Читати онлайн “Байки” «Леонід Глібов»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Байки
Леонiд Іванович Глiбов




Глiбов Леонiд

Байки





Бджола i Мухи


Хтось Мухам набрехав,
Що на чужинi краще жити,
Що слiд усiм туди летiти,
Хто щастя тут не мав.
Наслухались двi Мухи того дива
(Про се найбiльше Чмiль гудiв).
— Тут, — кажуть, — доля нещаслива,
Дурний, хто досi не летiв!
Покиньмо, кумо, Украiну, —
Нехай iй хрiн!
Та помандруймо на чужину,
Аж до веселих тих долин,
Де доля кращая витае
І, може, плаче, нас ждучи…
Зими там, кажуть, не бувае, —
Гуляй, безпечно живучи! —
Так одна Муха-цокотуха
Базiкала з кумою вдвох, —
Коли поглянуть на горох —
Сидить Бджола та мовчки й слуха.
— Здоровенькi були! —
Обидвi Мухи загули. —
От добре, що зустрiлись з вами…
А нуте й ви збирайтесь з нами! —
На це Бджола сказала iм:
— Шкода! Я рiдну Украiну
Не промiняю на чужину,
Нехай се щастя вам самим. —
А Мухи разом задзижчали:
— Ось годi, не кажiть!
Жили ми тут — добра не знали,
Бодай би так не жить!
Не то пани, дурнi селяни —
Усяке шкодить нам;
Щодня таке життя погане, —
Колись так буде й вам.
— Нi, я сього не сподiваюсь, —
Сказала iм Бджола, —
Менi шаноба скрiзь була,
Бо я без дiла не тиняюсь.
А вам —
Однаково, що тут, що там,
Ви нi на кого не жалкуйте;
Обридло тут — туди мандруйте
На втiху павукам.
Я про охочих до мандрiвки
Давно сказать хотiв:
Хто дома зледащiв,
Тому не жаль домiвки.
Дiди мовляли iм колись:
Ідiте, ринде,
Куди iнде, —
Нащо ви нам здались?
Там, може, вас не знатимуть,
То й риндою не зватимуть.

1864-1872




Билина


Сказав раз Кущ Билинi:
— Билинонько! Чого така ти стала,
Мов рибонька в’яла:
Пожовкла, не цвiтеш,
Живеш, як не живеш,
Твоя головонька от-от поляже?
— Ох, Кущику! — Билина каже. —
Я на чужинi…
Хто щиро поважа родину,
Свiй рiдний край,
Тому не всюди рай:
Чужина в’ялить, як Билину.

1858




Бiлочка


Пухнату Бiлочку до себе Лев прийняв,
Навiщо й як — того нiхто не знав,
Бо не довiдались сороки-цокотухи;
Вони б усюди брехнi рознесли,
Зробили б бугая iз мухи:
«І так, i перетак, ми бачили, були».
Дознався я, що Бiлочка служила,
Нiчого не робила;
Було iй сказано: нiкуди не втiкать
І панову хандру потроху розважать.
Марудна служба, що й казати;
Аж жижки трусяться скакати,
А тут сиди, очицями моргай.
Наш вiк бiжить, не скажеш: потривай.
І Бiлочка свого дiждала —
Старенька i беззуба стала;
Пора прийшла —
І службу вiдбула.
За те чумацький вiз орiхiв надiлили;
Хоч слово панове справдили,
Аж любо глянути — орiх в орiх, —
Цiлiсiнькую б зиму, дякуючи, iсти,
Та тiльки що ж? Дивись на них:
Дали тодi, як нiчим гризти.
Є приказка весела: iж,
Коли роток ще свiж,
А то, як прийде час, зов’яне,
Тодi нiщо вже не загляне.

1891




Будяк i Васильки


Давно колись весела воля,
Гуляючи посеред поля,
Насiяла Василькiв цiлий лан.
Де взявсь Будяк, на пригорку розцвiвся,
Пишаеться, неначе пан.
І просторiкать заходився:
— Ой ви, Василечки, бадиллячко дурне!
Чи бачите мене?
Я вище вас, мене усюди видно,
Не тiльки вам, усiм завидно,
Красуюся, як в огородi мак, —
На те ж то я й Будяк! —
Василечки зашамотiли
І нiчогiсiнько сказати не схотiли,
А вiн базiка знов: — На вас я подивлюсь —
І засмiюсь;
Химернi ви, малi, мене ж усяке знае:
Червона голова, ще й медом припахае,
Та тiльки зась! Мене
Нiякая скотина не нюхне! —
Не втерпiли Васильки, обiзвались:
— Що ж будемо робить — такi вже повдавались!
А все ж таки i ми
Буваем мiж людьми:
Свiтилочки нас на весiлля просять,
Ще й стьожечками приберуть;
Нас на йордань зимою носять
І на кутю на покутi кладуть.
Ти через лад пишаешся, Будяче;
Гляди, базiкання ледаче
До лиха доведе…
Он-он косар iде! —
Будяк спесиво подивився,
Ще бiльше розходився:
— Косар?! Нехай лиш вражий бiс
Поткне свiй простий нiс,
То й знатиме — варене чи печене,
На те колючки е у мене! —
Іде Косар i, може б, проминув,
Будяк його колючками шпигнув.
Розсердився козак — i замахнув косою…
Пропала чвань з дурною головою!
Василечки ростуть собi, цвiтуть,
Їх грiе сонечко, i вiтрик iх гойдае,
І нiчка тихая росою умивае;
Кругом, як рай: i бджiлочки гудуть,
І пташечки, радiючи, спiвають,
Трудящу долю звеселяють,
І всiм дарма,
Що Будяка на пригорку нема.
Давно на свiтi ходить рада,
Що грiх пишатися i других зневажать,
А треба пам’ятать:
Хто вище злiзе, дужче пада.

1891




Вареники


Веселий господар Дем’ян
Любив гостей на бесiду скликати.
Вiн був багатший вiд усiх селян,
Всього доволi мав, було чим шанувати.
Вподобався йому найбiльше Клим,
Земляк хороший, що й казати,
На все умiв розумну раду дати,
Усi дружили з ним.
Прийшов вiн раз обiдать до Дем’яна,
А у Дем’яна страва добрая була:
І масле

Сторінка 2

ко, i сало, i сметана, —
Гаразд, як кажуть, пiч варила i пекла.
Поставили на стiл вареникiв макiтру
І пляшку — свашку всiх мирян.
— А нум, мiрошнику, молоть без вiтру, —
Сказав, шуткуючи, Дем’ян. —
Попереду пiдмажемо колеса,
Щоб млин не торохтiв
І шестiрня довготелеса
Не дряпала бокiв. —
Всесвiтня свашка поклонилась,
І чарочка перчiвочки вродилась.
— Ну, по сiй мовi, — каже Клим, —
Дай, боже, здрастувать усiм! —
І прийнялись мiрошники молоти:
Дем’ян кладе, а Клим товче;
Вiд дружноi роботи
Аж маслечко по бородi тече.
— Ох, важко! — Клим сказав. — Перемололи дуже,
Не лiзе бiльше, кiш малий…
— Ану, — озвавсь Дем’ян, — потiш мене, мiй друже!
Ось глянь, вареничок бокастенький який…
— Хiба один… — промовив Клим лiниво,
Посилкувався i змолов.
— От бач, один пролiз щасливо —
Ну, ще! — Дем’ян благае знов.
— Ой, схаменися, друже милий! —
Аж стогне Клим. — Немае сили,
Я намоловся досхочу…
Не силуй, братику, бо утечу!
— Нехай наш ворог утiкае! —
Дем’ян товче свое. —
Он на весiллi тiсно як бувае,
А прийде старшина — i мiсто е…
Щоб вовка ми у лiсi не боялись —
Голубчику, ковтни ти старшину! —
Мiрошники зареготались.
— Для тебе, — каже Клим, — ковтну. —
І ще ум’яв один вареник.
— Ну, се вже, — каже, — побiденик,
Всi заставки запер,
Хоч хто не влiзе вже тепер.
— А може, хоч звершечку ляже? —
Дем’ян йому лукаво каже,
Вареничок узяв
І на тарiлочку поклав.
— Послухай, — каже Клим, — ти справдi вже глузуеш!
Схотiв, щоб я п’ятами накивав?.
— Тривай! — гуде Дем’ян. — Недобре шеретуеш! —
І хапнув Клима за рукав…
Схопився Клим i дременув iз хати
І у Дем’яна годi гостювати.
І переказував Дем’ян, i сам просив,
А Клим i слухать не хотiв.
Се байка вам, писаки,
Письменства рiдного невдатнi раки!
Не пхайте через лад туленикiв своiх,
Коли не хочуть iх,
Коли, мовляв, дороги iм не гладять,
Бо часом i вони завадять
І одiб’ють мирян,
Як тi вареники, що пхав Дем’ян.

1892-1893




Ведмедик


На мурiжку, серед двора,
Гуляла дiтвора;
Гостинчики переглядала,
Що матiнка понадавала.
— Нум у ведмедика гулять! —
Сусiднiй Хлопчик став казать.
— Нум, нум! — всi почали кричати.
— Ведмедиком лежати буду я, —
Вигадуе Хлоп’я, —
Гарчатиму на вас, мов хочу похапати,
А ви кажiть менi: «Ведмедику, цить, цить!»
У рот гостинчики потрошечку кладiть. —
Послухали, усi докупи збились
І у ведмедика гуляти заходились.
Лежить Ведмедик i гуде,
А дiтвора у рот йому кладе
Потрошку та по половинцi,
Пооддавали всi гостинцi.
— Тепер ви кидайтесь Ведмедика побить, —
Навчае Хлопчик, — вiточки берiть! —
І дiти вiточки побрали,
Ведмедика ганяти стали.
Ведмедик хитрий скiк та скiк,
Туди-сюди i, смiючись, утiк.
Ведмедика нема, гостинчики пропали,
І дiти матерi жалiться стали:
— Ведмедик, мамо, обдурив,
Гостинчики поiв…-
А в оченятах слiзочки блищали…
— А нащо ж ви йому давали? —
Сказала мати iм, —
Так вам i слiд, дурним:
Ото з дурлигою не знайтесь
І у ведмедика не грайтесь!
Так iнодi i ми, як дiтвора,
Дурiем, нiде правди дiти:
Ведмедикам надаемо добра,
А самi плачемо, як дiти.

1892-1893




Ведмiдь-пасiчник


У темнiм лiсi, за горами,
Зiбравсь усякий звiр:
Вовки, лисицi з ховрахами,
Зайцi дурнi, шкодливий тхiр
І ще там деяких чимало
Безпечно в лiсi панувало.
Була i пасiка у них…
Нехай, мов, люди не гордують,
Що тiльки все вони мудрують
У хуторах своiх!
От радиться громада стала —
Кому б то пасiчником буть?
Лисичка зараз i вгадала:
Ведмедика кликнуть!
Послухали i по-дурному
Постановили, що нiкому
Так не впадае, як йому.
Не то розумний — дурень знае
І скаже свiтовi всьому,
Як скрiзь Ведмiдь той мед тягае, —
Так де тобi! І не кажи, —
Себе, мов, стережи!
Почав Ведмiдь хазяйнувати,
У пасiцi порядкувати:
Щодня вiн мед тягав
Та в берлозi ховав.
Дознались, кинулись до його —
І меду не знайшли нiчого…
До суду потягли,
Прогнали злодiя старого
Та ще й приказ дали:
Заперти бiсового сина
На цiлу зиму в берлозi.
Ведмедику лиха година:
Зарився у лозi,
Дарма, про все йому байдуже,
Лежить та ласуе медком.
«З тобою, — дума, — милий друже,
Нам тiльки й жити двом».
Таких Ведмедiв на примiтi
Ще трохи е у нашому повiтi.

(1864-1872)




Вередлива дiвчина


Була собi Галя,
Дiвчинонька-краля,
І багата, i вродлива,
Тiльки дуже вередлива, —
Усякому зась.
Вона тее знала
І скрiзь щебетала,
Як та пташка на просторi:
«На те, — каже, — щука в морi,
Щоб трусивсь карась».
Багатая доля,
Веселая воля,
Одна стежечку топтала,
Друга тирлич розсипала,
Куди вона йшла.
«Труси мене, хлопче,
Козаче-молодче,
Щоб намистечко бряжчало!» —
Так iй щастячко спiвало,
Як була мала.
Не все ж дiвувати, —
Сватiв стали слати;

Сторінка 3

Чорнобривка гордувала,
Гарбузами надiляла,
Соромила всiх:
Той не до любовi,
Не так вуси, брови,
Той носатий, той кирпатий.
Той невдатний, небагатий. —
Не треба таких!
Весна за весною
Летiли стрiлою,
Дiвчинонька ряст топтала,
Загулялась, не вгадала,
Як стала марнiть.
Гульня вiдцуралась,
З журбою спiзналась,
І частенько серед ночi
Стали плакать карi очi
І серденько нить.
Чи куди б летiла,
Чи кого б просила,
Що почати, що робити,
Як самотнiй в свiтi жити,
Не знала сама.
У вiконце гляне,
За ворiтьми стане,
Щоб розважить свою тугу,
Чи не йтиме козак з лугу —
Нема та й нема.
Колись був слiдочок —
Засипав пiсочок,
Була стежечка горою,
Та глухою лободою
Вона заросла.
Сидiла, сидiла
Та й наворожила —
І якраз пiсля Михайла
За якогось шкандибайла
Насилу пiшла.
Дiвчатоньки-дiти,
Рожевii квiти!
Я вигадав вам брехеньку,
Щоб головку молоденьку
Звеселить на час;
А ви собi смiйтесь,
За вiтром не вiйтесь,
Щиро правдоньку шануйте
І не дуже вередуйте, —
Будуть люди з вас.

1890




Вiвцi та Собаки


Один заможний господар
Надумався Вовкiв злякати.
«Що, — каже, — той вiвчар
Собак двi сотнi назбирати!»
Здаеться б, i гаразд було:
Вовки полохать перестали, —
Так друге лихо пiдросло:
Своi Собаки шкодить стали.
Аж жаль бере, як розказать:
З Овечок перше вовну драли,
А далi м’яса забажали
Та й ну щодня Овець качать.
До осенi звели отару…
Зосталось, може, з пару,
Та й тих упорали пiд темну нiч,
Щоб бiльше не кортiло.
На се коротка рiч:
Дурний порядок — дурне й дiло.

1864-1872




Вiвчар


Був на селi Вiвчар Тарас;
Вiн панових овечок пас.
Став мiй Тарас чогось журитись:
Сидить, голiвоньку схилив,
А пановi боiться похвалитись,
Щоб пан не бив.
— Чого ти, брате, свiтом нудиш? —
Питаються його.
— Ох, братцi! Лишенька мого
Абияк не вiдбудеш… —
От став хвалитись вiн, що е в болотi Вовк
І, на лихо йому, хапае овечок…
— Що ж, брате, будемо робити, —
Ще й не таке нам дiе Вовк!.
А пан за вiщо буде бити? —
Гуртом вони до пана всi пiшли,
Усе по правдi розказали.
Звелiв iм пан, щоб Вовка стерегли
І, коли можна, щоб пiймали.
Пильнують Вовчика, нема коли й заснуть,
А Вовка щось нема й не чуть…
Чого ж се так, що у Тараса часом
Бувае добрий борщ iз м’ясом
Та з начинкою пирiжки?.
Дурнi дядьки!
Нi один з вас не розчовпае!
Який там в бiса звiр!
На Вовка тiльки поговiр,
А овечок Тарас хапае!

1858




Вовк i Вiвчарi


Раз Вовк тихесенько пiдкрався…
Всiм вiдомо, куди вiн звик ходить
І де вiн лиха набирався, —
Та що ж робить,
Коли на те вже Вовк удався,
Щоб овечок давить!
І сей раз вiн туди ж попхався.
Тихесенько кошару обiйшов;
Прислухався — не чуть, мерщiй на тин зоп’явся,
Зиркнув — та й охолов:
Вiвчарики прехорошенько
Найкращого баранчика взяли
Та й патрають гуртом, а кунделi
Мовчать; лежать собi смирненько,
Неначебто усiм iм там,
Кудлатим гаспидським синам,
Позакладало… мов не знають,
Що перед ними виробляють!
Дивився Вовк, дививсь;
Здихнув — та й знов у степ поплiвсь,
Та й каже: «Де та правда дiлась?.
Яка б тут шарварка зробилась,
Який би гомiн пiдняли
І Вiвчарi, i кунделi,
Якби менi таке зробить схотiлось!.»
На сей раз приказка здалась:
Що декому, мовляли, можна, — другим зась.

1853




Вовк i Кiт


В село iз лiсу Вовк забiг…
Не думайте, що в гостi, братця!
Нi, в гостi Вовк не забiжить;
А вiн прибiг, щоб де-небудь сховаться;
Проклятий люд з собаками настиг…
І рад би Вовк в якi ворота вскочить,
Та лишенько йому, — куди не поглядить —
Усюди Вовченька недоленька морочить, —
Хоч сядь та й плач;
Ворота, як на те ж, кругом усi запертi,
А дуже Вовковi не хочеться умерти
(Бо ще вiн не нажився, бач!),
А гiрше од людей — од видимоi смертi…
Коли глядить —
На загородi Кiт сидить,
На сонечку мурликае-дрiмае.
Пiдскочив Вовк i до Кота мовляе:
— Котусю-братику! Скажiть менi скорiше,
Хто iз хазяiнiв отут усiх добрiше?
Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав
На сей недобрий час. Я б у пригодi став!.
Чи чуеш гомiн той? За мною то женуться!.
Котусю-батечку! Куди ж менi поткнуться?.
— Проси мерщiй Степана,
Вiн добрий чоловiк, — Кiт Вовковi сказав.
— Так у його я вкрав барана.
— Ну, так навiдайсь до Дем’яна.
— Е, i Дем’яна я боюсь: Як тiльки навернусь,
Вiн i згадае поросятко.
— Бiжи ж, аж ген живе Трохим!
— Трохим? Боюсь зiйтися з ним:
З весни ще злий вiн за ягнятко!
— Погано ж!. Ну… а чи не прийме Клим?
— Ох, братику! Теля я в його звiв!
— Так ти, бачу, усiм тут добре надоiв, —
Кiт Вовковi сказав, —
Чого ж ти, братику, сюди i забiгав?
Нi, нашi козаки ще з розуму не спали,
Щоб Вовка од бiди сховали!
І так-таки ти сам себе вини:
Що, братику, посiяв, те й пожн

Сторінка 4

!

1853




Вовк i Кундель


Бурмило Кундель вирвався на луг —
На волi трохи погуляти,
Бо остогид йому ланцюг,
Обридло в куренi лежати.
Пiткнувсь у чагарник… Коли глядить —
Назустрiч Вовк бiжить.
Бурмило витрiщивсь i став брехати
— Стiй! — крикнув Вовк. — Чого свариться нам!
Ось не дурiй, дай покiй ти зубам!
Я хочу щось тобi сказати. —
Замовк Бурмило, бо злякавсь,
А той до нього знов озвавсь:
— Чим винен Вовк, що сiна не вживае,
Трави не iсть, м’ясця бажае?
А де ж того м’ясця узять?
Не довелось Вовкам хазяйнувать,
Так поневолi треба красти,
Щоб не пропасти;
Бувае — нiч i двi i там, i там нюхнем, —
І вернемось, як кажуть, порожнем.
Погане, я чував, життя собаче,
Недобре ж i Вовкам…
Ти знаеш, що надумав я, земляче?
Побратаймось, на заздрiсть ворогам!
Не хочу знаться з вовчою бiдою,
Пiду i я з тобою,
І будем жити ми
Братами мiж людьми.
— А що ж, — на се сказав Бурмило, —
Хоч i диковина, а добре дiло;
Ми будем жити в куренi;
Спокiйно i тобi, i веселiш менi;
Тебе там будуть годувати,
Бо знатимуть, що Вовк не хижий, свiй…
Ходiм мерщiй,
Щоб часу не теряти. —
Побачив Вовк на шиi ретязок,
— Се що, пита, — у тебе за значок? —
Бурмило став хвостом виляти.
— Се, — каже, — щоб… ланцюг чiпляти…
— Ланцюг?! — Вовк здивувавсь. — На прив’язi
живеш,
Туди й мене упхнеш!
Се, братику, погане дiло;
Ще не було Вовкiв дурних! —
Похнюпився Бурмило,
Стоiть нi в сих нi в тих;
— Така вже, — каже, — доля наша!
Аби, мовляли, борщ та каша —
Поiв
І гавкай на Вовкiв. —
Вовк на Бурмила подивився
І мовив: — Бодай би не дiждать
Тим ланцюгам бряжчать!.
Прощай! — І в чагарник поплiвся.
Дарма що Вовк, а добре розсудив,
Неначе хто навчив,
Що iнодi з’iси i не доволi,
Зате живеш на волi.

1891




Вовк i Лисиця


Лисиця десь м’ясця дiстала.
Тихесенько прибiгла пiд стiжок —
Ум’яла бiльшенький шматок,
А менший у сiнце сховала
На другий раз, бо нужду знала;
Сама ж спочити прилягла…
Воно годиться, попоiвши;
Не молода-таки й була,
Натомиться, всю нiч ходивши…
Аж ось — у гостi Вовк бiжить.
«От, — дума, — i лягла спочить!»
Добридень, кумо! — Вовк гукае. —
Той спить, хто щастя мае!
От, кумо, лишенько менi
У сiй поганiй сторонi:
Никав всю нiч, аж утомився —
Та й що ж! Нiде не поживився!
Чи до кошари пiдберусь —
Боюсь!.
Вiвчар не спить, в сопiлку грае…
Таке-то кум твiй щастя мае.
А iсти, кумо, аж-аж-аж!
Цiлiсiньку б iз’iв корову! —
Кума ж
На сюю жалiбную мову
Так каже кумовi свому:
— Сердешний куме! Ну й чому
Ти не прибiг до мене вранцi?.
Отут не козаки живуть — поганцi!
Мабуть, iм нiколи й заснуть;
Усе так пильно стережуть,
Що треба гаспидського митця,
Щоб обдурить та поживиться!.
Поiж сiнця… —
А Вовчик не про сiно дума;
Коли б йому шматок м’ясця!
— Нi, — каже вiн, — спасибi, кумо! —
Та й з тим голодний лицар мiй
Пiшов додому сам не свiй.
Оце ж то тее: на, небоже,
Те, що менi не гоже.

1853




Вовк та Зозуля


Надумавсь Вовк, що жить йому погано:
Не з’iсть, не засне до пуття,
Що вiк його минае марно,
Що треба кращого шукать собi життя…
Сидить вiн раз пiд дубом та й куняе,
Нiхто його не розважае, —
Аж чуе — на вербi,
Мiж листям десь, Зозуля закувала:
— Ку-ку! Добривечiр тобi!
А що се, Вовчику, чи не журба напала?
Чи, може, пiдтоптавсь?
— Яке там пiдтоптавсь! — до неi Вовк озвавсь. —
Тобi усе, паньматко, смiшки!
А декому нi кришки:
Тут думка неабияка
Морочить козака.
— Скажи ж менi, нехай i я почую, —
Зозуля каже, — що i як,
Про що мiркуе неборак?
— Прощайте, — от що!. Помандрую, —
Мовляе Вовк, — покину вас усiх.
— От тобi й на! Чи справдi, чи на смiх? —
Зозуля, смiючись, питае. —
Вигадуеш ти, друже мiй! —
Розсердивсь Вовк та й каже iй:
— Якi там вигадки! Либонь, не знае,
Як кожен бiс мене ганяе, —
Хотiли б навiть вбить!
Нi, годi вже менi терпiть
Таку лиху годину…
Попхаюсь, серце, на Вкраiну, —
Хороша, кажуть, сторона:
Життя таке, що на!
Там люди не страшнi, шанують, привiтають;
Собаки там нiкого не займають, —
Живи як хоч, де хоч ходи,
Не сподiваючись бiди.
— А Вовчi норови ти де подiнеш? —
Пита Зозуля. — Тут покинеш?
— Бодай тебе, Зозуленько моя! —
Смiеться Вовк. — Вигадуеш дурницi…
Хiба ж Вовки — Лисицi,
І я, мов, i не я?.
Був Вовком я i Вовком буду —
Довiку i до суду!
— Ой Вовче, Вовче, не хвались, —
Промовила Зозуля, — стережись!
Ось не мандруй ти здуру,
Бо здiймуть з тебе шкуру.
Не забувайте, земляки:
Є й мiж людьми такi Вовки, —
Про других — де тобi як виють,
А самi ж лихо дiють.

1864-1872




Вовк та Мишеня


На полi Вовк овечку взяв,
Потяг сердешную в дiброву —
Не на розмову, —
А щоб iз’iсти: вiн бажав
М’ясця свiженького давненько.
От взяв ов

Сторінка 5

чку, обiдрав,
Як знав,
Та й заходився хорошенько
М’ясце пiд дубом уминать, —
Аж на зубах кiстки хрущать.
Їв Вовчик, iв — аж утомився;
Гаразденько удовольнився,
А все-таки всього не з’iв:
«Нехай вже, — каже, — другим разом».
М’ясце травицею прикрив,
А сам спочинуть лiг тим часом.
Неначе пан який — лежить…
А Мишенятко пiд вербою
Почуло, що м’ясце пахтить,
Та й крадеться помiж травою
(Яке мале, а вже хитрить!)…
От помалесеньку пiдкралось,
Взяло м’ясця та у дупло й сховалось.
Угледiв Вовк, дарма що спав,
І на ввесь гай гукать зачав:
— Ой ненечко! Рятуйте! Поможiте!
Ловiте злодiя, держiте!
Добро мое покрав!
Я в одному селi по ярмарку гуляв
Та й бачив диво:
Якийсь там становий хвинтив спесиво
Бiля чумацьких хур.
Чого вiн там никав — усi на вус мотали…
От якось у його таранi в’язку вкрали,
А вiн гукае: «Пробi! Калавур!»

1853




Вовк та Ягня


На свiтi вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А бiльший меншого кусае та ще й б'е —
Затим що сила е…
Примiр не довго б показати,
Та — цур йому! Нащо чiпать?.
А щоб кiнцi як-небудь поховать,
Я хочу байку розказати.
Улiтку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до рiчки —
Напитися водички.
От чи пило, чи нi — глядить:
Аж суне Вовк — такий страшенний
Та здоровенний!
Та так прямiсiнько й бiжить
До бiдного Ягняти.
Ягнятi нiкуди тiкати;
Стоiть, сердешне, та дрижить…
А Вовк, неначе комiсар, кричить
(Вiн, щоб присiкаться, знайшов причину):
— Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мiй
Та квапиш нiс поганий свiй
У чистую оцюю воду?
Та я тобi за сюю шкоду
Ти знаеш, що зроблю?.
Як муху, задавлю!
— Нi, паночку, — Ягня йому мовляе, —
Водицi я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тiм немае,
Бо я стою зовсiм не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збiгае…
— Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув. —
Чи бач! Ще i базiкать стало…
Такого ще поганця не бувало!.
Здаеться, ти й позаторiк тут був
Та капостi менi робив… Тривай же!
Ти думаеш, що я забув?
— Помилуйте! — йому Ягнятко каже, —
На свiтi я ще й году не прожив.
— Так брат твiй був.
— Нема братiв.
— Так, може, батько,
Коли не дядько…
Або ж хто-небудь з ваших був…
Хiба не знаю я, не чув,
Що ви усi мене б iз'iли,
Якби вловили?
Собаки й вiвчарi твоi,
Усi ви — вороги моi:
Од вас менi життя немае…
Ще мало я терпiв?
— Так чим же я вам досадив? —
Ягнятко, плачучи, питае.
— Цить, капосне! Либонь, не знае…
Ще й огризаеться, щеня!
Що ти за птиця?! Ти — Ягня!
Як смiло ти мене питати?
Вовк, може, iсти захотiв!.
Не вам про тее, дурням, знати! —
І — Вовк Ягнятко задавив…
Нащо йому про тее знати,
Що, може, плаче бiдна мати
Та побиваеться, як рибонька об лiд:
Вiн Вовк, вiн пан… йому не слiд…

1854




Гава i Лисиця


Лiтаючи по дворах, Гава
Шматок ковбаски добула;
Хоч кажуть, що вона дурна роззява,
А до крадiжки здатная була.
От узяла та й полетiла,
Щоб недалечко, у ярку,
На самотi поснiдать до смаку:
Усе було, ще ковбаси не iла.
«Спасибi, — думае, — розумним головам,
Що в свiтi потрудились,
Усячину робить навчились;
Помiж людьми, як кажуть, добре й нам:
Що-небудь можна роздобути».
Не вспiла Гава носом ткнути,
Аж i Лисичка тут стоiть
І жалiбно квилить:
— Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,
Аж плакала, як виглядала,
Щоб голосочок твiй почуть,
Хоч на хвилиночку про горенько забуть…
Ти, може, серденько, того й не знаеш,
Як гарно, любо як спiваеш —
І соловейко так не втне…
Розваж хоч трошечки мене! —
Прийшлось роззявитись дурному горлу:
— Кра! кра! — а ковбаса додолу,
Лисичка хап — i у кущi мерщiй, —
Оддячила кумi своiй!
Прокракала роззява, оглядiлась —
Чортма куми i снiдання нема…
— А щоб ти, — каже, — подавилась,
Лукавая кума!
Прилащиться пiдлиза хоч до кого:
Солодкii слова
Приманюють великого й малого, —
То вже така дурниця свiтова;
Про се розумнi знають люде,
Та що ж ви будете робить:
Хто маже — не скрипить, —
Так, мабуть, i довiку буде.

1892-1893




Гадюка i Ягня


Пiд дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить,
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скiк-верть, сюди-туди —
Та якось пiд той дуб i доскакало,
Не сподiваючись бiди…
Гадюка кинулась та й укусила, —
От так, як бач,
Безвинного занапастила.
Ягнятко в плач,
А потiм на травицю впало:
— Ох, за що ж, за що? — простогнало…
А бiсова Гадюка знов сичить:
— Щоб тут гулять не смiло!
Ти, може, затоптать мене хотiло, —
Вас треба вчить! —
Ягнятко бiльше не озвалось…
На свiтi нажилось, награлось…
Затихло… спить…
Колись i мiж людьми чимало
Таких ягнят попропадало.
Тепер гадюкам час сказать:
Минулися

Сторінка 6

же тii роки,
Що розпирали боки, —
Дай, боже, правдi не вмирать!

1864-1872




Горлиця й Горобець


Воркувала Горлиця у садку,
У куточку тихенькому, на бузку;
Жалкувала сизокрила, що вона
Незчулася, як минула i весна,
Не вглядiла, як одцвiвся i садок,
І черешнi, i вишеньки, i бузок;
Сумувала, що прийдеться восени
Десь шукати ще iншоi сторони.
Пiдлабузнивсь до Горлицi Горобець,
Наче справдi запорозький молодець:
— Ой послухай, голубонько, не журись,
Ти на мене, молодчика, подивись!
Чи е в свiтi де такii молодцi,
Як ми, славнi та веселi горобцi, —
На все вдатнi, — до любощiв, до пiсень? —
Цвiрiнькати жартуючи, увесь день!
Ти не бiйся, голубонько, що зима
Посиплеться бiлим снiгом… То дарма!
Нас з тобою тее лихо не зляка:
Перебудем пiд стрiхою в козака.
А як гляне ясне сонце на весну —
Забудемо тую зиму навiсну.
Порозтають тii бiлii снiги,
Покриються травицею всi луги,
Розiв’еться калинонька i садок,
Розцвiтуться i вишеньки, i бузок;
Заспiвають усi пташки, як в раю,
Привiтатимуть голубоньку мою;
А ти, серце-голубонько, не журись
Та до мене, молодчика, прихились…
— Бодай тобi, Горобчику, не брехать,
А горлицям твоiх брехень не чувать!
Не до пари голубоньцi Горобець,
Хоч який вiн прехороший молодець:
Треба менi, сизокрилiй, голубка,
Як хорошiй дiвчиноньцi козака. —
Де не взявся сизокрилий Голубок —
Як ухопить Горобчика за чубок!
Пом’яв його, понiвечив, як хотiв,
Оскуб його, молодчика, та й пустив:
— Оце тобi, Горобчику, так не вчись,
До чужоi голубоньки не тулись. —
Як дремене Горобчичок у садок, —
Болить його головонька i чубок.
Регочуться проклятii горобцi:
— Отак нашi добувають молодцi! —
Засоромивсь осмiяний Горобець
Та й покинув рiднесенький табунець,
Полетiв вiн свiт за очi у садки
Вiдшiптувать головоньку i боки.
Я вигадав, лежачи на печi,
Для вас сюю баечку, паничi!
Ой не будьте, паниченьки-молодцi,
І ви такi, як отii горобцi;
Пригортайтесь, козаченьки, до дiвчат —
Хiба мало е хороших бровенят?
Дiвчинонька, як квiточка, — з нею рай,
А чужоi молодицi не займай,
Бо налетить часом сивий Голубок —
Болiтиме головонька i чубок!

1861




Горшки


Був собi Горщик золотий,
Хороший, дорогий.
Прийшла Бiда i Горщик той розбила;
Жалiли всi, вона не пожалiла, —
На те Бiда!
Скрiзь ii знають — села й города.
Чого вона не виробляе?
Не тiльки що горшкiв, людей не розбирае.
І опинився Горщик золотий
Мiж череп’яними Горшками,
Щербатий i кривий,
З розбитими боками.
Всi насмiхаються над ним:
— Ану лиш принеси водицi! —
А кухлик i собi: — Шкода вже iм, кривим,
Ходити до криницi!
Був колись Горщик, та розмок,
Тепер нiкчемний черепок…-
Не змовчав Горщик, обiзвався:
— Я черепок, та золотий,
А ти вже хто такий?
Хороший тим, що в боки взявся. —
Поважний Розум се почув,
Прийшов, дознався, що й до чого
І бiдолаху золотого
В шовкову хустку обгорнув,
А щоб не чванилась кумпанiя погана,
Усiх покидав за вiкно.
Розбите золото — скрiзь золото воно,
А череп’яна чвань — довiку череп’яна.

1891




Громада


Одваживсь Вовк у Лева попросити,
Щоб старшиною до Овець
Наставили його служити…
Лукавий молодець!
Попереду вiн кинувсь до Лисицi,
Щоб тая нищечком у Львицi
Поворожила про його;
Лисичка здатна до сього:
Крутнула хвостиком — i помоглося, —
Все до ладу й прийшлося.
Став думать Лев, що, може б, i не слiд,
Бо препоганий Вовчий рiд, —
Та треба ж iнодi i жiнцi догодити…
Тут як би владить так,
Щоб який-небудь неборак
Не здумав шелесту зробити:
Скрутив, мов, як хотiв…
І Лев звелiв
Кликнуть громаду на пораду.
Ну, чи громаду, то й громаду…
Зiйшлись… Нiхто нiчого не сказав…
І Вовчик старшиною став.
А Вiвцi ж що? Хiба ж вони поснули,
На радi стоячи? Про iх же дiло йшло?.
От те ж то й лишенько! Овечок не було,
Бо не покликали — забули…
А слiд побуть iм там.
Панове громадяне!
Ся байка вам
В пригодi, може, стане…

1864-1872




Гуси


День за горою погасав;
Затихло все в гаю густому;
Гусятник-хлопець заганяв
Од берега Гусей додому;
Гукав iм: «Гайда!» — i свистав,
Лозиною лiнивих пiдганяв.
— Отак ми дожились з дурною головою!
Отак нас стали шанувать! —
Гелгочуть Гуси мiж собою. —
Нам тiльки й свiта — мандрувать
Вiд хлiва до болота,
Та ще к тому така голота
Лозиною тебе жене —
Я, мов, отаман — бiйсь мене!
Де ж вона в свiтi, правда тая,
Коли такее дiеться з Гусьми?
Забула, мабуть, доля злая,
Вiдкiль наш рiд i що за птицi ми.
Ученi та розумнi люде
Усюди славу рознесли,
Що нашi прадiди — нехай iм легко буде —
Великий город Рим од ворога спасли…-
А хлопець слуха i смiеться:
— Тривайте, прийдуть празники —
І ваша славонька минеться:
Хазяйка побере за вас коповики;
Поопадають вашi роги

Сторінка 7


Наперекiр старовинi,
Лежатимете ви на черенi
Мiж стравою, задравши ноги.
Сказав би байку ще не так,
Та мiй язик примовкнуть мусить:
Бувае, вискочить Гусак,
Почне сичать та ще й укусить.

1892




Два кума


— Здоров, Василю, пане-брате!
— Здоров, кумасю мiй Кiндрате!
— Чи ти ще там здоров та жив?
— Ох, братику! — Василь завив, —
Мого ти лишенька не знаеш,
Що так питавшi
Бог покарав мене: я погорiв;
Уся худiбонька пропала,
Неначе язиком корова iзлизала…
— Оце бак лихо! Глянь… Коли ж воно
i як?
— А так!
Недiль вже, мабуть, з вiсiм буде —
Святками до мене зiбрались добрi люде.
На бесiдi вже, звiсно, попились…
От як усi вже розiйшлись, —
Пiшов я з каганцем до коней у повiтку…
Бодай би й не ходить!.
Я, бачся, каганець усе ховав пiд свитку,
Та якось тее… Зирк — горить!
І, батечку! Як обхопило —
Усе до цурочки згорiло;
Сам трохи-трохи не пропав…




Конец ознакомительного фрагмента.


Поділитися в соц. мережах: