпорядкована виявленню екзистенцiйних i духовних вимiрiв людськоi особистостi в системi суспiльних стосункiв та взаемин iз довкiллям (природою).
Центральнi постатi у драмi-феерii – «лiсова царiвна» Мавка i
Сторінка 7
Лукаш – сiльський хлопець, який володiе мистецтвом дивовижноi гри на сопiлцi. Історiя iхнiх взаемин – це складний процес внутрiшнього становлення особистостi, подолання вiдчуженостi вiд свiту й вiд себе. Драма, яку переживають героi, стае випробуванням за найвищими критерiями, здатними виявити самоцiннiсть («сувереннiсть») людини або ж, навпаки, той «рабський дух», який позбавляе ii можливостi вирватися з-пiд впливу «людських клопотiв» i стати врiвень зi своiм iстинним, високим покликанням.Свiт природи в драмi – це рiвень дотрагiчного буття й «дотрагiчноi свiдомостi» (К. Ясперс), на якому вiдчуття захищеностi не зникае навiть тодi, коли йдеться про смерть чи катастрофи. У межах такого iснування перебувають демонiчнi iстоти «Лiсовоi пiснi» як символи («тексти») мiфопоетичного свiтогляду. У людському свiтi живим уособленням дотрагiчноi свiдомостi виступае дядько Лев. Вiн перебувае в системi ритуалiзованих форм поведiнки, якi забезпечують «гармонiйне» (паритетне) спiвiснування з довкiллям, а його слова i вчинки iдентичнi його внутрiшнiй сутностi. Тому й смерть дядька Лева винесена за межi безпосередньоi драматичноi дii: вона позбавлена трагiзму.
Людський свiт пiдпорядковано законам необхiдностi, дiя яких несумiсна нi з iдеалом природноi краси, нi з iдеалом свободи й супроводжуеться трагiчними наслiдками. Лукаш i Мавка, на противагу метафiзичному трагiзму Матерi й Килини, уособлюють «високу трагiку», позбавлену фаталiзму й безпросвiтного вiдчаю. До того ж цей трагiзм постае не як подолання вiдчуженого середовища, а як особистiсна, внутрiшня колiзiя. Для Мавки вона рiвнозначна здобуванню «душi», що, як наслiдок, породжуе ii умовну вiдчуженiсть вiд лiсового царства (природного iснування), i ця «iншiсть» неминуче призводить до покарання. Водночас трагедiя Лукаша полягае в суперечностi мiж обдарованням, «цвiтом душi», та обов’язками, зумовленими способом його життя. Отже, в обох випадках iдеться про нездоланний бар’ер мiж феноменом людськоi душi (сутнiстю) i суетнiстю буття (iснуванням). Проте Мавка цiлком свiдома i свого вибору, i своiх почуттiв, що дають iй силу боротися за кохання, i тих мук, на якi вона наражаеться через це. Натомiсть Лукаш не усвiдомлюе власноi роздвоеностi i, долаючи перепони внутрiшньоi iнертностi, доходить до розумiння своеi «суверенностi» внаслiдок тяжких випробувань i непоправних утрат. Але вони обое збагнули основне: подолання самовiдчуження можливе лише у сферi духовного буття, яке знаходить найяскравiший вияв у чарiвних звуках музики. Музика як «найбiльш романтичне з усiх мистецтв» (Е. Гофман) здатна пробудити кохання й наповнити трагiчнi вiдчуття сенсом. У «Лiсовiй пiснi» це не дзвiн, що кличе до каяття (як у Г. Гауптмана), не медiум демонiчноi чуттевостi (С. Кiркегор) i не апологiя стихiйно-безособовоi енергii (Ф. Нiцше), а музика, що очищае душу вiд ницостi й вiдкривае в нiй вищу сутнiсть буття. Отже, завершальний акорд дивовижноi iсторii кохання звучить як апофеоз творчостi. В образах Мавки й Лукаша календарно-обрядова мiстерiя перетворюеться на драму духовного вiдродження людини, осягнення власноi внутрiшньоi сутностi, що виступае критерiем i мiрою людськоi свободи.
Прозова спадщина Лесi Украiнки посiдае значно скромнiше мiсце в ii творчому доробку. Проте вона репрезентативна й, безсумнiвно, мае не лише iсторико-лiтературне, а й художньо-естетичне значення. До найранiших належать такi оповiдання, як «Така ii доля», «Святий вечiр», «Метелик», «Бiда навчить», «Веснянi спiви», «Лелiя», опублiкованi упродовж 1889–1891 рр. у журналах «Зоря» i «Дзвiнок». Згодом з’являються повiстi «Жаль», «Одинак» та низка iнших оповiдань. За обсягом це зазвичай невеликi епiчнi форми, бiльшiсть iз яких авторка визначае як «образок з життя», «образочки», «спогад», «силуети», «утопiчна фантазiя» тощо. Цiкаво, що чимало з них залишилися незавершеними. Написано оповiдання й повiстi здебiльшого в стилi психологiчно-побутовоi оповiдi. Вiдтворюють вони епiзоди з життя рiзних соцiальних верств, порушують фiлософськi й лiтературнi теми, а також теми iз сiмейного життя, кохання, нещасливоi жiночоi долi та iн. Одна з особливостей цих творiв – пройнятiсть лiрико-драматичним пафосом, який не лише надае iм неповторного колориту, а й спорiднюе з поетичною й драматургiчною творчiстю авторки. В окремих випадках персонажi оповiдань, зокрема жiночi, нагадують типи жiночих образiв, змальованi в драмах. Хоч письменниця сама неодноразово зiзнавалася, що епiчнi форми iй даються важко, насправдi ii проза належить до вагомих особистих здобуткiв i посiдае гiдне мiсце в розвитку лiро-епiчного мислення.
Як лiтературний критик i дослiдник Леся Украiнка виступила на межi 1890–1900 рр., вже будучи вiдомою письменницею. У ii порiвняно невеликому за обсягом доробку знаходимо лiтературно-критичнi огляди, критико-iнформацiйний нарис, аналiтичнi працi, публiцистичнi виступи тощо. Предметом дослiдження стала творчiсть «буковинськоi трiйцi» (Ю. Федькович, О. Кобилянська, В. Стефаник), iталiйських поетiв Ади Негрi та Г. д’Аннунц
Сторінка 8
о, польських письменникiв-модернiстiв, нiмецького драматурга Г. Гауптмана, авторiв захiдноевропейського фемiнiстичного роману ХІХ ст. та iн. Бiльшiсть зi статей написанi росiйською мовою, оскiльки призначалися вони для друку в петербурзькому журналi «Жизнь», деякi з них збереглися в росiйсько-та украiномовному варiантах.Нарис «Малорусские писатели на Буковине» спочатку був прочитаний як доповiдь на засiданнi Киiвського лiтературно-артистичного товариства, згодом, крiм друку в журналi «Жизнь», опублiкований також у перекладi украiнською мовою. У статтi Леся Украiнка характеризуе художнiй доробок Ю. Федьковича, О. Кобилянськоi i В. Стефаника, вказуе на особливостi тематики iхнiх творiв, своерiднiсть стильовоi манери, спiльне й вiдмiнне в iхнiй творчостi тощо. Висловленi мiркування й оцiнки авторки не втратили актуальностi i для сучасних дослiдникiв.
Стаття «Утопiя в белетристицi» – одне з найбiльш грунтовних дослiджень Лесi Украiнки. Вона охоплюе перiод вiд найдавнiших пам’яток лiтературноi утопii – фольклору, творiв античностi, бiблiйних переказiв – до европейськоi лiтератури кiнця ХІХ – початку ХХ ст. Насамперед слiд вказати на оригiнальнiсть задуму: на той час проблема лiтературноi утопii була новаторською i в теоретичному, i в iсторико-лiтературному аспектах. Розкриваючи питання, пов’язанi з утопiчними iдеями, авторка виявляе грунтовнi знання свiтовоi лiтератури, фiлософii, iсторii культури, демонструе навички науково-аналiтичного мислення, аргументованiсть i послiдовнiсть викладу тощо. Цiкаво, що у визначеннi етапiв розвитку та рiзновидiв (фiлософська, релiгiйна, соцiально-полiтична, власне лiтературна) утопii дослiдниця спираеться на тi твори, що й донинi сприймаються як класичнi зразки в цьому жанрi. Ідеться, зокрема, про такi твори, як «Держава» Платона, «Про божу державу» бл. Августина, «Божественна комедiя» Данте, «Утопiя» Т. Мора, а серед новiтнiх – «Что делать?» М. Чернишевського, «Оливкове гiлля» М. Метерлiнка, «На бiлому каменi» А. Франса та чимало iнших.
Слiд також зазначити, що у своiх лiтературно-критичних розвiдках Леся Украiнка постiйно зверталася до теоретичноi проблематики, розглядала питання лiтературних напрямiв i стилiв, художньоi й iсторичноi правди та iн. Особливий iнтерес викликае ii обгрунтування неоромантизму як новiтнього лiтературного напряму та принципу «суверенноi особистостi» як його художньо-естетичного iдеалу.
В останнi мiсяцi життя, незважаючи на тяжкий стан здоров’я, письменниця продовжуе роботу: пише листи, завершуе казку «Про велета» i драматичну поему «Оргiя», починае роботу над оповiданням «Екбаль-ганем», наспiвуе К. Квiтцi для запису мелодii украiнських народних пiсень, диктуе матерi план драматичноi поеми «На передмiстi Александрii…» Останнiй вiдомий автограф письменницi: «Цiлую. Пишiть на Кутаiс, нам Квiтка привезе сюди. Леся»…
Померла Леся Украiнка 1 серпня 1913 р. в Грузii, у м. Сурамi. Похована в Киевi на Байковому кладовищi.
Життя Лесi Украiнки – творчий i людський подвиг. Своiм талантом i духовною величчю вона пiднесла украiнську лiтературу до свiтових вершин.
Л. Скупейко
Поезiя
До натури
Натуро-матiнко! я на твоему лонi
Дитячi радощi i горе виливала,
І матiр’ю тебе я щиро звала,
З подякою складаючи долонi.
Ти iскру божую збудила в моiх грудях;
Надiя, – iй же першу пiсню я спiвала, –
Менi провiдною зорею стала,
І з нею буду я добра шукати в людях.
Коли ж почую я, що промiнь погасае
Надii милоi, – тодi, Натуро-ненько,
Прийми мое знебулее серденько,
І промiння нове нехай йому засяе!
[1888]
Напровеснi
Не дивуйтесь, що квiтом прекрасним
Розцвiлася дiвчина несмiла, –
Так пiд промiнням сонечка ясним
Розцвiтае первiсточка бiла.
Не дивуйтесь, що думи глибокi
Будять речi та сльози пекучi, –
Так напровеснi дзвiнкi потоки
Прудко, гучно збiгають iз кручi.
Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,
Щиро прагне i волi, i дiла, –
Чули ви, як напровеснi рано
Жайворонкова пiсня бринiла?..
[1889]
Із циклу «Зоряне небо»
В небi мiсяць зiходить смутний
Помiж хмарами вид свiй ховае,
Його промiнь червоний, сумний
Поза хмарами свiтить-палае.
Мов пожежа на небi горить,
Землю ж темнii тiнi вкривають,
Ледве промiнь прорветься на мить,
Знову хмари, мов дим, застилають.
Крiзь темноту самотно зорить
Одинокая зiрка ясная,
Їi промiнь так гордо горить,
Не страшна iй темнота нiчная!
Гордий промiнь в тiеi зорi,
Та в нiм туга палае огниста,
І сiяе та зiрка вгорi,
Мов велика сльоза промениста.
Чи над людьми та зiрка сумна
Променистими слiзьми ридае?
Чи того, що самотна вона
По безмiрнiм просторi блукае?..
[1899]
Contra spem spero![17 - Без надii сподiваюсь! (лат.) – Тут i далi переклад iноземних слiв i висловiв вiд упорядника.]
Гетьте, думи, ви, хмари осiннi!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосiннi
Проминуть молодii лiта?
Нi
Сторінка 9
я хочу крiзь сльози смiятись,Серед лиха спiвати пiснi,
Без надii таки сподiватись,
Жити хочу! Геть думи сумнi!
Я на вбогiм сумнiм перелозi
Буду сiять барвистi квiтки,
Буду сiять квiтки на морозi,
Буду лить на них сльози гiркi.
І вiд слiз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, мiцна,
Може, квiти зiйдуть – i настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камiнь важкий пiдiймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пiсню веселу спiвать.
В довгу, темную нiчку невидну
Не стулю нi на хвильку очей,
Все шукатиму зiрку провiдну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надii таки сподiватись,
Буду жити! Геть думи сумнi!
[2 травня 90 р.]
* * *
Коли втомлюся я життям щоденним,
Щоденним лихом, що навколо бачу,
Тодi я думку шлю в свiти далекi,
Блукае погляд мiй в краiнi мрii.
Що бачу я в далекому просторi?
Прийдешнiсть бачу я, вiки потомнi.
Менi ввижаеться, як в тихiм, рiднiм колi
Старий дiдусь навча своiх онукiв,
Про давнину справдешнi байки править,
Про те, що дiялось на нашiм свiтi.
Родинне коло дiда оточило,
Сини та дочки, молодi онуки;
Однi уважно, пильно вислухають,
У других тиха мрiя в очах сяе.
Онук щонаймолодший сiв близенько
Край дiда i слiдкуе його рухи
Палким, уважним поглядом блискучим.
Дiдусь мовляе тихо, урочисто:
«Щасливi, дiтки, ви, що народились
В лагiдний час, в безпечную годину!
Ви слухаете, мов страшную казку,
Сю розповiдь про давнi дикi часи.
Так, дiтки! свiт наш красний, вiльний
Темницею здавався давнiм людям;
Та й справдi, свiт сей був тодi темниця:
В кормигу запрягав народ народа,
На вiльне слово ковано кайдани.
Пiвроду людського не звано людьми,
Затято йшов вiйною брат на брата.
Ви знаете, що звалося вiйною?
Тодi вiйною звали братовбiйство
Во iм’я правди, волi, вiри, честi,
А кроволиття звалося геройством;
Убожеством там звали смерть голодну,
Багатством – награбованi маетки,
Простотою – темноту безпросвiтну,
Ученiстю – непевнее блукання,
Бездушну помсту звано правосуддям,
А самоволю деспотичну – правом.
Всiм гордим-пишним честь була i слава,
Зневаженим-ображеним погорда.
Загинув би напевно люд нещасний,
Якби погасла та маленька iскра
Любовi братньоi, що помiж людьми
У деяких серцях горiла тихо.
Та iскра тиха тлiла, не вгасала,
І розгорiлася багаттям ясним,
І освiтила темную темноту, –
На нашiм свiтi влада свiтла стала!..
Се розпов?дали менi старii люди,
Не за моеi пам’ятi було те».
Так говорив дiдусь. Онук найменший,
Пiдвiвши чоло, ясно подивився,
Уста тремтiли усмiхом утiшним.
«Дiдусю, ти страшнi казав нам байки,
Я радий, що не бачив лихолiття!»
[10 липня 1890]
Мiй шлях
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спiв несмiлий заспiвала,
А хто стрiвався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вiтала:
«Самiй не довго збитися з путi,
Та трудно з неi збитись у гуртi».
Я йду шляхом, пiснi своi спiваю;
Та не шукайте в них пророчоi науки, –
Нi, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози лле з тяжкоi муки, –
Скажу я: «Разом плачмо, брате мiй!»
З його плачем я спiв з’еднаю свiй,
Бо не такi вже гiркi сльози – спiльнi.
Коли ж на довгому шляху прийдеться
Менi почути спiви гучнi, вiльнi, –
В моiй душi для них луна знайдеться.
Сховаю я тодi журбу свою
І пiснi вiльноi жалем не отрую.
Коли я погляд свiй на небо зводжу, –
Нових зiрок на йому не шукаю,
Я там братерство, рiвнiсть, волю гожу
Крiзь чорнi хмари вглядiти бажаю, –
Тих три величнi золотi зорi,
Що людям сяють безлiч лiт вгорi…
Чи тiльки терни на шляху знайду,
Чи стрiну, може, де i квiт барвистий?
Чи до мети я певноi дiйду,
Чи без пори скiнчу свiй шлях тернистий, –
Бажаю так скiнчити я свiй шлях,
Як починала: з спiвом на устах!
[22 мая 1890]
Сон
(Посвята Александрi С?вiй)
Був сон менi колись: богиню ясну
Фантазii вбачали моi очi,
І друга любого подобу красну
Богиня прийняла тiеi ночi.
Той самий вираз i усмiшка мила,
Той самий погляд довгий, розумливий,
На плечах лиш барвистi мала крила,
Вiнець над чолом з лавру святобливий.
Вона iде! Непереможна сила
Мене примушуе за нею простувати
По темних, тiсних хiдниках. Вступила
Вона в якiсь таемнii палати.
Чи то свята будова, чи темниця?
Високее i темнее склепiння,
Одно вiконце вузьке, мов стрiльниця, –
Крiзь нього сиплеться блiде промiння
І падае на стiну; височенний
Орган стоiть там, наче скеля дика,
Де був прикований Титан страшенний,
Що забажав освiти чоловiка.
Спинилася богиня, i за руку
Взяла мене, i словом говорила:
«Вважай i пам’ятай моi слова й науку:
То свiтовий орган, i доля так судила,
Що тiльки раз вiн мае гук подати,
Страшний той гук, потужний i величний
Сторінка 10
По всiх краiнах мае залунати
І перекинути свiтовий стрiй одвiчний.
Страшне повстане скрiзь землi рушення.
І з громом упадуть мiцнi будови.
Великий буде жах, велике й визволення!
Тодi спадуть всесвiтнii окови.
І правда лавром чоло уквiтчае.
І згине зло, укриване вiками.
В честь волi новоi хвалу спiвець заграе
На вiльних струнах вiльними руками.
Тож слухай: ти орган порушить можеш
Не дужою, та смiлою рукою,
Всесвiтне зло тим гуком переможеш,
Здобудеш для землi i щастя, i спокою.
Та знай: твое життя так миттю згасне,
Як блискавка, що перед громом свiне:
Не для тебе те свiтло правди ясне,
Що свiт осяе, нi! життя твое загине!
І вiльнi струни славити не будуть
Нi твого ймення, анi твого дiла,
Щасливii нещасную забудуть,
Не буде вкрита лаврами могила!»
Промовила i зникла. В самотинi
Я зостаюся розважать-гадати,
Як визволить той гук, що замкнутий в скелинi,
Що мае гучно в свiтi залунати?
І я стою, неначе скам’янiла.
Знебула думка вже не розважае…
Що се? немовби пiсня забринiла
Здалека, мовби цiлий хор ридае.
Глибока, тиха, нерозважна туга
Вникае в серце, каменем лягае;
Ридае хор, мов дикий вiтер з луга,
А темрява склепiння застилае.
З вiконця ледве-ледве блисне промiнь;
Тi хмари темнi давлять мою душу,
А серце палять, мов жерущий пломiнь.
Нi, гук страшний я видобути мушу!
Хай я загину, та хай сяе мило
Над людьми сонцем правда i надiя!
Зважливо простягаю руку, смiло –
І прокидаюсь… Так! то сон був… мрiя!
[1891]
Сон лiтньоi ночi
Сон лiтньоi ночi колись менi снився,
Коротка та лiтняя нiчка була,
І сон був короткий, – вiн хутко змiнився
І зник, як на сходi зоря розсвiла.
Чудовая мрiя, розкiшна та ясна,
Кохано в ту нiч обгорнула мене,
Приснилась менi люба доля прекрасна,
Приснилось невидане щастя дивне.
Була я щаслива, безмiрно щаслива;
Приснилось менi… та того не списать!
Де в свiтi е мова така чарiвлива,
Щоб справжнее щастя могла розказать?
Та сон був короткий. Ранесенько-рано
Вже зникла рожевая мрiя моя, –
Туди полинула, де грала кохано
Злотисто-рожева свiтова зоря.
Поглянула я, що вже нiчка зникала, –
І душу мою обгорнула печаль;
І тихо-тихесенько я промовляла:
«Сон лiтньоi ночi! менi тебе жаль!..»
Я щастя не маю i в мрiях не бачу,
Бо iншii мрii у серцi ношу;
Коли я часами журюся i плачу, –
Я щастя у долi тодi не прошу.
Для iнших i доля, i щастя хай буде,
Собi я бажаю не сну, а життя, –
Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,
Йому вже до щастя нема вороття!
[1892]
Із циклу «В дитячому крузi»
* * *
На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде ii мати.
І до бiлоi хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвiтило
І хатинку звеселило.
[1885]
* * *
«Мамо, iде вже зима,
Снiгом травицю вкривае,
В гаю пташок вже нема…
Мамо, чи кожна пташина
В вирiй на зиму лiтае?» –
В неньки спитала дитина.
«Нi, не кожна, – одказуе мати, –
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам бiля хати, –
Ще зосталась пташина маленька».
«Чом же вона не втiка?
Нащо морозу чека?»
«Не боiться морозу вона,
Не покине краiни рiдноi,
Не боiться зими навiсноi.
Жде, що знову прилине весна».
«Мамо, тi сивi пташки
Смiливi, певно, ще й дуже,
Чи то безпечнi такi, –
Чуеш, цвiрiнькають так,
Мов iм про зиму байдуже!
Бач – розспiвалися як!»
«Не байдуже тiй пташцi, мiй синку,
Мусить пташка малесенька дбати,
Де б водицi дiстати краплинку,
Де пiд снiгом поживку шукати».
«Нащо ж спiвае? Чудна!
Краще шукала б зерна!»
«Спiв пташинi потiха одна, –
Хоч голодна, спiва веселенько,
Розважае пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна».
[1891]
Сонет
Натура гине – вся в оздобах, в злотi, –
Останнiй усмiх ясний посила
І краскою непевною пала,
Немов конаюча вродливиця в сухотi.
Недавно ще була вона в турботi,
Жила i працею щасливая була;
Тепер останнii дарунки роздала
І тихо умира… кiнець ii роботi!
Спокiйно умира i листом покривае
Росинки бiлii, тi сльози самотнi
Вiд сонця ясного i вiд людей ховае.
Натура лле тi сльози таемнi
Того, що хутко ляже в смертнiм снi,
В холоднiй, бiлiй снiговiй трунi.
[4–20 листопада 1890]
Із циклу «Кримськi спогади»
(Посвята братовi Михайловi)
Заспiв
Пiвденний краю! як тепер далеко
Лежиш вiд мене ти! за горами крутими,
За долами розлогими, за морем,
Що вже тепер туманами густими
Укрилося, бурливе. Та не страшно
Моiм думкам осiнньоi негоди
На Чорнiм морi. Швидше тоi чайки
Вони перелетять за темнi води.
Вони перелетять у ту краiну,
Де небо ще синiе, як весняне,
Де виноград в долинi зеленiе,
Де грае сонця промiння
Сторінка 11
кохане.Туди моi думки полинуть швидко
І привiтають ту ясну краiну,
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину…
Та я за те докiрливого слова
Тобi не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долi,
Не винна ти, що я така нещасна!
[1891]
Бахчисарай
Мов зачарований, стоiть Бахчисарай.
Шле мiсяць з неба променi злотистi,
Блищать, мов срiбнi, бiлi стiни в мiстi,
Спить цiле мiсто, мов заклятий край.
Скрiзь мiнарети й дерева срiблистi
Мов стережуть сей тихий сонний рай;
У темрявi та в винограднiм листi
Таемно плеще тихий водограй.
Повiтря дише чарiвним спокоем,
Над сонним мiстом легкокрилим роем
Витають краснi мрii, давнi сни.
І верховiттям тонкii тополi
Кивають стиха, шепотять поволi,
Про давнi часи згадують вони…
Бахчисарайський дворець
Хоч не зруйнована – руiна ся будова,
З усiх куткiв тут пустка вигляда.
Здаеться, тiльки що промчалась тут бiда,
Мов хуртовина грiзная, раптова.
Тут водограiв ледве чутна мова, –
Журливо, тихо гомонить вода, –
Немов сльозами, краплями спада;
Себе оплакуе оселя ся чудова.
Стоять з гарему звалища сумнi,
Садок i башта; тут в колишнi днi
Вродливi бранки вроду марнували.
Колись тут сила i неволя панували,
Та сила зникла, все лежить в руiнi, –
Неволя й досi править в сiй краiнi!
Бахчисарайська гробниця
Палкого сонця променi ворожi
На кладовище сиплються, мов стрiли,
На те камiння, що вкрива могили,
Де правовiрнi сплять, пiдданi божi.
Нi квiтiв, нi дерев, нi огорожi…
І серед пустки, наче на сторожi,
Стоiть гробниця. Тi, що в нiй спочили,
Навiки в нiй свое iмення скрили.
З чужого краю тут спiвцi бували
І тiнi бранки любоi шукали, –
Витае ж тута iнша тiнь, кривава:
Нi, тута не лежить краса гарема,
Марiя смутна чи палка Зарема, –
Тут спочива бахчисарайська слава!
Сiм струн
(Посвята дядьковi Михайловi)
Do (Гiмн. Сrave[18 - Урочисто (iтал.).])
До тебе, Украiно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто i тихо лунати,
І пiсня вiд серця поллеться.
По свiтi широкому буде та пiсня лiтати,
А з нею надiя кохана
Скрiзь буде лiтати, по свiтi мiж людьми питати,
Де схована доля незнана?
І, може, зустрiнеться пiсня моя самотная
У свiтi з пташками-пiснями,
То швидко полине тодi тая гучная зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синее море, полине за гори,
Лiтатиме в чистому полю,
Здiйметься високо-високо в небеснi простори
І, може, спiтка тую долю.
І, може, тодi завiтае та доля жадана
До нашоi рiдноi хати,
До тебе, моя ти Украiно мила, кохана,
Моя безталанная мати!
Re (Пiсня. Brioso[19 - Весело (iтал.).])
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся.
Гей ви, грiзнi, чорнi хмари!
Я на вас збираю чари,
Чарiвну добуду зброю
І пiснi своi узброю.
Дощi вашi дрiбненькii
Обернуться в перли дрiбнi,
Поломляться ясненькii
Блискавицi вашi срiбнi.
Я ж пущу свою пригоду
Геть на тую бистру воду,
Я розвiю свою тугу
Вiльним спiвом в темнiм лугу.
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся.
Мi (Колискова. Arpeggio[20 - Тут: акорди на арфi (iтал.) – Ред.])
