Читати онлайн “Терези” «Анна Хома»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Терези
Анна Хома


Олеся прокидаеться зранку у ваннiй кiмнатi на пiдлозi в калюжi води. Дiвчина не пам’ятае, що сталося. Їi мучать нiчнi кошмари, в яких вона тiкае вiд страхiтливих монстрiв у лiсi.

Студент п’ятого курсу медунiверситету Максим приходить працевлаштовуватися на фармацевтичну фiрму «Конвалiя» i дiзнаеться, що вранцi на складi знайшли повiшеним керiвника змiни Олексiя, його колишнього найкращого друга. Максим не вiрить у самогубство Олексiя й починае власне розслiдування, не пiдозрюючи, до яких моторошних вiдкриттiв воно приведе.

Яка таемниця пов’язуе цих людей? Чому Максим панiчно боiться лiсу i вiд кого тiкае у снах Олеся





Анна Хома

Терези




Ця iсторiя вигадана. Будь-якi збiги з реальними людьми чи подiями випадковi


Моi коханi, милi вороги!

    Лiна Костенко

Усi ми прагнемо любовi,
Чи юнi, чи немолодi…

    Вадим Крищенко

І тодi… тобi дасться можливiсть
вернути радiсть
І не треба буде для цього
зовсiм старатись…

    Домiнiк Арфiст






Пролог



Аптечнi терези вважаються загальноприйнятим атрибутом правосуддя, чи не так, Максе? Нашi звичайнi чашковi рiвноплечi ручнi терези другого класу.

Згадай, що ними зважують? Правильно: мiкроскопiчнi дози речовин, вiд двох сотих грама до ста грамiв. Навiть мiзерна похибка у iх зважуваннi може спричинити серйознi наслiдки, чи не так?

А як ми махалися, коли робили тi наважки на практицi, пам’ятаеш? Легко написати: да талес дозес[1 - Видай такi дози (лат.) – Тут i далi прим. авт.]. Та поки тi «дозез» вiдважиш, усiх богiв фармацii згадаеш! Ваги налаштувати, анальгiни з амiдопiринами подрiбнити, i то не переплутати, що спочатку в ступцi товкти, а що потiм. І не дай Бог атропiни, етилморфiни чи фенобарбiтали важити! Пальцi тремтять, очi болять, спина не гнеться…

А якщо тобi до того ж зав’яжуть очi, багато ти зможеш наважити? Якщо замiсть фенобарбiталу на шальки терезiв насиплють тальк, як ти це засiчеш? Як, Максе, богиня правосуддя може зважувати те, чого не бачить? Це ж богиня справедливостi!

Та знаю я, що ця ii пов’язка означае! А ти знаеш, що давньогрецька Фемiда спершу була без пов’язки? Щоб бачити, де кривдять безвинних. А очi iй зав’язали римляни, створивши власну богиню Юстицiю. І така – слiпа – вона бiльше сподобалася владцям.

Якщо вже правосуддя зважуе нашi провини на аптечних терезах, Максе, то я вимагаю вiд нього щонайменше гострого зору, щоб нiчого не переплутати i вiдважити нам рiвно стiльки справедливостi, скiльки ми заслуговуемо. Бо похибки слiпого правосуддя коштують так само дорого, як похибки у фармацii, а скiльки злочинiв взагалi нiколи не розглядаються в його iнстанцiях!

Якщо слiдувати цiй логiцi, то i вуха суддям треба позатикати, щоб хтось не нашептав неправду, i Бога в церквах слiд малювати iз зав’язаними очима, щоб i Вiн був неупередженим на Останньому судi. Що? Вважаеться, що Бога не можна пiдкупити? А правосуддя, значить, можна?

То, може, не iснуе нiякого земного правосуддя, а лише божественне? А воно мае в своему арсеналi розмаiтi засоби, зокрема Фемiду чи Юстицiю, для вiдновлення порушеноi людськими вчинками свiтовоi рiвноваги.

Може, сидить собi такий Боженька на хмарах i зважуе на своiх терезах, майже як ми в аптецi, квантовi дози тонких матерiй наших душ? І кладе на однi шальки дозу страху, а на другi – дозу любовi.

І залежно вiд того, що переважуе, – тiею дорогою ми i йдемо у життi та пiсля своеi смертi. Дорогою страху або дорогою любовi.

Навiть однаковi вчинки на цих рiзних життевих маршрутах матимуть на виходi протилежний заряд i рiзнi наслiдки. Бо зло можна iнколи виправдати любов’ю, а добро, вчинене через страх, часто важко назвати добром.

Я так думаю, Максе. Я не знаю, як воно працюе насправдi, Боже правосуддя. Але я хочу вiрити, що воно працюе.




1


Олеся подивилася на бiлi таблетки в оболонцi, вiддiленi вальною рискою, якi манливо лежали у блiстерi на прилiжковiй тумбочцi, i охопила себе руками за плечi.

Диплом фармацевта з вiдзнакою не допомагав.

Вона сидiла на своему лiжку у квартирi на четвертому поверсi в будинку по вулицi Угорськiй, не вiдриваючи погляду вiд маленьких невинних таблеток, а бачила перед собою орка з вишкiреними зубами, який збирався заковтнути ii, не розжовуючи, як вона – цi таблетки.

Раптовий холод заповз пiд одяг. Гiрський такий холод. Нiчний i туманний. Нiби стоiш над глибоким урвищем у темному лiсi, а десь далеко замковий годинник несамовито вибивае дванадцяту.

До дванадцятоi ще е час. Я встигну.

Олеся стрепенулася i зиркнула на електронний годинник на книжковiй поличцi.

23:32…

Не повiрила своiм очам. Поморгала, придивляючись до табло. Розмазанi свiтнi червонi кола нiяк не хотiли перетворюватися на цифри.

То був фальстарт, який не можна скасувати. Бал, на який краще було не з’являтися. Загублена кросiвка у болотi. Незамок на горi. Покинутий принц хропить пiд горою. І ти над урвищем…

Поличка ходила ходором, наче пiдлога в тамбурi швидкiсного потяга.

Ол

Сторінка 2

ся вдивлялася в годинник так сильно, що на очi навернулися сльози.

А фея винувато шкiриться у червоному свiтлi мiсяця. Ширнувшись, вона трохи зарано змахнула паличкою, схожою на шампур. І казка закiнчилася, так i не розпочавшись. Казка, дуже схожа на правду. Фея, дуже схожа на наркомана зi стажем.

Мiцно-мiцно замружилась. А тодi поволi розплющила очi.

Мара зникла.

Годинник звично показував звичний час.

19:05.

Рiзко видихнула. Пригладила косу. Перевела погляд на тумбочку.

Отже, цiлих двi години вона сидить перед таблетками i намагаеться переконати себе, що все не так погано, як е насправдi. І, звiсно, собi не вiрить.

Виривае з рук феi чарiвну паличку, схожу на шампур, i розносить невдалу казку на цурпалки…



…Уперше Олеся Верхолаз стикнулася з фармацевтичною продукцiею, коли в два з половиною рочки з’iла п’ять таблеток валерiани. Вони були такi гарненькi, жовтенькi i так мило лягали в ii долоньку!

Мама з татом не подiлили ii захоплення, коли вона з радiсним виглядом i словами ням-ням принесла iм напiвпорожнiй блiстер. Питаеться, i чому вони не годували ii цим ранiше?..

Удруге свiт фармацii полонив ii в десять рокiв. Тодi вона проходила повз стару державну аптеку з вiкнами в металевих рамах i важкими подвiйними скляними дверима, якi не пiддавалися натиску ii руки. До цiеi аптеки практично нiхто не ходив, i там завжди було тихо i загадково, як бувае у музеях.

Дверi цiеi аптеки в той задушливий день були вiдчиненi i пiдпертi цеглиною. Олеся обережно заглянула досередини, нiкого там не побачила, увiйшла i… потонула в атмосферi музею, експонати якого дивилися на неi з вiтрин i поличок, пiдморгуючи етикетками i зваблюючи таемничими написами. Аж незчулася, як тьотя в бiлому халатi вийшла через дверцята перегородки i стала за нею, грiзно схрестивши руки на грудях.

– А ти чого тут шукаеш?

– Хлiб, – перелякано вiдповiла Олеся, показуючи грошi, якi мама дала iй на хлiб.

– Тут?! – здивувалася тьотя i за хвилю розсмiялася: – Ну заходь, подивимося, де тут можна знайти хлiб!

Провiзор, провiвши iй екскурсiю своiм аптечним царством, здавалося, назавжди посiяла в ii серцi радiсть вiд спiлкування з медикаментами.

Вiдтодi всiм, хто хотiв знати, а також i тим, хто не дуже цiкавився, Олеся заявляла, що хоче бути аптекаркою. Збирала пляшечки, слоiчки i баночки усiх розмiрiв i гатункiв, наливала в них чай, молоко i пиво (останне позичала для такоi справи у тата) та шикувала усi на пiдвiконнi, запрошуючи домашнiх зайти до ii аптеки i неодмiнно щось придбати.

А старший на чотири роки двоюрiдний брат, вiдвiдавши ii «аптеку», урочисто пообiцяв пiсля закiнчення школи вступити на фармацевтичний факультет. «Буду торувати тобi шлях!» – сказав вiн iй i згодом здiйснив-таки свою обiцянку.

Ще рiк тому Олеся будувала грандiознi плани на майбутне, i в цих ii планах обов’язковими були вища фармацевтична освiта i кохання на все життя…

Зараз нiщо з цього ii не цiкавить.

Так, вона закiнчила медичний коледж за спецiальнiстю «фармацiя» i працюе у фармацевтичнiй фiрмi на нуднiй паперовiй роботi – i нiчого бiльше. Інколи дiвчина загадуеться: а куди ж подiлася та ii радiсть?

І сама ж вiдповiдае собi: мабуть, туди ж, куди й любов…

Олеся мiцнiше охопила себе руками за плечi, не зводячи очей з таблеток, якi вона витягла двi години тому з картонноi пачки на тумбочку. Всi, що залишилися. Всi дев’ять.

Вона б не повiрила, якби хтось рiк тому сказав iй, що вона не зможе впоратися iз бажанням знову i знову сягнути по цей препарат, щоб приборкати своiх драконiв, якi вимагали щоразу новоi дози, аби на якийсь час переконати ii, що вона з ними впоралася. Та насправдi вони просто засинали на кiлька годин, щоб, прокинувшись, знову змушувати ii сягнути по цей препарат i… це можна було б продовжувати до безконечностi.

Але сьогоднi вона вирiшила покласти край цiй безконечностi. Раз i назавжди. Треба тiльки наважитися.

Треба тiльки дiстатися станцii.

Таблетки називалися вiдповiдно – гiпноген, мiстили у своему складi золпiдему тартрату 10 мiлiграм, який був снодiйним засобом третьоi генерацii. Інструкцiю до цього препарату дiвчина знала напам’ять. Також Олеся чудово знала, що вживати будь-яке снодiйне, навiть хваленоi третьоi генерацii, категорично не можна довше чотирьох тижнiв. Що це спричиняе психологiчну залежнiсть i погiршення загального стану. Що всi побiчнi ефекти можна анулювати, припинивши вживання препарату, а вона знову i знову купуе його. Добре, що е можливiсть дiстати рецепт.

Добре, що до станцii недалеко.

Звiсно, Олеся пробувала кинути цю справу не раз i не два. Але минав час i безсоння доводило ii до того, що вона засинала вдень за робочим столом, у транспортi чи перед телевiзором, а вночi крутилася з боку на бiк, не в змозi заснути до ранку. І так день у день.

Зрештою вона сягала по iнструкцiю i знову нiчого страшного там не знаходила: побiчнi дii – повiдомляла iнструкцiя – трапляються в поодиноких випадках, а загалом – заспокоювала ця ж iнструкцiя – препарат перенос

Сторінка 3

ться добре.

Олеся почувалася тим нещасним винятком, який пiдтверджував правило, вiдчуваючи на собi всi наслiдки тривалого лiкування.

Нi, засинала вона, вживши таблетку, прекрасно: одразу – i на всю нiч, наче хтось вимикав свiтло у кiмнатi i в ii головi, а на ранок вмикав. Але то вже було не те сонячне свiтло, яке розвiюе темряву, а примарне свiтло сутiнкiв.

І ще дуже добре, що вона швидко бiгае.

Анi посиденьки з подружками, анi улюбленi книжки, анi звичнi колись походи на природу не мали мiсця в ii теперiшньому розпорядку життя. Не кажучи вже про рантки[2 - Рантка (дiал.) – побачення.] i розваги.

Продовжувати навчання пiсля медичного коледжу теж не бачила необхiдностi. Вiдмiнниця, вона закинула пiдручники в далекий кут i вимурувала довкола себе фортецю без вiкон i ворiт. Над урвищем.

Так вона блукала помiж приглушеною реальнiстю, жаским безсонням i снами без сновидiнь майже увесь останнiй рiк, тiшачись, що нiхто ii не чiпае.

І ось минулого мiсяця на Великоднi свята батьки майже силомiць потягли ii з собою до родичiв у село пiд Яновим, бо не можна ж у твоему вiцi вiчно сидiти вдома. Олеся насолоджувалася спiлкуванням iз родиною, святковим застiллям i довколишнiми краевидами доти, доки не помiтила, що забула вдома своi таблетки.

З того моменту вона наче опинилася по той бiк свят: усе було iй не так, усе не те, дратувала i злила будь-яка дрiбниця. Родичi здивовано озиралися, пам’ятаючи ii як виховану i спокiйну дитину, батьки червонiли, обiцяючи серйозно поговорити вдома, а вона не могла собi пробачити, що дозволила iм затягти себе у цю дiру, звiдки вибратися до Львова, особливо на свята, було вкрай проблематично.

Завершилося тим, що вона пересварилася з дядьками i зосталася на танцях аж до ранку, хоча всi троюрiднi сестри пiшли додому ще вночi. П’янi морди, пилюка до небес вiд дощатоi пiдлоги i розборки мiж аборигенами i приходьками у сiльському клубi остаточно ii доконали.

Повернувшись до Львова, Олеся – вперше у життi – хряснула дверима своеi кiмнати перед батьками, якi розпiкали ii всю дорогу за погану поведiнку, кинулася до снодiйного i побачила, як тремтять ii руки, витягаючи його з упаковки.

Помiтивши це, завмерла i поволi осiла перед дзеркалом.

