Читать онлайн “Байки” «Леонід Глібов»
- 01.02
- 0
- 0
Страница 1
БайкиЛеонiд Іванович Глiбов
Глiбов Леонiд
Байки
Бджола i Мухи
Хтось Мухам набрехав,
Що на чужинi краще жити,
Що слiд усiм туди летiти,
Хто щастя тут не мав.
Наслухались двi Мухи того дива
(Про се найбiльше Чмiль гудiв).
— Тут, — кажуть, — доля нещаслива,
Дурний, хто досi не летiв!
Покиньмо, кумо, Украiну, —
Нехай iй хрiн!
Та помандруймо на чужину,
Аж до веселих тих долин,
Де доля кращая витае
І, може, плаче, нас ждучи…
Зими там, кажуть, не бувае, —
Гуляй, безпечно живучи! —
Так одна Муха-цокотуха
Базiкала з кумою вдвох, —
Коли поглянуть на горох —
Сидить Бджола та мовчки й слуха.
— Здоровенькi були! —
Обидвi Мухи загули. —
От добре, що зустрiлись з вами…
А нуте й ви збирайтесь з нами! —
На це Бджола сказала iм:
— Шкода! Я рiдну Украiну
Не промiняю на чужину,
Нехай се щастя вам самим. —
А Мухи разом задзижчали:
— Ось годi, не кажiть!
Жили ми тут — добра не знали,
Бодай би так не жить!
Не то пани, дурнi селяни —
Усяке шкодить нам;
Щодня таке життя погане, —
Колись так буде й вам.
— Нi, я сього не сподiваюсь, —
Сказала iм Бджола, —
Менi шаноба скрiзь була,
Бо я без дiла не тиняюсь.
А вам —
Однаково, що тут, що там,
Ви нi на кого не жалкуйте;
Обридло тут — туди мандруйте
На втiху павукам.
Я про охочих до мандрiвки
Давно сказать хотiв:
Хто дома зледащiв,
Тому не жаль домiвки.
Дiди мовляли iм колись:
Ідiте, ринде,
Куди iнде, —
Нащо ви нам здались?
Там, може, вас не знатимуть,
То й риндою не зватимуть.
1864-1872
Билина
Сказав раз Кущ Билинi:
— Билинонько! Чого така ти стала,
Мов рибонька в’яла:
Пожовкла, не цвiтеш,
Живеш, як не живеш,
Твоя головонька от-от поляже?
— Ох, Кущику! — Билина каже. —
Я на чужинi…
Хто щиро поважа родину,
Свiй рiдний край,
Тому не всюди рай:
Чужина в’ялить, як Билину.
1858
Бiлочка
Пухнату Бiлочку до себе Лев прийняв,
Навiщо й як — того нiхто не знав,
Бо не довiдались сороки-цокотухи;
Вони б усюди брехнi рознесли,
Зробили б бугая iз мухи:
«І так, i перетак, ми бачили, були».
Дознався я, що Бiлочка служила,
Нiчого не робила;
Було iй сказано: нiкуди не втiкать
І панову хандру потроху розважать.
Марудна служба, що й казати;
Аж жижки трусяться скакати,
А тут сиди, очицями моргай.
Наш вiк бiжить, не скажеш: потривай.
І Бiлочка свого дiждала —
Старенька i беззуба стала;
Пора прийшла —
І службу вiдбула.
За те чумацький вiз орiхiв надiлили;
Хоч слово панове справдили,
Аж любо глянути — орiх в орiх, —
Цiлiсiнькую б зиму, дякуючи, iсти,
Та тiльки що ж? Дивись на них:
Дали тодi, як нiчим гризти.
Є приказка весела: iж,
Коли роток ще свiж,
А то, як прийде час, зов’яне,
Тодi нiщо вже не загляне.
1891
Будяк i Васильки
Давно колись весела воля,
Гуляючи посеред поля,
Насiяла Василькiв цiлий лан.
Де взявсь Будяк, на пригорку розцвiвся,
Пишаеться, неначе пан.
І просторiкать заходився:
— Ой ви, Василечки, бадиллячко дурне!
Чи бачите мене?
Я вище вас, мене усюди видно,
Не тiльки вам, усiм завидно,
Красуюся, як в огородi мак, —
На те ж то я й Будяк! —
Василечки зашамотiли
І нiчогiсiнько сказати не схотiли,
А вiн базiка знов: — На вас я подивлюсь —
І засмiюсь;
Химернi ви, малi, мене ж усяке знае:
Червона голова, ще й медом припахае,
Та тiльки зась! Мене
Нiякая скотина не нюхне! —
Не втерпiли Васильки, обiзвались:
— Що ж будемо робить — такi вже повдавались!
А все ж таки i ми
Буваем мiж людьми:
Свiтилочки нас на весiлля просять,
Ще й стьожечками приберуть;
Нас на йордань зимою носять
І на кутю на покутi кладуть.
Ти через лад пишаешся, Будяче;
Гляди, базiкання ледаче
До лиха доведе…
Он-он косар iде! —
Будяк спесиво подивився,
Ще бiльше розходився:
— Косар?! Нехай лиш вражий бiс
Поткне свiй простий нiс,
То й знатиме — варене чи печене,
На те колючки е у мене! —
Іде Косар i, може б, проминув,
Будяк його колючками шпигнув.
Розсердився козак — i замахнув косою…
Пропала чвань з дурною головою!
Василечки ростуть собi, цвiтуть,
Їх грiе сонечко, i вiтрик iх гойдае,
І нiчка тихая росою умивае;
Кругом, як рай: i бджiлочки гудуть,
І пташечки, радiючи, спiвають,
Трудящу долю звеселяють,
І всiм дарма,
Що Будяка на пригорку нема.
Давно на свiтi ходить рада,
Що грiх пишатися i других зневажать,
А треба пам’ятать:
Хто вище злiзе, дужче пада.
1891
Вареники
Веселий господар Дем’ян
Любив гостей на бесiду скликати.
Вiн був багатший вiд усiх селян,
Всього доволi мав, було чим шанувати.
Вподобався йому найбiльше Клим,
Земляк хороший, що й казати,
На все умiв розумну раду дати,
Усi дружили з ним.
Прийшов вiн раз обiдать до Дем’яна,
А у Дем’яна страва добрая була:
І масле