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти, малесенький,
Пiзнiй бо час.
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гiрка хвилинонько!
Лихо не спить…
Леле, дитинонько!
Жить – сльози лить.
Сором хилитися,
Долi коритися!
Час твiй прийде
З долею битися, –
Сон пропаде…
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, малесенький,
Поки е час!
Fa (Сонет)
Фантазiе! ти сило чарiвна,
Що збудувала свiт в порожньому просторi,
Вложила почуття в байдужий промiнь зорi,
Що будиш мертвих з вiчного iх сна,
Життя даеш холоднiй хвилi в морi!
Де ти, фантазiе, там радощi й весна.
Тебе вiтаючи, фантазiе ясна,
Пiдводимо чоло, похиленее в горi.
Фантазiе, богине легкокрила,
Ти свiт злотистих мрiй для нас одкрила
І землю з ним веселкою з’еднала.
Ти свiтове з’еднала з таемним,
Якби тебе людська душа не знала,
Було б життя, як темна нiч, сумним.
Sol (Rondeau[21 - Рондо (iтал.).])
Соловейковий спiв навеснi
Ллеться в гаю, в зеленiм розмаю,
Та пiсень тих я чуть не здолаю,
І веснянi квiтки запашнi
Не для мене розквiтли у гаю, –
Я не бачу весняного раю;
Тii спiви та квiти яснi,
Наче казку дивну, пригадаю –
У снi!..
Вiльнi спiви, гучнi, голоснi
В рiднiм краю я чути бажаю, –
Чую скрiзь голосiння сумнi!
Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю,
Тiльки й чуються вiльнi пiснi –
У снi?
La (Nocturno[22 - Ноктюрн (iтал.).])
Лагiднi веснянii н
Сторінка 12
чi зористi!Куди ви од нас полинули?
Пiснi соловейковi дзвiнко-срiблистi!
Невже ви замовкли, минули?
О нi, ще не час! ще бо ми не дiзнали
Всiх див чарiвливоi ночi,
Та ще бо лунають, як перше лунали,
Веснянки чудовi дiвочi.
Ще маревом легким над нами витае
Блакитна весняная мрiя,
А в серцi розкiшно цвiте-процвiтае
Злотистая квiтка – надiя.
На крилах фантазii думки лiтають
В краiну таемноi ночi,
Там промiнням грають, там любо так сяють
Лагiднi веснянii очi.
Там яснii зорi i тихii квiти
Єднаються в дивнiй розмовi,
Там стиха шепочуть зеленii вiти,
Там гiмни лунають любовi.
І квiти, i зорi, й зеленii вiти
Провадять розмови коханi
Про вiчную силу весни на сiм свiтi,
Про чари потужнi веснянi.
Si (Settina[23 - Назва строфи на сiм рядкiв (iтал.).])
Сiм струн я торкаю, струна по струнi,
Нехай моi струни лунають,
Нехай моi спiви лiтають
По рiднiй коханiй моiй сторонi.
І, може, де кобза найдеться,
Що гучно на струни озветься,
На струни, на спiви моi негучнi.
І, може, заграе та кобза вiльнiше,
Нiж тихii струни моi.
І вiльнii гуки ii
Знайдуть послухання у свiтi пильнiше;
І буде та кобза – гучна,
Та тiльки не може вона
Лунати вiд струн моiх тихих щирiше.
[1890]
До мого фортепiано
Елегiя
Мiй давнiй друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль менi!
З тобою звикла я дiлитися журбою,
Вповiдувать думки веселi i сумнi.
То ж при тобi, мiй друже давнiй, вiрний,
Пройшло життя дитячее мое.
Як сяду при тобi я в час вечiрнiй,
Багато спогадiв тодi встае!
Картина повстае: зiбравсь гурточок,
Провадить речi, i спiва, й гука,
На клавiшах твоiх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другiй хатинi?
Чие ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такiй малiй дитинi,
Здавило серце почуття гiрке.
Чого я плакала тодi, чого ридала?
Тодi ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грiзна, йшло!
Коли я смуток свiй на струни клала,
З’являлась цiла зграя красних мрiй,
Веселкою моя надiя грала,
Далеко линув думок легкий рiй.
Розстаемось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самотi нiмiй,
А я не матиму де дiтися з журбою…
Прощай же, давнiй, любий друже мiй!
[15 марта [18]90 p.]
Із циклу «Мелодii»
* * *
Нiчка тиха i темна була.
Я стояла, мiй друже, з тобою;
Я дивилась на тебе з журбою,
Нiчка тиха i темна була…
Вiтер сумно зiтхав у саду.
Ти спiвав, я мовчазна сидiла,
Пiсня в серцi у мене бринiла;
Вiтер сумно зiтхав у саду…
Спалахнула далека зiрниця.
Ох, яка мене туга взяла!
Серце гострим ножем пройняла…
Спалахнула далека зiрниця…
* * *
Горить мое серце, його запалила
Гаряча iскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?
Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Менi до очей не доходять тi сльози,
Бо сушить iх туга вогнем запальним.
Хотiла б я вийти у чистее поле,
Припасти лицем до сироi землi
І так заридати, щоб зорi почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози моi.
* * *
Стояла я i слухала весну,
Весна менi багато говорила,
Спiвала пiсню дзвiнку, голосну
То знов таемно-тихо шепотiла.
Вона менi спiвала про любов,
Про молодощi, радощi, надii,
Вона менi переспiвала знов
Те, що давно менi спiвали мрii.
Перемога
Довго я не хотiла коритись веснi,
Не хотiла ii вислухати,
Тii речi лагiднi, знаднi, чарiвнi
Я боялась до серця приймати.
«Нi, не клич мене, весно, – казала я iй, –
Не чаруй i не ваб надаремне.
Що менi по красi тiй веселiй, яснiй?
В мене серце i смутне, i темне».
А весна гомонiла: «Послухай мене!
Все кориться мiцнiй моiй владi:
Темний гай вже забув зимування сумне
І красуе в зеленiм нарядi;
Темна хмара озвалася громом гучним,
Освiтилась огнем блискавицi;
Вкрилась темна земля зiллям?рястом дрiбним;
Все кориться менi, мов царицi;
Хай же й темнее серце твое оживе
І на спiв мiй веселий озветься,
Бо на нього озвалося все, що живе,
В тебе ж серце живе, бо ще б’еться!»
Тихо думка шепоче: «Не вiр тiй веснi!»
Та даремна вже та осторога, –
Вже прокинулись мрii i спiви в менi…
Весно, весно, – твоя перемога!
14. V.1893
До музи
Прилинь до мене, чарiвнице мила,
І запалай зорею надо мною,
Нехай на мене промiнь твiй впаде,
Бо знов перемогла мене ворожа сила,
Знов подолана я, не маю сил до бою, –
Я не журюсь, я знала – се прийде.
Спокiйна я, боротися не хочу.
В душi у мене iншii бажання:
Я тiльки думкою на свiтi буду жить,
Я хочу слухать рiч твою урочу
І на своiм чолi твое сiяння
Почуть бажаю хоч едину мить.
13. I.1894
* * *
То була тиха нiч чарiвниця,
Покривалом спокiйним, широким
Простелилась
Сторінка 13
она над селом,Прокидалась край неба зiрниця,
Мов над озером тихим, глибоким
Лебiдь сплескував бiлим крилом.
І за кожним тим сплеском яскравим
Серце кидалось, розпачем билось,
Замирало в тяжкiй боротьбi.
Я змаганням втомилась кривавим,
І менi заспiвати хотiлось
Лебединую пiсню собi.
Давня весна
Була весна весела, щедра, мила,
Промiнням грала, сипала квiтки,
Вона летiла хутко, мов стокрила,
За нею вслiд спiвучii пташки!
Все ожило, усе загомонiло –
Зелений шум, веселая луна!
Спiвало все, смiялось i бринiло,
А я лежала хвора й самотна.
Я думала: «Весна для всiх настала,
Дарунки всiм несе вона, ясна,
Для мене тiльки дару не придбала,
Мене забула радiсна весна».
Нi, не забула! У вiкно до мене
Заглянули вiд яблунi гiлки,
Замиготiло листячко зелене,
Посипались бiлесенькi квiтки.
Прилинув вiтер, i в тiснiй хатинi
Вiн про весняну волю заспiвав,
А з ним прилинули пiснi пташинi,
І любий гай свiй вiдгук з ним прислав.
Моя душа нiколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такоi не було й не буде,
Як та була, що за вiкном цвiла.
1894 року.
Із циклу «Невiльничi пiснi»
* * *
І все-таки до тебе думка лине,
Мiй занапащений, нещасний краю!
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сi очi бачили скрiзь лихо i насилля,
А тяжчого вiд твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором слiз, що ллються вiд безсилля.
О, слiз таких вже вилито чимало, –
Краiна цiла може в них втопитись;
Доволi вже iм литись, –
Що сльози там, де навiть кровi мало!
1895
Хвилина розпачу
О горе тим, що вродженi в темницi!
Що глянули на свiт в тюремнее вiкно.
Тюрма – се коло злоi чарiвницi,
Нiколи не розiб’еться воно.
О горе тим очам, що звикли бачить зроду
Камiння сiре, вогкий мур цвiлий!
Їм сiрим здасться все, як небо у негоду,
І свiт, немов тюремний двiр малий.
О горе тим рукам, що звикли у неволi
Носить кайдани ржавi та важкi,
На волю вирвуться, i там бридкi мозолi
Їм нагадають, хто вони такi.
О горе тим, що мають душу чесну!
Коли вони ще вiрять у богiв,
Благати мусять силу ту небесну:
«Пошли нам, Боже, чесних ворогiв!»
О горе нам усiм! Хай гине честь, сумлiння,
Аби упала ся тюремная стiна!
Нехай вона впаде, i зрушене камiння
Покрие нас i нашi iмена!
16. IX.1896
* * *
О, знаю я, багато ще промчить
Злих хуртовин над головою в мене,
Багато ще надiй iз серця облетить,
Немов од вихру листячко зелене.
Не раз мене обгорне, мов туман,
Страшного розпачу отрутнее дихання,
Тяжке безвiр’я в себе, в свiй талан
І в те, що у людей на свiтi е призвання.
Не раз в душi наступить перелом,
І очi глянуть у бездонну яму,
І вгледжу я в кохання над чолом
Строкату шапку блазня або пляму.
Не раз мiй голос дико залуна,
Немов серед безлюдноi пустинi,
І я подумаю, що в свiтi все мана
І на землi нiгде нема святинi.
І, може, приведуть не раз проклятi днi
Лихоi смертi грiзную примару,
І знову прийдеться покинутiй менi
Не жити, а нести життя свое, мов кару.
Я знаю се i жду страшних ночей,
І жду, що серед них вогонь той загориться,
Де жеврiе залiзо для мечей,
Гартуеться ясна i тверда криця.
Коли я крицею зроблюсь на тiм вогнi,
Скажiть тодi: нова людина народилась;
А як зломлюсь, не плачте по менi!
Пожалуйте, чому ранiше не зломилась!
16. IX.1896
* * *
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно iскриться?
Чом ти не гострий, безжалiсний меч,
Той, що здiйма вражi голови з плеч?
Ти моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з пiхви готова,
Тiльки ж ти кров з мого серця проллеш,
Вражого ж серця клинком не проб’еш…
Вигострю, виточу зброю iскристу,
Скiльки достане снаги менi й хисту,
Потiм ii почеплю при стiнi
Іншим на втiху, на смуток менi.
Слово, моя ти единая зброе,
Ми не повиннi загинуть обое!
Може, в руках невiдомих братiв
Станеш ти кращим мечем на катiв.
Брязне клинок об залiзо кайданiв,
Пiде луна по твердинях тиранiв,
Стрiнеться з брязкотом iнших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужi приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброе моя, послужи воякам
Краще, нiж служиш ти хворим рукам!
25. XI.1896
Slavus – sclavus[24 - Слов’янин – раб (лат.).]
Слов’янщина! – який величний гук,
Який широкий i мiстично темний.
І скiльки лiт i як багато рук
Для неi будували храм таемний.
Посеред храму п’едестал звели,
І статую поставили на ньому,
І вид, немов Ізiдi, зап’яли
Покровом щiльним iдоловi свому.
Стоiть таемна статуя давно,
Час тихо упливае рiк за роком,
І досi ще нiкому не дано
В лице iй глянути одважним оком.
А що ж величноi Слов’янщини сини,
Нiмоi матерi проречистii дiти,
Мiж людьми чим прославились вони?
Чим похвалитись iм
Сторінка 14
з чого радiти?Дивiтеся: з них кожний як один,
Що свiт би здержав на плечах здорових,
Мiцний, як дуб кремезний, слов’янин
Покiрно руки склав в кайданах паперових
Та раз у раз поклони низькi б’е
Перед стовпом, короною вiнчанним,
Порфiрою укритим; стовп той е
По праву спадщини царем названий.
І кожний весь в кровi, в сльозах його лице,
Троiстая нагайка тiло крае,
А вiн, ховаючись, плете сильце
І братовi пiд ноги простирае.
Колись, бувало, сильний чуженин
Слов’ян-рабiв виводив на майдани, –
Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин
На себе самохiть кладе кайдани,
І кажуть всi: варт вiл свого ярма,
Дивiться, як покiрно тягне рало!
Нi, ймення слов’янина недарма
Синонiмом раба мiж людьми стало!
* * *
…Так прожила я цiлу довгу зиму.
Зима минула, i весна настала, –
Для мене все однакова пора.
Мiй час пливе собi так тихо-тихо,
Як по ставку пливе листок сухий.
Чудне життя… якби часами серце
Живим жалем i болем не проймалось,
Не знала б я, чи справдi я живу,
Чи тiльки мрiеться менi життя крiзь сон.
Стiни чотири тiсно оточили
Мене навколо: се ж увесь мiй свiт.
Там, за вiкном, я чую, свiт iнакший
Шумить-гуде, веде свою розмову.
І туркiт повозiв, i людськi голоси,
Дзвiнки трамваiв, гомiн паровозiв
Зливаються в одну тремтячу ноту,
Мов тремоло великоi оркестри.
І день i нiч гуде ота музика.
Який шумливий свiт там за вiкном!
Та я його не бачу. Тiльки й видко
Менi з вiкна шматок рiзьби на брамi
Та ще тополю iз мiського саду,
Крiзь неi часом зiронька свiтила.
Ще видко неба стiльки, що в вiкнi.
Тепер я знаю, що весна надворi,
Бо соловейки здалека щебечуть,
Лунае гомiн листя молодого,
І крiзь тополю вже зорi не видко.
Ранiш я знала, що була зима,
Бо миготiли за вiкном снiжинки
Та срiбнi вiзерунки на шибках.
Оце менi уся пори признака…
І жаль менi, i думаю я з жалю:
Та чи не так, як от тепер весну,
Я бачила кохання, й молодощi,
І все, чим красен людський вiк убогий?
Те все було, та тiльки за вiкном.
25. IV.1897
Романс
Не дивися на мiсяць весною, –
Ясний мiсяць наглядач цiкавий,
Ясний мiсяць пiдслухач лукавий,
Бачив вiн тебе часто зi мною
І слова твоi слухав колись.
Ти се радий забуть? Не дивись,
Не дивися на мiсяць весною.
Не дивись на березу плакучу, –
На березi журливее вiття
Нагадае тобi лихолiття,
Нагада тобi тугу пекучу,
Що збратала обох нас колись.
Ти се радий забуть? Не дивись,
Не дивись на березу плакучу.
2. II.1897
Забута тiнь
Суворий Дант, вигнанець флорентiйський,
Встае iз темряви часiв середньовiчних.
Як тi часи, такi й його пiснi,
Вiн iх знайшов в мiстичнiм темнiм лiсi,
Серед хаосу дивовижних марищ.
Чий дух одважився б iти за ним блукати
По тiй дiбровi, якби там мiж терням
Квiтки барвистi вiчнi не цвiли?
Зiбрав спiвець мистецькою рукою
Отi квiтки i сплiв ix у вiнок,
Скупав його в таемних водах Стiксу,
Скропив його небесною росою
І положив на раннюю могилу
Вродливiй Беатрiче Портiнарi,
Що раз колись до нього усмiхнулась,
А в другий раз пройшла, не глянувши на нього,
А в третiй раз на неi вiн дивився,
Коли вона в трунi лежала нерухома.
Вона була для нього наче сонце,
Що свiтло, радощi й життя дае,
Не знаючи, кому дае тi дари.
І хоч зайшло те сонце променисте,
Вiн не забув його нi в темрявi понурiй,
Анi при хатньому багаттi привiтному,
Нi на землi, нi в пеклi, нi в раю
Вiн не забув своеi Беатрiче.
Вона одна в пiснях його пануе,
Бо в тiй краiнi, де вiн жив душею,
Вiн iншоi дружини не знайшов.
Вiн заквiтчав ii вiнцем такоi слави,
Якою нi одна з жiнок ще не пишалась.
Безсмертна пара Данте й Беатрiче,
Потужна смерть не розлучила iх.
Навiщо ж ти, фантазiе химерна,
Менi показуеш якусь убогу постать,
Що стала помiж iх, немов тремтяча тiнь,
Мов сон зомлiлоi людини, – невиразна?
Нема на нiй вiнця, нi ореолу,
Їi обличчя вкрите покривалом,
Немов густим туманом. Хто вона?
Тож нi один спiвець ii не вславив
І нi один митець не змалював;
Десь там, на днi iсторii, глибоко
Лежить про неi спогад. Хто вона?
Се жiнка Дантова. Другого ймення
Вiд неi не зосталось, так, мов зроду
Вона не мала власного iмення.
Ся жiнка не була провiдною зорею,
Вона, як вiрна тiнь, пiшла за тим,
Хто був проводарем «Італii нещаснiй».
Вона дiлила з ним твердий вигнання хлiб,
Вона йому багаття розпалила
Серед чужоi хати. І не раз
Його рука, шукаючи опори,
Спиралась на ii плече, запевне;
Їй дорога була його спiвецька слава,
Але вона руки не простягла,
Аби хоч промiнь перейнять единий;
Коли погас огонь в очах спiвецьких,
Вона закрила iх побожною рукою.
Так, вiрна тiнь! А де ж ii життя,
Де ж власна доля, радощi i горе?
Історiя мовчить, та в думцi бачу я
Багато днiв смутних i самотних,
Проведених в турботному чеканнi,
Ноче
Сторінка 15
безсонних, темних, як той клопiт,І довгих, як нужда, я бачу сльози…
По тих сльозах, мов по росi перлистiй,
Пройшла в краiну слави – Беатрiче!
25. X.1898
Прокляття Рахiлi
(Апокриф)
«Чутно крик в Рамi, великий плач i скарга, Рахiль плаче по дiтях своiх i не може потiшитись, бо iх немае».
(Єв. Матв. 11, 18)
З’явилося новее свiтло в свiтi,
У Вiфлеемi, в тихому селi,
І засвiтилася у темному блакитi
Нова зоря, щоб i старi, й малi
Дорогу знали до свого месii,
Малого сина вбогоi Марii.
Пiшли усi поклон йому вiддати –
Волхви, царi i вбогi пастухи,
Втiшалася обрана Богом мати,
Сповнялась материнськоi пихи,
Святоi гордостi, що кожна мати мае,
Як на руках свое дитя тримае,
Бо кожнiй матерi дитя ii месiя,
Давно сподiвана i справджена надiя.
О матерi! щасливi тричi ви,
Коли про вашу любую дитину
Не дбають нi царi, нi мудрii волхви,
Коли нова зоря очей не вабить сину,
Тодi не треба кидати господи
І йти на безвiсть у далекий край,
Щоб рятувать вiд лютоi пригоди
Свою дитину, свiй единий рай,
Так, як Марiя сина рятувала,
Свiй скарб единий, скарб той свiтовий,
Що сила темная на страту роковала,
Бажаючи вгасить вогонь новий.
Вночi зiбралася мала родина
І подалась в пустиню крадькома,
В пустиню iх зоря провадила сама,
Оберiгала iх сторожа янголина,
Безлюднii шляхи пiсковатi бiлiли,
По них вигнанцi йшли замисленi, самi,
Як мрii, крила янголiв летiли,
А винокол був схований у тьмi…
Шука месiю Ірод в Палестинi,
І ллеться кров, як навеснi вода,
Так падае дитина по дитинi,
Як з дерева роса тремтячая спада.
Скрiзь голосiння, плач i крик великий,
Риданням Іудея пойнялась,
В Шеолi темному озвався гомiн дикий,
І давняя Рахiль iз гроба пiдвелась,
По дiтях страчених вона ридае,
Марою бiлою до трупiв припадае,
Прокляття, скарги, мов пожежi дим,
Знялись до неба. Вчув iх Елогiм
І посланця свого послав вiн до Рахiлi.
Із неба злинув Серафим зорею,
Наметом засiяли крила бiлi,
Як, потiшаючи, схилився вiн над нею.
Серафим:
Вгамуйся, бiдна мати, не ридай!
Нехай тобi сiяе так надiя,
Як та зоря нова. Рахiль, згадай:
«З Єгипту мае вам прийти месiя».
Радiй, Рахiль, Ізраiль оживе,
Месiя дасть йому життя нове!
Рахiль:
Радiти, кажеш ти? менi радiти?
О Серафим! у вас на небесах
Не плачуть матерi i не вмирають дiти,
Вам невiдомий смертi страх.
Месiя! що йому до нашоi недолi?
Вiн пан землi, безсмертний Божий Син.
Моi сини в понурому Шеолi,
Не вернеться вже звiдти нi один.
Нiхто iх звiдти визволить не може, –
Важкий, холодний сон налiг на груди iм…
Ягве, страшний Ягве! Таемний Елогiм!
Адонаi-Шаддаi, грiзний Боже!
До тебе я за помстою вдаюсь,
Тобi я, тiнь ображена, молюсь!
Нiхто не може лiтери змiнити
Твоiх мiцних одвiчних установ,
Чотирнадцять колiн заледве може змити
Пролитую безвинно людську кров, –
Дивись, тепер ii пролито цiле море
Для того, щоб живим зоставсь один!
За кров дiтей моiх, за материне горе
Нехай заплатить сей, Марii син!
Бо коли нi, то в день Страшного Суду
На Йосафатовiй долинi стану я
І перед зборищем мерцiв волати буду:
Себе суди, неправий судiя!..
Поблiд вiд жалю ясний Серафим
І тихо знявся мовчазний угору,
Закривши вид крилом сiяючим своiм.
Рахiль стояла посеред простору,
Неначе стовп могильний… Чорна мла
Тремтiла й никла пiд зорею Сходу,
Що ясне й тихе промiння лила,
Немов живущу i цiлющу воду.
На зiрку глянула з ненавистю Рахiль,
Блiдii руки здiйняла з грiзьбою:
«Гори, проклята зiрко! на сто миль
Марii й синовi освiчуй путь собою.
Марiе, радуйся! твiй син, твоя любов,
Живий, у захистi, та прийде та година,
Даремне згине так твоя дитина,
Як сi моi нащадки. Кров за кров!»
* * *
Як я люблю оцi години працi,
Коли усе навколо затиха
Пiд владою чаруючоi ночi,
А тiльки я одна неподоланна
Врочистую одправу починаю
Перед моiм незримим олтарем.
Летять хвилини – я не прислухаюсь.
Ось пiвнiч вдарила – найкращий працi час, –
Так дзвiнко вдарила, що стрепенулась тиша
І швидше у руках забiгало перо.
Години йдуть – куди вони спiшаться?
Менi осiння нiч короткою здаеться,
Безсоння довге не страшне менi,
Воно менi не грозить, як бувало,
Непевною i чорною рукою,
А вабить лагiдно, як мрiя молода.
І любо так, i серце щастям б’еться,
Думки цвiтуть, мов золотi квiтки.
І хтось немов схиляеться до мене,
І промовляе чарiвнi слова,
І полум’ям займаеться вiд слiв тих,
І блискавицею освiчуе думки.
Передсвiтом чорнiе нiч надворi,
І час гасити свiтло, щоб його
Не засоромив день своiм сiянням,
Погасне свiтло; та палають очi,
Аж поки досвiтки в вiкно тихенько
Заглянуть сивими очима i всi речi
Почнуть iз темряви помалу виступати,
Тодi мене перемагае сон.
А ранком бачу я в своiм свiчадi
Блiде обличчя i блискучi
Сторінка 16
чi,А в думцi, мов тривога, промайнуть
В дитячих лiтах чутii легенди
Про перелесника. Розказуе, бувало,
Стара бабуся нам, маленьким дiтям:
«Була собi колись дiвчина необачна…»
Про необачну дiвчину, що довго
За кужелем сидiла проти свята,
І не молилася, й на дзвони не вважала,
І спати не лягала, от за те
До неi уночi з’являвся перелесник,
Не дьяволом з’являвся, не марою,
Спадав летючою зорею в хату,
А в хатi гарним парубком ставав,
Облесливим – речами i очами.
Вiн iй приносив дорогi дарунки,
Стрiчки коштовнi й золотi квiтки.
Вiн дiвчину квiтчав, i молодою
Своею називав, i коси розплiтав iй,
Речами любими затроював iй серце
І поцiлунками виймав iз неi душу.
На ранок, як спiвали третi пiвнi,
Зникав той перелесник, а дiвчина
Уквiтчана, убрана засипала
Камiнним сном. А потiм цiлий день
Блiда ходила, мов яка сновида,
І тiльки ждала, щоб настала нiч,
Щоб з перелесником стояти на розмовi,
А тим розмовам був лихий кiнець…
«А хто ж був перелесник той, бабусю?» –
Питала я в староi, та вона
Хрестилась тiльки завжди i казала:
«Та не при хатi й не при малих дiтях,
Не при святому хлiбовi казати.
Не згадуй проти ночi, бо присниться!»
Так, я тебе послухала, бабусю,
Не згадую нiколи проти ночi
Про перелесника, мое свiчадо тiльки
Нагадуе менi про нього вдень.
19. X.1899
* * *
Талого снiгу платочки сивенькii,
дощик дрiбненький, холодний вiтрець,
пролiски в рiдкiй травицi тоненькii,
се була провесна, щастя вiнець?
Небо глибокее, сонце ласкавее,
пурпур i злото на листi в гаю,
пiзнiх троянд процвiтання яскравее
осiнь вiщуе – чи то ж то мою?
Що ж, хай надходить! мене навiть радуе
душного лiта завчасний кiнець;
провесни тiльки нехай не нагадуе
дощик дрiбненький, холодний вiтрець!
11. VІІІ.1900
* * *
Де подiлися ви, голоснii слова,
що без вас моя туга нiма?
Розточилися ви, як весняна вода
по ярах, по байраках, по балках.
Чом не станете ви, як на морi вали,
не гукнете одважно до неба,
не заглушите туги прибоем гучним,
не розiб’ете смутку моеi душi
мiцним напрасним натиском бурi?
Я не на те, слова, ховала вас
i напоiла крiв’ю свого серця,
щоб ви лилися, мов отрута млява,
i посiдали душi, мов iржа.
Промiнням ясним, хвилями буйними,
прудкими iскрами, летючими зiрками,
палкими блискавицями, мечами
хотiла б я вас виховать, слова!
Щоб ви луну гiрську будили, а не стогiн,
щоб краяли, та не труiли серце,
щоб пiснею були, а не квилiнням.
Вражайте, рiжте, навiть убивайте,
не будьте тiльки дощиком осiннiм,
палайте чи палiть, та не в’ялiть!
26. VIII.1900
Вiче
Ще старiсть не прийшла, а все минуле
не раз менi стае перед очима,
i я дивлюсь так пильно, мов боюся,
що бiльш менi не прийдеться побачить
того садочка спогадiв моiх,
що мiниться барвистими квiтками
при свiтлi мрiй, мов при захiднiм сонцi.
Ось i тепер повстав дитячий спогад
i кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!
В дворi старого замчища-руiни
зiбрались ми на вiче, все поважнi,
ученi голови, гладенькi й кучерявi,
i вiком не малi – якби зложити
лiта усiх, либонь, столiття вийшло б!
Ми всi були на зборах, всi дванадцять.
Обачнi люди, тямили ми добре,
що ми живем у небезпечний час:
поставили сторожу бiля брами, –
як хто надiйде, щоб давала гасло, –
i раду радили. Таемне товариство
ми закладали, i нiхто з «великих»
до нього доступу не мусив мати.
Зложили всi обiтницю врочисту
ховати таемницю до загину.
Яка ж була мета у товариства?
«Мета?» – «великi» вже б не обiйшлися
без сього слова, ми ж були щирiшi:
в нас не було мети. Було завзяття,
одвага, може, навiть героiзм,
i з нас було доволi. Ще ж до того
була в гуртi маленька Жанна д’Арк:
тоненька, блiдолиця, голосочок
бринiв, немов дзвiнок, ii очицi
блакитнi блискавицi розсипали,
злотистее волосся розвiвалось,
мов орифлама. В нас ii вважали
за речницю великоi снаги.
Вона сидiла в замковiй бойницi,
неначе в нiшi, i навколо неi
було ще досить неба весняного
в тiй рамцi кам’янiй; захiдне сонце
вiнцем ii голiвку червонило.
Вона держала слово, i багато
великих слiв у ньому помiщалось:
братерство, рiвнiсть, воля, рiдний край…
Так, так, те все було. А далi слово
змiнилося у спiв, i вся громада
до дзвiнкоi промови прилучилась.
О, то були такi «червонi» спiви,
яких, либонь, не чув старезний замок
i в тi часи, коли червона кров
йому красила твердi, сивi мури.
«Гартованi ножi» були в тих спiвах,
а в серцi у спiвцiв була любов
до тих «великих», що були малими
на бенкетi життя. Летiв той спiв
геть за зубчатi стiни i котився
зеленими морiжками до рiчки,
немов хотiв поплисти за водою
до вбогих сел, що мрiли навкруги…
Зубчата тiнь вiд замкового муру
все довшала, а далi й двiр покрила.
В бойницi небо стало темно-
Сторінка 17
инiм,не стало вже червоного вiночка
на головi малоi Жанни д’Арк,
а ми спiвали… Раптом наша варта
нам гасло подала: «Гуси, додому,
вовк за горою!» – Все затихло миттю:
«великi» йшли!.. Пiд муром притаiвшись,
ми бачили, як постатi незграбнi,
хитаючись та пишучи «мислiте»,
блукали по замковому дворi, –
«великi» йшли з веселоi беседи.
Ой, видко, шлях був довгий та трудний,
либонь, iм там судилось ночувати…
Таемне вiче розiйшлось таемно:
скрадалися нiжки маленькi тихо
у темрявi; нiхто не озивався:
ручки стискались мовчки на прощання;
за брамою всi рiзно подались…
Де ви, моi товаришi колишнi?
Ми розiйшлися, мов стежки по лiсi.
Чи ви коли ще згадуете замок
i всi тi речi, спiви, таемницi?
Чи, може, вам – «великим», мудрим людям
тепер уже не до дитячих мрiй?..
10. VIII.1901
* * *
Твоi листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мiй бiдний, зiв’ялий квiте! Легкi, тонкi пахощi, мов спогад про якусь любу, минулу мрiю. І нiщо так не вражае тепер мого серця, як сii пахощi, тонко, легко, але невiдмiнно, невiдборонно нагадують вони менi про те, що мое серце вiщуе i чому я вiрити не хочу, не можу. Мiй друже, любий мiй друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю iнше життя? О, я знала ще iнше життя, повне якогось рiзкого, пройнятого жалем i тугою щастя, що палило мене, i мучило, i заставляло заламувати руки i битись, битись об землю, в дикому бажаннi згинути, зникнути з сього свiту, де щастя i горе так божевiльно сплелись… А потiм i щастя, i горе обiрвались так раптом, як дитяче ридання, i я побачила тебе. Я бачила тебе i ранiше, але не так прозоро, а тепер я пiшла до тебе всею душею, як сплакана дитина iде в обiйми того, хто ii жалуе. Се нiчого, що ти не обiймав мене нiколи, се нiчого, що мiж нами не було i спогаду про поцiлунки, о, я пiду до тебе з найщiльнiших обiймiв, вiд найсолодших поцiлункiв! Тiльки з тобою я не сама, тiльки з тобою я не на чужинi. Тiльки ти вмiеш рятувати мене вiд самоi себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здiймеш своею тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить менi душу, ти проженеш променем твоiх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не бувае! Се очi з iншоi краiни…
Мiй друже, мiй друже, нащо твоi листи так пахнуть, як зiв’ялi троянди?
Мiй друже, мiй друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоiх, рук твоiх, що, мов струни, тремтять, своiми гарячими слiзьми?
Мiй друже, мiй друже, невже я одинока згину? О, вiзьми мене з собою, i нехай над нами в’януть бiлi троянди!
Вiзьми мене з собою.
Ти, може, маеш яку iншу мрiю, де мене немае? О дорогий мiй! Я створю тобi свiт, новий свiт новоi мрii. Я ж для тебе почала нову мрiю життя, я для тебе вмерла i воскресла. Вiзьми мене з собою. Я так боюся жити! Цiною нових молодощiв i то я не хочу життя. Вiзьми, вiзьми мене з собою, ми пiдемо тихо посеред цiлого лiсу мрiй i згубимось обое помалу, вдалинi. А на тiм мiсцi, де ми були в життi, нехай троянди в’януть, в’януть i пахнуть, як твоi любi листи, мiй друже…
Крiзь темряву у простiр я простягаю руки до тебе: вiзьми, вiзьми мене з собою, се буде мiй рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть бiлi й рожевi, червонi й блакитнi троянди.
7. XI.1900
* * *
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мiй ти единий, мiй зламаний квiте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мiй згублений свiте!
Стать над тобою i кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирае,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя i горе вмирае.
[16.ХІ.1900]
* * *
Хотiла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так мiцно, щiльно, i закрить од свiта,
Я не боюсь тобi життя одняти,
Ти будеш, мов руiна, листом вкрита.
Плющ iй дае життя, вiн обiймае,
Боронить вiд негоди стiну голу,
Але й руiна стало так тримае
Товариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
А прийде час розсипатись руiнi, –
Нехай вона плюща сховае пiд собою.
Навiщо здався плющ у самотинi?
Хiба на те, аби валятись долi
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополi
І статися для неi гiрш могили?
[16.XI.1900]
* * *
Я бачила, як ти хиливсь додолу,
Пригнiчений своiм важким хрестом,
Ти говорив: «Я втомлений… так, справдi…
Я дуже втомлений… Боротися? Навiщо?
Я одинокий i… нема вже сили…»
Ти говорив так просто i спокiйно,
Щось в голосi тремтiло, мов сльоза,
Та полиском сухим свiтились очi, –
Як завжди… Я стояла бiля тебе,
Не зважилась анi за руку взяти,
Анi схилитися до твого чола,
Анi тебе пiдвести… Я дивилась,
Як ти хилився пiд своiм хрестом…
…І потiм довго я дивилася на тебе,
Тодi, як ми з тобою розлучились.
Тодi, як тiльки образ твiй, мiй друже,
Привиджувавсь менi в безсоннi ночi,
Все голос твiй бринiв: «Я втомлений… так,
справдi…»
І брала я тодi паперу картку бi
Сторінка 18
у,Хотiлося менi зiбрати тii сльози,
Що в голосi бринiли невидимо.
Колись отак, – розказуе легенда, –
Хустиною святая Веронiка
Зiбрать хотiла сльози й пiт Христа.
Та на хустинi замiсть поту й слiз
Зостався образ у вiнцi терновiм
Того, хто впав знебулий пiд хрестом.
О, кожний раз, як я збирала сльози
Твоi, мiй друже, на папiр бiленький,
Я бачила те чудо Веронiки…
18. XI.1900
* * *
To, може, станеться i друге диво
Євангельське? Прийду, як Магдалина,
Тобi вiддать остатнюю послугу,
І саме в ту хвилину, як у тузi
Я буду гiрко плакать, що навiки
Тебе втеряла, – раптом я побачу,
Що ти воскрес i просiяв вiд слави
Життя нового i нових надiй.
І я впаду в нестямi на колiна,
І руки простягну до тебе, i на ймення
Тебе покличу вголос… Але ти?
Що скажеш ти тодi? Чи, може, й ти
Пошлеш мене веселу звiстку дати
Твоiм забутливим i потайним друзям,
Що тричi одрiкалися вiд тебе?
І поки я, не тямлячись вiд щастя,
Носитиму по людях любу провiсть,
Ти пiдеш панувать в нову краiну слави
І на землi збудуеш рай новий
Для себе i для тих, кого покличеш.
Чи буде ж мiсце там для Магдалини?
Однаково, аби вчинилось диво!
18. XI.1900
* * *
Уста говорять: «вiн навiки згинув!»
А серце каже: «нi, вiн не покинув!»
Ти чуеш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибинi i б’еться враз зi мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Так завжди, чи в пiснях забути хочу муку,
Чи хто менi стискае дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться,
Чи поцiлунок на устах озветься,
Струна бринить лагiдною луною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи я спущусь в безоднi мрiй таемнi,
Де постатi лелiють яснi й темнi,
Незнанi й знанi, i наводять чари,
І душу опановують примари,
А голос твiй бринить, спiва з журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи сон менi склепить помалу вii,
Покрие очi втомленi вiд мрii,
Та крiзь важкi, ворожii сновиддя
Я чую голос любого привиддя,
Бринить тужливо з дивною журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
І кожний раз, як стане вiн бринiти,
Тремтять в моему серцi тii квiти,
Що ти не мiг iх за життя зiрвати,
Що ти не хтiв iх у труну сховати,
Тремтять i промовляють враз зо мною:
«Тебе нема, але я все з тобою!»
Kimpolung, 7.VI.1901
* * *
«Квiток, квiток, як можна бiльше квiтiв
І бiлого серпанку на обличчя,
Того, що звуть iлюзiею…» Боже!
Як часто тi слова вчуваються менi
Посеред ночi: «Квiтiв, безлiч квiтiв!
Я ж так любив красу!..» Мiй бiдний друже,
Я принесла тобi всi квiти, що дала
Скупа весна твого скупого краю,
Я всi зiбрала i в труну вложила,
Всю ту весну убогу поховала.
Ти спиш в землi мiж мертвими квiтками,
І страшно думати менi про них
І про твiй сон, я краще знов укрию
Серпанками iлюзii твiй сон,
Щоб не чiпать страшних мiстерiй смертi;
Я досить слухала ii прелюдiй,
Вони менi морозили всю кров,
Вони мене у камiнь обертали;
Я досi того вимовить не можу,
Чого мене навчила пiсня смертi.
Нi, нi, мiй друже, спи спокiйно, спи,
Я не скажу нiкому слiв таемних.
Квiток просив ти? дам тобi iх бiльше,
Нiж та ворожая весна дала,
Весна та люта, що тебе забрала.
Я дам живих квiток, зрошу iх кров’ю,
І заблищать вони, немов рубiни, –
Не так, як тi блiдi, убогi квiти
Весни лихоi, – i не будуть в’януть,
І в землю не пiдуть, i не умруть,
І ти знов оживеш в вiнку живому
Живих квiток; iлюзii серпанок,
Серпанок мрiй моiх тебе скрасить,
Та не закрие, будеш ти сiяти,
Як промiнь сонця в маревi легенькiм,
Що стелеться по золотому полi.
Нехай собi минае рiк за роком,
Нехай мiй вiк уплине за водою,
Ти житимеш красою серед квiтiв,
Я житиму сльозою серед спiвiв.
7. VI.1901
* * *
Нi, ти не вмреш, ти щастя поховаеш
пiд бiлим покривом несправджених надiй,
кришталi слiз над ним порозсипаеш,
убранi в iскри любих, марних мрiй;
І буде спати щастя, мов царiвна,
що на склянiй горi знайшла труну,
життя ж твое, мов нитка, довга, рiвна,
протягнеться кудись удалину.
І часто ти безсонними ночами
до любоi труни шукатимеш стежок
i сльози литимеш старечими очами, –
вiд них срiблом горiтиме снiжок.
Коли ж, утомлена блуканням одиноким,
на снiговiй постелi ляжеш ти,
щоб бiльш не встати, перед сном глибоким
останню мрiю вгледиш:
Ось iти
зiбрався лицар молодий в дорогу,
на гору ту скляну, де щастя спить,
в душi несе i вiру, i тривогу,
пустеля перед ним, як жар, горить.
Вiн без дороги йде все цiлиною,
з усмiшкою твоi стежки мина,
i бачиш ти, що вiн вже пiд горою,
де спить твоя царiвна чарiвна.
Вiн на горi единим поцiлунком
розбив труну i щастя оживив,
отим единим, легким подарунком
навiк царiвну горду покорив,
i взяв ii на руки, мов дитину,
i весело у замок свiй понiс,
Сторінка 19
за ними йшла весна, i всю долинупокрив квiток весняних цiлий лiс.
Квiтки цвiтуть, i золотом багряним,
немов огнем, долина пойнялась,
спiвае щастя над своiм коханим,
i нi одна сльоза не пролилась.
А ти лежиш, i тiло одиноке
смертельний сон i холод обiйма,
i мрiя та про щастя яснооке
iде в туман, мов загадка нiма…
27. VI.[1902]
* * *
Хто дасть моiм очам потоки слiз?
нi, нащо сльози, то ж не снiг нагiрний,
а туга щонайглибша мае литись
гiркими хвилями. Нагiрний снiг ще може
розтати вiд промiння весняного,
в долину збiгти джерелом раптовим,
а на верхiв’i, що бiлiло снiгом,
вiночок зацвiте рясних квiток.
А туга… се, як море: перекотить
всi хвилi, з краю в край, по цiлiм свiтi,
остатня хвиля пробiжить по слiду
найпершоi, а перша дожене
остатню, i таким невпинним колом,
без краю, без мети iтимуть хвилi
моеi туги… краще iх спинити…
Нагiрний снiг, се жалощi твоi.
Як тiльки щастя сонечко пригрiе
отi снiги, збiжать вони раптово
i принесуть остатнiй дар менi,
поринуть в течii моеi туги,
доллють ii, повнiше стане море,
i голоснiше заридають хвилi…
А в серденьку твоему цвiт весняний,
то бiлий, то рожевий, то червоний,
Вiночком зацвiте, i той вiночок
Заквiтчае те щастя молоде,
що поцiлунком визволяе серце.
…Чи тiльки справдi то снiги бiлiють?
А може, то розжеврiлася туга,
як те залiзо, що бiлiе бiллю,
змiнивши на страшнiм вогнi три барви?
І що, коли не загартуе серця,
а спалить i спотворить пал страшний?
І що, коли замiсть вiночка щастя
покриють серце плями вiд огню?
Ой, що ж тодi мое все море туги
проти сього несвiтського нещастя?
І чим менi залити той вогонь,
щоб не палив того серденька, – слiзьми?
Чи, може, крiв’ю? Так, вона твоя…
бо я готова сльози й кров вiддати,
щонайчистiшу кров, з самого серця,
щоб тiльки пал вгасити i не дати
йому сплямити серця дорогого.
Ой, де ж воно, ото новее щастя,
нехай засвiтить, хай менi покаже,
чи то снiги, чи туги лютий пал.
Нехай тодi або доллеться море,
або вже висохне. Тодi й пустиня
холодна й нерухома буде там,
де грала туга бурею живою,
i не стривожить жаль спокою смертi.
…Нi, мало i слiз тих, i слiв, i думок,
i серця стискання, i болю, й ламання
у розпачi рук, i стогнання, i мук…
Одно зостаеться – мовчання.
1. VII.1902
Дочка Іефая
Пусти мене, мiй батеньку, на гори,
Де ряст весняний золотом жарiе,
Де вiтер цвiт в мигдалiв обсипае, –
Хай вiн мене дощем рожевим скропить,
Оплаче цвiтом молодiсть мою.
Там, кажуть, з гiр усю краiну видко, –
Нехай востанне я побачу бiльше,
Нiж бачила за все життя коротке,
Хай стану ближче до ясного сонця,
Скажу йому: веселее, прощай!
Пусти мене, мiй батеньку, на гори!
Зберу всiх подруг, всiх моiх коханих,
Я ще нiколи так iх не любила,
Як от тепер востанне, перед смертю.
Ми не слiзьми заплачемо, – пiснями
Веселе дiвування пом’янем.
Я золотим квiткам вiддам всi мрii,
А вiтровi свою дiвочу волю,
Мов пелюстки, осиплються бажання,
У свiт пущу з пiснями всi думки.
Хай я сама сирiй землi належу, –
Вiддай мене тому, кому обрiк, –
А те, що я на горах заспiваю,
Належить сонцю, вiтровi й веснi;
Кров кане в землю, а воно полине…
Пусти мене, мiй батеньку, на гори!
Не бiйся ти, що з гiр я не вернуся,
Що вже несила буде покидати
Хорошого весняного життя.
Нi! з гiр прийду мовчазна i покiрна,
Схилюсь, мов квiтка, на жертовний камiнь,
Бо знатиму: хоч би сто лiт жила,
Такоi пiснi вже б не заспiвала,
Життя такого бiльше не зазнала б,
Як в час прощання на горi високiй.
Даруй менi, мiй батеньку, той час!
Пусти мене, мiй батеньку, на гори,
Коли ти хочеш, щоб твоя дитина
Одважно йшла на передчасну страту,
Очей в сльозах до гiр не обертала
І з сонцем не прощалася риданням,
Тебе, людей i Бога не кляла!
[4.II.1904. Тифлiс]
* * *
І ти колись боролась, мов Ізраiль,
Украiно моя! Сам Бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
слiпоi долi. Оточив тебе
народами, що, мов леви в пустинi,
рикали, прагнучи твоеi кровi,
послав на тебе тьму таку, що в нiй
брати братiв не пiзнавали рiдних,
i в тьмi з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
«Смерть Украiнi!»
– Та знялась високо
Богданова правиця, i народи
розбiглися, немов шакали ницi,
брати братiв пiзнали i з’еднались.
І дух сказав: «Ти перемiг, Богдане!
Тепер твоя земля обiтована».
І вже Богдан пройшов по тiй землi
вiд краю i до краю. Свято згоди
мiж ним i духом гучно вiдбулося
в золотоверхiм мiстi. Але раптом
дух зрадив. Знову тьма, i жах, i розбрат.
І знов настав египетський полон,
та не в чужiй землi, а в нашiй власнiй.
А далi розлилось червоне море,
i роздiлилося по половинi,
i знов злилось докупи й затопило –
кого? Ой леле! Новий фараон
пройшов живий чер
Сторінка 20
з червоне море,але iздець i кiнь пропав навiки.
Спiвай, радiй, ненависна чужинко,
бий в бубни i лети в танок з нестяму,
кiнь i iздець в червонiм морi згинув,
тобi зостався спадок на покраси,
бо зносиш ти Украiни клейноди,
святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихiд iз Єгипту,
немов потоп. Заграло та й ущухло
Червоне море, висохло, й осталась
безрадiсна пустиня пiсля нього,
i став по нiй блукать новий Ізраiль,
по тiй своiй землi обiтованiй,
немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи,
вночi за тiнню йшли, а вдень з вогнем.
Коли ж у iх з’являвся дух величний,
що вогняним стовпом палав у тьмi,
а вдень iшов, мов туча грiзно-бiла,
вони не вiрили своiм очам,
i врозтiч розбiгались манiвцями,
i попадали ворогам в полон.
Чи довго ще, о Господи, чи довго
ми будемо блукати i шукати
рiдного краю на своiй землi?
Який ми грiх вчинили проти духа,
що вiн зламав свiй заповiт великий,
той, взятий з бою волi заповiт?
Так доверши ж до краю тую зраду,
розбий, розсiй нас геть по цiлiм свiтi,
тодi, либонь, журба по рiднiм краю
навчить нас, де i як його шукать.
Тодi покаже батько свому сину
на срiбне марево удалинi
i скаже: «Он земля твого народу!
Борись i добувайся батькiвщини,
бо прийдеться загинуть у вигнаннi
чужою-чуженицею, в неславi».
І, може, дасться заповiт новий,
i дух новi напише нам скрижалi.
Але тепер? як маемо шукати
свому народу землю? хто розбив нам
скрижалi серця, духу заповiт?
Коли скiнчиться той полон великий,
що нас зайняв в землi обiтованiй?
І доки рiдний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавiлон?
10. IX.1904. Зелений Гай
* * *
І
Коли дивлюсь глибоко в любi очi,
в душi цвiтуть якiсь квiтки урочi,
в душi квiтки i зорi золотii,
а на устах слова, але не тii,
усе не тi, що мрiються менi,
коли вночi лежу я у пiвснi.
Либонь, тих слiв немае в жоднiй мовi,
та цiлий свiт живе у кожнiм словi,
i плачу я й смiюсь, тремчу i млiю,
та вголос слiв тих вимовить не вмiю…
ІІ
Якби менi достати струн живих,
якби той хист менi, щоб грать на них,
потужну пiсню я б на струнах грала,
нехай би скарби всi вона зiбрала,
тi скарби, що лежать в душi на днi,
тi скарби, що й для мене таемнi,
та мрiеться, що так вони коштовнi,
як тi слова, що вголос невимовнi.
ІІІ
Якби я всiми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
i малювала б щирим самоцвiтом,
отак, як сонечко пречисте лiтом,
домовили б проречистii руки,
чого домовить не здолали гуки,
І знав би ти, що е в душi моiй…
Ох, барв, i струн, i слiв бракуе iй…
І те, що в нiй цвiте весною таемною,
либонь, умре, загине враз зо мною.
2. IX.1904, Тифлiс
* * *
Мрiе, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стiльки безрадiсних днiв, стiльки безсонних ночей,
А тепера я в тебе остатню надiю вложила.
О, не згасни, ти, свiтло безсонних очей!
Мрiе, не зрадь! Ти ж так довго лила своi чари
в серце жадiбне мое, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одiб’ють вiд тебе примари,
не зляка нi страждання, нi горе, нi смерть.
Я вже давно iнших мрiй вiдреклася для тебе.
Се ж я зрiкаюсь не мрiй, я вже зрiкаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
i тепер вже немае менi вороття.
Тiльки – життя за життя! Мрiе, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тiлом пора.
Хто моря переплив i спалив кораблi за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.
Мрiе, колись ти лiтала орлом надо мною, –
дай менi крила своi, хочу iх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоею весною,
а як прийдеться згинуть за тее – дарма!
3. VIII.1905
Драматургiя
Одержима
Драматична поема
І
Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнiе люд, що хмарою залiг далекий берег.
Mipiам, «одержима духом», в глибокiй тузi блукае помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не на берег, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi.
Мiрiам Вiн там, вiн все сидить так нерухомо,
як те камiння, що навколо нього.
Над ним – менi здаеться, я те бачу, –
нависли думи хмарою важкою,
от-от з них стрiлить ясна блискавиця
i цiлий свiт осяе. Ох, коли ж,
коли вона розiб’е темну хмару?
Хоч би мене убила блискавиця,
я прагну, прагну, щоб вона злетiла,
щоб хоч на мить чоло те просiяло.
Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам,
всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi
пасе думок отари незчисленнi.
Нема iм впину, а йому спочинку…
Який вiн одинокий, боже правий!
Невже йому не можна помогти?
Невже вiн завжди буде одинокий?
«Месiя прийде в славi свiт судити» –
так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого.
І правда, й милосердя – все для свiта,
а для Месii що? Чи тiльки слава?
«Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть,
мир буде на землi i ща
Сторінка 21
тя в людях…»А для Месii? – знову «слава в вишнiх»?
І тiльки слава? О, яка ж то кара
Месiею, що свiт рятуе, бути!
Всiм дати щастя i нещасним бути,
нещасним, так, бо вiчно одиноким.
Хто мiг би врятувать його самого
вiд самотини, вiд страшноi слави?
(Пригнiчена раптовою втомою, сiдае пiд скелею i схиляеться на камiнь.)
Чого ж се я слiдом за ним блукаю?
Чого? Сама не знаю. Певне, дух
мене сюди завiв на певну згубу.
Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще,
нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут,
я вигострила погляд у пустинi,
мов соколиний зiр, – все виглядала,
чи вiн хоч не подивиться на мене?
Не подивився i не обернувся…
Занадто вже буйна була надiя!
Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю!
(Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiвае стиха тужливу схiдну пiсню, довго, без слiв.)
Про се спiвати можна, а сказати
слiв не стае.
(Спiвае знов.)
Яка була юрба
за ним, як вiн ходив по Галiлеi.
І кожний встиг торкнути хоч одежу,
хоч край плаща Месii, тiльки я
торкнути не посмiла, бо нiчого
просить не мала в нього: нi здоров’я,
нi страви на безхлiб’i. Я не знаю,
чого я йшла з юрбою…
(Спiвае знов.)
Вiн нiкому
не вiдмовляв потiхи i поради.
Кому що бракувало, вiн давав.
(Спiвае.)
А що ж менi бракуе? О Месiе,
ти, може, знаеш?!
Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до неi з-за скелi, надiйшовши з пустинi, i схилився над нею.
Месiя Знаю, Мiрiам!
Мiрiам (жахнулась)
Учителю!
Месiя Не бiйся, жiнко, спокiй
я хочу дать тобi.
Мiрiам О, я не хочу,
не хочу я спокою!
Месiя (лагiдно i разом суворо)
Мiрiам,
Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш?
Спокою прагне всякий.
Мiрiам Але ти,
учителю, покинув той спокiй,
що був у тебе в тихiм Назаретi.
Месiя Ти дорiвнятись хочеш…
Мiрiам (з поривом)
Нi, Месiе,
я не рiвняюся до тебе, нi!
Я знаю те, що я нещасна жiнка.
Месiя Так нащо ж ти зрiкаешся спокою,
единоi потiхи всiх нещасних?
Мiрiам (з раптовою одвагою)
Бо ти його не маеш, Сине Божий!
Месiя Яке тобi до мене дiло, жiнко?
Мiрiам, знищена, збентежена, закривае лице покривалом i повертаеться йти геть.
Месiя Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш?
Мiрiам (не одкривае лиця)
Я вiрю, що ти Божий Син, Месiе,
i всiм, окрiм мене, даси рятунок.
Месiя Усiм, крiм тебе, жiнко?
Мiрiам Ти сказав.
Месiя Я не сказав того.
Мiрiам Та я те чула.
Прости, учителю, я мушу йти.
(Вiдступае.)
Месiя Куди ти йдеш?
Мiрiам Не знаю. Так, на безвiсть.
Месiя Чого ж ти йдеш?
Мiрiам Бо мушу йти.
Месiя Навiщо?
Мiрiам Ти знаеш. Ти – Месiя! Я не знаю.
Месiя Зостанься тут.
Мiрiам мовчки спиняеться.
Месiя Скажи менi, ти чула,
що говорив я людям?
Мiрiам Так, Месiе.
Месiя Ти прийняла моi слова?
Мiрiам Нiколи
я не забуду iх.
Месiя І вслiд iх пiдеш?
Мiрiам Вони слiдом за мною пiдуть всюди,
волаючи: «Ти йдеш в неправу путь!»
І, мов на жар пекучий, наступати
я буду на слова твоi огнистi, –
слiди моi вiд них кривавi будуть.
Месiя Уперта рiч твоя, ти мов рабиня,
що знае волю пана i не слуха.
Таких рабiв сувора кара жде.
Мiрiам (падае навколiшки)
О горе! Впала вже на мене кара,
i вже ii нiхто не здiйме з мене!
Месiя У тебе мало вiри. Якби ти
хоч зерня вiри мала…
Мiрiам О, я вiрю,
без краю вiрю в тебе, сине божий,
та я не вiрю в себе! Я не вiрю,
щоб я могла твоi слова прийняти.
Месiя Таке смирення гiрше вiд гординi.
Мiрiам О, сто раз гiрше, я те добре знаю,
i з того розпач мiй.
Месiя Ти не наводь
обмови зайвоi на власну душу, –
такою чорною вона не може бути.
Мiрiам О нi, учителю, вона чорнiша,
нiж хата-пустка, що пiсля пожежi
чорнiе порожнечею. Вода
твоiх речей, цiлюща та живуща,
душi моеi вигоiть не може.
Вода боронить вiд огню живого,
згорiлу ж хату дарма поливати.
Месiя Та що тобi спалило душу, жiнко?
Мiрiам Не знаю: чи ненависть, чи любов.
Месiя Кого ж ненавидиш ти?
Мiрiам Ворогiв.
Месiя Своiх?
Мiрiам Твоiх.
Месiя Я iх казав любити.
Мiрiам А я люблю… не iх.
Месiя Вони для тебе,
як i для мене, ближнi.
Мiрiам Але я
вiд них далека, наче вiд ехидни.
Месiя Вони не вiдають, що творять.
Мiрiам І ехидна
несв?iдома, а всяк ii розтопче,
як стрiне на шляху.
Месiя Якби ехидна
могла покинути свою отруту,
вона була б не гiрша вiд голубки.
Мiрiам Але вона отрути не покине.
Месiя Про царство боже на землi ти чула?
Мiрiам Та я ж тепер нiде його не бачу.
Месiя Ти дивишся й не бачиш, маловiрна.
Мiрiам О так, не бачу! Свiтло твого духа
мене слiпить. Чим ти менi яснiше,
тим душi ворогiв менi темнiшi,
тим менш ехидна схожа до голубки.
Не маловiрна я, занадто вiрю,
i вiра та мене навiк погубить.
Я вiрю, що ти свiтло – i такого
ся темрява до себе не приймае?
Я вiрю, що ти слово – i такого
отой глухорожденний люд не чуе?
Їм, може, треба iншого Месii?
Їм, може, Сина Бож
Сторінка 22
го не досить?Месiя Вони слiпi, вони ще не прозрiли,
самого слова мало iм для вiри,
iм треба дiла.
Мiрiам Ти творив дива!
Месiя Творив дива ще тiльки над водою;
сього не досить – треба кровi.
Мiрiам (з жахом)
Кровi?
Чиеi кровi, вчителю?
Месiя Моеi.
Мiрiам Хай iм вона на голову впаде!
Месiя Не проклинай, вертаеться прокляття
на того, хто сказав його.
Мiрiам Нехай!
Я знаю се, проклята я навiки,
бо я любить не вмiю ворогiв.
О, кожний тихий усмiх фарисея
для мене гiрш вiд скорпiона злого.
Менi бридка не так сама отрута,
як все оте гнучке, пiдступне тiло.
Я вся тремчу, коли його побачу.
В моiх очах я чую зброi полиск,
в моiх речах я чую зброi брязкiт,
так я узброена в свою ненависть,
як вартовий коло царськоi брами,
що радий вихопить на кожного свiй меч,
хто тiльки зле замислить на владаря.
Месiя Чи ти й мене ненавидиш так, жiнко?
Мiрiам (з докором)
Учителю!
Месiя Ти, може, скажеш – любиш?
Мiрiам Ти се сказав.
Месiя Я так сказав: хто мовить,
що любить господа, а брата ненавидить,
неправда то.
Мiрiам Хiба ж i той не любить,
хто душу вiддае?
Месiя Що значить, жiнко,
вiддати душу?
Мiрiам Значить – буть готовим
загинуть за любов.
Месiя То се ж би звалось –
вiддати тiло. В тiм душi нема.
Мiрiам А хто покине батька, матiр, браття,
все рiдне, любе, все, чим жив вiн досi,
для iншого – невже i той не любить?
Месiя Хто зрiкся всього, а себе не зрiкся,
не любить той.
Мiрiам О Господи, якоi
ти жертви хочеш?
Месiя Жертви я не хочу,
любовi тiльки.
Мiрiам Мушу всiх любити?
Месiя Так, всiх.
Мiрiам Всiх, крiм тебе, – се можливо.
Але тебе i всiх – се понад силу.
Та за що ж, за що ж маю iх любити?
Месiя Недовiрки питають тiльки «за що?».
Мiрiам О, як недовiрки любити вмiють!
Як поломiнь, палка у них любов!
Месiя А та любов, що я вiд тебе хочу,
повинна буть як сонце – всiм свiтити.
Мiрiам О, що менi робить? Немае сонця
в моiй душi. Нiч, нiч, понура нiч.
Месiя Ще, може, зiйде сонце i для тебе.
Мiрiам (з раптовою надiею)
Учителю! чи ти менi позволиш
пролити кров мою?
Месiя За кого? За людей?
Мiрiам Нi, не за iх!
Месiя То нащо проливати
даремне кров?
Мiрiам А може, недаремне?
А може, кров’ю викупить я зможу…
Месiя Кров без любовi викупить не може.
Мiрiам Якби ти хтiв прийнять вiд мене викуп,
щоб не лилась твоя святая кров!
Месiя Ти хочеш викупить мене?
Мiрiам потакуе мовчки головою.
Месiя Даремне!
Мiрiам Нехай даремне! Та позволь загинуть
хоч не за тебе, то з тобою вкупi!
Месiя Вааловi дають даремнi жертви,
я ж не приймаю iх.
Мiрiам Месiе!
Месiя Нi, для тебе
я не Месiя. Ти мене не знаеш.
(Вiдходить.)
Мiрiам зостаеться в пустинi сама.
ІІ
Гефсiманський сад. Дванадцять ученикiв сплять непробудним сном. Месiя молиться. Мiрiам нишком крадеться попiд садовим муром, стае в найглибшiй тiнi, звiдки iй видко Месiю в мiсячному свiтлi.
Месiя (до ученикiв)
Спите? Не спiть! Моя душа сумна до смертi…
Ученики не озиваються, сплять.
Мiрiам (до себе)
Боже! знов вiн одинокий,
ще гiрше, нiж в пустинi! Сii люди
твердiшi вiд камiння… Он отам
лежить той ученик, що – люди кажуть –
учителю з усiх iх найдорожчий,
а спить вiн, як i всi, – твердiше, може,
бо наймолодший… Я одна не сплю,
я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч,
та я нiма, як мур оцей, не видна,
як сяя тiнь, так, мов я не людина,
так, наче в мене i душi нема…
Я приступлю до нього…
(Вихиляеться трохи з тiнi, але знов ховаеться.)
Нi, не смiю…
Вiн знову скаже, як тодi сказав:
«Яке тобi до мене дiло, жiнко?»
Що ж я йому скажу? Моя душа
тепер чорнiша. Я тепер не тiльки
до ворогiв його ненависть маю,
але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу!
Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi
не будить вас? Вам заграва кривава
очей лiнивих не здола розплющить?
Бодай вам вiчний сон налiг на груди
i зморою душив вас без кiнця!
Менi сто раз вiд вас милiшi гади,
бо в них таки, либонь, теплiша кров.
(З вiдразою одвертаеться вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю, прислухаеться.)
Про що вiн молиться?
Месiя (впiвголоса)
Нехай мине
ся чаша.
Мiрiам Саваоф! чи й ся молитва
в сю нiч твого престолу не досягне?
Вовкам даси ти на поталу сина?
Месiя Але хай буде так, як ти бажаеш,
а не як я…
Мiрiам Сам Вельзевул, напевне,
почув би милосердя.
Месiя (до ученикiв)
Ви спите?
Не спiть! моя душа смутна до смертi!
Мiрiам Камiння у пустинi вiдкликалось
потрiйною луною, але сi
не обiзвуться, нi, дарма надiя!
Я обiзвусь… Який злий дух тримае
моi слова? Учителю! Єдиний!
O свiточу моiх очей! Невже ти
не бачиш, як я гину тут вiд туги,
вiд болю, вiд тривоги? І нiчим,
нiчим потiшити тебе не можу!
…Я обiзвусь… Нi, голосу не стане.
Коли ж i стане, дико забринить,
немов шакала голос опiвночi,
бо туга стиснула за
Сторінка 23
серце… Я не можу,не можу бачити сього! Прощай!..
Ох, Мiрiам, ти проклята вiд Бога!
(Так само незамiтно для Месii, але швидко вибiгае з саду.)
ІІІ
На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп’ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта, iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месii.
Мiрiам Вiн iм простив. Вiн iм усiм простив.
Вони те чули i на вiки вiчнi
його слова потiхою iм будуть.
А тiльки я не прощена зосталась,
бо я не можу iм простить за нього.
Я всiх i все ненавиджу за нього:
i ворогiв, i друзiв, i юрбу,
отой народ безглуздий, що кричав:
«Розпни його, розпни!» – i той закон
людський, що допустив невинно згинуть,
i той закон небесний, що за гpix
безумних поколiннiв вимагае
страждання, кровi й смертi соромноi
того, хто всiх любив i всiм прощав.
Умер вiн, зраджений землею й небом,
як завжди, одинокий. А тепер
я тут сиджу, як завжди, одинока,
даремнi сльози ллю i проклинаю
все те, що вiн любив, i з кожним словом
все бiльш надiю трачу на рятунок.
І вiчно, вiчно буду одинока
на сьому i на тому свiтi. Так,
нiколи не скiнчиться темна туга
i вiчно буде жаль палити серце.
Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi,
що тричi одрiкалися вiд нього,
i та родина, що нiколи в ньому
не бачила пророка; прийдуть, здiймуть
його з хреста, – бо вже ж вiн неживий
i бiльше мучитись за них не може, –
покроплять млявими слiзьми й лагiдно
спов’ють у хусти, понесуть покiрно
пiд наглядом ворожих воякiв,
сховають у печерi й розiйдуться.
А може, потiм зiйдуться докупи
тепленьким словом згадувать про того,
про кого за життя так мало дбали!
Ох, як би я тепер хотiла кинуть
отрутними словами iм в обличчя,
немов гарячим приском! Хай би очi
iм випекло, тi очi безсоромнi,
що смiли тут дивитися на муку
того, чийого всi не варт мiзинця!
Я знаю, що якби з’явилась я,
ненавистю спотворена в обличчi,
вони жахнулись би i запитали:
«Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?»
І я на те… що я на те сказала б?
Я б мусила мовчати, бо ненависть
не мае голосу на поминках того,
хто всiх любив i всiх прощав… Ой горе!
В той час, як всi громадою зберуться
згадать того, кого я так любила,
я буду всiм чужа i одинока,
не признана нiким, бо сам Месiя
не признавав мене… О Сине Божий!
Нехай в моiм життi все, все неправда,
та вiр менi, що я тебе любила.
Чи ти гадав, – я не зреклась себе?
Зреклась! я прокляла себе i душу,
ту душу, що не хтiв прийнять Месiя
собi на жертву. Де ж ще бiльше горе,
як не могти вiддать за друга душу?..
Темрява огортае все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом.
ІV
Майдан в Єрусалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв, потiм знов розходяться. Mipiам повагом переходить майдан. Назустрiч iй Йоганна, одна з прихильниць Месii.
Йоганна (до Мiрiам)
Мир, сестро, й радiсть!
Мiрiам Радостi i миру
не знаю я так само, як тебе.
Йоганна Прости, що зачiпаю незнайому,
але ж у нас така весела звiстка.
Мiрiам Що то мене обходить?
Йоганна Всiх обходить!
Месiя наш воскрес!
Мiрiам (голосно)
Воскрес? Месiя?!
Йоганна На бога, сестро, тихше! ще почуе
хто з люду й донесе синедрiону.
Мiрiам Ви боiтесь, коли б вам за Месiю
кров не пролити так, як вiн за вас
пролив свою?
Йоганна Проллем, як буде треба, –
тепер не час.
Мiрiам Ти, жiнко, чим торгуеш?
Йоганна Сказала б я, питання не до речi.
Мiрiам А ти не знаеш, де тепер Месiя?
На небi, певне?
Йоганна Кажуть, на землi,
мiж людом ходить.
Мiрiам Отже, в вас надiя,
що е кому i вдруге кров пролить,
як прийде знову час!
(Гiрко смiеться.)
А я не вiрю,
щоб вiн воскрес, бо ви того не вартi!
Йоганна Вiн не вважав, чи вартий хто, чи нi.
Мiрiам Се правда! вiн нiколи не вважав
на те, що з вас нiхто його не вартий.
І все-таки не вiрю, що воскрес вiн.
Йоганна Але ж вiн сам пророкував про те!
Мiрiам Для сеi самоi юрби воскреснуть?
На се, либонь, не стало б i Месii!
Йоганна Здаеться, помилилась я, бо ти,
як бачу, не прихильниця його.
Мiрiам Прихильних мав вiн досить i без мене.
Йоганна зо страхом ховаеться в поблизький гурток.
Мiрiам (iй услiд)
Не бiйсь! не розкажу синедрiону,
бо вiн для мене не милiш, нiж ти,
хiба однаково ненависний.
(Близько проходить старий галiлеянин, Мiрiам звертаеться до нього.)
Що, батьку,
чи правду кажуть, що воскрес Месiя?
Старий Так правда, як i те, що вiн пролив
за всiх нас кров свою святу, невинну.
Мiрiам Вiн не за всiх пролив. Неправда, значить.
Старий Як не за всiх!
Мiрiам За мене вiн нi краплi
не проливав.
Старий А, ти не вiриш в нього…
(Хоче й собi сховатись у гуртi.)
Мiрiам Я вiрю в нього!
Старий спиняеться.
Вiрю бiльш, як ти,
бiльш, як усi ви.
Старий То приходь сьогоднi
до нас на збiр.
Мiрiам (з вiдразою)
Щоб я до вас прийшла?
Сторінка 24
Ховатися по норах вкупi з вами?
Менi при вас нема чого робити:
у мене на чолi немае плями!
Старий А в кого ж е?
Мiрiам У вас, у всiх у вас!
Усi ви допустили, щоб Месiя
кривавий викуп дав за вашi душi.
І вам прийнять його було не тяжко?
Вiддячились ви, правда, хто сльозою,
хто щирою до ворогiв любов’ю…
Старий Вiн сам казав нам ворогiв любити.
Мiрiам А ви й зрадiли! так вам безпечнiше:
душа врятована та й тiло не загине!
Старий (з острахом)
Хто ти така?
Мiрiам Я? «Одержима духом»!
Старий Благай Месiю, щоб зцiлив тебе
i визволив вiд того злого духа
святою силою своеi кровi й тiла.
Мiрiам Щоб визволив мене цiною кровi?
Своеi кровi? Та невже ти, дiду,
гадаеш, нiби я себе цiную
дорожчою, нiж чиста кров його?
Так слухай же: чи в огнянiй геенi,
чи в темрявi без краю доведеться
менi на вiк вiкiв з душею пробувати,
та радощi моеi не зруйнуе
сам князь темноти, радощi вiд того,
що на менi не важить кров Месii,
що вiн ii за мене не пролив
анi краплини.
Старий Як могло те статись?
Мiрiам Ненависть врятувала вiд грiха.
Старий Кого ж ненавидиш?
Мiрiам Всiх вас, себе i свiт.
Старий За тебе теж пролита кров, та дармо,
бо ти не прийняла святого дару.
Мiрiам І не прийму! бо я не Астарот,
щоб мала кров приймати в подарунок.
Непримiтно пiдходить слуга синедрiону i з ним римський преторiанець.
Слуга Про що говорите?
Старий (заминаючись)
Це, бачиш…
Мiрiам Про Меciю!
Старий Зовсiм ми не про тее розмовляли.
Преторiанець
А хто ж то, дiвчино, отой Месiя?
Поки преторiанець i слуга слухають Мiрiам, Старий галiлеянин ховаеться мiж людьми.
Мiрiам А той, що ви недавно розп’яли,
ви знаете, вiн цар був iудейський.
Тепер вiн знов по всiй краiнi пiде,
бо вiн воскрес, воскрес у новiй славi!
Нехай там стережуться цар, i цезар,
i весь синедрiон, пекельна рада!
Преторiанець (хапае ii за руки, кивае на слугу)
А дай шнурка, ми спутаемо кiзку,
щоб не брикала дуже.
Мiрiам Що? в’язати?
(Зручно нахиляеться, бере камiнь i пускае в голову слузi.)
Хоч одного, та все ж покарбувала!
Їi знов хапають за руки, скручують i в’яжуть. Слуга одною рукою обтирае кров, а другою помагае в’язати Мiрiам.
Мiрiам Хотiла б я всю вашу кров пролити,
вiддячити за жертву!
Преторiанець
Що ж та жертва,
коли ви кажете, що вiн воскрес?
Мiрiам Так що ж? Хiба минае все минуле?
Вiн пережив три вiчностi в три ночi,
прийняв три смертi. Чи тепер, воскресши,
забуде вiн страждання, зраду, смерть?
Простити може, а забути – нi!
О, будьте проклятi!
Слуга Хто?
Мiрiам Всi ви! Цезар,
синедрiон, i цар, i весь народ!
Тим часом на майданi гурти потайних прихильникiв Месii зникли, а надбiгла юрба iудеiв, фарисеiв та саддукеiв, почувши гомiн на майданi.
Слуга (кричить до народу)
Гей, слухайте, вона нас проклинае!
Голоси з юрби
Що? Що тут? Хто ся жiнка? Що iй треба?
За що ii зв’язали? Зрада? Змова?
Мiрiам Я проклинаю вас прокльоном кровi!
Слуга Що суджено кленучому?
Голоси в юрбi
Камiння.
Люди набирають камiння i з диким ревом кидають на Мiрiам.
Мiрiам Месiе! коли ти пролив за мене…
хоч краплю кровi дарма… я тепер
за тебе вiддаю… життя… i кров…
i душу… все даремне!.. Не за щастя…
не за небесне царство… нi… з любовi!
(Падае пiд градом камiння.)
18/І 1901 р.
Кассандра
Драматична поема
ДІЯЧІ
Кассандра – дочка троянського царя Прiама, пророчиця, жриця Аполлона.
Полiксена – ii сестра, молода дiвчина.
Деiфоб – ii найстарший брат, ватаг вiйськовий.
Гелен – другий ii брат, вiщун i жрець.
Парiс – наймолодший брат Кассандри.
Гелена – жiнка спартанського царя Менелая, що втекла з Парiсом у Трою.
Андромаха – жiнка Гектора, брата Кассандри.
Левке, Хрiзе, Айтра, Клiмена, Креуза – рабинi Андромахи.
Стара рабиня Полiксенина.
Долон – молодий троянець, колишнiй наречений Кассандри.
Ономай – цар лiдiйський, що сватае Кассандру.
1, 2, 3, 4?й вартовi – сторожа мiста Ілiона в Троi.
Флейтист.
Кiтарист.
Сiнон – еллiн, шпигун.
Агамемнон Атрiд – цар аргоський, найстарший ватаг ахейського вiйська.
Mенелай Атрiд – брат його, цар спартанський.
Одiссей – цар Ітаки;
Дiомед
Аякс
Клiтемнестра – жiнка Агамемнона.
Егiст – родич i намiсник Агамемнона.
Троянцi, троянки, раби, рабинi, вояки троянськi й еллiнськi.
Дiеться в часи еллiнсько-троянськоi вiйни в Троi, в мiстi Ілiонi. Епiлог – в Елладi, в столицi Арголiди Мiкенах.
I
Кiмната в гiнекеi (жiночiй половинi) Прiамового дому. Гелена сидить на низькiм рiзьбленiм стiльцi i пряде пурпурну вовну на золотiй кужiлцi; сама пишно вбрана, на поясi висить кругле срiбне свiчадо.
Кассандра ввiходить у кiмнату, замислена, дивиться поперед себе, погляд ii падае на Гелену, немов пронизуе ii i немов бачить крiзь неi ще щось далi. Так дивлячись, Кассандра спиняеться посеред кiмнати i стоiть мовчки.
Гелена Сестрице, радуй
Сторінка 25
я!Кассандра Радiй, Гелено, –
бо ми не сестри.
Гелена Ох, я добре знаю,
що осоружна я тобi, як смерть.
Кассандра І ти, i смерть – обидвi рiднi сестри.
Гелена Кассандро!
Кассандра Так зови мене, Гелено,
а не сестрою.
Гелена (вражена)
Бiльш тебе нiколи
не назову сестрою. Тiльки чом
себе ти не зовеш сестрою смертi,
було б тодi се бiльше до лиця.
Вже так, що до лиця!
Кассандра Вiзьми свiчадо.
Гелена До чого сi слова?
Кассандра Вiзьми свiчадо!
Гелена мимохiть слухаеться i бере свiчадо в руки. Кассандра стае з нею поруч.
Дивись: от ти i я, – у нас нiчого
подiбного нема.
Гелена А хто ж те каже?
Кассандра Якби ж я так була подiбна смертi,
була б тобi подiбна.
Гелена Геть iди!
Чого ти смерть на мене накликаеш?
Кассандра Хiба сестра сестру повинна вбити?
Сестра сестрi частiше помагае.
Гелена Так ти того прийшла оце до мене,
щоб дорiкати? Що ж, печи, картай,
вам тiльки й радощiв, коли я плачу.
Кассандра бере з ii рук свiчадо i держить проти ii лиця. Гелена насуплюе брови, але не плаче й не одвертаеться, обличчя iй дедалi випогоджуеться.
Кассандра Ти плакати не можеш, як i смерть.
Дивись: твое обличчя знов спокiйне,
знов тая сила у твоiх очах,
велика сила, – iй усi коряться,
всi смертнi, i Кассандра вкупi з ними.
(Спускае свiчадо.)
Ідеш ти – i старi, поважнi люди
склоняються перед тобою низько
i мовлять урочисто: «Богорiвна!»
Ти глянеш – кам’янiють мужi сильнi
i тихо шепотять: «Непереможна!»
Ти поцiлуеш – i погасне погляд
у наймолодшого з синiв Прiама,
кров хвилею потужною приб’е
до серця, i нiмiе серце й слово,
i блiдне пам’ять, i обличчя блiдне,
i весь вiн твiй, i вже нема для нього
нi матерi, нi батька, нi родини,
нi краю рiдного… Троянки, плачте!
Умер, загинув молодий Парiс!
Гелена Ти братовi своему смерть вiщуеш?
Кассандра Для мене вiн давно вже не живе.
Гелена Ненависна! Я знаю, як ти зроду
ворогувала на Парiса.
Кассандра Зроду
любила я його.
Гелена А нащо ж ти
вмовляла батька й матiр не приймати
його до двору, як прийшов вiн вперше
вiд пастухiв убогих, що його
ховали вiд пророцтва навiсного?
Кассандра То не було пророцтво навiсне.
Умерти або жити з пастухами
було б едине для Парiса щастя.
Гелена Чому ж то так? Чому ж то Деiфоб,
i Гектор, i Гелен, i всi брати,
i сестри всi, i ти сама, Кассандро,
в палатах здатнi жити, а Парiс
у куренi пастушiм мав би скнiти?
Кассандра А скнiти у палатах, може, краще,
так як Парiс у тебе в гiнекеi?
І Деiфоб, i Гектор, i Гелен
живуть, не скнiють: Деiфоб на радi,
а Гектор на вiйнi, Гелен у храмi –
живуть душею й тiлом. А Парiс?
Вiн тiльки й жив, як грав там на сопiлцi
серед отар. Мовчить Парiс на радi,
i зброю надягае, мов кайдани,
боги з ним на розмовi не бувають.
Гелена З ним Афродiта розмовляе!
Кассандра Нi!
Вiн раб ii, з рабом нема розмови.
Вона велить, вiн слухае, та й годi.
Гелена Се ж тiльки ти змагаешся з богами,
за те вони тебе й карають.
Кассандра Що ж,
iх сила в карi, а моя в змаганнi.
Гелена Для того ти й з Кiпрiдою змагалась,
коли вона Парiса напутила
до мене в Спарту плисти? Що ж, Кассандро,
Кiпрiда, бач, перемогла тебе!
Кассандра Мене, Гелено? Нi, тебе й Парiса.
Гелена Але ж Парiс послухав не тебе.
Кассандра Глухий не чуе – де ж тут перемога?
Гелена Та хто ж би слухав провiстi твоеi?
Не говорила ж ти, почiм ти знала,
що вийде з подорiжжя.
Кассандра Я не знаю
нiчого, окрiм того, що я бачу.
Гелена Та що ж могла ти бачити тодi?
Кассандра Я бачила, як молодик вродливий
з веселим серцем на чужину плив,
не посланцем народу велемудрим,
не збройним вояком i не купцем;
шличок* пастуший легкодумне чоло
не зброiв, а красив. І я сказала:
«Гей, куйте шоломи, троянськi мужi,
утрое, вчетверо кладiть блискучу мiдь!»
А потiм… ох, страшна була хвилина,
як вiн прибув, а з ним i ти, Гелено,
i я отой смертельний поцiлунок
побачила…
Гелена Кассандро! се неправда!
Парiса я в той час не цiлувала.
Кассандра І все-таки я бачила його,
той поцiлунок, саме в ту хвилину,
коли до нашоi землi торкнулась
червоновзута бiлая нога
твоя, Гелено. Ранила ти землю.
Гелена Ти крикнула до мене: «Кров i смерть!»
Того тобi довiку не забуду.
Кассандра Я не тобi те крикнула, Гелено.
Була я в той час новонарожденна
i криком болю свiт новий стрiчала.
Я бачила: Парiс на нас не глянув,
устами тiльки привiтав троянцiв.
Я бачила, як на його думки
сандалiя червона наступила.
Я крикнула: «Несiть ячмiнь i сiль, –
за жрицею рокована йде жертва!»
Розвiяв вiтер золотее пасмо
твого волосся. «Мчить Арес неситий
на поводi Кiпрiдинiм, як огир
в палу жаги. Готуйте гекатомбу!» –
волала я i бачила: на морi
вже чорнi кораблi багряну хвилю
стернами рiзали, вiтрила рвались…
На шоломах у воякiв ахейських
тряслися грiзно гри
Сторінка 26
и…Гелена Ти безумна!
Хiба в той день ахейцi приплили?
Ми ж бiльше року прожили спокiйно!
Кассандра Я бачила в той день ахейське вiйсько.
Тепер я бачу: Менелай бере
тебе за руку…
Гелена Геть вiд мене, люта!
Неправда то! неправда! І нiколи
того не буде! Краще розiб’юся,
упавши з вежi на камiння гостре!
Кассандра (з певнiстю)
Твiй чоловiк бере тебе за руку,
i, ледве взяв, вже ти його ведеш.
Ти попереду, вiн iде позаду…
Чужi моря, чужi краi минае
ваш корабель, несучи вас додому…
Огнi погасли на руiнах Троi,
i дим вiд Ілiона в небi зник…
А ти сидиш на тронi, ти цариця,
прядеш собi на золотiй кужiлцi
пурпурну вовну, i червона нитка
все точиться, все точиться…
Гелена Неправда!
Кассандра О богорiвна! О непереможна!
Епiметея дочко!
Гелена Що се знов?
Яке нове безумство? Як ти смiеш
казать менi «Епiметея дочко»?
Кассандра Був Прометей i був Епiметей,
одного батька-матерi синове.
Життя й вогонь дав людям Прометей
i знав, що муки ждуть його за тее,
провидець мук не вiдвернув вiд себе, –
з усiх синiв праматерi Землi
його найгiрше покарала Мойра.
Епiметей не знав нiчого. Завжди
у нього думка доганяла вчинок.
Вiн взяв собi за жiнку ту Пандору,
що смерть i горе людям дарувала,
i був щасливий з нею, i довiку
нiхто його нещасним не назвав.
Одного батька й матерi синове,
титани зроду не були братами,
а ти хотiла, щоб тебе Кассандра
сестрою називала! Нi, Гелено,
неправди я не можу говорити.
Гелена Неправда все, що ти коли говориш!
Кассандра Епiметей казав так Прометею
i був щасливий. Радуйся, царице!
(Виходить.)
ІІ
Кассандрин покiй. Кассандра пише Сiвiлiнську книгу на довгому пергаментi. Коло неi великий тринiг з запаленим куривом.
Полiксена (у бiлому убраннi, червонi стрiчки й червонi квiтки з гранати в косах)
Кассандро, рiдна, ти не знаеш, люба,
яка щаслива я! Який вродливий
мiй Ахiллес, мiй наречений! Часто
я з брами бачу, як вiн iде полем,
мов Гелiос прекрасний, так вiн сяе.
З Атрiдами в незгодi вiн, i хоче
в мiцному мирi з батьком нашим бути,
i шлюб наш буде вже одразу плiдним, –
так кажуть мiрмiдонцi i троянцi,
бо з нього зродиться i згода, й сила,
i не загине вже святая Троя,
не вмре народ державного Прiама!
Кассандра Пробач менi, сестричко, я не можу
тепер з тобою говорити. Бачиш,
тепер пишу я книгу, на розмовi
я мушу бути з яснокудрим богом.
Полiксена Негарно заздрити сестрi, Кассандро,
не винна я, що Ахiллес мене,
а не тебе з усiх царiвен вибрав,
не дiвчина ж бо мужа вибирае,
а вiн ii. І з того я не винна,
що ти не вмiла догодить Кiпрiдi.
Кассандра Нi, Полiксено, я тобi не заздрю!
(Заслоняе лице покривалом.)
Полiксена Прости, кохана, я тебе вразила.
В своему щастi я зовсiм забула,
що слово «шлюб» гiрке моiй Кассандрi
вiд того часу, як Долон зрадливий
одкинувся вiд неi.
Кассандра Полiксено,
що говорить про те! Я добре знала,
що я йому дружиною не буду.
Полiксена А нащо ж ти приймала подарунки?
Кассандра Бо я його любила. Тi дари –
то все, що мiг Долон Кассандрi дати.
Чому ж я мала б i того зрiкатись?
Вiн щиро те давав, а я те брала,
щоб мати спогад про хвилини щастя,
бо знала я, iх небагато буде.
Дивись: i досi золота гадючка
менi правицю обвивае так,
як спогад в’еться коло мого серця…
(Показуе обручку на руцi вище лiктя.)
Долон не винен. Виннi сii очi,
не вмiв iх погляд мовити: «Кохаю»,
хоч вiд кохання серце розривалось.
Боявся iх Долон. Вiн сам казав,
що вбили щастя наше тii очi
холодними i твердими мечами.
Вони однаковi були, незмiннi
перед богами i перед коханим.
Не мiг Долон очей тих подолати,
не мiг вiн погляду iх одвернути
вiд таемницi до живого щастя.
І знала я, що в сих моiх очах
моя недоля, тiльки що робити?
Хiба ослiпнути? Бо де вiзьметься
у птицi вiщоi коханий погляд
голубки, що воркуе.
Полiксена дивиться iй в очi.
Полiксено!
Не придивляйся до моiх очей.
Не говори до мене, не питай
нiчого, нiчогiсiнько. Ти знаеш,
тебе я над усiх сестер злюбила.
Не говори до мене.
Полiксена Нi, Кассандро,
не думай ти, що й я тобi ворожа,
як iншi всi. Не винна ж ти, що хвора,
що бог тобi так затуманив думку,
що скрiзь лихе ввижаеться тобi
там, де його i признаку немае,
що ти собi та й людям труiш радiсть.
Менi тебе, голубко, дуже шкода.
(Сiдае на низенький ослiнчик бiля нiг Кассандри.)
Сестричко, розчеши менi волосся.
Менi казала мати розчесатись,
та бачиш, як заплуталось воно,
та ще тут сi квiтки нiяк не вийму.
(Виймае з-за пояса золотий гребiнець i маленьке кругле свiчадо.)
Ось маеш гребiнець.
(Подае гребiнець Кассандрi, тая бере слухняно, починае розв’язувати стрiчки, виймати квiтки з волосся. Полiксена дивиться в свiчадо.)
Кассандра (шепоче)
Яка хороша
моя сестричка! Заздрiснi боги
собi найкраще в жертву виби
Сторінка 27
ають.О, краще б я тепер мечем жертовним
життя ii перетяла, от зараз,
поки вона ще горя не зазнала!
Полiксена (бачить в свiчадi очi Кассандри)
Кассандро, я боюсь твоiх очей!
Чого так дивишся? Що ти шепочеш?
Кассандра Нiчого, нi, нiчого. Ти казала,
що хвора я. Так, може, се i правда,
я, певне, хвора, не вважай на мене…
Згадала я про нашого Троiла,
до тебе вiн такий подiбний був…
а надто як лежав мечем пробитий…
спокiйний, тихий, гарний… Полiксено,
ти вже забула, чий то був той меч
у грудях брата нашого Троiла?
Полiксена Кассандро, нащо спогадами труiш?
На те вiйна.
Кассандра Ох так, на те вiйна:
убити брата, потiм заручити
сестру за себе…
Полiксена Брат давно убитий,
i я його зовсiм не пам’ятаю,
та й Ахiллес тодi зовсiм не знав,
кого вiн убивав.
Кассандра Та ми те знаем.
І, певне, Ахiллес того не знав,
що в той же час, як вiн шукав послiв,
щоб iх послати у свати до тебе,
твiй брат, наш Гектор, саме раду радив,
щоб запалити кораблi ахейськi.
В той час, як ти оцi квiтки з гранати
у кучерi вплiтала, Гектор наш
думливу голову шоломом зброiв.
Полiксена Так що? Вiн мiрмiдонцiв не зачепить,
то й Ахiллесовi про те байдуже,
як i менi.
Андромаха (вбiгае)
Чи ви те чули, сестри?
Мiй Гектор, кажуть, заколов Патрокла.
Се ж Ахiллес Патрокла мав за друга
найпершого…
Кассандра Ой горе! кров i помста!
Оце твiй шлюб, нещасна Полiксено!
(Бере з-за тринога ножицi i обрiзуе коси Полiксенi.)
Полiксена Ой!
Кассандра Полiксено, де жалобнi шати?
Андромаха Безумна, що ти робиш?
Кассандра (в пророчому нестямi)
Андромахо,
сестра по братовi жалобу носить,
вдова по мужевi бере ще глибшу,
а сирота загине в сповитку!
Андромаха Зловiснице, бодай ти занiмiла!
Полiксена Чом ти менi одразу не сказала,
що горе близько? Може б, я могла
затримать Гектора…
Кассандра Ox, Полiксено,
я завжди чую горе, бачу горе,
а показать не вмiю. Я не можу
сказати: тут воно або он там.
Я тiльки знаю, що воно вже е
i що його нiхто вже не одверне,
нiхто, нiхто. Ох, якби тiльки можна,
то я б сама те горе одвернула!
Полiксена Та й одвернула б, якби ти сьогоднi
сказала Гектору: не йди на бiй.
Андромаха Вже ж ти це знала, – чом же не сказала?
Кассандра Хоч би й сказала, – хто б менi повiрив?
Андромаха Та як же й вiрити, коли ти завжди
не в пору й недоладно пророкуеш?
Полiксена Вiщуеш горе завжди, а чому
й вiд кого прийде горе, не говориш.
Кассандра Бо я того не знаю, Полiксено.
Андромаха То як ми можем вiрити словам?
Кассандра То не слова, я все те бачу, сестри,
що говорю. Я бачу: Троя гине.
Андромаха Чому? Вiд кого? Хто ii зруйнуе?
Атрiди? Ахiллес?
Кассандра Не знаю, сестри.
Я бачу тiльки: Троя погибае,
i шлюб дочки Прiама з Ахiллесом,
червоний вiд кровi троянських мужiв,
ганебний шлюб не врятував би Троi.
Живi вино готують на весiлля,
мерцi волають: «Кровi дайте, кровi!»
…Ох, скiльки кровi чорноi я бачу!
І батько наш колiна обiймае
катам своiх дiтей… Я чую крик…
ридае, плаче, скиглить, вие, вие…
То наша мати!.. Я пiзнала голос!..
Андромаха Боги всесильнi, одберiть iй мову!
Кассандра хапаеться за голову i з жахом дивиться у простор. Полiксена з плачем кидаеться в обiйми Андромахи.
ІІІ
Гiнекей Андромахи. Рабинi прядуть i тчуть, деякi гаптують i шиють. Андромаха тче великий бiлий плат, обходячи навколо високi кросна.
Андромаха (до рабинь)
Пiдiть на браму ви, Левке й Хрiзе,
iди й ти, Айтро; по черзi вертайтесь,
поглянувши на бiй i розпитавшись,
про Гектора менi звiстки приносьте.
Рабинi виходять.
Клiмена (стара рабиня)
Чому ти, владарко, сама не пiдеш?
Не так би сумувала, подивившись,
як твiй герой воюе ворогiв.
Андромаха Не можу я, Клiмено, я боюся
iржання коней, брязкоту мечiв,
i куряви, i крику, а найгiрше
того смертельного спiвання стрiл!
Як я те чую й бачу, то здаеться
менi, що то повстав з безоднi Хаос,
що нi людей нема вже, нi богiв,
а тiльки смерть пануе самовладно.
А як не бачу лютоi вiйни,
то й не боюся, i тодi я вiрю,
що Гектора нiхто не подолае,
бо вiн герой понад усiх героiв.
Креуза (молода рабиня)
Се правда, владарко! Щаслива жiнка,
що може про свойого чоловiка
таку сказати правду…
Кассандра (раптом увiходить)
Правда й щастя!
Як легко ти паруеш iх, Креузо!
Андромаха (з невиразним страхом)
Чого тобi, Кассандро? Ти, здаеться,
забула вчора в мене веретено?
Креузо, пошукай…
Кассандра Не треба, сестро.
Не буду я нi прясти, анi ткати.
Жалобнi шати маю, а на покрив
смертельний ти сама давно напряла,
не знаю тiльки, чи доткати встигнеш.
Андромаха До чого ти се кажеш? Я на ложе
для Гектора новий готую плат.
Кассандра Я тiльки се й кажу.
Айтpa (увiходить)
Наш владар в полi
зустрiвся з Ахiллесом.
Андромаха Ох!.. І що ж?!
Айтpa Здаеться, вiн його перемагае.
Сторінка 28
Андромаха Та хто кого?
Айтpa Наш владар Ахiллеса.
На брамi Полiксена аж зомлiла,
побачивши, як Ахiллесу скрутно.
Андромаха От безсоромна! то вона не брата,
а мiрмiдонця стежить?!
Кассандра Андромахо,
на неi Мойра наложила руку.
Не ти найнещасливiша у свiтi,
тож не суди нещасних. Вдiв багато,
а межи братом вибирати й милим
не часто мусить жiнка.
Андромаха Що ти кажеш?
Ти, наче п’яна, помiшала в купу
i правду, й вигадку…
Кассандра Вино з водою
помiшанi стають одним напитком.
Левке (увiходить i мовчки спиняеться)
Ну, що, Левке?
Левке Не посилай мене
на браму, владарко…
Андромаха Кажи, що сталось?
Левке Нiчого ще не сталось… я не можу…
Ох, сам Арес пустився б утiкати,
не то що смертний…
Андромаха Що ти жебониш?
Хто ж утiкае?
Левке Владар наш… твiй муж…
Андромаха (замахуеться на неi човником ткацьким)
Неправда! Як ти смiеш?..
Кассандра (спиняе ii руку)
Не поможе
твоя рука проти правицi Мойри.
Андромаха Геть, геть, зловiснице! Се ти, ти винна,
коли то правда, що говорить сяя!
Ти одiбрала Гектору вiдвагу,
зламала дух зловiсними речами,
убила вiру й певнiсть. Бо нiколи
мiй Гектор не втiкав вiд бойовиська, –
надiю нiс, приносив перемогу
i славу. Але ти надiю вбила
проклятими словами: «Помста й смерть!»
Бери ж на себе сором i неславу,
що брат нещасний з бою принесе!
Кассандра Якби принiс хоч iх, я прийняла б.
(Тремтить i, не маючи сили встояти, сiдае на перший порожнiй стiлець.)
Ох, Андромахо, як я палко прагну,
щоб не були моi слова правдивi!
Андромаха Якби ти тiльки iх не вимовляла
i не труiла нас, то й не було б
лихоi правди. Не вгасав би дух.
Кассандра Зрiкаюсь, Андромахо, я зрiкаюсь
тих слiв зловiсних.
Андромаха Пiзно вже, Кассандро,
вже дух погас.
Кассандра (мимохiть)
Ох! i життя погасло!
Ой горе! що робити? Я те бачу!
Я бачу: Ахiллес прудкий женеться,
а Гектор упадае… страх i сором
його пiдбили, а не меч Пелiдiв.
Андромаха Нi, ти сама була б зо всього винна,
не страх, не сором i не меч, а ти,
отруйнице, коли ти правду кажеш!..
Ох, що ж вони не йдуть? Я бiльш не можу…
тих звiсток ждати… Я пiду сама…
Кассандра (затримуе ii)
Я не кажу, нiчого не кажу,
нiчого не вiщую… Тiльки бачу!!.
Ослiпнiть ви, зловiснi очi!..
Хрiзе (вбiгае)
Горе!
Полiг наш владар вiд меча Пелiда!
Андромаха млiе, рабинi заходжуються коло неi, голосячи.
Кассандра (несамовита вiд туги, промовляе, мов непритомна)
Не страх, не сором i не меч, а я
своею правдою згубила брата…
(Закривае лице покривалом.)
IV
Частина майдану коло Скейськоi брами оточена муром. Праворуч, трохи в глибинi, – храм, лiворуч – брама. Смеркае. Довгi тiнi простягаються через майдан. Невеличкий гурток троянцiв посерединi, межи брамою й храмом, радиться пошепки про щось. Всерединi гуртка Долон, колишнiй наречений Кассандри, – до нього найбiльше звертаються тi, що радяться. Кассандра з Полiксеною iдуть через майдан вiд храму, обидвi в чорних жалобних шатах, тiльки в Полiксени обрiзанi коси i непокрита голова, а Кассандра загорнена з головою в довге чорне покривало.
Кассандра (спиняе Полiксену й стае нерухомо)
Дивись, дивись, якi непевнi люди
зiбрались там…
Полiксена Чого вони непевнi?
То ж Агенор, Гелен i Деiфоб,
а серед iх Долон.
Кассандра Ох, i Долон!
Полiксена Чого ти так зiтхнула й застогнала?
Кассандра Нiчого, так.
Полiксена Не можеш ти забути,
що вiн тобi…
Кассандра Ох, Полiксено люба,
я не про себе думаю тепер.
Полiксена Про що ж?
Кассандра (складае з благанням до неi руки)
Сестричко, рiдна, найдорожча,
молю тебе, благаю, не питай
i не примушуй говорити! Може,
се правда, що слова моi отрутнi,
що й очi забивають людську силу!
Ослiпнути я хтiла б, занiмiти…
Ох, се було б таке велике щастя!
Полiксена Кассандро! схаменись! Де ж та людина,
щоб тiшилась калiцтвом чи бажала?
Кассандра Ось тут вона, з тобою поруч.
Полiксена Рiдна,
ходiмо звiдси!
Кассандра Нi, я не пiду,
я мушу надивитись на Долона,
бо… нi, нiчого… тiльки надивитись.
Я не пiду… не можу… ти ж iди,
коли ти хочеш.
Полiксена Я з тобою буду,
самiй же так тобi не випадае.
Кассандра Кассандрi байдуже, що випадае,
що нi, – вона лиш те чинити мусить,
що iй на долю випало.
Тим часом гурток скiнчив нараду i розiйшовся. Долон, зоставшись без товаришiв, наближаеться до обох царiвен.
Долон Царiвни,
вiтаю вас.
(Хоче йти далi.)
Кассандра Долоне, стiй!
Долон Що скаже
менi царiвна?
Кассандра (збентежена, шукае, що б спитати. Вона увесь час, поки говорить з Долоном, мае покривало низько спущене на очi, так що обличчя ii сливе не видко.)
Я… хотiла, власне…
тебе спитати… чи тобi до мислi
були дари на поминках у нас
по Гекторовi?..
Долон (трохи здивовано)
Так, я дуже вдячен
за ласку та за шану.
Кассандра Чом же ти…
не взяв тепер того щита з
Сторінка 29
собою?Долон А нащо був би щит?.. Чи ти на здогад,
пророчице?
Кассандра (злякано)
Нi, нi, Долоне, нi!
Долон (замислений)
Се правда, я пiду в непевну путь…
та тiльки щит розвiдачу завада…
Я ж мушу крадькома зайти у табор
ахейський, поночi усе розвiдать,
пiдслухати наради й повернутись
теж крадькома.
Полiксена Прости, воно не личить
до справ громадських дiвчинi втручатись, –
але спитаю, нащо молодого
тебе старiшi
на таке обрали?
Долон Бо молодий ходу звиннiшу мае,
ступае легше
(смiеться)
i втiкае швидше!
Кассандра (впiвголоса, до себе)
Як можна ще втекти!
Долон Що ти сказала?
Кассандра мовчить.
Я знаю, я на те не заслужив,
щоб ти слова на мене витрачала…
а тiльки я хотiв… Нi, я не вартий…
Вiтаю вас, царiвни…
(Похиливши голову, налагоджуеться йти.)
Кассандра Постривай!
Що ти хотiв?
Долон Спитати…
Кассандра А, спитати!
Нi, не питай, я не люблю питання.
Долон То я таки пiду…
Кассандра Питай, питай,
я вiдповiм.
Долон Пророчице, скажи,
чи я верну живий з моеi справи?
Кассандра Чого ти, власне, в мене се питаеш?
Питай в Гелена, та чи мало ж е
у нас у Троi вiщунiв?
Долон Вже пiзно
шукати iх тепер.
Кассандра Та що ж тобi
з мого пророкування. Про Кассандру
лихая слава в Троi. Хто iй вiрить?
Нiхто з людей.
Долон Не знаю сам чому,
але менi бажалось би почути
на се вiдповiдь, власне, вiд Кассандри.
Кассандра Ти б iй повiрив?
Долон Може б, i повiрив.
Кассандра (гiрко)
Та тiльки «може»?
Долон Я вразив тебе?
Кассандра О нi, я звикла, що менi не вiрять!
Долон А все ж пророкування вислухають.
Кассандра На жаль!
Долон Я прагну вислухать його!
Кассандра А якби часом я тобi сказала –
я не кажу, се тiльки так, наприклад, –
щоб ти не йшов тепер на тi розвiдки?
Чи ти б послухав?
Долон Нi, скажу по правдi,
не мiг би я послухати тебе,
хоч би смерть видиму вiщувала,
бо нечестю було б зректися потай
того, що сам же я вхвалив прилюдно,
на що пристав незмушений, по волi.
Кассандра Та нащо знати, що тебе спiткае?
Долон Так, я люблю дивитись долi в вiчi.
Кассандра О нi, Долоне, ти того не любиш,
нiколи не любив, даремне кажеш!
Ти ще дитина для таких очей!
Долон Дитина? Я, царiвно, повнолiтнiй,
до ради вхожий i до вiйська здатний,
я не хлоп’я давно!
Кассандра Але для того,
щоб знести долi погляд, повнолiття
того ще мало.
Долон Бачу я, царiвно,
що ти менi не хочеш вiдповiсти,
i я даремне тiльки час гублю,
а я його не маю вже багато.
Кассандра (здригаеться при сих словах)
Хто се тобi сказав?
Долон Ми призначили,
щоб я вернувся, поки зiйде мiсяць.
Кассандра Але ж тепера мiсяць рано сходить!
Долон То ж, власне, я тому не маю часу,
здаеться, й так його не мало згаяв!
Полiксена Пождав би ти безмiсячноi ночi!
Долон Вiйна не жде, царiвно, – поки б ми
безмiсячних ночей тих дожидали,
то, може б, мiсяць освiтив руiну
святоi Троi. Я пiду, царiвни.
Щасливi будьте!
(Іде до брами, не оглядаючись, i зникае в нiй.)
Кассандра мовчки махае йому вслiд рукою, а як вiн виходить поза браму, вона припадае до плеча Полiксени i гiрко ридае.
Полiксена Та чого ж ти плачеш?
Кассандра Се ж я востанне говорила з ним!
Що ж я йому казала? Все холоднi,
непривiтнi слова, як тi мечi
ворожii, що мають заколоти
единого, коханого Долона!..
Чом я не кинулась йому до нiг?
Чом не благала на богiв Олiмпських,
щоб вiн не йшов у ту лихую путь?
Чом не сказала: «Ох, не йди, загинеш!»
Чом я хоч поглядом не задержала?
Злякався б вiн очей тих зловорожих
i, може б… може б, вiн менi повiрив, –
вiн сам казав, – та, може б, i послухав.
Дитина вiн перед очима долi,
не зважився б iти на iх огонь,
якби виразно бачив смерть видиму.
Ох, а тепер… Мое едине щастя
конае там…
Полiксена Кассандро! та вгамуйся!
Тож вiн живий! Чого ти так голосиш,
аж моторошно, справдi? Не годиться,
ще хто почуе. Нам додому час.
Кассандра Нехай там чуе цiлий свiт! Несила
менi мовчати… Ох, ти ще пiзнаеш,
як тяжко найдорожчого втеряти!
Полiксена Кассандро, годi! Що се ти говориш?
Ходiм, тут темно, страшно, я боюся.
Вже пiзно…
Кассандра Пiзно… хутко зiйде мiсяць,
освiтить поле… Мiй Долон на полi
такий самотнiй, наче кипарис
на роздорiжжi… вiн такий хисткий,
вiн молоденький, нiжний – не до зброi,
до лiри, до кiтари вiн удався,
до весняних пiсень… Ох, що ж тi руки
порадять проти сих мечiв важких,
що здiйнялись над ним… Рятунку!
Полiксена Слухай,
чи ти безумна? Тож збiжаться люди!
Готовi ще й ахейцi сполохнутись!
Кассандра Ахейцi?.. Я замовкну… я не буду…
Довге мовчання.
(Кассандра тремтить всiм тiлом, спочатку щiльно закривае лице покривалом i стоiть нерухомо, потiм одкриваеться i пошепки говорить, стискаючи обидвi руки Полiксенi.)
Ходiм на браму… Ти ходи зо мною…
менi так страшно… я боюся долi…
Сторінка 30
Полiксена Та як же пiдемо? На сходах темно.
Кассандра Ох, нi, не досить темно, я все бачу…
(Простягае руки в простор.)
Ох, Артемiдо, сестро Аполлона,
богине ясна, погаси свiй свiтач
на сюю нiч, на сю едину нiч!
Нехай коханцi менше мрiй зазнають,
вони щасливi й так! Невже для того,
щоб iм, щасливим, марилось любiше,
менi, нещаснiй, вiдбереш ти мрiю,
остатню, розпачливу тую мрiю,
що е ще десь на свiтi мiй коханий,
мiй, хоч несуджений, та мiй единий!
Коли то правда, що говорять люди,
немов i ти зазнала раз кохання,
на ймення чистоi любовi тоi,
благаю, зглянься!
Полiксена (тремтить)
Годi, люба, годi!
Кассандра (спиняеться, потiм говорить змiненим голосом)
Так, правда, годi, нащо сi благання?
Що зможуть проти долi всi боги?
Вони законам вiчним пiдлягають
так, як i смертнi, – сонце, мiсяць, зорi,
то свiтачi в великiм храмi Мойри,
боги й богинi тiльки слуги в храмi,
всi владарки жорстокоi раби.
Благати владарку – даремна праця,
вона не знае нi жалю, нi ласки,
вона глуха, слiпа, немов Хаос.
Рабiв ii благати – i даремне,
i низько, я рабинею рабiв
не хочу бути!
Полiксена Схаменись, нещасна!
В таку хвилину ти гнiвиш богiв?
Чи мало ще вони тебе карали
за се твое зухвальство? Хочеш кари
ще бiльшоi?
Кассандра Якоi ще? Не може
рабиня долi, Артемiда тиха,
нi на хвилину запалить ранiше,
нi погасити мiсяця на небi
проти того, як доля призначила
ще споконвiку. Не боюсь я кари!..
Ходiм на браму!
Ідуть обидвi по сходах на мур коло брами; тим часом, поки вони йдуть у темрявi, тихо, на виноколi за муром небо починае злегка червонiти.
Полiксена (стоячи на мурi над брамою)
Що се? там пожежа?
Долон ахейський табор запалив?
Кассандра (теж над брамою)
Нi, нi… се не пожежа…
Полiксена Що ж то?
Кассандра Стiй!
Мовчи!
Довга мовчанка. Небо все яснiшае, з-за виноколу висовуеться повний мiсяць. Кассандра закривае лице щiльно обома руками i стоiть мов скаменiла.
Полiксена (тулиться до Кассандри)
Ой, люба…
Кассандра Я боюся долi…
вона так дивиться отим великим
та бiлим оком…
(Показуе на мiсяць.)
Ой, вона все бачить!
Нiде, нiде нема вiд неi схову!..
А я тепер не бачу! Де Долон?
Полiксена Припав i лiзе по валах помалу.
Обидвi царiвни стоять який час нерухомо, iх чорнi постатi рiзко визначаються в мiсячнiм свiтлi.
Полiксена Тепер пiдвiвсь… до табору пiшов.
Кассандра Ой лихо, йдуть!
Полiксена Хто? де?
Кассандра Он тii два. Ідуть… iдуть…
Полiксена Нiчого, мiсяць скрився
за хмару, i Долон припав додолу.
Вони не бачать.
Кассандра Але я, я бачу!
(кричить)
Долоне!
Полiксена Божевiльна! вiн почув!
схопився бiгти! Вже за ним погнались…
Кассандра пориваеться кинутися з муру на поле, сестра утримуе i бореться з нею.
Кассандра Пусти мене… пусти мене… пусти!
Я мушу з ним… пусти мене!!
Полiксена (щосили кричить)
Рятунку!
Гей, люди! слухайте! сюди, стороже!
Вибiгають вартовi вояки i помагають Полiксенi утримати Кассандру.
Кассандра Лишiть мене! Його, його рятуйте!
1?й вартовий
Кого?
Кассандра Долона! Там його мордують.
2?й вартовий
Де?
Кассандра Там, у полi. Ой рятуйте, люди!
Скорiш бiжiть!
1?й вартовий
Царiвно, ми не можем, –
нас тiльки двое! У ворожий табор
побiгли б ми хiба на певну згубу.
Кассандра Та де ж тi всi троянцi? поховались?
чи неживi? Гей, люди! люди! люди!!
Починають збiгатись на майдан люди.
Полiксена Вже люди йдуть.
Кассандра Пустiть мене!
(Несамовито пручаеться, далi одкидаеться назад, знесилена боротьбою i розбита жахом.)
Вже пiзно!..
Деiфоб i Гелен (брати Кассандринi, надiйшли з людьми i, взявши за руки, хотять звести Кассандру з брами)
Ходи додому, сестро!
Кассандра (вiдпихае iх)
Гетьте! гетьте!
Се ви його убили!
(Раптом стишуеться i говорить зовсiм убитим голосом.)
Нi, се я…
(Покiрно дае себе вести i йде, ледве переступаючи, так, що ii бiльше несуть, нiж ведуть.)
Мiсяць ховаеться за хмару, i темна купка людей, що веде Кассандру попiд муром, ледве мрiе, а далi зливаеться з глибокою тiнню вiд храму.
V
Покiй Кассандри. Нема нiкого.
Деiфоб (ввiходить)
Кассандро! сестро! де се ти? Рабинi!
(Плеще в долонi i гукае.)
Рабинi, гей!
З сусiднього покою увiходить рабиня старенька.
Рабиня Що, владарю?
Деiфоб Та що се,
невже моя сестра служниць не мае,
що й не докличешся нiкого?
Рабиня Вжеж,
пророчиця рабинь всiх розпустила,
казала: годi вже тих царських звичок,
час привикати без рабинь до працi,
бо хутко здасться.
Деiфоб От новi ще примхи!
А ти чия?
Рабиня Царiвни Полiксени.
Деiфоб Ну, все одно, пiди поклич сестру.
Рабиня Котору? Полiксену?
Деiфоб Нi, Кассандру,
та хутко.
Рабиня (йде воркотячи)
Хутко! бач, який швидкий.
Старi вже ноги в мене, де тут хутко…
(На порозi.)
Та он вона й сама… Царiвно, швидше –
там братик дожидаеться…
(В
Сторінка 31
ходить.)Кассандра (з кужiлкою за поясом i з веретеном iде, прядучи)
Вiтаю.
Деiфоб І що ти справдi вигадала, сестро?
Рабинь всiх розпустила, а сама
кужiлки з рук не випускаеш.
Кассандра Брате,
воно завчасу краще привикати
до неминучого.
Деiфоб Се рабська мова!
Царiвна так би не сказала зроду.
Кассандра А що ж казати?
Деiфоб «Або царювати,
або загинути!»
Кассандра Ми всi загинем,
та не царюючи.
Деiфоб Дай спокiй, сестро,
i не частуй мене пророкуванням.
Се чисте горе: брат – пророк, сестра –
пророчиця, нема де проступити
у власнiм домi за вiщунством рiдних.
Ось ти взяла кужiлку, се й гаразд,
казати правду, дiвчинi се личить
далеко краще, нiж пророча мова.
Отож пряди й не пророкуй.
Кассандра Я, брате,
сама б раднiша прясти бiлу вовну,
нiж вiщувати всiм нам чорну долю.
Деiфоб Пряди, пряди – ниток багато бiлих
зарученiй потрiбно на весiлля,
на шлюбнi шати й на дари для гостей.
Кассандра Се й ти вже, брате, бачу, у пророках,
та шкода, що не в пору й не до речi.
(Ображена одвертаеться.)
Деiфоб I в пору, i до речi. Я, сестрице,
не звик даремне марнувати мову.
Якщо кажу, то, значить, варто слухать,
а ти хоч i вiщунка, та сама
своеi долi, видно, не вгадаеш,
то я тобi скажу: ми заручили
тебе оце тепер за Ономая,
царя лiдiйського.
Кассандра Заранi, брате,
говориш ти менi: «Ми заручили»,
бо ще ж я не рабиня поки що
i маю власну волю.
Деiфоб Нi, Кассандро,
бо кожна дiвчина, чи то рабиня,
чи то царiвна, слухае родини.
Кассандра Я, брате, й не рабиня, й не царiвна,
а бiльше й менше, нiж вони обидвi.
Деiфоб Я не для загадок прийшов сюди,
не для пустих розмов. Кажу виразно,
що ти заручена. Цар Ономай
тебе собi жадае в надгороду
за спiлку й помiч проти ворогiв.
Хвалився вiн, що пiде в бiй сьогоднi,
i всiх своiх лiдiйцiв поведе,
i що не зайде сонце, як вже буде
розбите впень усе вороже вiйсько.
«Коли се правда, – ми сказали, – завтра
ти поведеш Кассандру до намету».
Кассандра Хiба що так! «Коли се правда…» Власне,
що се неправда.
Деiфоб Я не сподiвався,
що ти, троянка i дочка Прiама,
так самолюбно можеш вiдрiкатись
подать рятунок Троi i родинi.
Атрiдова дочка була величнiш,
недарма еллiнки проти троянок
так величаються, бо вийшла з них
славутня Іфiгенiя, що радо
життя свое дiвоче положила
за славу рiдного народу.
Кассандра Брате,
не знаеш ти цiни жiночим жертвам,
а я тобi кажу: з усiх жiнок
славутня Іфiгенiя зложила
ще не найбiльшу й не найтяжчу жертву.
Ох, скiльки тяжких, хоч безславних жертов
зложили тi жiнки, що не лишили
iмення по собi! Якби схотiв ти
вiд мене жертви кровi, певне б, я
ii здолала дати, але сеi –
не можу, брате, я не героiня.
Деiфоб Так, я се бачу, ти сестра Парiса,
але не Гектора. Наш Гектор мiг
життя вiддати, жiнку залишити,
осиротити сина для рятунку
або для честi Троi. А Парiс
готовий для Гелени загубити
весь рiдний край. Отак i ти, Кассандро,
для тiнi млявого свого Долона,
хоч сам вiн був зрадливий проти тебе,
готова всiх нас утопити.
Кассандра Брате!
Не ображай загубленоi тiнi!
Ти кажеш, млявий був Долон, зрадливий?
Чому ж той млявий та пiшов на згубу,
на смерть видиму в той час, як нiхто
з моiх братiв-героiв не одваживсь?
Либонь, тому, що Гектор вже був мертвий,
а Деiфоб одважний тiльки словом.
Деiфоб Старий я для розвiдок. Ти ж, Кассандро,
ще молода, щоб старшого судити.
Кассандра Над всiх старших найстарша Правда, брате.
На ймення правди, я тебе питаю,
за що ти тiнь Долонову образив,
за що героя ти назвав зрадливим,
героя, що за рiдний край загинув?
Кого вiн зрадив?
Деiфоб Та тебе ж, Кассандро!
Чи ти забула?
Кассандра Брате, ти не знаеш,
яка бувае зрада. Я тобi
на ймення Аполлона присягаюсь:
я перша вiддала Долону перстень,
бо я вiд нього не хотiла жертви
такоi, як тепер вiд мене ти бажаеш.
Нещиро стати за дружину – зрада,
але Долон мiй зрадником не був.
Деiфоб Лишiм. Хто вмер, не встане. Рiч не в сьому,
а в тому, що повинна ти вчинити
для щастя й для рятунку всеi Троi.
Кассандра Почiм же знаеш ти, що в тiм рятунок?
Деiфоб Я знаю те, що се остатня змога.
Чи ти даси рятунок – невiдомо,
але повинна ти вчинить сю пробу.
Коли уб’ють лiдiйця – люди скажуть:
«Що ж, не судилось!» А як ти вiдмовиш,
то скажуть всi, що ти нас загубила.
Цар Ономай до тебе зараз прийде,
щоб ти йому сама сказала слово.
Єдине слово «згода!» – i лiдiйцi,
вшикованi до бою, рушать зараз.
Кассандра Мiй брате, се була б потрiйна зрада –
себе самоi, правди i лiдiйцiв,
бо я отим одним-единим словом
погнала б на погибель цiле вiйсько.
Деiфоб Милiш тобi чужинцi, нiж родина!
Кассандра А нащо ж нам даремне iх губити?
Не врятував нас Гектор богорiвний,
куди ж сьому лiдiйцевi!
Деiфоб Кассандро,
забула ти, що був тодi П
Сторінка 32
лiд,теж богорiвний, ще й богорожденний,
тепер його нема.
Кассандра Так говорила
Пентезiлея, красна амазонка,
що згинула за Трою без пори.
Деiфоб Та що Пентезiлея! Все ж то жiнка! –
не жiнцi врятувати Ілiон.
Кассандра Се правда, брате, отже й не Кассандрi.
Деiфоб (гнiвно)
Гей, не чiпляйсь до слiв!
Стара рабиня (виходить)
Там той, чужий,
все домагаеться, чому його не кличуть.
Кассандра Скажи йому, щоб вiн iшов сюди,
а ти лиши нас, брате.
Деiфоб Що ж ти скажеш?
Кассандра Що бог менi звелить.
Деiфоб Ну, пам’ятай,
як тiльки бог звелить сказать: «не згода», –
до тебе ймення зрадницi пристане
вiднинi i довiку.
Кассандра Деiфобе!
Деiфоб Я перший прикладу його до тебе
прилюдно, на майданi. Пам’ятай.
(Виходить.)
Ономай (входить i спиняеться у порога. Мовчання.)
Царiвно, радуйся.
Кассандра мовчить.
Я соромливiсть
високо поважаю, але все ж
бажав би я таки почути слово,
хоч те едине, що менi належить.
Кассандра Ти певен, що воно тобi належить?
Ономай Твiй батько й брат запевнили менi
те слово.
Кассандра Так вiд них ти й чув його,
а я тобi його не запевняла,
та ти ж i не просив, i не питав,
а хочеш просто взяти як належне.
Ономай Прости, царiвно, знаю, що дiвчата
солодкi речi люблять, але я
не вдавсь для того. В мене рiч коротка,
не ти мене, а я тебе посватав,
то, значить, уподобав, справа ясна.
Адже тебе за жiнку я бажаю.
Кассандра Як можеш ти мене бажать за жiнку?
Ти ж бачиш, я душею не твоя.
Ономай Як буде мiй сей стан, i сii очi,
i сi уста, вся горда пишна постать,
то де ж iз них подiнеться душа?
Адже й вона тодi моею буде.
Кассандра Не бiльше, нiж душа твоiх рабинь.
Ономай Не прикладай сюди рабинь, Кассандро!
Царицею ти будеш так, як личить
моiй дружинi i дочцi Прiама.
Кассандра Не личить iй десь по неволi жити,
хоч би й царицею.
Ономай Я ж не беру тебе
рукою збройною, по волi пiдеш.
Я мiг би прилучитись до ахейцiв,
i зруйнувати Трою, i забрати
тебе в полон, але я чесно хочу
тебе вiд батька взяти, заслуживши
послугою великою.
Кассандра Купити
мене ти хочеш, царю?
Ономай Всi героi,
найбiльшi навiть, купували так
собi жiнок.
Кассандра То не було геройство.
Герой користi не шукае зроду.
Ономай Геройство мусить мати надгороду,
се i боги, i люди признають.
Кассандра Хiба не досить слави?
Ономай Слави маю
я й так, царiвно, досить, а дружини
не маю ще, от i беру тебе.
Кассандра Уже й береш? Я ще не вiддаюся.
Ономай Царiвно, правду мовити, я честь
хотiв тобi, питаючи, зробити,
як жрицi божiй i царiвнi Троi,
а в нас у Лiдii нема звичаю
дiвчат питати, коли батько згоден.
Кассандра Знай, Ономаю, шлюб такий не буде
з Кассандрою щасливий.
Ономай Не лякай,
пророчице, мене пророкуванням.
Я думаю, що й доля любить сильних,
одважних i рiшучих; кожна жiнка
повинна iх любити, а не любить,
то муситиме полюбити.
Кассандра Царю,
не знаеш ти мене, що так говориш.
Ономай Жiнок я досить знаю.
Кассандра Та Кассандра
ще не була мiж ними.
Ономай От тому
я й хочу взять ii.
Кассандра На лихо взяв би!
Я не люблю тебе.
Ономай Полюбиш!
Кассандра Нi, нiколи
не полюблю того, хто так пiдступно
скористав з нашоi недолi.
Ономай Хто так славно
твiй край вiдрятував?
Кассандра Не квапся, царю,
то ще лежить у Зевса на колiнах.
Ономай А якби стало так?
Кассандра Я оборонцю
хвалу i дяку склала б,
але за себе я б його кляла,
так як тепер клену, даючи слово.
Ономай Я бачу, ти, царiвно, мудра!
«Хвала i дяка» – от i вся заплата.
Та се я дам якому злидаревi
вiд свого столу м’яса, то й почую
хвали i дяки досить.
Кассандра Чи ти бачив,
як оборонця визволенi славлять?
Ономай Не раз, не два! Скажу тобi, царiвно,
що переможця i не так ще славлять
подоланi. Я й те i друге знаю –
цiна обом однакова, бо все то
безсилля силу славить. Але силу
вiддати за таке – збожеволiти!
Я не безумний. Голову нести,
губити вiйсько, щоб «хвалу i дяку»
сказав хтось по-троянськи? Я се дома
почую по-лiдiйськи вiд жiноцтва,
як вiйсько приведу назад без бою.
Мовчання.
Так що ж, царiвно?
(Налагоджуеться йти.)
Кассандра мовчить, але, видимо, бореться з собою. Ономай бариться, завваживши се.
Деiфоб (увiходить. Завваживши нерiшучi постави обох, проникливо i грiзно дивиться на Кассандру.)
Згода, сестро?
Кассандра Згода!
Ономай По щиростi?
Кассандра Як голову нести,
губити вiйсько ти готов за тее,
щоб я сказала: «Сi уста твоi,
ся постать, сii очi», – добре, згода.
Коли твiй люд готов своiх жiнок
лишити вдовами, аби царевi
здобути наречену – добре, згода.
По щиростi кажу!
Ономай Чудна у тебе,
Кассандро, щирiсть. Ну, та годi
змагатися словами, час iти,
щоб заслужити дiлом надгороду.
Кассандра Якi дiла, така i надгорода!
Прощай же, Ономаю!
Ономай Б
Сторінка 33
дь здорова.Ономай i Деiфоб виходять. Знадвору чутно глухий лемент великоi юрби.
Полiксена (вбiгае)
Кассандро, пробi, що ти наробила?
Кассандра Я мусила, сестрице, дати слово.
Полiксена Так ти дала? Так, значить, то неправда?
Кассандра (холодно)
Ти, Полiксено, чиниш, мов безумна;
не знаеш, за що i кориш i хвалиш.
Полiксена Хвалю за те, що ти вволила волю
i батька, й брата, i всii родини.
Кассандра То, значить, i твою?
Полiксена Та що ж, сестричко,
видима смерть страшна.
Кассандра А для рятунку
не варто жалувать, хоч i сестри?
Полiксена Але ж тобi там буде добре, люба,
царицею у Лiдii багатiй,
ii ж недарма золотою звуть.
Кассандра На золото Кассандра не жадiбна,
i з неi досить однii обручки.
(Дивиться на Долонову обручку на своiй правицi.)
Полiксена (пестить ii)
Сестриченько, я знаю, як се тяжко
забути милого, та нащо ж мертвим
щось iнше, крiм волосся, слiз i жертви?
Долоновi ти справиш гекатомбу,
як боговi, бо Лiдiя багатша
вiд Троi, там царицею ти будеш.
Кассандра За нелюбом?
Полiксена Та що робити, сестро?
Чи то ж багато е таких, що йдуть
по волi й по любовi? Се вже доля
така жiноча слухати не серця,
а волi рiдних – добре ще, як рiдних,
а то ж не раз i переможець гордий
примусить бранку за дружину стати.
Он Деiфобова Антея йшла
за нього по неволi, а протее
тепер вона йому дружина вiрна
i дiтям нiжна мати.
Кассандра Полiксено,
а якби знов посватали тебе
пiсля Пелiда за якого-небудь?
Полiксена Та що ж… я знаю, другого не буде
такого, як Пелiд, але ж менi
довiку дiвувати не годиться,
i я пiшла б, якби хто був до пари,
як не дружину, то дiток любила б,
як не кохання, то хоч господарнiсть,
покiрливiсть i вiрнiсть принесла б
дружинi в посаг.
Кассандра А якби не мала
нiчого, крiм ненавистi й прокльонiв,
то що б ти принесла своiй «дружинi»?
Полiксена Яка ти знов страшна, як се говориш!
Кассандро, признавайся, значить, правда,
що ти його кляла i вiщувала
йому й лiдiйцям згубу?
Кассандра Вiдки знаеш?
Полiксена (трошки збентежена)
Моi рабинi пiд вiкном були,
сушили вовну, чули ненароком
розмову вашу. І не знаю, як
твоi слова передались лiдiйцям.
Ти чула гомiн? То гукало вiйсько
лiдiйське: «Царю, ми не йдем на згубу,
Кассандра закляла! Ми йдем додому!
Хай гине Троя, як iй те судилось!»
І вже три лави подались додому.
Кассандра (мимохiть)
Хвала богам!
Полiксена Кассандро! безсоромна!
Кассандра Але ж вони б загинули всi марне,
бо се ж iх смерть – заручини моi!
Полiксена То нащо ж ти дала царевi слово?
Кассандра Не обертай меча в гарячiй ранi!
Се нечесть, Полiксено, тяжкий сором
на головi моiй, отее слово.
Се примус i ненависть промовляли
ганебне слово, а не я. Ой сестро!
Я так його ненавидiла палко,
його i все його безглузде вiйсько,
оту юрбу рабiв! Я радо, щиро
промовила – iм на погибель – «згода»!
Полiксена Страшна, незрозумiла ти, Кассандро!
Андромаха (увiходить)
Хвала богам! Пiшли-таки лiдiйцi!
Пiшли на бiй. Цар Ономай сказав:
«Я маю слово згоди вiд Кассандри».
Гелен запевнив, що по птаству бачив
щасливий знак на шлюб i перемогу,
а Деiфоб сказав, що то неправда,
немовби ти кляла царя й лiдiйцiв.
І заспокоiлись вони, й пiшли.
Кассандра Гелен казав, що вiн по птаству бачив
щасливий знак на шлюб i перемогу?
Неправду вiн сказав!
Андромаха Та що, Кассандро,
доволi з нас уже твоеi правди,
зловiсноi, згубливоi, так дай же
нам хоч неправдою пожить в надii.
Ох, я вже втомлена вiд тоi правди!
Ой, дай менi хоч сон, хоч мрiю, сестро!
Дай вiрити хоч день, що мiй синочок,
Астiанакс единий, буде жити,
що не загине вiн од рук ворожих
i буде сильний, владний, богорiвний,
як був його отець, мiй любий Гектор!
Ох, дай менi хоч сон, хоч мрiю, сестро!
Кассандра Для сну, для мрii ти згубить готова
усе те вiйсько? Сором, Андромахо!
Андромаха Не сором, нi, i кожна мати скаже,
що се не сором. Що менi чужинцi?
Чого я маю жалувати iх?
А може ж, то i правда, що врятують
вони нам Трою? Може ж, то i правда?
Кассандра Та тiльки «може»!
Андромаха Досить i того.
Надiя е, Кассандро, е надiя!
Кассандра Прошу тебе, сестрице Полiксено,
пошли свою рабиню по Гелена.
Полiксена Гаразд.
(Виходить.)
Андромаха Нащо тобi Гелен?
Кассандра Я хочу
його спитати. Я собi не вiрю.
Вже бачиш, довершилась божа кара:
не тiльки iншi, а й сама Кассандра
зневiрилась в Кассандрi. Я не знаю,
чи все те правда, що тепер я бачу.
Андромаха А що ж ти бачиш?
Кассандра Годi, Андромахо,
мене питати, щоб потiм клясти.
На головi моiй вже й так прокльони
тяжать, немов залiзна дiадема,
сплелися над чолом слова вразливi,
немов гадюки над чолом Медузи,
шиплять вороже, труять, глушать розум…
Іди, збери своiх рабинь, звели iм
кiтари й флейти взяти i музику
збратати з нiжним с
Сторінка 34
iвом, може, сонi мрiю золоту вони накличуть
тобi на очi, втомленi вiд слiз.
Є в тебе фiнiкiянка рабиня,
ота, що вмiе змii замовляти,
вона приспить в тобi змiю тривоги,
i ти заснеш, i в снi тому не буде
нiчого злого, нi вiйни, нi смертi,
нi страху, нi Кассандри.
Андромаха Не глузуй.
Я вiрю, що таки лiдiйцi прийдуть
з царем i з перемогою. Прощай!
(Виходить.)
VI
Той самий Кассандрин покiй. Кассандра i Гелен.
Кассандра Так ти скажи менi по правдi, брате,
яку ти провiсть по пташках побачив?
(Дивиться йому в вiчi, Гелен iх спускае додолу.)
Гелен Так що там! Ми обое вiщуни
i добре знаем, що пташки, й утрiбки,
i кров, i дим вiд жертви – все то тiльки
покраси й покривало голiй правдi,
про людське око. Адже тая правда –
цнотлива дуже i поважна жiнка,
i сором iй ходити без одежi.
(Смiеться.)
Кассандра Але й сама я жiнка, отже правду
я можу бачити й невбрану.
Гелен Сестро,
скажи менi, хто бачив голу правду?
Кассандра Я бачила ii аж надто часто!
Гелен Чи певна ти, що ти ii очима
своiми не наврочила?
Кассандра Гелене,
торкнувся ти до виразки палкоi,
але стерплю одважно, хочу щиро
порадитись тебе, – ти наймудрiший
з усiх братiв, гнучкий i тонкий розум
у тебе, як вогонь.
Гелен Або як вуж?
Фрiгiйський розум, сестро! Ми, троянцi,
за довгий час облоги вже навчились
звиватися вужами. Що робити?
Коли б ти бачила, як Деiфоб
звивавсь перед лiдiйцем, ти б сказала,
що й другий брат гнучкий-тонкий зробився.
Кассандра Не говори про гнучкiсть плаза,
для мене то не мудрiсть, а гидота.
Скажи менi по щиростi, як брат
сестрi коханiй: чи ти справдi думав –
чи по пташках, чи просто, все одно, –
що в сих заручинах рятунок Троi
i що рятунок той дадуть лiдiйцi?
Гелен Ти завдала менi трудне питання.
По щиростi: раз думав, а раз нi.
Кассандра Як розумiти се?
Гелен А так. Спочатку
я певен був, побачивши те вiйсько,
наiжене списами, незчисленне,
на силу свiже, на одвагу дуже,
що еллiнам, потомленим вiйною,
знесиленим облогою, не встоять
проти царя, жадiбного звитяги.
І певен я: коли б та перемога
була в руцi в Гелени, в Полiксени,
чи в Андромахи, чи в котроi хочеш,
та не в твоiй, – вона була б за нами.
Кассандра Чи й ти гадаеш так, що все нещастя
походить вiд Кассандри?
Гелен Хоч не все,
але багато.
Кассандра Брате! що ти кажеш?!
Гелен Ти щиростi хотiла, i вволив я
твое бажання, не мое, сестричко.
Та я тебе, Кассандро, не картаю,
невинна ти з своеi вдачi. Певне,
боги в тiм виннi, що дали тобi
пiзнати правду, сили ж не дали,
щоб керувати правдою. Ти бачиш
i, склавши руки або заломивши,
стоiш безвладна перед тим привиддям
страшноi правди, мов закам’янiла,
немов на тебе глянула Медуза,
i тiльки жах наводиш на людей.
А правда вiд того стае страшнiша,
i люди тратять решту сили й глузду
або iдуть з одчаю на пропаще,
а ти тодi говориш: «Я ж казала!»
Кассандра А що ж би ти зробив?
Гелен Те, що роблю.
Я з правдою борюсь i сподiваюсь
ii подужати i керувати,
от як стерничий кораблем керуе.
Кассандра А Мойра, брате, невблаганна Мойра?
ii ж бо воля свiтом всiм керуе,
а ти се мав би керувати нею?
Гелен Не так, Кассандро. Мойра так врядила,
щоб був i свiт, i море, i керманич,
i корабель, i бурi, i погода,
i скеля, i затока; щоб була
i боротьба, й надiя, й перемога,
i правда, i… неправда.
Кассандра Коли так,
вона бажае, щоб була й Кассандра.
Гелен І щоб Гелен боровсь проти Кассандри.
Оцю я правду бачу i борюся,
щоб нам троянський корабель стягти
з тiеi мiлизни, куди Кассандра
його загнала правдою своею.
Кассандра А ти його неправдою врятуеш?
Гелен Що правда? Що неправда? Ту брехню,
що справдиться, всi правдою зовуть.
Одного разу раб менi збрехав,
що мiй фiал украдено, бо просто
не хтiлося йому шукать фiала,
а поки лiнувався раб, то й справдi
фiал було украдено. Де правда
була тут, де брехня? Тоненька смужка
брехню вiд правди дiлить у минулiм,
але в прийдешньому нема вже й смужки.
Кассандра Коли хто каже те, в що й сам не вiрить,
то се неправда явна.
Гелен А як скаже,
хоч в добрiй вiрi, тiльки помилившись,
не до ладу, то се вже буде правда?
Кассандра А як же ти, Гелене, одрiзняеш
брехню вiд правди?
Гелен Та нiяк. Я просто
даю iм спокiй.
Кассандра Як же ти вiщуеш?
Що кажеш людям?
Гелен Те, що треба, сестро,
те, що корисно або що почесно.
Кассандра Невже нiколи ти того не бачиш,
що буде, неминуче, невблаганне?
Невже тобi не каже в серцi голос:
«Так буде, так! так буде, не iнакше!»
Гелен По щиростi сказавши, – нi, нiколи.
Кассандра То нам порозумiтись дуже тяжко.
Але скажи, як можеш ти прилюдно
казати: «Бог менi вiдкрив… я бачив…
я голос чув таемний», – коли то
неправда все?
Гелен Знов правда i неправда!
Лишiм оцi слова, нема в них глузду.
Сторінка 35
Ти думаеш, що правда родить мову?
Я думаю, що мова родить правду.
А чим же нам таку назвати правду,
що родиться з брехнi? Чи ти нiколи
не бачила такого нарождення?
Я бачив безлiч разiв. Слово плiдне
i бiльше родить, нiж земля-прамати.
Кассандра Але ти сам сказав: «Роблю, що треба,
i що корисно, що почесно». Нащо ж
потрiбно удавати вiщуна?
Хiба корисно то, хiба почесно?
Гелен Авжеж! Якби сьогоднi батько й браття
i з ними всi троянцi i троянки
лiдiйцiв умовляли та благали,
нi на що б не здалось те все, – лiдiйцi
сказали б тiльки: «Закляла Кассандра,
пророчиця, – вiйна i шлюб нещаснi».
А я прийшов з повагою жерця,
в вiщунськiй дiадемi, патерицю
посрiблену здiйняв високо вгору,
мов блискавка, вона свiнула в вiчi
усiм чужинцям. Я сказав: «Мовчiть
i ждiть. Я випустив iз храму
свячених голубiв». Замовкли миттю
i галас, i розмови. Я сказав:
«Цар Ономай образив Аполлона,
засватавши пророчицю його
i не спитавши згоди стрiловержця,
i бог за те свiй гнiв йому прорiк
устами вiщими Кассандри. Можна
ще одвернути гнiв, офiрувавши
для бога пишну гекатомбу з бiлих
волiв, що не були ще пiд ярмом».
«Я обiцяю!» – крикнув цар лiдiйський.
А я гукнув: «Я бачу, голуби
вернулись i годують голуб’яток!
Щасливий поворiт i шлюб щасливий!»
І словом тим я перемiг тебе,
видюща сестро.
Кассандра Чи надовго, брате?
Гелен Побачимо! Се правда, що на полi
воюють не лiдiйцi й не ахейцi,
а ти i я. Одвагою керуе
Гелен, а розпачем Кассандра править.
Кассандра А що, коли Кассандра переможе?
Чим виправдить Гелен свою неправду?
Гелен Прилюдно скаже: «Се сам Ономай
себе згубив, бо замiсть гекатомби
саму обiцянку дав Аполлону».
Собi ж вiн скаже: «Зброя поломилась,
але ми iншу знайдем. Все ж почеснiш
при зброi гинуть, нiж голоруч».
Кассандра Чому ж ти й сам не йшов у бiй сьогоднi,
не з патерицею, – з мечем i списом?
Гелен Бо меч i спис мала для мене зброя,
бо людськi душi – от мое знаряддя,
крилате слово – от моя стрiла,
люд проти люду – от мiй поединок!
Усiм тим правлю я, фрiгiйський розум.
Ся дiадема, сяя патериця –
то знаки влади над всiма царями.
Я рiвного собi не маю тут
з-помiж усiх владарiв i героiв.
Ти тiльки рiвна, може, навiть вища,
i ми боротись будем до загину.
Кассандра Ох, я сама не знаю, чи хотiла б,
чи нi тебе перемогти сьогоднi!
Ненависний менi той шлюб, мов смерть,
я так його боюсь, як згуби Троi.
Гелен Либонь, у тебе не фрiгiйський розум.
Чи ти не чула, як боги часами
своiх обранцiв хмарою вкривають?
У мене е тайник пiд олтарем, –
як станеш ти з тим Ономаем поруч,
приносячи богам весiльну жертву,
вiд жертви пiде дим, сiрчана хмара,
а як розiйдеться – замiсть Кассандри
порожне мiсце буде. Розумiеш?
Кассандра Се стид i ганьба – радити таке!
Чи се, по-твоему, «почесний» вихiд?
Гелен Зате корисний i безпечний, сестро.
Кассандра Вже краще б я себе мечем убила!
Гелен І тим роздратувала б Ономая,
а слово все-таки свое зламала б.
І некорисно, й непочесно, сестро.
(Дивиться з усмiхом на неi.)
Ми не однаковi, а все ж ми рiвнi,
як не в дiлах, то все ж хоч у думках.
Полiксена (входить)
Цар Ономай убитий, а лiдiйцi
урозтiч кинулись. Ой горе, горе!
Гелен Радiй, Кассандро, ти перемогла!
Кассандра (вiщим голосом)
Не я, а Мойра. Я ii знаряддя.
Тонкий фрiгiйський розум i гнучкий,
його зiгнула Мойра i зломила,
ii правиця i важка, й тверда,
вона куе з народiв зброю свiту,
а я i ти – ми тiльки цвяхи в зброi.
Не перецiнюймо себе, Гелене.
Андромаха (вбiгае й несамовито кидаеться до Кассандри)
Ти, люта згубо, всiх нас загубила!
Кассандра (спокiйно показуе на Гелена)
Питай його, чом вiн не врятував.
Ми вiщуни обое – значить, рiвнi.
(Виймае з-за пояса кужiлку i сiдае прясти.)
VII
Великий майдан з храмом посерединi на чималому пiдвищеннi. Праворуч в глибинi двiр царя Прiама, ближче до сцени рiзнi iншi будови мiста Ілiона. Лiворуч близько до сцени Скейська брама.
Ясний ранок, майдан залитий сонцем.
Велика юрба люду троянського то входить у браму, товпиться перед храмом, гомонить то дужче, то тихше, часом зовсiм затихае i жде чогось, насторожившись. З царського двору виходить Гелен в святочнiй бiлiй одежi, у срiбнiй дiадемi, з бiлою посрiбленою патерицею в руцi: iде урочистою гiератичною походою.
Голоси в народi
Гелен iде! Дорогу прозорливцю!
Гелен (зiходить на храмовий перистиль i дае знак патерицею, стукнувши нею тричi об мармуровий помiст, далi починае промову велично-вiщим голосом)
Батьки, брати й синове! рiдна Трое!
Боги з Олiмпу зглянулись на сльози,
на гекатомби, на благання нашi, –
без зброi подолали ворогiв.
Зевс еллiнам поклав у серце звагу
по добрiй волi залишити Трою.
Пiдiть за браму – зник ахейський табор,
лиш кiнь один стоiть на таборищi, –
богам троянським в дар дали ахейцi
того коня. В
Сторінка 36
н з дерева, не пишнийi не коштовний вiйськовий дарунок,
та вiн дорожчий нам вiд срiбла-злота,
вiд мармуру й камiння дорогого.
Дарунок згоди лiпший над здобуток,
що на вiйнi цiною кровi взято.
Ахейцi вiдплили вiд нас по волi
своiх i всiх богiв, а дар лишили
на знак пошани й згоди. Честь ахейцям!
Люди Ахейцям честь!
Голос Кассандри (з храму)
За кров, за смерть, за сльози!
Деiфоб (обертаючись до дверей храмових)
Мовчи, Кассандро!
Гелен (до троянцiв)
Вам, троянськi мужi,
я раджу дар той повезти у храм
i край Палладiона там поставить,
Кассандра (з’являеться на дверях з чорною патерицею i простяга ii, немов загороджуючи вхiд)
Я не пускаю в храм.
Гелен (одбивае ii патерицю своею)
Вступись, Кассандро!
Кассандра (знов загороджуе)
Менi належить влада не пускати.
Чоловiки не смiють наближатись
до постатi Паллади. Я сторожа
Палладiона. Ти вступись, Гелене,
гляди своiх пташок.
(Дивиться йому в вiчi, вiн спускае патерицю.)
Нечистий дар!
Проклятий дар!
Люд порiкуе, видимо збентежений.
Голос з юрби
Та геть ii женiть,
зловiсницю!
Другий голос
Мовчи! вона ж царiвна!
Перший голос
Дарма!
Вже те ii пророкування
уiлось нам в печiнки. Не доки ж
терпiти се!
Третiй голос
Убить ii!
Якийсь молодик замiряеться списом.
Гелен (здержуе знаком руки)
Не руште!
Не проливайте кровi – там святиня!
Деiфоб То як же буде, брате, з подарунком?
Гелен Ми храм новий збудуемо для нього,
«храм згоди» буде зватись. Поки що
стоятиме в царськiм дворi дарунок.
(До Деiфоба.)
Ти призначи сторожу для пошани.
Кассандра Слiпий побитих на сторожу ставить!
Деiфоб Кассандро!
Гелен Брате, й ви, троянськi мужi,
перевезiть коня в царське подвiр’я.
Деiфоб дае знак рушати i подаеться сам до Скейськоi брами.
Голоси з люду
Гелен наказуе! Рушаймо, браття!
Гелена хай боги благословлять!
Вiн розум наш! Вiн наше око ясне!
Кассандра Єдине око – й те бiльмом зайшло!
Увесь люд рушае за Скейську браму.
Гелен Кассандро, слухай, нащо ти мене
на пробу ставиш дотинками тими?
Кассандра На пробу, чи не станеш раз видющим.
Гелен Кассандро, се ж безумство! Рiч видима:
ахейський табор спорожнiв; на морi
анi човна, нi цяточки немае.
Розвiдачiв далеко розсилали
ми з Деiфобом, найбистрiших хлопцiв
i кiнно, й пiхотою. І не видко,
щоб де була яка залога, чати
чи щось подiбне.
Кассандра Дурно не дае
дарункiв ворог.
Гелен Та же той дарунок –
то миру знак. Чи ти ж не розумiеш?
Кассандра Вже ж нi. Якби оце посеред моря
палка жарина плавала по хвилях,
розжеврена вогнем, – то був би знак
водi вiд полум’я на мир. Та хто ж би
збагнув такее?
Гелен Люди не стихii,
i лиху, й гнiву людському е край.
Ахеянок вже пiдросло багато
за час вiйни, i, може, Менелай
молодшу дома знайде вiд Гелени.
Кассандра Гелену бачив вiн на Скейськiй брамi
учора зрана.
Гелен Що ж?
Кассандра Пiди, Гелене,
до неi в гiнекей i там подумай,
що ти сказав.
Гелен (задумуеться. Тим часом з Скейськоi брами показуеться гурт узброених троянцiв. Гелен показуе iх Кассандрi)
Ти бачиш тi списи
i тi мечi? Не треба й остороги
пророчоi. Он вартовий сурмач.
То ж сурма голос мае, Троя – вуха.
Кассандра Нiмий глухого буде вартувати!
Гелен Кассандро, годi! Я глухий для тебе,
так же й твоi слова нiмi для мене.
Договорились ми до краю. Годi.
Деiфоб (з юрбою узброених веде зв’язаного еллiна до Кассандри й Гелена)
Сюди його, сюди! Нехай розсудять
троянськi прозорливцi сюю справу
i скажуть нам, що маемо робити,
з оцим чужинцем. Брате, й ти, Кассандро,
послухайте i зважте. Ми застали
сього чужинця край коня на полi.
Блукав мов непритомний, сльози лив
i, руки ламлючи, слова безладнi
викрикував. Ми зайняли його,
пiзнавши еллiна з одежi й мови.
Тепер мiж нами роздiлилась думка:
однi говорять одпустить його, –
вiн тим покинутий, що божевiльний,
i, певне, вiн не зробить зла нiкому,
а другi кажуть: се розвiдач хитрий,
убить його, щоб не було бiди.
Поки Деiфоб говорить, надходять люди, чоловiки й жiнки, хто з поля вiд Скейськоi брами, хто з будинкiв вiд мiста, i збираються в гурт.
Голоси з гурту
Убить! убить!
Один голос За вiщо?
Другий голос
Так, для помсти.
Третiй голос
Для остороги.
Четвертий голос
Покарае Зевс
за кров невинну.
Деiфоб (дужим голосом)
Замовчiть, троянцi!
Не вам належить суд. Скажи, Гелене,
убить його чи визволити радиш?
Гелен Нi те, нi друге. Марне убивати
немае честi нам, та й небезпечно,
бо як дiзнаються про те ахейцi,
що еллiна убито без вини,
то знову можуть розпочати чвару
на довгi роки. Тiльки ж i пустити
непевного чужинця – необачно.
Нехай собi живе, але у путах,
пiд пильною сторожею.
Сiнон (полонений еллiн)
Ой царю,
чи вiщий прозорливцю! Я не знаю,
як маю величать мого владаря…
Але я бачу розу
Сторінка 37
боговитийу тебе на чолi. Збагни ж, премудрий,
ти душу еллiна. Я сам з Еллади.
Еллада – се ж колиска споконвiчна
святоi волi. Правний син Еллади
без рiдноi стихii жить не може,
а хоч би й мiг – не хоче.
Кассандра Ти сим словом
на смерть почесну в Троi заслужив.
Гелен Чого на смерть? Пусти його на волю,
коли нема вини на ньому.
Кассандра Брате,
що есть вина? Хiба гiена винна,
що смертю й розпадом живитись мусить?
Деiфоб Хiба ти знаеш замiри чужинця,
що так його рiвняеш до гiени?
Коли ти знаеш, то скажи виразно,
що саме вiн замислив нам на згубу.
Кассандра Не знаю я нiчого, тiльки бачу
кривий гiени погляд, тiльки чую
проникливий хижацький голос…
(В раптовiм нестямi.)
Ой!
Гiени бродять по руiнах Троi
i лижуть кров iще живу… гарячу…
обнюхують ще не застиглi трупи
i радо скиглять…
(Стогнучи, закривае обличчя руками.)
Люди стоять у важкiй мовчанцi, далi починають перешiптуватись. Сiнон тривожно оглядаеться на всi боки.
Деiфоб (бере Кассандру за руку i потрясае. Стиха)
Сестро, спам’ятайся!
Доволi слiв тих темних i страшних,
що придавили люд, мов димна хмара.
(Вголос.)
Коли гiену бачиш в сiм чужинцi,
ну, що ж, убий його, ми не бороним.
Гелен (подае iй жертовний меч)
Ось маеш меч!
Кассандра (збентежена)
Нi, браття, я не вмiю
мечем владати.
Гелен Жриця мусить вмiти
в потребi всяку жертву заколоти
рукою власною.
Кассандра Хiба се жертва?
Гелен Се жертва прозорливостi твоiй.
Кассандра Чому ж ти сам сю жертву не заколеш?
Гелен Слiпий наослiп лити кров не хоче.
Нехай твое видюще око править
рукою певною. Єдине серце
нехай наказуе руцi й очам.
Деiфоб Хай буде так. Нехай хоч раз Кассандра
не скаржиться на людську неймовiрнiсть.
Коли не винен еллiн, хай за кров
спокутуе Кассандра перед Зевсом,
а людський суд мовчатиме тепер,
за сее ручить старший син Прiама.
Гелен вкладае меч в руку Кассандрi. Кассандра мовчки бере меч. На знак Деiфобовий Сiнона пiдводять ближче.
Сiнон (простягае до Кассандри зв’язанi руки i падае на колiна)
Пророчице!.. Ох, як благати маю
негiдний я пречистую тебе?
Чужi тобi дрiбнi дiла людськii,
ти, богорiвна, дивишся, як Мойра,
на болi серця смертного, слабкого…
Ще, може, горе кревноi родини
тобi, як i богам, святе здаеться,
та я, нещасний, без родини в свiтi,
я сирота, без матерi, без батька, –
признатись мушу, ти ж бо всевидюща…
Єдину тiльки маю наречену,
вона мене кохае… О, я тямлю,
для твого слуху сi слова – марниця…
Коли б ти знала… Ох, коли б ти знала,
як рветься серце з тяжкоi розлуки
i як душа вмирае вiд тривоги!..
Серед троянок рух, зiтхання, декотрi втирають сльози.
Кассандра (хоче запанувати над власним зрушенням)
Встань, еллiне, i говори спокiйно.
Сiнон (встае)
Пробач менi, але про це спокiйно
уста моi не можуть говорити…
прости, вони тремтять…
(Закривае лице плащем i замовкае. Згодом одкриваеться i провадить далi.)
Чом я, бездольний,
моеi Левкотеi не послухав?
Тож так вона мене тодi благала,
як я тепер тебе благаю ревне.
«Ох, не вбивай мене! – вона волала, –
згляньсь на моi веснянi молодощi!»
Та я стояв, мов скеля, i дивився
на чорний корабель, на темнi хвилi.
І крикнула до моря Левкотея:
«Ой море, море! Ти жива розлуко!»
І безлiч раз отi слова безумнi,
ридаючи, нещасна промовляла…
І я iх чув, аж поки зашумiли
навколо мене темнi, чорнi води…
(Береться за голову i тихим, немов далеким голосом квилить-промовляе.)
«Ой море, море! Ти жива розлуко!»…
Кассандра (стурбована)
Тебе лишили вмисне?
Сiнон (покiрно)
Так, царiвно.
Кассандра Навiщо?
Сiнон Ох, царiвно, я не знаю!
Мене лишили сонного. Прокинувсь –
аж серед поля я, один як палець.
Либонь, давно ще мав на мене гнiв
потужний Дiомед, що я прилюдно
безжалiсним назвав його Хароном
в той час, як вiн, а з ним ще наших двое,
розвiдача троянського вбивали.
Кассандра (напружено)
Коли?
Сiнон Давно, пророчице, тодi ще
Пелiд наш був живий. Та пам’ятливий
у гнiвi Дiомед, – його вразило,
що я насмiв обороняти бранця,
його рукою взятого на смерть.
Але ж менi так жаль було троянця.
Такий був молоденький i вродливий,
так жалiсно благав про милосердя…
Ой горе! Так i я тепер благаю,
та нiкому за мене заступитись
хоч би единим словом… Всi мовчать…
Смерть неминуча… Нащо ж протягати
остатнi сi хвилини пiд мечем?!
(Раптом падае на колiна i нахиляе голову.)
Спусти свiй меч на мене, невблаганна!
Кассандра Гелене, я не певна, може, справдi
не винен цей чужинець? Як гадаеш?
Гелен Я, сестро, не вгадаю без пташок.
Деiфоб А я дивуюся з твого вагання.
Адже могла колись ти цiле вiйсько
людей невинних одiслать на страту
единим словом, – i не жаль було.
Так що ж тобi якийсь один чужинець?
Невже вiн ласку заслужив у тебе
заступництвом единим за троянця
единого? Адже л
Сторінка 38
дiйське вiйськобажало врятувати цiлу Трою
i то вiд тебе ласки не зазнало.
Кассандра (з розпачливим поривом здiймае вгору меч над Сiноном, але рука iй затремтiла, i вона повагом спускае меч, не зачепивши Сiнона)
Ти одiбрав менi остатню силу
тим спогадом… Пролита марне кров
волае до богiв супроти мене…
Багряна хмара насува на очi,
на розум мiй… Ох, непрозора хмара!
(Меч випадае iй з рук.)
Рука моя зов’яла… серце всохло…
тьма… тьма…
(Хитаеться i падае на руки Геленовi.)
Гелен Вона зомлiла! Поможiте,
троянки-сестри!
Троянки несуть Кассандру в глибину храму.
Гелен (до Сiнона)
Еллiне, ти вiльний,
бо не хотять боги твоеi смертi.
Сiнон вiдходить i, змiшавшись в юрбу троянцiв, iде до царського двору. Тим часом у Скейську браму вводять великого дерев’яного коня i з радiсним гуканням тягнуть його глибиною сцени теж до царського двору.
Деiфоб (визначае мiсце сторожi)
Ти будь отут.
(Показуючи на браму царського двору)
Ти коло брами стiй.
(Показуе на Скейську браму)
А ти при храмi. Ти ходи навколо,
меч наготовi. Ти на мурi стань
i сурму щоб у руках держав. Пильнуйте!
(Хоче йти.)
З храму находять троянки i йдуть за сцену.
Кассандра (знов стае на дверях храмових, держачись за одвiрок. Несмiливо)
Зостанься, брате.
Деiфоб Я пришлю Парiса.
Я старший брат, без мене не годиться
на бенкетi. Ладу не дасть без мене
наш батько – вiн уже недобачае,
образити чиюсь повагу може,
частуючи недбало найстарiших.
Кассандра Нехай Парiс на бенкетi лишиться.
Деiфоб Ти, сестро, мов забула всi звичаi!
Кассандра При надзвичайному нема звичаiв.
Деiфоб Та що ж тут надзвичайного такого?
І дурень може на сторожу стати.
Кассандра Допильнувать розумний тiльки здатен.
Деiфоб Тут ти, розумна, будеш.
Кассандра (пригноблена)
Я безсила.
Деiфоб Так, на дiла немае в тебе сили,
а на словах ти справжня амазонка!
(Зневажливо одвертаеться вiд неi i йде геть.)
Кассандра iде в глибину храму, стае коло Палладiона, обiймае ноги статуi i ховае обличчя в ii шатi.
VIII
Той самий майдан. Вечорiе. Нiч насуваеться швидко, темна, безмiсячна, тiльки зорi сяють рiзко, як в холоднi вiтрянi ночi. На майданi поставлена сторожа: один вартовий коло царськоi брами, другий коло Скейськоi, третiй коло храму, четвертий ходить навколо, вартуе троянськi оселi. Всi узброенi, як на вiйну.
Сторожа який час вартуе мовчки. З царського двору чутно вiдгуки музики i веселого бенкетного гомону.
1?й вартовий (вiд Скейськоi брами)
Ну, свято, братця!
2?й вартовий (вiд Скейськоi брами)
Та вже так, що свято!
Хто п’е-гуляе, а сторожа стiй
i стережи, хтозна-чого й вiд кого.
3?й вартовий (вiд храму)
Не стало Гектора, не стало й глузду.
О, той не марнував би часу нам,
не збиткувався б над пiдвладним людом, –
сам був герой, та й iншим цiну знав,
а сi…
4?й вартовий (що ходить навколо, наближаеться до 3?го i каже нишком)
Ти б трохи обережнiш, брате,
бо там Кассандра, iх сестра.
3?й вартовий
Дарма!
Вона з братами – як вогонь з водою,
така в iх згода.
4?й вартовий
Все ж одна родина!
3?й вартовий
Нехай би Гадес iх усiх забрав!
Увiрились вони усi троянцям,
а вже найгiрш ота зловiсна птиця,
(кивае на храм)
все лихо з неi!
4?й вартовий
Цить! Парiс iде!
Вiд царського двору наближаються Парiс i Сiнон.
Парiс (в святочнiй барвистiй i вишиванiй одежi, без зброi, на головi навколо червоного фрiгiйського шличка трояндовий вiнок, з-пiд нього спадають на плечi довгi кучерi)
Ну що? Вартуете? Брат Деiфоб
мене прислав наглянути. Що ж – пильно,
гаразд вартуете?
1?й вартовий (понуро)
Та вже ж вартуем.
Парiс Чого ж такi сумнi?
1?й вартовий
Потiхи мало
наголодно й насухо тут стояти
в святковий день.
Парiс Се правда!.. Та пождiть,
ми щось придумаем…
Кассандра (з храму)
Пильнуй, стороже!
Парiс (здригнувся)
Що то таке?
1?й вартовий
Сестра твоя, Кассандра,
вона пильнуе там Палладiона.
Парiс А, от що!
(Здригаеться знов i неспокiйно оглядаеться.)
Ох, яка холодна нiч!
1?й вартовий
З гiр вiтер, без вогню сутужно буде.
Парiс А йдiть та принесiте дров сюди
та розложiть вогонь.
Ближчi вартовi йдуть.
Сiнон Так, нiч холодна.
Парiс загортаеться щiльнiше в плащ.
Дружинонька твоя золотокудра,
либонь, тепер багаття розпалила
i пахощiв насипала солодких,
димок вiд курива, мов легка мрiя,
над снiжно-бiлим чолом нiжно в’еться.
Парiс мовчить, розмарений, поглядае на царський двiр.
Тепер, либонь, тi свiтозорi очi
сльозою пойнялись. Вона сама.
Сидить, пряде i думоньку гадае,
а ти то бенкетуеш, то вартуеш…
Парiс (тихо, немов до себе, не дивлячись на Сiнона)
Чи е в тiм глузд?.. Покинуть би це все…
Ну, що тут станеться?..
(Намiряеться йти.)
Кассандра (з’являеться на дверях)
Стривай, Парiсе!
Куди ти йдеш?
Парiс (збентежено)
Я?.. По теплiший плащ…
Холодна нiч…
Сторінка 39
Кассандра Холодна, кажеш? Брате,
даремне ти так холоду боiшся,
не в тiм твоя погибель.
Парiс Ой Кассандро,
коли вже ти покинеш тii речi
про смерть, про горе, про погибель марну?
Вже все скiнчилось, i вiйна, i горе,
час вiдпочити.
Кассандра Як у тебе хутко
скiнчилось горе!.. Пiдiйди, Парiсе,
i подивись туди.
Парiс дае знак Сiноновi, щоб той собi йшов, i пiдходить до Кассандри, вона показуе йому рукою в долину, осяяну мiсяцем. Сiнон виходить.
Кассандра Що там на полi?
Парiс Там?.. Там могила…
Кассандра Ти забув чия?
Парiс мовчить i спускае очi додолу.
Пiд нею Гектор наш, троянська слава.
Парiс Вiн вже давно полiг…
Кассандра А ти зостався!
То, значить, веселiться i радiйте,
троянськi люди?
Парiс Сестро, ти нiколи
мене так тяжко не вражала словом.
Кассандра Бо я тебе не бачила таким,
як от тепер. Отi твоi троянди
менi вп’ялися в серце колючками
i точать з нього кров.
Парiс Кассандро!
Кассандра Годi!
Іди, iди до неi, осоружний,
до чарiвноi, гарноi Медузи,
i скам’янiй, упавши перед нею
навколiшки, – так наша слава впала.
Парiс Чого ж упала? Ми перемогли!
Кассандра Ти звеш се перемогою? Вся слава,
вся наша честь погинула давно,
зосталась тiльки крадена Гелена
та ще безглузда деревина. Справдi,
преславна перемога!
Парiс Слухай, сестро,
як ти мене затримала для того,
щоб я такi слова приймав вiд тебе,
то я на те не згоден.
(Повертаеться, щоб iти.)
Кассандра Вже ж iди!
Нехай не кажуть люди, що даремне
загинула троянська сила й слава.
Нехай Парiс уп’еться тим коханням,
що ми за нього ходим у жалобi,
нехай тим щастям серце навтiшае,
що ми за нього заплатили горем
довiчним! Се ж була мета преславна
вiйни згубливоi. Так доверши
величну перемогу край Гелени
в розкiшнiм гiнекеi!
Парiс, налагодившись було йти, при перших словах Кассандри спинився i стоiть в нерiшучостi.
Де твiй меч?
Парiс Нащо той меч?
Кассандра Узброений ти досить
шличком червоним, вишитим хiтоном,
трояндами та чорними очима?
Для перемог твоiх сього доволi?
Парiс (спалахнувши)
А для твоiх, скажи, чого бракуе?
Спитав би й я: Кассандро, де твiй меч?
Адже в твоiх руках вiн був сьогоднi,
чи ти ним запобiгла честi й слави?
Мовчиш, проречиста, забракло мови!
Кассандра (мов прибита)
Прости, мiй брате… правда… що ж… iди…
Парiс (з дитячою радiстю, забувши гнiв)
Так, я пiду… Я ненадовго, справдi…
Нi, ти не думай…
(Вже на ходi)
Я пiду по плащ,
бо холодно… я хутко повернуся…
(Дедалi все прискорюе ходу i хутко зникае в брамi царського двору.)
Кассандра iде в храм i засовуе за собою завiсу на храмовiм входi. Чутно голос флейти, бренькiт кiтари i спiви. Незабаром з’являеться Сiнон з флейтистом i кiтаристом, що несуть удвох велику амфору вина. Сiнон з кошиком овочiв та з фiалом коло пояса, сам уквiтчаний i на руцi мае скiлька вiнкiв. З другого боку йдуть з дровами та частками м’яса вартовi, розпалюють перед храмом вогонь i заходжуються пекти м’ясо. Музики установляють амфору, вгородивши ii в пiсок, i лагодяться грати.
Сiнон (спiвае, флейтист i кiтарист приграють)
На полях Асфоделонських,
на долинi Єлiсейськiй
ходять славою повитi
тiнi згублених героiв,
та чого ж вони сумнi?
Хор вартових
На полях Асфоделонських,
на долинi Єлiсейськiй
не цвiтуть квiтки.
Посеред спiву 3?й вартовий сам одв’язуе вiд Сiнонового пояса фiал i починае пити, далi частуе iнших.
Сiнон (спiвае)
Понад Стiксом каламутним,
понад Летою важкою
ходять лаврами вiнчанi
тiнi наших незабутнiх,
та чого ж вони сумнi?
Хор Бо у Стiксi каламутнiм,
бо у Летi сумовитiй
не вино – вода.
Сiнон (спiвае)
Там у Гадеса в палатах,
перед троном Персефони
поставали в вiчнiй славi
тiнi наших оборонцiв,
та чого ж вони сумнi?
Хор Бо у Гадеса в палатах,
перед троном Персефони
не бринять пiснi.
1?й вартовий (спiвае грубим голосом i невлад)
Понад берегом Кокiта
ходять смутнii героi,
в’еться дим вiд наших жертов,
ллеться кров вiд гекатомб,
та чого ж вони сумують?
(Гукае.)
Гей, антистрофу!
Кiтарист Одчепись, не хочу!
1?й вартовий (спiвае далi сам)
Бо немае сала-м’яса,
анi ситого стегенця,
тiльки дим та кров.
5?й вартовий
Щось не пiд лад.
1?й вартовий
Дарма, аби до речi!
Сiнон Сiдайте, браття, до вогню хутенько.
Хвала богам, ще ж ми на сьому свiтi,
ще е вина, пiсень, квiток доволi.
1?й вартовий
Та ще й м’ясця!
(Заходжуеться коло печива.)
Сiнон (роздае всiм вiнки, а 1?му, що пораеться коло печенi, сам насувае вiнок на голову)
Налийте ж i менi.
(Йому наливають, вiн п’е. До 2?го вартового.)
А ти чому не п’еш? Хiба не смачно?
2?й вартовий (нерiшучо)
Нема води…
3?й вартовий
Та нащо там вода?
Сьогоднi й чисте можна пить! Гуляймо!
2?й вартовий
Та чисте дуже в голову вступае…
3?й вартовий
Іще чого! Ну, то не пий зовсiм!
Ід
Сторінка 40
, вартуй, як сказано, на брамi.2?й вартовий
Який розумний!
3?й вартовий
То мовчи та й пий,
коли дають.
2?й вартовий п’е, фiал знов наповняють, i вiн переходить з рук у руки.
3?й вартовий
Ну, що ж один фiал?
Марудно се, черги тiеi ждати.
4?й вартовий (смiеться)
Хiба пiди в Кассандри попроси
жертовних чаш. Он там вона, у храмi.
Голос Кассандри (з храму)
Вартуй, стороже!
1?й вартовий
Бач, сама озвалась!
Пожди, царiвно, хай спечем печеню,
тодi й тобi дамо.
Смiються всi.
3?й вартовий
Ба, догадався!
(Здiймае з голови шолом, наливае вина й п’е.)
Чим не фiал?
За його прикладом iншi роблять так само.
1?й вартовий
Розумний, що й казати!
Ось i печеня, iжте, милi браття.
(Здiймае один шмат iз списа i дiлить мечем, кожному по шматочку.)
2?й вартовий (iсть)
Сиренька, та дарма, аби гаряча.
Сiнон Ось на перчину, трохи посмачи.
2?й вартовий
Пектиме дуже.
3?й вартовий
То вином пригасиш, –
амфора не мала!
4?й вартовий
А як не стане,
добудем другу.
Їдять м’ясо, батуючи мечами, iдять садовину i п’ють шоломами вино, дедалi помiтно вино починае iх розбирати. Музики тим часом грають.
2?й вартовий
Ви б iще спiвали.
3?й вартовий
А ти?
2?й вартовий
Та я за вами, сам не вмiю.
Сiнон заграе у флейту, потiм передае ii флейтистовi, той провадить далi, кiтарист пiдхоплюе, iншi вступають спiвом.
Над рiчкою сад-виноград повився,
ой саде-винограде!
Як буде йти до рiчки Левкотея,
обвий ii, мiй друже кучерявий…
1?й вартовий
Ет, се нудна!
Кiтарист А ти ж якоi хочеш?
1?й вартовий (спiвае без музики, недоладним речитативом)
Жiнки гляди не гляди,
не вбережеш, дарма праця,
будь ти хоч богом олiмпським,
мов кривоногий Гефест!
(Хитнувшись, спотикаеться i падае додолу. Мугикае ще разiв два, мов пригадуючи.)
Мов кривоногий Гефест… кривоногий Гефест…
(Далi мовкне й засипляе.)
2?й вартовий
От так весела пiсня!
3?й вартовий
На добранiч!
П’ють далi. Флейтист i кiтарист грають тим часом без спiвiв. Дедалi всi, окрiм музик, зморенi вином, вкладаються долi навколо вогню i засипляють. Сiнон теж удае, нiби спить.
Флейтист (перестае грати)
От i поснули!.. Що його робити?
Кiтарист Собi заснути.
Флейтист Нi, ходiм на бенкет.
Допивають удвох решту вина i йдуть до царського двору.
На сценi який час тихо, всi сплять, тiльки здалека чутно вiдгуки музик, пiсень, гомону веселого.
Голос Кассандри (з храму)
Чувай, стороже!
Повна тиша. Вiдгуки затихають. Сiнон помалу пiдводиться i сторожко оглядаеться навколо.
Голос Кассандри Гей, чатуй! вартуй!
Сiнон зриваеться, бiжить до царського двору i зникае в брамi.
Кассандра (на дверях храму)
Не спи, стороже!
(Завважае сплячих вартових.)
Пробi, вартовi!
(Кассандра зiходить до вартових i пробуе iх побудити, дехто з них ворушиться, бурмотить щось невиразне, але жоден не мае сили прокинутись. Кассандра подаеться до царського двору, волаючи.)
Гей, хто живий?
Гей, хто живий? Троянцi!
Назустрiч iй з царськоi брами виходить Сiнон, а з ним узброенi еллiни: Менелай, Агамемнон, Одiссей, Аякс, Дiомед. Вони схрещують списи i загороджують Кассандрi дорогу.
Аякс Стiй, дiвчино! Ти хто така?
Одiссей Та се ж
безумная Кассандра, чи не знаеш?
Кассандра (хоче прорватись поза списи)
Троянцi! Зрада! Зрада! Гей, троянцi!
Агамемнон Схопiть ii та зав’яжiть iй рота!
Кассандра хутко обертаеться i втiкае в храм, там вона припадае до Палладiона, щiльно обiймаючи статую.
Кассандра Не руште! Я пiд захистом святинi!
Аякс Іще чого!
Дiомед Дарма! Ти наша бранка.
Дiомед хапае Кассандру за ту руку, де патериця, Аякс хапае ii за волосся, вона чiпляеться вiльною рукою за п’едестал Палладiона, статуя хитаеться i враз iз п’едесталом падае додолу. Вояки витягають Кассандру з храму, в’яжуть iй руки, не одбираючи патерицi, ремiнням вiд мечiв, а потiм саму прив’язують до колони в портику храмовiм над сходами.
Тим часом Сiнон, Менелай, Агамемнон та Одiссей одчиняють Скейську браму, а Дiомед вертаеться в храм i забирае Палладiон.
Дiомед (гукае)
Наш, наш Палладiон! Сюди, героi!
В одчинену браму лавою суне ахейське вiйсько.
Кассандра (волае, зiбравши всю силу)
Прокинься, Трое!! Смерть iде на тебе!!!
В царськiм дворi та й в iнших будинках спалахують тривожнi свiтла. Еллiнське вiйсько хутко сповняе весь майдан i розтiкаеться в рiзнi боки по вулицях Троi. Незабаром здiймаеться в мiстi великий лемент, перебiгають через майдан троянцi, безоружнi, в святочнiй одежi; за ними навздогiн збройнi еллiни, кого хапаючи, кого вбиваючи. Згодом займаеться пожежа. Дедалi втiкачiв i догонцiв меншае, але частiше з’являються переможцi еллiни, що женуть списами поперед себе, мов отару, гурти вже полонених i пов’язаних у стяж троянцiв i троянок, одних заводять у храм, iнших виводять за Скейську браму, iнших примушують сiдати долi на майданi, тодi тii падають ницьма на землю i голосять. Бранок з
Сторінка 41
Прiамовоi родини ставлять i садовлять у портику храмовiм, коло Кассандри. Коли заметня потроху втихае, то коло Кассандри вже е Андромаха, Полiксена i ще скiлька жiнок.Андромаха (ридае)
Моя дитино! Синоньку единий!
Навiщо я тебе на свiт родила!
Розбили!.. Вбили!.. Кинули об камiнь!..
Полiксена Ой лихо тяжке! Батеньку! Матусю!
Наложницею стане ваша доня!
Іншi жiнки з царськоi родини
Тепер же ми рабинями й сконаем!..
Рабинями… Далеко на чужинi…
Андромаха (до Кассандри)
Чого ж мовчиш? Чом смертi не вiщуеш?
Тепер нам смерть була б едина втiха.
Кассандра (з страшним спокоем, якимсь неживим голосом)
Тут е такi, що iншу втiху знайдуть.
Андромаха Проклiн на тебе!
Кассандра (як i перше)
Так, проклiн на мене,
бо я тепер побачила найгiрше.
Троянки у неволi i – живi!
Обходять кросна, роздiляють ложе,
дiтей годують еллiнам на втiху…
Проклятi очi, що такее бачать!
Андромаха Уста проклятi, що такее кажуть!
Кассандра Проклiн на мене, я мовчать не вмiю!
Ведуть у храм пов’язаних троянцiв з царськоi родини, мiж ними Гелен.
Гелен (проходячи повз Кассандру)
Радiй, Кассандро, ти перемогла!
Кассандра Ти перемiг. Ти вбив мене сим словом.
Мiй розум зламаний, твiй пiде в свiт,
ти ним i переможцiв переможеш,
а мiй погасне вкупi з сим пожаром…
Гелена (бiжить через майдан, за нею Менелай з мечем)
Рятуйте, браття-еллiни! Рятуйте!
За вiщо вiн мене скарати хоче?
Зрадливо, силомiць я взята в Трою,
я бранкою нещасною жила,
щодня по рiднiм краю сльози ллючи!
Ахейцi нерiшучо розступаються перед нею, але не вiдштовхують, коли вона чiпляеться за кого з них, намагаючись заховатись пiд його щитом.
Менелай Ось кров Парiсова на сiм мечi
твоеi кровi прагне!
Кассандра Ой Парiсе!
Полiксена Мiй братику!
Андромаха Нещасний!
Гелена (оточена молодими вояками; раптом згорда)
Чоловiче!
Ти справдi хочеш покарать мене?
Чи ти на те пролив се море кровi
за честь мою й свою, щоб тут прилюдно
ганьбить ii й плямити самохiть?
То се такоi шани дочекалась
цариця Спарти? Хто ж тепер повiрить
цнотливостi спартанок, як i цар
свою царицю зрадницею вславив?
(До воякiв.)
Чи й ви, спартанцi, на таке пристали?
Вояки-спартанцi (що оточають Гелену)
Вона не винна! Богорiвна жiнка!
Даремне, царю, ти ганьбиш дружину!
Mенелай (до Гелени лагiдно)
Пробач менi, – я запальний, ти знаеш…
Гелена (всмiхаеться i простягае руку)
Я бачу, царю мiй, ти не змiнився.
Менелай простягае й собi руку до Гелени. Гелена бере його за руку i веде межи ахейськими лавами за Скейську браму на поле; всi розступаються пред нею з гомоном подиву.
Андромаха Вона цариця знов, а ми – рабинi!
Боги, де ж ваша правда?!
Кассандра Ха-ха-ха!
Одна з троянок (до другоi)
Кассандра засмiялась… Ой як страшно!
Вiд неi смiху я не чула зроду.
Кассандра (в нестямi, дивлячись, як язики полум’я грають по царських будiвлях)
Сюди, сюди отих квiток огнистих!
Гранати зацвiли! Весiльний час!
Чутно за сценою голос староi жiнки, вiн заводить, ридаючи страшно, немов вие.
Полiксена (з жахом прислухаеться)
То наша мати!
Кассандра То весiльна пiсня!
Се мати дочок виряджа до шлюбу!
Кассандра все неправду говорила.
Нема руiни! Є життя!.. життя!..
Голос староi жiнки розлягаеться дужче. Раптом його покривав хряск вiд падання будови. Заграва пожару заливае сцену.
Завiса
Епiлог
Дiеться в Елладi через довгий час пiсля руiни Троi. Дiм аргоського царя Агамемнона в Мiкенах пишно заквiтчаний знадвору, стежка вiд дверей до брами вистелена пурпурною тканиною.
На небi громова туча. Блискае часом, але дощу нема.
Цариця Клiтемнестра з царським намiсником Егiстом наглядають, як раби й рабинi кiнчають прикрашати дiм.
Клiтемнестра (до Егiста)
Такоi зустрiчi нiхто з царiв
не мав нiколи.
Егiст Правда, Клiтемнестро.
(Важливо, дивлячись iй в очi.)
А пурпуру тобi не жаль?
Клiтемнестра
О нi!
Не жаль менi нiчого… i нiкого!
Егiст Чого ж се ти здригнулась?
Клiтемнестра
Адже бачиш,
як блискавка слiпить.
Вiсник (вбiгае задиханий)
Цар iде! Цар!
Клiтемнестра (до рабiв)
Гей, ширше браму вiдчинiть! Рабинi,
готуйтесь квiти сипати пiд ноги!
Чутно гуркiт колiсницi. Раби одчиняють браму настежи. За хвилину увiходить у браму Агамемнон, ведучи за руку Кассандру. Рабинi сиплють iм пiд ноги квiтки. Клiтемнестра й Егiст перестрiвають Агамемнона ще в брамi.
Клiтемнестра
Мiй царю! Мужу любий! Я не вiрю
своему щастю!
(Обiймае Агамемнона.)
Егiст Брате мiй коханий!
(Цiлуе Агамемнона.)
Клiтемнестра (показуе на Кассандру)
Се хто з тобою?
Агамемнон Се дочка Прiама,
пророчиця Кассандра.
Егiст То Гелен
той, що приiхав з Троi i тепера
у Дельфах волю божу провiщае,
то брат iй?..
Кассандра А!..
Агамемнон Запевне. Я бажаю,
щоб iй була повага в нашiм домi,
як жрицi, як царiвнi подобае.
Для нас вона не бранка.
Клiтемнестра
Добр
Сторінка 42
, царю.Я звикла слухатись. Хоч я не знаю
сiеi жiнки…
Кассандра А тебе я знаю:
ти мати Іфiгенii.
Клiтемнестра заслоняе обличчя покривалом.
Агамемнон (до Кассандри)
Навiщо
ти iй про се тепера нагадала?
Кассандра А нащо ти про се забув тодi,
як вiддавав свою дочку на жертву
розгнiванiй богинi? Ти забув,
хто мати Іфiгенii, хто батько.
Ти тiльки пам’ятав, що треба жертви
для того, щоб згубити нашу Трою.
Агамемнон Ти все на мене ворогуеш, бачу.
Кассандра У тебе, царю, е сильнiший ворог, –
то що тобi Кассандра?
Агамемнон Розкажи,
де ворог мiй i що мене чекае?
Я не троянець неймовiрний. Щиро
слова твоi прийму до свого слуху
i в серцi заховаю. Говори!
І вироком святим слова тi стануть
для мого дому. Все, що ти порадиш,
все я вчиню слухняно!
Кассандра Я? Тобi?
порадить маю? Та хiба ми в Троi?
Хiба се дiм Прiама?
Агамемнон (трохи з досадою)
Нi, запевне,
бо там би так не вiрили тобi!
Кассандра Менi й не треба вiрить.
Агамемнон Я образив
тебе, царiвно?
Кассандра Ти спiзнився, царю, –
було про се питати в Ілiонi.
Тепер для сих розмов немае мiсця
на цiлiм свiтi. Краще нам мовчати.
Клiтемнестра
Так еллiнка нiколи б не посмiла
озватись до царя!
Егiст (впiвголоса)
Троянська вдача
зухвала зроду. Кажуть, Андромаха
таке показуе над чоловiком,
що дивно, як вiн терпить.
Кассандра Андромаха?
Ся не була троянкою нiколи.
Давнiш – то жiнка Гектора була,
тепер – то жiнка еллiна, та й годi.
Не еллiнка вона та й не троянка.
(До Клiтемнестри.)
Так, як i ти. Ти, правда, i не жiнка.
Клiтемнестра (до Агамемнона)
І се твое бажання, царю мiй,
щоб так твою дружину зневажали?
Агамемнон (стурбований, сумний)
Коли б же се була зневага тiльки!..
Але тут, може, гiрше скрито…
(До Клiтемнестри.)
Жiнко,
чи все гаразд у нашiм домi?
Клiтемнестра
Все.
А що ж би мало трапитись лихого?
Кассандра Так мати Іфiгенii питае.
Клiтемнестра знов закриваеться.
Егiст Вже б я давно звелiв мовчати бранцi.
Кассандра Так каже той, хто звик тут буть царем
i звички тоi втратити не може,
хоча для двох царiв тiснi Мiкени.
Агамемнон Прошу, царiвно, в хату завiтати.
(До Клiтемнестри.)
Веди нас, жiнко.
Кассандра (хапае його за руку)
Стiй! Невже пора
ступати нам на шлях кривавий?
Агамемнон (до Клiтемнестри й Егiста)
Що се?
Ви як таке пророцтво зрозумiли?
Егiст Вона не важиться ступать на пурпур,
бо тямить, що не личить се рабинi.
Клiтемнестра
Вона безумна, ти ii не слухай.
Агамемнон (з тривогою, благаючи)
Царiвно! Поясни, що ти вiщуеш?
Адже тепера доля сього дому
вже зв’язана й з твоею.
Кассандра (з дивним спокоем)
Знаю, царю…
Але не вiр менi, царицi слухай,
вважай на те, що родич твiй сказав,
i не давай ваги словам рабинi.
Колись була пророчиця Кассандра, –
вона згорiла на пожежi в Троi,
слова ii пророчi спопелiли,
i вiтер iх рознiс ген-ген по морю…
Се iскорка одна була запала
сюди у серце простоi рабинi,
спалахнула на хвильку та й погасла.
(Дивиться на свою патерицю.)
Як чудно? де взялась ця патериця?
Чия вона? Нащо ся дiадема?
(Здiймае з голови дiадему i кидае пiд ноги Клiтемнестрi. Далi ламае патерицю i теж кидае додолу.)
Тепер нема нiчого вiд Кассандри.
Царице, загадай менi роботу, –
я вмiю все, окрiм пророкування.
Агамемнон (бере ii за руку i веде вперед у дiм)
Царiвна ти i завжди будеш нею.
Клiтемнестра (до Егiста пошепки)
Нам треба два мечi. Ти нагостри.
Ти бий його, а я ii потраплю.
Сильний перун i раптова злива. Клiтемнестра i Егiст спiшно йдуть i собi в дiм.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Виноски
1
Грушевський М. Пам’яти Лесi Украiнки // ЛНВ. – 1913. – Т. 64. – Кн. 10–12. – С. 10–11.
2
Косач-Кривинюк О. З моiх споминiв // Спогади про Лесю Украiнку / Упоряд., вступ. ст. та коментарi А. І. Костенка. – К.: Рад. письменник, 1963. – С. 59.
3
Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т. 11. – С. 117.
4
Цит. за: Мороз М. О. Лiтопис життя та творчостi Лесi Украiнки. – К.: Наук. думка, 1992. – С. 30.
5
Франко І. Леся Украiнка // Франко І. Зiбр. творiв: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 31. – С. 260.
6
Там само. – С. 264.
7
Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т. 11. – С. 192–193.
8
Хустина зберiгаеться в церквi Св. Петра в Римi.
9
Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1975. – Т. 1. – С. 262.
10
Там само. – С. 263.
11
Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1975. – Т. 1. – С. 263.
12
Маланюк Є. До роковини Лесi Украiнки // Маланюк Є. Книга спостережень: Статтi про лiтературу. – К.: Днiпро, 1997. – С. 205.
13
Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К
Сторінка 43
: Наук. думка, 1979. – Т. 12. – С. 16.14
Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12. – С. 56.
15
Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1977. – Т. 8. – С. 62.
16
Украiнка Леся. Зiбр. творiв: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12. – С. 378–379.
17
Без надii сподiваюсь! (лат.) – Тут i далi переклад iноземних слiв i висловiв вiд упорядника.
18
Урочисто (iтал.).
19
Весело (iтал.).
20
Тут: акорди на арфi (iтал.) – Ред.
21
Рондо (iтал.).
22
Ноктюрн (iтал.).
23
Назва строфи на сiм рядкiв (iтал.).
24
Слов’янин – раб (лат.).