Знайомоi iй двадцять рокiв дiвчини Олесi – з пильним поглядом i смiшинками в кутиках губ – бiльше не iснувало. Темрява проглядала крiзь зiницi i лежала пiд очима теперiшньоi Олесi Верхолаз. Темрява лежала на ii серцi…

Наступного дня вона, майже щаслива, вирушила на роботу. Бо звечора запхнула свiй гiпноген у найдальший куток шафи. І пообiцяла собi забути про нього назавжди.

Їi дракони вирушили слiдом.

За пару днiв вона на собi вiдчула сумнозвiсний синдром вiдмiни, коли те, проти чого воюеш, повертаеться проти тебе з iще бiльшими силами.

Спала вона вiдтодi уривками, i тi уривки клаптями висiли в ii головi, наче порване павутиння.

Мама, побачивши ii котрогось дня зранку, обережно заговорила про вiдпустку, двоюрiдний брат, зустрiвши на роботi, вкотре завiв розмову про психотерапевта, начальниця перепитала, чи з нею все гаразд, бо роботи багато, а робити ii нiкому: вiдпустки, сама розумiеш…

А орк ласо посмiхнувся. Ходи-но сюди, ми з тобою ще не закiнчили, мала…

Олеся всоте глянула на таблетки на тумбочцi.

Сьогоднi недiля, на годиннику 19:05, на календарi – восьме червня двi тисячi восьмого року, i вона вже двi години сидить над цими лiками i божеволiе. Якщо вже не збожеволiла…

Глибоко вдихнула, видихнула, випросталася i простягнула руку до тумбочки. Зiбралася з духом…

І тут у дверi подзвонили.

Завмерла з простягнутою рукою. За якусь хвилю встала, поправила одяг, пригладила косу, взула тапочки – i все це, не зводячи очей з таблеток. Врештi, стрепенувшись, швидко запхала iх до шухляди i пiшла вiдчиняти, намагаючись не озиратися.

Марта, як завжди, наробила багато шуму в тихiй, порожнiй домiвцi. Батьки ще звечора поiхали на дачу, залишивши Олесю сам на сам зi спогадами. Забувши, який сьогоднi день. Не знаючи достоту, який сьогоднi день…

– Так i знала, що знайду тебе тут, подруго!.. Сидиш у хатi, плачеш, минуле згадуеш? Минуле вже минуло, моя люба! А в мене телефон розрядився, не змогла попередити, зробила тобi сюрприз! На, тримай, молдавське напiвсолодке, все, як ти любиш. Сподiваюся, штопор у тебе е?.. Вип’емо за нас, бо за них пити нема причин, iм i так незле живеться!




2


Максим вiд’iхав вiд компа i, розвертаючи крiсло на колiщатах, кинув хлопцям по бляшанцi пива.

Друзi поза очi називали його маминим синочком. Про це вiн довiдався, лише коли мама поiхала геть. Пiсля того, як його, напiвпритомного, знайшли у Карпатах холодного червневого ранку рiк тому…

А до того все було добре. Вiн обожнював свою маму i вважав це нормальним. Вона була найкращою, найвродливiшою i найрозумнiшою жiнкою у його життi. Струнка, зеленоока, з каштановим у розкiшнi дрiбнi кучерi волоссям, завжди стильно вбрана, ефектна, коректна, толерантна i, що б не сталося, у найважчi хвилини – його найближчий пора

Сторінка 4

ник i найсправжнiсiнький друг. Вiдомо ж, що друзi пiзнаються в бiдi. Мама була другом i в радостi також. Усi iншi знайомi йому дiвчата i нiгтя ii не були вартi.

Тому, мабуть, i бiгали за ним табунами.

«Ти занадто вродливий, як для хлопця, – говорила йому мама, коли чергова його iнтрижка закiнчувалася нiчим. – Жодна жiнка не захоче, щоб чоловiк був у центрi уваги там, де мае бути вона. Жiнки ревнивi. Вони хочуть бути дiамантами, а iхнi чоловiки мають бути оправами, а з тобою все навпаки. Не знаю, де ти знайдеш той дiамант, який був би гiдний такоi оправи, як ти…»

Хлопець вiдповiдав iй, що свiй дiамант вiн уже знайшов. Вона протестувала, пояснюючи йому щось про рiзницю мiж дружиною i мамою, але iй вочевидь подобалися його слова.

Аж поки його не привезли одного ранку в Сколiвське вiддiлення мiлiцii. У напiвпритомному станi з високим вмiстом наркоти у кровi. І вiн нiчого путнього не мiг розповiсти про подii, що трапилися неподалiк турбази, де вони з друзями на той час вiдпочивали. А також не мiг пояснити, куди подiлися тi його друзi i чому одного з них знайшли мертвим. На залiзничнiй колii Стрий – Мукачево – Батьово поблизу станцii Славське.

Справу класифiкували як нещасний випадок, особливого розголосу вона не набула. Лише в мiсцевих сколiвських новинах промайнуло, що львiвськi мажори знову загралися, а мiлiцiя дивиться на все крiзь пальцi, бо батько одного з фiгурантiв справи – старший слiдчий обласного слiдчого управлiння внутрiшнiх справ.

Імен не називали, справу невдовзi закрили, згаданий старший слiдчий перевiвся до Державноi служби охорони на посаду рядового iнженера групи супроводу договорiв, а фiгуранти намагалися про цю справу зайвий раз не згадувати.

Лише дружина колишнього старшого слiдчого дивилася на сина так, наче не впiзнавала його, i в ii поглядi великими лiтерами читалося невисловлене запитання: Невже я виховала наркомана i вбивцю?

Вона залишила йому листа, якого вiн i досi зберiгае у своiй головi на поличцi з назвою «Нiколи не було прочитано…». Лист той вiн порвав на дрiбнесенькi шматочки, як тiльки довiдався, що мама поiхала за кордон без нього. Так i не поговоривши вiдверто. Так i не дiзнавшись правди.

То був другий раз, коли вiд нього втекла жiнка, яку вiн любив.



…Тут, у теплому, оббитому деревом, без вiкон i з замком на ролетах гаражi, можна було зняти маску й одяг i нарештi розслабитися.

Особняк на два поверхи з мансардою тяжiв над гаражем, наче Говерла над Карпатським хребтом.

Жили вони тут останнiй рiк удвох iз батьком, i начебто добре жили, не порушуючи спiльних територiальних кордонiв i не пхаючись в особисте життя один одного. Двiчi на мiсяць приходила найнята татом прибиральниця i намагалася привести дiм у бiльш-менш прийнятний з жiночого погляду вигляд.

З чоловiчого погляду iхньому дому нiчого не бракувало: мав вiн i европобiлку, i склопакети, i два санвузли, але батько хотiв, щоб усе хоч трохи було, як при мамi, не розумiючи, що без мами цього не буде нiколи.

Двоповерховий особняк виявився для них двох завеликим, тому тато взяв за звичку ночувати поза домом, а син перебрався у гараж, переобладнавши його пiд особисту зону роботи i вiдпочинку.

– За майбутнього провiдного провiзора фiрми «Конвалiя»! – пiдняв Вiтьок бляшанку i голосно заржав. Його манери не змiнилися з часiв студентства, тiльки волосся вiн тепер не брив наголо, а акуратно стриг, завдяки чому був схожий на розумника Вiлла Хантiнга з однойменного фiльму. – Повiсять тебе на дошку пошани, а всi iншi будуть втикати в тебе дротики. Для релаксацii.

Як регiональний представник солiдноi закордонноi фiрми, Вiктор Негода вiднедавна став виходити в люди у костюмi й краватцi i навiть у недiлю не зраджував своiх звичок. Тiльки зараз пiджак валявся десь в одному кутi, а краватка – в iншому.

Панакота – повна протилежнiсть Вiтька, неформал з вибiленими косичками i купою сережок у носi, вухах i бровi – пiдтримав його своею бляшанкою, шкiрячи зуби i похитуючи в ритм головою. Не в той ритм, який звучав з колонок компа. У нього завжди в навушниках був свiй ритм.

– Чого шкiритеся? – Максим вiдсьорбнув «Першу броварню» i витрусив iз пакетика залишки кальмарiв. Сушених, звiсно. – А може, i провiдного, ви звiдки знаете?

Але розслабитися не вдавалося, хоч усе пиво «Першоi броварнi» випий…

– Запам’ятай, – Вiтьок був на чотири роки старший i заробляв удесятеро бiльше, отож вважав, що мае право його повчати, – мiй колишнiй шеф не любить вискочок i розумникiв. «Конвалiя» – це звiринець, i щоб там вижити, треба мати сталевi нерви i нуль цiлих нуль десятих совiстi. Навiть назва говорить сама за себе: нiби й гарна квiтка, та в нiй дофiга отрути!

– Чому ж тодi ти весь час так нахвалював свою колишню роботу?

– Бо там можна навчитися всього. Пiсля такоi школи тебе вiзьмуть усюди з руками i ногами. Глянь на мене: там я був звичайним менеджером, а став регiональним представником нiмецькоi фiрми «Берлiн-Хемi». Знаеш, скiльки менi тепер платять? Нi, краще тобi не знати!

– Зате Максиму

Сторінка 5

щастить з тьолками! – вставив Панакота. – Кожен день – iнша. Такi мальвiни за ним бiгають – пальчики оближеш! Вiн тiльки свисне – як вони вже тут!

Вiтьок примружив очi, смакуючи пиво:

– І чого це нам так не щастить? Свисти – не свисти!

– Ситий голодного не розумiе, – вiв своеi Панакота. – За нами вони табунами не ходять, тому нам треба за них боротися, а йому все пiднесуть на блюдцi. Нам би випити – i всi дiвчата для нас красунi, а йому подавай мальвiну вiд кутюр! Щоб у кадилаку з вiдкритим верхом, з дачею на Мальдiвах, а не як у твоеi Марти – в Бiбрцi.

– Ви просто заздрите! – перервав пiдколювання друзiв Максим. – Не можна святкувати наперед, я тiльки завтра йду на спiвбесiду. Погана прикмета.

А може, то просто день не найкращий? Чи рiк?

– Це все забобони! – категорично заявив Вiтьок. – І не змiнюй теми. Ти просто матусю свою забути не можеш, з нею ти б одружився, а з iншими… Ей, я жартую, ти що?

– Вали звiдси! Ти теж.

Панакота зсунув навушники набiк, нiби намагався примирити iх роком, який лунав крiзь бiлi дроти плеера на весь гараж.

Скажи, з ким ти п’еш пиво, i я скажу, чи варто з ними пити бодай воду….

– Я що сказав – валiть звiдси! Треба до державних готуватися, i взагалi… Виспатися хочу.

Вiтьок з розумiнням поплескав по плечу.

– Точно все в порядку? Бо щось ти занадто блiдий, а завтра понедiлок, день важкий…

А може, сказати iм правду? Що вiн цiлий день намагаеться забрати з-перед очей картинку рiчноi давнини, яку сьогоднi безперебiйно транслюе його пам’ять, i що вiн досi точно не знае, чи ця картинка iснувала в реальностi, чи лише плiд його уяви…

Стрiвся поглядом з другом i розвернув крiсло на колiщатах до компа.

– Посплю – i все мине… Мартi привiт.

Коли не хочеш казати правду, завжди можна збрехати.

– Ну, Мартi я твоi привiти не передаватиму, цього ще не вистачало, але поспати тобi не завадить, – вiдповiв Вiтьок, одягнув пiджак, повiсив на шию краватку, кивнув Панакотi i… ляснув себе по чолi: – Зовсiм з голови вилетiло! Сьогоднi ж восьме червня? Ну все зрозумiло. Славське згадав! Кинь з рук i не бери до писка. Вiн сам винен, сам i поплатився, а нам жити далi.

– Ага, жити не тужити, – пiдтакнув Панакота, в миру – Андрiй Кiт, котрий мрiяв про музику, а натомiсть, за вказiвкою батькiв, мусив студiювати фармацiю, яка йому геть погано давалася… – Добре, що я тодi з вами не поiхав…

Коли за ними нарештi зачинилися вхiднi дверi, Максим потер долонями обличчя, видудлив одним махом пiвбляшанки пива, вiдкрив третю «Готику» i взявся освоювати крижанi простори Нордмара, завзято воюючи на боцi оркiв. Пiд знаменами бога Аданоса вiн намагався винищити дотла лiсовий народ Мiртани. Ця вiйна його заспокоювала.

Добре, що системник потужний i пiдтримуе цю гру, та й монiтор рiдкокристалiчний, з високою роздiловою здатнiстю.

Але сьогоднi все було марним. Навiть улюблена гра.

Сьогоднi вiн почав пiдозрювати одну важливу рiч: той нiчний жах йому не примарився. Вiн був насправдi…

Увiв у пошуковик знайому до болю адресу. Той одразу видав онлайн-карту з мiсцем призначення.

Курорт Славське вiдомий на всю Украiну. Максим волiв би викреслити його з мапи свiту назавжди, волiв би нiколи не знати про його iснування. Минуло триста шiстдесят п’ять днiв, а вiн все нiяк не може позбутися вiдчуття, що та iсторiя ще не завершилася…

Дурня. Пити треба менше.

Швидко позакривав усi зайвi вiкна i ще раз перечитав надiсланий йому у п’ятницю лист.

«Ваше резюме перебувае на розглядi у дирекцii. Просимо пiдiйти у понедiлок о 10.00 на спiвбесiду.

З повагою, Костянтин Богданович Дудай, старший юрист МПП фiрми «Конвалiя».

Отак-от.

Максим вiдчув, як загупало серце. Ненадовго, на кiлька секунд. Це в нього з минулорiчного «вiдпочинку» залишилося. Постнаркотичний ефект. Посилене серцебиття виникало на рiвному мiсцi i зникало так само. От як зараз, хоча вiн анiтрохи не хвилювався: чого там хвилюватись – звичайна спiвбесiда. П’ятий курс, як-не-як. Рано чи пiзно доведеться через це проходити.

Вiтьок давно сватав його на свою колишню фiрму, хоча чому сам звiдти звiльнився – до пуття не пояснював.

Максим трохи погуглив iнформацiю про «Конвалiю». Шiстнадцять рокiв на ринку, у четвiрцi основних гуртових постачальникiв медикаментiв Захiдного регiону, власник – Олександр Вадимович Кондур, львiв’янин, одружений, двi доньки.

Допив пиво, подумуючи про наступну бляшанку, мигцем глянув на годинник на монiторi i… завмер.

23:32.

Химерний час. Ще можна йти на гульки, але вже бажано спати.

Рiк тому це поеднання годин i хвилин стало вихiдною точкою його неповернення до звичного життя…

Знову загупало серце. Пива бiльше не хотiлося. Хотiлося чогось мiцнiшого, високоградусного…

Вихiднi добiгали кiнця, а вiн нiчого не встигав.

Треба було пiдготувати на завтра костюм, сорочку, краватку i вступну промову. Ранiше йому в цьому допомагала мама. «Знайди собi когось», – радив тепер тато, а вiн заховався у гаражi i поринув у розкопки по всьому вiртуальному материку, наче

Сторінка 6

iд того, чи знайде вiн артефакти бога Аданоса, залежить його майбутне…

А насправдi майбутне залежало вiд завтрашньоi спiвбесiди у «Конвалii». І те, що сталося рiк тому, там нiякого значення не матиме. Може, хлопцi й правi, треба жити далi…

Знайди собi когось…

І може, батько теж правий? Знайти когось, хто буде тобi прасувати сорочки, пов’язувати краватки i не заважатиме пити з хлопцями пиво у гаражi… Щоб усе було, як у людей.

Але нудне сiмейне життя не влаштовувало хлопця в принципi. А щоб зробити його цiкавим, треба було мати силу, натхнення i бажання щось робити, чого вiн останнiм часом за собою не спостерiгав.

Тому Максим узявся вирiшувати проблему звичним для себе способом: почав шукати у телефонному списку номери знайомих дiвчат, якi могли б вiдгукнутися на його прохання пiдготуватися до завтрашньоi важливоi зустрiчi. Хтось обов’язково захоче проявити милосердя i виручить його у такий скрутний момент.

На одному з номерiв вiн спiткнувся. Виявляеться, вiн так i не видалив його з контактiв.

Завтра у нього починаеться нове життя, а вiн зав’яз у минулому, якого вже не змiниш, хоча воно, минуле, змiнило все, що могло, у його життi…

Плоский квадратний екран монiтора згас.

Максим роззирнувся.

Помаранчева «Шкода-Фабiя» самотньо дрiмала посеред гаража. Їi друг – зелений «Рено-Кенго» – сьогоднi ночував не вдома. Як i тато.

І що на це сказала б мама?

Згадавши маму, Максим вирубив комп, узяв ключi i пiшов вiдмикати гараж, сподiваючись, що даiшники вже поснули або будуть дивитися не в той бiк, куди вiн поiде.




3


Олександр важко опустився в улюблене крiсло.

Вiн пiдозрював, що його мало хто любить. Але особливо на це не зважав, бо прийшов на землю не для того, щоб розводити тут з усiма сюсi-пусi.

Його основне призначення у життi – вирватися з загальноi бiомаси i зробити так, щоб ця бiомаса бiльше нiколи його не поглинула. Можна сказати – вiн цього досяг. Але якою цiною?

Щастя виявилося таким же примарним, як комунiзм для неiснуючоi вже iмперii. Його син не успадкував жодноi риси його характеру.

Хлопець прогулював, проiдав i пропивав усе, що мав, а потiм приходив за черговою подачкою. Нi працювати, нi думати, нi планувати свое життя вiн не збирався, а коли до цього додалися наркотики – все пiшло шкереберть.

Невже справдi на дiтях генiiв природа вiдпочивае? Бо хто, як не генiй, змiг на рiвному мiсцi заснувати i розкрутити до всеукраiнських масштабiв фармацевтичну гуртово-роздрiбну фiрму «Конвалiя», едину таку з центром не в Киевi, а у Львовi?

Фiрму його життя…

Але зараз навiть вона його не тiшила. І вiн знав чому.

Залишилася одна вкрай важлива справа, яку вiн нiяк не може завершити. Щось весь час йому заважае. І поки вiн не поставить у нiй крапку – не бачити йому спокою.

Про любов вiн уже навiть i не мрiяв.



…Крiсло пiд його вагою заскрипiло. Було його особистим крiслом, широким, шкiряним, нiхто iнший у це крiсло сiдати не смiв. Широчезний дубовий стiл вмiщав у своiх надрах купу важливого мотлоху, зверху стояв монiтор з тридцятидюймовою дiагоналлю, чорна клавiатура зручно пiдлаштовувалася пiд його долонi, зi скрипом витримуючи його натиск i намагаючись час вiд часу пропускати букви i роздiловi знаки, щоб зайвий раз його подратувати.

Системний блок губився десь унизу, так само як багатогнiздовий перехiдник iз запобiжником та лазерний кольоровий принтер фiрми «Кенон». Пляшка «Боржомi», ручка Паркер iз золотим пером у масивному тримачi, записник з тисненою золотом назвою й логотипом його фiрми i перекидний календар – цього року з лiкарськими травами – завжди були напохватi, точно на своiх мiсцях. Фото дружини з дiтьми у кришталевiй рамцi з вкрапленнями срiбла дивилося на нього скоса з правого боку столу.

Бiльше нiчого на столi не було. Зовсiм. Жодних папiрчикiв, скрiпок чи файлiв. Педант у всьому, вiн iнколи задумувався над тим, як би було добре стати байдужим до всiх життевих дрiбниць i зосередитися на головнiй метi свого життя.

Але як тут зосередишся, коли цi дрiбницi щосили намагаються збити тебе з праведного шляху, вигулькуючи де i коли ти найменше iх сподiваешся?

От i сьогоднi вiн мусив скасувати купленi квитки на лiтак до Індii – краiни-партнера, краiни хаосу, краiни, яку не змiг забути. Тому збирався поiхати ще раз. Індiя стала його нав’язливою iдеею.

А вiн мусив усе скасувати. Сьогоднi о п’ятiй ранку. Наче сам собi наступив на горло. Або хтось допомiг.

Олександр пiдвiвся i рушив було до виходу. Але на пiвдорозi передумав i пiдiйшов до вiкна. Усi почуття були загостренi, як нiколи. Ноги вiдчували пружнiсть бежевого ковролiну, наче то був мох у лiсових нетрях. Очi шукали серед бiлих тонiв кабiнету якiсь темнi пiдозрiлi плями. Пiдшлункова прискореними темпами переробляла введений перед вимушеним снiданком iнсулiн, намагаючись не пiдняти рiвень глюкози до небезпечних величин.

Вiн це вiдчував. За багато рокiв хвороби навчився з нею спiвiснувати. Знав, коли треба пригальмувати, а коли можна дозволити собi трiшки зайвого,

Сторінка 7

розраховував дозу лiкiв не гiрше за калькулятор, вмiв передбачити мить, коли пiдступна сухiсть заповнить його зсередини i жодна розхвалена вода не допоможе, скiльки б ти ii не випив. Реклама брехала.

Умiв, знав i вiдчував. Але сьогоднi на це не зважав. Доньки забезпеченi, дружина теж не бiдуватиме. Залишилося довести одну справу до завершення – i можна на спочинок…

Хоча… чи не зарано вiн себе ховае?

Золотавi вертикальнi тканиннi жалюзi знехотя пiддалися його рухам, повертаючись трохи навскiс.

Вiн обережно визирнув крiзь утворенi шпарини у двiр.

Прямокутний колодязь, оточений зусiбiч спорудами, якi зводились пiд його невсипущим оком, був заасфальтований та мав каналiзацiйнi стоки (як часто цi стоки засмiчувалися, знав тiльки вiн i сантехнiк. Хоча власникам фiрм i не обов’язково знати такi дурницi, але вiн був у курсi всього. Вiд засмiчених стокiв до термiнiв оплати за кожним найменшим кредитом).

Адмiнкорпус, де розмiщувався його кабiнет та кабiнети його замiв, юристiв, програмiстiв i решти нероб, виходив вiкнами на двоповерхову бухгалтерiю. Праворуч над пропускним пунктом з одного боку розмiщувалося кафе з конференц-залою, а з iншого – гуртовий вiддiл; лiворуч у глибинi, за парковкою для машин, – величезний триповерховий склад медикаментiв та педевешного товару, адже препарати медичного призначення не обкладаються податком на додану вартiсть i iх слiд зберiгати окремо.

Зараз бiля складу стояв розгублений охоронець у формi, а нiчна змiна у синiх куртках, потираючи очi, товклася при входi, отримавши недвозначну заборону заходити всередину.

Понедiлок почався не найкраще.

Спали, йолопи. А вам же заборонено спати, хiба не знаете?

Фiрма прокинулася. Раптово, занадто рано i не за планом. Фiрма, яку Олександр уважав своею. Багато рокiв уважав. А вона все одно викинула коника, якого вiн не чекав. Багаторiчна вiйна завершилася його повною поразкою.

Роберт Кiосакi любив повторювати, що найманi працiвники завжди будуть з iншого боку барикад, анiж той, хто iх наймае. І вони нiколи не знайдуть спiльноi мови. Бо одним потрiбно менше працювати, але отримувати за свое неробство щоразу бiльше грошей, а iншим потрiбнi хорошi вiдданi працiвники, якi будуть днювати i ночувати на роботi й не вимагатимуть за це платнi. Антагонiзм бажань. Протилежнiсть можливостей. Класова ненависть. Хоча те останне було з iншоi науки. Тiеi, що давно канула в безвiсть.

Та ненависть залишилась. І ii плоди ця краiна ще довго пожинатиме.

Олександр скривився. Смартфон розбризкав тишу кабiнету мiльйонами звукiв i перевiв думки свого власника в iнший режим. Режим пошуку.

Хто? За що – то iнше питання, причина до смертi завжди знайдеться. Треба довiдатися хто. А тодi вмирати.

На його дисплеi блимав номер Степана, наче шоста година ранку – це найкращий час для балачок. А мав би вже бути на мiсцi. Найпершим.

Погано працюете, хлопцi, погано. Хiба не знаете, що поганi новини розходяться швидко? А ви маете бути швидшими за них, бо за що я вам тодi плачу, га?

Голову можна дати на вiдсiч, що працiвники його фiрми вже все знають. Як це iм вдавалося, вiн не розумiв. Але на його фiрмi всi одразу знали про все. Як у селi. Наче й бабiв усюдисущих не водилося, а останнiй пiдбиральник наступного дня вже переказував на майданчику для курiння всiм охочим, про що йшлося у шефовому кабiнетi на нарадi за закритим дверима. Навiть кодовi замки на дверях кожного поверху, що вiдкривалися особистими карточками допущених до святая святих, не допомагали.

– Слухаю.

– Олександре Вадимовичу, доброго ранку, – захеканий Степан, що ось-ось стоятиме пiд його дверима, був банальний до неможливостi. Ну де ж тут добрий ранок?!

Головний охоронець фiрми Степан Каменюка. Сiрий «Ланос», пiджак на футболку, маленька дитина i брама на замку. А крiзь цю браму проходять працiвники фiрми на роботу i з роботи. І у кожного може бути мотив. У кожного працiвника гуртового, роздрiбного вiддiлу продажу, «бюджетникiв», юристiв, програмiстiв, фонду, кафетерiю, редакцii, у прибиральникiв, водiiв, тих же охоронцiв – i це лише на територii фiрми, а тих, хто за територiею, i не полiчиш. Ну i, звiсно, склад, де все трапилося.

А якщо доплюсувати тих, кого вiн, власник фiрми, звiльнив колись пiдставно i безпiдставно…

Серед отих, звiльнених, треба було б пошукати особливо ретельно. Але хто ж це робитиме? Не мiлiцiя ж, справдi, i не цi його iдiоти!

– Кажи.

– Мiлiцiя зараз буде. Кажуть, щоб ми нiчого не чiпали там, на складi…

Про вовка промовка…

– Я що, по-твоему, iдiот?! Якщо це все, що ти хотiв менi сказати…

– Нi-нi, це не все, Олександре Вадимовичу… – Всi тут боялися до нестями, коли вiн починав лютувати, матюкаючи зверху донизу всiх, хто траплявся йому на шляху. Навiть одного разу довелося лопатою, якою снiг вiдгортали, показати винним кузькiну мать. А його це бавило. Так мало речей його бавило у цьому свiтi… – Маемо нарештi повну iнформацiю щодо вашоi справи. Окрiм однiеi особи.

– Якоi особи? – голос Олександра впав до мiнiмальноi

Сторінка 8

гучностi. Оцього б мали боятися його пiдлеглi. Тихого голосу.

– Ось про це я б хотiв з вами переговорити. Невiдомо, чи iснувала вона взагалi. Власник пригадав, начебто замовлення робила якась дiвчина, назвалася Олександрою. Хоча едина дiвчина, яка там була, за нашими даними…

– Отже, дiвчина…

– Виглядае так, що ii покривають. Нiде нiякоi iнформацii. Зникла. Розчинилася. Або ii не iснувало взагалi. Можемо опитати…

– Не треба, я сам.

Олександр вимкнув смартфон. Не любив усiх цих новомодних забавок, навiть комп’ютер йому поставили лише тодi, коли вже навiть кури почали глузувати, що йому треба в крiсло вмонтувати одну кнопочку, яка б вмикала все одразу, а потiм вимикала, бо з двома вiн не впораеться.

Але це був смартфон його сина. Його загиблого сина.

Олександр пiдвiв голову. Вони ще не знають, з ким зв’язалися.

Твердолобiсть – одна з основних рис його характеру. Твердолобiсть i впертiсть.

Сьогоднi зранку на складi в холодильнику – примiщеннi три на чотири, де зберiгаються препарати, що потребують пониженоi температури, – пiдбиральниця, яка пiшла за таким препаратом, щоб спакувати його у коробки, якi потiм вiдправлять аптекам, знайшла труп керiвника нiчноi змiни. Повiшеним…

Рiвно рiк тому у цей самий день за незрозумiлих обставин загинув його син. І зараз Олександр впевнений, що то не просто збiг.

Вiн набрав у груди повiтря i повiльно видихнув. Добре, що зараз його нiхто не бачить. Тому що вiн готовий розшматувати того, хто це зробив. У буквальному розумiннi. Оцими руками.

Сьогоднi о восьмiй ранку – заупокiйна лiтургiя за душу його сина, а вiн у цей час, швидше за все, буде на допитi у слiдчого, i жодна з цих подiй його не тiшила…

Десь там, у зовнiшньому свiтi, прозвучав сигнал автiвки. Ще раз i ще. Це означало, що перед металевою, пофарбованою у цегляний колiр брамою, на якiй висiв знак перекресленого клаксона, зупинилася машина, яка нагло вимагала, щоб ii пропустили досередини. Яка мала для цього всi повноваження.

Це означало, що приiхали по його душу.

Олександр Вадимович Кондур, директор фармацевтичноi фiрми «Конвалiя», обернувся до дверей. Дубовi, рiзьбленi, з позолоченою ручкою, вони рiзко розчахнулися пiд його напором.

З таким же напором вiн знищував своiх ворогiв. Одних купував, iнших розоряв, у третiх вiдбивав охоту навiть думати у свiй бiк.

Хто ж тодi посмiв так жорстоко вдарити? Двiчi. Кого вiн зi своею хваленою iнтуiцiею, що дозволяла бачити людей наскрiзь, ще коли вони стояли там, перед брамою, не помiтив? Не вiдчув?

Рiвень глюкози у його кровi невблаганно рiс. Але вiн на це бiльше не зважав.




Роздiл перший





    Понедiлок, 9 червня, 01:30

Якби я вела щоденник, то нiч з недiлi на понедiлок дев’ятого червня 2008 року я б назвала переломною.




1


Олеся озирнулася. Орк бiг позаду, i свiтло його лiхтарика стрибало довкола, як слiпучий меч у руках Гаррi Поттера. Вона не вмикала свiтла, тому постiйно спотикалася, перечiплялася i падала, але одразу вставала, гнана не лише отим свiтлом, що з кожною хвилиною ставало все ближче, а й протяжним хрипким криком за спиною: «Стi-i-iй! Не втечеш!»

Жорстокими виявилися до неi Карпати.

Дерева враз розступилися, i вона опинилася перед залiзничним насипом. Високi яскравi лiхтарi ланцюгом йшли вздовж колiй, роблячи ii, утiкачку, вiдкритою мiшенню на долонi в Бога.

Орк наближався. Їй здалося, що вона чуе його дихання i кроки, але якась частина ii свiдомостi знала, що вона бiгае краще за нього, i тiльки ця частина свiдомостi не дозволила iй здатися.

Вона роззирнулася на два боки. Колiя у напрямку Львова завертала за гору, а у напрямку Ужгорода – тягнулася прямою стрiлою. Холоднi зiрки дивилися на правiчнi гори, як на рiвних.

Вона щодуху побiгла вздовж насипу в бiк свого мiста, хоча зараз до нього було так само далеко, як до зiрок.

Станцiя вiдкрилася ii очам слiпучою плямою на чорнiй тканинi гiр.

Потяг стояв просто перед нею. Вона озирнулася. Орк був позаду на вiдстанi витягнутоi руки, але вона чомусь не могла роздивитися його обличчя, воно мерехтiло, мов свiтло далеких зiрок.

Ноги наче приросли до землi, i iх довелося видирати з коренем.

Раптом у темному вагонi попереду щось блиснуло. Вона придивилася – i завмерла: ще одна чорна фiгура стояла в проходi дверей, пiдносячи у руцi шампур.

Виявляеться, iх, оркiв, двое.

Останнiм ривком вона добiгла до потяга i пролiзла пiд ним на iнший бiк. Пролiзла б, якби в останню мить потяг не рушив…



…Червневе сонце заливало кiмнату. Промiння, проходячи крiзь тюль, яку колихав вiтер, мерехтiло, заслiплюючи ii своiм пульсуючим свiтлом. Голова гула, тiло не слухалося, ватяним мiшком валяючись на лiжку.

Млявiсть текла венами, повертаючи у серце не кров, а розрiджену байдужiсть.

Олеся заплющила очi, але мерехтливе сонце пробивалося навiть крiзь повiки.

Жахи повернулися.




2


Олександр подивився на присутнiх i вкотре похвалив себе, що правильно зробив, в останню мить скинувши пiджак i краватку i поставши

Сторінка 9

перед пiдлеглими у сорочцi з закоченими рукавами. Це створювало ефект свого хлопця i налаштовувало на домашнiй лад. Дружина завжди казала йому, що з людьми треба вибудовувати дружнi стосунки. Інколи вiн навiть слухав ii.

– Останнiм часом нам довелося багато пережити…

Пiдлеглi мовчки перезирнулись, а дехто навiть закивав. Добре. Вони мають бути на його боцi. Або котитися до бiса.

Конференц-зала впускала у себе багато свiтла. Довгий стiл, на одному краю якого сидiв вiн, шеф, iншим краем майже пiдпирав широкi двостулковi дверi, що сьогоднi були щiльно зачиненi. Пiвлiтровi пляшечки води зi склянками кожнi пiвметра створювали враження, що фiрма пiклуеться про своiх працiвникiв, ну а прохання вимкнути мобiльнi телефони означало, що справи будуть серйознi i вiдволiкатися не годиться.

Ще б ви так пiклувалися про фiрму, як вона про вас…

– Я зiбрав вас тут, бо вiдчув, що у цьому виникла потреба. Ви – моя опора на мiсцях, кiстяк фiрми, моi зами, тобто люди, яким я найбiльше довiряю.

Інколи…

– Нагадаю вам, що взимку ми втратили контракт з «Пфайзером» через невиконанi умови попередньоi угоди, – Олександр кивнув у бiк керiвника вiддiлу постачання – кремезного чоловiка з коротким сивим iжачком на головi та гладко поголеним пiдборiддям (такi пiдборiддя у книжках називають вольовими). – Я правий, Ігорю Олеговичу?

Той кивнув, кашлянув i знову кивнув. Мав проблеми з дружиною, коханкою, квартирою i донькою вiд першого шлюбу. Не дивно, що кiлькiсть вдалих контрактiв з кожним роком зменшувалася.

– Але постачання обiцяе нам здобути контракт з «Берлiн-Хемi», кращi умови з «Санофi» i «Новартiсом» i розпочати переговори з «Польфармою». Я особисто беру це пiд свiй контроль.

Ігор знову кивае, не пiдiймаючи очей. Вiдчувае, що винен.

Останнiй раз я з тобою такий лагiдний.

– Це дозволить нам пiдняти товарообiг у кожнiй з областей, а вiдповiдно, i нашi заробiтки, так, Ігорю Олеговичу?

Тон, яким вiн вимовляв оте «Ігорю Олеговичу», мав показати усiм, що поблажок не буде. Зазвичай вiн усiх називав на ти. Коли був добрий.

– Усе заплановано, Олександре Вадимовичу, до кiнця року ми вийдемо на показники…

Олександр коротко ляснув долонею по столу. Усi принишкли.

Дякуйте, що не кулаком.

– Людям потрiбнi зарплати вже, а не до кiнця року. Маркетологи не можуть накреслити план, бо ви не можете отримати цей контракт. У листопадi вiн мае бути у мене на столi.

Коли вiн говорив про зарплату, то почувався таким собi лицарем на бiлому конi. Зарплата – це святе, любив вiн повторювати при кожнiй нагодi. От i тепер не втримався, знав, що найманi працiвники тiльки цього i чекають, а все iнше iм по цимбалах…

– А зарплата – це святе. Я бачу i цiную вашу нелегку працю. Тому те, що менi довелося урiзати цього мiсяця вашi зарплати на двадцять п’ять вiдсоткiв, означае, що я хочу зберегти людей i все недоплачене повернути кожному згодом, коли станемо на ноги: у бухгалтерii ведеться точний облiк…

– Так-так, – пiдтакнув Андрiй, худий, сутулий, завжди серйозний i неговiркий головний бухгалтер. У своему жiночому царствi вiн був цар i бог i стояв за своiх горою. – У нас усе записано.

Молодець. Хоч я поставив би на мiсце твоiх дiвок. Щоб знали, хто в домi хазяiн.

– Друге, що вибило нас iз повсякденноi роботи, це – зрив поiздки в Індiю. Я плекав великi надii на цю поiздку. Минулого року ми привезли звiдти домовленостi про спiльне будiвництво заводу з виробництва пластикових виробiв, ви це знаете. Зараз проект на стадii пошуку земельноi дiлянки, ви знаете, як у нас це складно. Є кiлька варiантiв: однi дорогi, iншi – ще дорожчi. Я збирався обговорити фiнансовi нюанси. Досвiд показав, що iндуси – надiйнi партнери…

Хоч i олухи…

– Але головне – це вранiшне чепе, – Олександр уважно обвiв усiх присутнiх поглядом, вiдзначаючи кожну деталь, кожний не властивий тому чи iншому працiвниковi рух, емоцiю чи вираз обличчя. Вiд напруги розболiлася голова. Захотiлося встати i пiти, а не ублажати своiх переляканих працiвникiв, щоб тi почали бодай щось робити, а не обсмоктувати вранiшнiй трапунок. – Воно зачепило всiх. Збило нас з нiг. Змусило нас цiнувати те, що в нас е. Сподiваюся, мiлiцiя не дуже всiх налякала? – виголосив вiн бадьорим голосом i першим розсмiявся.

Люди потроху розслаблялися. Вiн говорив з ними, як з рiвними. Говорив довго, вiдверто i пристрасно. Вiд цього у пiдлеглих паморочилось у головi i вони готовi були кидатися на амбразуру.

Не всi, ой, не всi.

– Складу дiсталося найбiльше. Правильно, Семене?

Керiвник складу, лисуватий, бiлобрисий, зi свiтлими примруженими очима, воював з величезною своею братiею на всiх трьох поверхах i часто-густо був нею переможений.

Ще одна ревiзiя – i ти в мене полетиш, аж гай шумiтиме.

Склад вiн залишив на закуску.

– Нам усiм шкода нашого змiнного Олексiя, чудового хлопця, який, проте, вирiшив пiти у такий спосiб… – Семен розвiв руками. – Нiхто не думав, що з ним таке може трапитись…

Для думання мiзки потрiбнi, а iх у тебе зроду не було…

Але натомi

Сторінка 10

ть Олександр сказав:

– Поговори з людьми. Усi поговорiть. Скажiть, що у кожного може трапитися проблема, але ви готовi допомогти. До вас можна звертатись у будь-якiй справi, всiм ясно? Заспокойте людей…

– Як? – Головний айтiшник – круглолиций, з вiдстовбурченими вухами, розвинутими руками i бритою головою, геть не схожий на класичних айтiшникiв, – постукав ручкою по блокнотi. – Керiвник змiни, молодий хлопець, повiсився у «холодильнику». Людям треба сказати правду – чому? Звичайнi бла-бла-бла тут не допоможуть.

Олександр майже фiзично вiдчув, як усi iншi втягують голову в плечi. Тiльки цьому вiртуозу комп’ютерних програм дозволялося так розмовляти з шефом. Його «Оупен Офiс» була неперевершена. На фiрмах конкурентiв лiктi кусали, бажаючи здобути таку просту i ефективну в користуваннi програму. Якби комусь iз них вдалося переманити цього спеца, фiрмi «Конвалiя» був би гаплик.

– Ти справдi вважаеш, Євгене, що треба вишикувати моiх працiвникiв у дворi i зачитати iм передсмертну записку цього iдiота? Ти гадаеш, що тодi розмови припиняться i всi вiзьмуться до роботи? Так?!

– Це принаймнi буде чесно.

– А що, до речi, було в тiй передсмертнiй записцi? – нiби помiж iншим озвалася Ілона, едина жiнка на керiвнiй посадi, з вiддiлу роздрiбного продажу. Ефектна бiлявка з довгими ногами i нiгтями. Розумна як чорт. І тому небезпечна.

– А це не ваша справа, – нахилившись до неi через стiл, по складах вiдкарбував Олександр. – Ваша справа – моi аптеки. Затоварте iх по вуха, а записками хай займаеться мiлiцiя.

Не втримався-таки вiн у рамках свого хлопця. Довелося все ставити на своi мiсця. Жорстко i некоректно.

Дякуй, що на «ви»…

– А що зазвичай там пишуть? «У моiй смертi прошу нiкого не винити», – захихотiв керiвник гуртового вiддiлу, пiдлабузницьки виляючи хвостом. Маленький, щуплявий, з густою чорною шевелюрою i широкими бровами, що зросталися на перенiссi.

– Дякую, Антоне, але допомоги менi не потрiбно. Час працювати. Сезон закiнчився, тому працювати доведеться вдвiчi бiльше. Восени, дасть Бог, грип надiйде, продажi зростуть, боржники заплатять, але до осенi треба ще дожити, i якщо ви… – Олександр встав i сперся руками на стiл, бо раптом стало важко дихати, – якщо ви прогавите цей час, бо будете зайнятi дурницями типу чиiхось передсмертних записок, – не чекайте потiм поблажок. Я обiцяю вам тодi такий розбiр польотiв, що «холодильник» для вас виявиться раем. Усiм хорошого дня.

Любив такi рiзкi повороти, спантеличував цим спiврозмовникiв, що давало йому час для маневрiв i можливiсть виявити iхнi прихованi намiри, якщо тi мали мiсце. Але люди розiйшлися на диво прудко, не залишивши йому поживи для роздумiв. Нiхто нiчого не додав до свого звичного образу, всi неначе змовились, реагуючи на його провокацii, як завше.

Неначе змовилися…

Олександр прочинив найближче до себе вiкно, постояв так, спостерiгаючи за життям унизу, i повернувся до свого мiсця. Там лежав його записник. Зi списком усiх, хто сьогоднi був запрошений на нараду. Усiх пiдозрюваних.

З кого почнемо?

Розгорнув записник i ручкою iз золотим пером вивiв, охайно i стримано, пiдкресливши наостанок: Пiдозрюваний № 1. Трохи подумав i написав: Антон Нечипорук, завiдувач вiддiлу гуртового продажу фiрми «Конвалiя». Не знав, чому саме це iм’я зринуло найпершим. Але давно вже не ставив зайвих питань своiй iнтуiцii.

Витер чоло вiд поту i закрив записник. Самому важко. Органiзм здае. Потрiбен помiчник. Негайно.

Але проблема полягала в тому, що вiн нiкому не довiряв.




3


Фармацевтична фiрма «Конвалiя» виглядала доволi поважно серед навколишнiх одноповерхiвок, стоянок i магазинчикiв.

У цiй частинi вулицi Зеленоi – Максим покрутив головою – значнiшоi будiвлi не було, тому помилитися вiн не мiг. Перейшовши дорогу в недозволеному мiсцi, вiн зупинився перед брамою.

Будьмо знайомi…

Оточував фiрму широкий кам’яний паркан, в огорожу справа було вбудоване доволi солiдне на вигляд двоповерхове кафе з дерев’яним перекриттям, навiсом та гоноровим iнтер’ером, що виднiвся у великi чистi вiкна з бiлими фiранками. В’iзд перекривали промовистi металевi ворота, злiва продовженням паркана був магазинчик «Городина», а за вхiдними дверима вiдвiдувачiв зустрiчав охоронець у формi, пiвколова стiйка з дверцятами врiвень з поясом, на яких миготiла червоним сучасна пропускна система, i ще однi склянi дверi, що вели у двiр. Прохiдна.

– Максим Гнатишин, – вiдрекомендувався хлопець, водночас розглядаючи дошку оголошень i видимий кавальчик двору. Цiкавiсть змусила лунко битися серце i вимагала для мозку бiльше iнформацii, анiж дали йому Вiтьок, Гугл i однокурсники. – Менi призначено у директора.

Охоронець сказав у слухавку: «Я передзвоню», – i набрав iнший номер.

Цiкаво, у них зброя е?

З-за дверей лiворуч, якi, мабуть, вели у пiдсобку, визирнула невисока дiвчина з коротким хвостиком на потилицi, аби подивитися, хто ж оце до директора намилився… i одразу ii сливовi очi заблищали, заiскрились, а на губах заграла зваблива посмi

Сторінка 11

ка. Тобто це вона, напевно, вважала ii звабливою, а вiн, звичний до таких посмiшок, кiлька разiв моргнув i, не зводячи з неi очей, насмiшкувато спитав:

– А ви, мабуть, прибиральницею тут працюете?

Мiг i нахамити, звiсно, але мама попереджала, що не всi жiнки люблять брутальних чоловiкiв. Тому зазвичай вiв себе культурно i ввiчливо.

Дiвчина розтулила рота, потiм закрила його, набундючилась, зачервонiлась i – кинула охоронцевi:

– Я пiду, Андрiю. Треба звiти шефу на пiдпис нести. У юристiв завжди багато справ.

І метнула промовистий погляд. Розiзлилась.

– Добре, Анжело, – вiдiрвався охоронець вiд телефону i вже йому, Максиму: – Директор зараз на нарадi. Проходьте i почекайте на нього. Адмiнiстративний корпус лiворуч, другий поверх, е дзвiнок.

І знову припав до слухавки. Клацнули дверцята прохiдноi, пропускаючи Максима досередини. Вiн опинився у чотирикутному дворику, звiдусiль оточеному рiзнокалiберними будiвлями, кожна з яких мала свiй вхiд.

Вiн, молодий i амбiтний, та поважна фiрма, якiй були потрiбнi молодi та амбiтнi…

Порозумiемося…

Тiльки в костюмi було трохи незручно. І краватка тиснула. Не любив вiн офiцiйного одягу, та що вдiеш. На важливих офiцiйних зустрiчах треба виглядати вiдповiдно.

А ще сьогоднiшня нiчна поiздка давалася взнаки. Не виспався, i кава не дуже допомогла…

Ревiння вантажiвки за спиною змусило його здригнутися. Охоронець побiг вiдчиняти ворота. Величезна фура заiжджала на територiю фiрми, а вiн стояв iй на шляху. І здалося йому, що водiй фури навмисне крутнув кермо у той бiк, куди вiдiйшов вiдвiдувач… i якоiсь митi Максим зрозумiв, що його хочуть розплющити об адмiнiстративну стiну, шорстку i холодну на дотик… але фура проiхала стороною i зупинилася перед корпусом прямо попереду нього. Хлопець, важко дихаючи, стояв i чекав, коли водiй вiдчинить дверцята, але той не квапився виходити.

Нарештi дверцята вiдчинились i на землю «Конвалii» ступив огрядний чолов’яга з пишними вусами i круглим черевом. Вiн неквапом пiшов до складу, навiть не глянувши в бiк Максима.

Хлопець озирнувся. Охоронець зi слухавкою бiля вуха стояв за скляними дверима i уважно спостерiгав. Максим пiдвiв голову.

Бiля кожного вiкна тепер стояли люди.




4


Вiра поправила ремiнець туфлi, який розстебнувся, мало не спричинивши ганебного падiння зi сходiв бухгалтерii, та, помiтивши, що колеги не звертають на неi жодноi уваги, а всi як один зiбралися бiля вiкон, пiдiйшла до них, i собi визираючи у той проклятий колодязь, який нагадував iй середньовiчнi тюрми: усi мали вiдсидiти у своiх камерах визначений термiн, а гуляти внизу дозволялося лише у справах i пiд час обiду, i то краще не гуляти, а швидко шмигнути з одного примiщення в iнше, поки тебе не перестрiли.

Надворi дещо похмурий на свiй вiк хлопець розгублено крутив головою у рiзнi боки. Не дивно: тут можна було загубитися з незвички!

Раптом вiн пiдвiв голову i глянув крiзь шибку просто iй у вiчi.

Серце тьохнуло. Хтось поруч спитав, чи не знае вона, що то за красунчик i до кого вiн прийшов.

Вiра знову нахилилася до ремiнця туфлi. Щоб не вiдповiдати.




5


Олександр зчепив перед собою пальцi i прямо подивився на прохача. Усiх, хто за власним бажанням напрошувався до нього в кабiнет, незалежно вiд рангу i чину, вiн називав прохачами i звертався до них на «ти» – вiд держслужбовцiв до прибиральницi, бо кожен вiд нього чогось потребував. Тих, вiд кого йому щось було потрiбно, вiн запрошував сам або йшов до них у кабiнети.

– Ти чув, що тут сталося зранку? – перебив вiн розповiдь цього прохача, мало що з неi почувши. Корисного для себе.

Усi, хто влаштовуеться на роботу, плетуть таку фiгню, що якби вони себе почули, то нiколи б себе не найняли. А роботодавцi мусять це вислуховувати й аналiзувати. Щоб зважити всi «за» i «проти». Щоб передбачити, що ця людина може встругнути у них пiд носом i на що здатна, коли за нею не слiдкуватимуть крок за кроком. Щоб скласти уявлення про людину, яка хоче в тебе працювати, а не послухати загальновiдому казочку про ii дипломи i любов до працi.

Захочеш грошей – таку любов розмалюеш, аж сам повiриш. Та й дипломи зараз можна наколекцiонувати рiзного гатунку, якi тiльки хочеш.

Прохач кашлянув у кулак, хвилину подумав отак, тримаючи кулак бiля губ, i пiдняв на нього, директора, очi. Хитрi, примруженi, наче йому заважае сонце з-за жалюзi. Та й сам виглядав, як панна, зi своiми довгими вiями, пухкими губками i рум’яними щiчками, а от торс мав накачаний, дорогу краватку пов’язав вправно i пiджак мав випрасуваний. Матуся, певно, постаралася – випровадила синочка на спiвбесiду. А без матусь ви нi на що не здатнi, чи не так?

– А що тут сталося… зранку?

– Це я ставлю питання! – з такими треба говорити чiтко, конкретно i швидко. Щоб не дати часу оговтатись i понапридумувати брехню. Оту останню вiн ненавидiв лютою ненавистю i вiдчував ii за кiлометр. – Невже на факультетi нiхто нiчого не згадував? Не повiрю.

– М…м… я сьогоднi не був на парах… я думаю, що нiхто…

Сторінка 12

 Я не питаю тебе, що ти думаеш. Я тут для того, щоб думати, зрозумiв?

Любив отак нападати на людей, щоб перевiрити, з якого тiста iх злiплено. Бiльшiсть починала затинатися i городити три мiшка вовни. І прохоплювалися врештi-решт.

– Зрозумiв, що ж тут незрозумiлого.

Нахабно, прямо в очi, та ще й iз усмiшкою на вустах. Насмiхатися будемо? Ну-ну…

Олександр розчепив пальцi й наослiп висунув одну з багатьох шухлядок столу. Знав, що у кожнiй знаходилось, достеменно. Одного разу за його наказом повiдчиняли всi шухляди у столах його пiдлеглих. Шукав дорогi лiки, що зникли зi складу. А познаходив пляшки спиртного, горнятка з залишками кави, купу протермiнованих презентiв, якi торговi агенти усiх мастей спихали його людям як рекламу… І жоден не вiдмовився. Хiба вiдмовишся вiд халяви?

Добре, що стримався тодi й розтрощив тiльки одну зi знайдених пляшок просто посеред офiсу на очах працiвникiв. А мiг наказати повикидати усе геть за прохiдну.

Офiс тодi дувся на нього з мiсяць. «Нiчого, – думав вiн, – знатимуть, як вчасно прибирати за собою».

А потiм люди почали звiльнятися…

Лiкiв тих так i не знайшов. Зате придбав металошукач на прохiдну. Щоб кожен злодюжка знав, що не залишилося такого потаемного мiсця на тiлi людини, у якому можна було б винести будь-що з його складу.

– Можемо пiти далi двома шляхами, – Олександр пiдсунув прохачевi аркуш паперу. – Заповниш анкету, здаси секретарцi i будеш вiльним. Тобi повiдомлять результат… якщо повiдомлять. Це один шлях.

– А другий?

– На що ти готовий задля цiеi роботи?

– Я?

– Ну не я ж?

Прохач зробив своi гарнi очi круглими i завовтузився у крiслi. Почало проймати…

У дверi обережно постукали. Олександр знав цю манеру секретарки, тому гаркнув:

– Не зараз!

– Олександре Вадимовичу, там… там прийшла мати Олексiя Лускувця.

Цього разу вiн не стримався i вгатив кулаком по столу. Фоторамка дзенькнула i завалилася на бiк. Прохач заклiпав очима.

Боягузи!

– Де вона?!

У дверi просунулася голова Алiси.

– На складi.

– І що, всi розбiглися, як щури, так?! Я мушу все за всiх робити? Чого вона хоче? Тiло вже забрали, хай звертаеться у вiдповiднi органи…

– Вона хоче… вас.

Олександр потер ребро долонi. Ненавидiв отi сльози, драми, розбiрки. Волiв мати справу з роботами, а не з живими людьми.

Роботи не можуть покiнчити життя самогубством.

– Олексiя? Мама Олексiя Лускувця? Тамара Василiвна? А що трапилося? Чому вона тут?




6


Максим вдихнув свiжого повiтря, але легше не стало. Склад розташовувався навпроти ворiт, перед якими зупинялася фура, що ледве його не переiхала. Але жорстока новина перекреслила цей спогад давнiшими.

Олексiй, Лесь, Лешек, як кликали його вони, його друзi. Друг, яких мало. Справжнiй. Найсправжнiсiнький. Що сталося? Як вiн мiг… себе… сам? Не може бути.

– Почекайте… Олександре Вадимовичу.

Директор – грузний, мiцний навiть не у фiзичному, а в моральному планi чолов’яга з глибоко посадженими очима, коротким жорстким волоссям i вiдстовбурченими вухами, вбраний у сорочку iз закоченими рукавами i потертi джинси, – рвучко обернувся.

Через вiдкритi навстiж величезнi двостулковi металевi дверi з засувом входили i виходили люди. З фури розвантажували ящики i палети з медикаментами, щось пiдписували на ходу, кудись вказували один одному, жестикулюючи при цьому. Робота кипiла.

– Що таке?!

Видно було, що директор не терпiв зволiкань. Але ж Лешек…

Максим насилу проковтнув важку грудку.

– Олексiй… вiн не мiг… самогубством не мiг. Вiн був вiруючий, готувався стати послушником, казав, що тiльки заробить трохи грошей для сестри i все… пiде в монастир.

– Скажеш це його мамi.

Тамара Василiвна стояла бiля величезного дерев’яного пiддона на колесах, мiцно тримаючись за металеву ручку, майже таку, як у дитячого вiзочка, тiльки значно довшу.

Величезний простiр довкола неi, наче ангар для лiтакiв, був подiлений на кiлька секцiй. Лiворуч працювали люди у теплих синiх спецiвках за столами з комп’ютерами, однi з них приносили туди лiки, другi щось звiряли за аркушами в руках, третi пiдносили кожну упаковку до сканера, мов у супермаркетi, пакували, перемотуючи коробки скотчем… Металевi сходи нагору, лiфти у шахтах з великочарунковоi сiтки, праворуч – стелажi з найрiзноманiтнiшими пакунками, пляшечками i пачечками. І коробки, коробки, коробки… Повнi, порожнi, великi, маленькi… І холод. У примiщеннi та в серцi.

Жiнка повернулася до них. Чорний напiвпрозорий шалик, чорний костюм, чорнi колготи. Чорнi провали довкола очей i бiла паперова хусточка в руцi. Наче вона могла чимось допомогти.

– Ви… ви директор? Ви б-бачили мого сина… покажiть менi, де… де вiн лежав, коли це сталося… Максиме?! Ти… ти теж тут працюеш… ти теж бачив?..

– Нi, Тамаро Василiвно, – вiн обняв ii, краем ока помiтивши, як механiзм, котрий щойно гудiв, перемiщався, грюкав, скреготiв, пiкав i клацав, раптом затих, завмер, зупинився. Мов терези, якi досягли рiвноваги, в очiкуваннi, що на них покладуть цього разу: стр

Сторінка 13

х чи любов. Звiдки ти це знав, Лешеку? – Я ще вчуся.

Раптом жiнка вiдштовхнула його. Повнi слiз очi глянули на директора фiрми.

– Це все через вас! Це вам ми довiряемо своiх дiтей, щоб ви ними опiкувались, а ви… ви дозволяете iм отак… дозволяете, щоб вони…

…Холодильне примiщення було схоже на велику комiрчину. Олексiй повiсився на бинтi, прив’язавши його до верхньоi перекладини стелажа з вакцинами. Усерединi було так холодно, що невдовзi всi почали тремтiти. Надворi мама Олексiя знепритомнiла. Директор викликав «швидку»…

– Я готовий на все.

– Що?

– Ви питали, на що я готовий заради цiеi роботи?

– Думаеш щось рознюхати?

– Думаю.

– Тодi укладемо угоду…

Коли Максим покiнчив iз формальностями, отримавши вiд юристiв список необхiдних документiв, а вiд новоспеченого шефа – попереднi iнструкцii, коли вийшов нарештi з директорського кабiнету, пройшов повз секретарку – класична бiлявка, хто б сумнiвався, – спустився масивними пiд рожевий мармур сходами, перетнув хол зi шкiряним диванчиком i скляним столиком, а потiм перетнув двiр i вийшов за прохiдну, була вже третя година. П’ять годин, а вiдчуття, що п’ять днiв.

Директор «Конвалii» брав його на посаду помiчника менеджера гуртового вiддiлу з перспективою кар’ерного зростання i можливiстю сумiщати роботу з iнтернатурою за однiеi умови: щовечора власноруч скидати на директорську скриньку листи з детальним описом дiалогiв, подiй, вражень, розмов i чуток на його фiрмi.

Максима Гнатишина, нормального, впевненого в собi чувака, взяли i завербували. На посаду стукача.

Але то було не найстрашнiше.

Максим знайшов бiля кафе кавовий автомат i вкинув у його пащу монети. Серце гупало в грудину. Паличок для помiшування цукру, як завше, не було.

Найстрашнiшим було те, що в останню iхню зустрiч з Лешеком рiк тому вони страшенно посварилися й вiдтодi так i не знайшли способу зустрiтися i помиритися. Шальки терезiв його друга завмерли на пiвдорозi. Невчасно i назавжди.




7


Сонце бiльше не слiпило. Червневий день заховався за хмари. На годиннику свiтилися червонi плями, якi мало нагадували цифри, i сфокусуватися на них не вдавалося нiяк.

Олеся облизнула пошерхлi губи. Ворухнула ногами i руками, що мовби налилися свинцем.

Плюмбум. Вiсiмдесят другий елемент Менделеевоi таблицi…

Вiдчула, що змерзла. Тiльки тепер помiтила, що не мае на собi нiчого з одягу. Натягла на себе поверх ковдри ще й покривало. Вiд цього руху остаточно знесилилась.

Важкий, м’який, ковкий сiрий метал, на повiтрi покриваеться плiвкою окису…

Заплющила очi. У ротi – гiркий присмак. Витягла руку з-пiд ковдри i провела нею по язику, намагаючись стерти з нього гiркоту.

Хiмiчно мало активний, кристалiчна гратка кубiчна гранецентрована…

Хвиля нудоти раптово пiднялася зi шлунку, i дiвчину скрутило. Перед очима попливло. Блювати не було чим.

Свинець – найм’якший i найслабший з використовуваних металiв. Як вона зараз…

Олеся спробувала зрозумiти, чому iй так зле, але одразу дала собi спокiй.

У головi, як i в м’язах, залiг свинець. Суцiльним сiрим шаром, вкритим плiвкою окису.




Роздiл другий





    Понедiлок, 9 червня, 01:30

Отак живеш собi, живеш, бовтаешся у сiрих буднях, пробуеш сплести докупи нитки, якi весь час рвуться, сидиш iз телефоном у руцi в тупому очiкуваннi, що про тебе ось-ось згадають, i врештi не витримуеш i сама набираеш клятий номер, бо вже не маеш сили сидiти з телефоном у руцi в тупому очiкуваннi, що про тебе ось-ось згадають i… це можна було б продовжувати до нескiнченностi.




1


Батьки переглянулися.

Олеся бачила iх чiтко, виразно, хоча хвилину тому перед очима ще плавав туман. Холодний, гiрський…

Ти що, проспала весь день?!

Вона пробуе заперечити, але за вiкном справдi сутiнки, i в головi сутiнки, i тiло хтось тягне донизу, до землi.

Отже, зараз – понедiлок, дев’яте червня, вечiр…

Ти чула, що ми тобi сьогоднi зранку казали? Нам здалося, що ти була п’яна…

Вона п’яна. Була. Мабуть. Одне добре: не цiлу вiчнiсть, а лише один день проспала, продрiмала, промарила.

Ти на роботу не ходила? А до тiтки Тамари чому не зайшла? Як можна, вiн же тобi був не останньою людиною, а ти така байдужа…

Вона байдужа. І ii байдужiсть безмежна. Тече собi замiсть кровi венами та артерiями.

А завтра ти збираешся йти на роботу? Чи хочеш, щоб тебе звiльнили?

Робота. Олеся закашлюеться. Тато бiжить на кухню по чай. Мама дивиться заплаканими очима.

Як ти можеш спати, ти ж чула, що сталося… ой, горе яке! Що ж тепер буде, ох, що буде?!

Вона все чула. Десь у промiжках мiж сном та небуттям приходили батьки. Пам’ятае iх прихiд смутно, крiзь завiсу туману. Отого, що з гiр.

Але. Вона. Чула.

Ти не слухай маму, вона нiяк не може оговтатися… Лежи, якщо тобi так легше, все одно нiчого не змiниш…

Тато завжди ii балував. Дав iй чаю. Погладив по головi.

Але це не допомогло.

З урвища тягнуло холодом. Таким, що зацокотiли зуби об край горнятка.




2


В офiс довелося пiднiматися

Сторінка 14

на другий поверх металевими крутими сходами, привареними до будiвлi, що примикала до прохiдноi, ззовнi. За скляними дверима мало початися нове життя.

Новенького помiчника менеджера на гуртi зустрiли прихильно. Дiвчата зацiкавлено позирали в його бiк, а хлопцi зiбралися довкола одного зi столiв i махали до нього руками, мовляв, iди до нас, що ти там робиш…

Керiвник гуртового вiддiлу пiднявся йому назустрiч i радiсно потиснув руку.

Колектив був молодий, i за iнших умов це порадувало б Максима. Але не зараз.

Великий просторий офiс вмiщав iз десяток круглих столiв, роздiлених низькими перегородками на чотири секцii. Кожну секцiю займав менеджер iз компом i стацiонарним телефоном – основною зброею гуртовика.

З цього почав пояснювати йому ази роботи Антон Васильович Нечипорук – цар i бог гуртового вiддiлу. Так i сказав: «Я тут – цар i бог. Пiсля шефа, звiсно».

Це мало би бути жартом, але Максиму було не до смiху, тому усмiшка на обличчi куцого i якогось трохи нервового керiвника поблякла. Був одягнений у сiрий костюм, синю сорочку i якусь чудернацьку краватку з квiточками.

Його стiл стояв пiвколом у кутi бiля вiкна, що виходило на вiкна адмiнбудiвлi, i з цього мiсця добре проглядався весь офiс. Але складалося враження, що нiхто на керiвника дуже не зважав.

Працiвники ходили мiж столами, зупинялися перекинутися словом, сiдали на край столу, пили каву, смiялися… i говорили, говорили, говорили по телефону, втупившись в екрани, клацаючи клавiатурою i мишкою, друкуючи якiсь папери, виносячи i заносячи iх. І вся ця атмосфера безперервноi роботи i дружнього базiкання за кiлька годин уже вiдлунювала йому у вухах.

– Ти будеш помiчником по Закарпатськiй областi. Юро, йди сюди!

Його менеджер-керiвник був худющим, високим i бiлобрисим хлопаком, який, здавалося, загнеться вiд вiтру, а проте руку потис не мляво й активне пiдморгування демонструвало швидкiсть реакцii.

– Невже знае, що таке димедрол?

– Каже, що йому необов’язково все знати, у нього для цього будеш ти!

Вони посмiялися, i пiсля ознайомлення з розпорядком дня i правилами поведiнки на фiрмi Максим перемiстився до столу в протилежний кут офiсу.

– Звiдси його практично не видно, – знову пiдморгнув Юра, вказуючи на Антона Васильовича. – Мiсце кльове, область теж кльова – багата i живе не за киiвським часом, зарплата непогана, а якщо помiж пасьянсом ще кiлька дзвiнкiв зробиш – цiни тобi не буде. Одне погано: твоi помилки виправлятиму я, а це такий менiнгiт: треба вилазити з цього закутка i йти на уклiн до всiх тутешнiх шефiв. Можна i до верховного потрапити, тодi все каюк! Тому менше вкусиш – швидше проiдеш через перевал. І водii тобi спасибi скажуть, ти ще познайомишся з нашими водiями, потрапити iм пiд гарячу руку – ще гiрше, нiж пiд руку шефа.

І вiн знову пiдморгнув.

– Я помiтив…

– А ти як тут опинився? Хтось порекомендував?

Максим раптом бовкнув, не подумавши:

– Так, Лешек…

– Хто?

– Олексiй Лускувець…

Юра завмер i насупився.

– Та ну? Ти знав нашого Олексiя?..

– Ей, Юрiку, ти чого ховаеш вiд нас свого красунчика?!

Двое дiвчат – повненька бiлявка i худенька чорнявка – обiйняли Юру з двох бокiв, пускаючи бiсики в бiк новенького.

– Так, народ, увага! Ану вiдволiклися вiд замовлень, – Юра вийшов на середину офiсу, плескаючи в долонi, – швиденько, народ, бо Настя i Катя вже хочуть заграбастати його собi. Отож у нас новий працiвник, звуть його Максим i вiн цiлком i повнiстю належить Закарпатськiй областi!

– У-у, хто таке сказав?..

– А не зажирно тобi буде аж цiлого помiчника мати?..

– Половини вистачить, а половину давай сюди, не жмися!.. Хоч на вечiр позич, Юрiку!..

З Максима пожартували кiлька хвилин, вiн потис руки, довiдався, кого як звуть, не запам’ятав, звiсно, збiгав у вiддiл кадрiв, майже оформився, там потис руки, знайома юристка Анжела завернула його на дооформлення, вiн повернувся в офiс, почув ще кiлька приколiв, сiв на свое мiсце, i…

– Ти знаеш, що у нього була тут дiвчина?

– Що? – одразу не зрозумiв Максим.

Юра бiльше не пiдморгував.

– У Олексiя тут була дiвчина. Щоправда, трохи пришелепкувата: ходить як сновида по фiрмi, на приколи не вiдповiдае, забувае здоровкатись, але роботу свою знае. Вiн, як лев, оберiгав ii вiд усiх. Зайвий раз заговорити з нею було небезпечно, якщо поруч Лускувець. Ех, любов – вона така… Сьогоднi, кажуть, вона не вийшла на роботу. Не уявляю, як iй…

– А я уявляю…

Юра поглянув на нього i нiчого не сказав.




3


Пiсля того, як мiлiцiя отримала передсмертну записку Олексiя Лускувця, справу пообiцяли закрити в найкоротшi термiни.

Якби ж то свою приватну справу вiн мiг так швидко закрити!..

Олександр вийшов iз районного вiддiлку, куди особисто вiдвозив записку, бо звик усе тримати на контролi, й потрапив пiд дощ. Не сильний, але доволi неприемний, особливо коли затiкае за комiр i перетворюе твiй свiтлий костюм на плямистий. І «Хюндай» припаркував далеченько вiд входу, i парасолi не взяв.

Сiдаючи у свое авто, вкотре

Сторінка 15

подумав про особистого водiя, бо iхати в годину пiк вулицею Зеленою було заважким випробуванням для його нервiв, тому вирiшив поки що не повертатися на фiрму, а залагодити кiлька справ у центрi. Водiя звiльнив пару мiсяцiв тому. Той дозволяв собi хильнути зайвого звечора i приходити зранку з перегаром, але все одно казатимуть, що шеф – самодур. Та йому не звикати.

Але найбiльше нервувало не те…

Крiзь вiкно автомобiля Олександр бачив, як мати Олексiя Лускувця заходить у дверi, з яких вiн щойно вийшов, i поспiшив забратися подалi з цього мiсця.

Нервували його цi кабiнети, схожi один на одного, i чиновники в цих кабiнетах, i те, як рiк тому вiн – отак само, як ця жiнка в чорному, – намагався там вiдшукати правду.

На вiдмiну вiд неi було у нього i бiльше важелiв впливу, i бiльше засобiв схиляння на свiй бiк, але по сутi – вони з нею перебували в тих кабiнетах у ролi прохачiв, хоча просили всього лиш докопатися до правди – заняття, до якого начебто були покликанi тi, хто там сидiв.

І коли все це змiниться – вiн навiть не уявляв.

Жити в цiй краiнi було непросто, але ще гiрше було померти за нез’ясованих обставин. Гiрше – для рiдних i близьких. Для тих, кому не все одно, як ти помер.




4


Фармацiя – третя пiсля торгiвлi зброею i будiвництва дорiг галузь за прибутковiстю. Так вважали в гуртовому вiддiлi «Конвалii», пишаючись призовим мiсцем. Пiд «прибутковiстю» малися на увазi нелегальнi прибутки, звiсно.

– Дивись, як ми з ними працюемо, – провадив навчання менеджер Закарпатськоi областi, поки Максим допивав чергову каву. – Вони замовляють нам одну упаковку анальгiну, повторюю – одну, для того щоб мати на неi сертифiкат i накладну з нашою печаткою. Всi iншi дев’ятнадцять упаковок анальгiну того ж виробника тiеi ж серii вони беруть у нас за другим варiантом, тобто без накладноi. У звiтнiсть вони не пiдуть, податок з них вони не заплатять, а прибуток покладуть собi в кишеню. І так працюють вiсiмдесят вiдсоткiв аптек. Уяви собi масштаби!

– Терези…

– Що?

– Все на свiтi мае свою вагу i все прагне до рiвноваги. Якщо чогось забагато, система одразу почне це виправляти. Тодi на другу шальку терезiв треба буде покласти щось вiдповiдне i так само вагоме, щоб iх зрiвноважити…

– Та ти фiлософ, Максе! – пiдморгнув йому Юра.

– Не я, це Лешек вивiв таку теорiю, а я так, переповiдаю. Тiльки Лешек замiсть слова «система» вживав слово Бог.

Юра нахилився ближче.

– Кажуть, його дiвчина – на лiкарняному. Не здивуюся, якщо iй дах зiрве пiсля цього.

– На похоронi мае бути.

– Ага, завтра побачимо. Ти ще не дооформився?

– Нi, зараз пiду. Юр…

– Я сiдаю на замовлення, тому бiгом туди й назад, будеш освоювати нашу «Оупен Офiс». І помаленьку набирати замовлення з аркушiв. Програма – лялька, тому освоiш швидко!

– Юр, а хто ще на фiрмi товаришував з Лешеком?

Юра натягнув навушники i вiдкрив на компi вiконце для набирання накладних.

– Хто? Анжелка з юридичного. Ще хлопцi зi складу. Коли вiн був на змiнi – вони могли розслабитися, знали, що нiкого не здасть! Отакий був мужик! – Юра пiдняв великий палець i проказав у мiкрофон: – Марiечко Сергiiвно, ви вже, мабуть, зачекалися нас? Ваша улюблена фiрма готова вiдвантажити вам пiвскладу, тiльки розчистiть там побiльше мiсця в закромах i побiльше грошикiв нашкребiть «по сусеках»…

Максим вийшов на сходовий майданчик i зрозумiв, що окрiм кави треба ще якогось бутрика на зуб кинути. Запах привiв його до входу у кафе просто з територii фiрми. Всерединi сидiла лише одна вiдвiдувачка – ефектна дiвчина рокiв двадцяти шести – двадцяти восьми в стильному облиплому костюмi й з довгими кiгтями. Пила сiк i щось шукала в планшетi «Самсунг» з семидюймовою дiагоналлю. Вiн теж любив цю фiрму.

– Менi хот-дог, – кинув Максим бармену. – Привiт, я – Макс! – пiдкотив вiн до кралечки, за давньою звичкою переконаний, що йому запропонують мiсце поруч. Та й не тiльки мiсце… – Можна скласти тобi компанiю?

Вона на секунду пiдняла очi вiд планшету, потiм опустила iх i…

– Вали звiдси.

Голос мала глибокий, зi сталевими нотками. Вiн продовжив гру.

– Бо iнакше подряпаеш мене своiми кiгтиками?

Вона завмерла, зiтхнула i…

– Богдане, покличте охорону, тут дехто нариваеться…

Бармен кивнув, кинув записник на шинквас i вибiг iз кафе. До охорони звiдси було крокiв десять.

Нарвався…

– Я пожартував, – Максим спробував повернути час назад.

– А я нi.

Цього разу дiвчина нi на секунду не вiдволiклася вiд свого заняття.

– Якщо чесно – то я хотiв про Олексiя Лускувця поговорити. Я не вiрю, що вiн мiг себе вбити…

Яскраво-помаранчевий сiк, до якого вона простягнула руку, залишився в склянцi неторкнутим. У дверi ввалився охоронець у чорнiй формi й чорному кашкетi, не той, що був учора, бiльший i вищий. Це Максима аж нiяк не потiшило.

– Я вже вибачився, – виставив вiн руки долонями вперед, мовляв, я не загрожую, бачите?

– Вiн вже вибачився, – пiдтакнула позаду вiдвiдувачка. – Дякую, Богдане, Тарасе….

Хлопцi перезирнулися i розiй

Сторінка 16

лися кожен у своiх справах. Але Максим пiдозрював, що на фiрмi про це знатимуть усi. Новенький чiпляеться до гарних працiвниць.

Вiн так i сказав дiвчинi з планшетом:

– Тепер про це знатимуть усi. Але я зазвичай не чiпляюся до гарних працiвниць.

Вона холодно вiдповiла, схрестивши руки на грудях:

– Тiльки в разi смертельноi небезпеки?

– Ви вважаете, менi загрожуе смертельна небезпека?

– Я можу бути дуже небезпечною.

– Я можу ще раз вибачитись, якщо треба…

Вона секунду подумала i…

– Сiдай.

Кожне свое рiшення приймала миттево…

Менi б так…

Максим обернувся до шинквасу:

– Богдане, хот-дог, плiз.

Богдан глянув спiдлоба i вийшов у дверi за баром.

– Ти новенький?

– Макс, – простяг вiн iй руку через стiл.

– Новенький, наглий i занадто активний. – Їi руки залишилися схрещеними на грудях, обтягнутих бiлою блузою пiд пiджаком. І нiби нiчого особливого не було у цьому жестi й у цих грудях, але Максим вiдчув збудження i, щоб кудись подiти свiй погляд, ще раз повернувся подивитися, як там його хот-дог. За шинквасом нiкого не було. Бармен, певно, подався шукати худобину для хот-дога. – Що ти робиш на цiй фiрмi, Максиме?

– Тут таких не люблять?

– Тут таких обламують i дуже швидко…

– Як Олексiя?

Вона подивилася у вiкно. Там охоронець Тарас розповiдав щось Анжелi, виразно показуючи пальцем на вiкна кафе.

– Лускувець був iз iншого свiту. Вiн думав, що благородство – це найважливiша риса, а всi цим користалися.

– Хто наприклад?

Холоднi зеленi очi повернулися до нього. Платиновий блонд вiдтiнював засмаглу шкiру i пiднiмав градус Максимового збудження все вище…

– Той, кому це було вигiдно. Може, тобi, хтозна…

Дiвчина вимкнула планшет i пiшла собi геть, залишивши яскраво-помаранчевий сiк неторкнутим. Хот-дог, певно, тiльки-но почав перетворюватися на сосиску десь на м’ясокомбiнатi. А ще привезти ii треба i в булочку запхати…

Може, й менi… хтозна…

Максим вийшов в iншi дверi на вулицю, бiчну до Зеленоi, i роззирнувся в пошуках чогось iстiвного.

Учора як прийшов додому, так i лiг, не роздягаючись, проспавши увесь вечiр i нiч.

А зранку не змiг нiчого в себе запхати, окрiм несмачноi кави з цукром.

Другий день його друга Лешека не було на цiй землi. І комусь це було вигiдно…




5


Директор банку нагадав, що трафiк не безрозмiрний i кредит треба гасити. Наче вiн цього не знав…

У приймальнi мера теж не дуже добре на нього дивилися. Мер, щоправда, не давав взнаки, був гранично люб’язний, як завжди, але теж певно знав, що трапилося.

Це самогубство обмотувало довкола його шиi бинт фiрми «Верофарм» мiцним зашморгом.

Репутацiя – насправдi едине, що мае пiдприемець в умовах жорсткоi конкуренцii…

Вiдкриття власного виробництва лiкарських трав хотiв органiзувати з помпою i шиком, а виходив пшик. Тому був упевнений, що хтось добряче постарався попсувати його репутацiю саме зараз, перед вiдкриттям. І дружина, i дiти волiли не траплятися йому зараз на шляху…

Ой, як гарно ви все тут влаштували! А що, часто у вас на складi мруть люди?..

Олександр подивився на глюкометр. Десять. Терпимо.

Про травку ми й самi знаемо. Розкажiть краще, що ви з людьми робите, що вони не витримують i лiзуть у зашморг?

Проте такi довготривалi показники глюкози в кровi можуть довести його до коми. Та iх це не хвилюватиме!

Кажете, контроль здiйснюеться на всiх фазах замкнутого циклу? Отже, все, що про вас кажуть, – правда? Ну, що ви – диктатор i самодур?..

Олександр жбурнув глюкометр об стiну свого дому. Стiнi нiчого не сталося, а апарат японськоi фiрми «Ей енд Дi» розлетiвся на цурки. Не перший i не останнiй…

Вiн хряснув дверима i вийшов на територiю фiрми. На полювання. Тому, хто потрапить зараз йому пiд руку, буде ой як непереливки!




6


Максим вийшов iз кабiнету юриста з дивним вiдчуттям. Наче ось-ось щось намацав, але так i не зрозумiв, що саме…

Головний юрист фiрми «Конвалiя» дивився крiзь скельця окулярiв, а здавалося – крiзь нього, i був у тому самому одязi, що й учора: тонкий коричневий светр, блакитна сорочка i коричневий галстук.

Вдома не ночував, чи що?

Анжела зробила ксерокопii його документiв i дала головному на пiдпис.

– Олексiй Лускувець давно менi радив вашу фiрму, i я подумав, що треба погодитися.

Юрист поправив окуляри, ставлячи пiдпис на паперах.

– Олексiй був хорошим працiвником.

– Та не слухайте ви його! Щоб Олексiй та й радив такого, як вiн? Не повiрю!

Анжела фиркнула i сiла за сусiднiй стiл. Максимовi сiсти нiхто не пропонував.

– Ну чому ж, – знову поправив окуляри Костянтин Богданович. Кругле, як повний мiсяць, обличчя, залисини. Срiбна каблучка на мiзинцi говорила, що вiн хотiв хизуватися ще чимось, окрiм окулярiв i залисин. Головний юрист продовжив далi своiм незворушним тоном: – Я знаю, що Олексiй був у шефа в п’ятницю i справдi дав хорошi рекомендацii щодо Максима Гнатишина. Без рекомендацiй сюди важко потрапити, ви ж знаете, Анжело…

Анжела насупилась i зарилася в папери.

Сторінка 17

 Перепишете заяву вчорашнiм числом i дасте шефу на пiдпис. Ласкаво просимо на фiрму, – вiддаючи йому диплом i паспорт, безбарвно мовив юрист.

– Стривайте, Лешек справдi порадив шефовi мене взяти? Чому Олександр Вадимович менi цього не сказав?

– Юначе, Олександр Вадимович говорить тiльки те, що вважае за потрiбне.

– Але це було перед його смертю! Може, в цих словах е якесь пояснення!

– Прошу вас так не хвилюватися, ми всi зворушенi його смертю i…

– Нiхто тут не зворушений його смертю! Усi роблять вигляд, що це так, дрiбниця, а головне – це замовлення, цiкаво-що-робить-його-дiвчина-зараз i хiба ви не знаете, що вiн сам винен, бо був занадто добрий до всiх!

Максим вiдчув, що йому бракне повiтря. Анжела i юрист дивилися на нього, не вiдволiкаючись бiльше на своi папери.

Нарештi Костянтин Богданович Дудай зняв окуляри i потер перенiсся, на якому вiдбився слiд вiд дужки.

– Не менi вам розказувати, юначе, що це стадiя шоку. Фiрма шокована. І кожен переживае цей шок по-своему.

Анжела розтулила рота, закрила його, а тодi здивовано прошепотiла:

– У Олексiя була дiвчина? Тут?

– Так кажуть…

Їй на очi навернулися сльози, i вона вибiгла з кабiнету. Юрист знову надiв окуляри i поринув у свою кореспонденцiю.

Максим потупцяв ще хвилю, а тодi пiшов до кабiнету шефа.

Незвичне вiдчуття, що вiн натрапив на щось важливе й одразу його загубив, пiшло слiдом за ним.

– Шеф у себе? – спитав вiн секретарку, намагаючись намацати втрачений слiд, але за спиною прозвучав тихий, ледь чутний голос:

– Для тебе вiн – Олександр Вадимович.

І шеф власною персоною, тихо, наче мисливець, увiйшов до свого кабiнету. Секретарка чомусь зблiдла.

– Довго я на тебе чекатиму? – почулося з глибини кабiнету.

Максим увiйшов слiдом. Масивнi дверi захряснулися за ним.

– А тепер сiдай i говори. – Шеф сiв у свое крiсло, погойдуючись в ньому iз боку в бiк. – Що ви замислили разом iз Лускувцем? Чому вiн так настирливо радив взяти тебе на роботу? Якi схеми ви розробляли? Хтось працюе з того боку паркану, i я досi не можу схопити злодюжку, який краде медикаменти з мого складу. Нема Лускувця, i ти влаштувався сюди, щоб знайти йому замiну? Якщо крадiжки припиняться, я знатиму, хто винен. Тому тобi краще розповiсти менi зараз, поки я хочу слухати. Бо потiм благатимеш, щоб тобi дали слово…

Усе це вiн говорив тихим, заколисливим тоном. Пiсля великоi порцii солянки в забiгайлiвцi при трасi Максим вiдчув, як розслабляеться i потрапляе в тенета цього голосу, як прагне довiритися йому i розповiсти все-все, не криючись…

Фiрма в шоцi, Максе…

Максим здригнувся. Голос Лешека прозвучав так виразно, наче той власною персоною сидiв на краечку цього величезного столу i усмiхався. Вiн часто усмiхався, насолоджуючись життям, а не його замiнниками…

Може, й справдi нiхто вiд тебе, Лешеку, такого не чекав? А отже, тi, хто винен у твоiй смертi, теж такого не чекали. А це означае…

Максим рiзкими рухами потер очi. Трохи розвиднилося. Трохи.

– Я ще не всiх опитав. Увечерi ви отримаете звiт. А тепер… пiдпишiть, будь ласка, заяву, бо iнакше, кажуть, що не приймуть мене до вас на роботу…

Директор примружив очi й висунув навмання одну iз шухляд.

– Я лягаю спати до дванадцятоi, тому краще тобi вкластися в цi термiни.

– Як скажете…




7


Олександр залишився сам. Його називали на фiрмi великим манiпулятором. А ось цей, малий i недосвiдчений, чомусь не пiддавався на його манiпуляцii…

Чому?

Вiн заклав руки за голову i, похитуючись у крiслi, задумався.

Як гарно все починалося. Тодi, давно.

Дев’яностi роки були часом злиднiв, розвалу всього, що набудували за сiмдесят два роки, але також i часом нових можливостей. Ще на другому курсi фармацевтичного факультету Олександр Кондур зрозумiв, що якщо не вiн, то хто? І закрутилося!

Разом iз двома своiми друзями-сусiдами по гуртожитку медичного iнституту вiн органiзував доставку медикаментiв у аптеки, щоб мати грошi на студентське життя. А за два роки вони вже заснували мале приватне пiдприемство «Конвалiя», бо справи несподiвано пiшли вгору. Тодi вони були лише одним iз багатьох малих постачальникiв лiкiв у аптеки, вклали у цей бiзнес усе, що мали, а мали вони небагато, аж вчасно нагодилася криза 98-го року i багато iхнiх конкурентiв зникли у вирi часу. А iхнi прибутки зростали.

Олександр узяв на себе управлiння фiнансами й контакти з виробниками, а партнери – комерцiйнi операцii та логiстику.

Аж тут один зi спiввласникiв почав вести переговори з iнвесторами за спиною iнших. Отодi вперше i проявилися нюх i хватка Олександра Кондура, що безжально викреслив зрадника зi свого життя i з життя фiрми. Частину територii першого складу довелося здавати в оренду, але вони втрималися i навiть наростили товарообсяг.

Фармдистрибуцiя на початку нульових вимагала новоi iнфраструктури, щоб мати багато товару, але при цьому скоротити логiстичнi витрати, а це, у свою чергу, вимагало вiдкриття нових складiв, а отже – значних капiталовкладень, яких друзi не ма

Сторінка 18

и. Довелося залучати iнвесторiв.

Цей перiод свого життя Олександр не любив згадувати, пошуки iнвесторiв для «провiнцiйноi» фiрми заводили його в такi хащi, що вiн молився, аби вийти з них живим, але в тому плаваннi з акулами викристалiзувався його характер. І коли врештi-решт одна европейська фiнансова структура придбала у них третину акцiй – вiн вiдчув себе справжнiм вовком фармбiзнесу i з того часу вже не скидав обертiв…

Зателефонувала дружина. Спитала, чи чекати його на обiд. Мабуть, знайшла розбитий глюкометр. І прикидала, чого вiд нього ще чекати….

– Буду, обов’язково буду, – майже радiсно вiдповiв Олександр i приготував собi чергову дозу iнсулiну «Лантус» фiрми «Санофi» у шприц-ручцi. Дружина здивувалася. Вiн посмiхнувся. Спогади про минуле завжди дiяли на нього заспокiйливо.

Перед виходом поглянув на порожне крiсло для прохачiв.

Той не потрапляе на гачок манiпулятора, хто сам пережив таке, що словами його не залякати…

Або…

Тихо причинив за собою дверi й кивнув Алiсi, мовляв, розслабся. Алiса теж здивувалася, аж олiвець випав у неi з рук.

Або сам непоганий манiпулятор. Навчений цього з дитинства…




8


Алiса витягнула з сумочки – дорогоi, мiж iншим, не те, що в iнших! – пудреницю i провела пензликом по вилицях.

Непогано дiбраний тон, гарна текстура, зморшки добре маскуе, але… Щось вiдбуваеться на фiрмi. Щось, що псуе iй нерви, а цього не запудриш навiть дорогою косметикою!

От i шеф бiгае, наче ошпарений. Нi, вiн ходить, як завжди, спокiйний, наче лев, але ж вона бачить: щось гризе його зсередини. Хоч би не помер передчасно вiд тих гризот, поки вона собi життя нормальне не облаштуе! Хоча… Може, новий шеф не буде таким скнарою?..

Алiса захлопнула пудреницю, кинула ii разом iз пензликом – дорогоi, мiж iншим, фiрми, а не ейвонiвського розливу, як у iнших, – до сумочки i пiдвелася з-за столу.

Хай там як, а звикати – якщо щось – до нового шефа важко, коли тут усе налагоджено i працюе без збоiв. Поки що.

Обiдня перерва давно минула, до закiнчення робочого дня далекувато, отож треба пройтися до бухгалтерii, там е спецiально навченi люди, якi знають усе про всiх. Час розпитати про молодика, який причепився до шефа i чогось вiд нього хоче.

Може, шантажист який?

Секретарка пошукала очима на столi аркуш, який шеф пiдписав i який мали забрати працiвники бухгалтерii. У неi тепер з’явився привiд вийти за дверi. Аркуш до бухгалтерii вона принесе власноручно.

Вирiшено. Заодно сумочку свою вигуляе, iнакше навiщо вона такi бабки за неi вiдгрохала? Щоб у столi валялася?




9


Юра дав Максимовi завдання набрати по телефону невеличку аптеку в Береговому, яка лояльно ставилася до новеньких i терпляче чекала, поки вони знайдуть назву необхiдного препарату в базi даних i внесуть його в накладну.

Максим бавився з нею майже до завершення робочого дня. Офiс гудiв, веселився… витягувався i сплющувався перед його очима, а третя кава була занадто солодкою, щоб вiн мiг допити ii до кiнця. Дiвчата постаралися. Катя чи Надя – вiн ще не запам’ятав, хто е хто…

– Слухай, Максе…

– Я Максим! – несподiвано рiзко вiдповiв хлопець своему менеджеру.

Максом його називав Лешек. А сьогоднi – парастас, завтра – похорон.

– Ну добре, Максиме, бери цю фiгню i неси на склад. Спитаеш старшого по змiнi, скажеш з «Арнiки» привезли, пересорт. Але бiгом, бо ще е кiлька аптек, якi чекають не дочекаються твого дзвiнка!

Максим взяв баночку кардiомагнiлу i пiшов на склад. Там вiн уже якось був, i це його не потiшило.

Цього разу на складi було спокiйнiше. У великому ангарi лише час вiд часу проходив хтось у синiй спецiвцi, навiть не дивлячись на новенького. І протяги гуляли помiж залами i поверхами…

За скляною перегородкою сидiв давненько не голений чоловiк i щось черкав. Час вiд часу вiн оголошував у гучномовець кому, куди i що слiд принести й знову черкав.

– Привiт! Ви тут старший?

– Я тут керiвник змiни, а старший, куди пошлють, ходить, куди послали! – нервово вiдповiв бородач, голос мав неприемний, гугнявий. – Що треба?

– Помiняти. Пересорт. З «Арнiки», – Максим ледве згадав, що йому казав Юра. Бо думав зовсiм про iнше. – Це тут Олексiй працював?

Керiвник змiни закашлявся. Не дивно, холодно тут було страшенно.

– А ти хто йому? – засвердлив Максима чорними очима.

– Брат.

Однiею брехнею бiльше, однiею менше…

– Брат? Вiн не казав, що в нього е брат…

– Бо ми посварилися. Ще рiк тому. У п’ятницю вiн сказав шефу, щоб узяв мене на роботу сюди, а у понедiлок… у понедiлок його вже не стало…

– Бо дурний був! Усiм усе дозволяв. У нього на змiнi робилося хтозна-що.

– Тодi чому його не вигнали?

– Бо вигiдно було тримати. Списати могли все, що… – керiвник змiни знову закашлявся i зиркнув на кардiомагнiл. – Поклади. Скажеш Юрi, що обмiняемо.

– Що списати?

– Нi, списувати не будемо, обмiняемо… Увага! Натрiю хлорид з бе-три на Чернiвцi! Десять флаконiв! Шумахер чекати не любить, тому покваптеся!.. Ти чого ще тут?

– Шумахер – це прiзвище чи

Сторінка 19

прiзвисько?

– Шумахер – це наш водiй. А Олексiй… був би живий, якби вчасно звiдси пiшов. Але я тобi нiчого не казав…

Максим вийшов на свiже повiтря, але легше вiд того не стало.

Слова змiнного засiли йому в головi й не хотiли звiдти вилазити.

Що ж ти наробив, Лешеку? Чому ж ти менi не зателефонував?

І привидiлося Максиму, що там, на складi, за скляною перегородкою, сидить його найкращий друг: Не хотiв тебе вплутувати…

Так я давно вже вплутаний, Лешеку!

А той тiльки винувато усмiхаеться…




10


Олександр вiдкрив пошту. У роздiлi «вхiднi» нових листiв не було. Хоча наближалася дванадцята година ночi i лист мав надiйти. Інакше стажер вилетить iз його фiрми зi швидкiстю кулi.

Профспiлки на тебе немае…

Олександр скривився, згадавши, як кiлька рокiв тому його найкращi менеджери, в яких вiн вклав стiльки сил i грошей (iхнiх зарплат вистачило б йому на кiлька рокiв безбiдного iснування), раптом заговорили помiж собою про створення профспiлки.

Невдячнi…

Вiн негайно викликав iх до себе (стукачiв завжди вистачало, як же без них?) i довго говорив з ними. Олександр перевершив самого себе. У результатi менеджери вийшли вiд нього з новими, значно вищими, посадами у трудових книжках i з твердим переконанням, що краще сидiти тихенько i не баламутити народ. Бо то – його фiрма, i вiн тут – цар i бог!

Потiм Олександровi донесли, що десь у курилцi його назвали великим манiпулятором. Наступного дня вiн заборонив курилки на територii фiрми пiд страхом смертноi кари.

Краще бути манiпулятором, анiж дозволити, щоб робочий клас пхав носа, куди не просять. Менеджери наче зрозумiли його, а за пару рокiв звiльнилися один за одним. А це найкращi!

Ну i нехай! Зрадники…

Олександр згадав, як обiцяв собi зв’язатися з iхнiми теперiшнiми роботодавцями i попсувати репутацiю своiх колишнiх працiвникiв. Але так i не зробив цього.

Десь у глибинi душi вiн пишався своiми менеджерами, бо пiсля його школи вони на будь-якiй роботi будуть неперевершеними. Недаремно вiн вклав у них так багато!

Але любовi так i не отримав взамiн.

На душi було кепсько. І очiкуваний лист не дав полегшення.

«Доброго вечора! Перепрошую, що не написав ранiше, – я був на парастасi, а вас не побачив…»

Ти ще мене звинувачувати будеш, молокосос!..

«…На гуртi менi сподобалося!..»

Ще б пак! Ледарi! Треба платити iм менше, щоб вони бiльше працювали!

«…Особливо сподобався мiй менеджер Юра, видно, що фахiвець i людина хороша…»

Якщо це все, на що ти здатен, то завтра тебе тут не буде!

«…А от Антон Васильович трохи смикався, якийсь невпевнений менi видався, наче хотiв свiй авторитет показати серед пiдлеглих, а показувати не було чого…»

А це вже цiкавiше…

«…Коли я спитав у нього про парастас i похорон Олексiя i чи пiде хтось iз гурту, вiн зробив вигляд, що не розчув, i я мусив повторити запитання…»

Стара звичка: перепитати, щоб мати час придумати вiдповiдь.

«…Костянтин Богданович здивував мене тим, що прийшов у тому самому одязi, що й у понедiлок, а в офiс, кажуть, не комiльфо ходити два днi поспiль в одному строi…»

Ти диви, який спостережливий!

«…Його помiчниця Анжела, здаеться, накидала оком на Олексiя, тому дуже здивувалася, що у нього на фiрмi була дiвчина…»

Що ж тут дивного, нормальний пацан!

«…До речi, його дiвчина зараз на лiкарняному, на парастасi ii не було, тому планую побачитися з нею завтра на похоронi. Кажуть, трохи ненормальна. Цiкаво буде познайомитися…»

А iм’я? Ім’я, iдiот!

«…І ще одна бiлявка у вас е, схожа на тигрицю…»

Ілона, гм… у кожного своi асоцiацii…

«…Вона, здаеться, хотiла менi щось розповiсти, але завадив охоронець…»

Конкретнiше, бовдуре!

«…Вона щось знае. Спробую поговорити завтра. Бувайте».

Та-ак, ввiчливостi тебе нiхто не вчив, як я бачу, ну нiчого, цей недолiк ми виправимо!

Олександр вiдкинувся на спинку крiсла.

Його дiм знаходився на територii фiрми i вiн мав можливiсть тримати руку на ii пульсi цiлодобово. Але його пульс останнiм часом давав збоi.

Олександр вiдкрив записника i торкнувся паперу золотим пером: Пiдозрюваний № 2: головний юрист фiрми «Конвалiя» Костянтин Богданович Дудай. Круглолиций, в окулярах, зразковий сiм’янин, родич по батьковiй лiнii. Але це нiчого не мiняло.

Навпаки…

Вiн поглянув на монiтор, перш нiж вимкнути комп.

Боронь тебе Боже збрехати менi… Боронь Боже…




11


Олеся бiгла i бiгла карпатським лiсом, але орк не вiдставав. Раптом лiс розступився, вона спiткнулася i впала навколiшки. Намацавши перед собою рейку, вiдчула, як вона двигтить. Десь по цiй рейцi рухався потяг. Десь зовсiм поруч.

Позаду почувся войовничий вигук.

– Попалася, с…ка!

Олесю, що повiльно озирнулася, умить заслiпив лiхтарик. Дiвчина пiдняла вiльну руку, щоб захиститися вiд свiтла.

– А ти швидко бiгаеш! – мовила якомога спокiйнiше, але голосно.

Орк цього не чекав. Зупинився, важко дихаючи. У руцi тримав шампур, з якого скрапувала на землю кров.

За хвилину:

– Ха! А ти думала, шо втечеш? – сп

Сторінка 20

тав, вставляючи для зв’язки слiв недрукованi вирази.

– Думала, але помилилася, – так само спокiйно i голосно.

– Ти знаеш, що я з тобою зараз зроблю?

– Розкажи менi.

І знову ступор. Темрява довкола та обриси великоi темноi фiгури, з якоi ллеться свiтло, нагадали iй дитинство, коли Олеся з татом дивилася в кiнотеатрi фiльм про iнопланетян, тремтячи вiд страху. Рiзниця полягала в тому, що зараз ефект присутностi був приголомшливий.

І ще… Через те свiтло вона нiяк не могла розгледiти його обличчя.

– Швидше розказуй, бо не встигнеш… – поквапила орка, вказуючи рукою йому за спину.

Пiд впливом наркотикiв реакцiя у нього була, м’яко кажучи, млява. Величезний снiп свiтла за спиною орка щомитi поглинав усе бiльше простору довкола, наближаючись стрiмко й безжалiсно, i тiльки коли оглушливий гудок потяга розметав тишу Карпат на цурки, ii переслiдувач обернувся.

Олеся рвонула з мiсця, сподiваючись встигнути, але марно. Темрява накрила ii з головою…



…Олеся вiдкинула ковдру i втупилась у стелю.

Тiнь вiд абажура химерно похитала трьома головами. Автiвка з увiмкнутими фарами поiхала далi, а ii дракон залишився.

Спати дiвчина бiльше не могла. Лежачи на лiжку в кiмнатi на четвертому поверсi по вулицi Угорськiй, вона сповзала в чорне урвище, на днi якого отаборилися чудовиська з карпатських гiр, взявши ii душу в заручники.

І найгiрше те, що вони не з’явилися там нiзвiдки. Це вона власноруч привезла iх iз собою в багажi зi спогадiв, поселила у власнiй головi i ковтала снодiйне, вперто не звертаючи на них увагу весь цей рiк.

Аж поки вони не змiцнiли й не почали iй мстити.

Вона пiдвелася на лiктi, простягнула руку й намацала шухляду в прилiжковiй тумбочцi. Долоня одразу змокрiла.

Почекавши, поки кiмната зупинить свiй танок, дiвчина висунула шухляду i навмання витягла звiдти коробочку зi снодiйним. Звично, нiби все життя тiльки тим i займалася.

Зараз мине…

Усi своi колишнi обiцянки вiдiгнала подалi. Увiмкнувши бра, помiтила пiвлiтрову пляшку кока-коли на тумбочцi й слабо втiшилася, що не треба йти на кухню по воду. Вiдкрутила кришечку.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Видай такi дози (лат.) – Тут i далi прим. авт.




2


Рантка (дiал.) – побачення.


Поділитися в соц. мережах: