Сторінка 1

Мораль без релiгii. В пошуках людського у приматiв
Франс де Вааль


Ми звикли, що мораль притаманна винятково людинi. Ми пишаемося цим i тим, що саме моральнiсть робить нас кращими за тварин. Але що, як це не так? Що, як саме у тварин варто шукати витоки людськоi моралi? Всесвiтньо вiдомий учений-бiолог Франс де Вааль майстерно розвiнчуе всi «моральнi» стереотипи. Експериментальним шляхом науковець виявив у приматiв зародки етичноi поведiнки. Його дослiдження стали справжньою революцiею. Адже, виявляеться, шимпанзе, бонобо, собаки, слони i навiть рептилii здатнi до спiвчуття та iнших виявiв моральностi. Поряд iз захопливою розповiддю та цiкавими iсторiями автор книжки звертаеться до глибоких фiлософських питань, пов’язаних з наукою та релiгiею, iхнiм вiчним протистоянням. Книжка, написана доступно та жваво, захопить як фахiвцiв, так i широкий читацький загал.





Франс де Вааль

Мораль без релiгii. В пошуках людського у приматiв








Репродукцii картин Іеронiма Босха отриманi з файлiв, якi розмiщенi у Вiкiсховищi на умовах вiльноi лiцензii. Використанi фрагменти картин: «Сад земних насолод», «Сходження блаженного» та «Страшний Суд». Карикатура Т. Г. Гакслi, виконана Карло Пеллегрiнi, уперше була надрукована в журналi «Vanity Fair» 28 сiчня 1871 року. Усi iншi iлюстрацii – це олiвцевi та чорнильнi малюнки, виконанi автором, за винятком двох фотографiй бонобо Вiка, що вiдтворюються з дозволу фотографа Мерiен Брiкнер.



© Frans de Waal, 2013

© DepositPhotos.com / marclschauer, обкладинка, 2017

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018


* * *


Катрiн, моему улюбленому примату







Роздiл 1. Сад земних насолод


Чи е людина прорахунком Бога? Чи це Бог – прорахунок людини?

    Фрiдрiх Нiцше[1 - Friedrich Nietzsche (1889), p. 5.]

Я народився в Ден Босi, голландському мiстi, на честь якого Іеронiм Босх[2 - Також вiдоме як Гертогенбос. Мiсто, вiдоме з ХІІ столiття, е центром провiнцii на пiвднi Нiдерландiв. За життя Босха (близько 1450–1516 рр.) це було друге за розмiрами мiсто краiни пiсля Утрехта.] вибрав собi псевдонiм. Це не робить мене експертом iз творчостi цього живописця, але, зважаючи на те, що я зростав у мiстi, де на ринковiй площi стояла його статуя, я змалку полюбив його сюрреалiстичну образнiсть, символiзм i те, як вiн ставиться до мiсця людини у Всесвiтi, що перебувае пiд дедалi меншим впливом Бога.

Його знаменитий триптих, у якому скрiзь веселяться оголенi постатi, «Сад земних насолод» – данина райськiй невинностi. На середнiй панелi митець змальовуе занадто щасливу й розслаблену картину, що не вiдповiдае iнтерпретацii розпусти та грiха, про яку говорять пуританськi експерти. Вона демонструе людство, вiльне вiд провини та сорому – дii вiдбуваються або до грiхопадiння, або без нього взагалi. Для такого приматолога, як я, оголенiсть, натяки на секс i плодючiсть, численнi птахи та фрукти, а також групова динамiка – добре знайомi, вони не потребують релiгiйноi або моральноi iнтерпретацii. Босх, здаеться, зобразив нас у природному станi, водночас вiн зберiг повчальний прогноз на правiй панелi триптиха, де вiн карае не веселунiв iз середньоi частини картини, а ченцiв, черниць, ненажер, картярiв, воякiв i п’яниць. Митець не був фанатом духовенства та його жадiбностi, це пояснюе невелика деталь – чоловiк, зображений на триптиху, не бажае вiдписувати своi статки свинi, що вбрана як домiнiканська черниця. Кажуть, що цiею нещасною постаттю i е сам художник.

За п’ять столiть по тому ми й досi дискутуемо про мiсце релiгii в суспiльствi. Як i за часiв Босха, головною темою е мораль. Чи можемо ми уявити собi свiт без Бога? Чи був би цей свiт хорошим? Не варто навiть припускати, що переможцiв нинiшньоi битви мiж християнським фундаменталiзмом i наукою можна визначити доказами. Потрiбно бути доволi несприйнятливим до даних, щоб сумнiватися в еволюцii – ось чому книжки та документальнi фiльми, спрямованi на переконання скептикiв, е марною тратою зусиль. Вони кориснi для тих, хто готовий слухати, але не досягають своеi цiльовоi аудиторii. Предметом дебатiв е не стiльки iстина як така, а те, що з цiею iстиною робити. Для тих, хто вважае, що мораль виходить просто вiд Бога-творця, теорiя еволюцii вiдкривае моральну прiрву. Послухайте, як преподобний Ел Шарптон сперечаеться з покiйним гарячим прихильником атеiзму Крiстофером Гiтченсом: «Якщо у Всесвiтi немае нiякого порядку, а отже, i якоiсь iстоти, якоiсь сили, що встановила цей порядок, то хто тодi визначае, що е правильним, а що нi? Якщо немае нiкого на чолi, то немае й нiчого аморального»[3 - У 2007 роцi Ел Шарптон i Крiстофер Гiтченс проводили релiгiйнi дебати в Нью-йоркськiй публiчнiй бiблiотецi. Дивiться на сайтi www.fora.tv (http://www.fora.tv/).]. Схожi слова я чув вiд людей, якi повторюють думку героя Достоевського Івана Карамазова, вигукуючи: «Якщо немае Бога, то я можу й ближнього свого обiкрасти!»

Можли

Сторінка 2

о, це лише моя думка, але я насторожено ставлюся до будь-кого, чия вiра е единим, що утримуе його вiд огидноi поведiнки. Чому б не припустити, що наша людянiсть, у тому числi самоконтроль, що потрiбен для створення життездатного суспiльства, е чимось, що вбудовано в нас? Невже хтось справдi вiрить, що нашi предки не мали жодних соцiальних норм до того, як виникла релiгiя? Невже вони нiколи не допомагали нужденним або не скаржилися на недобросовiснi вчинки? Люди повиннi були турбуватися про функцiонування своiх спiльнот задовго до того, як виникли сучаснi релiгii, що з’явилися лише кiлька тисячолiть тому. Для бiологiв у таких часових рамках немае нiчого незвичного.






У нижньому правому кутi «Саду» Босх зобразив себе як чоловiка, який опираеться свинi, що вдягнена черницею i намагаеться спокусити його поцiлунками. Вона пропонуе порятунок в обмiн на його майно (звiдси й перо, чорнило й аркуш паперу, схожий на документ). Босх намалював «Сад» близько 1504 року, приблизно за десять рокiв до того, як Мартiн Лютер iнiцiював протест проти подiбних церковних практик.




Черепаха далай-лами

Вищевикладене стало початком блогу пiд назвою «Мораль без Бога?», опублiкованого на сайтi «New York Times», де я стверджував, що мораль передуе релiгii та що про ii походження можна багато чого довiдатися, якщо спостерiгати за нашими одноплемiнцями-приматами[4 - Цей блог був розмiщений на «The Stone» 17 жовтня 2010 року, режим доступу: http://opinionator.blogs.nytimes.com/2010/10/17/morals-without-god/ (http://opinionator.blogs.nytimes.com/2010/10/17/morals-without-god/).]. Усупереч звичним кривавим уявленням про природу тварини не позбавленi нахилiв, якi ми морально схвалюемо, i це наводить на думку, що мораль не е аж таким людським винаходом, як нам хотiлося б думати.

Оскiльки таке твердження е темою цiеi книги, дозвольте менi викласти його тези, описавши подii, якi вiдбувалися протягом тижня пiсля публiкацii в блогу, у тому числi поiздку Європою. Безпосередньо перед подорожжю я був на зiбраннi науковцiв i вiрян в унiверситетi Еморi в Атлантi, де я працюю. Приводом зустрiчi стала дискусiя з далай-ламою на його улюблену тему – спiвчуття. На мою думку, бути чуйним – чудова життева порада, тому я зрадiв темi, яку запропоновав наш почесний гiсть. Як першого учасника дискусii, мене розмiстили поруч iз ним, у морi червоних i жовтих хризантем. Менi сказали, що до нього треба звертатися «ваша святосте», а iншим говорити про нього «його святiсть» – це дуже мене заплутало, тому я вирiшив уникати будь-яких форм звертання. Один iз найшанованiших чоловiкiв на планетi зняв взуття та схрестив ноги, всiвшись у своему крiслi, та вдягнув величезну бейсболку, що за кольором пасувала до його помаранчевого вбрання. У цей час понад три тисячi людей, якi сидiли в аудиторii, уважно ловили кожне його слово. Перед тим, як я мав виступати, органiзатори ввiчливо нагадали, що нiхто з цих людей не прийшов сюди для того, щоб слухати мою промову – всi зiбралися лише для того, щоб почути перли його мудростi.

У своему виступi я проаналiзував останнi докази альтруiзму у тварин. Так, наприклад, примати добровiльно вiдчиняють дверi, щоб запропонувати компаньйону доступ до iжi, навiть якщо вони втратять через це частину своеi поживи. Мавпи-капуцини готовi знаходити вигоду для iнших. Ми можемо пересвiдчитися в цьому, якщо посадимо поруч двох мавп i влаштуемо з однiею з них обмiн рiзнокольоровими фiшками. Фiшки одного кольору винагороджуватимуть лише мавпу, з якою ми граемо, а фiшки iншого забарвлення – зразу двох приматiв. Незабаром мавпа-учасниця гри вiддаватиме вам лише «суспiльно кориснi» фiшки. І це не через страх, тому що мавпи-домiнанти (якi мають найменше причин для страху) насправдi е найщедрiшими.

Добрi справи вони також роблять спонтанно. Стара самка Пеонi живе у вiдкритому вольерi з iншими шимпанзе на польовiй станцii Центру з вивчення приматiв iменi Єркса. У днi, коли в неi загострюеться артрит i iй важко ходити та видиратися нагору, iншi самки допомагають iй. Пеонi пихкае та вiдсапуеться, коли лiзе на помiст, де мавпи збираються на сеанс грумiнгу. У цей час якась молодша самка (не родичка) пiдходить до неi ззаду та штовхае переднiми кiнцiвками ii широкий зад, доки та не вилiзе нагору i не приеднаеться до решти.

Також ми спостерiгали, як Пеонi встае та повiльно рухаеться до крану з водою, що розташований досить далеко вiд неi. Молодшi самки iнодi обганяють ii, набирають трохи води, а потiм повертаються, щоб напоiти ii. Спочатку ми не мали жодного уявлення про те, що вiдбуваеться, бо ми бачили лише те, як одна з самок торкаеться своiм ротом рота Пеонi. Проте згодом все стало зрозумiло: Пеонi широко роззявила пащу, i молодша самка виплюнула туди струмiнь води.

Такi спостереження доповнюють фактами нову область дослiджень емпатii у тварин, у якiй вивчають не лише приматiв, а й собак, слонiв i навiть гризунiв. Типовим прикладом може слугувати те, як шимпанзе втiшають засмучених (обiймаючи й цiлуючи iх). Це настiльки передбачу

Сторінка 3

ане явище, що ми документували тисячi подiбних випадкiв. Ссавцi вiдчувають емоцii одне одного та реагують на тих, хто потребуе iхньоi уваги. Саме тому люди дають прихисток у своему домi пухнастим м’ясоiдам, а не, скажiмо, iгуанам чи черепахам. Адже ссавцi здатнi на те, що не можуть рептилii, – вони дають i просять ласки, реагують на нашi емоцii так само, як ми реагуемо на iхнi.

До цього моменту далай-лама уважно слухав, а потiм пiдняв свою бейсболку, щоб перервати мене. Вiн хотiв почути бiльше про черепах. Цi тварини – його улюбленцi, бо вони нiбито несуть свiт на своiх спинах. Буддiйський лiдер поцiкавився, чи знайома черепахам емпатiя. Вiн описав, як самка морськоi черепахи повзае по берегу в пошуках кращого мiсця для того, щоб вiдкласти яйця, i тим самим демонструе турботу про свое потомство. «Що б зробила мати, якби зустрiла своiх потомкiв?» – цiкавився далай-лама. Для мене така поведiнка означае те, що черепахи запрограмованi на пошук кращих умов для iнкубацii. Черепаха рие яму в пiску вище лiнii припливу, вiдкладае яйця та засипае iх, ущiльнюючи пiсок своiми заднiми ластами, а потiм кидае гнiздо. Черепашки з’являються за кiлька мiсяцiв по тому та поспiшають пiрнути в океан пiд мiсячне сяйво. Вони нiколи не пiзнають свою матiр.

Емпатiя вимагае того, щоб кожен iз розумiнням ставився до iншого та був чуйний до його потреб. Імовiрно, вона взяла початок iз батькiвськоi турботи, такоi, як у ссавцiв, але iснують свiдчення емпатii й у птахiв. Якось я побував на науково-дослiднiй станцii iменi Конрада Лоренца в Грюнау, Австрiя, де у великих вольерах тримають воронiв. Цi птахи справляють неймовiрне враження, особливо коли сидять у вас на плечi зi своiм потужним чорним дзьобом, просто бiля обличчя! Я згадав ручних галок, яких я тримав, коли був студентом, – набагато менших птахiв iз тiеi самоi родини воронових. У Грюнау вченi спостерiгають за спонтанними бiйками воронiв i бачать, як на них реагують пернатi свiдки. Тi, хто програють, можуть розраховувати, що друзi почистять iм пiр’я або по-дружньому торкнуться дзьобом. Там, на станцii, нащадкiв лоренцевих гусей, якi вiльно пасуться, споряджають передавачами, щоб вимiряти частоту iхнього серцебиття. Оскiльки кожен дорослий гусак мае самицю, то це дае можливiсть для прояву емпатii. Якщо один птах втягуеться в бiйку з iншим, серце його партнера починае битися швидше. Навiть якщо партнер жодним чином не бере участi в бiйцi, його серце буде дуже стривожене. Птахи теж вiдчувають бiль одне одного.

Якщо i птахи, i ссавцi володiють певним рiвнем емпатii, то ця здiбнiсть, iмовiрно, походить вiд iхнiх предкiв-рептилiй. Але це не стосуеться всiх рептилiй, тому що бiльшiсть iз них не виявляють батькiвськоi турботи. Одна з найправдивiших ознак дбайливого ставлення, вважае Пол Маклiн – американський нейробiолог, який назвав лiмбiчну систему мiсцем, де живуть емоцii, – крик загубленого дитинчати. Молодi мавпи роблять це весь час: коли iх залишае мати, вони кричать, доки вона не повернеться. Вони мають нещасний вигляд, коли сидять самi на гiлцi та слiзно кричать: «Ку-у!», надувши губи та не звертаючись нi до кого конкретно. Маклiн зазначив, що бiльшiсть рептилiй, зокрема змii, ящiрки та черепахи, нiколи так не кричать.

Проте деякi малюки-рептилii таки кричать, коли вони засмученi або iм загрожуе небезпека, тож iхня мати точно про них подбае. Ви колись тримали в руках дитинча алiгатора? Будьте обережнi, бо вони мають комплект чудових зубiв, а коли засмученi, то видають крик, схожий на гортанне гавкання, який швидко змусить iхню маму вилiзти з води. Пiсля цього ви точно не будете сумнiватися, чи е у рептилiй почуття!

Я згадав про це, коли вiдповiдав далай-ламi, та сказав, що ми можемо розраховувати на емпатiю лише вiд тих тварин, якi мають якусь прихильнiсть, а це характеристика небагатьох рептилiй. Я не впевнений, що ця вiдповiдь задовольнила його, тому що йому, звичайно, хотiлося дiзнатися про черепах, якi мали набагато привабливiший вигляд, нiж лютi зубастi чудовиська з родини крокодилових. Утiм, зовнiшнiсть оманлива. Деякi члени цiеi родини обережно переносять своiх дитинчат мiж великими щелепами або на спинi та захищають iх вiд небезпеки. Інодi вони дозволяють iм навiть виривати шматки м’яса з пащi. Динозаври теж дбали про свiй молодняк, а плезiозаври (гiгантськi морськi рептилii), можливо, навiть були живородними – дарували життя одному дитинчатi у водi, як це сьогоднi роблять кити. З того, що ми знаемо, можна сказати, що чим менше потомство виводить тварина, тим краще потiм вона про нього дбатиме – ось чому ми вважаемо, що плезiозаври були люблячими батьками. Такими, до речi, е i птахи, яких наука вважае пернатими динозаврами.

Далай-лама продовжував тиснути на мене: вiн згадав про метеликiв i запитав, чи володiють вони емпатiею; тут я вже не втримався й пожартував: «У них просто немае на це часу, вони живуть лише один день!» Насправдi, коротке життя метеликiв – це мiф, але що б не вiдчували одне до одного цi комахи, я сумнiваюся, що цi почуття мають щось сп

Сторінка 4

льне з емпатiею. Водночас я не хочу применшити значимiсть того, що мав на увазi далай-лама, коли запитав мене це, – усi тварини роблять те, що буде найкраще для них i iхнiх нащадкiв. Зважаючи на це, можна висновувати, що все життя – це пiклування, можливо, несвiдоме, але все одно пiклування. Далай-лама хотiв сказати, що спiвчуття лежить в основi життя.






Небагатьом рептилiям властива батькiвська турбота, але родина крокодилових до таких належить. Самка алiгатора обережно переносить одного зi своiх малюкiв.




Мамине привiтання

Пiсля цього дискусiя перейшла на iншi теми, наприклад, як вимiряти силу спiвчуття в мозку буддiйських ченцiв, якi все життя медитують. Рiчард Девiдсон iз унiверситету штату Вiсконсин розповiв, як ченцi з Тибету вiдхилили його запрошення долучитися до нейробiологiчного дослiдження, оскiльки спiвчуття, звичайно ж, зосереджуеться не в мозку, а в серцi! Це всiх розвеселило, навiть ченцi, якi сидiли в залi, вибухнули смiхом. Але тi, про кого розповiдав Девiдсон, у чомусь мали рацiю. Пiзнiше професор виявив зв’язок мiж розумом i серцем: медитацiя про спiвчуття змушуе серце битися швидше, нiж вiд звукiв людських страждань.

Я не мiг не згадати про гусей. Крiм того, коли я сидiв там, то дивувався, спостерiгаючи за цiею перспективною зустрiччю умiв. У 2005 роцi сам далай-лама заговорив про необхiднiсть iнтеграцii науки й релiгii, коли виступав перед тисячами науковцiв на щорiчних зборах Нейробiологiчного товариства у Вашингтонi. Вiн говорив про те, наскiльки суспiльству важко встигнути за iхнiми новаторськими дослiдженнями: «Цiлком очевидно, що наше мислення в галузi моралi просто не може йти в ногу зi швидким прогресом у накопиченнi знань i зростаннi могутностi людства»[5 - Marc Kaufman, «Dalai Lama gives talk on science», Washington Post, 13 November 2005.]. Наскiльки багатонадiйним здаеться цей пiдхiд порiвняно зi спробами вбити клин мiж релiгiею та наукою!

Я постiйно думав про це, коли готувався до поiздки в Європу. Здаеться, я щойно отримав благословення i хата (довгий шовковий шарф) на шию та спостерiгав, як далай-лама сiдае у свiй лiмузин iз важко озброеними охоронцями – i ось я вже на пiвшляху до Гента, гарного старовинного мiста у фламандськiй частинi Бельгii. Культурно цей регiон ближчий до пiвденноi частини Нiдерландiв, звiдки я родом, нiж до пiвнiчноi, яку ми називаемо Голландiею. Ми всi спiлкуемося однiею мовою, але Голландiя кальвiнiстська, у той час як пiвденнi провiнцii з XVI столiття залишаються католицькими завдяки зусиллям iспанцiв, без яких у нас би не було герцога Альба та iнквiзицii. І це не дурна пародiя з фразою зi скетчiв «Монтi Пайтон»: «Нiхто не чекае на iспанську iнквiзицiю!», а справжня iнквiзицiя, яка могла затиснути вашi пальцi в лещатах, варто вам було лише засумнiватися в цнотi Дiви Марii. Інквiзиторам не дозволяли проливати кров, тож вони використовували дибу, на якiй жертв пiдвiшували, зав’язавши руки за спиною та прикрiпивши до щиколоток вантаж. Ця процедура була настiльки виснажлива, що людина швидко вiдмовлялася вiд будь-яких упереджених уявлень про зв’язок мiж сексом i зачаттям. Останнiм часом Ватикан докладае чимало зусиль, щоб пом’якшити образ iнквiзицii – наче вони не вбивали кожного еретика, а дотримувалися стандартних iнструкцiй. Проте очевидно, що езуiтам, якi очолювали цей процес, точно не завадило б пройти курси зi спiвчуття.

Ця давня iсторiя, до речi, також пояснюе, чому на цих землях марно шукати картини Босха. Бiльшiсть iз них висять у музеi Прадо, у Мадридi. Вважають, що «залiзний герцог» отримав «Сад земних насолод» 1568 року, коли оголосив принца Оранського поза законом i конфiскував усе його майно. Потiм герцог залишив шедевр своему синовi, а вiд останнього триптих перейшов у власнiсть Іспанськоi держави. Іспанцi обожнюють цього художника, якого вони називають Ель Боско. Його картини надихали Жуана Мiро та Сальвадора Далi. Коли я вперше вiдвiдав Прадо, я не мiг по-справжньому насолоджуватися картинами Босха, бо в моiй головi крутилася лише думка: «Це колонiальний грабунок!» Навiть бiльше, музей оцифрував цю картину в надзвичайно високiй якостi, й тепер кожен може «володiти» нею через Google Earth.

Пiсля лекцii в Гентi колеги-науковцi взяли мене на iмпровiзовану екскурсiю до найстарiшоi у свiтi зоологiчноi колекцii бонобо, що бере свiй початок у Антверпенському зоопарку, а тепер перебувае в парку тварин Планкендаль. Зважаючи на те, що цi бонобо е уродженцями колишньоi бельгiйськоi колонii, немае нiчого дивного в тому, що iх можна побачити в Планкендалi. Вивезення зразкiв iз Африки, мертвих чи живих, – це теж свого роду колонiальний грабунок, але без нього ми б нiколи не дiзналися про цю рiдкiсну мавпу. Їi вiдкрили 1929 року в музеi неподалiк, коли нiмецький анатом витер пил iз маленького круглого черепа, що був пiдписаний «молодий шимпанзе», i впiзнав у ньому дорослу тварину з незвично маленькою головою. Анатом швидко оголосив про новий пiдвид. Проте згодом його вiдкриття затьмарила бiльш серйозна заява америка

Сторінка 5

ського анатома про те, що в нас у руках – абсолютно новий вид, анатомiя якого разюче подiбна на людську. Бонобо мають бiльш витончену будову тiла та довшi ноги, нiж будь-яка iнша мавпа. Вид вiднесли до того самого роду, Pan, що й шимпанзе. Протягом усього свого довгого життя цi науковцi демонстрували, яку силу мае наукове суперництво, так i не домовившись про те, хто першим зробив це iсторичне вiдкриття. Я був у залi, коли цей американець встав посеред симпозiуму, присвяченому бонобо, i голосом, що тремтiв вiд обурення, заявив, що його вiдкриття «привласнили» пiвстолiття тому.

Проте нiмецький науковець писав нiмецькою, а американський – англiйською, тож здогадайтеся, чию iсторiю частiше цитують? Багато мов опинилися в скрутному становищi через розширення впливу англiйськоi, але я з задоволенням теревенив голландською, яка, незважаючи на десятилiття життя за кордоном, першою злiтае з моiх вуст. Поки молодий бонобо розгойдувався на мотузцi, то зникаючи, то з’являючись у полi зору та привертаючи нашу увагу ударами по склу, ми зауважили, наскiльки його вираз обличчя нагадував людський смiх. Вiн веселився, особливо тодi, коли ми вiдстрибували вiд вiконця та вдавали переляк. Тепер нам складно уявити, що цих представникiв роду Pan можна переплутати. Існуе вiдома фотографiя американського експерта Роберта Єркса, на якiй зображенi двi молодi мавпи на колiнах – обох вiн вважав шимпанзе. Це було до того, як свiт дiзнався про бонобо. Єркс зазначав, що одна з цих мавп була набагато чуйнiшою та бiльш здатною до емпатii, нiж iнша, та, можливо, розумнiшою. Назвавши цього самця «людиноподiбним генiем», вiн написав книжку «Майже людина» («Almost Human»), яку присвятив здебiльшого тому шимпанзе. Вiн не знав, що насправдi мав справу з одним iз перших бонобо, який потрапив на Захiд.

Колонiя Планкендаля вiдразу ж показуе, чим вона вiдрiзняеться вiд колонii шимпанзе – нею керуе самка. Бiолог Джероен Стiвенс розповiв менi, що атмосфера в групi стала бiльш розслабленою пiсля того, як альфа-самицю, що давно була головною «залiзною ледi», вiдправили до iншого зоопарку. Вона вселяла жах в iнших бонобо, особливо самцiв. У новоi альфи характер був кращий. Обмiн самицями мiж зоопарками – нова позитивна тенденцiя, що вiдповiдае природному способу життя бонобо. У дикiй природi сини залишаються зi своiми матерями до зрiлого вiку, у той час як дочки мiгрують.






Пiд час еволюцii людини прямоходiння вимагало довших нiг. З усiх мавп саме в бонобо пропорцiя мiж руками та ногами найбiльше подiбна до пропорцii нашого предка ардипiтека (малюнок не в масштабi – сучасна людина вища, нiж усi, хто на зображеннi).



Протягом багатьох рокiв зоопарки обмiнювалися самцями, викликаючи цим катастрофу за катастрофою, тому що самцiв бонобо цькують за вiдсутностi матерi. Цi бiдолашнi самцi часто опинялися в iзоляцii, поза виставковим простором, бо тiльки так можна було захистити iхнi життя. Якби ми залишали самцiв iз матерями i виявляли повагу до iхнiх зв’язкiв, то вдалося б уникнути багатьох проблем.

Усе це свiдчить про те, що бонобо аж нiяк не янголи миру, а ще доводить, наскiльки самцi е «матусиними хлопчиками», що викликае несхвальну реакцiю. Деякi чоловiки почуваються ображеними, коли дiзнаються про матрiархальних мавп iз «безхарактерними» самцями. Пiсля лекцii в Нiмеччинi один вiдомий старий професор, який був у залi, гаркнув: «Вас iст не так iз цими самцями?» Така вже доля в бонобо: вони увiрвалися на наукову сцену в той час, коли антропологи та бiологи зосередили всю увагу на насильствi та вiйнах, а отже, навряд чи були зацiкавленi в мирних родичах-приматах. Оскiльки нiхто не знав, що з ними робити, бонобо швидко стали «бiлими воронами» в книжках про еволюцiю людини. Один американський антрополог зайшов так далеко, що просто порадив колегам iгнорувати iх, мовляв, вони все одно вимруть[6 - Закликаючи звертати бiльше уваги на шимпанзе, нiж на бонобо, Мелвiн Коннер писав: «І в будь-якому разi шимпанзе перебувають у набагато кращому становищi, нiж бонобо, якi вже близькi до вимирання» (Melvin Konner (2002), p. 199).].

Заявляти про неминучу загибель якогось виду – це екстраординарно. Що не так iз бонобо? Вони погано адаптуються в середовищi? Проте вимирання нiяк не пов’язано з первiсною пристосованiстю виду. Додо чудово жили на островi Маврикiй, доки там не висадилися моряки та не виявили, що цi птахи, якi не вмiють лiтати, е легкою (хоча й огидною на смак) здобиччю. Так само й усi нашi предки, мабуть, були непогано пристосованi до середовища, але жоден iз них не дожив до цих днiв. Чи слiд нам перестати звертати на них увагу? Але ж ми цiкавимося ними й далi. ЗМІ божеволiють щоразу, коли науковцi знаходять хоча б малесенький слiд нашого минулого, i ця реакцiя пiдiгрiваеться тим, що скам’янiлi знахiдки отримують iмена, наприклад Люсi й Ардi.

Я симпатизую бонобо тому, що контраст iз шимпанзе збагачуе уявлення про еволюцiю людини. Вони доводять, що нашому роду були властивi не лише чоловiче домiнування i ксенофобiя, а й любов до га

Сторінка 6

монii та чуйнiсть до iнших. Оскiльки еволюцiя вiдбуваеться як за чоловiчою, так i за жiночою лiнiею, то немае жодних пiдстав вимiрювати прогрес людства лише тим, в якiй кiлькостi битв чоловiки перемогли iнших гомiнiнiв[7 - Термiн «гомiнiн» – нова назва для людей i iхнiх двоногих предкiв; ранiше вживався термiн «гомiнiд».]. Нам не завадило б уважнiше поглянути на жiночий бiк нашоi iсторii, як i на секс. Із того, що нам вiдомо, ми не завоювали iншi групи гомiнiнiв, а витiснили iх радше завдяки любовi, нiж вiйнi. Сучаснi люди носять у собi ДНК неандертальцiв, i я не здивуюся, якщо виявиться, що ми маемо в собi гени й iнших гомiнiнiв. Якщо так думати, то шлях розвитку бонобо не здаеться вже аж таким чужим.

Залишивши позаду цих сумирних мавп, я зупинився в зоопарку Арнема (Нiдерланди), де колись починав свою кар’еру, вивчаючи iншi види роду Pan. Тому нiмецькому професоровi, який не мiг стримати свое обурення щодо бонобо, сподобалися б шимпанзе, бо в них правлять самцi, якi постiйно борються за свое мiсце. Вони мене так вразили, що я написав про iхнi плiтки та iнтриги книжку «Полiтика шимпанзе» («Chimpanzee Politics»). Коли я був студентом, то почав читати Нiкколо Макiавеллi, щоб зрозумiти те, чого не могли менi пояснити пiдручники бiологii. Одного з головних чоловiчих героiв цього бурхливого перiоду, що завершився чотири десятилiття тому, вбили, коли я ще працював там. Ця подiя досi переслiдуе мене, не в останню чергу через те, що нападники в огидний спосiб видалили його яечка. Іншi самцi з часом повмирали, але зараз у цiй колонii живуть iхнi дорослi сини, якi схожi на батькiв не лише своiм незворушним виглядом, а й голосом, коли вони ревуть або кричать. Шимпанзе мають вiдмiннi голоси: менi вдавалося розрiзнити усiх 25 мавп лише за iхнiми криками. Я вiдчуваю себе як вдома з цими приматами i вважаю iх абсолютно чарiвними. Проте я нiколи не тiшив себе iлюзiями щодо того, якi вони «милi», навiть якщо й здаються такими для бiльшостi людей. Вони дуже серйозно ставляться до боротьби за владу та готовi вбити своiх суперникiв. Те, що вони iнодi вбивають людей або обгризають iхне обличчя (як це бувало з домашнiми шимпанзе в США), – це те, чого насправдi варто очiкувати, коли ви створюете для дикоi тварини ситуацiю, у якiй наш слабкий вид може викликати в неi сексуальнi ревнощi або бажання стати домiнантом. Один дорослий самець шимпанзе мае настiльки добре розвиненi м’язи (не кажучи вже про гострi, мов кинджали, зуби та сильнi чотири «руки»), що навiть команда з п’ятьох здоровенних чоловiкiв не зможе його втримати. Шимпанзе, якi зростають серед людей, знають це дуже добре.

Самицi, яких я знав в Арнемi, усе ще перебувають тут. Проте мене дуже вражае матрiарх колонii – Мама. Вона нiколи не мала такоi влади, як самка бонобо, що керуе колонiею, проте вона була альфою серед самиць, коли я там працював. У своему розквiтi сил Мама була активним гравцем у чоловiчiй боротьбi за владу. Вона згуртовувала пiдтримку самиць навколо того чи iншого самця, i той ставав ii боржником, якщо йому вдавалося дiстатися нагору. Цей самець намагався зробити все, щоб ii прихильнiсть не зникла, бо, якщо Мама вiдверталася вiд нього, його кар’ера могла завершитися. Мама заходила так далеко, що навiть карала самиць, якi наважувалися перейти на бiк тих самцiв, яких вона не схвалювала. Вона дiяла як контролер дисциплiни в партii. Самцi шимпанзе фiзично сильнiшi, нiж самицi, але це не означае, що останнi нiчого не тямлять у полiтицi або взагалi тримаються вiд неi подалi. У колонiях, що зростають у дикiй природi, часто так i бувае, але на островi в Арнемi – iншi правила. Як наслiдок, вплив самцiв i самиць вiдрiзняеться набагато менше. Через те, що самицi весь час присутнi в групi та активно вболiвають одна за одну, жоден самець не може обiйтися без жiночоi владноi пiдтримки.

Ми завжди були близькi з Мамою, тож вона вiтае мене з сумiшшю радощiв i поваги щоразу, коли ми бачимося. Це було ще за тих часiв, проте й зараз вона ставиться до мене так щоразу, коли помiчае мое обличчя серед натовпу вiдвiдувачiв зоопарку. Я час вiд часу повертаюся в зоопарк, i ми з нею влаштовуемо сеанс дружнього грумiнгу. Проте цього разу я привiв iз собою ще майже сотню людей – учасникiв симпозiуму в конференц-центрi зоопарку. Коли ми пiдiйшли до острова шимпанзе, Мама й iнша стара самиця Джиммi побiгли вперед, щоб мене привiтати – вони забуркотiли, i Мама здалеку простягнула менi руку. Цей жест у самок означае «йди сюди»; зазвичай вони використовують його, коли збираються йти та закликають дитинчат стрибнути iм на спину. Я вiдповiв iй тим самим жестом i допомiг доглядачу погодувати шимпанзе, кидаючи фрукти через рiв, залитий водою. Я старався, щоб Мама, яка вже не могла так вправно ловити апельсини, як iншi, отримала достатньо iжi.

Серед шимпанзе вiдразу ж виникли ревнощi: доросла дочка Мами, Монiк, пiдкралася до нас i кинула важкий камiнь iз вiдстанi близько сорока футiв. Ця каменюка, що летiла по параболiчнiй траекторii, напевно, влучила б менi в голову, якби я не ст

Сторінка 7

жив за ревнивицею. Я спiймав камiнь у повiтрi. Монiк народилася ще тодi, коли я працював у зоопарку, i я багато разiв бачив, що iй не подобаеться, коли ii мати звертае на мене увагу. Мабуть, вона вже не пам’ятае мене, а отже, i не мае анi найменшого уявлення про те, чому Мама вiтае чужака, як старого друга. Тож вона вирiшила чимось жбурнути в нього! Оскiльки деякi науковцi розглядають метання в цiль як людську навичку, що пов’язана з мовою, то я запросив прихильникiв цiеi теорii випробувати, на що здатнi шимпанзе. Проте охочих не було. Мабуть, вони зрозумiли, що смердючi продукти iхньоi життедiяльностi можуть будь-якоi митi замiнити камiння.

Зворушенi дружньою зустрiччю Мами зi мною, учасники симпозiуму запитали, наскiльки добре шимпанзе та люди розрiзняють одне одного. Для мене обличчя мавп е так само вiдмiнними, як i людськi, хоча обидва види схильнi краще розпiзнавати осiб свого виду. Цю схильнiсть ще не так давно iгнорували. Вважали, що лише люди добре розпiзнають обличчя. Мавпи показували поганi результати на тих самих тестах iз тими самими стимулами, проте iх випробовували на розпiзнавання людських облич. Я називаю це «антропоцентричним ухилом» у дослiдженнi мавп, який спричинив багато дезiнформацii. Коли одна з моiх колег в Атлантi Лiза Парр використала сотнi знiмкiв, якi я зробив в Арнемi, щоб перевiрити, як шимпанзе розпiзнають обличчя власного виду, то мавпи показали чудовi результати. Розглядаючи портрети на екранi комп’ютера, вони могли навiть «вказати» на спорiдненiсть молодняка i самок без особистого знайомства з ними. Так само й ми, гортаючи фотоальбом, можемо визначити, якi особи е кровними родичами.

Ми живемо в епоху, коли наша спорiдненiсть iз мавпами визнаеться дедалi бiльше. Щоправда, людство не перестае пiдкреслювати й вiдмiнностi, на якi вже через десять рокiв не звертатимуть уваги. Якщо ми глянемо на наш вид i не дозволимо себе заслiпити технiчними досягненнями останнього тисячолiття, то побачимо iстоту з плотi й кровi, у якоi е мозок, утричi бiльший, нiж мозок шимпанзе, але який не мiстить жодних нових частин. Виявляеться, що навiть наша хвалена префронтальна кора головного мозку мае доволi типовий розмiр порiвняно з iншими приматами. Нiхто не сумнiваеться в перевазi нашого iнтелекту, але в людей нема жодних базових бажань чи потреб, яких не було б у наших близьких родичiв. Так само, як i ми, мавпи прагнуть влади, задоволення вiд сексу, безпеки i ласки. Вони вбивають одне одного за територiю i цiнують довiру та спiвпрацю. Так, у нас е комп’ютери та лiтаки, але психологiчно ми й досi влаштованi так само, як i соцiальнi примати.

Ось чому ми влаштували в зоопарку цiлий симпозiум на тему, чому медики та соцiологи могли б повчитися в приматологiв. Звичайно, я був приматологом, але про дещо я й сам дiзнався пiд час закулiсних дискусiй. Ми говорили про те, чим обгрунтовуеться мораль. Якщо авторитет, який стоiть за нею, залишаеться на своiй домiнантнiй позицii, то хто або що ii пiдтримуе? Колега зазначив, що проблема з моральним авторитетом дедалi зростае, оскiльки голландцi протягом останнiх десятилiть стали бiльше свiтськими людьми, нiж релiгiйними. Нiхто бiльше не робить нiкому публiчних зауважень – у результатi суспiльство стало менш цивiлiзованим. Я побачив, як iншi за столом закивали головами. Може, це було розчароване пишнослiв’я старшого поколiння, що завжди готове скаржитися на молодше? Чи все ж таки загальна картина? Секуляризацiя охоплюе всю Європу, але ii моральнi наслiдки погано вивченi. Навiть нiмецький полiтичний фiлософ Юрген Габермас, запеклий марксист i атеiст, дiйшов висновку, що втрата релiгii, можливо, не зовсiм вигiдна. Вiн заявив, що «коли грiх став провиною, ми щось утратили»[8 - Юрген Габермас у своiй промовi з приводу вручення Премii миру нiмецьких книгарiв (2001). У нiмецькому текстi використовуеться слово «schuld», що означае i «вартий осуду», i «винний»: «Als sich S?nde in Schuld verwandelte, ging etwas verloren». Перекладено на сайтi www.csudh.edu/dearhabermas/habermas11.htm (http://www.csudh.edu/dearhabermas/habermas11.htm).].


Атеiстична дилема

Проте я не впевнений у тому, що мораль повинна мати авторитет згори. Чому вона не може йти зсередини? Це точно працюе стосовно спiвчуття, але може спрацювати й щодо почуття справедливостi. Кiлька рокiв тому ми показали, що примати з задоволенням виконують завдання, якщо пiсля цього iх винагороджують шматочками огiрка, але лише доти, доки вони не дiзнаються, що iншим за це дають виноград, який смакуе набагато краще. Тi, хто iли огiрки, починали хвилюватися, кидали своi овочi та страйкували. Коли бачиш, що партнер отримуе щось краще, найсмачнiша iжа стае несмачною. Ми назвали це явище вiдразою до нерiвностi; потiм цю тему дослiджували й в iнших тварин, у тому числi в собак. Пес повторно виконуватиме трюк без винагороди, але вiдмовиться це робити, щойно побачить, як iнший собака отримуе за це шматочки ковбаси.

Такi висновки мають значення для людськоi моралi. Згiдно з думкою бiльшостi фiлософiв, ми перек

Сторінка 8

нуемо себе в правильностi моральних iстин. Навiть якщо вони не посилаються на Бога, вони, як i ранiше, пропонують низхiдний процес, пiд час якого ми формулюемо принципи, а потiм накладаемо iх на людську поведiнку. Але невже моральнi питання справдi формулюються на такому високому рiвнi? Невже вони не повиннi бути закрiпленi в нашiй пiдсвiдомостi, у тому, ким i чим ми е? Чи реалiстично було б закликати людей уважнiше ставитися до iнших, якщо це не закладено в iхнiй природi? Чи е сенс закликати когось до чесностi та справедливостi, якщо ми не вiдповiдаемо iнстинктивною реакцiею на iхню вiдсутнiсть? Уявiть собi, яке когнiтивне навантаження ми вiдчували б, якби нам довелося перевiряти кожне рiшення за допомогою «спущеноi згори логiки». Я твердо вiрю в думку Девiда Юма, що розум е рабом пристрастей. Ми почали з моральних почуттiв та iнтуiцii, через що й демонструемо найбiльшу спiльнiсть iз приматами. Замiсть того, щоб розвивати мораль iз нуля завдяки рацiональному вiдображенню, ми отримуемо поштовх знизу, вiд основ нашого соцiально-тваринного минулого.

Водночас я не хотiв би називати шимпанзе «моральними iстотами». Бо самих лише почуттiв недостатньо. Ми прагнемо до логiчно послiдовноi системи та сперечаемося про те, чи вiдповiдае смертна кара уявленням про святiсть життя або чи може бути аморальною нетрадицiйна сексуальна орiентацiя. Цi суперечки характернi лише для людей. Існуе мало свiдчень того, що iншi тварини думають про правомiрнiсть дiй, якi безпосередньо iх не стосуються. Великий пiонер дослiджень моралi, фiнський антрополог Едвард Вестермарк, пояснив, що моральнi емоцii не визначаються поточною ситуацiею. Вони мають справу з хорошим i поганим на бiльш абстрактному, безкорисливому рiвнi. Саме цим вiдрiзняеться вiд них людська мораль – рухом до унiверсальних стандартiв у поеднаннi з продуманою системою обгрунтування, контролю та покарання.

І ось тут починаеться релiгiя. Подумайте про сюжетну пiдтримку спiвчуття: як наприклад, у притчi про доброго самаритянина або про робiтникiв у винограднику, що кидають виклик вiдчуттю справедливостi з вiдомим висновком: «Отак будуть останнi першими, а першi – останнiми». Додайте до цього майже скiннерську пристрасть до винагороди та покарання – вiд дiв, яких можна зустрiти на небесах, до вогню, що чекае на грiшникiв у пеклi – й експлуатацiю нашого бажання «бути вартим похвали», як це називав Адам Смiт. Насправдi люди настiльки чутливi до громадськоi думки, що нам достатньо зображення пари очей, приклееного до стiни, щоб реагувати на це гарною поведiнкою. Релiгiя зрозумiла це давно та використовуе образ всевидющого ока, що символiзуе всезнаючого Бога.

Але навiть доручення релiгii такоi скромноi ролi дехто сприймае як анафему. За останнi кiлька рокiв ми звикли до рiзкого атеiзму, який стверджуе, що Бог не такий уже й великий (Крiстофер Гiтченс) або вважае його iлюзiею (Рiчард Докiнз). Неоатеiсти називають себе «просвiтленими» та натякають, що вiряни живуть у темрявi. Вони замiнили думку святого Павла про те, що безвiрнi живуть у темрявi на протилежнiсть: атеiсти – единi, хто бачить свiтло. Закликаючи довiряти науцi, вони прагнуть укоренити натуралiстичний свiтогляд в етицi. Я подiляю iхнiй скептицизм щодо релiгiйних iнститутiв i iхнiх «приматiв» – пап, епископiв, мегапасторiв, аятол i рабинiв, але що хорошого може вийти з образи багатьох людей, якi вважають релiгiю важливою? І яку альтернативу, по сутi, може запропонувати наука? Наука не виголошуе промови про сенс життя i тим паче не розповiдае про те, як нам жити – це не ii справа. Британський фiлософ Джон Грей висловився про це так: «…наука – це не чаклунство. Накопичення знань розширюе можливостi людей, але воно не скасовуе людську природу»[9 - John Gray (2011), p. 235.]. У нас, науковцiв, добре виходить розбиратися в тому, чому речi навколо нас е такими, якими вони е, або як вони працюють. Я вважаю, що бiологiя допомагае нам зрозумiти, що визначае мораль. Але вiдштовхуватися вiд цього та давати поради морального характеру – це зайве.

Навiть найзапеклiшi атеiсти не можуть не увiбрати в себе основнi догми християнства, зростаючи в захiдному суспiльствi. Бiльш свiтськi пiвнiчнi европейцi, культури яких я знаю не з чуток, здебiльшого сприймають себе як християн за свiтоглядом. Усе, чого досягли люди в рiзних сферах – вiд архiтектури до музики, вiд мистецтва до науки, – розвивалося в тiсному зв’язку з релiгiею та нiколи окремо вiд неi. Тому неможливо сказати, який вигляд мала б мораль без релiгii – для цього потрiбно було б познайомитися з людською культурою, яка не е релiгiйною зараз i нiколи такою не була. Той факт, що таких культур не iснуе, мае нас зупинити.

Босх зiткнувся з тiею самою проблемою – не з атеiзмом (тодi це було неможливо), а з питанням про мiсце науки в суспiльствi. Маленькi постатi з перевернутими лiйками на головах, що зображенi на його картинах, або будiвлi у виглядi перегiнних кубiв i печей вiдсилають до хiмiчного обладнання. Але як би ми не ставилися до науки сьогоднi, буде не зайвим з

Сторінка 9

адати, що починалася вона як не дуже рацiональна справа. За часiв Босха алхiмiя вже змiцнила своi позицii, але все ще ii часто плутали з окультизмом, у нiй було повно шарлатанiв i знахарiв, яких художник iз гарним почуттям гумору зобразив перед довiрливими глядачами. Алхiмiя перетворилася на емпiричну науку тiльки тодi, коли звiльнилася вiд цих впливiв i розробила самокоригувальнi процедури, але те, як наука може зробити свiй внесок до суспiльноi моралi, залишаеться незрозумiлим.






Картини Босха ряснiють вiдсиланнями до алхiмii, мiстичноi предтечi хiмii. Найбiльш впiзнавана фiгура «Саду», вiдома як «людина-яйце» або «людина-дерево», несе на головi карусель iз хитромудрим пристроем, схожим на волинку, з якоi йде дим; зазвичай такi посудини використовували алхiмiки.



Іншi примати, звичайно, не мають жодноi з цих проблем, бо прагнуть до суспiльства певного типу. У iхнiй поведiнцi ми впiзнаемо тi самi цiнностi, яких самi прагнемо. Наприклад, ученi помiтили, що самки шимпанзе тягнуть один до одного самцiв, якi щойно побилися мiж собою i тепер опираються, одночасно забираючи з iхнiх рук зброю. Крiм того, високопоставленi самцi регулярно виступають об’ективними арбiтрами, коли вирiшують суперечки в спiльнотi. Для мене цi натяки на турботу про iнтереси спiльноти слугують знаком, що будiвельнi блоки моралi е старшими за людство; нам не потрiбен Бог для того, щоб пояснити, як ми опинилися там, де перебуваемо зараз. З iншого боку, що б трапилося, якби ми забрали релiгiю з суспiльства? Менi важко уявити, яким чином наука та натуралiстичний свiтогляд могли б заповнити цю порожнечу та стати джерелом натхнення для добрих справ.

Наприкiнцi своеi тижневоi трансатлантичноi екскурсii я знайшов час у лiтаку, щоб прочитати майже сiмсот вiдповiдей на мiй блог «Мораль без Бога?». Бiльшiсть коментарiв були конструктивнi, читачi пiдтримували мене; вони висловлювали переконання в тому, що коли йдеться про витоки моралi, то про це треба говорити у вiдтiнках сiрого, а не в чорно-бiлих тонах. Проте атеiсти не могли не скористатися нагодою кинути побiльше камiнцiв у вiровчення, обходячи таким чином моi намiри. Для мене набагато важливiше зрозумiти потребу в релiгii, нiж розгромити ii. Центральне питання атеiзму – iснуе чи не iснуе Бог – для мене е монументально не цiкавим. Що ми здобудемо, дратуючись через iснування того, що неможливо анi довести, анi спростувати? У 2012 роцi Алан де Боттон пiдняв проти себе море лютi, коли розпочав свою книжку «Релiгiя для атеiстiв» («Religion for Atheists») словами: «Найбiльш нудне та непродуктивне питання про будь-яку релiгiю – це питання про те, справжня вона чи нi – у тому сенсi, чи передали ii з небес пiд звуки сурм»[10 - Allain de Botton (2012), p. 11.]. Проте для деяких людей це питання i далi е единим, яке вони можуть обговорювати. Як ми змогли опуститися до такоi духовноi обмеженостi? Ми нiби приедналися до дискусiйного клубу, де все, що кожен може зробити, – це виграти або програти.

Наука не дае вiдповiдей на всi питання. Ще студентом я дiзнався про «натуралiстичну оману» та про те, що для вчених було б вершиною зарозумiлостi вважати, нiби iхня праця може висвiтлити вiдмiнностi мiж добром i злом. Зауважте, це було невдовзi пiсля Другоi свiтовоi вiйни, яка принесла всiм нам масове зло, що виправдовувалося науковою теорiею самокерованоi еволюцii. Ученi були дуже наближенi до машини геноциду, коли проводили немислимi експерименти. Дiтей зшивали разом, щоб отримати сiамських близнюкiв, живих людей оперували без анестезii, а кiнцiвки та очi переносили на iншi частини людського тiла хiрургiчним шляхом. Я нiколи не забуду цей темний повоенний перiод, протягом якого кожен учений, який говорив iз нiмецьким акцентом, викликав пiдозру. Однак американськi та британськi науковцi теж не були невинними, бо на початку ХХ столiття саме вони принесли нам евгенiку. Вони захищали расистськi iммiграцiйнi закони та примусову стерилiзацiю глухих, слiпих, психiчно хворих, людей iз фiзичними вадами, а також злочинцiв i членiв расових меншин. Такi операцii проводилися таемно на жертвах, якi вiдвiдували лiкарнi з iнших причин. Для тих, хто не хоче звинувачувати науку в цих похмурих iсторiях i списуе все на псевдонауку, буде не зайвим згадати, що евгенiка була серйозною науковою дисциплiною, яку вивчали в багатьох унiверситетах. Станом на 1930 рiк в Англii, Швецii, Швейцарii, Росii, Америцi, Нiмеччинi та Норвегii дiяли iнститути, у яких студенти вивчали ii. Теорii евгенiки пiдтримували видатнi постатi, у тому числi американськi президенти. Їi батько-засновник, британський антрополог i ерудит сер Френсис Гальтон став членом Королiвського товариства та був посвячений у лицарi пiсля того, як вiддався iдеям про полiпшення людськоi раси. Слiд зазначити, Гальтон вважав, що пересiчний громадянин е «занадто неповноцiнним для щоденноi роботи в умовах сучасноi цивiлiзацii»[11 - Karl Pearson (1914), p. 91.].

Щоб продемонструвати моральне банкрутство цих iдей, у пригодi став Адольф Гiтлер зi своiми поплiчн

Сторінка 10

ками. Неминучим наслiдком був занепад вiри в науку, особливо в бiологiю. У 1970-х роках бiологiв усе ще прирiвнювали до фашистiв, наприклад, пiд час гарячих протестiв проти «соцiобiологii». Як бiолог, я тiшуся з того, що тi гiркi днi минули, але водночас я дивуюся, як хтось мiг забути це минуле та проголосити науку нашим моральним рятiвником. Як ми могли перейти вiд глибокоi недовiри до наiвного оптимiзму? Хоча я i вiтаю науковi дослiдження моралi – i моя власна робота е iхньою частиною, – я не можу збагнути, як можна закликати науку визначати людськi цiнностi (як у пiдзаголовку книжки Сема Гаррiса «Моральний ландшафт» («The Moral Landscape»))[12 - Сем Гаррiс дав своiй книжцi (2010) назву «Як наука може визначати людськi цiнностi» («How Science Can Determine Human Values»).]. Невже псевдонаука й справдi належить минулому? Чи iснують сучаснi вченi, якi е вiльними вiд моральних упереджень? Згадайте про дослiдження сифiлiсу в Таскiгi, що завершилося лише кiлька десятилiть тому, або про постiйну участь лiкарiв у тортурах ув’язнених у Гуантанамо[13 - PLoS Medicine Editors (2011).]. Я дуже скептично ставлюся до моральноi чистоти в науцi та вважаю, що ii роль не повинна виходити за межi служницi моралi.

Схоже, ця плутанина походить вiд iлюзii, нiби все, що нам потрiбно для гарного суспiльства, – це бiльше знань. Щойно ми з’ясуемо головний алгоритм моралi, вважають прихильники такоi думки, ми зможемо спокiйно вiддати ii в розпорядження науки. Остання своею чергою гарантуе нам найкращi рiшення. Це трохи нагадуе думку, що видатний мистецтвознавець повинен бути великим художником, а ресторанний критик – вiдмiнним кухарем. Зрештою, критики висловлюють глибокi думки про конкретнi продукти. А якщо вони мають правильнi знання, то чому б iм самим не взятися за справу? Але спецiальнiсть критика – це оцiнювання постфактум, а не створення чогось. А для створення потрiбнi iнтуiцiя, майстернiсть i бачення. Навiть якщо наука допомагае нам зрозумiти, як працюе мораль, це не означае, що вона може ii спрямовувати; це все одно, що очiкувати, що той, хто критикуе смак яець, сам iх вiдкладатиме.

Уявлення про мораль як про набiр незмiнних принципiв або законiв, якi ми маемо вiдкрити, у результатi походить вiд релiгii. Насправдi не мае значення, хто формулюе цi закони – Бог, людський розум чи наука. Для всiх цих пiдходiв е спiльною низхiдна орiентацiя, iхня головна передумова в тому, що люди не знають, як поводитися, i хтось мае iм про це сказати. Але раптом мораль створюеться в щоденнiй соцiальнiй взаемодii, а не на якомусь абстрактному ментальному рiвнi? Що робити, якщо вона грунтуеться на емоцiях, котрi в бiльшостi випадкiв не вписуються в акуратну класифiкацiю, яку так любить наука? Оскiльки вся суть моеi книги в тому, щоб аргументувати висхiдний пiдхiд, я, очевидно, повертатимуся до цього питання. Моi погляди узгоджуються з тим, що ми знаемо про роботу людського розуму, з тим, що iнтуiтивнi реакцii виникають ранiше за рацiональнi пояснення, а також iз тим, як еволюцiя формуе поведiнку. Найкраще почати з визнання того факту, що у своiй основi всi ми е суспiльними тваринами, та з того, як ця основа налаштовуе нас ставитися одне до одного. Такий пiдхiд заслуговуе на увагу в той час, коли навiть запеклi атеiсти не здатнi позбутися напiврелiгiйноi моралi, вважаючи, що свiт стане кращим, варто лише «священиковi» в бiлому халатi зайняти мiсце священика в рясi.




Роздiл 2. Тлумачення доброти


Суспiльнi iнстинкти спонукають тварину отримувати задоволення вiд товариства собi подiбних, вiдчувати до них певну симпатiю, а також робити для них рiзноманiтнi послуги.

    Чарльз Дарвiн[14 - Charles Darwin (1871), p. 72.]

Амос був одним iз найвродливiших самцiв, яких я знав, за винятком хiба що того випадку, коли вiн запхав собi до рота вiдразу два яблука (це знову переконало мене в тому, що шимпанзе можуть робити речi, на якi ми не здатнi). У нього були великi очi, доброзичливе та симетричне обличчя, блискуча чорна шерсть, а на ногах i руках добре видiлялися м’язи. Вiн нiколи не був занадто агресивним, як це бувае в деяких самцiв, але у своi найкращi роки демонстрував надзвичайну самовпевненiсть. Амос був загальним улюбленцем. Багато хто з нас плакав, коли вiн помер, а його побратими-мавпи моторошно мовчали протягом декiлькох днiв. Це позначилося i на iхньому апетитi.

У той час ми не знали, що з ним, але вже пiсля смертi довiдалися, що, крiм збiльшеноi печiнки, яка займала чималу частину його живота, у нього було кiлька ракових пухлин. Протягом останнього року вiн утратив п’ятнадцять вiдсоткiв своеi ваги, але незважаючи на те, що його стан, можливо, погiршувався протягом кiлькох рокiв, вiн поводився як зазвичай, аж доки його тiло просто не витримало. Мабуть, уже кiлька мiсяцiв Амос почувався кепсько, але будь-яка ознака вразливостi означала б для нього втрату статусу. Схоже, шимпанзе це розумiють. У дикiй природi науковцям доводилося спостерiгати за кульгавим самцем, який протягом кiлькох тижнiв усамiтнювався, щоб залiкува

Сторінка 11

и свою травму, але час вiд часу з’являвся у своiй зграi, щоб продемонструвати, що вiн сповнений сили та енергii, пiсля чого знову йшов. Таким чином, нiхто нi про що не здогадувався.

Амос не зраджував собi аж до дня смертi, коли ми побачили, як вiн задихаеться, роблячи шiстдесят вдихiв за хвилину i сидячи на мiшковинi в одному з нiчних вольерiв, у той час як iншi шимпанзе грiються на сонцi. Амос вiдмовився вийти, тож ми тримали його окремо вiд iнших, доки не прийшов ветеринар. Решта шимпанзе час вiд часу зазирали, щоб поглянути на нього, тому ми залишили дверi трохи прочиненими, щоб не переривати iхнiй контакт. Амос усiвся просто за вiдчиненими дверима, i одна з самиць, Дейзi, нiжно взяла його голову, щоб почухати за вухами. Потiм вона почала заштовхувати через щiлину купу стружки. Це деревна стружка, з якоi шимпанзе люблять будувати своi гнiзда. Вони складають ii навколо себе та сплять на нiй. Пiсля того як Дейзi принесла Амосовi стружку, ми побачили, що самцi роблять те саме. Через те що Амос сидiв, притулившись спиною до стiни, i майже не займався будiвництвом свого гнiзда, Дейзi довелося дотягнутися кiлька разiв, щоб заповнити стружкою простiр мiж його спиною та стiною.

Це було надзвичайно. Хiба це не означае, що Дейзi зрозумiла, що Амосовi може бути незручно i краще, якщо вiн спиратиметься на щось м’яке? Так само ми допомагаемо пацiентам у лiкарнi, пiдмощуючи ззаду подушки. Мабуть, Дейзi згадала, що вiдчувае вона, коли лягае на стружку, й екстраполювала своi вiдчуття на Амоса – насправдi ми знаемо, що вона «манiячка щодо стружки» та зазвичай згрiбае ii до себе замiсть того, щоб iз кимось дiлитися. Я переконаний, що людиноподiбнi мавпи здатнi поставити себе на мiсце iнших, особливо тодi, коли хтось iз iхнiх друзiв у бiдi. Щоправда, коли такi здiбностi мавп тестували в лабораторiях, вони не завжди пiдтверджувалися, але цi дослiдження, як правило, спрямованi на те, щоб змусити тварин зрозумiти, що вiдчувають люди в штучних умовах. Я вже згадував про антропоцентричний ухил нашоi науки. Коли в подiбних дослiдах беруть участь мавпи, шимпанзе показують значно кращi результати, а в дикiй природi iх завжди цiкавить, що вiдчувають iншi[15 - Catherine Crockford et al. (2012).]. Тож не варто дивуватися тому, що Дейзi, здаеться, зрозумiла стан Амоса.

Наступного дня Амоса приспали. Не було жодноi надii, що вiн одужае, усi розумiли, що вiн вiдчуватиме лише сильнiший бiль. Цей iнцидент проiлюстрував двi суперечливi сторони суспiльного життя приматiв. По-перше, примати живуть у нещадному свiтi, що змушуе самця приховувати свiй важкий фiзичний стан якомога довше, щоб зберегти свое брутальне обличчя. По-друге, вони е частиною тiсноi спiльноти, де кожен може розраховувати на прихильнiсть i допомогу iнших, у тому числi не родичiв. Таку двоiстiсть важко збагнути. Популярнi автори волiють спрощувати речi, коли описують життя шимпанзе термiнами Гоббса як огидний i жорстокий свiт або пiдкреслюють доброзичливий бiк iхньоi натури, хоча насправдi справедливим завжди е i те, й iнше. Коли мене запитують, як можна назвати шимпанзе чуйними, знаючи, що вони часом убивають одне одного, я завжди запитую у вiдповiдь: чи не варто нам вiдмовитися i вiд усiх уявлень про людську емпатiю, послуговуючись цiею ознакою?

Ця двоiстiсть мае важливе значення. Якби ми завжди були добрi, мораль була б зайвою. Про що б тодi ми турбувалися, якби люди завжди виявляли симпатiю одне до одного, не крали, не завдавали удару в спину та не зазiхали на чужих дружин? Але ж ми явно не такi – це й пояснюе потребу в моральних правилах. З iншого боку, ми могли б вигадати мiльйон правил, якi б збiльшували турботу та взаемоповагу, але всi вони зiйшли б нанiвець, якби в нас не було певних схильностей у цьому напрямку. Вони нагадували б насiння, кинуте на скло, у якого нема жодних шансiв пустити корiння. Саме наша здатнiсть бути й добрими, i поганими дозволяе нам вiдрiзняти добро вiд зла.

Допомогу, яку Дейзi надала Амосовi, формально можна класифiкувати як «альтруiзм» – поведiнку, що вимагае вiд вас якихось зусиль (наприклад, ризику або витрати енергii) на користь iншого. Бiльшiсть дискусiй, якi ведуть бiологи про альтруiзм, мало стосуються його мотивiв – лише того, як така поведiнка впливае на iнших i чому еволюцiя могла ii створити. І хоча цим дебатам уже бiльше 150 рокiв, протягом останнiх кiлькох десятилiть вони опинилися в центрi уваги.


З погляду гена

«Закрiпiть власну кисневу маску перед тим, як допомагати iншому», – наполегливо радять нам на початку кожного польоту. Альтруiзм вимагае, щоб ми спершу подбали про себе, i саме цього, на жаль, не змiг зробити один iз головних теоретикiв цього питання. Цю iсторiю описав iзраiльський iсторик науки Орен Гарман у своiй захопливiй книжцi «Цiна альтруiзму» («The Price of Altruism»).

Джордж Прайс був ексцентричним американським хiмiком, який переiхав до Лондона в 1967 роцi, де став популяцiйним генетиком i намагався розгадати таемницю альтруiзму за допомогою блискучих математичних формул. Проте вирiш

Сторінка 12

ти власнi проблеми в нього не вийшло. У своему попередньому життi вiн виявляв мало чутливостi до iнших (вiн кинув дружину та доньок i був нiкчемним сином для лiтньоi матерi), а тепер маятник хитнувся в iншу крайнiсть. Із непохитного скептика та атеiста вiн перетворився на благочестивого християнина та присвятив свое життя мiським волоцюгам. Вiн вiддав усе свое майно, нехтуючи собою. До п’ятдесяти рокiв вiн перетворився на жилавого, худого старого з гнилими зубами та хрипким голосом. У 1975 роцi Прайс укоротив собi життя за допомогою пари ножиць.

Дотримуючись давньоi традицii, Прайс полюбляв протиставляти альтруiзм егоiзмовi. Що рiзкiшим е контраст, то глибшою е загадка, звiдки ж походить альтруiзм. Звичайно, подiбних головоломок навколо не бракуе. Захищаючи свiй вулик, бджоли вмирають невдовзi пiсля того, як вжалили зловмисникiв. Шимпанзе рятують одне одного вiд нападiв леопарда. Бiлки видають тривожнi крики, щоб попередити iнших про небезпеку. Слони намагаються пiдняти полеглих товаришiв. Але чому тварини щось роблять заради iнших? Хiба це не суперечить законам природи?






Альтруiзм слонiв на рiвнинах Кенii. За допомогою iкл Грейс (праворуч) пiдняла тритонну Елеонору на ноги, потiм намагалася пiдштовхнути ii, щоб вона встала. Проте Елеонора упала знову й зрештою померла – Грейс голосно заплакала, видiляючи секрет зi скроневих залоз, що свiдчить про глибокий стрес. Цi двi самицi були матрiархами двох рiзних стад, тож навряд чи мали родиннi зв’язки.



Ученi пристрасно працювали, обговорювали та сперечалися щодо теоретичноi проблеми, яка стороннiм здалася б езотеричною, але вона лежить в основi останнiх досягнень у галузi поведiнковоi бiологii та еволюцiйноi психологii. Крiм драми життя та смертi Прайса, не бракувало й iнших знаменних подiй i особистих зустрiчей, наприклад сповнений iронii вiзит Джона Мейнарда Смiта, вiдомого британського еволюцiйного бiолога, до ще вiдомiшого Дж. Б. С. Голдейна, коли той уже лежав на смертному одрi. Смiт принiс останньому книжку, де стверджувалося, що птахи запобiгають надмiрному збiльшенню популяцii, скорочуючи власне розмноження. Для бiолога це вважалося альтруiзмом, оскiльки iндивiд дозволяв iншим розмножуватися завдяки тому, що вiн принiс у жертву продовження власного роду. Ця iдея викликала чимало глузувань у наступнi роки, тому що багатьом здавалося неймовiрним, що тварини здатнi поставити суспiльне благо над власним. Голдейн одразу ж побачив проблему та сказав своiм вiдвiдувачам iз лукавою посмiшкою:



«Добре, уявiмо собi тетерукiв. Самцi походжають туди-сюди. Проходить якась самичка, i один iз нею злягаеться. Пiсля кожного злягання робиться зарубка на гiлочцi. Коли тих позначок стае дванадцять i приходить iнша самичка, то вони iй кажуть: «Нi, ледi, уже досить!»[16 - Дж. Б. С. Голдейн, процитовано за: Oren Harman (2009), p. 158.]


Популяризатори часто пiдкреслюють, як риси характеру допомагають виду або групi вижити, але бiльшiсть бiологiв – i я серед них – уникае еволюцiйних сценарiiв, що роблять акцент на груповому рiвнi. Справа в тому, що групи в цiлому не дiють як генетичнi одиницi. У приматiв, наприклад, практично всi представники певноi статi (у бiльшостi мавп це самцi, але у вищих приматiв – самицi) залишають свою групу в перiод статевого дозрiвання, щоб приеднатися до iншоi – так само, як i в людей трапляються мiжплеменнi шлюби. Це серйозно розмивае родиннi лiнii. Із генетичноi точки зору групи приматiв дуже «негерметичнi», щоб iх мiг контролювати природний вiдбiр. Єдинi особини, якi можна оцiнювати, – це тi, що мають спiльнi гени, наприклад розширенi сiм’i. Голдейн був одним iз головних авторiв погляду на еволюцiю «з погляду гена», згiдно з яким альтруiзм набувае особливого значення. Навiть якщо iндивiд жертвуе життям, щоб врятувати родича, вiн усе одно зберiгае спiльнi для них гени. Тому допомагати рiдним – це все одно, що допомагати собi. Кажуть, якось напiдпитку Голдейн пробурмотiв, схилившись над кухлем пива: «Я стрибну в рiчку заради двох братiв i вiсьмох кузенiв», передбачивши таким чином теорiю родинного добору, запропоновану Вiльямом Гамiльтоном, одним iз найкращих i найрозумнiших бiологiв вiд часiв Чарльза Дарвiна.

Я додаю слово «найкращий», щоб протиставити Гамiльтона науковцю, який, власне, i ввiв до наукового обiгу термiн «родинний добiр», виклавши iдею Вiльяма у власнiй статтi без посилання на автора. Це був вищезгаданий Мейнард Смiт, який, кажуть, вигукнув, почувши про iдею Гамiльтона: «Звичайно, як я до цього не додумався!»[17 - Джон Мейнард Смiт, процитовано за: Harman (2009), p. 167.] Вiдтодi як Гамiльтон дiзнався, який анонiмний рецензент затримав його оригiнальну статтю, вiн затаiв пекучу образу на Мейнарда Смiта, незважаючи на його численнi вибачення. Прайса спiткала майже та сама доля, коли Мейнард Смiт просто хотiв подякувати йому за висловленi в стриманiй суперечцi думки («Чому отруйнi змii не використовують своi смертоноснi зуби одна проти одноi?»), але, на щастя, Прайсу вдалося здобути спiвавторство.

С

Сторінка 13

очатку родинний добiр затьмарював кожну дискусiю про альтруiзм завдяки тому, що фокусував увагу на соцiальних комахах, як-от бджоли та термiти, якi живуть у колонiях iз близьких родичiв. Проте друге пояснення привернуло таку саму увагу. Роберт Трiверс, американський еволюцiйний бiолог, припустив, що спiвпраця мiж неродичами часто грунтуеться на взаемному альтруiзмi: кориснi дii, якi дорого коштують у короткостроковiй перспективi, однак створюють довгостроковi вигоди, якщо все гарно закiнчиться. Якщо я рятую друга, який майже тоне, i вiн рятуе мене за схожих обставин, то ми обидва будемо в кращому становищi, нiж якби кожен iз нас був сам по собi. Взаемний альтруiзм дозволяе поширювати спiвпрацю за межi родинних зв’язкiв.

Не дивно, що бiльшiсть учасникiв цього довгого пошуку були полiтично заангажованi. Один iз них, британський статистик i бiолог Рональд Фiшер, був запеклим евгенiстом, який вважав, що людська раса потребуе певного генетичного вдосконалення. Інший, американський фахiвець iз теорii iгор угорського походження, Джон фон Нейман, був настiльки захоплений власними розрахунками, що 1955 року закликав Сенат США кинути атомну бомбу на СРСР зi словами: «Якщо ви кажете, чому б не розбомбити iх завтра, я скажу – чому б це не зробити сьогоднi?»[18 - Про Рональда Фiшера та Джона фон Неймана дивiться: Harman (2009), p. 110.] Іншi, навпаки, були затятими комунiстами, а першим iз них, звичайно, був Пьотр Кропоткiн, росiйський князь-анархiст. Незважаючи на звинувачення з боку опонентiв, що еволюцiйна бiологiя е iдеею правих, дебати про альтруiзм точилися радше з лiвого, нiж з правого боку iдеологiчного спектру. Я знаю про це не з чуток, оскiльки Трiверс i покiйний Гамiльтон зустрiчалися на засiданнях Грутерiвського iнституту права та поведiнкових дослiджень, у яких я брав участь протягом десятилiть. Якось я взяв iнтерв’ю в Боба, у якого запитав про наслiдки його теорii. Ось що вiн вiдповiв:



«ФдВ: Читаючи мiж рядкiв, я впiзнаю у вашiй статтi той самий тип соцiальних зобов’язань, що пiдштовхнув Кропоткiна до розвитку його iдей…

Трiверс: Ви маете рацiю щодо моiх полiтичних вподобань. Коли я кинув математику та подумав, чим би зайнятися в коледжi, я сказав (iз самоiронiчною пихою): «Добре, я стану юристом i боротимуся за громадянськi права чи проти бiдностi!» Хтось запропонував менi взятися за iсторiю США, але ви ж знаете, що в тi часи, на початку 1960-х рокiв, в iсторичних книгах не було нiчого, крiм самомилування. Зрештою, я зайнявся бiологiею.

Оскiльки за полiтичними переконаннями я залишався лiбералом, то менi емоцiйно дуже iмпонувало, що проста дискусiя на кшталт «ти почешеш менi спинку, а я – тобi» доволi швидко створюе логiчну базу для справедливостi, оскiльки я був по iнший бiк паркану вiд цiеi жахливоi бiологiчноi традицii права найсильнiшого»[19 - From Frans de Waal (1996), p. 25.].


Вiдвiдавши похорон Прайса, Гамiльтон пiшов до його сквоттерськоi[1 - Сквоттер – тут: людина, яка займае порожне примiщення без дозволу власника.] квартири, щоб врятувати папери, що залишилися по смертi науковця; вiн зазначав, що вiдчувае спорiдненiсть iз людиною, яка наприкiнцi свого життя почала розмовляти з Богом («Я намагаюся в усьому бути рабом Божим i вiддавати на Його суд усi великi й малi питання»)[20 - Джордж Прайс у листi 1971 року до Генрi Моррiса, батька сучасного креацiонiзму, процитовано за: Harman (2009), p. 248.]. Одним iз пояснень передчасноi смертi Прайса було те, що вiн був глибоко засмучений власними розрахунками, як-от неможливiсть еволюцii вiдданостi всерединi групи без еволюцii тортур, крадiжок i вбивств за ii межами. Думка про те, що альтруiзм не може виникнути без негативного зворотного боку, викликала в нього зневiру. Але Прайс також плекав iдею, що особиста вигода стоiть на шляху до справжнього альтруiзму. Можливо, це гiгантське непорозумiння коштувало йому життя, оскiльки вiн дослiджував межi людськоi натури, випробовуючи власну здатнiсть до самопожертви. Неважливо, що людський альтруiзм здебiльшого не дiе в такий спосiб – вiн виростае з емпатii до тих, хто в бiдi, а весь сенс емпатii полягае в розмиваннi межi мiж собою та iншим. Вочевидь, це робить вiдмiннiсть мiж егоiстичними та неегоiстичними мотивами доволi туманною.

Розумiючи, що емпатiя повинна бути частиною будь-якоi теорii людського альтруiзму, Трiверс випробував цю концепцiю на Гамiльтонi: «Колись давно я розмовляв про це з Бiллом i спитав його: “А як щодо емпатii, Бiлле?”, i вiн вiдповiв: “А що таке емпатiя?” Нiби ii й не було нiколи»[21 - Роберт Трiверс у iнтерв’ю з Керол Джейм у «Guardian», 7 October 2011.]. Маю додати, що це дуже погано, оскiльки увага до механiзму функцiонування альтруiзму могла б знизити кiлькiсть суперечок i плутанини щодо того, на що здатнi гени. Дорога вiд генiв до поведiнки аж нiяк не е прямою, i психологiя, яка продукуе альтруiзм, заслуговуе на таку саму увагу, як i самi гени. Помилкою раннiх теоретикiв було те, що вони пропустили цi складнощi.

Емпатiя е здебiльшого рисою ссавцiв, тож iщ

Сторінка 14

бiльшою помилкою великих мислителiв було змiшування всiх видiв альтруiзму до однiеi купи. Тут i бджоли, якi гинуть за свiй вулик, i мiльйони клiтин мiксомiцетiв, що створюють единий, подiбний до слимака органiзм, який дозволяе розмножуватися лише небагатьом клiтинам. Цей вид самопожертви поставили на один рiвень iз людиною, яка пiрнае в крижану воду, щоб врятувати незнайомця, або з шимпанзе, який дiлиться iжею з осиротiлим дитинчам, що скиглить. Хiба мiксомiцети мають тi самi мотиви, що й ми? А коли бджоли жалять зловмисника, то хiба вони не керуються радше агресiею, нiж добрими намiрами, якi ми пов’язуемо з альтруiзмом? Ссавцi володiють тим, що я називаю «альтруiстичним iмпульсом»: вони реагують на ознаки страждань в iнших i хочуть покращити iхне становище. Усвiдомлення потреб iнших i вiдповiдна реакцiя на них – це зовсiм не те саме, що запрограмована схильнiсть жертвувати собою заради генетичного блага.

Але зi зростанням популярностi спрйняття еволюцii з точки зору гена цi вiдмiнностi залишилися поза увагою, що призвело до цинiчного погляду на людську та тваринну природу. Значимiсть альтруiстичного iмпульсу применшувалася, навiть висмiювалася, тому питання моралi було повнiстю зняте з порядку денного. Виходило, що ми лише трохи кращi, нiж соцiальнi комахи. Людська доброта розцiнювалася як шарада, а мораль – як тонкий лиск на казанi з огидним вмiстом. Цей погляд, що його я назвав теорiею лиску, простежуеться вiд Томаса Генрi Гакслi, також вiдомого як «бульдог Дарвiна».


Тупик бульдога

Те, як Гакслi захищав Дарвiна, трохи схоже на те, як дiяв би я, якби менi заманулося захищати Альберта Ейнштейна. За все свое життя я так i не змiг зрозумiти теорiю вiдносностi. У мене просто недостатньо схильностей до математики, хоча я й мiг би вирiшити задачу про швидкiсть потягу та iншi спрощення для «чайникiв». Усе, що мiг би очiкувати вiд мене Ейнштейн, – це розмахування руками та слова про те, що, на мою думку, вiн вигадав велику теорiю, яка замiнюе механiстичнi уявлення Ісаака Ньютона. Звичайно, користi вiд цього жодноi, але саме це сталося з Дарвiном, коли Гакслi продовжив його справу. Гакслi бракувало формальноi освiти, вiн був анатомом-самоуком iз великою репутацiею. Однак, як вiдомо, вiн дуже не хотiв визнавати природний добiр головним рушiем еволюцii, та й iз градуалiзмом у нього теж були проблеми. І це не дрiбнi деталi, тому нам не варто дивуватися тому, що один iз провiдних бiологiв минулого столiття, Ернст Майр, дiйшов рiзкого висновку, що Гакслi «аж нiяк не був представником справжнiх iдей Дарвiна»[22 - Ернст Майр писав: «Гакслi, який вiрив у кiнцевi причини, вiдкинув природний добiр i жодним чином не презентував справжнiх iдей Дарвiна… Розглядаючи те, наскiльки заплутаними були погляди Гакслi, дуже прикро, що сьогоднi на його нарис [про етику] часто посилаються як на авторитетне джерело» (Ernst Mayr (1997), p. 250).].

Найбiльше Гакслi вiдомий тим, що в 1860 роцi пiд час публiчних дебатiв вiн завдав нищiвноi поразки епископу «Мильному Сему» Вiлберфорсу, який глузливо запитав, iз якого боку Гакслi походить вiд приматiв – по лiнii дiдуся чи бабусi. Кажуть, що Гакслi вiдповiв, що вiн не проти бути нащадком мавпи, але посоромився б, якби виявився родичем когось iз тих, хто зловживае ораторськими здiбностями задля приховання правди.

Утiм, цю iсторiю краще сприймати критично. Крiм того, що ii вигадали за кiлька десятилiть пiсля цiеi зустрiчi, е ще одна проблема: голос Гакслi був занадто слабкий, щоб заволодiти увагою аудиторii. А в часи, коли не було мiкрофонiв, це мало значення. Один iз тодiшнiх науковцiв, що був присутнiй на зустрiчi, зневажливо написав, що Гакслi не мiг перекричати таку велику аудиторiю. Наче це вiн, ботанiк Джозеф Гукер, протистояв епископу: «Я розгромив його пiд вибух оплескiв. Я звалив його з першого удару за допомогою десятка слiв, що вилетiли з його огидного рота». Цiкаво, що сам епископ вважав, нiби дав гiдну вiдсiч своiм супротивникам[23 - Про Джозефа Гукера та iншi деталi суперечки мiж Гакслi та Вiлберфорсом дивiться: Ronald Numbers (2009), p. 155.].

Мабуть, це були однi з тих рiдкiсних дебатiв, пiсля яких кожен вважае себе переможцем! Проте саме Гакслi увiйшов в iсторiю як великий захисник науки вiд релiгii. Дарвiн був набагато стриманiшою людиною, тому вiн потребував солдата, який би захищав його суперечливi iдеi. Гакслi обожнював боротися i тiльки й шукав, у кого вчепитися зубами. Коли вiн прочитав «Походження видiв», то з нетерпiнням написав Дарвiну й запропонував своi послуги: «Я вже гострю своi пазурi та дзьоб, тримаючи iх напоготовi»[24 - Letter of T. H. Huxley to Charles Darwin, 23 November 1859, in Leonard Huxley (1901), p. 189.].






Томас Генрi Гакслi, войовничий публiчний захисник Дарвiна, який називав себе «агностиком». Проте вiн мав сильнi релiгiйнi нахили, що не дозволяли йому погоджуватися з Дарвiном у питаннях моральноi еволюцii, яку вiн вважав неможливою. (Карикатура Карло Пеллегрiнi з журналу «Vanity Fair» вiд 28 сiчня 1871 року.)



Вн

Сторінка 15

ском у репутацiю Гакслi як вбивцi релiгii можна вважати термiн, який вiн винайшов, – «агностик», що означало того, хто не впевнений в iснуваннi Бога. Проте вiн розглядав агностицизм як метод, а не як кредо. Гакслi виступав за науковi аргументи, якi спиралися б виключно на докази, а не на будь-який вищий авторитет. Зараз така позицiя вiдома як «рацiоналiстична». Гакслi заслуговуе захоплення через те, що зробив великий крок у цьому правильному напрямку, але велика iронiя полягае в тому, що вiн залишався глибоко релiгiйним i це впливало на його свiтогляд. Вiн називав себе «науковим кальвiнiстом», i значна частина його мiркувань спиралася на похмурi та безрадiснi заповiдi вчення про первородний грiх. За його словами, якщо сприймати наявнiсть болю у свiтi як безперечний факт, то ми можемо лише сподiватися на те, що стерпимо цей бiль, стиснувши зуби; вiн називав це фiлософiею «усмiхайся i терпи»[25 - Letter of T. H. Huxley to Frederick Dyster, 10 October 1854, in Leonard Huxley (1901), p. 122.]. Природа не здатна створювати нiякого добра або, за власними словами Гакслi:



«Доктрини призначення та первородного грiха, вродженоi зiпсованостi людини та злоi долi бiльшоi частини людськоi раси, iдеi примата Сатани в цьому свiтi та цiлковитоi низькостi матерii, вчення про зловмисного Демiурга, пiдпорядкованого доброзичливому Вседержителю, який лише недавно виявив себе – якими б недосконалими вони не були, здаються менi набагато ближчими до iстини, нiж популярнi «лiберальнi» iлюзii про те, що всi дiти народжуються добрими…»[26 - From Leonard Huxley (1916), p. 322.].


Примат Сатани? Хiба це схоже на агностика? Книжка пiд назвою «Проповiдi мирянина» («Lay Sermons») дозволила Гакслi конкурувати з проповiдями з кафедри. Вiн перейняв такий повчальний тон, що критики називали його самовдоволеним i сповненим пуританських переконань. Релiгiйнi погляди Гакслi, прихованi пiд прагненням до об’ективноi iстини, пояснюють, чому вiн розробив теорiю лиску та його похмуру оцiнку людськоi природи. Вiн розглядав суспiльну етику як перемогу над природою, подiбну на доглянутий сад. Садiвник щодня бореться за те, щоб його парк не здичавiв. За словами Гакслi, садiвничий процес е протилежним космiчному. Природа намагаеться пiдiрвати зусилля садiвника, вторгаючись на його дiлянку у виглядi нiкчемних бур’янiв, слимакiв та iнших шкiдникiв, що готовi задушити екзотичнi рослини, якi хоче виростити людина. Цiею метафорою сказано все: етика е единою вiдповiддю людини на неслухняний, лихий еволюцiйний процес. У добре вiдомiй лекцii на цю тему перед великою аудиторiею в Оксфордi, що вiдбулася 1893 року, Гакслi пiдсумував свою позицiю:



«Дотримання норм, що з погляду етики вважаються найкращими, – те, що ми називаемо доброчеснiстю чи моральнiстю, мiстить у собi лiнiю поведiнки, яка повнiстю суперечить тому, що веде до успiху у всесвiтнiй боротьбi за iснування»[27 - From T. H. Huxley (1894), p. 81.].


На жаль, цей анатом не дав жодного натяку на те, де ж людство може взяти силу та волю, щоб перемогти власну природу. Якщо ми дiйсно позбавленi природноi доброзичливостi, як i чому ми вирiшили стати зразковими громадянами? І якщо така поведiнка йде нам на користь, то чому природа вiдмовляеться нам допомогти? Чому ми повиннi постiйно обливатися потом у саду, заганяючи нашi аморальнi iмпульси в глухий кут? Це дивна теорiя, якщо ii взагалi можна назвати теорiею, згiдно з якою мораль е лише запiзнiлим еволюцiйним ходом, що покликаний приховати те, якими грiшниками ми е насправдi. Звернiть увагу, що ця похмура iдея повнiстю належала Гакслi. Я згоден iз Мейром, що в нiй немае нiчого схожого з мисленням Дарвiна. За словами бiографа Гакслi, вiн «змушував свiй етичний ковчег iти проти Дарвiновоi течii, що досi успiшно несла його»[28 - Adrian Desmond (1994), p. 599.].

Зрештою в Дарвiна з’явилася вiдчайдушна потреба в тому, щоб хтось захистив його вiд такого публiчного захисника. Вiн знайшов його в особi Кропоткiна – першокласного натуралiста. Гакслi був городянином, який мало що знав про тварин, яких не розтинав, Кропоткiн же подорожував Сибiром i помiтив, як мало сутичок, що вiдбуваються мiж тваринами, вiдповiдають тому гладiаторському стилю, що його описував Гакслi, коли розповiдав про «безперервну вiльну боротьбу». Кропоткiн помiтив, що представники одного виду часто спiвпрацюють мiж собою. Вони туляться одне до одного, коли iм холодно, або разом протистоять хижакам – як, наприклад, дикi конi гуртуються проти вовкiв – i це мае вирiшальне значення для виживання. Кропоткiн пiдкреслив цi теми у своiй книзi, опублiкованiй у 1902 роцi, «Взаемодопомога» («Mutual Aid»), що явно була спрямована проти «невiрних» на кшталт Гакслi, який неправильно iнтерпретував Дарвiна. Насправдi Кропоткiн перегнув палицю, коли ретельно збирав приклади тваринноi солiдарностi, щоб отримати докази тому, що його полiтичнi погляди правдивi. Проте вiн мав рацiю, коли протестував проти опису природи, висунутого Гакслi, який мало знав про реальний свiт.

Для мене головне пита

Сторінка 16

ня полягае в тому, як вийти з глухого кута Гакслi. Якщо ми не можемо говорити про Бога та якщо еволюцiя не дае нiякоi вiдповiдi, як тодi пояснити людську мораль? Якщо забрати з картини i релiгiю, i бiологiю, то, як на мене, залишиться чорна дiра. І найдивнiшим з усього цього е те, що бiологи, як поганi водii, знову спрямовують нас у той самий глухий кут, що й столiття тому.


Мое життя як туалетна жаба

Знайти жабу в унiтазi в Австралii – цiлком звичайна практика. Їi можна витягти звiдти, але земноводна знову успiшно стрибне в унiтаз i чiплятиметься за його поверхню своiми лапками з присосками, коли ми, люди, створюватимемо випадкове «цунамi». Схоже, жабам абсолютно не заважають вiдходи нашоi життедiяльностi, що проносяться в цей момент повз них.

Але менi заважають! Останнi три десятилiття минулого столiття я почувався нiби туалетна жаба. Менi доводилося вiдчайдушно шукати опору щоразу, коли виходила якась книжка про людську природу, написана чи то бiологом, чи то антропологом, чи науковим журналiстом, тому що бiльшiсть iз них захищали iдеi, що були абсолютно чужi моiм уявленням про наш вид. Людей можна розглядати як добрих за своею природою iстот, але здатних на зло або злих за своею суттю, але здатних на добрi вчинки. Склалося так, що я належу до першого табору, але в лiтературi пiдкреслювали лише негативну сторону. Навiть позитивнi риси формулювалися так, що здавалися спiрними. Тварини та люди люблять своi сiм’i? А назвiмо це «непотизмом». Шимпанзе дозволяють своiм друзям брати iжу в них iз рук? Назвiмо це «дрiбною крадiжкою» та «жебрацтвом». Такi книги були сповненi пiдозрiлого ставлення до доброти. Ось характерне твердження, що знову й знову цитувалося в такiй лiтературi:



«Вiдтодi як вiдкинули сентименталiзм, жоден натяк на милосердя не покращуе наше бачення суспiльства. Те, що вважають спiвпрацею, виявляеться сумiшшю опортунiзму та експлуатацii. …З огляду на повну можливiсть дiяти у своiх iнтересах, нiчого, крiм доцiльностi, не стримуватиме [людину] вiд жорстокостi, калiцтв, вбивства – брата, дружини, батька або дитини. Пошкрябайте “альтруiста” – i ви побачите, як iз нього струменить лицемiрство»[29 - Michael Ghiselin (1974), p. 247.].


Для Майкла Гiселiна, американського бiолога, який так добре прославився своiми дослiдженнями морських слимакiв, що на його честь назвали один iз iхнiх захисних хiмiкатiв (гiселiнiн), альтруiсти – це просто лицемiри. Проте вищевикладена цитата чомусь стосуеться не слимакiв, а людей. Вона задала тон для багатьох подальших мiркувань, як, наприклад, у книжцi «Моральна тварина» («The Moral Animal»), яку написав два десятилiття по тому науковий журналiст Роберт Райт: «…вдавання самовiдданостi е приблизно такою самою частиною людськоi натури, як i ii часта вiдсутнiсть»[30 - Robert Wright (1994), p. 344.]. А потiм можна згадати Джорджа Вiльямса, американського еволюцiйного бiолога, який зайняв, мабуть, крайню позицiю. Коли вiн пропонував похмуру оцiнку «вбогостi» природи, то вирiшив, що назвати природу «аморальною» або «морально байдужою», як це мудро зробив Гакслi, недостатньо. Вiн звинуватив ii в «кричущiй аморальностi», ставши таким чином першим i, будемо сподiватися, останнiм бiологом, який змiшав еволюцiйний процес iз моральним чинником[31 - Захищаючи свою оцiнку, Джордж Вiльямс писав: «Я погодився б iз тим, що термiном «моральна байдужiсть» можна влучно схарактеризувати фiзичний Всесвiт. Але для бiологiчного свiту потрiбен сильнiший термiн».].

Зазвичай аргументацiя прибiчникiв такого пiдходу будуеться так: 1) природний добiр е егоiстичним i огидним процесом; 2) це автоматично створюе егоiстичних i огидних iстот; 3) лише романтики з квiтами у волоссi можуть думати iнакше. Зрозумiло, це подавалося так, нiби Дарвiн теж визнавав вiдсутнiсть моралi в царствi природи та дозволив собi застрягнути в глухому кутi Гакслi. Дарвiн був занадто розумний для цього, про що я говоритиму нижче, ось чому цi мiркування досягли пiку абсурду, коли Рiчард Докiнз вiдкрито вiдрiкся вiд Дарвiна, заявивши у своему iнтерв’ю в 1997 роцi, що «в полiтичному та суспiльному життi ми маемо право не зважати на дарвiнiзм»[32 - В одному зi своiх iнтерв’ю Франс Рус цитуе Рiчарда Докiнза: «Разом з iншими людьми, серед яких Т. Г. Гакслi, я хочу сказати, що ми маемо право викинути дарвiнiзм iз нашого полiтичного та суспiльного життя та заявити, що ми не хочемо жити в дарвiнiстському свiтi» (Frans Roes (1997), p. 3).].

Я не хочу наводити цитати, вiд яких тхне ще гiрше. Єдиний науковець, який дiйшов цiлком логiчного висновку (навiть якщо я повнiстю з ним не згоден), – це Френсiс Коллiнз, голова найбiльшоi федеральноi дослiдницькоi агенцii Америки, Нацiонального iнституту охорони здоров’я. Прочитавши всi книжки, у яких пiддають сумнiву еволюцiю моралi, та переконавшись у тому, що, незважаючи на це, людство все ж керуеться якимись правилами, якi визначають його поведiнку, Коллiнз не знайшов iншого виходу, окрiм як апелювати до надприродних сил: «Моральний закон е для мене найбiльш помiтним

Сторінка 17

 сильним свiдченням iснування Бога»[33 - Francis Collins (2006), p. 218.].

Звичайно, шанований генетик вiдразу ж став посмiховиськом в очах атеiстичного руху, що тiльки починав зароджуватися. Хтось заявляв, що вiн забруднив науку вiрою, а Докiнз iз характерною поблажливiстю назвав його «нерозумним хлопцем»[34 - Richard Dawkins on «Real Time with Bill Maher», 11 April 2008.]. Не торкатимемося бiльш глибокоi проблеми, яка полягае в тому, що, незграбно повiвшись iз моральним питанням, бiологи залишили широко вiдчиненими дверi для альтернативних думок. Усього цього епiзоду можна було б уникнути, якби Коллiнз ознайомився з бiльш вдумливою лiтературою про еволюцiю, що бере свiй початок вiд книги Дарвiна «Походження людини» («The Descent of Man»). Коли читаеш цю книжку, то усвiдомлюеш, що немае абсолютно нiякоi потреби жертвувати своiми переконаннями. Дарвiн без проблем сумiстив мораль i еволюцiйний процес, визнав вроджену здатнiсть людини робити добро. І що найцiкавiше для мене, вiн побачив емоцiйний зв’язок людини з iншими тваринами. Для Гакслi тварини були безмозкими автоматами, але Дарвiн написав про iхнi емоцii цiлу книгу, у тому числi про iхню здатнiсть до спiвчуття. Один незабутнiй приклад стосуеться собаки, який нiколи не проходив повз кошик, де лежав кiт, його хворий приятель, не облизнувши його кiлька разiв. Дарвiн розглядав це як точну ознаку емоцiйноi прихильностi. У своiй останнiй записцi до Гакслi, яку вiн написав незадовго до смертi, Дарвiн не мiг стриматися, щоб не посмiятися з картезiанських схильностей свого друга, та натякнув, що якщо тварини – це машини, то й люди мають бути машинами: «Прошу Бога, щоб у свiтi було бiльше таких автоматiв, як Ви»[35 - Із листа Чарльза Дарвiна до Т. Г. Гакслi вiд 27 березня 1882 року, процитовано за: Desmond (1994), p. 519.].

Праця Дарвiна дуже суперечить «теорii лиску». Наприклад, вiн припустив, що мораль розвинулася безпосередньо з соцiальних iнстинктiв тварин, коли сказав, що «було б абсурдно говорити про цi iнстинкти як про такi, що розвинулися з егоiзму»[36 - Charles Darwin (1871), p. 98.]. Дарвiн бачив потенцiал для справжнього альтруiзму, принаймнi на психологiчному рiвнi. Як i бiльшiсть бiологiв, вiн проводив чiтку межу мiж процесом природного добору, у якому справдi немае нiчого приемного, та багатьма його продуктами, що охоплюють широкий спектр напрямкiв. Вiн не погоджувався з тим, що цей огидний процес уже за самою своею сутнiстю мае створювати огиднi результати. Подiбний хiд думок я називаю «помилкою Бетховена», бо це все одно що судити про музику Людвiга ван Бетховена на основi того, де i як вона була написана. Вiденська квартира маестро являла собою брудний, смердючий свинарник, засипаний вiдходами та заповненими нiчними горщиками. Звичайно ж, нiхто не оцiнюе музику Бетховена, керуючись цим фактом. Так само iз генетичною еволюцiею: хай навiть вона вiдбуваеться через смерть i руйнування, це не псуе тих див, якi вона створила.

Ця точка зору здаеться очевидною, але щойно я детально виклав ii у своiй книжцi «Доброзичливi» («Good Natured»), виданiй 1996 року, я втомився вiдбиватися вiд критики прихильникiв «теорii лиску». Протягом трьох десятилiть ii вiтали з якоюсь iррацiональною надмiрнiстю, що, без сумнiву, пояснювалося ii простотою: усi ii розумiли та любили. Як я мiг не погодитися з чимось настiльки очевидним?

А потiм сталася цiкава рiч – теорiя випарувалася. Замiсть того, щоб померти вiд гарячки, «теорiя лиску» зазнала важкого серцевого нападу. Я й досi не до кiнця розумiю, як i чому це трапилося. Можливо, причиною була «проблема 2000 року», але до кiнця минулого столiття потреба битися з «невiрними» послiдовниками Дарвiна швидко зникла. Надходили новi данi – спочатку тоненькою цiвочкою, а потiм стiйким потоком. Данi мають чудову властивiсть убивати теорii. Пам’ятаю, як у 2001 роцi я прочитав статтю пiд назвою «Емоцiйний собака та його рацiональний хвiст». Їi автором був Джонатан Гайдт, який стверджував, що ми приходимо до моральних рiшень через iнтуiтивнi процеси. Ми майже не думаемо про них. Гайдт представляв пiддослiдним iсторii, у яких героi дивно поводилися (наприклад, брат i сестра займаються сексом на одну нiч), що вiдразу ж викликало в них осуд. Потiм вiн спростовував усi рацiональнi причини осуду, аж доки в пiддослiдних не закiнчувалися аргументи. Наприклад, вони могли сказати, що iнцест – причина народження дiтей iз вiдхиленнями, але в iсторii Гайдта брат i сестра використовували ефективну контрацепцiю, що усувало проблему. Бiльшiсть пiддослiдних швидко досягали стадii «морального ошелешення»: вони заповзято наполягали на тому, що поведiнка неправильна, але не могли пояснити чому.

Гайдт дiйшов висновку, що всi моральнi рiшення йдуть зсередини. Усе вирiшують нашi емоцii, пiсля чого розум з усiх сил намагаеться iх наздогнати. У приматi логiки з’явилася вибоiна, а «моральне почуття» Юма повернулося. Антропологи почали помiчати в людей почуття справедливостi по всьому свiту, економiсти виявили, що люди бiльше здатнi до спiвпрацi

Сторінка 18

й альтруiзму, нiж це дозволяе теорiя Homo economicus (людина економiчна), експерименти з дiтьми та приматами продемонстрували альтруiзм за вiдсутностi стимулiв: стверджувалося, що шестимiсячнi дiти вже знають рiзницю мiж «добре» та «погано», а нейробiологи виявили, що наш мозок мае вроджену здатнiсть вiдчувати бiль iнших. Коло замкнулося в 2011 роцi, коли людей офiцiйно оголосили iстотами, здатними до «надкооперування».

Кожне нове вiдкриття забивало цвях у труну «теорii лиску», аж доки загальна думка не розвернулася на 180 градусiв. Зараз прийнято вважати, що наше тiло та розум створенi так, щоб ми пiклувалися одне про одного, i що люди мають природну схильнiсть судити про iнших у моральному планi. Замiсть того, щоб бути тонким шаром лиску, мораль iде зсередини. Це частина нашоi бiологii – на користь цьому аргументу свiдчать багато паралелей, виявлених у тварин. За кiлька десятилiть ми пройшли шлях вiд закликiв навчати дiтей бути хорошими, оскiльки наш вид нiбито не мае до цього природних нахилiв, до консенсусу, що ми народженi бути добрими й що хорошi хлопцi – лiдери еволюцiйного розвитку.






«Теорiя лиску» була домiнантним поглядом на людську природу. Вона стверджувала, що справжньоi доброти або взагалi не iснуе, або це просто еволюцiйна помилка. Мораль вважалася тонким шаром лаку, що ледве здатен приховати нашу iстинну сутнiсть, яка е егоiстичною. Проте в останне десятилiття «теорiя лиску» не встояла перед переконливими доказами емпатii, альтруiзму та спiвпрацi в людей та iнших тварин.



Я щоразу бачу, наскiльки радикально змiнилося ставлення до цiеi проблеми, коли зачитую публiцi горезвiсну заяву Гiселiна, яка вiдправила мене колись до туалету: «Пошкрябайте “альтруiста” – i ви побачите, як iз нього струменить лицемiрство». Хоча я протягом десятилiть зачитував цi цинiчнi рядки пiд час лекцiй, лише з 2005 року аудиторiя стала зустрiчати iх, голосно дивуючись i грубо регочучи, нiби це щось настiльки обурливе, настiльки вiдiрване вiд iхнього самосприйняття, що вони не можуть повiрити, нiби цi слова можна було сказати всерйоз. Невже в автора нiколи не було друга? Дружини, яка його кохала? Або хоча б собаки? Яке ж сумне життя вiн, мабуть, прожив! Коли я спостерiгав за цiею шокованою реакцiею та за тим, наскiльки вона е поширеною, то запитував себе: чи це моя аудиторiя змiнилася пiд дiею нових доказiв, чи все навпаки. А може, мiняеться Zeitgeist[2 - Дух часу (нiм.) (Тут i далi примiтки перекладача, якщо не зазначено iнше.)], а наука просто намагаеться його наздогнати?

Хай там як, а тепер у моему туалетi пахне трояндами. Я нарештi можу ослабити свою хватку, розiм’яти ноги та поплавати.


Сповненi помилок

І все ж таки все це може виявитися колосальною помилкою. Доброта може бути неадекватною, якщо ii виявити не в той час i не в тому мiсцi. Вiзьмiть, примiром, те, як Дейзi дбала про Амоса, або те, як люди доглядають невилiковно хворих. У чому справа? Багато людей доглядають старого чоловiка чи дружину, як це робила моя мати, коли мiй батько хворiв. Який тягар iй довелося винести: вона була набагато меншою, нiж батько, та ледве могла ходити. Або подумайте про догляд за чоловiком або дружиною з хворобою Альцгеймера, що потребуе нагляду щохвилини. Така людина не цiнуе вашi зусилля, дивуеться щоразу, як ви заходите до кiмнати, або скаржиться на те, що ви кинули його або ii. І все, що ви за це отримаете, – це стрес i постiйне виснаження. У жодному з цих випадкiв немае шансiв на винагороду, у той час як теорiя еволюцii стверджуе, що альтруiзм мае приносити користь, або кровним родичам або тим, хто готовий i здатен пiзнiше вiдплатити тим самим. Чоловiк чи дружина, що помирае, цьому опису не вiдповiдае.

Через те що Дейзi, моя мати та мiльйони тих, хто доглядае хворих, не вiдповiдають еволюцiйнiй догмi, науковцi часто говорять про «осiчку генiв», яка змушуе нас бути кращими, нiж це нам потрiбно. Проте не дозволяйте риторицi ввести себе в оману. Такого поняття, як осiчка генiв, у науцi не iснуе, бо гени – це лише маленькi шматочки ДНК, якi нiчого не знають i не мають жодних намiрiв. Вони дiють без жодноi мети, а отже, не здатнi на помилки. Було б доречнiше назвати нестримний альтруiзм захопливою випадковiстю, але мало хто з експертiв буде тiшитися такiй новинi. Науковцi налаштованi доволi похмуро, адже велика теорiя про егоiстичнi витоки альтруiзму, на жаль, поступаеться реальним фактам. Ученi скаржаться на те, що «в сучасному свiтi майже все – це помилка з погляду генiв», проте вони нiколи не висновують, що це робить iхнi теорii непридатними для застосування на практицi[37 - Роберт Бойд i Пiтер Рiчерсон (2005) називають це «гiпотезою великоi помилки».].

Помилка виявляеться в тому, що люди надсилають грошi у вiддаленi мiсця, де хтось постраждав вiд цунамi або землетрусу, в анонiмнi донорства кровi. Такою самою помилкою е волонтерська робота в iдальнi для безхатькiв або розгрiбання снiгу на подвiр’i в староi ледi. Та й витрачати всi своi ресурси на всиновлену дитину – це теж помилка, якщо до

Сторінка 19

iряти цiй теорii. Останне взагалi е незбагненною багаторiчною помилкою, якоi припускаються тисячi сiмей, адже люди не думають про те, що дiти, якi не успадкують iхнi гени, не мають жодноi цiнностi. Те саме ми робимо з домашнiми тваринами, коли оточуемо iх надзвичайною турботою, за яку вони нiчим не можуть нам вiддячити. Робимо ми й iншi поширенi помилки – попереджаемо незнайомцiв про небезпеку, вказуемо комусь, що вiн забув пальто в ресторанi, та беремо на буксир водiя, який опинився в складнiй ситуацii на дорозi. Людське життя переповнене помилками, великими та малими. Те саме можна спостерiгати й у життi iнших приматiв.

Вiзьмiмо Фiнеаса, батька Амоса. Не те щоб Амос знав, що Фiнеас – його батько. У суспiльствi шимпанзе немае постiйних зв’язкiв мiж самцями та самицями, тож теоретично будь-який самець може виявитися вашим батьком. У молодостi Фiнеас був альфою, але ближче до сорока рокiв став спокiйнiше ставитися до лiдерства. Вiн любив грати з пiдлiтками, займатися грумiнгом iз самицями та виступати в ролi полiцейського. Щойно Фiнеас чув сварку, вiн переходив до тих, хто сперечався, та ставав у загрозливу позу, демонструючи силу, аж шерсть у нього пiднiмалася дибки, щоб припинити скандал. Вiн стояв мiж учасниками, доки тi не переставали верещати. Ця «контрольна функцiя» добре задокументована й у диких шимпанзе. Примiтно, що в таких ситуацiях самцi не стають на чийсь бiк – вони захищають слабшого, навiть якщо нападник е iхнiм найкращим другом. Мене часто спантеличувала така неупередженiсть, що дуже сильно вiдрiзнялася вiд загальноприйнятоi поведiнки шимпанзе. Контрольна функцiя постае над соцiальними упередженнями свого виконавця та спрямовуеться на те, що буде найкращим для спiльноти.

Ми з Джессiкою Флек продемонстрували, наскiльки виграе вiд такоi поведiнки група, тимчасово вилучивши з неi самцiв, якi виступають арбiтрами. Унаслiдок цього спiльнота розiрвалася по швах: агресiя збiльшилася, а улагоджених суперечок стало менше. Проте щойно ми повернули самцiв до групи, порядок вiдновився[38 - Данi про неупереджений арбiтраж наводяться за книгами: Jessica Flack et al. (2005). De Waal (1992).]. Але одне питання все одно залишаеться без вiдповiдi: чому вони це роблять? Яку вони отримують вiд цього вигоду? Основна iдея полягае в тому, що високопоставленi самцi отримують повагу та популярнiсть, коли захищають слабких. Проте якщо для молодших самцiв ця стратегiя мае хоч якийсь сенс, то Фiнеасовi вона була непотрiбна. Ближче до кiнця свого життя цей шляхетний старий самець досяг уже занадто похилого вiку та, схоже, став безамбiтним. І все ж вiн ревниво спостерiгав за всiма незгодами в групi. Його прагнення гармонii приносило переваги всiм, крiм, можливо, нього самого. Чи можуть шимпанзе бути бiльш щедрими, нiж вони мали б бути згiдно з геноцентричними теорiями?

Допомагати особам, якi не е для них родичами, – для шимпанзе доволi поширена справа. Прикладом може бути Вошоу – перший у свiтi шимпанзе, який пройшов навчання американськоi мови жестiв; почувши крик ледь знайомоi йому самицi, яка тонула, вiн стрибнув у воду. Подолавши два електричнi паркани, Вошоу добрався до жертви та витягнув ii на безпечне мiсце[39 - Roger Fouts and Stephen Mills (1997).]. Інший випадок стався з Тiа, дикою самицею у Фонголi (Сенегал), яка втратила свого малюка через браконьерiв. На щастя, дослiдникам вдалося конфiскувати дитинча мавпи та повернути його до групи. Джилл Прутц описуе, як самець-пiдлiток Майк, який не був кровним родичем Тiа та не мiг вважатися батьком малюка через свiй юний вiк, пiдняв немовля з того мiсця, де його поклали вченi, та вiднiс просто до Тiа. Вiн, очевидно, знав, чия це була дитина, та, мабуть, також помiтив, як важко було пересуватися матерi пiсля того, як ii покалiчили собаки браконьерiв. Протягом двох днiв Майк переносив дитину, коли група подорожувала, а Тiа шкутильгала за ним[40 - Jill Pruetz (2011).].

Навiть найдорожча iнвестицiя з усiх – усиновлення дiтей, якi не е кровними родичами, – трапляеться серед приматiв. Причому це стосуеться не лише самиць, вiд яких можна було б цього очiкувати – з нещодавнього звiту Крiстофера Боша з Кот-д’Івуару свiт дiзнався про щонайменше десять самцiв диких шимпанзе, якi протягом тридцяти рокiв всиновили молодняк, що втратив своiх матерiв[41 - Christophe Boesch et al. (2010).]. У 2012 роцi кiнокомпанiя Disneynature випустила популярний фiльм «Шимпанзе», який привернув до себе увагу iсторiею про те, як альфа-самець спiльноти Фреддi взяв Оскара пiд свое крило. Цей документальний фiльм базуеться на реальних подiях. Коли мама Оскара несподiвано померла, знiмальна група опинилася в потрiбний час i в потрiбному мiсцi. Вона (група) ходила навколо, хоча перспективи в Оскара були доволi похмурi. Фреддi взяв приклад з iнших прийомних батькiв, якi дiлилися iжею з дiтьми, дозволяли iм спати у своiх нiчних гнiздах, захищали iх вiд небезпеки та старанно шукали iх, коли вони губилися. Багато хто дбав про своiх пiдопiчних понад рiк, а один самець робив це бiльше п’яти рокiв (ш

Сторінка 20

мпанзе вважаються неповнолiтнiми, доки iм не виповниться щонайменше дванадцять). За винятком годування, цi прийомнi батьки взяли на себе такий самий тягар, як i матерi, якi доглядають за дiтьми, та суттево збiльшили шанси сирiт на виживання. Згiдно зi зразками ДНК, самцi-усиновлювачi не завжди мали кровнi зв’язки зi своiми пiдопiчними. Оскару пощастило.

Замiсть того щоб зробити висновок, що шимпанзе теж помиляються, давайте вiдiйдемо вiд цих стандартних фраз iз прихованим натяком на те, що ми повиннi пiдкорятися своiм генам. Чому б просто не визнати вiдсутнiсть зв’язку мiж походженням якоiсь характерноi риси та ii поточним проявом? Деревнi жаби розвинули присоски, щоб чiплятися за листя, але можуть використовувати iх i для того, щоб вижити в туалетi. Руки приматiв розвинулися для того, щоб хапатися за гiлки дерев, але я граю з ними на пiанiно, а малюки-мавпенята використовують iх, щоб чiплятися за матерiв. Існуе багато властивостей, якi з’явилися з однiеi причини, але використовуються задля iншоi мети. Я нiколи не чув, щоб хтось називав «помилкою» те, що пальцi ковзають клавiшами пiанiно, тож навiщо застосовувати подiбнi слова до альтруiзму? Хтось може посперечатися, мовляв, альтруiзм мае свою цiну, а гра на пiанiно – нi, отже, i «помилкова» термiнологiя виправдана. Але наскiльки ми впевненi в тому, що поширена емпатiя та довiчна вiдданiсть не приносять плоди в довгостроковiй перспективi? Я нiколи не бачив доказiв того, що така поведiнка завдае нам шкоди, i радше пiдозрював протилежне. Фрiдрiх Нiцше, який подарував нам свою знамениту фразу «Бог помер», цiкавився витоками моралi. Вiн попереджав, що виникнення чогось (хай то буде орган, правова iнституцiя чи релiгiйний ритуал) нiколи не слiд плутати з тими завданнями, що iх це «щось» виконуе: «Усе, що виникло навколо нас у якийсь спосiб, постiйно iнтерпретуеться та реквiзуеться заново, трансформуеться та переорiентовуеться на нову мету»[42 - Friedrich Nietzsche (1887), p. 51.].

Ця визвольна думка вчить нас нiколи не засуджувати можливi застосування якихось речей або явищ, грунтуючись на iхньому походженнi. Навiть якщо комп’ютери й задумувалися для розрахункiв, це не заважае нам грати на них в iгри. Навiть якщо секс i призначений для розмноження, кожен може (до певноi мiри) займатися ним для задоволення. Немае закону, який говорить, що кожна властивiсть повинна завжди та щоразу служити метi, завдяки якiй вона розвинулася. Те саме стосуеться емпатii та альтруiзму, тому ми просто повиннi замiнити слово «помилка» на «потенцiал». Нiщо не заважае менi спiвчувати киту, якого викинуло на берег, i докладати зусиль, щоб повернути його до океану, навiть якщо людська емпатiя не була орiентована на китiв, коли з’явилася на свiт. Я просто застосовую мою вроджену емпатичну здатнiсть до свого максимального потенцiалу.

Нiцше мав рацiю: iсторiя предмета мае обмежену актуальнiсть тут i зараз. Хоча я схиляю голову перед iдеями Прайса, Гамiльтона, Трiверса й iнших про еволюцiйне пiдгрунтя альтруiзму, я не бачу жодноi причини перетворювати цi уявлення на догму про те, як повиннi поводитися люди.


Гедонiчна доброта

Наука переконуе нас, що ми дихаемо, щоб насичувати тiло киснем. Проте, якби я не знав про це, я все одно робив би вдих-видих, так само, як i мiльйони людей до мене та мiльярди тварин. Ми дихаемо не через те, що володiемо iнформацiею про О2. Крiм того, коли бiологи припускають, що альтруiзм розвивався задля отримання вигоди, то це не означае, що про це мають знати всi учасники процесу. У бiльшостi тварин не виникае думок на кшталт: «Якщо я зроблю це для нього, вiн може вiддячити менi за це завтра». Вони не вмiють перебдачати майбутне, тому просто пiдкоряються пориву доброзичливостi. Те саме стосуеться й людей. За винятком бiзнесу чи, наприклад, допомоги незнайомцевi, люди рiдко пiдраховують майбутнi затрати та вигоди своеi поведiнки, особливо якщо мова йде про iхнiх друзiв чи родичiв. Якщо ж людина все ж думае про майбутнi витрати та розмiр винагороди перед тим, як зробити щось на користь iншоi, то це поганий знак: сiмейнi психологи стверджують, що це сигнал того, що шлюб перебувае на межi розриву.

Тому й людський, i тваринний альтруiзм можуть бути справжнiми, бо в них вiдсутнi прихованi мотиви. Навiть бiльше, iнколи альтруiстичний iмпульс важко здолати. Джеймс Риллiнг, один iз моiх колег в Унiверситетi Еморi, пiсля своiх експериментiв iз нейровiзуалiзацii зробив висновок, що ми маемо «емоцiйнi упередження щодо спiвпрацi, якi можна подолати лише завдяки зусиллям когнiтивного контролю». Подумайте лише: це означае, що наш перший iмпульс – довiряти та допомагати, лише потiм ми замислюемося, чи не варто нам утриматися вiд цього, для чого нам потрiбнi причини. Це пряма протилежнiсть стимулюванню. Лише однiй категорii людей бракуе цього природного iмпульсу, чим i пояснюеться мое саркастичне зауваження, що «теорiя лиску» чудово описуе мислення психопатiв. Далi Риллiнг показав, що, коли нормальнi люди допомагають iншим, у них активiзуються областi мозку, пов’яз

Сторінка 21

нi з винагородою. Роблячи добрi справи, ми почуваемося добре.

Цей ефект «теплого свiтла» пробуджуе в пам’ятi зворушливу картину, яку я бачив безлiч разiв, коли працював iз макаками-резусами. Поведiнка, про яку пiде мова, точно не була альтруiстичною, але вона дуже нагадуе принцип годування та виховання, що звичний для всiх ссавцiв. Щовесни в нашому зоопарку з’являлися десятки новонароджених макак. Малюки, мов магнiт, вабили до себе молодих самиць, якi намагалися взяти iх у своi маленькi ручки й за це терпляче займалися грумiнгом iз iхнiми матусями. Їм доводилося довго товктися навколо матерi, поки та спускала малюка з рук i вiн робив кiлька хитких крокiв у бiк майбутньоi нянi. Остання пiднiмала його, носилася з ним, перевертала догори ногами, щоб оглянути статевi органи, облизувала обличчя, чистила його з усiх бокiв, але зрештою засинала, стискаючи малюка у своiх обiймах. Ми робили ставки, як довго це триватиме – п’ять, десять хвилин? Ця дрiмота, що огортала нянь, створювала враження, наче вони перебували в трансi або, можливо, в екстазi, коли нарештi дочекалися такоi бажаноi перерви. Коли вони тримали свiй скарб, то в iхньому мозку видiлявся окситоцин, вiдомий як гормон любовi, що робив iхнi повiки важчими. Їхнiй сон нiколи не тривав довго, i невдовзi вони повертали дитину матерi.

Радiсть догляду за дiтьми готуе молодих самок до найбiльш альтруiстичного акту з усiх. Материнська турбота ссавцiв – це найдорожча, найбiльш довгострокова iнвестицiя в iншi iстоти, що вiдома в природi. Вона починаеться з забезпечення новонародженого поживними речовинами та киснем i закiнчуеться за багато рокiв по тому. Або, як сказали б бiльшiсть батькiв, нiколи. Доволi дивно, що про материнську турботу пiд час дискусiй про альтруiзм не згадують. Деякi вченi навiть не хочуть вважати ii альтруiзмом, оскiльки вона не вiдповiдае критерiю, за яким вони вiдбирають аргументи, – акцентi на пожертвi. Вони говорять про альтруiзм лише тодi, коли вiн завдае шкоди виконавцю, принаймнi в короткостроковiй перспективi. Нiхто не повинен прагнути до альтруiзму, не кажучи вже про те, щоб насолоджуватися цим вiдчуттям. Я називаю це гiпотезою болiсного альтруiзму, яка е абсолютно помилковою. Зрештою, визначення альтруiзму полягае не в тому, що вiн викликае бiль, а лише в тому, що вiн вимагае витрат.

Звернiть увагу, бiологи без жодних проблем пояснять вам, чому самка ссавця дбатиме про потомство. А як iще вона мае розмножуватися? Також ми знаемо, як сильно жiнки хочуть мати дiтей. Я не хотiв би викликати жах, але це бажання часом бувае настiльки сильне, що деякi з них вбивають за це та розтинають iншим жiнкам живiт. Або крадуть дiтей iз ясел. Це ненормальнi вчинки, але вони iлюструють випадки, коли люди не можуть впоратися зi своiм бажанням, i е аргументом на користь того, чому догляд за дiтьми не можна вважати самопожертвою. Адже материнська турбота – це не головоломка, наука зосереджуеться на бiльш заплутанiй поведiнцi. Наука шукае викликiв. І все ж таки я наполягаю на тому, що принаймнi в ссавцiв материнська турбота е прототипною формою альтруiзму, шаблоном для всiх iнших. На жаль, ми iгноруемо це. Той факт, що жодна жiнка-науковець не вiдчувае труднощiв iз вiдповiддю на питання про те, звiдки береться альтруiзм, багато про що каже. Жiнкам важко iгнорувати материнську турботу – про це свiдчить робота двох учених, якi писали про спiвпрацю. Сара Грдi, американський антрополог, пропонуе теорiю «цiлого села»[3 - В оригiналi “it takes a village” theory – початок прислiв’я «It takes a village to raise a child» («Щоб виростити одну дитину, потрiбне цiле село»).], згiдно з якою людський командний дух починався з колективного догляду за дiтьми, до чого залучалися не лише матерi, а й усi дорослi. Подiбним чином Патрiсiя Черчленд, американський фiлософ, яка добре знаеться на нейробiологii, розглядае людську мораль як результат турботи про потомство. Нейронна мережа, що регулюе власне тiлеснi функцii органiзму, була влаштована так, щоб включати потреби малюкiв, сприймаючи iх майже як своi додатковi кiнцiвки. Нашi дiти – частина нас, тож ми захищаемо та доглядаемо iх без вагань так само, як ми це робимо з власним тiлом. Той самий мозковий механiзм створюе основу для iнших стосункiв, пов’язаних iз турботою.

Цим можна було б пояснити помiтнi вiдмiнностi мiж статями, що спостерiгаються вже в першi роки життя. Вiдразу пiсля народження дiвчатка здатнi довше дивитися на обличчя, нiж хлопчики, якi своею чергою зосереджують увагу на механiчних iграшках. Пiзнiше дiвчатка виявляють себе бiльш комунiкабельними, краще читають емоцii на обличчi, краще вiдчувають тональнiсть голосу, бiльше каються пiсля того, як когось образять, i iм краще вдаеться поставити себе на мiсце iншоi людини. Ми також дiзналися, що емпатiя посилюеться, якщо в нiздрi чоловiка або жiнки впорснути окситоцин, тим самим ввiвши iх в оману за допомогою материнського гормона (окситоцин пов’язаний iз пологами та годуванням дiтей). Пiд час дослiджень ми з’ясували, що самицi шимпанзе набагато час

Сторінка 22

iше втiшають засмучених, нiж самцi. Вони наближаються до жертв агресii, нiжно торкаються iх i обiймають, доки тi не перестануть кричати. Самки – бiльш турботлива стать.

Якщо материнська турбота була для теоретикiв занадто очевидною, щоб звертати на неi увагу, то вона е також i тим видом опiки, який сам по собi е винагородою, що пiдводить мене до гiпотези альтруiзму, що приносить задоволення. Природа незмiнно пов’язуе речi, якi нам потрiбно робити, з задоволенням. Через те, що нам потрiбно iсти, запах поживи змушуе нас, як собаку Павлова, видiляти слину, а процес харчування – це наше улюблене заняття. Ми повиннi розмножуватися, тож секс – це й одержимiсть, i задоволення. А щоб переконатися, що ми виростимо свое потомство, природа нагородила нас вiдданiстю, яка е найсильнiшою мiж матiр’ю та дитиною. Як i будь-який iнший ссавець, ми повнiстю запрограмованi для цього – i тiлом, i розумом. У результатi ми ледве помiчаемо тi щоденнi зусилля, якi робимо для нащадкiв, i жартуемо про те, як дорого нам коштують цi «кiнцiвки». Вочевидь, далекi родичi та чужаки надають менше допомоги, але задоволення, що лежить в основi цього процесу, залишаеться тим самим. Ця iдея представлена в «Роздумах» Марка Аврелiя («…дiяння, якi вiдповiдають природi, як-от допомога iншим, за своею суттю е винагородою»)[43 - «Нiхто не втомлюеться вiд допомоги та дii, якi узгоджуються з нашою природою; допомога iншим е нашою власною винагородою. Як можна втомитися допомагати iншим, коли ми допомагаемо самим собi, коли робимо це?» (Marcus Aurelius (2002))].

У фiльмi «Кiмната Марвiна» («Marvin’s Room», 1996) до Бессi (ii зiграла Даян Кiтон) приiздить ii бiльш досвiдчена сестра (Мерiл Стрiп). Бессi присвятила багато рокiв пiклуванню про батька та не отримувала жодноi допомоги вiд сестри. Коли у фiльмi вона розповiдае Мерiл Стрiп, що вiдчувае та як iй пощастило мати батькiв, якi сповнили ii життя любов’ю, сестра неправильно тлумачить ii слова, сприймае все в егоцентричному ключi та вiдповiдае: «Вони дуже тебе люблять!» Бессi виправляе ii, кажучи: «Нi, я не це маю на увазi. Я хочу сказати, що щаслива вiд того, що можу когось так сильно любити». Альтруiзм може сповнювати нас щастям.

Це дивне уявлення про те, що альтруiзм повинен завдавати шкоди, спонукало Джорджа Прайса випробувати своi сили в надзвичайнiй самопожертвi. Вiн думав, що не можна стати альтруiстом без страждань, i тому роздав усе свое майно та зневажив себе, аж доки не став нужденним. Вiн не усвiдомлював, що нехтування собою е контрпродуктивним, про що добре знають активiсти благодiйного руху. Як i у випадку з кисневими масками в лiтаку, тут спершу потрiбно допомогти собi, а потiм пiклуватися про когось iншого. Часто я замислююся над тим, звiдки взагалi могло з’явитися це дивне уявлення про те, що альтруiзм повинен завдавати страждань. Це е абсолютно неприйнятним, наприклад, для буддизму, згiдно з яким спiвчуття до iнших повинно сповнювати нашу душу радiстю. Цей ефект не обмежуеться лише саморефлексiею дорослих, а спостерiгаеться також у дiтей раннього вiку, якi вiдчувають бiльше задоволення, коли пригощають iнших, нiж тодi, коли самi ласують гостинцями[44 - Lara Aknin et al. (2012).]. Є також цiкавi факти з дослiдження людей, якi пiклуються про хворого чоловiка, дружину чи батька. Психолог Стефанi Браун виявила, що цi пiклувальники майже не помiчають, чого коштуе iм така вiдданiсть. Вони вiдчувають еднiсть зi своiм пiдопiчним i отримують велике задоволення вiд того, що вони потрiбнi iм. Вони живуть довше, нiж тi люди, яким не потрiбно доглядати за iншими.

Грунтуючись на власному досвiдi, коли менi доводилося доглядати за дружиною, у той час як ii життю загрожував рак молочноi залози, я цiлком погоджуюся з тим, що слово «жертва», хоч i вживаеться часто, не вiдображае головного. Немае нiчого природнiшого для нас, нiж турбота про тих, кого ми любимо. Черчленд точно помiтила нерозривний зв’язок мiж турботою про власне тiло та пiклуванням про дiтей, близьких. Наш мозок створений таким чином, що розмивае грань мiж нами й iншими. Це одна з тих давнiх нейронних мереж, що е ознакою кожного ссавця, вiд мишi до слона. В одному тайському природному заповiднику я зустрiв слiпу слониху, яка ходила разом зi зрячою подругою. Цi двi самицi, якi не були кровними родичками, скрiзь гуляли разом. Слiпа покладалася на зрячу, i та, схоже, це розумiла. Варто було останнiй вiдiйти, як обидвi слонихи видавали гуркiтливi звуки, iнодi вони навiть сурмили, щоб слiпа могла визначити мiсцезнаходження зрячоi. Це галасливе видовище тривало доти, доки вони не возз’еднувалися. Потiм слонихи гаряче вiтали одна одну, ляскали вухами, торкалися та обнюхували. Вони насолоджувались близькою дружбою, яка дозволила слiпiй жити вiдносно нормальним слонячим життям.

З огляду на внутрiшню радiсть, що притаманна такiй поведiнцi, деякi люди волiють називати пiклування про членiв сiм’i та близьких родичiв «егоiстичним», принаймнi на емоцiйному рiвнi. Хоча це й не можна вважати помилковим висновком, проте очевидно, що в тако

Сторінка 23

у випадку стираеться вся рiзниця мiж егоiзмом i альтруiзмом. Тобто якщо я сам з’iм усю iжу, яка лежить на столi, чи подiлюся нею з голодним незнайомцем, то це все одно назвуть «егоiзмом»; такi поняття вже вийшли з ужитку. Як можна охопити такi рiзнi мотивацii одним поняттям? Бiльше того, чому задоволення, що я вiдчуваю, коли дивлюся на незнайомця, якого я тiльки що нагодував, плутають iз моiм егоiзмом? Чому альтруiзм не може бути схожий на будь-яку iншу природну людську схильнiсть, яка приносить нам задоволення? Багато людей обожнюють балувати рiдних i друзiв. І найбiльша радiсть, яку ми можемо дати, – це просто дозволити iм це робити.

Коли я озираюся на те, як ми кидаемося з однiеi крайностi в iншу – вiд альтруiзму як жертовностi, яку важко пояснити, до сучасного уявлення про альтруiзм як розвиток закладеноi в ссавцiв здатностi турбуватися про потомство, що приносить iм задоволення, – я дивуюся тому, як багато iдеологiчних i релiгiйних елементiв залучили до цих дебатiв – вiд навернення Прайса до християнства, захоплення Гакслi первородним грiхом, анархiзму Кропоткiна до на диво популярного уявлення про альтруiзм як про щось лицемiрне чи помилкове. Недолiк бiльшостi цих дебатiв полягае в тому, що люди й iншi ссавцi досягають альтруiзму зовсiм iнакше, нiж, скажiмо, соцiальнi комахи. Можливо, найбiльш поширене порiвняння людського альтруiзму з поведiнкою мурах або бджiл збило нас iз правильного шляху. Комахи позбавленi емпатii, у той час як наш мозок влаштований так, щоб пiдтримувати зв’язок з iншими людьми та вiдчувати iхнiй бiль i насолоду. Кiнцевим результатом е те, що альтруiзм може бути справжнiм i приносити задоволення. Якщо Прайс виштовхнув себе за цю грань, коли вiддав свое здоров’я та майно волоцюгам, яких вiн ледве знав, то можна зрозумiти той вiдчай, що зрештою охопив його. Вiн недооцiнив гедонiчну властивiсть альтруiзму, спрямовану на тих, про кого ми пiклуемось, i переоцiнив нашу здатнiсть до щедростi щодо незнайомцiв. Ця друга особливiсть сильно обмежена, у той час як першу мало що стримуе.




Роздiл 3. Бонобо на родинному деревi


Найкращий спосiб знищити ворога – це зробити його другом.

    Авраам Лiнкольн[45 - Поширене перефразування зауваження Авраама Лiнкольна, яке вiн зробив, коли йому дорiкнули в спiвчуттi заколотникам-пiвденцям. Одна жiнка обурилася, сказавши, що краще б вiн знищив своiх ворогiв, нiж намагався подружитися з ними, на що Лiнкольн вiдповiв (Ury, 1993, p. 146): «Навiщо менi знищувати своiх ворогiв, мадам, якщо я можу зробити з них друзiв?»]

Вiзит до однiеi кримiналiстичноi лабораторii в Москвi пiдтвердив моi пiдозри про те, що спорiдненiсть iз вiнцем творiння не гарантуе вам жодноi поваги. Це мiсце спецiалiзувалося на судово-медичнiй антропологiчнiй реконструкцii за черепами невпiзнаних жертв убивств. У кутку пiдвалу моi господарi показали менi реконструкцiю обличчя з грубими рисами, яке вони намагалися тримати в таемницi. Менi навiть не дозволили зробити знiмок. Справа в тому, що вони вирiшили перевiрити своi сили на черепi неандертальця, але в результатi отримали бюст, який нагадував одного з найвпливовiших членiв Думи, тому вони боялися, що останнiй просто закрие iнститут, якщо про це зображення хтось дiзнаеться.

Ми не надто високоi думки про наших близьких родичiв i не хочемо бути схожими на них. Неандертальцiв змальовують як сутулих i недоумкуватих iстот, якi живуть у печерах i тягають дружин за волосся. Останне вiдкриття, маленького «гоббiта» з iндонезiйського острова Флорес, вважають мiкроцефалом, можливо, навiть «кретином». Науковцi вважають, що причина такоi тiлобудови – це проблеми з щитовидною залозою, викликанi браком йоду, але бiльшiсть iз нас керуеться словниковим визначенням кретина як «дурня, тупоi або розумово вiдсталоi людини». І неважливо, що поблизу викопних залишкiв на Флоресi знайшли також складнi знаряддя працi.

Поки антропологи обмiрковують знахiдки на Флоресi, супроводжуючи своi думки неприемними словесними баталiями. Але ситуацiя з неандертальцями стае дедалi зрозумiлiшою. Традицiйне стереотипне уявлення про них як про безсловесних тварин нiколи не мало сенсу, тому що iхнiй мозок за розмiром перевершував наш. Те, що реконструкцiя черепа викопноi людини нагадуе депутата Думи, свiдчить про наше неандертальське корiння. Коли давнi люди вийшли з Африки, вони зiткнулися з близькими родичами, якi вже прожили пiвтора мiльйона рокiв на пiвночi. Цi родичi були краще пристосованi до морозiв. Замiсть того, щоб завоювати iх, як нам розповiдае iсторiя, ми, можливо, подружилися з пiвнiчанами. Мабуть, чоловiки вважали неандертальських жiнок пристрасними, а жiнкам сподобалися чоловiки-неандертальцi та навпаки, оскiльки, за оцiнками вчених, до чотирьох вiдсоткiв ДНК неафриканських представникiв нашого виду походить вiд неандертальцiв. Імовiрно, це схрещення посилило нашу iмунну систему.

Нашi пiвнiчнi брати ховали своiх померлих, виготовляли iнструменти, умiли пiдтримувати вогонь, дбали про нужденних – так само, як i давнi люди. Викопнi зна

Сторінка 24

iдки свiдчать про виживання в дорослому вiцi людей, якi були карликами, страждали паралiчем кiнцiвок або не могли жувати. Вони вiдомi пiд такими екзотичними iменами, як Шанiдар І, Ромiто-2, Хлопчик iз Вiндовера та Старий iз Ла-Шапель-о-Сен. Нашi предки пiдтримували цих людей, якi мало чим могли допомогти суспiльству. Палеонтологи розцiнюють виживання слабких, iнвалiдiв, розумово вiдсталих та iнших осiб, якi були тягарем, як одну з вiх в еволюцii спiвчуття. Ця комунiтарна спадщина е важливою для теми цiеi книги, оскiльки вона передбачае, що мораль виникла щонайменше за сто тисяч рокiв до сучасних цивiлiзацiй i релiгiй.

І це не едина дата, яку пропонують вiдсунути в минуле. Можна обережно припустити, що багато вмiнь, починаючи вiд пивоварiння i завершуючи мистецтвом, з’явилися ранiше, нiж ми думали. Пiвденноафриканськi шматочки вохри з нанесеними на них складними геометричними вiзерунками вдвiчi старшi, нiж печернi малюнки в Ласко (Францiя). Навiть виникнення прямоходiння вiдсувають далi, зокрема завдяки знахiдцi слiдiв, якi доводять, що повнiстю вертикальна хода з’явилася вдвiчi давнiше, нiж ми вважали ранiше.

Наше перше припущення незмiнно полягае в тому, що все, що ми робимо та чим пишаемося, з’явилося вiдносно нещодавно. Потiм ми з’ясовуемо, що те саме робили неандертальцi та, можливо, австралопiтеки, аж доки не дiйдемо до мавп, якi насправдi були першими. Хто скаже, що, наприклад, кам’яна доба почалася саме з нашоi гiлки родоводу? У Кот-д’Івуарi археологи виявили мiсце для розбивання горiхiв, якому понад чотири тисячi рокiв, де лежали каменi, що слугували молотом i ковадлом. Проте рiзновид виявлених горiхiв, розмiри iнструментiв (великi та важкi) й екологiчнi умови (тропiчний лiс) натякають на те, що горiхи розбивали не люди, а шимпанзе. Аналiз розкопок показуе, що протягом тисяч рокiв мавпи приносили з вiддалених родовищ мiцнi каменi, як-от гранiт, щоб розбивати в лiсi твердi горiхи. Сьогоднi аналогiчною технологiею користуються захiдноафриканськi шимпанзе.


Довге прощання

Лише одна дата, замiсть того щоб вiдповзати назад, пiдсуваеться щоразу ближче й ближче. У першiй половинi попереднього столiття еволюцiйнi дерева, якi зображали в пiдручниках, усе ще демонстрували людський родовiд, який гордо й самостiйно зростав протягом двадцяти п’яти мiльйонiв рокiв.

Наша найближча сiм’я об’еднуе чотири великi мавпи (шимпанзе, бонобо, горил i орангутангiв) i так званих менших мавп: гiбонiв i сiамангiв. Порiвняно з двома сотнями видiв мавп i напiвмавп для когорти приматiв це зовсiм крихiтне сiмейство. Звичайнi мавпи зi своiми хвостами та довгими писками стоять вiд нас далi, нiж людиноподiбнi. Але це старе родове дерево, на якому ми були далеко вiд решти приматiв, iснувало недовго. Можливо, це передбачив ще Карл Лiнней, коли виокремив людей в окремий рiд – Homo. Історiя свiдчить, що шведський таксономiст сумнiвався в нашому особливому статусi, але вирiшив уникнути неприемностей iз Ватиканом. За три столiття по тому з’явилися кращi способи порiвняння видiв, нiж анатомiчний, – аналiз бiлкiв кровi та ДНК. Новi данi розмiстили нас окремо вiд нижчих мавп, i ми потрапили всередину людиноподiбних. Це було шоком, але з ДНК не посперечаешся, бо вона дозволяе людям уникнути проблеми вибору тих рис, якi iм хотiлося б пiдкреслити. Ми маемо право вважати, що ходiння на двох ногах – це важлива риса, але якщо брати до уваги загальну картину природи, то це зовсiм не так. Курчата теж вмiють це робити. Порiвняння ДНК ламае людськi упередження. У родоводi, основою якого е данi ДНК, людство займае лише одну крихiтну гiлку серед багатьох, вiдгалузившись вiд людиноподiбних мавп приблизно шiсть мiльйонiв рокiв тому.

Якщо схрещення (наприклад, iз неандертальцями) наприкiнцi цього шляху сприяло успiху нашого виду, то те саме могло вiдбутися й на його початку. ДНК людини та мавпи демонструють ознаки ранньоi гiбридизацii.






До 1960-х рокiв у людей була окрема гiлка на еволюцiйному деревi, вiдмежована вiд мавп (лiворуч). Але дерево, складене на основi даних ДНК, розмiщуе нас ближче до шимпанзе (Ch) та бонобо (Во), нiж до горил (Go) й орангутангiв (Or).



Пiсля цього роздiлення нашi предки, iмовiрно, продовжували повертатися до мавп так само, як сьогоднi схрещуються грiзлi та бiлi ведмедi або вовки та койоти. Деякi антропологи скептично ставляться до думки, що нашi двоногi предки ще понад мiльйон рокiв продовжували спаровуватися з мавпами, якi ходили на чотирьох ногах. Проте, як менi вiдомо, те, на скiлькох ногах ви ходите, мало свiдчить про те, можете ви спаровуватися чи нi. Це змушуе мене замислитися над ще бiльш дивним твердженням, що походить iз тих часiв, коли про гiбридизацiю людей i неандертальцiв було невiдомо, мовляв, секс мiж цими двома видами гомiнiнiв виключений, бо вони, очевидно, розмовляли рiзними мовами. Я не мiг згадувати про це без смiху, коли повертався до спогадiв про той день, коли познайомився зi своею дружиною-француженкою. Мова – настiльки незначний бар’ер…

У 1809 роцi французький нат

Сторінка 25

ралiст Жан-Батист Ламарк був першим, хто припустив, що люди походять вiд мавп. Згiдно з теорiею Ламарка, набутi властивостi (наприклад, подовження нiг у болотних птахiв) можуть передаватися наступному поколiнню. Задовго до Дарвiна Ламарк передбачив еволюцiю людини з чотирирукого примата:



«Якби якась порода чотирируких тварин, особливо найбiльш вправних, силою обставин або з будь-якоi iншоi причини була змушена втратити свою здатнiсть видиратися на дерева та хапатися за гiлки… i якби представники цiеi породи були змушенi протягом кiлькох поколiнь використовувати заднi кiнцiвки тiльки для ходiння та перестати користуватися для цього переднiми… цi чотирирукi тварини з часом стали б дворукими, а великi пальцi iхнiх заднiх кiнцiвок перестали б вiдокремлюватися вiд решти»[46 - Jean-Baptiste Lamarck (1809), p. 170.].


Ламарк дорого заплатив за свою зухвалiсть. Вiн нажив собi стiльки ворогiв, що помер у злиднях i став предметом одного з найбiльш глузливих i принизливих некрологiв, якi коли-небудь читали на засiданнi французькоi Академii наук[47 - «Елегiю Ламарку», яку написав Жорж Кув’е, зачитали на засiданнi Французькоi Академii наук у Парижi 26 листопада 1832 року.]. За пiвстолiття пiсля цього популяризацiею iдеi про походження людини вiд мавп зайнялися два чемпiони дарвiнiвськоi теорii еволюцii – тоi, що грунтуеться на успадкованих рисах, – Томас Генрi Гакслi в Англii та Ернст Геккель у Нiмеччинi. Цi двое наполегливо боролися за те, щоб люди визнали, що ми е модифiкованими людиноподiбними мавпами та переконали в цьому принаймнi наукову спiльноту, де ця тема вже не е предметом дискусiй (крiм хiба що випадку, коли в 2009 роцi Кентський державний унiверситет (штат Огайо) видав прес-релiз iз приголомшливим заголовком «Людина не походить вiд людиноподiбних мавп»).

Щоб зрозумiти цю заяву, потрiбно знати, що Кентський унiверситет брав участь у вiдкриттi Ardipithecus ramidus, вiдомого також як Ардi – скам’янiлих решток вiком чотири мiльйони чотириста тисяч рокiв, знайдених у Ефiопii. Ардi була на мiльйон рокiв ближче до довгого прощання мiж людьми та людиноподiбними мавпами, нiж попереднi скам’янiлостi. Однiею з ознак того, що Ардi бiльше нагадуе мавпу, е ii вiдокремлений великий палець ноги. Вона, мабуть, була чудовим верхолазом, що спав на деревах вночi, як це й досi роблять мавпи, щоб уникнути хижакiв. Зрозумiло, що креацiонiсти та прибiчники теорii розумного задуму сприйняли цей помилковий прес-релiз як Божий дар, у той час як ЗМІ зробили висновок, що мавпи походять вiд нас. Плутанина виникла через те, що вчений iз команди Ардi, незважаючи на свое благословенне бонобоподiбне iм’я Оуен Лавджой[4 - Вiд слiв love – «любов» та joy – «радiсть».], вважав, що знахiдку можна порiвнювати лише з шимпанзе. Зважаючи на це, вiн зробив висновок, що тiло Ардi було надто вiдмiнним вiд предка, подiбного до шимпанзе. Але чому не можна було взяти за вихiдну точку будь-яку з сучасних людиноподiбних мавп? Людиноподiбнi мавпи, що живуть зараз, мали стiльки ж часу для змiн, як i наш власний вид, з тих пiр, як ми роздiлилися. Люди часто думають, що мавпи зупинилися в розвитку, у той час як ми еволюцiонували, але генетичнi данi свiдчать, що насправдi шимпанзе розвинулися бiльше, нiж ми. Ми просто не знаемо, який вигляд мав наш останнiй спiльний предок. Тропiчний лiс не допускае скам’янiння – усе згнивае – ось чому нам бракуе решток раннiх людиноподiбних мавп. Одначе ми можемо бути впевненi, що наш предок вiдповiдатиме загальному визначенню мавпи: великий, безхвостий, плоскогрудий примат iз чiпкими заднiми кiнцiвками. Тому й досi кажуть, що ми походимо вiд людиноподiбних мавп, просто не вiд тих, що живуть зараз.

Щелепа Ардi не надто помiтно видаеться вперед, а ii зуби вiдносно невеликi й тупi, що чiтко вiдокремлюе ii вiд шимпанзе, у яких самцi мають довгi та гострi рiзцi. Цi «iкла» правлять за смертельнi ножi, що здатнi пошматувати обличчя та шкiру ворога. Дикi шимпанзе користуються цiею зброею, щоб завдавати смертельних ран пiд час бiйок за територiю. Порiвняно з ними Ардi справляла враження вiдносно мирноi iстоти, можливо, тому, що конфлiктiв мiж самцями було менше. Лавджой навiть припустив, що Ардi та ii сучасники були моногамними i це сприяло зменшенню насильства. Але поки палеонтологи не виявили скам’янiлостей самця та самицi з обручками на кiнцiвках, iдея про те, що Ардi була в парi, залишаеться чистiсiнькою гiпотезою. Крiм того, немае жодних доказiв того, що моногамiя сприяе миролюбностi: единий моногамний примат у нашому найближчому родоводi – гiбон – мае грiзнi рiзцi.

А що як ми походимо не вiд галасливого шимпанзеподiбного предка, а вiд нiжноi емфатичноi мавпи, схожоi на бонобо? Здаеться, пропорцii тiла бонобо – довгi ноги та вузькi плечi – iдеально вiдповiдають описам Ардi, як i його вiдносно невеликi рiзцi. Чому на бонобо не звернули уваги? А раптом шимпанзе насправдi е не прототипом предка, а брутальним його вiдгалуженням у вiдносно мирному родоводi? Ардi щось хоче сказати нам, але поки науковцi не дiйшли зго

Сторінка 26

и щодо характеру цiеi iнформацii. Однак я вже чую, що барабани вiйни, якими супроводжувалися всi попереднi сценарii, затихли.

Ставлення до типiв наших предкiв i родичiв часто визначае полiтичний пiдтекст, який завдяки устам Стiвена Кольбера з шоу «The Colbert Report» став ще й приводом до веселощiв[48 - «The Colbert Report», 30 January 2008.]. Участь у шоу, головна мета якого полягае в тому, щоб висмiяти вас i вашi iдеi, – непоганий досвiд. Кольбер попросив мене порiвняти шимпанзе та бонобо. Поки я описував поведiнку бонобо, вiн продовжував корчити огиднi гримаси: цi примати були для нього занадто миролюбнi та пристраснi («Як щодо регулярного, вiдвертого сексу – такого, яким його вигадав Бог?»). Проте коли я описував шимпанзе, вiн схвально закивав: вони чудово вiдповiдали його уявленням про суворий характер.






Самицi бонобо труться одна об одну генiталiями, щоб встановити тiснiший зв’язок i мир у групi. Цi двi самки притискаються одна до одноi вульвами та клiторами та шалено труться, у той же час одна чiпляеться до iншоi, майже як немовля. Вираз iхнiх облич i голоснi вигуки дозволяють припустити, що обидвi вiдчувають оргазм.



У свiтi, роздiленому на шимпанзефiлiв i бонобофiлiв, ми всi смiялися, коли Стiвен чистив банан.


Бонобо, лiвi та правi

Уявiть собi, що ви письменник i запропонували своiм читачам розповiдь iз перших рук про полiтично коректного примата – iдола лiвих, вiдомого своiми одностатевими зв’язками, визнанням верховенства жiнок i мирним способом життя. У центрi вашоi уваги опинився бонобо – близький родич шимпанзе. Ви подорожуете до регiону, що з iронiею зветься Демократичною Республiкою Конго (ДРК), щоб побачити, як цi мавпи бавляться у своему природному середовищi, i сподiваетеся повернутися з новими та цiкавими iсторiями.

На жаль, вам майже не вдаеться побачити бонобо. Ви спостерiгаете, як кiлька цих мавп сидять на деревах i спокiйно iдять горiхи. Це все. Саме це сталося з Іяном Паркером, який, одначе, змiг написати тринадцять сторiнок детальноi та професiйноi прози як «вiддалений кореспондент» для «The New Yorker». Ми дiзнаемося про «гаряче туманне повiтря», бурi з дощем, потоки грязюки, звуки вiд падiння фруктовоi шкаралупи та його господаря-нiмця, якого вiн описуе як доволi холодну та черству людину. Можливо, головна iдея тексту Паркера повинна була полягати в тому, що польова робота – це не пiкнiк, але замiсть цього вийшло, що бонобо – не такi вже милi й еротичнi, як здаеться. Зважаючи на те, що репутацiя цiеi мавпи давно була кiсткою в горлi як у гомофобiв, так i в прибiчникiв Гоббса, то правi ЗМІ агресивно вхопилися за цю публiкацiю. Нарештi на «мiфi» про бонобо можна було поставити хрест, i природа знову залишиться з кров’ю, зубами та пазурами. Консервативний коментатор Дiнеш Д’Суза звинуватив «лiбералiв» у тому, що вони зробили бонобо своiм талiсманом, i закликав iх i далi залишатися на одному рiвнi з вiслюками.

Усе це було б дотепно, якби це були звичайнi полiтичнi чвари. Проте предметом суперечки виступало те, що ми знаемо. Немае сумнiвiв у тому, що бонобо можуть поводитися агресивно. Ми знаемо про запеклi груповi сутички, здебiльшого мiж самицями та самцями. Протягом багатьох рокiв у зоопарках задокументували чимало таких випадкiв, що фактично призвели до змiн в умовах утримання бонобо. Оскiльки вiдокремлення матерiв вiд синiв порушуе захисний зв’язок, зоопарки дедалi частiше почали тримати iх разом. Як я попереджав у своiй книзi «Бонобо: забута мавпа» в 1997 роцi («Bonobo: The Forgotten Ape»): «Усi тварини за своею природою е конкурентами та спiвпрацюють лише за особливих обставин»[49 - Frans de Waal (1997a), p. 84.].

Якщо говорити про поведiнку бонобо в дикiй природi, то нових вiдкриттiв тут мало. У ДРК нещодавно завершилася кривава громадянська вiйна, i ця жахлива атмосфера не надто сприяла приматологiчним дослiдженням. Знання про диких бонобо фактично не поповнювалися понад десятилiття. Проте з попереднього дослiдження залишилися чудовi польовi данi. Найважливiше спостереження, яке не змiнюеться протягом останнiх трьох десятилiть, полягае в тому, що немае пiдтверджених повiдомлень про смертельну агресiю бонобо. Щодо шимпанзе, то тут все навпаки: зафiксованi десятки випадкiв, коли дорослi самцi вбивають собi подiбних чи немовлят, самицi забирали життя в найменших тощо. Це в дикiй природi. У неволi я власноруч задокументував випадки, коли дорослi самцi шимпанзе калiчили та кастрували полiтичних суперникiв, що призводило до смертi останнiх. Такоi iнформацii про шимпанзе не бракуе – це рiзко контрастуе з бонобо, де кiлькiсть таких iнцидентiв дорiвнюе нулю.

Коли Рiчард Ренгем описуе насильство серед шимпанзе в книзi «Демонiчнi самцi» («Demonic Males»), вiн наводить таке порiвняння для бонобо: «…ми можемо уявляти iх як шимпанзе, якi зробили три кроки до миру. Вони знизили рiвень насильства в мiжстатевих стосунках, у стосунках мiж самцями та в стосунках мiж спiльнотами»[50 - Richard Wrangham and Dale Peterson (1996), p. 204.]. Усе вищесказане не

Сторінка 27

означае, що бонобо живуть у казцi. Вони займаються «сексом заради миру» саме тому, що в них багато конфлiктiв. Який був би сенс у примиреннi, якби вони жили в iдеальнiй гармонii? Зазвичай розв’язання конфлiктiв за допомогою сексу вiдбуваеться серед самиць, але бувае й у самцiв, як, наприклад, у зоопарку Сан-Дiего:



«Вернон регулярно заганяв Калiнда до сухого рову… Пiсля таких випадкiв двое самцiв контактували вдесятеро частiше, нiж зазвичай. Вернон терся своею мошонкою об сiдницi Калiнда, або Калiнд пiдставляв свiй член для мастурбацii»[51 - Frans de Waal (1989), p. 215.].


Контраст зi спорiдненими видами просто приголомшливий. Бiльшiсть зафiксованих убивств серед шимпанзе вiдбуваються пiд час бiйок за територiю, а бонобо займаються сексом на своiх кордонах. Вони можуть ставитися до сусiдiв недоброзичливо, але вже незабаром пiсля початку конфлiкту самицi спiшать на iнший бiк, щоб злягатися з самцями або самицями. Оскiльки важко одночасно займатися сексом i вести вiйну, ця сцена швидко перетворюеться на спiлкування. Усе закiнчуеться тим, що дорослi з рiзних груп займаються грумiнгом, у той час як iхнi дiти граються разом. Цi звiти створенi ще до 1990-го року, iхнiм автором здебiльшого е японський науковець Такайосi Кано, який довгий час працював iз дикими бонобо. Коли я писав «Бонобо», то брав iнтерв’ю в польових дослiдникiв, як-от Кано та Готфрiд Гоманн, який приймав у себе Паркера. Коли я запитав останнього, як його бонобо реагують на iншi групи, Гоманн вiдповiв: «Усе починаеться дуже напружено, вони кричать, ганяються одне за одним, а потiм заспокоюються i починаеться секс мiж самицями або мiж самицями й самцями з рiзних груп. Може вiдбуватися й грумiнг, але вiн залишаеться напруженим i нервозним»[52 - Frans de Waal (1997a), p. 81.]. Цi слова не надто вiдповiдають характеристицi мавп-убивць, хоча Гоманн i зазначив, що спiльноти не завжди змiшуються й що самцi з рiзних груп не займаються грумiнгом один з одним.

У заповiднику поблизу Кiншаси нещодавно вирiшили об’еднати двi групи бонобо, якi до того жили окремо, щоб створити певну активнiсть. Нiхто й не мрiяв зробити подiбне з шимпанзе, бо единим можливим наслiдком таких дiй було б насильство. У зоопарках добре знають, що новоприбулих шимпанзе потрiбно будь-якою цiною тримати окремо, аж доки вони не стануть знайомими для решти; iнакше може пролитися кров. Бонобо ж влаштували натомiсть оргiю в заповiднику. Вони вiльно перемiшалися мiж собою та перетворили потенцiйних ворогiв на друзiв.

Окрiм цього, варто сказати, що iснують спостереження Ізабель Бенке, чилiйського приматолога, яка вивчае iгрову поведiнку бонобо у Вамба – мiсцi, де Кано й iншi японськi вченi працювали десятилiттями. Ізабель не могла повiрити своiм очам, коли спостерiгала, як особини з рiзних груп грають разом. Нещодавно вона показала менi вiдео, яке зняли в гущавинi лiсу, де стоiть дорослий самець, оточений молодняком iз сусiдськоi групи, i мавпи штовхають його, видираються йому на плечi та виснуть на ньому. Уся ця сцена була веселою, у нiй не було жодноi ознаки загрози чи ворожнечi. Також Ізабель показала гру мiж самцем i самицею з iншоi групи, пiд час якоi самиця ганялася за самцем i хапала його за мошонку, обидва бiгали навколо дерева, але знову ж таки мiж ними не було жодноi ворожнечi. З властивим iй гумором Ізабель додала, що, мабуть, саме звiдси й походить вираз «тримати його за яйця»[53 - Дивiться Ізабель Бенке Іскуердо (Isabel Behncke Izquierdo) на www.ted.com/talks/ (http://www.ted.com/talks/).]




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



Виноски





1


Сквоттер – тут: людина, яка займае порожне примiщення без дозволу власника.




2


Дух часу (нiм.) (Тут i далi примiтки перекладача, якщо не зазначено iнше.)




3


В оригiналi “it takes a village” theory – початок прислiв’я «It takes a village to raise a child» («Щоб виростити одну дитину, потрiбне цiле село»).




4


Вiд слiв love – «любов» та joy – «радiсть».




Примiтки





1


Friedrich Nietzsche (1889), p. 5.




2


Також вiдоме як Гертогенбос. Мiсто, вiдоме з ХІІ столiття, е центром провiнцii на пiвднi Нiдерландiв. За життя Босха (близько 1450–1516 рр.) це було друге за розмiрами мiсто краiни пiсля Утрехта.




3


У 2007 роцi Ел Шарптон i Крiстофер Гiтченс проводили релiгiйнi дебати в Нью-йоркськiй публiчнiй бiблiотецi. Дивiться на сайтi www.fora.tv (http://www.fora.tv/).




4


Цей блог був розмiщений на «The Stone» 17 жовтня 2010 року, режим доступу: http://opinionator.blogs.nytimes.com/2010/10/17/morals-without-god/ (http://opinionator.blogs.nytimes.com/2010/10/17/morals-without-god/).




5


Marc Kaufman, «Dalai Lama gives talk on science», Washington Post, 13 November 2005.




6


Закликаючи звертати бiльше уваги на шимпанзе, нiж на бонобо, Мелвiн Коннер писав: «І в будь-якому разi шимпанзе перебувають у набагато кращому становищi, нiж бонобо, якi вже близькi до вимирання» (Melvin Konner (20

Сторінка 28

2), p. 199).




7


Термiн «гомiнiн» – нова назва для людей i iхнiх двоногих предкiв; ранiше вживався термiн «гомiнiд».




8


Юрген Габермас у своiй промовi з приводу вручення Премii миру нiмецьких книгарiв (2001). У нiмецькому текстi використовуеться слово «schuld», що означае i «вартий осуду», i «винний»: «Als sich S?nde in Schuld verwandelte, ging etwas verloren». Перекладено на сайтi www.csudh.edu/dearhabermas/habermas11.htm (http://www.csudh.edu/dearhabermas/habermas11.htm).




9


John Gray (2011), p. 235.




10


Allain de Botton (2012), p. 11.




11


Karl Pearson (1914), p. 91.




12


Сем Гаррiс дав своiй книжцi (2010) назву «Як наука може визначати людськi цiнностi» («How Science Can Determine Human Values»).




13


PLoS Medicine Editors (2011).




14


Charles Darwin (1871), p. 72.




15


Catherine Crockford et al. (2012).




16


Дж. Б. С. Голдейн, процитовано за: Oren Harman (2009), p. 158.




17


Джон Мейнард Смiт, процитовано за: Harman (2009), p. 167.




18


Про Рональда Фiшера та Джона фон Неймана дивiться: Harman (2009), p. 110.




19


From Frans de Waal (1996), p. 25.




20


Джордж Прайс у листi 1971 року до Генрi Моррiса, батька сучасного креацiонiзму, процитовано за: Harman (2009), p. 248.




21


Роберт Трiверс у iнтерв’ю з Керол Джейм у «Guardian», 7 October 2011.




22


Ернст Майр писав: «Гакслi, який вiрив у кiнцевi причини, вiдкинув природний добiр i жодним чином не презентував справжнiх iдей Дарвiна… Розглядаючи те, наскiльки заплутаними були погляди Гакслi, дуже прикро, що сьогоднi на його нарис [про етику] часто посилаються як на авторитетне джерело» (Ernst Mayr (1997), p. 250).




23


Про Джозефа Гукера та iншi деталi суперечки мiж Гакслi та Вiлберфорсом дивiться: Ronald Numbers (2009), p. 155.




24


Letter of T. H. Huxley to Charles Darwin, 23 November 1859, in Leonard Huxley (1901), p. 189.




25


Letter of T. H. Huxley to Frederick Dyster, 10 October 1854, in Leonard Huxley (1901), p. 122.




26


From Leonard Huxley (1916), p. 322.




27


From T. H. Huxley (1894), p. 81.




28


Adrian Desmond (1994), p. 599.




29


Michael Ghiselin (1974), p. 247.




30


Robert Wright (1994), p. 344.




31


Захищаючи свою оцiнку, Джордж Вiльямс писав: «Я погодився б iз тим, що термiном «моральна байдужiсть» можна влучно схарактеризувати фiзичний Всесвiт. Але для бiологiчного свiту потрiбен сильнiший термiн».




32


В одному зi своiх iнтерв’ю Франс Рус цитуе Рiчарда Докiнза: «Разом з iншими людьми, серед яких Т. Г. Гакслi, я хочу сказати, що ми маемо право викинути дарвiнiзм iз нашого полiтичного та суспiльного життя та заявити, що ми не хочемо жити в дарвiнiстському свiтi» (Frans Roes (1997), p. 3).




33


Francis Collins (2006), p. 218.




34


Richard Dawkins on «Real Time with Bill Maher», 11 April 2008.




35


Із листа Чарльза Дарвiна до Т. Г. Гакслi вiд 27 березня 1882 року, процитовано за: Desmond (1994), p. 519.




36


Charles Darwin (1871), p. 98.




37


Роберт Бойд i Пiтер Рiчерсон (2005) називають це «гiпотезою великоi помилки».




38


Данi про неупереджений арбiтраж наводяться за книгами: Jessica Flack et al. (2005). De Waal (1992).




39


Roger Fouts and Stephen Mills (1997).




40


Jill Pruetz (2011).




41


Christophe Boesch et al. (2010).




42


Friedrich Nietzsche (1887), p. 51.




43


«Нiхто не втомлюеться вiд допомоги та дii, якi узгоджуються з нашою природою; допомога iншим е нашою власною винагородою. Як можна втомитися допомагати iншим, коли ми допомагаемо самим собi, коли робимо це?» (Marcus Aurelius (2002))




44


Lara Aknin et al. (2012).




45


Поширене перефразування зауваження Авраама Лiнкольна, яке вiн зробив, коли йому дорiкнули в спiвчуттi заколотникам-пiвденцям. Одна жiнка обурилася, сказавши, що краще б вiн знищив своiх ворогiв, нiж намагався подружитися з ними, на що Лiнкольн вiдповiв (Ury, 1993, p. 146): «Навiщо менi знищувати своiх ворогiв, мадам, якщо я можу зробити з них друзiв?»




46


Jean-Baptiste Lamarck (1809), p. 170.




47


«Елегiю Ламарку», яку написав Жорж Кув’е, зачитали на засiданнi Французькоi Академii наук у Парижi 26 листопада 1832 року.




48


«The Colbert Report», 30 January 2008.




49


Frans de Waal (1997a), p. 84.




50


Richard Wrangham and Dale Peterson (1996), p. 204.




51


Frans de Waal (1989), p. 215.




52


Frans de Waal (1997a), p. 81.




53


Дивiться Ізабель Бенке Іскуердо (Isabel Behncke Izquierdo) на www.ted.com/talks/ (http://www.ted.com/talks/).