Читати онлайн “Руфін і Прісцілла” «Леся Українка»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Руфiн i Прiсцiлла
Леся Украiнка


«Руфiн i Прiсцiлла» Лесi Украiнки – фiлософська п’еса, подii якоi охоплюють складний перiод розпаду Римськоi iмперii та становлення християнства***. Головним героям твору – подружжю Руфiну та Прiсцiллi – випало жити у тяжкi часи, вони бачать моральну деградацiю суспiльства i шукають порятунку у фiлософii та релiгii. Найвiдомiшими творами авторки е поетичнi збiрки «На крилах пiсень»», «Думи i мрii», п’еси «Лiсова пiсня», «Одержима», «Бояриня», «Оргiя», «Блакитна троянда», «Кассандра», «Камiнний господар» тощо. Леся Украiнка – видатна украiнська письменниця, перу якоi належить низка генiальних творiв, для ii iдiостилю характернi посилений психологiзм та фiлософiчнiсть у поеднаннi з сугестiею.





Леся Украiнка

РУФІН І ПРІСЦІЛЛА





ДІЯ 1


ОСОБИ 1 ДІЇ:

Руфiн Емiлiй – молодий римлянин значного роду.

Прiсцiлла – його жiнка, християнка.

Аецiй Панса – ii батько, значний римлянин, дiдич.

Кай Летiцiй – префект, Руфiновий приятель.

Парвус – християнин невiдомого роду-племенi.

Сервiлiя – римлянка, плебеянка.

Раб – в Руфiновiй господi.

Драма дiеться в II в. по р(iздвi) Х(ристовому).

Атрiум в домi Руфiновiм: велика гарна свiтлиця з квадратовим басейном посерединi (impluvium) i такою ж великою незакритою кватиркою в стелi над ним (compluvium). Коло басейну простий хатнiй олтар без статуй. До свiтлицi притикае скiлька бiчних кiмнат, вiддiлених вiд неi не дверима, а важкими запонами з дорогих тканин; простiнки межи завiсами прикрашенi малюванням та погруддями фiлософiв на високих пiдставках. В глибинi свiтлицi широкий з розсуненими запонами вхiд до чималоi i гарно врядженоi кiмнати (tablinum), де видно багато сувоiв пергаменту, таблиць i т. п., що робить кiмнату подiбною до бiблiотеки; на заднiй стiнi таблiну е ще дверi, теж одкритi. По обидва боки таблiну широкi та короткi сiни провадять у внутрiшнiй двiр – перистиль. З атрiума видко крiзь сiни та крiзь дверi таблiну той перистиль з колонадою навколо нього, ставок посеред нього з квiтником та з декоративними ростинами. Сцена уряджена так, що атрiума видко тiльки половину, через те iмплювiум приходиться на авансценi, таблiн же i сiни в перистиль через те не дуже вiдсуненi в глибину. Пiд час дii входиться до атрiума через перистиль сiньми, а не з бiчних кулiс.

В атрiумi в чимало скамничок, ослонiв, дзигликiв, столикiв, ваз на пiдставках, що робить свiтлицю оздобною та захисною, хоч вона й не надмiру розкiшна.

Смеркае. Руфiн сам. Нетерпляче ходить по атрiумi. Часом виходить у перистиль i дивиться вбiк на вулицю. В його поводiннi видко не тiльки нетерплячку, але й тривогу.

На порозi сiней, що ведуть з перистиля, показуеться Прiсцiлла, закутана в велике, з грубоi тканки, покривало, вона його скидае, увiйшовши, i ii суворо проста одежа кидаеться в вiчi дивним контрастом супроти оздобноi оселi та й коштовного, хоч i благородно простого патрицiанського убрання самого Руфiна. В руках у Прiсцiлли маленька лампочка (люцерна).

Руфiн (кидаеться iй назустрiч. З докором, в якому бiльше чутно бiль, нiж досаду).

Прiсцiлло! як же можна?..

Прiсцiлла (спокiйно).

Що, Руфiне?

Руфiн.

Ти знов була сьогоднi в катакомбах?

Прiсцiлла (трохи помовчавши).

Якби могла промовчати – охоче
промовчала б на се твое питання,
але ще бiльше, нiж оця люцерна,
мене перед тобою зрадить щирiсть.

(Становить люцерну на один з постаментiв.)

Неправди я казать тобi не хочу,
а правду перемовчать не здолаю:
так, я була сьогоднi в катакомбах
i завтра знов пiду, як тiльки ти
менi того не заборониш.

Руфiн.

Люба,
ти знаеш, я нiколи не вживаю
супроти тебе нi тiеi сили,
яку менi дала сама природа,
нi того права, що дае закон.
Менi бридка слухнянiсть поневолi, —
я ж не рабиню взяв собi за жiнку.

Прiсцiлла.

У Римi небагато чоловiкiв
таких, як ти, а може, ти единий
на цiлий Рим. Я тямлю се й цiную.
Бог, – всевидющий свiдок почуваннiв,
всю вдячнiсть мого серця бачить ясно,
i чей же вiн менi колись поможе
ту вдячнiсть виявить супроти тебе.
А поки що – коли б ти знав, як тяжко
менi невдячною здаватись…

Руфiн.

Годi,
лишiмо се, не вдячностi я хочу,
та й нi за що тут дякувать…

(Збентежено.)

Прiсцiлло!
дружино мого серця… я не можу
нiяким словом вимовити страху,
тривоги тоi злоi, що, мов яструб,
кривавить, мучить, роздирае серце
за кожним разом, як ти там буваеш.

Прiсцiлла (лагiдно).

Чого ж, мiй друже, так уже боятись?

Руфiн.

Вже те одно, що ти так пiзно ходиш
шляхом тим Нументанським[1 - Нументанський шлях – дорога, що йшла з Рима в напрямку мiста Нументум (Номентум).], те вже страшно.
То шлях непевний, – всякий люд бродячий,
усяке розбишацтво там бувае,
а ти смерком iдеш, самотня жiнка…

Прiсцiлла.

Нащо розбiйникам мене займати?
Тепер я не подiбна до багачки,
та й якби мала що, дала б охоче
усякому, хто б мав потребу в грошах, —
то що ж менi б

Сторінка 2

ятися розбою?

Руфiн.

Жiнкам страшний не той розбiй, що прагне
срiбла чи злота…

Прiсцiлла.

Може, се й гординя, —
нехай господь простить менi за неi! —
але менi здаеться, що зайняти
не зважився б мене гульвiса жаден,
коли б я тiльки глянула на нього
проникливо й одважно в самi очi.

Руфiн.

Се виховання справжньоi матрони
i прирожденна чистота натури
тобi таке говорять, та обачнiсть
менi отак впевнятись не дае.
Я б спокiйнiший був, якби з тобою
був провожатий.

Прiсцiлла.

В нас нема звичаю
ходити з слугами на сi зiбрання.

Руфiн.

Я не про слуг кажу… я б сам ходив…

Прiсцiлла.

Але ж, мiй друже… прикро се казати…
та що ж… ти знаеш сам… ти там чужий…

Руфiн (гiрко).

Я знаю, я чужий… та я б лишився
стояти за порогом катакомбiв
так, як стою вже здавна за порогом
душi твоеi, тiльки ж боронити
тебе хоч до порога я здолаю,
дарма, що я чужий…

Прiсцiлла.

Прости менi,
не хтiла я тебе вразити словом.
Я знаю, ти здолаеш боронити,
а хто ж тебе самого оборонить?

Руфiн.

Мене? Я хтiв би знати, хто посмiе
напасти на Руфiна?

Прiсцiлла.

Хто? – Закон.
Коли побачить хто й подасть до суду,
що ти вчащаеш на нiчнii збори
громади потайноi, – не вборонить
тебе нi зброя, нi одвага знана,
нi рiд патрицiанський… О Руфiне!
не можу я такого допустити!..

Увiходить раб, вносить свiтло i говорить, наче мiж iншим, байдужим голосом.

Раб.

Там чоловiк якийсь прийшов до панi.

Руфiн.

До мене, може?

Прiсцiлла (тихо до Руфiна).

Певно, хто з братiв.

Руфiн (до раба).

Веди сюди, се ти не розiбрав.

Раб iде, мимрячи щось тихо про себе. Увiходить Парвус.

Парвус.

Мир сьому дому!

Прiсцiлла.

Мир тобi, мiй брате!
Чом ти не був на службi божiй?

Парвус (пошепки).

Що ж се?
Хiба Руфiн вже наш?

Прiсцiлла.

Ще нi, на жаль.

Парвус.

Так що ж ти так одверто?

Прiсцiлла.

Чоловiк мiй
не зрадив ще нiкого i не зрадить.
Як ти непевний, то й менi не вiр, —
нiчого я не крию вiд Руфiна.

Руфiн.

Та я пiду, щоб вам не заважати.

Парвус.

Нi, все одно. Гадаеш, я за себе
злякався, як спинив твою жону?
Я дбав за спiльну справу. Що ж до мене,
я iдолянам не вступаю з шляху,
не час тепер мовчати. В нас тепер
iде свята вiйна за оборону
небесноi держави, i боротись
ми всi за неi мусим до загину,
хто чим здолае, – хто вогнистим словом,
хто вчинками проречистими. Горе
байдужому! Лиху полову спалить
господь своiм вогнем.

Руфiн.

Лиха полова,
то се, либонь, – такi, як я?

Парвус.

Із Савла
бог Павла виявив[2 - Із Савла бог Павла виявив… – За релiгiйними легендами апостол Павло перед тим, як стати ревним послiдовником Христа, був язичником, лютим ворогом християнства i звався Савлом.], то й над тобою
ще, може, бог колись покаже чудо.

Руфiн.

Сказати правду, я не бачу дива
нiякого в настаннi Павла з Савла.
Все, що менi доводилось читати
з листiв сього тарсiйського рубаки[3 - …з листiв сього тарсiйського рубаки… – В мiстi Тарсi народився i провiв свое дитинство апостол Павло (Савл). Приписуванi йому так званi послання – звернення до християнських громад, насправдi були написанi пiзнiше рiзними авторами.],
упевнило мене, що не змiнилось
нiчого в ньому пiсля того «чуда»,
крiм лiтери единоi в iменнi.

Прiсцiлла.

Що ти говориш?!

Руфiн.

Тiльки думку щиру.
Адже в його листах, у кожнiм словi,
загонисту вояцьку вдачу видно:
вiн словом бив, немов вояк мечем,
дарма що про любов умiв балакать.
Вiн бешкети чинив за справу вiри,
немов преторiанець за образу
орла iмперii, – едина змiна,
що знак ягняти став замiсть орла…

Прiсцiлла.

Се змiна не мала… ти мало знаеш
апостоловi твори, щоб судити.

Парвус.

Вся ваша iдолянська красномовнiсть,
усе письменство ваше – порох, цвiль
проти писання праведникiв божих, —
ти iх коли читав?

Руфiн.

Признатись мушу:
менi не до душi писання ваших
учителiв. Мене той стиль простацький,
безладдя в доказах i рабство думки
аж до живого серця порива!

Парвус.

Якби ти прочитав хоч би оце,

(показуе на рукопис)

то, певне б, не одваживсь так казати.

Руфiн.

Що ж се за твiр?

Парвус.

Се лист один… вiдповiдь
фiлософовi Цельзовi од нас[4 - вiдповiдь / фiлософовi Цельзовi од нас – йдеться про трактат Орiгена «Проти Цельса». Орiген (182..185–251..255 рр.) – вiдомий апологет раннього християнства, пiзнiше визнаний еретиком. Довiдка про нього та росiйський переклад трактату – в бiблiотецi Якова Кротова.Трактат написано десь у 244..249 рр. Книга Цельса не збереглась, вона вiдома тiльки з цитат Орiгена. Про самого Цельса теж не збереглось нiяких вiдомостей, окрiм тих, що подае Орiген (а вiн, у свою чергу, не дуже добре уявляв собi особу свого опонента). Згiдно припущень, Цельс був сучасником iмператора Марка Аврелiя i написав свiй твiр у

Сторінка 3

77..178 рр.Коли се правда, Орiген зiбрався з вiдповiддю допiру через 70 рокiв, коли це стало безпечним. (Так i Володимир Солоухiн заходився критикувати погляди Володимира Ленiна через оцi 70 рокiв).Отже, натяк на Орiгена е сильним анахронiзмом у драмi, яка в цiлому вiдноситься до 2 половини 2 ст. н.е. (умовно можна вiднести ii до доби гонiнь на християнство за Марка Аврелiя). Я витратив на читання Орiгена рiвно стiльки ж часу, що й Руфiн, але нiяких особливо лайливих виразiв проти особи Цельса не знайшов.].
Прiсцiлла се переписати мае.
Я iй лишу, то можеш прочитати.

Руфiн.

Я дуже високо цiную Цельза
i думаю, що навiть вороги
йому вiдмовить шани не повиннi,
бо твiр його не пахне нi болотом,
нi кров’ю, як здебiльшого бувае
у ваших супротивникiв. Се ж правда?

(Не завважаючи, що Прiсцiлла й Парвус вмисне перемовчали.)

Дозволь менi поглянуть на листа.

(Бере у Парвуса рукопис, читае кiлька хвилин, потiм – до Прiсцiлли.)

Скажи, Прiсцiлло, ти читала сее?

Прiсцiлла.

Єпископ нам усiм читав уголос.

Руфiн.

Не розумiю, як могла ти взятись
сю погань переписувать.

Прiсцiлла.

Руфiне!

Руфiн.

Та як же маю я назвать болото
як не болотом? Тут уже немае
i того талану, що в листах Павла
усе-таки просвiчуе крiзь нелад,
i грубу форму, й забобони всякi.
Тут доказу нi одного. Нi факту,
нi рацii поважноi, все «чуда»
такi, як перегiн в свиней бiсiв,
та ще якiсь рогатi силогiзми,
позиченi в софiстiв з передмiстя.

Парвус.

Що з того, що у Цельза тii «факти»
нанизанi на ниточку, мов перли
дешевi на торзi, – вони фальшивi!

Прiсцiлла.

Що з тих «поважних рацiй», як не можуть
вони нi одного створити дива
у людських душах так, як то створили
перекази чудовi галiлейськi,
що цвiтом невмирущим зацвiли
серед пустинi людського невiрства?

Руфiн (все дивлячись у рукопис).

Ти ж тiльки слухай, що се за слова

(читае)

«гадючий виродку», «нащадку пекла»,
«душе смердяча»…

(Опускае рукопис.)

бридко вимовляти.
Наперчено, немов погана юшка!
То се така лагiднiсть християнська?
То се така свята премудрiсть ваша?

Парвус.

Нi, се такий вогонь святого гнiву!
Нi, се таке святе безумство вiри,
що не дае нам, християнам, бути
такими, як фiлософ Цельз премудрий!

Прiсцiлла.

Вiн справдi нi холодний, анi теплий,
як дерево, сухий, зовсiм нiякий.

Парвус.

Волiю я мучителя Нерона
над ворога такого, що вбивае
не тiло, тiльки дух, що роз’iдае
нам вiру нишком, наче мiль одежу.
Нерон – той був великий виноградар
в саду господнiм, кетяги достиглi
давив, i з iх кровi вино робилось,
насичене ферментами новими.

Руфiн.

Великий жаль, що стiльки кровi ллеться
за вашу вiру, бо добра не вийде,
вино ще грае, а вже оцтом чути.
Я певен, що пожар великий Риму
не християни вдiяли, та, може,
вони пожар готують нам ще бiльший.
Усе, що нам лишилося вiд славних
часiв колишнiх, все та вiра спалить
i попiл рознесе на штири вiтри.

Парвус.

На пожарищi свiт новий настане.

Руфiн.

Чи в тому свiтi буде й Рим новий?

Парвус.

О нi, не Рим, новий Єрусалим.

Руфiн.

І се тебе так тiшить? Хто ж такий ти?
Юдей, римлянин?

Парвус.

Нi. Я християнин
i бiльш нiким не хочу буть.

Руфiн.

Се видно.
Чи й всi такi в новому свiтi будуть?

Парвус.

Авжеж, ми всi там будем громадяни
небесноi держави, а не Риму,
i не Афiн, i не Александрii,
чи як там звуться ще столицi людськi.

Руфiн.

Ну, не хотiв би я дожить до сього!

Парвус.

Там будуть праведнi, воскреслi з мертвих,
а не такi, як ти.

Руфiн.

Нехай i так.
Доволi з мене, що тепер я бачу.
Як далi пiде так, ми хутко станем
чужинцями у нашiм рiднiм краю,
вигнанцями з небесноi держави,
бо iй нема на нашiм свiтi мiсця,
та й ми дiстатися туди не можем,
де перше треба вмерти, щоб ожити,
i втратити зовсiм подобу людську,
щоб статися не людьми й не богами,
а чимсь таким, як тiнь, як дим, як пара.

Прiсцiлла.

Таким, як дух, безгрiшний, чистий дух.

Парвус.

Без марних клопотiв, без людських злиднiв.
Не будуть там нi сiяти, нi жати…

Руфiн.

Поки новий Єрусалим настане,
то Рим пiде в старцi, бо ваша вiра
зруйнуе працьовитiсть, а жебрацтво
в честь уведе, хоч i не дасть загоди
голоднiй чернi, тiльки роздратуе.

Прiсцiлла.

Се ти говориш так, бо не збагнув,
що значить боже царство – тут настане
не цезарям свавiльним панування,
а боговi единому.

Руфiн.

Наступить
той бог единий нам усiм на шию,
мов схiдний деспот. Нi, вже я волiю
державу навiть цезарiв найгiрших, —
хоч я республiканець, як ти знаеш.
Волiю щиро пантеон великий,
де мiститься республiка весела
богiв Еллади гарноi, що стали
в Італii сенатом при народi
богiв латинських мудрих, працьовитих.
Юпiтер не цураеться з’явитись
Серапiсом в Єгиптi чи Аммоном,
Ве

Сторінка 4

ера подае Астартi руку
так, як сестра сестрi.

Парвус.

О, сим не трудно
погодитись, бо всi вони, злi духи,
однаково злочиннi та розпуснi,
iм легко в згодi жить.

Руфiн.

Так, мир i згода,
гармонiя небесна панувала
в великiм пантеонi. Поки дух
юдейського народу, мстивий, заздрий,
дав невидимий меч своему сину
Ісусу з Назарета. З того часу
порушилась гармонiя всесвiтня
на небi й на землi. Не видно краю
великiй боротьбi, що перейшла
на землю з неба, вiд богiв на люди.

Парвус.

Їй буде край, коли той пантеон
до пiдмурiвку знищить божа сила.

Руфiн.

А пiдмурiвок?

Парвус.

Стане олтарем
единому.

Руфiн.

Олтар серед руiни!..
Се iдеал небесноi держави?

Парвус.

Так мусить буть. Не може помиритись
вода з олiею.

Руфiн.

Поки вогонь
олiю спалить, випарить всю воду
i цiлий свiт оберне у пустиню.

Парвус злорадо всмiхаеться.

Прiсцiлла.

А звiдки ж ти рятунку свiту ждеш?
Таж ти не поклоняешся вiддавна
нiкому з тих богiв, що в пантеонi.

Руфiн (показуе на бюсти фiлософiв).

Ось постатi, яким я поклоняюсь
i поклонятимусь довiку.

Парвус.

Сii?
Зникомiй тiнi краще поклонятись,
заблуканцi-кометi, нiж таким.

Руфiн.

Вони блукали, правда, як i всякий
одважний, хто нових краiв шукае.

Прiсцiлла.

Де ж край блуканню мандрiвноi думки?
Де дно в розумуваннi? Де котвиця,
куди ти кинеш i за що зачепиш
ту котву, щоб спинити корабель,
утомлений одчаем безбережжя?

Руфiн.

Нам рано ще котвицi закидати.
Нехай тяжка й трудна мандрiвка наша,
але ж вона не так-то ще i давня,
щоб думати про край i береги.
Хто втомлений, хай спиниться з Платоном,
Зеноном, Епiкуром або з iншим
ловцем коштовних перел моря думки,
а вiдпочивши з ними, хай рушае
вiд них знов далi з вдячною душею.

Парвус.

Ну i куди ж вiн припливе нарештi?

Руфiн.

Якби ми знали се, нащо б i плисти?
В таких мандрiвках тiльки невiдоме
нам може стати за мету.

Парвус.

А… так!
Ну то пливiть собi на бездорiжжя,
сказати просто – на погибель душ!
Ви самохiть вiдкинули котвицю,
подану вам небесною рукою,
свавiльно поминули певну пристань,
що вам отець предвiчний урядив,
i на маяк, поставлений високо,
до зору всiм, заплющили ви очi, —
так вартi ж ви, щоб вас розбили скелi
пiдводнi i безодня поглинула!

(Розпалюеться все бiльше.)

Так вартi ж ви, щоб вас пожерли змii
i лютi чуда-юда океану!
О, як душа моя в долонi плеще,
ввижаючи погибель нечестивцiв!

Руфiн (до Прiсцiлли).

Любити ворогiв по-християнськи
зовсiм не так вже трудно, як я бачу.

Парвус.

Христос дав не саму любов, а й меч!

Прiсцiлла (значно збентежена).

Ненавидить вiн тiльки слiпоту,
а не слiпих…

Руфiн.

Не поясняй, Прiсцiлло.
Вiн досить сам сказав. Я розумiю.

(До Парвуса.)

Мiй гостю, щоб тебе не дратувати,
волiю я розмову залишити
про сi матерii.

Парвус.

Та я вже йду,
менi немае часу на балачки.
Прощай, Прiсцiлло.

Прiсцiлла.

Постривай, а лист?

Парвус.

Ти ж переписувать, либонь, не будеш.

(Скоса поглядае на Руфiна.)

Прiсцiлла.

Чому? я завтра все перепишу.

Парвус (з притлумленим сарказмом).

Таж чоловiк твiй стилю не вподобав.

Прiсцiлла (мовчки ховае рукопис пiд покривало).

Чи хто вже переписував?

Руфiн, мовчки вклоняючись, виходить у свiй таблiн i засувае завiси на дверях.

Парвус.

Аякже,
Рената, Прiск, Альбiна – всi по разу,
а я аж двiчi.

Прiсцiлла.

Двiчi можу й я.

Парвус.

От i гаразд. Сiм спискiв. Розiшлемо
церквам, та й Цельзовi до рук один.
Цiкавий, як то вiн цей «стиль» вподоба!
Ха-ха-ха-ха!.. Зостанься з богом, сестро!

Прiсцiлла.

Хай бог провадить.

Парвус виходить через боковий вихiд. Прiсцiлла сама його виводить.

Руфiн (виходить).

Вже пiшов той «брат»?
Чи в вас в громадi всi такi?

Прiсцiлла.

Вiн гострий,
та тiльки на словах, в дiлах вiн добрий,
вiн справжнiй християнин.

Руфiн.

Так, я вiрю…
За сценою якийсь радiсний гомiн.
Стривай! Се що?
Ідуть обое в перистиль.

Прiсцiлла (бачить когось за сценою).

Мiй татко!.. Любий тату!
От несподiвано! так пiзно!

Аецiй Панса (батько Прiсцiллин увiходить).

Шлях не близький,
я рано вибрався. Здоров, Руфiне!

Вiтаються.

Руфiн.

Вiтай, коханий тестю. Певне, день сей
щасливий надто, що тебе я бачу
уперше в себе в хатi.

Аецiй Панса.

Пробачай,
все досi я щадив старii костi,
а се не втерпiв, мусив вас одвiдать.
І так зрадiв, як вас побачив поруч.
Питаю: «Де дочка?» – «Там, – кажуть, —
з мужем». Хвала богам! Од серця вiдлягло.

Руфiн i Прiсцiлла переглянулись, трохи здивованi.

Прiсцiлла.

А що ж тобi гнiтило серце, тату?

Аецiй Панса.

Та так, були там поголоски рiзнi…

Руфiн.

Якi? про нас?

Аецiй Панса.

Та нiби так… про вас…

Руфiн.

Сторінка 5

Не розумiю!..

Аецiй Панса.

Щось там гомонiли,
немовби ви розлуку мали брати.

Руфiн.

Розлуку? Ми?

(Глянув на Прiсцiллу, тая мимохiть схопила його за руку. У Руфiна гнiвний вираз хутко змiняеться в смiх.)

Аецiй Панса (пильно дивиться то на дочку, то на зятя, потiм обличчя його роз’яснюеться добродушним усмiхом).

Тепер я бачу: брешуть.
Найкраще так, побачити на очi,
тодi нiяким брехням не повiриш.
А то балакали…

Руфiн.

Що, власне?

Аецiй Панса.

Рiзне…
що ти ii менi вернути хочеш,
бо знеохотився бездiтним шлюбом…
То знову, що вона тобi не вiрна,
кудись по ночах ходить…

Прiсцiлла бентежиться.

Руфiн.

Ну, дарма,
не варто нам про тее говорити,
що там вигадують знiчев’я люди.
Нам цiкавiше знати, як живеш ти,
чи все гаразд у хатi й в господарствi?

Аецiй Панса.

Хвала Церерi й Вестi, все гаразд.
Лиш так, сказати правду, невесело
при старощах вдовцевi, ще й вiддавши
вiд себе одиначку.

Руфiн.

Я б за щастя
вважав, якби ти в мене оселився.

Прiсцiлла.

Ми ж, таточку, давно тебе просили.

Аецiй Панса.

Е нi, не вдався я до того зроду,
щоб тут у Римi жити. Не тепер
менi й звикати. Вам що iнше, звiсно,
ви молодi, – тебе, Руфiне, слава,
шаноба людська вабить, а тобi

(кладе Прiсцiллi руку на плече)

либонь, пiсля сiльськоi глушини
Рим очi ослiпив. По правдi, зятю,
тебе вона уборами руйнуе?

Руфiн.

Нi, батьку. Ми обое бiльше вдома,
при хатньому багаттi сидимо.

Аецiй Панса.

Дочку за се хвалю. Вона у мене
поведена по-старосвiтськи: вдома
найкраще мiсце жiнцi. А тебе
за се хвалить не можу, – ти повинен
ще послужити Римовi чимало,
щоб заробити право на спочинок.
Се я тепер засiв на господарствi,
а змолоду ж i я служив державi,
хоч i не в Римi.

Руфiн.

Та… служив i я…
вже дослужив…

Аецiй Панса.

Ще рано, сину, рано!

Прiсцiлла.

В теперiшнi часи служити трудно.

Аецiй Панса.

Лiнивий служби легкоi шукае,
я за Руфiном лiнощiв не знав.

Прiсцiлла.

Вiн не лiнивий, тату.

Аецiй Панса (до Руфiна).

Не подоба
громадськоi роботи оминати,
ще хто готовий поговiр пустити,
неначе ти вступив до тоi секти,
що млявiсть прищепляе та байдужiсть,
недбайнiсть про державу i громаду.

Руфiн.

Я не боюсь нiяких поговорiв.

Аецiй Панса.

Даремне, сину. Дбати всяк повинен
про добру славу.

Руфiн.

Видно, любий тестю,
що ти давно вже в Римi не бував,
а то б ти знав, хто мае славу в Римi
i що ту славу може дати.

Раб (увiходить. До Руфiна.).

Пане,
оце прибув шляхетний Кай Летiцiй,
за пiзнiй час вiн просить пробачення.

Руфiн.

Для друзiв час не пiзнiй. Я прошу.

Кай Летiцiй увiходить.

Кай Летiцiй.

Здоров’я й щастя вам.
Руфiн i Прiсцiлла
Вiтай нам в домi.

Кай Летiцiй (до Аецiя Панси).

Панотче гiдний, радий я спiткати
тебе так несподiвано.

Аецiй Панса.

І я
випадком сим утiшений немало.

Руфiн.

Перейдем, може, до мого таблiну?

Кай Летiцiй.

Нi, вечiр теплий, в хатi душно буде.

Сiдае на мармуровiм ослонi поруч з Руфiном i Аецiем Пансою. Прiсцiлла сiдае на дзиглику окремо.

А я вже й так запаморочивсь трохи,
просидiвши вiд самого полудня
в Крiспiна Секста на обiдi.

Руфiн.

От як?
Ти був у Секста?

Кай Летiцiй.

Се тебе дивуе?
Але ж я з ним давно знайомий.

Руфiн.

Так… я знаю се…

Кай Летiцiй.

Та вiн менi казав,
що i тебе вiн в гостi сподiвався.
Здаеться, вiн ображений чимало,
що не дiждавсь тебе.

Руфiн.

Та й не дiждеться.

Кай Летiцiй.

На бенкетах Крiспiнових, се правда,
нема смаку правдивого; i сам я
тi бенкети терплю як обов’язок,
правдивоi загоди з iх не маю.

Руфiн.

Та що за обов’язок iх терпiти?

Кай Летiцiй.

Бо треба ж якось, друже, з людьми жити.

Руфiн.

Волiв би я вже без людей зовсiм,
анiж з такими.

Кай Летiцiй.

В кожного знайдеться




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Нументанський шлях – дорога, що йшла з Рима в напрямку мiста Нументум (Номентум).




2


Із Савла бог Павла виявив… – За релiгiйними легендами апостол Павло перед тим, як стати ревним послiдовником Христа, був язичником, лютим ворогом християнства i звався Савлом.




3


…з листiв сього тарсiйського рубаки… – В мiстi Тарсi народився i провiв свое дитинство апостол Павло (Савл). Приписуванi йому так званi послання – звернення до християнських громад, насправдi були написанi пiзнiше рiзними авторами.




4


вiдповiдь / фiлософовi Цельзовi од нас – йдеться про трактат Орiгена «Проти Цельса». Орiген (182..185–251..255 рр.) – вiдомий апологет раннього християнства, пiзнiше визнаний еретиком. Довiдка про нього та росiйський переклад трактату – в бiблiотецi Якова Кротова.

Трактат написано десь у 244..249 рр. Книга Цельса не збереглась, вона вiдома тiльки

Сторінка 6

з цитат Орiгена. Про самого Цельса теж не збереглось нiяких вiдомостей, окрiм тих, що подае Орiген (а вiн, у свою чергу, не дуже добре уявляв собi особу свого опонента). Згiдно припущень, Цельс був сучасником iмператора Марка Аврелiя i написав свiй твiр у 177..178 рр.

Коли се правда, Орiген зiбрався з вiдповiддю допiру через 70 рокiв, коли це стало безпечним. (Так i Володимир Солоухiн заходився критикувати погляди Володимира Ленiна через оцi 70 рокiв).

Отже, натяк на Орiгена е сильним анахронiзмом у драмi, яка в цiлому вiдноситься до 2 половини 2 ст. н.е. (умовно можна вiднести ii до доби гонiнь на християнство за Марка Аврелiя). Я витратив на читання Орiгена рiвно стiльки ж часу, що й Руфiн, але нiяких особливо лайливих виразiв проти особи Цельса не знайшов.


Поділитися в соц. мережах: