Читати онлайн “Пам’ять крові” «Юрко Вовк»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Пам’ять кровi
Юрко Вовк


Ларко невiдривно дивився в очi Левона i не мiг вистрiлити… За кiлька секунд у свiдомостi Ларка промайнули картини з минулого: спiльнi iгри та пустощi, навчання в школi, Анна. Вони з Левоном були друзями дитинства, а тепер… На руках Левона кров його землякiв украiнцiв. Ларко цiлиться в груди поляка, а той, не вiдводячи очей вiд дула автомата, каже: «Я люблю твою Анну бiльше за життя. То нащо воно таке менi…» Чи натисне Ларко на спускний гачок?





Юрко Вовк

Пам’ять кровi



© Юрко Вовк, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017




Пам’ять кровi





Пролог


Посеред ночi у вiкнi невеликого будинку на околицi мiстечка на заходi Аргентини спалахнуло свiтло. Згорблений старий чоловiк пiдiйшов до вiкна i почав вдивлятись у непроглядну темряву. За якийсь час вiн вiдхилився вiд шиби i почовгав до письмового столу. Поволi сiвши на стiлець, узяв папiр та ручку i квапливо почав щось писати. Закiнчивши, почав перечитувати написане, ворушачи пересохлими губами. Не дочитавши до кiнця, чоловiк пошматував аркуша й кинув дрiбнi клаптики паперу на пiдлогу. Охопивши голову руками, вiн тихо застогнав у нiмому вiдчаi.

Коли настав ранок, старий чоловiк, який весь цей час непорушно сидiв за столом, простягнув руку до газети. На розгорнутiй сторiнцi червоним маркером був видiлений якийсь номер телефону. Старий узяв слухавку переносного апарата i набрав номер.

– Це журналiст Хорхе Альдара? – запитав вiн хрипким невиразним голосом.

Почувши ствердну вiдповiдь, чоловiк нерiшуче пожував губами, i врештi мовив:

– Ви пишете про злочини Другоi свiтовоi вiйни, пане Альдара?

– Так, – почувся у слухавцi трохи здивований голос.

– Мене звати Левон Краснiцький, – вже впевненiше продовжив старий чоловiк. – Якщо вам буде цiкаво, я готовий розповiсти про злочини пiд час польсько-украiнськоi вiйни.

У слухавцi запала тиша. В кiмнатi було чутно лише важке дихання старого.

– Вибачте, – врештi пролунав голос журналiста. – А хiба була така вiйна?

– Була, – тихо i якось приречено витиснув iз себе старий чоловiк. – Вiйна у вiйнi. Страшна вiйна…

– Ви, напевно, вже похилого вiку, пане… Кра-снi-цкi, – пiсля черговоi паузи мовив спiврозмовник старого. – Навiщо вам це?

– Не знаю, – прошепотiв Левон Краснiцький. – Знаю тiльки, що мушу розповiсти про це людям…




Частина перша





Роздiл перший


Лiто 1939 було спекотним – i Захiдний Буг попiд берегами помiтно обмiлiв. Та посерединi русла все ж був повноводим i стрiмко плинув до далекоi ще Вiсли. Ближче до Устилуга, на черговому згинi русла вода подекуди закручувалась у спiральнi вири, у яких вона, мов у лiйках, безперервно всмоктувалась у невидимi безоднi. То були поганоi слави круториi, про якi впродовж багатьох столiть волиняни склали безлiч легенд, у котрих цi таемничi рiчковi вири подавались як мiсця небезпечнi й мiстичнi.

На пологому березi рiчки, якраз навпроти круториiв, лежали на травi двое пiдлiткiв. На них були лише споднi[1 - Пiдштаники (пол.).], пошитi з домотканого полотна. Засмаглi тiла i налитi м’язи цих ще не юнакiв, але вже й не дiтей свiдчили, що бiльшiсть часу вони проводять на вулицi i не цураються роботи.

Пiдлiтки лежали горiлиць, широко розкинувши руки, i вдивлялись у небо, яким пливли поодинокi хмаринки.

– Гляди, Левонку, – мовив той, у якого було темнiше волосся, – ота хмарина схожа на вершника на конi.

– Угу, Ларку, – вiдгукнувся його товариш. – На улана, яких я бачив, коли минулого року iхнiй полк iхав через Устилуг.

– А менi на Тараса Бульбу, – заперечив Ларко. – Козак такий був, менi татусько[2 - Хрещений батько (дiал.).] Матвiй про нього розповiдав.

– Ти що, бачив тих козакiв? – поблажливо кинув Левонко. – А я наших уланiв таки бачив.

Вiн спритно зiп’явся на ноги i побiг до рiчки.

– Давай доганяй! – крикнув Левонко i з розгону шубовснув у рiчку.

Ларко й собi рушив до води.

– Ларку, Ларку! – гукав Левонко, повернувши голову до берега. – Давай швидше, будемо пiрнати!

Течiя несла його просто на круторию.

– Дивись! – побачивши небезпеку, щосили закричав Ларко, – щоб на дно не затягнуло!

Левонко, який вже вiдчув холод круториi, почав притьма загрiбати руками, намагаючись вiдпливти вiд виру. Та раптом вiн на мить застиг у водi, i тут-таки почав вiдчайдушно борсатись на одному мiсцi.

– Корч! – несамовито заволав пiдлiток. – Менi скорчило ногу! Допоможи!

Ларко вже був бiля нього. Вiн схопив товариша за руку й рiзко смикнув до себе.

– Перевернись на спину i не шарпайся, – намагаючись не видати хвилювання, звелiв Ларко. – Я потягну тебе до берега, а ти допомагай другою рукою.

На щастя, рiчка в цьому мiсцi була неширока та ще й обмiлiла. За якусь хвилину Ларко витягнув Левонка на берег. Праву ногу того так зсудомило, що вона зовсiм не розгиналась. Пiдлiток голосно стогнав чи то вiд болю, чи вiд страху. Ларко метнувся до одеж

Сторінка 2

, i за мить повернувся зi шпилькою[3 - Англiйська булавка (пол.).] в руцi. Не вагаючись, вiн штрикнув нею в задубiлу ногу товариша.

– А-а-а! – заволав Левонко, сiпнувшись, мов укушений гадюкою. – Ти що, ногу менi вiдрiзаеш?

– Так мама мене вчили, – вибачливо мовив Ларко. – Якщо корч сильний, то треба вколоти те мiсце голкою.

– А й справдi вiдпускае, – зрадiв Левонко. – Ну, ти i знахар, Ларцю.

– Тепер три там руками, – усмiхнувся Ларко, який i сам добряче перелякався. – Ще за трохи мае зовсiм попустити.

Вiн скуйовдив рукою свiтлу, як льон, Левонкову чуприну.

– Ех ти, пiрнач Краснiцький.



Прийшовши додому, на хутiр Вiйтова Воля, на якому Левонко i Ларко жили по сусiдству, пiдлiтки не стали розповiдати батькам про свою пригоду на рiчцi. Зрештою, не було й кому, бо Левон Краснiцький-старший i Вiктор Ткачук грали того дня на весiллi у Федорiвцi.

Тож треба було, щоби двое iз чотирьох музик-самоучок на всю округу сусiдували на одному невеликому хуторi. Щоправда, Краснiцькi перебрались сюди з-пiд Жешува близько двох десяткiв лiт тому, коли уряд Другоi Жечi Посполитоi почав давати земельнi надiли своiм осадникам[4 - Польськi колонiсти, здебiльшого колишнi вояки армii Пiлсудського, якi пiсля встановлення влади Другоi Жечi Посполитоi були переселенi на захiдноукраiнськi землi.] на Волинi, яку поляки називали кресами всходнiми[5 - Схiднi землi (пол.).]. Ткачуки ж тут мали землю з дiда-прадiда. Тож, може, i не радий був би Вiктор новим сусiдам, коли б при першiй таки зустрiчi з головою родини Краснiцьких не довiдався, що той грае на кларнетi. Ще якби на скрипцi чи бубнi, то не так би потiшило душу Вiктора, бо в iхньому гуртi музик такi були. Але кларнет! Омрiяний iнструмент, якого купити й вiдповiдно навчитись грати на ньому мiсцевi музики не могли. Тож Вiктор Ткачук одразу ж запропонував новому сусiдовi долучитись до iхнього гурту. Попри його побоювання, що Левон Краснiцький вiдмовиться, той iз радiстю погодився. Виявилось, що, як i Вiктор, Левон кохався в музицi. Не було такого вечора, аби вiн хоча б на пiвгодини не брав до рук улюбленого кларнета i не звеселяв себе i близьких всiлякими мелодiями. До того ж його дружина Франя мала чудовий голос i полюбляла спiвати пiд акомпанемент свого чоловiка. Тому тихими вечорами в обiйстi Ткачукiв було чутно звуки дуету кларнета i сопрано, якi долiтали сюди вiд сусiдiв. Найчастiше Франя Краснiцька спiвала пiсню, яку незабаром вже почала наспiвувати i Галя Ткачук:



О, Франко, Франко, поведзь мне, Франя,
Цо з намi бендзе з тего кохання?



Вiктор, який мав чудовий слух, пiдiбрав акомпанемент на скрипцi. Не минуло й пiвроку, як Франя i Галя вже спiвали цю пiсню разом iз «Несе Галя воду» пiд скрипку i кларнет у новiй хатi Краснiцьких, на «квiтку»[6 - Закiнчення роботи, в цьому випадку зведення будинку.] якоi ii з Вiктором запросили сусiди-осадники.

Гурт музик, який очолював Вiктор Ткачук, часто запрошували грати на весiллях. У Володимирському повiтi вони славилися тим, що знали безлiч мелодiй украiнських та польських пiсень i танцiв i могли виконати на свята чи на весiллях будь-яке замовлення невибагливих у музицi селян. Популярностi гурту додавали i вигадливiсть та почуття гумору iхнього керiвника, який кожен виступ супроводжував дотепними жартами та всiлякими танцювальними «колiнцями». Витинаючи на скрипцi швидкi мелодii, Вiктор умiло пританцьовував, те саме робив i музикант гурту з великим бубном поперед себе, який у такт мелодii мiг ще й пiти навприсядки i завершити такий своерiдний танок припаданням на одне колiно. Усе це зазвичай викликало бурхливi емоцii присутнiх на таких оказiях i додавало ткачукiвському гурту популярностi.

Звiсно, грали музиканти на святах i весiллях не заради того, аби потiшити власне самолюбство. Сорок злотих за один день були на той час вельми непоганим приробiтком для музикантiв, жоден з яких не мiг похвалитися значними статками. Левон Краснiцький i Вiктор Ткачук, якi вважались серед них найзаможнiшими, мали всього по кiлька десятин землi та трохи худоби. Тож такий побiчний дохiд для iхнiх великих сiмей був дуже доречним.

Гурт складався з чотирьох основних музикантiв. Вiктор Ткачук грав першу скрипку, Олекса Дякiвський був бубнiстом, Левон Краснiцький кларнетистом, а ще одним скрипалем Марек Бiскуп. Мали сiльськi музиканти й запасного скрипаля, а на час вiдсутностi Олекси бубон брав до рук старший син Вiктора Іларiон, або, як його всi звали, Ларко. І бубнив не гiрше за Олексу, бо був навчений батьком, мав вiдчуття такту i успадкований слух музиканта.

Перший господар у Федорiвцi Мiхал Боровський видавав замiж свою старшу iз чотирьох доньок, Барбару. Тож весiлля мало бути гучним та багатолюдним, i музик запросили грати на два днi. Музикантам це було на руку, бо означало подвiйний дохiд, та йсплатив Мiхал за день на десять злотих бiльше.

Коли всi гостi вже зiбрались на подвiр’i великого обiйстя Боровських i вiдлунав марш на честь останнього iз запрошених, до музик пiдiйшов кум Вiктора Ткачука, хрещен

Сторінка 3

й батько Ларка Матвiй Турук. Привiтавшись i запропонувавши музикам бакуну[7 - Сорт тютюну.], Матвiй звернувся до Вiктора:

– Ото тiльки-но почув новину з повiтовоi управи. Кажуть, що на тому тижнi будуть збирати у Володимирi хазяiв з кiньми, якi приписанi до вiйськового тилового обозу. А ми ж з вами, куме, у ньому числимось. То, певно, треба готувати вози…

– От дiдько, – спохмурнiв Вiктор, – а я ж якраз збирався сiно возити.

Матвiй пiдiйшов до Вiктора впритул i тихо мовив:

– Боюся, що не до сiна скоро буде, куме. Мiй знайомий пiдслухав розмову польських офiцерiв, то тi нiби говорили, що нiмець готуеться напасти на Посполиту вже ближчим часом.

– Все може бути, – ще бiльше спохмурнiв Вiктор. – Не доведи, Боже, ще вiйна почнеться. Ми з вами воювали, куме, знаемо, що то таке.

– Тож так, – невесело протягнув Матвiй, затягуючись мiцним бакуном.

Раптом його обличчя посвiтлiло, i, штурхнувши Вiктора лiктем, Матвiй кивнув на дiвчину, яка якраз виходила з хати.

– Гляньте, моя наймолодша вийшла, Анна. Ото вогонь-дiвка буде, а красуня ж яка! У матiр свою пiшла – i красою, i гордiстю. А така патрiйотка, що й мене з Оксаною багато чого з нашоi iсторii може навчити…

Музикантiв покликали до столу, i Матвiй Турук вiдiйшов, узявши з Вiктора обiцянку, що вiн ночуватиме в нього.

Музиканти, якi грали на весiллi два днi, завжди ночували в обiйстi, де вiдбувалося весiлля. Та оскiльки Вiкторiв кум жив у Федорiвцi, то вiн радо погодився на його пропозицiю. Однак поспати iм майже не вдалося. Пiд ранок у вiкно будинку Турукiв, якi жили недалеко вiд Боровських, постукав переляканий Марек Бiскуп. Вiкторовi, який услiд за господарем вибiг на вулицю, Марек сказав, що Олекса Дякiвський захворiв i не може навiть пiдвестись. Порадившись з Матвiем, Вiктор вирiшив везти Олексу не до лiкаря в недалекий звiдси Володимир, а у Вiйтову Волю до вiдомоi на всю округу знахарки Параски Вовчук. У неi лiкувалась уся родина Ткачукiв. І Вiктор тiтцi Парасцi довiряв, як самому собi. Зрештою i Ларка потрiбно було взяти на замiну Олексi. Весiлля ж нiхто не скасовував, i з обiду на ньому знову потрiбно було грати. Тим паче, що грошi музикантам батьки наречених заплатили наперед. Тож передавши Олексу в надiйнi руки тiтки Параски, Вiктор з кумом одразу поiхали за Ларком. Галя, дружина Вiктора, була незадоволена, що сина з самого ранку, та ще й у недiлю, забирають грати на весiллi. Але Ларко аж свiтився вiд радостi, i мати таки дала згоду. А в останню мить, коли всi вже сидiли на возi й мали от-от рушати, до них приеднався ще й Левонко. Оскiльки Левон Краснiцький-старший часто брав сина з собою на весiлля, бо той вже непогано грав на кларнетi, то Вiктор погодився. До того ж Левонка привела його мама. А яким вже щасливим, що гратиме на весiллi зi своiм товаришем, був Ларко!

Другий день весiлля починався пiсля полудня. Поки гостi сходились, музики безупинно грали. Вони розташувались навпроти ворiт, тож усi, хто заходив, одразу бачили змiни, якi вiдбулися в гуртi музикантiв вiд учорашнього дня. Замiсть вiдомого багатьом з них Олекси Дякiвського на бубнi вiдбивав такт кремезний темно-русявий хлопчина рокiв п’ятнадцяти. А на кларнетi вигравав десь таких самих рокiв свiтловолосий пiдлiток. Обидва вони ще й пританцьовували в такт мелодii, i це вкупi з iхнiм вiком приводило присутнiх у неймовiрний захват.

– Але й ладнi музики! – схвально перегукувались мiж собою чоловiки.

– А якi гарнi, – перешiптувались дiвчата.

Коли мiж мелодiями виникла чергова пауза, музики вклонились i, знову взявшись за iнструменти, раптом завмерли. За хатою почулись звуки кларнета, i з-за рогу зненацька з’явився Краснiцький-старший, награючи мелодiю популярноi польки. До нього одразу ж приеднався кларнетист з гурту, а за мить, виказавши мiмiкою здивування, долучилися скрипки i бубен. Удвiчi пiдсилена, швидка мелодiя полинула над селом, заохочуючи до танцю.

Анна Турук стояла бiля ганку й невiдривно дивилась на молодих музикантiв, поперемiнно переводячи погляд з одного на другого. Їi виразнi карi очi аж сяяли вiд захвату, а стрункi нiжки в нових вишневих «румунках»[8 - Жiночi черевички.] нiби мимоволi пританцьовували пiд запальну мелодiю.

– Честь музикам! Гратулюем[9 - Вiтати, поздоровляти (дiал.).]! – почулись звiдусiль вигуки, коли полька закiнчилась i малий бубнiст, копiюючи свого попередника, припав на одне колiно водночас iз останнiм ударом тарiлок.

Коли гостi повсiдалися за столи i в музикантiв нарештi настав перепочинок, Вiктор пiдiйшов до Левона-старшого.

– Ну, ви й показали козира, Краснiцькi! Дивись, мовчав, що ще одного кларнета мае…

– То подарунок швагерка Левонцьовi, – виправдовувався Краснiцький-старший, задоволено всмiхаючись. – Перед весiллям ми з ним змовились, що заграемо разом, аби всiх подивувати. А Ларко як «колiнко» зробив, га? Уже замiна нам готова, Вiкторе.

Ларко з молодшим Левоном стояли у вiддаленому кiнцi двору пiд грушею i жваво обговорювали свiй перший спiльний виступ.

– Чи можна до вас звернутись, панове муз

Сторінка 4

канти?

Святково вбрана тендiтна гiнка дiвчина з каштановим волоссям i такого самого кольору очима, на вигляд ще зовсiм пiдлiток, стояла перед юними музиками i приязно дивилась на них з легким усмiхом на устах.

Ларко i Левонко повернулись до дiвчини i враз завмерли, наче зачарованi. Перед ними стояла красуня. Їi свiже юне личко, пiдфарбоване легким рум’янцем, немов свiтилось у променях сонця. Високе бiле чоло обрамлювало хвилясте каштанове волосся, надаючи обличчю вигляду дивноi квiтки, осередком якоi сяяли великi очi кольору гречаного меду. Повнi червонi вуста пiд зграбним, злегка кирпатим носиком, поволi ворушились, як двi пелюстки пiд лагiдним подихом лiтнього вiтерцю.

Першим прийшов до тями Ларко. Вiн упiзнав у цiй красунi молодшу доньку свого хрещеного батька Матвiя Турука Анну.

– Доброго здоров’я, Анно, – нiяковiючи, мовив пiдлiток.

– Ганно, – приемним голосом поправила його дiвчина. – Називай мене Ганна або Ганнуся. Добре?

– Ви вчитеся в нашiй гiмназii? – запитав Левонко, який теж уже оговтався i долучився до розмови, зробивши крок до дiвчини, нiби хотiв випередити Ларка. – Здаеться, я вас там бачив перед вакацiями[10 - Канiкули (пол.).].

– Я теж зустрiчала вас у гiмназii, – усмiхнено звернулась до Левонка дiвчина. – Але не знала, що ви такий вправний музика.

Вона по черзi подивилась своiм спiврозмовникам у вiчi, i раптом якось по-дитячому безпосередньо додала:

– Навчiть i мене грати…




Роздiл другий


У кiнцi серпня мобiлiзованих для допомоги польському вiйську селян з усього повiту зiбрали в старих казармах, що стояли по праву руку вздовж устилузького тракту на околицi Володимира. Цi казарми були зведенi ще минулого столiття. Саме тут напередоднi вiдомого наступу росiйських вiйськ пiд час Першоi свiтовоi вiйни був штаб генерала Брусилова, який керував цiею операцiею. Згодом вона була названа Брусиловським проривом. Окрiм того, що замiсть росiйських солдатiв тут тепер порядкували польськi жовнiри, нiчого в цих старих казармах не змiнилось.

Навколо великого пляцу[11 - Плац, майдан.] стояли десятки возiв, у кожен з яких були запряженi по двое коней. Бiля коней, якi хрумали сiно або жували овес, понуро стояли селяни, стискаючи в руках пужала батогiв i стиха перемовляючись. Усi чекали, коли вийде офiцер i дасть розпорядження, що iм робити.

Вiктор Ткачук i його кум Матвiй Турук, як чоловiки, котрi свого часу пройшли вiйськову муштру, приiхали сюди чи не першими, i тому поставили вози поряд з казармою, у якiй розташовувався штаб. Щоправда, це iм не дало жодноi переваги перед тими, хто прибув пiзнiше, бо офiцер, який командував iхнiм обозом, уже пiвдня не виходив зi штабу.

– А щоб його грiм пальнув, – вкотре тихо вилаявся Матвiй. – Не люблю отак невiдь-чого чекати. І глянь, не вийде, не скаже нiчого людям, нех його качка копне!

– Не сварiться, куме, – заспокоював гарячкуватого Матвiя Вiктор. – Вiд того скорiше не буде. А як почуе який жовнiр, то ще в карцер спровадять.

Раптом вiн когось побачив бiля ворiт i замахав рукою.

– Он Левон Краснiцький приiхав. А йому вже чого? Вiн же не в обозi нiби…

Левон побачив Вiктора i, припнувши коней та кинувши iм оберемок сiна, заспiшив до нього.

– Є новини, – ще здоровкаючись, мовив Левон Краснiцький. – У комендатурi сказали, що iхати будемо спiшно, тож в Устилузi помiняють коней. Варто, щоб хтось допровадив iх додому. Якщо нас усiх заберуть далi, то треба викликати наших хлопакiв.

– Куди далi?! – в один голос скрикнули Вiктор з Матвiем.

– Кажуть, – стенув плечима Левон, – обоз мае iхати до Люблiна. А там хто його знае…

– Тьху! – сплюнув Матвiй, ламаючи спересердя пужало. – Не мала баба клопоту…

– Почекай, – звернувся Вiктор до Левона, – а ти як тут опинився? Ти ж казав, що до обозу не приписаний.

– Я капрал у запасi, – раптом випнув груди Краснiцький. – За потреби мене можуть брати до вiйська.

– А яка така зараз потреба? – втрутився Матвiй. – Ти що, на вiйну натякаеш?

– Свента Матка Боска, – сахнувся Левон. – Яка война? Польськi вiйськовi в запасi мають везти особливо важливi вантажi…

– Якi, наприклад? – не вгавав Матвiй. – Офiцерiв штабу?

– Не, – якось з пiдозрою глянув на Матвiя Левон.

Вiн озирнувся навколо, i пiсля паузи додав:

– Зброю, може, боезапаси…

– Та-а-к, – протягнув Матвiй, – украiнцям, виходить, не довiряють?

– Ти ж у польському вiйську не служив, – вибачливо сказав Левон, – присягу не давав. Та, як колишнiй унтер-офiцер руськоi армii, повинен розумiти…

Вiктор, який весь цей час мовчав, врештi перервав iхню суперечку:

– Почекайте, про що ви ото говорите? Потрiбно привезти Ларка i Левонка, раз таке дiло. А то ще, не дай, Боже, пропадуть конi. А як без них на господарцi?

Вiн подивився на Левона Краснiцького.

– Певно, тобi треба iхати, Левоне. Нас тут возами приперли, не виберемось зараз. А коли маемо рушати, не знаеш?

– Казали, що нiби на нiч…

Левон почухав пужалом потилицю.

– Видно, таки менi доведеться рушати. Та я й крайнiй вiд тракту. Як

Сторінка 5

о раптом питати мене будуть, кажiть, що вiсь у задньому колесi трiснула. До коваля поiхав.

Вiн махнув рукою з батогом i пiшов до ворiт.

– Хай жiнки малим iжi на два днi дадуть, – сказав йому навздогiн Вiктор, – i одежу теплу. Ночi пiсля Іллi стали вже холодними…

Селяни на пляцу стиха гомонiли, i в цьому гомонi дедалi бiльше переважала тривога. Цi в основному середнього вiку чоловiки, якi пам’ятали останню вiйну, а то й самi брали в нiй участь, зараз думали i говорили лише про одне – можливiсть повторення на iхнiй багатостраждальнiй землi военного лихолiття.

– Невже ж доведеться воювати? – стиха запитав Вiктор.

– Якщо й доведеться, – так само тихо, але рiшуче, вiдповiв Матвiй Турук, – то тiльки у своему вiйську. В чужому я вже навоювався…

Вiктор Ткачук здивовано глянув на свого кума, в поглядi якого була така знайома йому непоступливiсть, i лише глибоко зiтхнув.

Матвiю було дев’ятнадцять, коли його забрали на вiйну. Воював у кавалерii, дослужився до звання унтер-офiцера. Пiд кiнець вiйни за знешкодження ворожоi артилерii отримав Георгiевського хреста. Коли солдати росiйськоi армii пiсля революцii в Петербурзi почали втiкати з фронту i повертатись додому, вiн разом зi своiм бойовим побратимом Михайлом Ткачiвським iз Золочева подався до галицьких сiчових стрiльцiв. Воював за Украiнську Народну Республiку, аж доки Пiлсудський, вiйську якого сiчовi стрiльцi допомогли пiд Радзивиловом вiдстояти Варшаву пiд час наступу кавалерii Будьонного, не зрадив iх та не запроторив у табори для iнтернованих. Додому повернувся, коли на Волинi вже другий рiк була влада Другоi Жечi Посполитоi.

Вiктор був трохи молодшим за Матвiя, тому воювати йому довелось лише неповний рiк. Але й цього вистачило, аби окопний пiхотинець Ткачук пiд час однiеi з атак отримав кулю у праву ногу. На щастя, куля не зачепила кiстку. Поки лiкувався у шпиталi в Брест-Литовському, вiйна закiнчилась. Вiкторовi на все життя запам’яталось, як iхнiй хiрург штабс-капiтан Голiков, вiддаючи йому папiрець про лiкування у шпиталi, якось приречено мовив:

– Атваевалiсь ми с табой, рядавой Ткачук. Вчера здесь бальшевiкi подпiсалi с немцамi мiрний договор. Теперь ми в стране рабочiх i крестьян.

Вiн кисло посмiхнувся i тицьнув Вiктору папiрця-виписку.

– А Волинь наша тоже тепер буде, того, в тiй «стране»? – тихо запитав Вiктор, чомусь боячись отримати ствердну вiдповiдь.

– А ето ещьо неiзвестно, – якось нiби зi спiвчуттям подивився на солдата штабс-капiтан, – в Расеi сейчас гражданская война.

Вiн iронiчно посмiхнувся i додав:

– Теперь на такiх, как ти, точiт зуби пан Пiлсудскiй, а на такiх, как я, таварiщь Дзержiнскiй. І неiзвестно ещьо, кому будет хуже – вам iлi нам. Как там ругаются палякi: курва его мать?

– Курча его маць, – мимоволi вирвалось у Вiктора.

З усього сказаного штабс-капiтаном вiн добре усвiдомив лише одне: мир у рiдному краi на нього не чекае.

Польський офiцер, який командував тиловим обозом, з’явився на ганку штабу аж пiд вечiр. Тримаючи в руцi список, вiн почав вигукувати прiзвища селян, тут-таки вказуючи, куди кому iхати.

– Адамовський – до зброярнi! Боровець – до складiв!

Офiцер вигукував прiзвища в алфавiтному порядку. З самого початку стало зрозумiло, що поляки будуть везти зброю i боезапаси, а украiнцi – продукти та амунiцiю.

Левона Краснiцького все ще не було, i Вiктор почав хвилюватись.

– Краснiцькiй – до зброярнi! – вигукнув офiцер.

– У нього зламалось колесо, поiхав до кузнi, – виступив поперед воза Вiктор. – Вже скоро мае бути, прошу пана.

Поручник гостро глянув на нього i щось вiдзначив у списку.

До Вiктора з Матвiем черга дiйшла вже майже в кiнцi. Вони мали iхати до конюшень i завантажувати вози мiшками з вiвсом.

Коли пляц майже спорожнiв i Вiктор з Матвiем уже збирались рушати до конюшень, у воротах показались гнiдi конi Краснiцького. На возi бiля нього сидiли, махаючи руками i весело посмiхаючись, Ларко i Левонко.

Довiдавшись, що йому вже треба бути бiля зброярнi, Левон-старший iз сином одразу ж поiхали. Вiктор обiйняв Ларка за плечi i тихо запитав:

– Як там мама?

– Побиваеться, – так само тихо вiдповiв Ларко. – Наказувала нам не баритись. А вам, тату, передала ось…

Вiн простягнув батьковi шматочок полотна, зв’язаного у вузлик.

Вiктор знiяковiло взяв його i довго розв’язував зашкарублими вiд землi пальцями. У полотнi виявилась iконка Божоi Матерi в покровi. Ще бiльше нiяковiючи, чоловiк поцiлував ii i тричi перехрестився. Потiм передав iконку Матвiевi, i той зробив те саме.

– А менi мама ладанку на шию повiсила, – мовив Ларко.

Вiн дiстав iз-за пазухи ладанку на шкiряному ремiнцi i, наслiдуючи чоловiкiв, поцiлував ii та перехрестився.

– Тепер ти вже справжнiй козак, Ларцю, – похвалив його Матвiй. – Усi козаки носили освяченi ладанки на грудях.

– А розкажете менi по дорозi ще про Тараса Бульбу, татуську? – попрохав Ларко Матвiя. – І про синiв його, Остапа й Андрiя…

– Про старшого, Остапа, розкажу, козаче, – погладив похресника по чуприн

Сторінка 6

Матвiй Турук. – А про молодшого Андрiя що говорити? Продався полякам той виродок.

Вiн узявся за лiци[12 - Вiжки (пол.).], гнiвно пробубнiв собi пiд нiс:

– З поляками тiльки-но зв’яжись, то вони заведуть пiд чортову хату…

Майже одночасно Матвiй i Вiктор вйокнули коней, i вози поволi покотились до конюшень.

Обоз розтягнувся на добру версту. Вiктору з Матвiем, якi iхали останнiми, переднiх возiв уже не було видно.

Очолював обоз поручник на вороному жеребцi, по боках iхали кiннi жовнiри. Ще двое пiд орудою товстого вусатого капрала замикали цю кавалькаду.

Ларко, який сидiв на мiшку з вiвсом поряд з батьком на передостанньому возi, з цiкавiстю поглядав на капрала i жовнiрiв. Обличчя у воякiв були суворi i якiсь набундюченi. Вiн зустрiвся поглядом з молодим статним жовнiром, який iхав з його боку, i той раптом усмiхнувся i по-змовницьки йому пiдморгнув. Та за мить його лице знову набуло зверхнього виразу.

Вечорiло. Вози, наповненi пiд зав’язку, рухались повiльно. Коли дорога пiшла вгору, чоловiки злiзли з возiв i пiшли поряд, щоб було легше коням. Селяни звикли шанувати худобу. Та коли знову почався рiвний тракт, офiцер через жовнiрiв подав команду рухатись швидше. Видно, як i казав Левон Краснiцький, таки треба було поспiшати.

Сам Левон iз сином iхав разом з iншими польськими господарями в головi обозу, i жовнiрiв бiля них було значно бiльше, нiж бiля возiв з провiантом та амунiцiею, котрi рухались за ними. Ларковi було скучно без свого товариша, тож на пiвдорозi вiн напросився до татуська Матвiя, який, як i обiцяв, продовжив розповiдь про козака Тараса Бульбу.

До Устилуга обоз прибув посеред ночi. Бiля польськоi вiйськовоi частини поручник дав команду ставити вози у два ряди i чекати до ранку. Навколо цього табору з возiв капрал виставив охорону iз жовнiрiв. Селяни мали спати тут-таки на возах. Усiм було наказано не вiдходити вiд своiх вантажiв.

Вiктор з Матвiем, вози яких стояли один навпроти одного, найперше розпрягли коней та дали iм вiвса. За тим узялися перекусити й самi. Ларко сидiв на возi мiж батьком i татуськом, i йому було затишно, як удома. Вiн зi смаком наминав копченого домашнього бочка з окрайцем спеченого мамою житнього хлiба й дослухався до розмови чоловiкiв.

– То як думаете, куме, заберуть нас до вiйська? – тихо запитав Вiктор Матвiя.

– Мислю, що не, – вiдповiдав Матвiй, хрумкаючи цибулиною. – Якби брали, то ще у Володимирi мали б зробити реестр – кого куди, у яке вiйсько. Та й на придатнiсть до служби збадати[13 - Оцiнити, оглянути (пол.).]. Певно, завеземо тоте все до Люблiна, та й вернемося. Але хто його знае, як воно дальше повернеться…

– Коб тiльки вiйна не почалась, – зiтхнув Вiктор. – Пам’ятаете, як тоi вiйни брали в тиловi обози i старе, й криве, бо люду вже не вистарчало?

– Тож так, – погодився Матвiй.

Вiн нахилився до Вiктора, i прошепотiв йому на вухо, аби не почув Ларко:

– Якщо таки будуть брати до вiйська, то треба втiкати. Пiд Люблiном живе давнiй мiй товариш, вiн нам допоможе, коли що…

Ларко дуже хотiв знати, про що шепочуться дорослi, однак запитати не посмiв. Його хилило на сон, i вiн прилiг на мiшках з вiвсом. Мiсяць на небi якраз ховався за хмару, i Ларко уявив, що вiн удома в лiжку, i мама задувае перед сном гасову лампу. Уже засинаючи, вiн вiдчув, як хтось накривае його жорстким домотканим рядном i пiдтикае йому пiд боки.



Ранок почався з алярму[14 - Тут наказ до швидкого збору (пол.).]. Товстий капрал охриплим грубим голосом звелiв усiм уставати i шикуватись бiля возiв. Невиспаний поручник з почервонiлими очима нервово оголосив, що конi на замiну вже прибули.

Коней господарiв потрiбно було поставити в конюшнi вiйськовоi частини, а свiжих запрягти i бути готовими рушати далi. У кiнцi вiн додав, що тi селяни, у кого е кому вiдвести коней додому, можуть iх зараз забрати.

Краснiцьким пощастило. Коли б весь овес з Вiкторового воза не розiйшовся на фураж, то довелося б Левонам залишати своiх гнiдих в Устилузi. Бо з шiстьма кiньми двое пiдлiткiв верхи таки б не впорались. Та оскiльки один вiз звiльнився i капрал дозволив його забрати, то четверо коней можна було до нього прив’язати. Так i зробили. Матвiйових коня i кобилу прив’язали позаду воза, а Левонових гнiдих, оскiльки вони знали пару Вiкторових огирiв, якi мали тягнути воза, по обидва боки вiд них.

Вiктор з Матвiйом i Левоном наклали на вiз удосталь сiна, яке залишилось пiсля нiчного постою обозу, i почали прощатись.

Батько i хрещений по черзi обiйняли й поцiлували Ларка.

– З Богом, – мовив Вiктор, перехрестивши сина. – Їдьте поволi i нiде не зупиняйтесь. До вечора маете добратись до Федорiвки.

– Переночуете в нас, – додав Матвiй. – Тiтцi Оксанi скажи, що скоро буду.

– І мамi те саме, – додав Вiктор. – Передай, що iконку ii ношу бiля серця.

На очi Ларковi навертались сльози, та вiн крiпився. Левон-старший уже теж попрощався з сином i пiдвiв його до Ларка.

– Їдьте, хлопаки, – обiйняв вiн обох за плечi. – Сподiваюсь, за тиждень-другий i ми по

Сторінка 7

ернемось.

Усi разом вони пiшли до коней, яких Вiктор прив’язав аж бiля ворiт. Ларко з Левонком вилiзли на воза i водночас помахали руками.

– Бувайте, тату i татуську! – гукнув Ларко, беручи в руки лiци.

– До вiдзеня, ойтец, – хрипко мовив Левон i вiдвернувся до коней, аби батько не побачив його слiз.

Як i наказали батьки, Ларко з Левонком iхали повiльно. З версту вони мовчали, все ще перебуваючи пiд враженнями прощання. Тракт такоi ранньоi години був порожнiй. Коли заiхали у глибокий видолинок, Ларко першим порушив мовчання.

– Як думаеш, встигнемо до ночi у Федерiвку? Може, як виiдемо на рiвне, пiдженемо коней?

Левонко ще не встиг вiдповiсти, як позаду в сiнi щось зашурхотiло. Пiдлiтки одночасно здригнулись i злякано озирнулись. Із сiна, наче якесь лiсове чудовисько, пiдiймалась якась постать, облiплена сухою травою. Враз вона голосно чхнула i з неi звалився жмут сiна.

Не вiрячи своiм очам, Ларко впiзнав у цiй химерi того молодого жовнiра, який iхав позаду iхнього воза до Устилуга.

Жовнiр, як i минулого разу, по-змовницьки пiдморгнув Ларковi i приклав до уст пальця.

– Тихо, парубки, тихо, – трохи насмiшкувато мовив вiн баским голосом. – Я людина, а не лiсова потороч.

Вiн сiв i почав обрушувати з одежi сiно. Ларко зi здивуванням зазначив, що на ньому був не жовнiрський однострiй, а проста одежа, яку носили мiсцевi селяни.

– Ну-ну, Ларцю, нема чому дивуватись, – нiби до давнього знайомого, звернувся до пiдлiтка дивний чоловiк. – Колись я тобi розкажу, що до чого.

Ларко ще бiльше остовпiв, не знаючи, що казати i як поводитися.

– То ти знаеш того пана? – з видимим полегшення запитав Левонко, в очах якого все ще чаiвся переляк.

– Певно, що знае, – випередив Ларка незнайомець. – Ми з ним далекi родичi. Правда?

Сам не знаючи чому, Ларко кивнув головою.

– Я тут недалечко, бiля дикоi грушi, вийду, – наче продовжуючи дружню розмову, недбало кинув чи то жовнiр, чи селянин. – Тут навпростець до мого хутора рукою подати.

Вiн хитро глянув на Ларка i поплескав рукою позаду себе.

– Тут у мене е для тебе подарунок. Але забожись, що не будеш його розкривати, поки не приiдеш додому.

Вiн дивився на пiдлiтка поглядом, у якому вiдчувалась якась незбагненна сила, що нiби примушувала пiдкоритись.

– Присяйбо, що не буду, – якимось чужим голосом сказав Ларко i перехрестився.

– Ото й добре, – весело вiдгукнувся незнайомець i, плеснувши Ларка долонею по плечу, зiскочив з воза.

– А оно i груша, – вказуючи на поодиноке дерево, що виднiлось попереду лiворуч вiд тракту, бадьоро мовив чоловiк, який назвався Ларковим родичем. – Бувайте здоровi, козаки! Ще побачимось…

Вiн скинув догори праву руку з розчепiреними пальцями i, рiзко повернувшись, швидко почимчикував через поле. Глянувши в бiк Устилуга, вiн на мить завмер, i, зiрвавшись на бiг, за якусь хвилю зник у недалекому яру.

Провiвши дивного чоловiка поглядом, Ларко теж озирнувся i побачив, як далеко позаду над трактом здiймаеться курява. Хтось там iхав, як i вони, у бiк Володимира. Ларко вйокнув на коней, i вони спочатку поволi, а за тим дедалi швидше побiгли вперед.

– То вiн справдi твiй родич? – запитав Левонко, все ще перебуваючи пiд враженням вiд такоi несподiванки. – Якийсь вiн чудний…

– Родич, родич, – заспокоiв товариша Ларко, який i сам не розумiв, чому покривае вигадку незнайомця. – Ото тiльки не знаю, на якому хуторi вiн живе. Ми там нi разу не були.

У Федорiвку до Турукiв Ларко з Левонком приiхали вже по обiдi. Перелякана тiтка Оксана, побачивши пiдлiткiв на возi, до якого були прив’язанi четверо коней, серед яких i двое iхнiх, пiдбiгла й схопила Ларка за руку.

– Що сталось, Ларцю? Де Матвiй? Де вашi батьки?

– Та не побивайтесь, тiтонько, – почав заспокоювати ii Ларко. – Усi старшi поiхали далi з обозом. Сказали, що як доправлять доручне[15 - Вiд доручити, зобов’язати (дiал.).] до Люблiна, то повернуться. Через тиждень чи, може, два…

– Ото горе менi, – бiдкалась тiтка Оксана. – Чекай тепер вiтру з поля.

Вона витерла рiжком хустини сльозу.

– А ви ж як добрались назад з таким табуном? Не боялись самi iхати?

– А чого б вони мали боятись, – раптом почувся збоку дзвiнкий дiвчачий голос. – Я оно i то б не побоялась!

Ларко, Левонко i тiтка Оксана водночас повернули голови на голос.

Молодша донька Турукiв Анна стояла бiля воза, виставивши вперед ногу i виклично задерши пiдборiддя.

– Бачили таку гонорову? – вдавано гнiвно гукнула тiтка Оксана, окидаючи доньку поглядом, який аж свiтився материнською любов’ю. – Поiхала б вона! І в кого ти тiльки така пiшла…

– В моiх любих тата з мамою, – засмiялась дiвчина. – Туруки всi гоноровi.

Ларко дивився на Анну, i не ладен був сказати й пiвслова. Погляд дiвчини нiби зачаровував його, позбавляючи сили волi. Мовчав i Левонко, не вiдводячи вiд Анни очей.

– Ну, годi, доню, – розумiюче всмiхнулась тiтка Оксана. – Давай приймати дорогих гостей. Поки вони розпряжуть коней та дадуть iм оброку, у нас все вже повинно бути готове.

Вона лагi

Сторінка 8

но глянула на пiдлiткiв, проте сказала владно:

– У нас ночуете, парубки. Вiдпочинете добре, бо бачу, що невиспанi зовсiм. Додому вранцi поiдете.

Одразу ж пiсля пiзнього обiду з борщем i печенею Ларка i Левонка потягнуло на сон. Пiсля майже безсонноi ночi це було й не дивно. Передбачивши це, тiтка Оксана разом з Анною вже приготували постiль у валькiрi[16 - Свiтлиця (пол.).].

Ледь улiгшись на широкому дерев’яному лiжку, пiдлiтки заснули мiцним сном.

Ларко прокинувся, коли надворi вже сiрiло. Тихенько, аби не розбудити Левонка, вiн злiз iз лiжка, одягнувся i вийшов на подвiр’я. В обiйстi було тихо, у хатi свiтилось лише одне вiкно. Ларко пiшов до коней, якi хрумкали сiном у просторiй клунi, а коли вже повертався назад, зiткнувся на розi з Анною. Вона не сахнулась, як вiн сам, вiд несподiванки, i в Ларка одразу ж виникла думка, що Анна чекала на нього. Напевно, так воно i було, бо, не виказавши здивування вiд раптовоi зустрiчi, дiвчина тут-таки запитала:

– Розкажеш, як там було в дорозi?

– А що було? – чомусь стривожився Ларко. – Нiчого такого не було. Вiдвезли в Устилуг доручне – та й по всьому.

– Так-таки нiчого й не було?

Анна майже впритул наблизилась до Ларка, свердлячи його зацiкавленим поглядом. Вiд неi пахло сiном з рiзнотрав’я.

– Так-таки й нiчого, – здвигнув плечима Ларко, котрому зараз найбiльше хотiлось доторкнутись до дiвчини, яка вже майже притулилась до нього.

– А сiдельце кавалерiйське пiд сiном на возi? – стишивши голос, по-змовницьки мовила Анна. – Тато мiй драгуном служив у вiйську, то про коней i сiдла я все знаю.

Ларко ошелешено дивився на дiвчину, не розумiючи, про що це вона говорить.

– Яке ще сiдельце? – щиро здивувався вiн. – На нашому возi?

– На нашому возi, – смiшно перекривила Ларка Анна. – Не дури мене, що нiчого не знаеш.

Перед очима в Ларка постав дивний незнайомець, який ховався на iхньому возi, i вiн ураз згадав, що той говорив про якийсь подарунок пiд сiном. То ось що то за подарунок!

Глянувши на дiвчину, яка чекала його вiдповiдi, нетерпляче притупуючи ногою, Ларко раптом вирiшив усе iй розповiсти. Вiн вiдчував, що Аннi можна довiряти, i ця довiра йшла бiльше вiд його серця, анiж розуму. А може, то було щось бiльше, нiж довiра.

– Ти запам’ятав, як той жовнiр виставив пальцi на руцi? – схвильовано запитала Анна, коли Ларко закiнчив свою розповiдь.

Ларко розгублено подивився на свою правицю, та за якусь мить рiзко звiв руку з виставленими трьома пальцями.

– Отако, – гордий вiд того, що пригадав, упевнено мовив вiн. – Таки отако!

Анна подивилась на Ларкову руку, потiм перевела погляд на його обличчя. Погляд ii став твердим, навiть суворим.

– Ти вiдаеш, що означае цей знак?

– Не, – здвигнув плечима Ларко. – Нiколи такого не бачив.

Дiвчина зробила крок назад i урочисто випалила:

– Це тризуб – украiнський нацiональний герб. На паперi вiн малюеться з чотирьох букв, якi складають слово «воля». Зрозумiв? В-о-л-я.

– Так, – тихо вiдповiв Ларко, любуючись розпашiлим личком Анни, – зрозумiв.

Анна знову наблизилась до Ларка, i вимогливо мовила:

– Нiкому про це не розказуй, навiть татовi й мамi. Цей парубок – наш патрiот, як i моi батьки. Вiн тепер пiде в пiдпiлля, бо його буде шукати польська полiцiя. Тож сiдельце те нiхто не повинен бачити. На те вiн, певно, тобi й натякав…

Вона на хвильку замислилась, а затим рiшуче струснула головою.

– У мене тут е свiй сховок, там його нiхто не знайде. Уже стемнiло, то давай зараз i перенесемо туди сiдельце.

– Добре, – одразу погодився Ларко, який тепер був готовий виконати будь-яке побажання Анни.

Вони разом пiдiйшли до воза. Розгрiбши руками сiно, Ларко вiдчув долонями гладеньку шкiру сiдла. Йому захотiлось побачити його, та надворi вже було зовсiм темно. Раптом, на одну лише мить, Ларковi стало шкода такого скарбу, який мiг би належати йому. Та вiн згадав слова Анни, i жаль той одразу ж зник. Вiн пiдняв досить-таки важке сiдло i рушив за Анною, яка показувала дорогу. Вони зайшли до клунi i, обiйшовши коней, попрямували у вiддалений куток. Там Анна стала на колiна i почала вiдгрiбати вбiк солому. Потiм вона нагнулась, i Ларко зрозумiв, що дiвчина пiдiймае якусь ляду.

– Клади сюди, – пошепки звелiла йому Анна.

Ларко теж опустився бiля неi на колiна i, заледве розрiзняючи в темрявi отвiр, опустив у нього сiдло. Десь на пiвметровiй глибинi воно вперлось у землю.

– Ну що, поклав? – прошепотiла Анна. – То вставай…

Ляда безшумно лягла на мiсце, i дiвчина спритно прикрила ii соломою.

Вони вибрались iз клунi i враз завмерли. Повний мiсяць освiтив подвiр’я, i навколо стало видно, як удень. Анна схопила Ларка за руку i вмить затягла за рiг клунi.

– Мама винесла лампу зi спальнi, певно, пiшла до мене, – з якимось жалем мовила дiвчина. – Менi потрiбно бiгти.

Вона стисла Ларкову руку, яку все ще не вiдпускала, i нiжно сказала:

– Ти припав менi до серця, Ларцю. І в нас тепер е спiльна таемниця. Не забувай про мене, добре?

– Як же я можу тебе забути,

Сторінка 9

– схвильовано прошепотiв Ларко, незграбно пригортаючи дiвчину до себе. – Того не буде нiколи. Чуеш, Ганнусю? Нiколи!

Вiн вiдчув на своiх устах гарячi дiвочi губи, i тут-таки зрозумiв, що Анни поруч уже немае.

Зранку Ларка i Левонка розбудила тiтка Оксана.

– Вставайте, дiти, будемо снiдати. Вибачайте, що буджу, але матерi вашi, певно, вже зачекались на своiх синочкiв.

За столом Ларко хотiв запитати про Анну, та його випередив Левонко.

– А що, тiтко, Анна ще не встала? – мовив вiн нiби знiчев’я, проте в голосi вiдчувалось хвилювання.

– Спить вона ще, – усмiхнулась тiтка Оксана. – Зайшла ото до неi, а гас у лампi вигорiв до дна – знову, видно, читала вночi. Сварю ii за те, але така вже вона до тих книжок ласа…

– А що читае? – не вгавав Левонко. – У мене багато книжок. Недавно дядько менi новi з Варшави привiз.

– Не вiдаю, – якось насторожено глянула на пiдлiтка тiтка Оксана. – То треба в нашоi старшоi, Настi, питати. Та на них бiльше знаеться.

Вона повернулась до Ларка:

– Передавай мамi вiд мене вiтання i скажи, що на зимового Миколи збираемось до вас на празник.

Тiтка встала i, повернувшись до образ?в, перехрестилась i зашепотiла молитву. Ларко i Левонко зробили те ж саме.

– Хай береже Бог ваших батькiв, мого чоловiка i вас, дорогенькi. Доброi вам дороги додому.

Весь час, поки вони запрягали коней i готувались до виiзду, Ларко сподiвався, що Анна таки вийде на подвiр’я чи хоча б вигляне у вiкно. Та вона так i не з’явилась. Трохи звеселила його хiба що пiдбадьорлива усмiшка тiтки Оксани i ii обiцянка приiхати до них у гостi.

Уже за Федорiвкою, коли конi звернули на битий шлях, який вiв у бiк iхнього хутора, Левонко раптом мовив:

– Подобаеться менi та Анна. Вона така… така…

Вiн затнувся, не в змозi пiдiбрати слова.

– Не як усi, – випалив Ларко, ревниво скосивши погляд на свого товариша. – Менi вона, знаеш, тоже приглянулась.

– Ага-а, – ошелешено протягнув Левонко, – от тобi й маеш…

Та за мить вiн засмiявся i самовпевнено додав:

– То й добре. Побачимо, кому з нас вона вiддасть перевагу.

– Побачимо! – затято вигукнув Ларко, пiдганяючи коней.

Трохи помовчавши, Левонко запитав:

– Слухай-но, Ларцю, а покажеш менi подарунок, про який казав той твiй далекий родич?

– А його вже нема, – спокiйно мовив Ларко, який був готовий до такого запитання.

– Як то нема?! – скрикнув Левонко. – Ти ж забожився, що не зачепиш його, доки не приiдеш додому.

– Ну, так, – урiвноважено продовжив Ларко. – Поки ти весь вечiр спав, я пiшов дати коням сiна. Ну, пакунок той випав з оберемка i розiрвався…

– І що? – нетерпляче смикнув Ларка за рукав Левонко. – Що в ньому було?

Ларко насмiшкувато глянув на товариша:

– А ти вгадай.

– Не знаю, – розгубився той. – Я б хотiв, щоб менi подарували камiзельку[17 - Тепла безрукавка (пол.).]…

– Я тоже подумав собi, що там, може, щось таке, – засмiявся Ларко. – Але в пакунку був… великий медовий пряник з квiточкою посерединi!

– І ти його сам з’iв? – гнiвно процiдив Левонко. – Не залишив менi нi дрiбки?

– Та де там, – тягнув далi Ларко, стиха пiдсмiюючись, – я його вiддав.

– Вiддав? – розчаровано зронив Левонко, гучно проковтнувши слину. – Кому вiддав?

– Аннi, кому ж iще, – мстиво всмiхнувся Ларко, задоволений такою несподiваною вигадкою. – Дiвчата ж люблять усяке солоденьке.

Левонко аж пiдскочив вiд такоi пiдступностi.

– А я, – запально вигукнув вiн, – коли ми пiсля вакацiй знову пiдемо в гiмназiю, куплю для неi в Гершковiй цукернi велику чоколяду. От побачиш!

Левонко вiдсунувся вiд Ларка i надувся, як сич. До самого хутора вiн не зронив бiльше нi слова.

За два тижнi батьки Ларка i Левонка повернулись додому зi звiсткою, що гiтлерiвська Нiмеччина напала на Другу Жеч Посполиту. Вiйна наближалась до iхнього хутора стрiмко, як води Бугу пiд час весняноi повенi. Та хуторяни ще не знали, що назустрiч цiй повенi зi сходу рухаеться iнша, не менш небезпечна. І що Вiйтова Воля опиниться на межi цих двох лиховiсних стихiй.




Роздiл третiй


– Граждене селяне! Красная армiя асвабадiла вас от гньота польськiх панов.

Воссоедiненiе Восточной i Западной Украiни – ето акт iсторiческой справедлiвостi. Теперь все ви – граждане советсково государства, в катором человек человеку друг, таварiщ i брат!

Високий худий чоловiк у дивному вiйськовому одностроi i круглому кашкетi з червоною зiркою, котрий вигукував цю промову, стоячи в кузовi вантажiвки з вiдкинутими бортами, змахнув рукою – i духовий оркестр заграв «Інтернацiонал».

Майдан у центрi Стежинич був заповнений селянами, якi прийшли на мiтинг цiлими сiм’ями. Точнiше, iм наказали прибути сюди в суботу в обiдню пору вiйськовi в супроводi стежинського бiдняка Дмитра Бурбули, якого нова влада призначила чи то старостою, чи то головою якогось «сельсовета». Добру половину цього строкатого гурту становили жителi навколишнiх хуторiв.

Ларко i Левонко стояли разом з батьками неподалiк вантажiвки-«полуторки», з якоi виступав совецький офiцер, i зац

Сторінка 10

кавлено розглядали автомобiль. Був вiн якийсь неоковирний та кострубатий, як саморобний пристрiй, про якi тут жартома казали «пан сам склепал». Та все ж це був справжнiй автомобiль, яких цi сiльськi дороги ще не бачили, i в селян, звиклих до коней, вiн викликав повагу.

Коли оркестр iз кiлькох солдатiв закiнчив грати, на вантажiвку видерся Дмитро Бурбула на прiзвисько Варгатий. Мав вiн, як i його батько, i покiйний вже дiд, товстi, завжди чомусь мокрi губи, польською мовою варги, тож це прiзвисько Бурбули носили здавна.

– Сусiди-земляки! – заволав Варгатий, здерши з голови шапку й затиснувши ii у витягнутiй уперед правицi. – Совецька власть справедлива! Тепер усi в нас будуть рiвнi. У Стежиничах зробимо той, як його, колхоз, зберемо землi, худобу, iнвентар докупи – i будем трудитися спiльно. А хто не схоче бути рiвним, того, той… вирiвняемо. Так шо вперьод до свiтлого будущого!

Вiн потряс над головою рукою з шапкою i поглянув на офiцера, який весь цей час стояв поряд. Той пiдбадьорливо посмiхнувся до Варгатого i зробив крок уперед.

– Очень правiльно сказал таварiщ Бурбула. Ідiте домой, посоветуйтесь i прiходiте на той неделе в сельсовет запiсиватся в колхоз. Там вам всьо раз’яснят…

Оркестр знову щось заграв, i люди почали потрохи розходитись. Вiктор Ткачук зi своiми рушив до воза Краснiцьких, з якими вони разом приiхали з хутора.

Усi мовчали, аж поки не виiхали за село.

– То що, Вiкторе, – тихо мовив Левон Краснiцький-старший до сусiда, який сидiв поруч з ним на возi, – заженуть нас у тi колхози?

– Я не пiду, – затято кинув той, стукнувши кулаком по колiну. – Це ж усе, бачиш-но, треба здати: корiв, коней, збiжжя, навiть воза отого – i то! Не, зачекаю, подивлюся, може, воно все ще справиться…

– Що там справиться, – гiрко всмiхнувся Левон. – Як заберуть землю, то й худобу не буде чим годувати. А землю таки заберуть – в Расеi совети так i починали. За нашоi влади рольникiв[18 - Хлiбороб, землевласник (пол.).] не зачiпали, а тi не встигли ще й осiсти, i на тобi – в колхози всiх.

Коли на початку вересня Вiктор з Левоном поверталися з Люблiна, дорогою до них пристав якийсь поляк. Напросився пiдвезти до Хелма. Був вiн невисокого зросту, худющий, одягнений у парке, як на таку пору року, чорне пальто, i нагадував селянам чи то сiльського вчителя, чи ксьондза. Зрештою його про те не питали: захоче, то сам про себе розкаже. Та той подорожнiй раптом заговорив не про себе, а про вiйну. Сказав, що Другу Жеч Посполиту Гiтлер зi Сталiном вже подiлили i що границя мiж советами i нiмцями скоро буде проходити Бугом. Та то ще не кiнець, загадково додав вiн, бо вiйна пiде далi i охопить пiвсвiту.

Вiктор з Левоном з острахом слухали того таемничого незнайомця i не знали, вiрити йому чи нi. На околицi Хелма вiн злiз iз воза i, подякувавши селянам, наостанок мовив:

– Тулiться докупи, хлопаки, не дайте нiмакам i советам вбити клина мiж поляками i украiнцями. Бо як допустите таке, то буде вам бiда не менша, нiж вiд окупантiв.

Вiн похитав головою, у його великих свiтлих очах була якась вселенська печаль. Незнайомець по-католицьки перехрестив Вiктора з Левоном i, згорбившись, попрямував до мiста. Двое чоловiкiв на возi ще довго дивились йому вслiд, нiби чекали, що той повернеться i якось-таки iх розрадить.

Коли незадовго по тому у схiдному Прибужжi з’явились совети i встановили тут свою владу, для Вiктора Ткачука i Левона Краснiцького-старшого це не стало несподiванкою. Пам’ятаючи, що iм говорив тодi iхнiй дивний попутник, чоловiки готувались до цього, як до неминучого лиха. Коли знаеш, що бiда насуваеться, то не так страшно з нею перестрiтись i легше пережити. Бiльше людину завше мучить незвiданiсть. А такою для Вiктора i Левона було попередження того незнайомця про можливий розбрат мiж поляками i украiнцями. Але що iм, селянам, у яких мали забрати найдорожче, землю, було мiж собою не подiлити? Якщо й битись, то з тими, хто ту землю в них вiдбирае…

Так думали i Вiктор Ткачук, i Левон Краснiцький-старший. Та мiж собою про те не говорили. Бо думки у власнiй головi, а слово не горобець, вилетить – не зловиш. А за слова такi совети карали. Ой, як карали!

У груднi, на святого Миколая Туруки приiхали до своiх кумiв у Вiйтову Волю на престольний празник. Хоча совети не вiрили в Бога й погрожували позакривати церкви, та святкувати мiсцевому люду релiгiйнi свята не забороняли. Та i як могли заборонити? Церкву можна опечатати чи зруйнувати, а храм у душi кожноi людини не закриеш.

Гостi приiхали з поганою новиною. І не варто було б таке велике свято лихою звiсткою починати, та що ж тут зробиш. Хоч лихо i не з ними самими сталось, а так чи iнакше стосувалося всiх.

Матвiй Турук уже чув, що совети збираються проводити так зване розкуркулення – вiдбирати в заможних хазяiв землю. Але щоб iх iз сiм’ями виселяти з домiвок та запроторювати кудись у Сибiр – такого свiт не бачив! Та саме так i сталось. І не десь там далеко, а в його рiднiй Федорiвцi.

Зранку в перший день грудня до них прибiгла запла

Сторінка 11

ана Барбара, найстарша з чотирьох доньок iхнiх сусiдiв Боровських, яка тiльки-но в серпнi вийшла замiж i жила з чоловiком у його батькiв.

– Поможiть, цьоцю[19 - Тiтка (пол.).], – кинулась вона до Оксани, яка саме поралась на подвiр’i. – Порадьте, що менi робити!

– Що сталось, Басю? – обiйняла Оксана схвильовану молодицю. – Хто тебе скривдив?

Вона знала, що Барбара вже вагiтна, i найперше подумала, чи не пов’язаний ii прихiд саме з цим. До Оксани, бабуся якоi передала iй своi знахарськi секрети, односельчанки часто звертались по допомогу.

– Бiда, цьоцю! – запричитала Барбара. – До тата з мамою прийшли з того сельсовета з солдатами, все описують: i землю, i статки. Кажуть, що будуть усе забирати, а iх вишлють на Сибiр як куркулiв i «неблагонадьожних». Ви ж знаете, вони в селi найбагатшi, бо й млина мають, i двадцять десятин. То з них, мовляв, i треба починати…

Барбара заридала, вткнувшись обличчям Оксанi в подiл.

– О горе, – перелякано мовила Оксана, гладячи Барбару по головi й шукаючи поглядом чоловiка, який щойно був бiля клунi. – Заспокiйся, Басю. Тобi не можна так перейматись, ти ж дитинку виношуеш…

– Тож так, – крiзь сльози ствердила молодиця. – Але вони сказали, що й мене з Владеком заберуть, якщо ми виявимось куркулями, а не тими… середняками.

Матвiй, який вийшов з клунi i почув тi слова Басi, похмуро мовив:

– По-iхньому, ви з Владеком, як i от ми, не куркулi, бо в нас нема десять десятин землi. Так менi казали.

Вiн озирнувся i звелiв Оксанi:

– Веди-но, мати, Басю в хату, а я пiду до Боровських, подивлюся, що там коiться…

Та сусiдiв в обiйстi, яке тепер охороняв солдат з гвинтiвкою, вже не було. Мiхала i Марiю Боровських повезли до Володимира в тюрму, яку совети облаштували за валами старого княжого городища неподалiк древнього Успенського собору, нiби навмисне пiдкреслюючи цим, що не вбачають нiякоi рiзницi мiж в’язницею i храмом Божим.

Перед празниковим застiллям Вiктор з Матвiем вийшли на подвiр’я. Уже добре морозило i снiг рипiв пiд ногами, як новi, ще не змащенi дьогтем чоботи. По зоряному небi плив мiсяць, кругом панувала така тиша, нiби обiйстя було вiдiрване вiд решти свiту.

– Не переживайте, куме, – порушуючи довгу мовчанку, мовив Матвiй. – У нас з вами по десять десятин i близько нема, то чо нас советам до Сибiру гнати. А от у колхози тi з весни таки треба буде записуватись…

Вiн поклав Вiкторовi на плече руку, випереджуючи заперечення, яке вже готове було зiрватись у того з уст:

– Ми не можемо сiсти у в’язницю чи потрапити кудись за Урал. Нам треба зберегти своiх дiтей, жити на своiй землi. Маю гадку, куме, що скоро за неi нам таки доведеться воювати…

Анна теж приiхала з батьками на празник. Як тiльки дорослi зайнялись приготуванням до застiлля, вона моргнула Ларковi i вийшла з хати. Надворi вона схопила його за руку i зашепотiла:

– Як я чекала на нашу здибанку[20 - Зустрiч, побачення (дiал.).], Ларцю! Менi так багато треба тобi розказати…

– Менi тоже, – з тремтiнням у голосi мовив Ларко.

– Стiльки всього скоiлось за той час, що ми не бачились…

Анна помовчала, нiби збираючись з духом, i тихо продовжила:

– Того жовнiра, що подарував тобi сiдельце, Тараса, позавчора совецькi органи арештували. Вiн у Володимирськiй тюрмi, там, де й нашi сусiди Боровськi.

– Ти що, з ним знайома?

У Ларка вiд здивування округлились очi. Йому раптом стало страшно за Анну.

– Звiдки ти все знаеш, Ганнусю?

– Моi гiмназiйнi друзi, тоже патрiоти, розповiли, – ухильно мовила дiвчина.

Вона пильно глянула Ларковi у вiчi, нiби вагалась, розповiдати далi чи нi.

– А ти в гiмназiю вже не будеш ходити? – перевела Анна розмову на iнше. – Правда, вона вже тепер не гiмназiя, а школа.

– Не, – пiсля паузи вiдiзвався Ларко, трохи ображений тим, що Анна не стала далi розповiдати про того Тараса. – Тато сказали, що нашу з Левонком кватиру, у якiй ми жили у Володимирi, зайняли совети. То нам нема тепер де жити пiд час навчання. Та й батькам помагати треба. Сказали, що в Стежиничах совети вiдкриють школу-семирiчку, то, може, в нiй i довчусь.

– То тобi тiльки рiк, а менi ще два ходити. Треба вчитись, наука нам пригодиться.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Пiдштаники (пол.).




2


Хрещений батько (дiал.).




3


Англiйська булавка (пол.).




4


Польськi колонiсти, здебiльшого колишнi вояки армii Пiлсудського, якi пiсля встановлення влади Другоi Жечi Посполитоi були переселенi на захiдноукраiнськi землi.




5


Схiднi землi (пол.).




6


Закiнчення роботи, в цьому випадку зведення будинку.




7


Сорт тютюну.




8


Жiночi черевички.




9


Вiтати, поздоровляти (дiал.).




10


Канiкули (пол.).




11


Плац, майдан.




12


Вiжки (пол.).




13


Оцiнити, оглянути (пол.).




14


Тут наказ до швидкого збору (пол.).




15


Вiд доручити, зобов’язати (дiал.).




16


Сторінка 12

Свiтлиця (пол.).




17


Тепла безрукавка (пол.).




18


Хлiбороб, землевласник (пол.).




19


Тiтка (пол.).




20


Зустрiч, побачення (дiал.).


Поділитися в соц. мережах: