Сторінка 1

Меч Сагайдачного
Вiктор Вальд


Величною та кривавою була перемога козакiв у битвi пiд Хотинським замком. Тодi поранили славного гетьмана Сагайдачного. На знак пошани, на честь великого подвигу вiн отримав з рук польського королевича Владислава меч. Та зброя стала символом козацькоi хоробростi й вiльностi, на неi полюють вороги козацтва. Та ось релiквiю викрадено – i юний Іван Сiрко разом iз кiлькома вiдчайдухами, «званими» i випадковими, вирушае в небезпечнi пригоди, щоб зрештою опинитися в самому серцi Османськоi iмперii – султанському палацi в Стамбулi. Серед ворогiв вони зустрiнуть друзiв. Серед вiдчаю знайдуть вiдвагу. А ще того, хто, за передбаченнями Сагайдачного, невдовзi стане дуже важливим для всiеi Украiни…





Виктор Вальд

Меч Сагайдачного













Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



Дизайнер обкладинки Алiна Белякова



© Михайлов В., 2018

© Depositphotos.com / Irochka, jackmalipan, maksymholovinov, liyavihola, обкладинка, 2019

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2019


* * *


Присвячую моiй дружинi Свiтланi Мазаловiй


Автор щиро вдячний Вiкторii Новицькiй за допомогу в написаннi роману







Пролог


– Славно килима[1 - Вiд перського «гилим» – грубо зроблена ковдра. (Тут i далi прим. автора.)] розкачували! На такому вiк вiкувати та меди куштувати! Уклiн вам, браття, вiд серця, душi й розуму.

– І тобi, брате Сагайдо, уклiн вiд небес до землi.

Побачивши крокiв за десять двох споряджених коней, Сагайда вiдчув, як неприемний холодок пробiг по спинi. То звичний знак, а зовсiм не передранкова свiжiсть.

Та й не охолола за нiч земля. Тiльки дихати стало спокiйнiше. Бо ж за день добряче на сонечку напарилася. Хоча й пiдняла на свiй захист трави буйнi, високi й соковитi, щедро вкрила листям лiси, дiброви й сади, напоiла прохолодою пiдземних джерел рiчки й озера, – та вдень годi iй урятуватися вiд сонця на пiвнеба. Це при тому, що небесне свiтило ще в повну силу не увiйшло – щойно тiльки звiльнилося вiд морозних обiймiв i почало тiшити всяку живнiсть. А спостерiгши ту радiсть, iще жаркiше задихало. Скоро вже розпечеться так, що люди й тварини аж прокльони йому посилатимуть. І тодi соромно стане сонечку – i знову почне воно шукати обiймiв морозних.

Та до розпеченого лiта ще не близько. Ще помилу?е око зелень тисячами своiх вiдтiнкiв, солодкi аромати змусять завмерти, а нiжнiсть листяного шепоту розслабить до сльози.

А вночi не зелень – то джгути, нитки та краплi почорнiлого срiбла зi смарагдовими мазками. Аж свiтяться вони в трав’яному килимi, а над колом тим i далi – стiна гнучкого срiбла, що до кожного вiтерцю прислухаеться. І вiтерець тонко срiблом спiвае. А як же йнакше, коли повний мiсяць пануе!

Прошепотiв добре слово до коня свого Сагайда, поцiлував у змилену вiд довгого бiгу морду й так i залишив його в травах при повнiй збруi.

Не обнялися брати. Не той статут у них. Пiдмостивши ноги в чоботях сап’янових, сiли в коло. Близько – так, щоб руку простягти. Набили люльки тютюном iз травами запашними. Запалили вiд жаринки, що по колу братньому пройшлася. Скiльки годиться помовчали – але не для того зiбралися.

– Скажу я, брати.

– Кажи, брате Кужелю. Поки немае з нами брата Хора, твое слово старше, – з повагою схилив голову Сагайда.

Так само вчинив i третiй брат.

Помовчав брат Кужель як годиться, вибив згаслу люльку на широку долоню, злизав усю ту смакоту й заговорив, похитуючись:

– Прийшли до мого бурдюга[2 - Землянка.] в Дикому полi гостi непроханi. Спочатку лисиця наймудрiша, столiтня, а за нею вовк-сiромаха, що й на мiсцi не встоiть, нiби його земля пече. А потiм ворон-розумака на плече опустився. А ще орел-степовик, що вiтер обганяе, нiби цвяхом прибитий, над головою завис. І повiдомили вони менi новину, яка серце втiшила, але розум засмутила. Водиш ти, брате Сагайдо, людей вiльних, вiдважних у походи далекi, навiть до берегiв султанських. То справа потрiбна. А як без доброго сiряка?[3 - Здобич.] Без нього нiяк. Навiть зиму не побореш. То справа славна. Вiйськова звитяга жила, живе i житиме. Так нам заповiдано. Тому i радiю.

Замовк брат Кужель. Став люльку набивати. За тютюнову роботу взялися i брати. Але не запалив свою люльку брат Кужель. Покректав столiтнiм крехом та й продовжив:

– Скажу я, брати.

– Кажи, брате Кужелю, що твiй розум засмучуе? – знову запропонував брат Сагайда голосом осiлим, настороженим.

– Казали гостi моi непроханi, що смерть-бабера надто вже веселою стала. Збирае врожаi небаченi з ланiв кривавих, бойових. А все вiд того, що багацько з’явилося смiливцiв веселих. Та то таке. Але смiливцi тi вмiлi. На сотню з шаблею кидаються, а на десяток iз голими руками йдуть. А ще стрiляють так густо i влучно, що рядами ворогiв своiх кладуть. І думаеться менi, що науку ту не з роками й поход

Сторінка 2

ми вони накопичують, а ii передають iм iз щедрiстю неймовiрною тi, кому таемне дозволено. І тепер не допомогою оте таемне стало людям ратним, а зброею звичною. Немае наразi у багатьох страху й священного трепету перед знаннями стародавнiми. Добре те чи погано – та ось, думаеться, для чого зiбрав нас брат наш старший Хор у нiч святих таiнств, що зветься тепер Юра[4 - Святий день у народному календарi слов’ян, що припадае на 23 квiтня (6 травня).].

– Дозвольте менi слово мовити, братове.

– Кажи, брате Дого, – з повагою схилив голову Сагайда.

Брат Кужель трохи забарився, але також iз повагою схилив голову.

– Прийшов я до солодкоi води напитися i коня напоiти. Бачу: сидить на каменi бiля берега баба – на вид жахлива, з довгим розпущеним свiтлим волоссям. І груди в неi довгi-довгi, та ще за спину вона iх закидае. Пам’ятаю: був я молодим, i вона була доброю до мене. Боги юрт нагородили ii родючими землями. Дбала вона про родини й про стада незлiченнi. Нiхто на полювання не виiжджав, не зробивши iй пожертву. І ось йду, а пiдiйти не можу. Знаю, це албасти? – злий демон, i ступнi тепер у неi, як у птицi. Пiдняла вона руку i не пустила мене нi до себе, нi до води. Прошепотiла з гiркотою: «Пам’ятаю тебе i пам’ятаю нашi обiйми. Я чекала тебе i задрiмала на пiску бiля бережка. Спала й не помiтила, як iз пiвночi прийшла червона вода – густа, iз запахом кровi. З тоi пiвночi, куди пiшов ти. Тепер ти iнший, i я iнша. Юною спокусницею я заманюю парубкiв. Тягну на дно, а потiм з’iдаю. Всяк стане iншим, скупавшись у кровi».

Зiтхнув брат Дога й з гiркотою додав:

– Якими стануть тi, що безмiрно в кров занурюються? Завжди сiклися й завзятiсть свою показували. Але намагалися бiльше в полон на викуп i обмiн брати. А зараз? Сiчуться шаблями гострими, поки весь чамбул[5 - Чамбул – кiнний загiн.] не вирiжуть. Нема кому повернутися i розповiсти про те, з яким вiдважним i хоробрим воiнством довелося в Дикому полi зiйтися. І рiк вiд року все запеклiшими й злiшими стають воiни. А найсумнiше те, що до лютi тiеi докладаеться мистецтво таемне, в усi вiки заборонене для всiх, кому те не сказано!

Задимiли люльки солодко – для думки i тiла втiха. А коли дмухнули по останньому разу, озвався Сагайда:

– А дозвольте й менi слово взяти, братове.

– Кажи, брате Сагайдо, – зiтхнув брат Кужель. Повiльно, з натугою голову схилив.

– Кажи, брате Сагайдо, – пiсля довгого мовчання схилив за статутом голову i брат Дога.

– Пробiгав мiй шлях по степу широкому, безмежному i сумному. Вiд могили до могили вiковоi, що височiють над рiвниною. І немае тим могилам числа, як i тим оберiгачам землi нашоi, що до часу впокоiлися пiд курганами, якi брати над ними звели. І бачив я бабу кам’яну на головi могильнiй, яку час, вiтер i дощi нещадно завiяли. Вклонивсь як годиться й заповiдано пращурами – i готовий був шлях далi тримати. Тiльки бачу: сльози кривавi з ямок очних у баби тiеi з’явилися. І повернулася вона проти вiтру Коронного – i ряснiшими стали сльози. Тож, дивуючись, я за ликом ii коня пустив. І бачив, як дмухнув вiтер Московит, сльозу червону вибиваючи. Повернулася знову баба – та вiд Кримчака слiзьми кривавими геть залилася. Рятуватися стала й знову обличчя свое кам’яне повернула – та вiд Турчака аж струмки кривавi забили. Отак вiд жодного вiтру вберегтися iй не випало. З усiх бокiв вiтри дмуть кривавi, дужi, без жалю й пощади. І не витримала та баба кам’яна – скотилася з могили високоi, та просто пiд копита мого коня. Нiчого не виявляла, нiчого не просила. Камiнь е камiнь. Тiльки плаче камiнь той сльозами землi нашоi. А вони е кров людська. То нагадування нам, захисникам землi цiеi: звiдки ми вийшли, звiдки знання своi винесли, туди й повернемося вiдповiдь давати.

Годилося помовчати, але не витримав брат Сагайда. Пiдвищив голос i продовжив:

– Немае землi кращоi вiд нашоi. І через це ворог з усiх бокiв i в усi вiки вiйною йшов на неi. Було й таке: прийшов iз вiйськом незлiченним з рiвнин перських цар Дарiй. І зустрiли те вiйсько п’ятеро посвячених. Стояли вони кожен на двох конях. І було в них по два мечi в кожнiй руцi. І прорубалися крiзь вiйсько незлiченне вороже. А потiм повернулися й знову пройшли, як розпечений нiж крiзь масло. І не було на них жодноi рани. Вороги добре це бачили, адже були тi п’ятеро оголенi по пояс. І тiкало в страху вiйсько Дарiя аж до самих своiх перських рiвнин…

– І те заповiдано нам, i те наше вiйськове… таемне! – сердито засопiв брат Кужель. Уперше на пам’ятi Сагайди брат перебив брата.

Смикнув пiдковами вусiв Сагайда. Прикрив очi, затамував подих. А за мить очi його й уста вiдкрилися.

– Давно то було. Ох i давно. Кулi та ядра тепер зустрiчають лицарiв вiдважних. Так влучно й густо, що й не завжди можна ухилитися вiд того вогняного бою. І виходять на шабельну роботу не просто ворожi воiни, а шабельники вмiлi, й готуються до рубки змалечку. Багато iх у землях бусурманських. А зараз iще бiльше стало. І пишаються вони не тим, кого вбили, а тим, скiлькох убили! І те страшно й сумно. А ще ск

Сторінка 3

жу, що вiйська ворогiв наших iншими стали. Стрiй, крок, залп… Це вже фортецi… І не тi, що в землю вросли, а тi, що рухаються й наступають! Іншi часи та iнша вiйна. Вiйна не молодцiв-одинакiв, а густих пiхотних шеренг i кавалерiйськоi лави. А без слова i науки такого не створиш. Зараз усе добре, що нас змiцнить. У тому числi й таемне… Якщо розмислити… Насуваються часи страшнi. Загинуть козаки, i земля наша спорожнiе. Тодi таемне нiкому й не потрiбним буде.

Вислухали брати i за слово вiдразу взялися.

– Слушно: земля кров’ю плаче. Сам знаеш… – Брат Кужель багатозначно пiдняв вказiвний палець. – Жива баба в сонце плювала! Вiд того i скам’янiла на могильному пагорбi. Зрадили люди вiрi прадiдiв своiх. Іншi закони, iншi молитви iм солодшi. Вiд того й кари жорстокi та частi. На землi живемо i з землi – у землю й ляжемо. І тому захищаемо ii. У тому числi й таемними знаннями, нам заповiданими. А таемнi вони вiд того, що лише обраним вiдомi. Таке слово брата Кужеля!

– Вогонь в осередку – то радiсть i ситiсть людинi. А коли йде вiн степом гуляти та по лiсах стрибати – то горе й розорення всьому люду. Таемне тому й таемне, що таемне. Негоже гаряче вугiлля за спину кидати, бiду накликати. Так сказав брат Дога!

Сагайда повiльно встав i струсив утому з плечей.

– Вашi слова мудрi й пiдкрiпленi заповiтами древнiми. Незламнi у своiй переконаностi й досвiдченостi. Але тi, хто смертi нашоi бажають, iдуть до нас зi своiми таемними i явними знаннями. Йдуть, до кiнця вiдданi своiй вiрi. Закутi в броню, вивченi в строю i з могутнiм порохом у заряджених мушкетах та гарматах. Їм можуть протистояти лише об’еднанi – i землею, i вiрою, i працею. Вiд такого еднання i вiйсько буде непереможним. А якщо допомогти йому ще й таемним… Я знаю, багато залежить вiд слова брата Хора. Вiн скаже свое слово. Погодиться зi мною – i будемо думати, як iще вiйську нашому допомогти. А не погодиться – я муситиму голову схилити. Ось тiльки…

Брат Сагайда обернувся до брата Доги i глянув у вiчi.

– Брат Хор прим’яв траву. Он його торба з припасами i казан мiдний. Там i цеберко з водою свiжою, i навiть дрова у зв’язцi. Чекав вiн нас. Куди пiшов? Навiщо? А якщо хотiв пiти, то сам знаеш – слiдiв не знайти. І травинки не пригне, не притовче. Над землею вiтерцем пройде. А що скаже – то мудрiше вiд нашого. Важливо нам те почути.

Брат Сагайда кивнув i обернувся до брата Кужеля. Той усмiхнувся:

– І в моi очi поглянути бажаеш? Дивись! І менi важливе слово брата Хора. Але вiд свого не вiдступлюся. А слiд брата Хора я шукав. Мiсяць – то наше сонце. І цiеi ночi вiн щедрий. Сакма[6 - Слiди.] кiнськi бачив. Вели вони тiльки сюди. Пiшов брат Хор. Так i е! Слiду його нiкому не знайти, якщо вiн того не бажае.

– Те слушно, брате, що бажав вам в очi поглянути. Але без хитростi. А побачив я в очах ваших язички червонi. З братом Догою яснiше ясного. Дивиться вiн на схiд i бачить перший промiнь сонячний. Око брата Доги радiе сонячному свiтлу. А ось брат Кужель дивиться на захiд. В його очах вiдбиваеться свiтло. Але воно не радуе брата Кужеля. Бо це вiдблиск печалi.

– Авжеж! Печаль! – схопився на ноги брат Дога. – Я вiдчуваю запах горя!

– Так. Горить, – повiльно хитнув головою брат Кужель. – Десь за половину козацькоi милi[7 - Козацька миля – 7,5 км.]. То знак нам. Сумний знак.

– Там, здаеться, i брат наш Хор. Треба поспiшати. Такий день! – застогнав брат Дога. – Думали в росi викупатися та з собою ii взяти. То священна роса. Вона i мертвого пiднiмае.

– Поспiшiмо! – вже з коня вигукнув брат Сагайда.

Сонце превелике червоним павуком уже розпустило променi – щоб, спираючись на цi лапи, пiднятися над землею. Переляканий мiсяць квапливо збирав свое чорне срiбло, й воно стрiмко стоншувалося й тануло, вивiльняючи рiзнобарв’я природи.

Як не хотiлося пустити коней щодуху, та вершники розумно остерiгалися. У густiй травi годi було вгледiти, куди ступають конi. Трiщина в землi, нiрка ховраха, оголений камiнь чи будь-що iнше, що нечистий пiдкладае пiд копита, – i на швидкому бiгу бiда, вилетить iз сiдла вершник. Та ще страшнiше, коли кiнь ногу зламае. Це коли в гонитвi летиш за ворогом по степу – все на Бога сподiваешся.

А коли вiд сильного ворога йдеш, то про це й не думаеш. Та й зараз зберегти коней потрiбно. І так iм важко грудьми розривати склеенi росою трав’янi коси. Та ще й серпанок. Здаеться, i легкий той туманець, але вiд кореня до половини траву ховае.

Чого ж тут сердитися? Хоча й прикро. Конi наразi добрi в братiв. Такi, що один на тисячу. Та ще й хтозна, в яких краях та тисяча на пасовиську жируе.

– А ось i шлях битий! – радiсно вигукнув брат Дога, що йшов першим.

– На Кальник дорога, – враз повеселiшав брат Сагайда. – Тепер i вiтер нас не наздожене.

Скоро долинули до пагорба. Стали, роззирнулися й схмурнiли.

– Тойумлук[8 - Грабiж.], – гнiвно сказав брат Дога.

Дивитися на те страшно. Палають крайнi хати – давнiй i випробуваний спосiб змусити селян спросоння метушитися. І за що хапатися? За скарб домашнiй, за дiточо

Сторінка 4

чи за зброю? Та ще й виття, стогiн, плач жiночий. І чули про таке, та й не раз переживали – однак не кожен козак цьому раду вiдразу дасть.

І все ж дивний якийсь цей грабiж. Не бiгають жiнки вiд хати до хати, не чутно скреготу шабель, не гримлять пострiли. Бути того не може, щоб козаки не билися. І побити iх усiх так скоро не могли розбiйники степовi. Вiдоме це мiсце як Мурафа[9 - Тепер село у Вiнницькiй областi.], сотенне мiстечко брацлавського воеводства, що за версту вiд Кальника. Якими вiдчайдушними, досвiдченими й хоробрими повиннi бути розбiйники, що зважилися в саму гущу козацьку сунутися?

– Он вони, аспидовi дiти! – часто задихав брат Дога.

Та Кужель i Сагайда вже й самi побачили, як на горбок, на пiвдень вiд села, важко пiднявся гурт коней.

– Лише трое степовикiв, – усмiхнувся Сагайда. – Дозвольте, братове, менi ту справу вирiшити.

Кивнули брати. А Дога додав:

– Сам бачиш тi корзини. Помiтять тебе, i потече з них кров ангельська.

– Не помiтять, – знов усмiхнувся Сагайда i пустив коня чвалом, на ходу натягуючи тятиву лука.

Не було тепер куди поспiшати й потреби мучити коней. Повiльно пiд’iхали до крайньоi хати. Димить ще, а вогню не видно. Злизав вiн солом’яну стрiху й бiлi стiни закоптив. На тому й згас у парi водянiй. А баби, молодицi та дiвчатка малi не мають спокою. Тягнуть i тягнуть iз колодязя воду, скоро нею всi стiни й пожитки заллють. Нi голосу, нi плачу. Звичайна селянська робота.

Уже й проiхали комоннi, а тут ураз дiвчинка iх запримiтила. Смикнула за спiдницю старшу бабку. А та, глянувши на чужих, ураз голос пiдняла. За нею завили i всi iншi. Та нумо бiгти хто куди.

– Тьху, сатанинське кодло! – спересердя гаркнув на той бабський вереск брат Кужель.

– А чув ти, брате Дого, як пишаються баби тим, що Бог iх створив iз ребра Адама. А ребро – едина кiстка в чоловiчому тiлi, яка мiцно вигнута. Чоловiк – то е чоловiк! А баба не вдалася. Все не вляжеться вона прямо. Все ii вигинае.

– Бог злiпив бабу з глини. Тодi Бог звався Тенгрi…

– А ось i мiсце славне! – не дослухавши брата Догу, в захватi вигукнув Кужель.

Дiсталися брати майдану в центрi села й замилувалися. В натоптаному мiсцi кров калюжами вiдсвiчувала сонечко. Мiж тими калюжами, а то й у них лежало зо пiвтора десятка скорчених тiл у звичних шатах степових розбiйникiв. Мiж ними конало з пiвдюжини бахматiв – коней степу, надзвичайно витривалих i прудких.

– Славно, славно, – погодився брат Дога i кивнув у бiк козакiв i парубкiв, що наставили на них рушницi. Бiльшiсть iх була спросоння – в спiдньому.

Усмiхнувшись на те, брати повiльно наблизили до них своiх коней.

Із насторогою дивилися на них козаки. Звiсно, заiжджi дiди були сивi i в зморшках. Зi зброi при них тiльки сагайдаки зi стрiлами та шаблi в пiхвах – старих i тертих часом. Та й з одягу тiльки й помiтного, що чоботи з дорогого сап’яну. Решта просто – сорочка й штани з льону домотканого, пояси шкiрянi та люльки за ними. А втiм, хтозна… Вуса вiковi за вуха закладенi. А ще на тих вухах довжелезнi чуприни намотанi. Як годиться, в три пальцi завтовшки. То знак найвищого козацького звання.

Однак… Приходили зi степу вороги з таким самим знаком високоi доблестi та вмiння вiйськового. А отой другий старий племенi татарського – i вилицi, й прищур очей це виказують. Із такими й не знаеш, чи здоров’я бажати, чи мушкетиком[10 - Назва кулi в XVII ст.] привiтати. Ото й мовчать козаки, до болю в долонях рушницi стискаючи.

А чого дiди прийшли? Про те тiльки iм вiдомо.

– Цить! – гаркнув старший iз козакiв. – Хати гасити. А нам козацьку справу робити.

Умить замовкли баби, що набiгли звiдусiль. Неохоче, боком розiйшлися бiду з хат проганяти. А козаки й дiди продовжили у витрiшки спiдлоба грати. І скiльки ще грали – невiдомо. Тiльки з’явився на майданi ще один чужинець на доброму конi. Вiв вiн гурт степових кобил. Через крупи тих конячок ремiнь мiцний перекинуто. На обох кiнцях того ременя кошики плетенi. А з кошикiв по двi голiвки дитячi визирають.

Рев уже в грудях затамували, тiльки слiзнi слiди на щiчках ангельських. Боязко з кошикiв пiднятися. Боязко i голос подати.

Не повернув чужак голови, коли з-поза тинiв, кущiв i з хат знов повибiгали баби й молодицi та виривали з кошикового полону своiх дiтей i онукiв. І знову заголосило село. І за тими сльозами й голосiнням годi щось збагнути.

Пiдвiв чужак здобич свою, десяток коней, до дiдiв i вклонився iм шанобливо. І дiди столiтнi, хоча той i набагато молодший був, iз повагою голови перед ним схилили. Озирнувся вiн до коней: порожнi кошики всi до единого, а жiноцтво все не заспокоюеться.

– Баби! – чи то вибачаючи, чи то вибачаючись, мовив вiн i так щедро усмiхнувся, що у всiх на душi аж потеплiшало.

– А он i чубарий нашого брата Хора, – вказав брат Дога на останнього в гуртi коня чудовоi краси.

Здригнулися козаки з рушницями i, починаючи зi старшого, всi на колiна стали i голови схилили.

За мить оточили козакiв баби, молодицi, дiвки, дiтвора. І теж всi на колiна стали i в ног

Сторінка 5

вклонилися. Потiм хреститися почали, молитви промовляти, а багато хто знову пустив сльозу.

– Яка то мокра справа, – буркнув брат Кужель. – А ти кажеш, брате Дого, що жiнку з глини Боженько вилiпив.

– Так i чоловiкiв iз тiеi-таки глини, – добуваючи з-за пояса люльку, всмiхнувся брат Дога.

– Коня бачимо. А де наш брат, господар того коня? – якомога спокiйнiше запитав брат Кужель.

Старший iз козакiв пiднявся на ноги, вказав рукою напрямок.

– Туди пiшов, поки ми майданували, як дiточок з бiди виручати будемо. Я проведу.

– Самi, – коротко сказав рятiвник янголят.

І пiшли чужинцi за край села, ведучи в поводу коня краси неймовiрноi, мастi чубароi. Надто рiдкiсноi! Бiлого в плямах чорних i з чорно-бiлою гривою. І силою, i вродою, i грацiею чисто барс, а не кiнь.

Про того коня говорили мурафськi козаки тим козакам iз Кальника та сусiднiх сiл, що на допомогу прискакали. А бiльше про господаря коня дивного. Говорили й головами хитали. Бо не бачили такого за роки довгоi i кривавоi служби козацькоi!

Щойно вляглися пiсля лугових забав юр’iвськоi ночi, щойно перший сон побачили, як потягнуло в хатах димом iдким. Насамперед дiточок за порiг виставили. А там iх уже чекали вовки степовi, харцизяки. В’язали швидше, нiж баби снопи хлiбнi. Коли козаки зметикували i за зброю взялися, то так i застигли в безпорадностi.

Не поспiшали розбiйники. Такi не поспiшають. Бувалi!

Зiбралися на майданi, а за стiну кам’яну для них були дiтки козацькi. Почни бiй, i вони вмить малечу перерiжуть. Та й бiй нерiвний видавався. То не простi були харцизяки. А були то татари буджацькi, що юрти своi мали мiж молдавськими та кримськими землями. Воiни знатнi. Кожен iз них козака вартий був, а частiше й двох. Тiльки такi могли пройти степи, де що не байрак, то козак. Пройти i залишитися непомiченими. Тiльки такi могли проникнути в серце земель козацьких, знаючи кожен кущ, кожен ярок, кожне деревце. Йшли не по багатство i полон людський. Ішли старi вовки навчати своiх вовченят справi розбiйнiй. Ішли з кошиками, спецiально в’язаними для дiточок малих. Товар той коштовний, а головне – захистити може вiд усякоi погонi. Який батько зважиться переслiдувати, точно знаючи, що нелюди пустять у хiд ножi? Задля попередження вб’ють одне немовля, i тектиме його кров iз кошика. Немае такого батька, щоб iшов по слiду кривавому, по слiду ангельськоi кровi. Бували випадки, що всю здобич рiзали – i тодi кидалися розбiйники в рiзнi боки. І не всiх вдавалося наздогнати. Дiти степiв розчинялися в безкрайнiй утробi своеi дикоi матерi.

Поки козаки журилися на краю майдану, а нелюди спокiйно утрясали свою здобич, виглянуло краечком сонечко. У тому першому променi з’явився з-за рогу хати древнiй старець. І не помiтили б його нi козаки, нi буджаки, якби не кiнь рiдкiсноi краси i цiнностi превеликоi. Не зсадила татарва старця з коня стрiлою, боячись такого коня подряпати. Здивувалася, що вершник отак сам просто в iхню гущу коня спрямовуе. Так i пустили всередину своеi зграi.

Бачили козаки: злiз повiльно старець iз коня й щось тихо сказав бiсам степовим. А тi на смiх пiдняли. Стали жартома по шапцi його плазом шабель стукати. Тодi пiдняв старець над головою якогось корча чи довбню. Невелика та палиця. Зручно на неi хiба спиратися старому. Та ще собакам погрозити. Але не вовкам, якi в нахабствi та зухвалостi зумiли так глибоко в землi козацькi проникнути.

Сказав щось тим розбiйникам старий iхньою-таки мовою та шапку свою смiшну й зiрвав. Трусонув головою – i звiльнив чуприну до колiн. Пирхнув у вуса довжелезнi та й злетiв так, що ногами двох вершникiв iз сiдла вибив. А потiм пiрнув пiд черево коня. І ще одного, i ще. Конi тi стали валитися з розпоротими животами. Зацiпенiли буджаки, та ненадовго. Зрозумiли, з кого насмiхалися. Кинулися однi коней зi здобиччю вiдводити, iншi в коло проти старця вставати.

Не встигли козаки нi вистрiлити, нi за шаблi взятися. Стояв старий з голови до нiг у кровi. В руках у нього вже були двi шаблi вражi, а бiля нiг – розбiйники порубанi. Всi мертвi, нiхто не стогнав.

Старий кинув тi закривавленi шаблi, пiдняв свого корча й пiшов за село. А козаки так i стояли з ротами вiдкритими, тiльки очима провели старого. Потiм схаменулися i стали думу тримати, як у гонитвi не схибити. Тут i брати старця приспiли. Суворi такi. Й Боженька сподобив одного з них малечу вiд полону врятувати. В ноги iм кланялися – а як iще дякувати, й на думку не спадае. Бо люди тi непростi, з темних часiв. Може, i хреста не носять. А може, вони з дiдiв запорозьких, що столiттями по плавнях сидять та спати не лягають, якщо чорта в карти не обiграють.

Поки старшi козаки димiли носогрiйками[11 - Коротка козацька люлька.] i радились, iншi в колi чекали. Вони першi й побачили, що пiдiйшов до них визволитель малечi.

Дали в коло пройти, шапки поспiшно з голiв зриваючи.

– Про те, що я тут, забудьте, – замiсть привiтання сказав той. – Брат наш старший сказав, що пiде вiд нас. На небеса чи в пекло – не сказав. Тож, козаки, е серед вас м

Сторінка 6

йстри домовину лаштувати? Нехай ii складуть з дощок дубових. Але якщо з цвяхами залiзними, то нехай знають: зубами витягнуть i замiсть них пальцi своi встромлять.

Помовчали козаки, радiючи ранковому свiжому вiтерцю. Студить вiн лоби козацькi, що потом рясно вкрилися. Нарештi осмiлiв сотенний Мурафи, добрий козак Павло Прибитко:

– Хреста теж iз дубка велиш вистругати?

– Хреста? – задумався про щось молодший гiсть. – Так. Хреста дубового. Простого.

І попростував. А потiм зупинився й додав:

– Зберiть нам на тризну наiдкiв якихось. І ще… Нiкому на те дивитися не можна.

І пiшов, голови не пiднiмаючи.

Усiм у селi суворо наказали. Але коли це було, щоб хто за дрiбнотою угледiв.

Заховалися четверо хлопчакiв, козакiв майбутнiх, у виiмцi за кущами. І страшно, ясна рiч, але так цiкаво побачити те, на що навiть старi козаки глянути не смiють. Та й говорити про чужинцiв не можуть. Бо то такi люди, що нiби й люди, але не такi.

І бачили одчайдухи дуб. Не раз пiднiмалися вони на його могутнi гiлки. Тепер i не знають, чи зберуться ще.

Висять на тих гiлках шаблi та сагайдаки козакiв чужих i престрашнючих. Там-таки на вервечинi знак мiдний – сонце з променями, що в народi кужелем зветься. Ще мiшечок шкiряний, що в багатьох степовикiв догою зветься – хатою для талiсманiв. Був iще хрест на шнурi простому.

Їсти хотiлося нестерпно. Тим паче прикро дивитись, як «гостi» уплiтають каплунiв жирних та окости соковитi. Он скiльки добра привiз на возi сотенний, дядько Павло. Зверху на те добро поклав ще якусь рiч – дивну таку. Вибачився за те дядько Павло.

– Я цю ляльку iз земель нiмецьких для дочки моеi молодшенькоi привiз. У будь-якiй бiдi вона iй допомагае. Думае доця, що i в горi вашому великому та лялька допоможе. Мала ще дитинка.

Чужi козаки подивилися на личко фарфорове та й усмiхнулися.

– Мала дитинка, а серце превелике. Як i в народу нашого. Повернеться лялька з дарами. А тим часом нехай побуде, – сказав наймолодший i посадив ляльку на гiлку, що ближче до старого, у якого вiдвага неймовiрна! Така, що тiльки в часи билиннi й була.

Сидить той старий, на дуб спершись, – незрозумiло, живий чи мертвий. Хотiли його брати в шати красивi, що сотенний привiз, переодягнути, а вiн руку проти виставив.

Із iжi нiчого не прийняв, але з руки молодшого брата чарку горiлки випив. А при заходi сонця почали з домовиною поратися та шаблями яму копати.

Страшно i дивно було – сидить людина й дивиться, як iй могилу облаштовують. Живого чи мертвого, все ж обмили, переодягли та в домовину клали. А в густих сутiнках вже й не зрозумiти, i не розгледiти до ладу… Може, й правду бабки древнi казали, що бувае й таке: кладуть небiжчика обличчям униз, а потiм ще й кiлки в спину забивають.

Ось буде про що розповiсти, та дивитися на те моторошно. Вiд того й очi бiльше заплющенi, нiж вiдкритi. А страх такий, що серце в п’ятках – як у барабан стукае. А тут ще за спиною: «Гм-м»!

Обернулася дiтвора i потом холодним вмилась. Отой молодший щойно з могили землю руками викидав, а тепер за iхнiми спинами стоiть!

Коли кiшка на горобчикiв, що в пилюцi купаються, стрибае, то пташки не так скоро розлiтаються, як сюркнули вiд цього «гм-м» старшi хлопцi. Тiльки найменший з досадою на те обернувся i повiльно пiдвiвся. Стоiть i дивиться на страшного чужака, що з ями, як чорт, вистрибнув i враз за спиною з’явився.

Усмiхнувся на те чужинець, а потiм брови зрушив i до лиця хлоп’яти наблизив.

– Хто такий?

– Іван, – насупивши брови, засопiв малюк.

– Ну, здоров будь, брате Іване.

І розсмiявся козак. Глядь – а вже й брати його сивi поруч стоять i смiхом заходяться. Один i каже:

– Та ти подивися! Ба! Його сам сатана в губи поцiлував!

– Так! Брат з ознакою знатною, – погодився молодший iз чужинцiв.

– Який я тобi, дядьку, брат? Ти чужий та ще й старий, – аж засопiв малюк.

– Брат! Брат! Із поверненням, брате Іване!

І Сагайда притиснув до грудей хлопчика. Притиснув мiцно-мiцно…




Роздiл перший


«Завдання мое полягае в тому, щоб описати вiйну, яку вiв Сигiзмунд ІІІ[12 - Сигiзмунд III (20 червня 1566 р. – 30 квiтня 1632 р.) – король польський i великий князь литовський з 27 грудня 1587 р., король шведський з 27 листопада 1592 р. по липень 1599 р., батько Владислава IV.], король польський, iз турецьким султаном Османом. Такоi масштабноi вiйни не бачили нашi сучасники. Вiйна ця вирiзнялась як чисельнiстю армiй, що брали в нiй участь, так i грандiозними до неi приготуваннями, й уславилася непохитною мужнiстю тих, хто вийшов на битву, швидкiстю перемiщень вiйськ i успiшним результатом. Вона заслуговуе на те, щоб стати вiдомою навiть у вiддалених краiнах i щоб пам’ять про неi збереглася для вiддаленого потомства. Хоч вiйна й тривала короткий час i армiя наша не в повному складi боролася з силами, зiбраними в трьох частинах свiту, та все-таки вiдстояла iнтереси всього християнства, а Хотин[13 - Мiсто, нинi в Чернiвецькiй областi.], славний у давнину, знов уславився…»

Саме таким i мае бути початок

Сторінка 7

величноi оповiдi. Адже в нiй викладена iсторична подiя першочерговоi ваги. Не лише для полякiв, а й для всiх християнських народiв Європи, долi яких вирiшувалися на полях хотинських[14 - Битва вiйська Речi Посполитоi пiд командуванням великого гетьмана литовського Яна Кароля Ходкевича (в тому числi Вiйська Запорозького пiд командуванням гетьмана Петра Сагайдачного) з вiйськом Османськоi iмперii пiд командуванням султана Османа II, яка тривала з 2 вересня по 9 жовтня 1621 року.]. Вiйськова потуга Туреччини, неймовiрна за Селiма Грiзного i Сулеймана Пишного, ще не зустрiчала супротивника, який був би в змозi гiдно помiрятися силами. А тим паче завдати поразки доти непереможним османам i змусити iх пiдписати мирну угоду на вигiдних християнам умовах!

У процесi пiдготовки й пiдписання цього вкрай важливого документа взяв активну участь i вiн – комiсар[15 - Призначенi сеймом для супроводу армii комiсари завiдували фiнансами, брали участь у засiданнях вiйськовоi ради, були присутнi на прийомi гетьманом послiв i самi виконували посольськi обов’язки.] вiйська Речi Посполитоi Якуб Собеський. І хто, як не вiн, учасник битви i батальний дипломат (якому були вiдкритi таемнi мотиви дiй), може достовiрно й неупереджено викласти перебiг визначноi iсторичноi подii – битви пiд фортецею Хотин.

Безумовно, заздрiсники плiткуватимуть за чашею вина, буцiмто записки Якуба Собеського занадто пишномовнi й риторичнi. Вiн наслiдуе римських iсторикiв, а за взiрець обрав Саллюстiя[16 - Гай Саллюстiй (86 до Р.Х. – 35 до Р.Х.) був одним iз перших римських iсторикiв, який уводив у своi трактати розгорнутi монологи головних героiв, покликанi вiдобразити особливостi iхнього характеру та полiтичноi орiентацii.]. Його праця обтяжена надмiрними подробицями, i в нiй занадто багато уваги придiлено козацькому ватажковi Конашевичу i його загонам.

Однак освiченим людям – таким, як сам Якуб Собеський, – сподобаеться виклад. А щодо гетьмана Петра Конашевича, прозваного козаками Сагайдачним[17 - Сагайдак – шкiряна сумка або дерев’яний футляр для стрiл.] за неймовiрну майстернiсть стрiльби з лука, то тут королю, сейму й шляхетству слiд добряче задуматися i вжити вiдповiдних заходiв, доки ще не занадто пiзно.

Ось, примiром…

Якуб Собеський пошукав серед аркушiв. Ага, он воно, його рукою писане:

«…Хвилювання, що виникли серед вiйська, на кiлька днiв вiдстрочили переправу через Днiстер. Жовнiри[18 - Польська наймана пiхота, солдати.] натовпами оточували намети старшин i турбували гетьманiв наполегливими вимогами. Тут чувся гнiв, там скарга, тут прохання, там погроза. Давалася взнаки розбещенiсть i вiдсутнiсть дисциплiни; розпорядження гетьманiв залишалися невиконанi; всi нарiвнi – новобранцi й ветерани, тубiльцi й iноземцi, звичайнi найманцi й шляхтичi, кiннi та пiшi – навперебiй волали, що не мають нi грошей, нi iжi, що пiддаються великим небезпекам без будь-якоi винагороди, що ворог загрожуе, а пiдкрiплення запiзнюеться…»

І це перед битвою, яка повинна вирiшити долю Вiтчизни! А з яким серцем довелося йти на пiдписання мирного договору пiсля того, як битва закiнчилася!

Ось цi гiркi слова:

«…Вождi, звiсно, дивилися з великим сумом на те, як погiршуеться настрiй вiйська, i вживали всiх зусиль для того, щоб перешкодити дезертирству. Навмисно зволiкали з лагодженням моста, волiючи навiть у такий невигiдний для вiйська спосiб покласти край ганебнiй втечi. Чимало шляхтичiв, що належали до поважних родин, ховалися на возах мiж провiантом; iх витягали з цих прихисткiв i напоказ вели табором як таких, що ганьблять свое вiйсько. Імена осiб, що зганьбили себе боягузтвом, записали в публiчнi акти для повчання нащадкам, майно iхне конфiсковувалося…»

Якби не ця ганьба, договiр мав би бiльш вигiднi для Речi Посполитоi параграфи. Адже здобули перемогу – проте все ще тряслися душеньки багатьох шляхтичiв за свое життя. Хотiлося iм бiгти у своi маетки, пити й вихвалятися, i зовсiм не хотiлося довести справу до кiнця в iм’я Вiтчизни – стояти мiцно, грiзно нависати над уже зломленим супротивником.

Дякувати Господу, що Конашевич не став збирати свiй козацький табiр i дочекався того часу, коли турки не повернули назад. Почали б збиратися козаки в своi мiстечка та в днiпровськi очерети – й усе! Вмить розбiглися б захисники Речi Посполитоi – а там нi грошей, нi слiв не вистачило б для того, щоб зiбрати бодай невеличке вiйсько. І це при тому, що польське шляхетство на ратному полi стояло за своi привiлеi, землi, багатства. А за що боролися тi, кого шляхта прикро iменувала «своiми холопами» й «бидлом»?

Атож, за що, а головне – за кого боролися тi сорок тисяч козакiв з Украйни, якi завдяки своiй хоробростi та неймовiрнiй дисциплiнi й згуртованостi витримали багатоденнi гарматнi обстрiли й атаки розлючених яничар?

Ось що найцiкавiше – i найсумнiше!

Ще з десяток рокiв тому йшли чайки[19 - Безпалубнi човни, пристосованi для морських походiв.] Конашевича до турецьких берегiв i до Криму з парою тисяч козакiв. У походi на московськi землi гетьман

Сторінка 8

iв десятитисячне вiйсько. Пiд Хотином у Конашевича-Сагайдачного вже була сорокатисячна армiя. Не гiрша, а багато в чому краща вiд прославлених на весь свiт яничар. Яким потрiбно бути вождем i людиною, щоб на твiй заклик зiбралися тисячi тих, хто сам собi на умi й на будь-яку знаду вiдповiдае: «Я козак вiльний». Та й чи людина той гетьман, який зумiв вивести з днiпровських плавнiв таку силу-силенну навченого вiйська? А скiльки на тих островах i в очеретяних заростях iще воiнiв? Так з такою армiею не те що вiд Речi Посполитоi вiдiйти легко можна, а й саму ii пiд себе пiдiм’яти.

Тепер ще раз хвала Господу, що закликав до себе цього… Як це записано в хронiцi Хотинськоi битви? Ага, ось!

«…Цей Петро Конашевич, чоловiк рiдкiсноi мудростi та зрiлого судження у справах, спритний у словах i вчинках, хоча за походженням, способом життя i звичками то була проста людина, проте в очах пiзнiшого потомства вiн гiдний стати поряд iз найвiдомiшими людьми свого часу в Польщi… Одне слово, це була людина смiлива, розумна, шукач небезпек, який нехтував життям, перший у нападi, а у вiдступi – останнiй; рука його нiколи не давала промаху; вiн був пильний у таборi, не любив знiженостi й не такою мiрою вiддавався пияцтву, як то було в звичаi у козакiв…»

За такого гетьмана могла виникнути мiцна держава на заздрiсть i занепокоення сусiдам.

Сказано добре – i все то правда, що писано рукою Якуба Собеського в хронiцi Хотинськоi битви. Що ж тодi так дратуе i навiть злить посланця короля i комiсара сейму?


* * *

Собеський встав iз-за скромного столу, пройшовся по невеликiй i простiй кiмнатi. Та й яке оздоблення може тут бути? Щойно вiдбудовуеться твердиня на киiвськiй Замковiй горi. Не минуло й чотирьох рокiв, як почалося вiдродження цих укрiплень, знищених ударом блискавки ще в 1605 роцi. Про блискавки кажуть свiдки, яких опитав Якуб Собеський. Але не виключено, що замок був знищений зi злого намiру.

Як багато ще тих, хто противиться розумному й важливому. А що може бути розумнiшим i важливiшим за злиття двох християнських церков? Унiя[20 - Берестейська унiя 1596 року – акт об’еднання Схiдноi (православноi) i Захiдноi (римо-католицькоi) Церков на умовах визнання Схiдною Церквою католицькоi еклезiологii та догматики (включаючи папський примат), але при збереженнi схiдного лiтургiйного обряду, богослужiння рiдною мовою, вiдсутностi обiтницi безшлюбностi для бiлого духовенства та iн.] – розумний вихiд для зняття невдоволення мiсцевого населення в умовах остаточного ополячення земель Украйни. Переважна бiльшiсть православного духовенства погодилася з цим. Але були й iншi, хто чiплявся за старовину i пручався корисним змiнам. Усiма силами вони противились нововведенням. Аж до вбивств.

Пiсля смертi унiатського митрополита Михайла Рогози його майно в Киевi було розграбовано. У 1606 роцi у Вiльнi на нового унiатського митрополита Іпатiя Потiя було скоено замах, а в 1618 роцi козаки втопили в Днiпрi унiатського архiмандрита Антонiя Грековича, який завдяки унii з простого ченця так скоро вибився в отцi церкви. Подейкували, що в православ’i вiн неабияк нагрiшив, а тому й подався в унiати… Але на вбивць так нiхто й не вказав.

Розслiдування цих лиходiйств, як i багато iншого в цих краях, доручено Якубу Собеському. Все-таки вiн зумiв довести королю i сейму, що загроза бунту на землях Украйни реальна i так само смертельно небезпечна для Речi Посполитоi, як i вторгнення османського воiнства, посилення вiйськовоi могутностi королiвства Швецiя, як i негативнi явища всерединi самоi Вiтчизни.

Тепер у пана Собеського е i грошi, i люди, i можливостi, але немае ще однiеi такоi ж голови, як у нього. І це сумно. Про все доводиться думати самому.

І чому Якуб Собеський вирiшив, що може робити одночасно кiлька справ, як це мiг великий Цезар? А було б дуже гарно, та й вигiдно, пiдправляти текст Хотинськоi хронiки, думати про розслiдування, розв’язувати вузли мiсцевих хитросплетiнь i ще багато iншого. А ще реагувати на слова королiвського лiкаря й розумiти, навiщо його «права рука» Антонiм Дзевульський так детально викладае безлiч усякоi всячини, що сталася в Киевi за минулу добу.

Ото вже цi страхи пана комiсара: мовляв, прогавимо щось важливе, що потiм виправити буде дуже складно. Адже переконувався, i не раз, що Антонiм – вiдданий, розумний i вiдповiдальний служака, та ще й керуе численною таемною службою в схiдних воеводствах. І все-таки замiсть того, щоб розвантажити свою голову, пан Собеський перетворюе ii на величезне вiдро, куди безперервно зливаеться все i звiдусiль, в тому числi й побутовi дрiбницi в мурашнику iз назвою Киiв. Звiсно, простiше дозволити пановi Дзевульському самому вирiшувати, що важливо для доповiдi, а що нi. Адже вiн цiлком упораеться з цим. Але…

Надто вже пан комiсар побоюеться упустити щось важливе.

Як i належить, доповiдав пан Дзевульський, стоячи посеред кiмнати, поклавши руку на хрестовину шаблi. Так, на думку ясновельможного пана комiсара, його таемнi служки, або тайники, говорили коротше й по

Сторінка 9

утi. Але навiть коротко i по сутi доповiдь зайняла бiльше години. Все ж не такий i маленький мурашник цей Киiв. Одначе, зайнятий роздумами про своi нотатки, пан комiсар, здаеться, таки пропустив кiлька повiдомлень свого помiчника. Можливо, саме це так розлютило i водночас засмутило пана комiсара.

І дарма. Цезар iз його вмiнням робити одночасно безлiч справ – унiкум. Цього iсторiя бiльше не знала. То чому Якуб Собеський вирiшив у тридцять два роки примiряти лавровий вiнок великого iмператора на свою так само, як i в Цезаря, лисувату макiвку? Не сподобив на це Господь. Хоча iншого дав чимало. У тому числi й такту. Навiть з пiдлеглими.

Пан комiсар помахом руки зупинив доповiдь помiчника.

– День видався цiкавим i насиченим. Та чи не випити нам вина? Вино добре, торунське[21 - Торун – мiсто на пiвночi Польщi.]. Не вино, а чистий бальзам.

Лiкар тiльки руками розвiв. Вiн уже встиг спорожнити половину глечика, виготовленого з чудового венецiанського скла.

– То налий нам iз паном Дзевульським.

Заохочений увагою начальника, Антонiм сiв на краечок лавки, перед тим пiдсунувши пановi Собеському едину прикрасу цiеi кiмнатки – м’яке крiсло.

Подякувавши своему помiчниковi й лiкаревi, Якуб Собеський вирiшив м’яко повернутися до того, що так розвеселило королiвського лiкаря i змусило пана Дзевульського незвично пiдвищити голос, нiби ясновельможний пан комiсар оглух чи не захотiв почути. А курйоз той, мабуть, цiкавий, якщо королiвський лiкар так вiд душi реготав.

– Отже, вип’емо i розкладемо по кiсточках цей випадок. Як же цього типа впустили до ратушi?

– Так само говорив… – Але, побачивши суворий погляд начальника, пан Дзевульський вiдкашлявся в жменю. – Вибач, ясновельможний пане. Носив той тип, що тримае шинок бiля Львiвських ворiт, i ранiше в ратушу частування та навiть грошi. І брали в нього. Принiс вiн i сьогоднi гусака та барильце меду. А коли зрозумiли, як його скривджено, так i стали з кiмнати в кiмнату водити та реготати. Випадково я в ратушу втрапив, випадково на той смiх i набрiв. Почув про той монастир, з якого ви велiли очей не зводити i про все, що навколо нього, вивiдувати й доповiдати, – отодi я шинкаря й приструнив.

– Атож, повеселив той шинкар людей ратушних, – смакуючи вино, подав голос лiкар.

Пан Собеський делiкатно усмiхнувся. Це ж не простий лiкар, а важливий для його справи – вчений чоловiк Фабрiус Пойда, близький до самого короля.

Свого особистого лiкаря приставив король Сигiзмунд до козацького гетьмана Конашевича. А ще надав свою карету для зручностi пораненого рятiвника Польщi. У тiй каретi й прибули до Киева i Конашевич-Сагайдачний, i лiкар. Так аж до смертi гетьмана був при ньому Пойда. Лiкував – i прислухався. Однак i одне, й iнше мало допомогло. При ньому Конашевич серйозних справ не обговорював, та й лiки i мазi вiд смертi не вберегли. Тепер лiкар стане перед королем i розповiдатиме про свою неймовiрну користь, та ще й нагороду щедру проситиме за старання.

– Повеселив? – суворо глянув на пiдлеглого Якуб Собеський.

Пан Дзевульський молодий, немае ще й двадцяти п’яти. З виду простий, непомiтний. Такого у натовпi одразу поглядом i не вловиш. Але сiрi очi чiпкi, розумнi. І на вилицях жовна, якi вiдрiзняють людей упертих.

– Та я й сам тим веселощам пiддався, коли уявив, як шинкар вiд радостi аж танцював, побачивши на столi двi золотi монети. Щедра плата за обiд i горiлку. Тепер, коли гетьмана в землю поклали, чимало козакiв покинуло Киiв. Так що для шинкарiв закiнчився золотий час, коли тi пропивали все, що мали, за упокiй свого улюбленого гетьмана. Схопив шинкар зi столу золото i кланявся аж до землi, поки гiсть той не пiшов iз двору. А потiм обережно розкрив кулак – а там двi мiднi московськi копiйки. І як тiльки грець не побив цього шинкаря?!

– А були двi золотi монети? – перепитав ясновельможний пан комiсар, починаючи явно нудьгувати.

– Та ось вони, цi монетки, – поклав на стiл речовi докази Антонiм. – Зверни, ясновельможний пане, увагу i на третю монетку, яку я в того-таки шинкаря конфiскував.

Не встиг пан Собеський i бровою моргнути, як п’яненький лiкар згрiб у долоню монети.

– Копiйки московськi. Тьху, яка дурня! Такi вiйсько наше польське i козаки Украйни в московському походi й не брали. А ось такi ж монетки, тiльки iз золота, брали охоче. Це московський цар Шуйський, розтративши все срiбло на шведське наймане вiйсько[22 - Шведи як союзники царя Василiя Шуйського захопили чимало мiст у Новгородських i Псковських землях.], змушений був золото на монети пустити. Нi часу, нi клепки не було новi штампи виготовити. Ото на мiдних штампах i робили золотi копiйки. Радiв шинкар, бо й ранiше, загулявши, козаки золотими копiйками розплачувалися. А тут мiдь, що видалася за золото. Видати мiдь за золото нескладно. Треба лише розплавити золото iз ртуттю й тонко нанести на поверхню, а потiм прожарити. Це називаеться вогневе золочення. А е ще золочення на олiйнiй основi, i на глинянiй, i на воднiй. Ото взяв шинкар монетки у своi пiтнi вiд жадоби руки

Сторінка 10

– кепська позолота й злiзла. Той лиходiй – фальшивомонетник, i вiн заслужив, щоб йому горло свинцем залили, – пiдсумував учений чоловiк Фабрiус Пойда.

– Однак шинкар запевняе, що монети точно були золотi. У нього нюх на золото. А перетворилися вони в його жменi, коли розбiйник йому в очi подивився та чаклунське слово сказав, – наполягав пан Дзевульський.

– Уточните це, коли пов’яжете його. А ось ця монетка цiкавiша, – знов озвався вчений лiкар i зволив нарештi передати пановi комiсару здобич його помiчника. – Що скажете?

– О! Це рiдкiсна i дуже цiнна монета, – мимоволi вирвалося з уст Якуба Собеського. – «GROSI CRACOVIENSESS»![23 - «Кракiвськi грошi».] Такi лише в родовитих панiв у тайниках збереглися.

– А розбiйники силою й хитрiстю цi монети в них здобули, – висловив свое припущення пан Дзевульський. – Одне менi стало зрозумiло пiсля проведеного розслiдування: i той, що вранцi розплачувався, й iнший, що платив пiсля полудня, для нас цiкавi. Я в цьому переконався, коли ретельно того шинкаря допитав.

– І що той шинкар сказав? – пан Собеський вiдчув, що в ньому прокидаеться iнтерес до цiеi справи.

– Засвiдчив, що його синок гостей до братського монастиря провiв. І впустили iх обох пiсля того, як вони сказали бiля брами: «Званий прийшов».

– Умовленi таемнi слова! – вигукнув лiкар.

– Схоже на те, – пiсля довгого мовчання вiдповiв пан Собеський. – Значить, не простi тi розбiйники. І не просто так у монастир навiдалися пiсля того, як козаки роз’iхалися. А Олiфер Голуб усе ще в Киевi?

– У Киевi, ясновельможний пане. Взяв на себе справи покiйного гетьмана. Кажуть, що вiн буде наступником Конашевича, – кивнув помiчник комiсара.

– Будемо сподiватися, що й меч Сагайдачного все ще в братському монастирi, i меч цей вiд мене не вислизне!

– Дався тобi, пане Собеський, той меч. Тiльки про нього й говориш, – стенув плечима лiкар.

– Бачу, що повинен я королю ще одного листа написати, та й ти в розмовi з його величнiстю мене пiдтримати повинен. Той меч не простий. Багато бiд для Польщi я в ньому вбачаю. І все через зарозумiлiсть королевича Владислава, який вiдкинув моi справедливi доводи. Та й я в тi важкi днi не вповнi усвiдомив усi наслiдки такого кроку спадкоемця престолу, iнакше б силою перешкоджав королевичу.

Лiкар iз сумнiвом похитав головою. Та й сам Якуб сумнiвався – але щось точно зробив би.


* * *

Ще в походi на Москву та в битвах за право на трон московський зблизилися польський королевич i отаман козацький Петро Конашевич. Владислав не проявив себе нi як воiн, нi як полководець, нi як дипломат, – вiдбув похiд, можна сказати, за широкою спиною гетьмана. Згадався зараз Якубовi королевич Владислав i в тяжкi хотинськi днi.

Послав старий гетьман Ходкевич, командувач польськими вiйськами, пiд Львiв двох знаних дипломатiв – Станiслава Жоравiнського i його, Якуба Собеського, сина люблiнського воеводи. Іменем гетьманiв, матерi королевича i слави королiвського дому, iменем квiтучого королювання батька заклинали комiсари Владислава, щоб той покинув Львiв i з гарматами великого калiбру та з вiйськом, найнятим на грошi сейму, якомога швидше виступив до Хотина. Королевич милостиво прийняв комiсарiв i, беручи до серця прохання гетьмана й лицарства, виправдовував свое запiзнення тим, що артилерiя прибула пiзно i несправна, що нiмецька пiхота хворiе, змучена тривалим маршем i лiтньою спекою, й нагадуе радше людськi тiнi, нiж бойове лицарство.

Хтозна, чи прагнув виконати свiй обов’язок перед Вiтчизною спадкоемець престолу, чи нi, але, прибувши в табiр пiд Хотином, королевич Владислав…

Як це зазначив у своiх записках ясновельможний пан комiсар? Треба передивитися!

Незважаючи на здивованi погляди лiкаря i помiчника, пан Собеський повернувся до свого робочого столу i, вiдшукавши потрiбнi аркушi, пробiг iх швидким поглядом.

«…Нарештi i Владислав, в оточеннi лицарства, залишивши велику частину свого вiйська пiд Брагою, прибув до табору пiд Хотином; але тут, унаслiдок чи то сутички в спекотний день над Днiстром пiд Кам’янцем, чи ненастанних змiн клiмату, вiн пiддався тяжкiй i небезпечнiй хворобi й пролежав у таборi протягом цiлоi кампанii…»

Зi свого вишуканого намета королевич, мабуть, пильно стежив за ходом битви i точно знав, що своею перемогою лицарство значною мiрою зобов’язане козакам гетьмана Конашевича, якi прийяли на себе головнi удари, ураганнi артилерiйськi обстрiли i численнi атаки туркiв, як деннi, так i нiчнi. Знав i розумiв, що за таку вiдвагу i вiйськову майстернiсть буде вiдзначений козацький гетьман.

Хтозна, Бог чи його супротивник нашептав королевичу цю думку, – та покликав Владислав зброяра й особистого ювелiра i видав iм iз власного обозу древнiй нiмецький меч, мабуть, вiдвойований у тевтонських рицарiв ще за часiв Грюнвальдськоi битви[24 - Вирiшальна битва «Великоi вiйни» 1409–1411 рокiв, що вiдбулася 15 липня 1410 року. Союз Королiвства Польського i Великого Князiвства Литовського пiд проводом короля Владислава II Ягайла i великого князя литовського

Сторінка 11

Вiтовта здобув перемогу над вiйськом Тевтонського ордена. Бiльшiсть лицарiв ордена було вбито або взято в полон.]. За два днi й двi ночi вони осучаснили меч ефесом iз коштовним камiнням та прикрасили срiбною й золотою насiчкою, яка зображувала битву античних воiнiв i притчу про суд царя Соломона. Древнiй клинок облагородили i зробили напис урочистою латиною: «VLADISLAVS + Konasevicio Koszovio ad Chocimum contra Osmanum»[25 - ВЛАДИСЛАВ + Конашевич Кошовий пiд Хотином проти Османiв.].

Цей меч, та ще золотий канак[26 - Ланцюг.] iз портретом королевича, прикрашений рубiнами й сапфiрами, сам Владислав вручив козацькому гетьману.

За переможними вiватами, салютами й чаркуваннями цьому напису спершу не надали значення. Але коли сенатори й комiсари, наляканi численним, хоробрим i вмiлим вiйськом козакiв, спробували своiх союзникiв (згiдно з договором iз османами) роззброiти i скасувати деякi пункти договору, який Петро Конашевич-Сагайдачний вирвав у короля i сейму в найважчi днi османськоi навали, – тут i згадали про написи на злощасному для державностi Речi Посполитоi мечi.

Виходило так, що пункти договору про скасування посади старшого над козаками вiд уряду Речi Посполитоi; визнання влади обраного Козацькою радою гетьмана над усiею Украйною; скасування сеймовоi постанови про обмеження козацьких прав i вольностей та свободи вiросповiдання украiнцiв, – усе це тепер пiдкрiплювалося визнанням заслуг козацтва i його гетьмана в оборонi Речi Посполитоi, Украйни та iнших краiн Європи вiд османськоi загрози. І цi послуги визнавав найдавнiший i найшанованiший монарший двiр Європи в особi королевича Владислава. Згiдно зi звичаями, це означало визнання високого суспiльного i правового становища козацького гетьмана та його вiйська. А отже, визнавалися права лицарства православноi шляхти i – зрештою – постання в Європi нового народу i його армii. Виходило, що меч Конашевича-Сагайдачного ставав своерiдною охоронною грамотою для украiнських козакiв i вiдкривав дорогу для вiдновлення Киiвськоi православноi митрополii. Наявнiсть вiйська, шляхти й вiри – вагомi аргументи для створення власноi державностi.

Пiсля Хотинськоi битви козаки не побажали здати зброю, як домовилися про це поляки й османи. Вони йшли органiзовано, похмуро поглядаючи на спантеличених союзникiв-ляхiв. Усвiдомлюючи свою значимiсть, вони йшли, високо пiднявши голови, мов заявляючи: «Ми бiльше не холопи вам, i тим паче не бидло. Ми йдемо на нашу землю, за яку готовi боротися зi зброею в руках i з православною вiрою в серцях».

Усвiдомив свiй хибний вчинок Владислав. Потiм виправдовувався, що написав «кошовий», а зовсiм не «гетьман усiх козакiв Рутинii»…[27 - Грецька назва населення Схiдноi Європи.] Але й так було зле. Вiйсько Запорозьке завжди трактувалось як «збiговисько розбiйникiв». А тут виходило, що все-таки вiйсько! Що перемогло могутнiх османiв! Проблем додавало й те, що пiд рукою гетьмана були не тiльки запорожцi, а й городовi козаки, загони ополченцiв, та ще й кiлька сотень донських козакiв. На це Владислав тiльки й сказав: «Дароване, як вiдiбрати?»

А вiдiбрати слiд. Притому тихо й швидко. На це благословили Якуба Собеського король i деякi сенатори.

Так, Якуб Собеський – не Цезар, iнакше мiг би й думати про це, i бесiду продовжувати. А так виходить, що випав на якийсь час iз потрiбноi бесiди.

– Ось що, пане Дзевульський! Думаю, що настав час дiяти. Іди, Антонiме, i пiдготуй вдову гетьмана Конашевича. Зараз, коли козаки роз’iхалися, можна й навiдатися в братський монастир. Як кажуть козаки, «без працi нема плоду»! Вранцi й навiдаешся. І цього пана Пйончiнського не забудь узяти. Ти добре попрацював, – м’яко усмiхнувся своему помiчниковi ясновельможний пан комiсар. – А шинкаря тим часом придержи бiля себе. Хтозна, може, доведеться монастир обшукати… Ну, скажiмо, щоб знайти фальшивомонетника.

Пан Дзевульський пiшов, а Якуб налив вина i звернувся до лiкаря:

– Я все хочу тебе запитати, пане Пойдо, як учену людину: вiд чого помер козацький гетьман?

Фабрiус Пойда вiд душi розсмiявся.

– Почув у твоiх словах, пане комiсаре, схильнiсть до хитрощiв i таемниць. А також бажання все знати й в усьому досконально розiбратися. Клянуся Господом i Пречистою Дiвою Марiею, що нiхто не давав менi таемних вказiвок i я не пiдсипав у лiки й мазi нiчого такого, що могло прискорити смерть пана Конашевича. Приходив уранцi в будинок, який гетьман для своеi сiм’i звiв на Подолi, оглядав старого, намагався накласти мазi й змусити випити настоянки за моiми випробуваними рецептами. Гетьман неохоче виконував моi настанови. Інодi розмовляли. Інодi запрошував до столу в обiдню пору, а потiм випроводжав. Звiсно, менi вiдомi настроi i думки багатьох вельмож Речi Посполитоi, та й простоi шляхти. Багато хто смертi його швидкоi бажав. Але тiльки не король наш Сигiзмунд, нi коронний, нi польний гетьмани, та нiхто iз сенаторiв цього вголос, принаймнi при менi, не висловлював. Ба бiльше: сподiвалися, що пан Конашевич видужае i буде, як i ранiше, тримати козакiв у к

Сторінка 12

лацi…

– Цих не втримае жоден кулак, – похмуро зауважив пан комiсар.

– Авжеж. Але мати при коронi вождя, що здатний козакiв повести за собою i на Московiю, i на османськi землi, й навiть до Європи – це важливо. Так що смерть гетьмана козацького передчасна.

– Не скажи, пане лiкарю. Я так не думаю. Але й твоi слова справедливi. Виходить, козацький гетьман упокоiвся вiд рани, як i кажуть?

– Рана на руцi – явна причина. Вiд неi кров чорною стала. А ось вiд чого рана – не скажу. За неi я взявся запiзно i не можу стверджувати, вiд стрiли вона чи вiд кулi. На моi розпитування гетьман тiльки усмiшкою вiдповiдав, а то й просто вiдмахувався. Однi з козакiв говорили, що це татарин його отруйною стрiлою вразив, коли гетьман перед битвою випадково на них натрапив. Іншi – що спецiально навчений осман срiбною кулею пригостив. А чув i таке, що гетьман якихось древнiх старцiв розгнiвав i тi забрали в нього захист i силу. Але нiхто не вiрить, що можна було просто так, через дрiбницю, укласти в могилу такого неймовiрного чолов’ягу, як Сагайда.

– Сагайда? – звiв брови Якуб Собеський.

– Так називали його деякi запорожцi. Ось тiльки я збагнути не можу – як так?

– Як так? – перепитав комiсар.

– А ось так! Петро Конашевич – гетьман Вiйська Запорозького, ватажок реестрових козакiв на службi Речi Посполитоi, православний шляхтич герба Побог iз Перемишльськоi землi. Вiн – органiзатор походiв козакiв проти Кримського ханства, Османськоi iмперii та Московського царства, усе – на боцi Речi Посполитоi. Вiн же великий герой i, чого грiха таiти, переможець османiв пiд Хотином. То купайся ж ти у славi та в купах золота, нiжся в милостi королiвськiй, радiй тому, що першi з вельмож Польщi та Литви тобi як рiвному кланяються, пишайся, що дрiбна шляхта на тебе як на героя дивиться. Та що казати… Будуй собi замок знатний, заведи поля урожайнi та стада численнi, та й бенкетуй собi хоч кожного дня з дружиною. Та якщо забажаеш красунь – мiняй iх на ложi хоч щоночi. Але нi! Завелася в ньому якась червоточина. Все не як у поважного пана. Козаки йому милi, й вольностi iхнi злодiйськi також. Горою за них стояв. Шляхту русинську в унiю не пускав i унiатських священикiв проклинав. Грошi чималi, в походах здобутi i вiд його величностi короля[28 - Тiльки за московський похiд запорозькi козаки отримали вiд польського короля плату – 20 тисяч золотих.] отриманi, в монастирi й церкви православнi вкладав. Мало того! Зустрiв iз Вiйськом Запорозьким патрiарха Єрусалимського Феофана, що з Москви повертався, й супроводив його з почестями до Киева, де упросив висвятити в сан багатьох iгуменiв православних. Та й сам з усiм Вiйськом Запорозьким вступив до Киiвського Богоявленського братства. І так звiв нанiвець усi старання унiатських i католицьких отцiв церкви. Адже ще з десяток рокiв – i православна церква на Украйнi зовсiм залишилася б без духовенства! По смертi майже всi статки своi до Львiвського i Киiвського братств передав. Дружинi й чаду своему крихти заповiв.

– Усе це сумно, – кивнув Якуб Собеський. – Не змогли ми пана Конашевича на шлях iстинний настановити. І волi багато дали. Пiсля московського походу не змогли його зупинити, коли вiн мiста й селища козацькими оголошував. Ірпiнь, Бiлогородка, Вишгород… Не вiддав би Боговi душу пан гетьман, то i вся Киiвщина, i сам Киiв стали б козацькими. Ось що накоiв королевич Владислав своiм заступництвом. Я не Нострадамус… Не дав менi Господь, а може, диявол того дару передбачення. Але вiдчуваю: якщо Владислав займе батькiв трон, то Рiч Посполита буде у вогнi, й лише рiки кровi згасять те полум’я. А початок цьому поклав гетьман Конашевич. Сидiв у душi покiйного гетьмана демон, ворожий до Речi Посполитоi. Якби не вiн, то й спокiйнiше було б на Украйнi, й ми не мусили б перебувати тут у трудах тяжких.

– От власне! Не зумiли в руках польських його утримати!

– Нi на золото, нi на славу не скупилися. Інша, нам не зрозумiла природа вчинками його керувала. Але ж яким корисним був би зараз i в недалекому майбутньому пан Конашевич! Вiйна в центрi Європи, як менi здаеться, скоро не закiнчиться. Вiйни за вiру тривалi й найбiльш кровопролитнi. Хоч би та вiйна не переросла в столiтню![29 - Йдеться про так звану Тридцятилiтню вiйну, яка тривала з 1618 по 1648 рр. i до якоi залучилися тiею чи iншою мiрою практично всi европейськi краiни. Вiйна почалась як релiгiйне зiткнення мiж протестантами й католиками Нiмецькоi iмперii, а вiдтак переросла в боротьбу проти домiнування Габсбургiв у Європi. Конфлiкт став останньою великою релiгiйною вiйною на континентi й породив Вестфальську систему мiжнародних вiдносин.] Боюся, що й нам у тiй вiйнi взяти участь доведеться. Ось тут i знадобився б гетьман козацький i його очеретяне вiйсько, яке таiться на островах днiпровських. Скiльки його там i чи так воно все навчене, як при Хотинi, – ось сьогоднiшнiй та завтрашнiй сум Речi Посполитоi. Вiдчуваю, що сьорбнемо ми горя вiд козакiв запорозьких. Ось чому я тут працюю i вдень, i вночi. І я свого доб’юся! Розженемо, а тре

Сторінка 13

а буде – то й знищимо непокiрних. Потiм поставимо фортецi й мiстечка на всьому Днiпрi, а далi й у самому Дикому полi…

– А татари? Чи зможуть тi фортецi та мiстечка орду стримати без козакiв? – поправляючи величезний мереживний комiр свого французького вбрання, запитав учений чоловiк Фабрiус Пойда.

– То питання непросте, – згiдно кивнув ясновельможний пан комiсар. – Ну та поки що слiд загладити цей неприемний конфуз…

– Ти, ясновельможний пане, все за мечем Сагайдачного сумуеш?

– Сумую тому, що до цього меча вже мiцно козацьке iм’я покiйного гетьмана приросло!


* * *

Вони сидiли один навпроти одного на грубо збитих лежанках. Худi матраци, набитi торiшньою травою чи соломою, вiддавали затхлiстю. Склепiнчаста низька стеля, нештукатуренi стiни, дощатi дверi та ще крихiтний столик, на який було страшно спертися. Все це засмучувало. Навiть маленькоi iконки, на якiй мiг би бодай погляд зупинитись, – i тоi не було. Мабуть, ще не звiвся як слiд на ноги братський Богоявленський монастир. Добре, що було принаймнi вiконце. Невеличке – але все ж його вистачало на те, щоб сонячним стовпчиком висвiтлити убогiсть келii i похмурi обличчя тих, хто сидiв один проти одного.

Спочатку той, що був у дорогих шатах, навiть зрадiв, коли вiдчинилися дверi i в келiю привели чоловiка, мовлячи при цьому:

– Будь тут. Нiкуди не виходь. Якщо щось знадобиться – постукай у дверi. Служка все зробить i все подасть. І не потрiбно зайвих слiв. Це святе мiсце, пане Званий.

Те саме казали i йому. Отже, той, що прибув, – того ж замiсу i в тiй самiй справi. Але радiсть миттево змiнилася розчаруванням. Простий домотканий одяг, поверх якого коротка овчинка. Та постоли з грубоi шкiри. А з обличчя новий монастирський гiсть iще неприемнiший. Нiс гачкуватий, а навколо нього кучерява чорна борода з сивиною. Нечасто побачиш таку сколошкану i нiби неживу бороду. Над нею такi ж неживi кошлатi брови. А пiд ними чи то чорнi, чи то темно-карi очi. Їх тiльки й видно. Все iнше немов i нi до чого.

– Здоров будь, в’язню, – мовив той i скинув з плеча шкiрянi бесаги. Сiв навпроти.

Придивившись до нього, перший у вiдповiдь лише кивнув пiсля довгоi паузи. А новий гiсть сказав з усмiшкою:

– Монастир братський, але щось братiв для мене тут не видно. Нi в трапезну не завели, нi до церкви. Не ходи, мовчи i бородою не труси. Треба було трохи в Киевi затриматися. Ой, як смачно я пообiдав у шинку бiля Львiвськоi брами! Коли б знаття, дав би й третю золоту копiйку, щоб узяти наiдкiв про запас. Вiдчуваю, що будемо тут ситi як церковнi мишi.

На тi слова перший не вiдповiв, лише знову ледь хитнув головою. Чи погодився, чи нi – зрозумiти тяжко.

– Гм-м, – мукнув бородатий i надовго замовк, повiльно обмацуючи чiпким поглядом свого сусiда по убогiй келii.

Добротно одягнений. Але вiдразу й не зрозумiеш, чи пан iз полякiв, чи знатний козак. Каптан парчевий на угорський манiр. В одворотi сорочка з шовковими застiбками. А на червонi чоботи хвилями спускаються шаровари – козацька гордiсть пiсля битви пiд Хотином. Таких штанiв тодi вiдiбрали чимало у мертвих i полонених яничар та знатних османiв. То знак особливоi доблестi. А потiм козаки й на замовлення такi шити велiли.

А ще каптан, пiдперезаний широким шовковим поясом, витканий срiбними нитками. За ним нi ножа, нi пiстоля, нi на гаках шаблi. Все вiдiбрали бiля ворiт, як i в бороданя. На столi суконна червона шапка з бобровою опушкою. Та ще… Як тут не помiтити – пан гожий. Брови чорнi шовком переливаються. Очi смарагдовi з блакиттю глибокою. Нiс тонкий i прямий. Пiд носом вуса пишнi. А на голеному пiдборiддi ямка – така, що зазвичай молодиць хвилюе. Та ще й волосся на головi у вороних кучерях – то вже дiвчат хвилювати.

Тонке обличчя у пана, а ось долоня дужа. Стисне кулак – як молот у коваля. А вiдпустить – ну чисто лопата, хоч землю копай.

Коли сонячний стовпчик поповз вiд дверей назад до вiконця, бородань раптом схаменувся.

– Чого ж ми так сидимо й сидимо? Мовчимо й мовчимо. Якщо не виходить нам слова доброго один одному сказати, – то, може, це?

Не дивлячись, вiн сунув руку в одну з комор подвiйноi сумки i вийняв колоду карт, недбало кинув iх на столик. Карти – чимало без кутiв i надiрваних – лягли вiялом, що було дивно для староi й замасленоi колоди.

– Ну то як?

На це питання красивий пан несподiвано ствердно кивнув. Але, глянувши на колоду, а бiльше на гнучкi й довгi пальцi прибульця, надовго задумався.

– Ну то як? – повторив свое запитання бородатий.

– Як? Виходить, що ми з тобою панове Званi. Значить, ми тут за братiв вважаемося. А тому, брате Званий, ось як учинимо. Будемо грати моiми.

Із цими словами чоловiк до половини розстебнув свiй угорський каптан i дiстав iз потайноi кишенi нерозкриту колоду карт.

Заздрiсно присвиснувши, бородань весело розсмiявся.

– Бачив я, брате Званий, i такi. Ще фарбою пахнуть, а грати в них краще не сiдай. Чи не гратимемо на iнтерес?

– Як же без iнтересу? Навiщо тодi грати?

– Добре, – погодився бородань. – Подивимося

Сторінка 14

хто з нас щасливiший.

– Кому бiльше щастить, – виправив власник новоi колоди й додав: – Якщо вже ми беремося за важливу справу, то маемо бути вiдрекомендованi один одному. Що немае в мене брата, то це точно. Так що назвемося для знайомства. Казати за нас нiкому, тому вiдрекомендуюся сам: пан Ковальський.

Бородань несподiвано пiдхопився на ноги i витончено вклонився.

– Дозвольте i менi вiдрекомендуватися: пан Бродський!

– Якби при менi була шабля або дещо iнше, що вiдняли у мене монахи при входi в монастир, я б припустив, що пановi правильнiше було б назвати себе Бродником[30 - Бродники проживали в пiвнiчно-захiднiй частинi Буджака, пiвденнiй частинi сучасних румунських жудцiв (повiтiв) Вранча i Галац, а також, можливо, на узбережжi мiж Днiстром i Днiпром. Брали активну участь в мiжусобицях руських князiв. Пiзнiше – у всiляких бунтах i вiйськових походах. За однiею з версiй, назва «бродники» походить вiд слова «бродити» – «поневiрятися».].

– Якби при менi був мiй чекан[31 - Чекан (вiд слов’ян. «сокира», «кирка», «iкло кабана») – коротка древкова холодна зброя з основним ударним елементом у виглядi дзьоба (топiрця) i молотком на обуху.], який зараз iз подивом розглядають монахи бiля ворiт, я б змiг бiльш доречно аргументувати свое походження вiд панiв Бродських, а не вiд розбiйного люду, яких багато хто називае тим словом, про яке пан згадав. А ось що менi здаеться справедливим, то це те, що в роду пана Ковальського стiльки Ковальських, скiльки пiр’я у бика на спинi.

Пан Ковальський скочив на ноги. Вистачило кроку, щоб його благородний тонкий нiс опинився перед гачкуватим носом пана Бродського. При цьому пан Ковальський обдав холодом зелено-блакитних очей того, хто його образив, але водночас вiдчув, як i сам провалюеться в темно-кару прiрву очей пана Бродського. Руки обох iнстинктивно потяглися до зброi, якоi, на щастя для обох, не було.

– Не на кулаках же у святому мiсцi? – просипiв пан Ковальський.

– Може, по-iншому? – глухо вiдгукнувся пан Бродський.

– Карти…

– Карти!

– В чуприндир[32 - Чуприндир – тут: вид гри в карти у запорожцiв.].

– Можна й це.

– Три гри твоiми, а три моiми, – запропонував пан Ковальський.

– Три грошi ставка, – пiдтримав пан Бродський.

Швидко сiли за стiл. Не обумовлюючи, пан Ковальський вiдкрив нову колоду i вже почав роздавати.

Несподiвано дверi вiдчинилися i на порозi став сивий монах у поношенiй рясi з великим срiбним хрестом та двома iконками. І все те на товстих срiбних ланцюгах.

Побачивши карти на столi, старець тут-таки впав у гнiв праведний.

– Тут дiм Божий, а не шинок i не вольниця!

– Козак, душа правдива, чисту совiсть мае, на бандурi грае, пiснi спiвае, горiлку п’е, в карти грае, та все не гуляе, – спробував усмiшкою заспокоiти ченця пан Ковальський.

Немовби вiдтанув на тi слова старець. Узяв iз рук пана Ковальського його колоду й усмiхнувся.

– Французькi. Дивитися приемно: якi кири, ромби, трилисники… А якi гострi пiки! А цi… – Монах пiднiс до очей карти пана Бродського. – Нiмецькi. Друкованi у мiстi Авгзбургу. Он яка чирва[33 - Вiд нiм. «rot» – «червоне».]. А дзвiночки якi на дзвунцi![34 - Масть бубна, вiд нiм. «schellen» – дзвiночки.] Жир[35 - Треф.] i вино[36 - Пiка.] теж чудово промальованi – та й для козакiв приемнiшi. Бачу, що немае тут карткових дам. Остерiгаються козаки всього, що з Євою пов’язано. Валети старшi й валети молодшi.

– Добре, монаше, що ти на картах знаешся. То, може, з нами на дрiбну монетку? – ласкавим голосом запропонував пан Бродський.

– Негоже це епископу Володимирському i Берестейському Єзекiiлю Курцевичу, i паствi своiй забороняю, i караю люто за те бiсiвство, – насупив брови владика Єзекiiль.

– І що в тому бiсiвського, – знизав плечима пан Ковальський. – Вся Європа грае. А найбiльше королi й герцоги. Та й священики…

– Вiд того i ересь у тiй Європi в кожному закутку. Прийшло те бiсiвство зi Святоi землi разом з хрестоносцями. Не вiдали воiни Христовi, що за сатанiзм iм пiдсунули. Карти е знаряддя бiсiвське, за допомогою якого людина входить у змову з дияволом! Блюзнiрська зневага iменi Господа! Треф – це той хрест, на якому був розп’ятий Спаситель. Пiка – спис, яким римлянин Лонгин пронизав тiло Ісуса. На тому списi вiн, знущаючись, подавав Ісусовi губку з оцтом для пиття. Та губка i е чирви. А бубни – то головки цвяхiв, якими був прибитий до хреста Син Божий. Все це знаки страждання Господа. Християнин, що грае або зберiгае в себе карти, зневажае Господа та страждання Господне. Готуе вiн собi мiсце в пеклi з дияволом i з усiма його слугами. Якщо вiрите в Христа – на колiна!

Перезирнувшись, гостi братського монастиря опустилися на колiна.

– Повторюйте за мною! – суворо звелiв епископ. – Господи, зброю на диявола – Хрест Твiй дав еси нам. Трiпочу, не смiю дивитися на силу Його. Яко бо мертвi встають i смерть долають. Заради цього поклоняемося похованню Твоему i воскресiнню! А тепер тричi «Отче наш» i «Богородицю» прочитайте вголос.

Хотiв було старець на благослов

Сторінка 15

ння хреста дати поцiлувати, та тiльки рукою махнув на братiв Званих.

– Листи своi давайте!

За велiнням владики пан Ковальський i пан Бродський дiстали з потайних кишень запечатанi тонкi сувоi з дорогого паперу. Оглянувши червонi сургучевi печатi на золотавiй шнурiвцi, владика кивнув i повернув iх.

– Завтра, – коротко сказав епископ, згрiб зi столу карти й пiшов.

– І сам пiшов, i карти забрав, – сумно провiв його слабким голосом пан Бродський.

– То й на краще. Залишиться з нами наше срiбло. Зустрiчав я святих отцiв, що i ротмiстрiв гусарських з порожнiми гаманцями залишали. А цей надто вже в картах тямить, – не подiлив його смутку пан Ковальський.


* * *

Прокинувшись, владика Єзекiiль найперше постав перед образами i поклав на себе хресне знамення:

– В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа. Амiнь.

Вiдтак, трохи почекавши, щоб душа налаштувалася на молитву i думки покинули все земне, вимовив без поспiху i з увагою сердечною:

– Царю Небесний, Утiшителю, Душе iстини, що всюди еси i все наповняеш, скарбе благих i життя подателю, прийди i вселися в нас, i очисти нас вiд усякоi скверни, i спаси, Благий, душi нашi.

Попросивши у Бога благословення на день прийдешнiй i подякувавши Йому за нiч, що минула, епископ Володимирський i Берестейський Єзекiiль Курцевич тяжко зiтхнув.

Поховали благодiйника церкви, православного раба Божого Петра, а в миру великого гетьмана Петра Конашевича. Припала та печаль на Провiдну недiлю[37 - 28 квiтня 1622 р.]. Але дане йому слово необхiдно виконати, бо не за себе просив покiйний гетьман козацький, а за вiру православну i землю дiдiвську, що вiд бiд тяжких кров’ю сходить.

Нiкому з отцiв православноi вiри так не довiряв гетьман Конашевич, як близькому його серцю духовному наставнику пану Курцевичу. Пам’ятаючи справи минулi й готуючись до труднощiв майбутнiх, представив гетьман козацький архiмандрита Трахтемирiвського монастиря преподобного Єзекiiля патрiарху Єрусалимському i всiеi Палестини Феофану для посвячення у високий церковний сан.

Прибувши в супроводi гетьмана Сагайдачного, оточений щiльною стiною козацьких сотень, патрiарх Феофан звернувся до православних з грамотою, в якiй закликав iх обрати собi епископiв, не побоюючись наслiдкiв з боку католицьких властей, «як колись батьки Мойсея не злякалися наказу фараона, а святi апостоли суворих пилатiв та iродiв».

Наприкiнцi вересня року Божого 1620-го вiдбулася посвята багатьох iгуменiв славних православних монастирiв. І це врятувало православну вiру на украiнських землях. Адже пiсля смертi в 1610 роцi Перемишльського епископа Михайла Копистенського в Речi Посполитiй залишався единий православний епископ – Єремiя Тиссаровський у Львовi, що був мiсцеблюстителем Киiвського митрополичого престолу.

З його смертю православ’я в Речi Посполитiй було б лiквiдоване як Церква без епископа!

Господь милостивий не допустив цього, давши силу i волю для порятунку Церкви православноi рабу своему Петру, гетьману Конашевичу!

Великий був чоловiк, бо великi й славнi справи творив вiн на землi. Важко йому було. Небагатьом вiн мiг довiритися. Але саме епископа Володимирського i Берестейського Єзекiiля Курцевича взяв iз собою козацький гетьман для подання королю Сигiзмунду вимог Вiйська Запорозького напередоднi османського вторгнення i подальшоi битви пiд Хотином. Поради та настанови владики Єзекiiля завжди були слушними i справедливими. Багатьох отцiв церкви дивувала iх близькiсть. Здавалося, бiльше довiри у Петра Конашевича мало би бути до того, з ким знайомий з юностi, до сина шляхтича Іова Борецького.

З ним майбутнiй гетьман здружився в роки навчання у Львiвськiй братськiй школi. Його й просив козацький гетьман висвятити на митрополита Киiвського i Галицького!

Але не з вiрним другом юностi радився в певних справах козацький ватажок, а з владикою Єзекiiлем. Бо справи тi були особливими. Таемними!

Пiсля приемноi для душi й тiла ранковоi молитви владика покинув тiсну келiю i рушив до внутрiшнього двору братського монастиря.

Тут, бiля свiжоi могили титаря[38 - Титар – особа, на кошти якоi збудовано або заново прибрано (iконами, фресками) православний храм чи монастир.] братського монастиря i школи при ньому раба Божого Петра Конашевича, вже з похиленою головою стояв митрополит Киiвський i Галицький владика Іов. Титулований «екзархом Константинопольського престолу», митрополит славився благочестям, благодiйнiстю i вченiстю, так само як i захистом православ’я проти унii. Надiйна i мiцна стiна православ’я!

Весна того року затрималася. Аж на другий тиждень квiтня вiйнуло теплом i висушило мокроту. А особливо тiшило те, що теплий вiтерець звiльнив сонячний лик вiд довжелезних свинцевих хмар. Назустрiч сонечку скоро з набряклоi утроби землi виповзла перша трава, а на деревах почало розпускатися листя. Усмiхнувся щедростi небеснiй владика Єзекiiль i вклонився митрополиту.

– Гарний день починаеться!

– Усе в руцi Божiй, – кивнув митрополит, не зводячи очей iз могильного пагорба.

Знову тихо й бл

Сторінка 16

гочестиво в монастирi. Вже два днi як покинули Киiв козаки Конашевича, прозваного мiж них Сагайдачним. Поховали свого гетьмана у Богоявленськiй церквi братського монастиря. Поклали нагрудний срiбний хрест найпершого з козакiв на престол святого Іоанна Золотоустого в тому-таки храмi. У недобудованiй трапезнiй випили й закусили. Та й миттю розлетiлися, на подив i смуток усiх шинкарiв киiвських, котрi гадали, що здеруть грошенят на третiй та дев’ятий поминальнi днi.

Залишилася печаль i пам’ять про товариша юних рокiв та про зрiлого, мудрого чоловiка, що не дав загинути православ’ю пiд натиском католицькоi Польщi. І е чимало тих, хто продовжить труди прославленого гетьмана. Хто збереже й примножить славу лiпшоi з церков i стане на захист православ’я. Найперший з них – владика Єзекiiль.

Митрополит насилу вiдiрвав очi вiд могили i з прихильнiстю глянув на владику, що стояв поруч. І просвiтлiло обличчя. Нi, не усмiхнувся, лише ще раз вдячно кивнув.

Та перевiв погляд – i тут-таки насупив сивi брови.

Владика Єзекiiль простежив за поглядом митрополита i сам тяжко зiтхнув. До них, а точнiше до могили великого i славного чоловiка, заледве притримуючи парчу дорогоi сукнi, в соболиному кожушку нарозхрист, майже бiгла дружина покiйного гетьмана Анастасiя Конашевич.

Із роду православних волинських шляхтичiв Повченських, Анастасiя стала пiд вiнець iз майбутнiм гетьманом у неповнi шiстнадцять рокiв. Незабаром народила сина – i переконалася в тому, що нi тепло сiмейного вогнища, нi нiжнiсть, нi любов не здатнi утримати в обiймах того, кого небеса благословили на ратний подвиг. І оскiльки глава сiм’i весь час десь бився, турботи про сина i велике господарство лягли на плечi Анастасii. Незабаром з’ясувалося, що це дуже мiцнi плечi, здатнi не лише давати раду господарським справам, а й нерiдко очолювати загiн озброених слуг. Бойова i гонорова панi Конашевич, прикриваючись славою чоловiка i всезагальною повагою до нього, навiть не з’являлася на численнi суди i рвала на шматки представленi iй скарги скривджених. Їi по-справжньому боялися i при зустрiчi опускали очi. Всi чоловiки. Крiм Івана Пйончiнського. Цей пан в останнi роки став таким невiд’емним вiд панi гетьманшi, як i заплiчнi крила вiд залiзних польських гусарiв.

Саме вiн зараз i викликав прихований гнiв митрополита, вже сповiщеного про переiзд пана Пйончiнського в будинок Конашевичiв на Подолi. Саме йому був украй не радий i епископ, який знав про те, що цей шляхтич часто вiдвiдуе Замкову гору, де осiв польський комiсар i таемний посланник Якуб Собеський.

Крiм утiшальника вдови Івана Пйончiнського, за гетьманшею слiдували нотарiус i його помiчник з чорнильним приладдям на шиi та зi шкiряною скринькою в руцi.

– Ох цi справи опiкунськi, – тихо застогнав владика Іов i простягнув руку для цiлування.

Анастасiя ковзнула губами вздовж простягнутоi долонi й тут-таки високими грудьми впала на вогку землю могильного пагорба. Їi спробували пiдняти пан Пйончiнський i нотарiус, але вдова так зиркнула, що вони одразу ж i вiдiйшли.

Перехрестившись, митрополит спiвчутливо похитав головою.

– На все воля Божа. І в радостi, i в печалi ми славимо Його. А бiльш тi, хто в скорботi молиться. Залишимо, владико Єзекiiлю, рабу Божу Анастасiю для довгоi скорботи i молитви про ii чоловiка, раба божого Петра.

Єпископ радо кивнув, але не встигли владики ступити й кроку, як дорогу iм перегородила розчервонiла вдова.

– Закликаю до Господа Всемогутнього i до тебе як до отця свого духовного, владико Іове! До тебе, хто з волi покiйного гетьмана виконуе обов’язки опiкуна його сiм’i! Не дай загинути в злиднях!

Митрополит спробував обiйти огрядну вдовицю, але це було не так i легко, враховуючи ii розпростертi руки.

– Дитино моя, – якомога спокiйнiше почав владика Іов. – І я, твiй опiкун, митрополит Киiвський i Галицький, i другий, волею покiйного гетьмана, опiкун – славний воiн Олiфер Голуб, хто гiдно займе мiсце славного в перемогах раба Божого Петра, вже дали тобi звiт про те, як доблесний гетьман Конашевич-Сагайдачний розпорядився своiм майном. Я вже казав, що…

– Ох, ох, ох… – заломила руки вдова i мало не впала на камiнь монастирського двору. – Нещасна я. Ох, пренещасна. Видно, любив мiй славетний чоловiк камiнь монастирiв i церков бiльше, нiж дружину свою вiрну i сина единого. Усе! Усе вiддаю вам!..

– Згiдно iз заповiтом, обдарував покiйний гетьман не лише Львiвський та Киiвський братськi монастирi, але також i…

Не зумiв закiнчити владика Єзекiiль слово свое. Повисла на його грудях огрядна удовиця так, що шви на епископських шатах трiснули. Краще вже вийшов би на свiт Божий владика як звичайно – у поношенiй рясi.

– Золото… срiбло… Нехай буде так, якщо чоловiковi хотiлося свою сiм’ю приректи на голод i злиднi. Але ось – син! Його кровиночка, продовжувач його слави ратноi. Як йому бути? Адже Лукашу вже вiсiмнадцять рочкiв! Як i з чим вiн вийде в поле чисте? Господь допоможе, i я останне вiддам йому на бойового коня i збрую кiнську. А що в руки взяти?

Сторінка 17

Та таке, щоб вороги у страху затремтiли!

– Допоможемо. Що ж, допоможемо! І монастир, i козаки родовитi допоможуть зброею Лукашу, синовi Петра Сагайдачного, – явно повеселiшав митрополит, сподiваючись, що малим вiдбудеться.

– О, нi! Не того очiкуе син славного гетьмана Сагайдачного, – голосно вигукнула Анастасiя.

– А чого очiкуе син славного гетьмана? – пiдняв очi до неба високопреосвященнiший владика.

– Бажае Лукаш, син Петрiв, сiсти на бойового коня i пiдняти над головою славний батькiв меч! – скоромовкою випалила удова.

– Це який меч? – здригнувся владика Єзекiiль.

– Той самий, що його вручив батьковi-гетьману королевич Владислав у годину трiумфу на Хотинському полi, – раптом усмiхнулася гетьманша.

Владики здригнулися i витрiщилися один на одного, не знаючи, що й сказати. Але не це було перешкодою. Головне було – як сказати!

– Ось i нотарiус iз мiськоi управи, – все ширше усмiхаючись, Анастасiя виставила перед собою вiдомого всьому Киеву законника. – Вiн запевняв мене, що в заповiтi мiй покiйний чоловiк не згадав про таку важливу зброю. І ще! В описi майна, переданого в Киiвський братський монастир на зберiгання на час хвороби гетьмана Петра Конашевича, значиться i згаданий меч. Вiн у вас! Хотiлося б негайно побачити його i оформити документ про повернення меча в сiм’ю покiйного гетьмана. Я наполягаю на тому, щоб зробити це негайно. Сподiваюся, що вiн у нижньому сховищi?

Вiдкрив рота владика Єзекiiль, та так i застиг, не дiбравши потрiбних слiв. Давно з ним такого не бувало. А тут просто лихо сталося. Потрiбно говорити – атож, заговорити вдовицю, поки меч приберуть. Та йому аж подих перехопило.

І звiдки вона знае про таемне сховище? Те, що абсолютно не посвячена в монастирськi справи людина вiдае про такi речi, й змусило завмерти головного зберiгача таемниць. Скiльки б це тривало i чим сумним закiнчилося б – невiдомо. Але в цю мить пролунав чемний i разом iз тим наполегливий голос, причому польською:

– Боюсь, моя прекрасна панi, це неможливо! Цей меч мае бути переданий менi, згiдно з волею покiйного гетьмана!

Удова обернулася на той голос, та так рiзко, що парча сукнi зi свистом розсiкла повiтря.

– Он як! І чому ж, милостивий пане?

Присутнi, якi добре знали Анастасiю Сагайдачну, очiкували чого завгодно, але тiльки не спокiйного i навiть грайливого тону звиклоi наказувати чоловiкам удови. Здаеться, i сама удовиця не очiкувала вiд себе такоi м’якостi. Але що тут скажеш, коли незнайомець так чемно вклонився панi, пiдмiтаючи червоною шапкою кам’янi плити монастирського двору. Не так, як розв’язна польська шляхта, не кажучи про ще бiльш розгнуздане руське шляхетство. А коли випростався незнайомець i глянув на вдову бiрюзовими очима, та ще й пiдправив мiцною чоловiчою рукою вуса, – всiм ураз стало все зрозумiло. Особливо пановi Пйончiнському, який голосно крякнув з-пiд правого плеча гетьманшi.

– А тому, ясновельможна панi, що в присутностi старшин славний гетьман Петро, син Конона з роду Конашевичiв, передав менi сувiй, у якому зазначено, як, у разi смертi раба божого Петра, слiд учинити з мечем, що його подарував гетьмановi спадкоемець престолу королевич Владислав.

– Я пiдтверджую сказане, – нарештi пролунало з глибин благочестивоi бороди епископа.

Владика Єзекiiль хотiв щось додати, але його урвав ще один голос:

– Чи не бажае преосвященнiший владика пiдтвердити й мое право на отримання згаданого меча, згiдно з волею покiйного гетьмана Петра, сина Конона з роду Конашевичiв?

З-поза кута сусiдньоi новобудови вийшов чоловiк у розбишацькому одязi й упевнено пiдiйшов впритул до епископа, зберiгача таемниць покiйного гетьмана.

– Із сувоем, який ти подав, сину мiй, я згоден i пiдтверджую на ньому печатку покiйного гетьмана.

– Он як?

– Як таке може бути?

Це одночасно вигукнули пан Пйончiнський i мiський нотарiус.

– Ах, цi штучки законникiв. Соромно мае бути вам! – вигукнула вдова. – Все це хитрощi. Куди меч подiли? Де мiй меч? Негайно покажiть менi його! Ага! Мовчите! А чи не обмiняли ви його на вино та горiлку? Я вас запитую, владики? Продали пам’ять про подвиги великого гетьмана за тридцять срiбникiв!

– Як можна… таке… Що ти кажеш… Бiс у тебе вселився, – обурено замахав обома руками на вдову митрополит.

– Може таке статися, – сухо сказав законник.

– Покажiть меч, i негайно! – заверещав пан Пйончiнський, поплескуючи себе по правому стегну. По тому мiсцю, де повинна висiти шабля шляхтича. Але благородна зброя залишилася при входi в монастир. Такi порядки завiв ще покiйний гетьман. І все ж бряжчала не менш дiева зброя – слово шляхтича!

– Даю слово шляхтича, що не дозволю обiкрасти удову!

– Навiть думати про те грiх! Бачить Бог, – здiйняв обидвi руки до небес владика Єзекiiль, – свято оберiгаемо пам’ять про славного воiна i покровителя православ’я!

– І все ж непогано було б переконатися, – мовив доти мовчазний помiчник нотарiуса.

Сказав тихо, але це змусило вдову, пана Пйончiнського i законника вибухнути гнiвом. Утрьох вони вчеп

Сторінка 18

лися в рукави надтрiснутого пiдризника епископа i вже дозволили собi кiлька разiв потягнути за сакос[39 - Верхне вбрання епископа, що замiняе ризу i мае те ж значення – символiзуе багряницю Спасителя.].

– Припинiть це бiсiвство! – гнiвно закричав владика i навiть занiс над iхнiми головами митрополичий посох.

Скуштувати знаку вищоi пастирськоi влади трiйця не побажала, тож негайно вiдступилася.

– Удову образити легко, – шморгнувши носом, сердито пробасила Анастасiя.

– Наша вимога законна, – пискнув через ii плече нотарiус.

Несподiвано iхню вимогу пiдтримали й тi, кому покiйний гетьман залишив письмовi вказiвки щодо подальшоi долi подарованого меча.

– Хотiлося б переконатися в тому, що меч, про який виникла суперечка, саме той, а не будь-який iнший, – з притиском мовив пан Ковальський.

– І менi хотiлося б у цьому переконатися, – вийшов наперед пан Бродський, не соромлячись i не вiдчуваючи анi найменшоi незручностi вiд того, що його одяг мiг викликати сумнiв у його високих повноваженнях.

– А як ви вибралися з келii? Як посмiли вас випустити? – засмикав бородою владика Єзекiiль.

– І не з таких мiшкiв вибиралися, – процiдив пан Бродський, насмiшливо поглядаючи на присутнiх.

– Досить слiв! – пiдняв руку митрополит. – Ходiмо за мною.

– Як це можна… – спробував було зупинити високопреосвященнiшого владику преосвященнiший владика Єзекiiль.

Але митрополит уже все вирiшив i, очоливши тих, хто затьмарив цей приемний сонячний ранок, зайшов на рiг монастирського училища. Тут бiля окутих залiзом дверей вiн зупинився i тричi вдарив по них палицею. Одразу ж вiдкрилося маленьке вiконце, i з нього почувся чемний голос брамника:

– Благословiть, ваше високопреосвященство!

Владика Іов чинно перехрестив вiконце й просунув туди кисть правоi руки. Брамник шанобливо поцiлував митрополичий перстень i тихо запитав:

– Чим можу служити, ваше високопреосвященство?

– Яви меч покiйного гетьмана Сагайдачного.

– Слухаю й виконую, – почувся голос.

Чекати довелося доволi довго. Щоб не допустити повторення бiсiвськоi витiвки, всi зберiгали мовчання, втупившись у дубовi дверi, щедро оббитi товстими залiзними смугами. Нарештi з вiконця почувся голос брамника.

– Владико Іове!

– Говори, сину мiй, – стрепенувся занурений у святi думи митрополит.

– Не знайшов я меча. Немае його!

– Як немае?! – вигукнув владика Єзекiiль.

– Ти що, обпився? – вигукнув i владика Іов.

– Нi, владики! Ви ж знаете – носа верну вiд того грiха.

– Вiдчиняй! – гнiвно вигукнув епископ.

– Швидше вiдчиняй, – пiдтвердив митрополит.

Здавалося, засувам i замкам несть числа, i все-таки дверi вiдчинилися. Вiдштовхнувши мiцного чолов’ягу в чернечiй рясi, епископ, пiднявши поли, кинувся вниз по кам’яних сходах.

Його чекали також довго i терпляче. Нарештi владика Єзекiiль з’явився на свiт Божий спiтнiлим i з тремтячими руками.

– Я ж сам ставив його в кутку… Я це точно пам’ятаю… Я… Його немае!

– Я ж казала! – переможно вигукнула Анастасiя.

– Потрiбно зробити бiльш ретельний обшук, – сухо запропонував законник.

– Обшук? – не вiдразу второпав владика Єзекiiль. А потiм дико заревiв i, проявивши небачену силу, схопив брамника за груди й кинув на кiлька крокiв у двiр. – Говори! Де меч?

– Богом клянуся! Ще вранцi бачив – на мiсцi був. Христом Богом клянуся – був! – заголосив монах.

Єпископ пiднiс руки до неба, а потiм потягнувся ними до горла монаха.

– Хто спускався в сховище пiсля того, як ти бачив меч?

– Їй-богу! Богом клянусь… Е-е-е… Владико, схаменись! Задушиш! Скажу, скажу…

Єпископ ривком пiдняв брамника на ноги.

– Говори!

– Хлопець… трудар[40 - Трудар – той, хто проживае i працюе в монастирi «задля слави Божоi», але, як правило, без мети прийняття чернецтва.] Іван. Тiльки вiн i нiхто бiльше. Прибрати менi допомагае. Але я з нього очей не зводив. З ним спустився i з ним пiднявся. Не мiг вiн такий величезний меч винести. Не мiг… Нiчого не мiг винести. Я суворо за тим стежив. У мене нiчого не вкрадеш! А хлопець вiн богобоязливий i працьовитий. Весь час на стайнi, та й у мене раз на п’ять днiв прибирае. Сам же владика казав – щоб нi пилинки в сховищi не було!

– Клич ключникiв, клич сторожiв, брамникiв, братiв монахiв… усiх клич! Явiть менi того трударя. А якщо не явите – в печерах зогниете! – в гнiвi закричав преосвященнiший владика Єзекiiль.

– Знайдемо. Явимо! – задкуючи i кланяючись, заголосив монах. – Куди йому подiтися? Тiльки в монастирi й прожиток його… Кому вiн, такий убогий, потрiбен? Та ще й iз диявольським знаком на губах. Нiхто на роботу такого не вiзьме. І нема де йому подiтися. Куди з таким знаком? Куди? Знайдемо. Знайдемо!




Роздiл другий


Якуб Собеський повiльно перекладав стос паперiв з одного краю столу на iнший. При цьому вiн робив вигляд, що переглядае, а часом читае викладене в них. Двiчi навiть надовго затримався, вивчав документ. Але це тiльки для видимостi. Виняткова пам’ять польського комiсара не потребувала зараз пiдтвердження. Якуб пам’я

Сторінка 19

ав кожну лiтеру i кожне креслення цих таемних паперiв, як i багатьох iнших. Навiщо вiн уранцi зажадав листи про Киiвський братський монастир – i сам не знав. Була надiя, що щось прогавив, вiн або iншi. Але нi, все вивчено, перевiрено – i не раз.

Згорiв монастир. Хiба то дивина? Особливо на киiвському Подолi, де пожежi – явище часте. Бо все не бажають мiсцевi бюргери[41 - Мiстяни (з нiм.).] будувати кам’янi житла. Зводять хати без фундаментноi основи, а часом i наполовину в землю вкопанi. Нi черепицi, нi гонту – вкритi очеретом та соломою. Чекають, що прийдуть татари або iншi лиходii й усе перетворять на попiл. Не вiрять, що Рiч Посполита iх захистить. А головне: навiть печей правильних не заводять. Ставлять у своiх оселях димарi, якi лiплять гончарi з глини, а потiм обпалюють, – i помiж себе звуть ту керамiку «бовдуром». Цю дикунську штуку за допомогою глиняноi обмазки з’еднують iз димоходом i використовують для приготування iжi та обiгрiву. Але це тi, хто мае можливiсть за той «бовдур» викласти кiлька подвiйних динарiв[42 - Динар – дрiбна польська монета.]. А чимало киян, як i селян, плетуть той «бовдур» з лози, ба навiть вистругують iз дерева самi. Хоч скiльки обмазуй глиною – не врятуеш i не встежиш, коли прогорить така пiч i полетить по хатi червоний пiвень.

У монастирi, що згорiв, господарювали тi ж напiвдикi русини, що в Киевi й околицях. Що з них узяти, з бидла?

Згорiв православний монастир – значить, була на те воля Господа. З цим не посперечаешся. А ось iз тим, що шляхтянка, дружина самого мозирського маршалка Анна Гулевич пожертвувала для вiдродження монастиря великий шматок землi на Подолi[43 - Згiдно з дарчою 1615 р.] – це безглуздя! І нiхто тодi не присоромив панi Гулевич i не розповiв iй, якi наслiдки може мати така непродумана щедрiсть.

Учепилися в ту землю православнi попи, швидко плани накреслили (ось вони, копii, на столi пана комiсара) – i почали в каменi пiднiмати монастир. Далi ще гiрше: назвав заiжджий константинопольський патрiарх його братським, i став вiн змiiним клубком, з якого показують своi отруйнi iкла тi, хто вибрався з болота i був освячений патрiархом, – православнi владики. Вибили б скоро тi iкла – та ось клопiт, якого не чекали: голота козацька, та й деякi шляхетнi козаки прислухалися до гетьмана Конашевича-Сагайдачного i взяли пiд свiй збройний захист православнi церкви й монастирi. Одначе й Сагайдачному шию скрутили б, якби турки з татарами не загрожували Речi Посполитiй, а в Європi не потекли рiки кровi. І змiшалася в тих рiках пiсля взаемноi рiзанини i католицька, i протестантська, i всяка iнша кров. Як тут обiйтися без козакiв? Без воiнства, вiдомого вже всьому свiту. Ось i доводиться набиратися терпiння. А простiше кажучи, зцiпити зуби й чекати того часу, коли можна буде зiгнути козацькi голови, а православнi церкви й монастирi пiдкорити унiатству.

А тим часом доводиться займатися дрiбними справами…

Утiм, питання про меч королевича Владислава аж нiяк не дрiбне. Це важливе питання. Вчора ввечерi здавалося, що його буде нескладно вирiшити. Розгнiвана удовиця, ii мiцна спина – пан Пйончiнський, та ще й законник, що з’iв на судових справах не одного собаку, i в ролi його помiчника досвiдчений Антонiм Дзевульський…

Та от невдача: стоiть цей великодосвiдчений пан i не знае, куди очi ховати пiд, здавалося б, спокiйним поглядом пана комiсара.

– …i тодi я подав сигнал, – трохи заiкаючись, продовжив пан Дзевульський. – Удовиця вчепилася в Єзекiiля, законник навис над Іовом, а пан Пйончiнський закружляв бiля тих волоцюг, що пред’явили своi права на меч. У тiй метушнi менi вдалося прослизнути в пiдземелля, де я, згiдно з планом, швидко знайшов сховище…

Ясновельможний пан Собеський швидко вiдшукав план пiдземелля. Ось воно – сховище.

– Кiмнатка невелика.

– Саме так, ясновельможний пане, – кивнув помiчник комiсара.

– І?

– Древнi святi книги, скриньки з мощами, iкони, барила iз золотом та срiблом, кiлька видiв стародавньоi зброi… А меча покiйного гетьмана…

– Називай його мечем королевича Владислава, – звелiв пан комiсар.

– Але меча королевича Владислава не виявлено. – І, не чекаючи запитання, тут-таки виправився: – Поспiшав, але обшукував ретельно.

– Отже, меча королевича Владислава там немае!

– Коли я повернувся на свiтло, що даруе нам Господь у милостi своiй, набiгли монахи й служки, вiдтягнули удову й законника до стiни того будинку, де розмiщенi келii. Тiльки пан Пйончiнський все ще намагався чiплятися до тих двох волоцюг. Хоча на колiнах i з розбитим обличчям це було важко.

– Вiдзначимо його старання, – кивнув ясновельможний пан комiсар. – Я так розумiю, що цього убогого трударя Івана так i не знайшли?

– Нi, ясновельможний пане, – зiтхнув помiчник комiсара.

– А ось тут я з тобою не погоджуся… Хоча… Якщо подумати… В життi нiчого не трапляеться такого, щоб це було однозначно погане або добре. Палиця завжди мае два кiнцi…

– Згоден, пане комiсаре! – вперше за час служби помiчник перервав свого начальника.

Якуб Собес

Сторінка 20

кий суворо зиркнув на свого помiчника, пiднявся з-за столу i почав крокувати по кiмнатi, розмiрковуючи вголос.

– Якби меч був на мiсцi, це зовсiм не означало, що вдовi його б вiддали. Найпевнiше ми побачили б документ, у якому покiйний гетьман розпорядився долею меча… гм… королевича Владислава. І розпорядження було б таким, що й сам чорт ногу зломить. Конашевич був хитрим i мудрим. Де меч мiг би бути? У Львiвському братському монастирi, чи в якомусь iще монастирi або церквi, чи пiд пiдлогою в козацького сотника, чи в таемних мiсцях запорозьких плавнiв, чи пiд дупою самого диявола? Нам би довелося тiльки чекати i сподiватися, що хтось обмовиться або клюне на ту нагороду, яку ми були б змушенi запропонувати. А тепер, якщо меч викрадений, справа здаеться простiшою: попередити застави, вiдправити людей, розширюючи коло пошуку, задiяти iнформаторiв тощо… Ти бажаеш щось сказати?

Пан Дзевульський пом’яв у руках свою рогатiвку[44 - Польський головний убiр – шапочка з вiдворотом, розрiзаним над чолом.], напрочуд скромну – сiре сукно, вовче хутро та перо чаплi за срiбною пряжкою. Втiм, вона прекрасно поеднувалася з непоказним жупаном[45 - У полякiв i бiлорусiв – старовинний дворянський (шляхетський) костюм, рiд сюртука.] i делiем iз короткими, але широкими рукавами поверх нього. Такий одяг, як i зовнiшнiсть самого пана Дзевульського, не впадають в око, не привертають уваги, не насторожують.

– Говори вже! – пiдвищив голос пан комiсар.

– Менi довелося затриматись у монастирi. Ченцi й служки бачили мене бiля владик, тому й не запiдозрили нiчого такого… А русинською я розмовляю… Самi знаете: народжений в Киевi, звiдси й мати моя. До того ж у мене був запас i горiлки, й сала димного…

– Це зрозумiло. Говори, – заохотив помiчника Якуб Собеський.

– Цей трудар Іван усiм здавався несповна розуму. Такий собi, як кажуть мiсцевi, дурень. Але працьовитий i старанний. Кидали йому за роботу то черству скоринку хлiба, то цибулину, а то й хресним знаменням дякували. Спав у стайнi, перед тим ii чистив i коням гриви розчiсував. Любив вiн гриви чесати i коням щось шепотiти. Спершу гадали, чи не чаклунство, а потiм придивилися i зрозумiли, що тiльки з кiньми йому й говорити.

– Який вiн, той трудар?

– Ось i я питав. І дивна рiч – нiхто його до пуття не запам’ятав. Зросту незрозумiлого, бо ходив згорбившись. Пика завжди брудна. Волосся? З голови нiколи не знiмав свiй баранячий ковпак. Не говорив, а мугикав. В очi не дивився. Убогий – ото й усе. Та й мало хто з ним спiлкувався.

– Чому так? У мiсцевого бидла з’явилося свое бидло, з яким соромно спiлкуватися?

– Чимало з них стали ченцями знедавна, i в душi залишилося мирське. Спiвчуття ще вистраждати потрiбно. А головне: марновiрство i стародавнi забобони все ще мiцно вкорiненi у свiдомостi навiть бувалих ченцiв. Ось i родима пляма пiд губою в цього трударя вiдштовхувала багатьох. Кажуть, що то знак диявола. У моiх мозавецьких краях[46 - Схiдна Польща.] теж таке кажуть.

– Де пляма?

– Що? – не зрозумiв пан Дзевульський.

– Пляма та родима де саме в нього? З’ясував? – постукав пальцем по кришцi столу ясновельможний пан комiсар.

– Так. Хоча було непросто. Але тепер точно знаю – пiд нижньою губою праворуч. Я одразу зрозумiв, що це важливо для розшуку.

– Добре, – кивнув Якуб Собеський. – Хоча що тут доброго? Знову варiанти! Владики могли переховати меч i розiграти цей вертеп, обдуривши i нас з удовою, i цих незрозумiлих духiвникiв з волi покiйного гетьмана. Із цими двома незнайомцями нам ще доведеться розбиратися. Бодай як iз фальшивомонетниками та розбишаками. Інший варiант: хтось найняв майстерного злодюжку, який видав себе за дурня i справдi викрав меч. Тодi його виставлять на продаж – i це добре. Та вже геть неймовiрне: справжнiй дурень поцупив меч iз-пiд носа п’яного сторожа i… Навiть не придумаю, що далi. Ну, скажiмо, кинув у Днiпро або десь закопав, а де саме – забув. І що? Де його шукати? Переполошити весь Киiв – чи вiн уже за мiською стiною? Що киiвськi брами?

– Варта вже попереджена. І меч шукають, i чоловiка з такою родимою ознакою…

– Що там брами… Адже стiни! Та якi це стiни! Руiни! У валах прокопано городянами безлiч лазiв до днiпровськоi води. Лiнь iм, бачте, через браму ходити. А ще стiни мiсцями впали. Й колоди вже на дрова розтягли. З такою стiною i на годину татар не затримати… Борони нас, Боже, вiд орди! А може, дурень заб’еться в якусь печеру i там сконае? Ох, видаеться менi, що хiба диво може нам допомогти швидко знайти слiд цього трударя. Дурня – чи все-таки хитруна? Спостереження за монастирем посилив?

– Так, ясновельможний пане! Поки стiни монастирськi не пiдняли – все як на долонi. Викопали навколо невеликий рiвчак i кiлки не особливо густо вбили. Певно, щоб корови й кози не забрiдали. Та поставили два стовпи й будиночок для сторожi. Там покiйний гетьман наказав залишати зброю при входi на монастирську землю. Це називаеться монастирською брамою.

– Гаразд. Іди. Я тим часом напишу розпорядження. Меч не повинен вiд нас ви

Сторінка 21

лизнути. Будемо сподiватися на диво Господне. На те воно й диво! У нашiй справi, пане Дзевульський, це лише жарт. Іди i готуйся в дорогу. Вовка ноги годують. А ось це справа певна!


* * *

Тим часом у покоях, вiдведених владицi Єзекiiлю, панувала гнiтюча мовчанка, ще бiльш нестерпна через запах сальних свiчок перед численними iконами. Брати Званi сидiли на краечку скромноi лежанки владики i похмуро дивилися на його розкiшну бороду. А сам владика невiдривно дивився на скромну iкону над головами гостей. Це була едина iкона, перед якою згасла свiчка.

Нарештi пiд владикою рипнула мiцна лава. За два кроки вiн уже був бiля маленького вiконця.

– Сонце на захiд пiшло, – тихо повiдомив епископ.

– Ну i… – загрозливо процiдив пан Бродський.

– Просто… вечорiе, – зiтхнув i повернувся на лаву владика Єзекiiль. – А чи не прояснить нам ситуацiю те, що написано рукою гетьмана?

– Владико! Ти бажаеш, щоб я порушив родове слово, дане покiйному гетьману, i зламав його печатку до того, як менi буде передано до рук меч? – гнiвно промовив пан Ковальський.

– І я не посмiю порушити дану покiйному гетьману присягу. Я присягав йому на… Це не важливо… Але я не порушу ту присягу, – твердо заявив i пан Бродський.

– Якщо так… – владика приречено розвiв руками.

– Тiльки не кажи, що уповаемо на милiсть Божу i на диво Господне, – смикнув головою пан Бродський.

– Присягни, владико, що в трагедii цiй немае твого намiру i тобi невiдомо, де зараз гетьманський меч, – подався вперед пан Ковальський.

– Скажу словами з Послання святого апостола Павла: «Бо свiдок менi Бог, Якому служу духом своiм у Євангелii Його Сина, що я безперестанно згадую про вас»[47 - Рим. 1:9.]. Скасував Ісус Христос словами «не присягайте» старозавiтний обряд, бо свiдком вiрностi слова або справи стае вже совiсть – голос Божий в людинi.

І перехрестився владика, не вiдриваючи очей вiд iкони зi згаслою свiчкою.

– Як усе дивно у вас, попiв… – схопився з лежанки пан Бродський i став виходжувати з кутка в куток.

– І що тепер нам робити? – ще дужче спохмурнiв пан Ковальський.

– Скоро вечiрня молитва… Монастирський спiльний стiл, а там…

Не закiнчив епископ. Дверi в покоi вiдчинилися, i в отворi з’явився чернечий ковпак.

– Владико Єзекiiлю! – почувся густий бас.

– Що тобi, сину мiй?

– Слово до тебе вiд брата Сича.

– Вiн тут? – зрадiв епископ.

– Так, владико.

Єзекiiль скочив на ноги, але, поглянувши на гостей, тут-таки опустився на лаву.

– Клич сюди.

У дверi просочилася тiнь. Тiльки так можна було назвати людину, яка, не видавши нi найменшого звуку, не вiдкривши жодноi частини тiла, укутаного у величезну схиму[48 - Чернеча накидка.], та ще й не змусивши полум’я жодноi свiчки затремтiти, миттево перетнула кiмнатку i прилипла до вуха владики.

Єзекiiль задоволено кивнув, одразу дужою рукою вiдсунув тiнь у схимi й iз явним полегшенням велiв:

– Розкажи, брате Сичу, голоснiше. Тугий я став на вухо, та й гостям це цiкаво буде почути.

Так i не вiдкривши обличчя, брат Сич уклонився владицi й, ставши впiвоберта до гостей, промовив:

– Справа моя мала. Слухай, дивись, запам’ятовуй. Як i велено, пiшов я з ченцями до ворiт подiльських, що вiдкривають довгий шлях на Канiв i Черкаси. Стали дивитися на птицю високу…

– Та на баб киiвських! – голосно вигукнув пан Бродський. – Суть кажи!

Затремтiла схима, та швидко заспокоiлася.

– Ага, бачили ми, як варта бiля ворiт усi вози, що виiжджали з Подолу, оглядала й кожнiй особi чоловiчоi статi в обличчя уважно дивилася. Шукали, кого iм було велено. Пiсля полудня, години за три, перевiрити ту роботу прибув один чоловiчок, уже знайомий менi вiд сьогоднiшнього ранку. Ось тiльки вранцi вiн був iз нiгтик – чорнильна душа, помiчник нотарiуса, а зараз йому начальник варти як пановi вклонився. Та, доповiдаючи, тiльки руками розвiв. А ще за годину й сталося те, про що я й прийшов доповiсти. Влетiв у ворота з дороги пан знатний на красенi-конi й почав кричати та махати шаблею. Чорнильна душа ледве його заспокоiв. Став розпитувати, що i як. А коли зрозумiв, то послав шiстьох вершникiв на шлях черкаський, а сам зi знатним паном поскакав у бiк Замковоi гори. Серед варти були нашi русини з мiських козакiв. Та ти й сам, владико, знаеш: на Подолi, та й в усьому Киевi всi одне одному якщо не родичi, то куми. Незабаром з’явилися й перехожi, що були свiдками того, вiд чого пан так розгнiвався.

– Кажи, – звелiв Єзекiiль.

– Дозволь, владико, розповiсти так, як менi з тих розмов побачилось.

– Не муч, – не витримав пан Бродський.

– Отже, так. Знатний пан на багатому конi в оточеннi четвiрки своiх гайдукiв iхав у службових справах до киiвського воеводи. Звати того пана Іван Ружинський, вiн пан пiдстароста[49 - Посада в Речi Посполитiй i Великому Князiвствi Литовському. Пiдстароста був заступником старости i мiг замiнювати його на мiсцевих зборах.] черкаський i канiвський. Поспiшав, тож особливо на дорогу не дивився. Хто ж посмiе такому пановi дорогою не поступитися. Селяни з м

Сторінка 22

шками й кошиками в кущi та на пагорби стрибають. Вози, волокушi та чумацькi мажi миттю на узбiччi застигають. Дорогу шляхетному пану! А тут на тобi! Кума горiшки принесла! Трапився на худому конику холоп-тугодум, i якраз посеред дороги. І бачить дурна голова, що пан на нього коня скерував, але стоiть, нiби скам’янiв. Погребував пан збити його з дороги – зупинився й нумо волати та батогом погрожувати. Кричить: як звати, хто пан у тебе, з якого гною черв’як виповз?! Холоп, бидло, свиняче рило, пся крев та iнше, вам вiдоме. А той дурень дивиться в очi пана та й каже: «Я не холоп i не бидло. А я е пан, iм’я менi Коцький. А iду я з бенкету, який на мою пошану дав сам воевода киiвський»! Тихо так сказав, але багацько люду почуло те, та й почали одне одному переказувати. Так що скоро зiбрався бiля них натовп. Пiсля ринкового дня багато люду по селах розходилося. А люд то жвавий, торговий, до вистави охочий.

– І що нам з того пана Коцького? – все ж не витримав пан Бродський.

– А те, що… – почав було брат Сич, та трохи промовчав, щоб надати бiльшоi ваги своiй звiстцi. Та потiм продовжив: – Зi слiв перехожих виходить, що пан цей Коцький одягнений так само, як i наш трудар Іван. До того ж мiтка, вам вiдома, так само в нього пiд губою! І ще… До сiдла конячини була прив’язана ганчiрка. Можливо, в неi був загорнутий меч…

Змiтаючи брата Сича зi шляху, виконавцi волi гетьмана кинулися до дверей.

– І кроку не смiй ступити! – зриваючи голос, закричав владика Єзекiiль.


* * *

«Яка селюча душа! – в гнiвi подумалося пановi Ружинському. – І чого вiн там стоiть? Йолоп, бидло. Не бруднити ж шляхетного скакуна об цю купу гною».

Та купа гною складалася з двох живих iстот: холопа в очевидно завеликому для нього кожусi, зi смушевим ковпаком на головi, в полотняних вузьких штанях земляного кольору i в грубих поршнях[50 - Взуття, що виготовлялося з цiльного шматка шкiри i зшивалося сиром’ятним ременем.] на босу ногу. Пiд ним був безпородний кiнь якоiсь дикоi мастi – забарвлення тулуба рудо-жовте з темно-коричневим ременем по всiй спинi, грива й хвiст рудо-коричневi, темнiшi за шкiру корпуса, а ноги того ж кольору, що й тулуб, лише бiльш iнтенсивно забарвленi в районi зап’ястних i скакальних суглобiв. Витонченiстю ця чотирьохкопитна iстота не вирiзнялася. Та й холкою коник був на лiкоть нижчий вiд панського красеня-скакуна.

Вiдмовившись збити цього хама з дороги конем, пан Ружинський тут-таки вирiшив, що нi батiг, нi, Боже борони, благородна шабля не торкнеться цього хробака. Досить буде, якщо гайдуки стягнуть його з коня й пригостять десятком батогiв.

Так, цього було б досить… Та як же все несподiвано повернулося!

І як зараз гидко в грудях, коли доводиться викладати цю дурню самому ясновельможному пановi комiсару. Та ще й уточнювати, коли просить про це сам пан Собеський!

– Так! Так цей дурень i сказав: вiн пан Коцький! Тодi й почався бунт!

Вимовив це i згадав, як роззирнувся тодi довкола. На землi, що належить польськiй коронi, навколо нього i його гайдукiв зiбралася добра сотня пiдданих Речi Посполитоi, для яких вiн, пiдстароста вiд польськоi влади, був як будяк серед хлiбного поля. Пишний i не позбавлений привабливостi будяк – та лише бур’ян посеред корисного злаку. На землi, яку вiн мiцно тримав корiнням закону й права, пан Ружинський зараз вiдчував себе чужим i беззахисним. Як той-таки будяк перед мозолястими руками селянина, що прийшов його викорчовувати.

Губи пiдстарости тодi стонкли на нитки. Нiс засмикався, змусивши пишнi вуса злiтати й опускатись, як крильця переляканоi птицi. Рука вп’ялася в рукоять шаблi й почала повiльно тремтiти.

– Заколот намислив, хлопе? Пся крев! – вигукнув пан пiдстароста, витягаючи шаблю.

– У пана Коцького кров не собача, а котяча. Хiба пан не знае?

У вiдповiдь на слова холопа натовп ожив, зашумiв, а в далеких рядах почувся дружний смiх.

Усiм була добре знайома iсторiя пана Коцького. Ту казку матерi часто розповiдали своiм ледь навченим ходити й слухати дiткам. Кумедно виходило: старого кота, не здатного вже зловити мишу, вiдвезли в лiс. Так i згинув би вусатий, та натрапив на хитрющу лисицю. І всiм звiрам розповiла лисиця, що оселився в неi дужий i сердитий пан Коцький, тож потрiбно приготувати великий бенкет, щоб задобрити того пана. І обiцяла привести свого гостя на бенкет, але з умовою, щоб усi добре заховалися. Побачив кiт ситний стiл – та вiд задоволення вигнувся й занявчав. І той нявкiт звiрi сприйняли за слова: «Мало! Мало!» Кабана вкусив комар, той крутонув хвостом, а кiт, думаючи, що це миша, кинувся на кабана. Наляканi звiрi втекли, а потiм бiдкалися, що пан Коцький заледве iх усiх не з’iв.

Слухав ту казку в дитинствi вiд своеi руськоi няньки й пiдстароста канiвський та черкаський, тодi ще син православного руського шляхтича. Ставши католиком i домiгшись високого становища, пан Ружинський тепер дитячу казку приймав як приховану загрозу польському пануванню на руських землях. Кiт – забитий i виснажений народ руський, у якого все ж е гост

Сторінка 23

i пазурi й зуби. Хитрюща лисиця – пiдбурювач iз непiдвладних i диких запорозьких краiв. А жирний i тупоголовий кабан… вiдомо хто. Варто його добряче налякати – i побiжить вiн без оглядки далi, нiж очi бачать.

Слiд докласти зусиль, щоб холопи назавжди забули цю казку i цього пана Коцького. Втiм, якщо вдуматися, то всi казки днiпровських земель мiстять пiдбурювання до заколоту. Зрештою, як i iхнi пiснi, якщо в них вслухатися i вдуматися.

Напевно, в ту мить про це думала вся чернь, що зiбралася на слова неперевершеного у своему нахабствi холопа. Лише кiлька хвилин тому цi людцi в страху вiдсахнулися б вiд блиску шаблi ополяченого шляхтича. Кожен був би сам за себе. Тепер вони з глумливими усмiшками на губах стояли плiч-о-плiч. І вiд цього ставало страшно. Натовп уже встиг вiдтiснити вiд пана його гайдукiв i далi стискався навколо пiдстарости. Безсилий пан Ружинський пiднявся на стременах i потряс шаблею над головою.

– Пся крев! Ти, холопе, ще дiзнаешся, яка важка рука в пiдстарости пана Ружинського! І ви всi дiзнаетеся.

– Та й моя не дитяча, – знизав плечима холоп i показав законниковi великий, як для його худющоi статури, кулак.

– Що, ляху, страшний той кулак?

– Не звик до того пан польський.

– Добра груша, та зуби ломить… – зусiбiч почулися вигуки. Ба бiльше: в пiдстаросту та його гайдукiв полетiло камiння, грудки землi, моченi яблука, що вiддавали погребом, торiшнi овочi й навiть дорогi в цiнi курячi яйця.

– Заколот?! Бунтувати надумали, холопи невдячнi?! Батогами вас, бидло! Кров’ю захлинеться! Кров’ю! – вигукнув тодi пан Ружинський i пiд усе голоснiший смiх натовпу змушений був погнати коня до фортечних ворiт.

А там… Там погодилися одразу вiдправити варту на придушення бунту. Добре, що ще вiдрядили пiвдюжини верхових у погоню за тим нахабним холопом. А ще пан Дзевульський чемно, однак наполегливо просив усю цю прикру подiю негайно викласти пановi комiсару. І той, звiсно ж, зробить усе необхiдне для затримання й покарання знахабнiлоi чернi. Ось тiльки пан комiсар усе бiльше цiкавиться тим холопом.

Чи мав той холоп дивний вигляд? Холоп е холоп, i чогось iншого чекати вiд нього годi. Певно, сiльський дурень iз головою, набитою половою. А щоб iще жалюгiднiшою i нiкчемнiшою була його доля, диявол вдарив по губах дурня печаттю. Щоб вiн рота зайвий раз не вiдкривав. Що з речей при ньому? Торбинка бiля сiдла, та ще з iншого боку палиця або щось таке. Незрозумiло, бо було воно загорнуте в ганчiрку…

– Значить, все ж дурень, – чухаючи носа, тихо вимовив Якуб Собеський.

– І шлях вiн тримае на пiвдень, вздовж Днiпра, – дозволив собi вставити слово Антонiм Дзевульський.

– Навiть слiд не плутае. Виiхав на шлях i прямуе до порогiв днiпровських. Як усе просто i навiть смiшно, – усмiхнувся пан комiсар.

– Дурень iде до запорозьких розбiйникiв. Туди вiн i везе вкрадену рiч. Думае, що запорожцi золотом вiддячать. Казочок про тих розбiйникiв наслухався. Зарiжуть i на корм сомам столiтнiм пустять. Істинно дурень. І, здаеться, зовсiм не поспiшае. Гадаю, моi люди вже його схопили, i слiд приготувати келихи для гучного вiвату!

– З якоi нагоди вiват, панство? – здивувався пiдстароста, з нерозумiнням спочатку подивившись на пана Дзевульського, а потiм i на пана комiсара, який задоволено потирав руки.

«Дурень дурнем, а все ж iде на конi. І де вiн його взяв?» – ця думка неприемним холодком пройшлася по потилицi Антонiма Дзевульського. Але чи варта вона того, щоб затьмарювати «вiват»?


* * *

– Пан Коцький… Пан Коцький… Чуеш, Пластуне, що менi придумалося? А пан мало не луснув. Добряче ми йому пiд хвоста реп’яхiв напхали. Ну, то таке. Нам на користь. І людям сподобалося.

Пустивши свого незграбного коника неспiшним кроком, парубок ще деякий час усмiхався людям, якi йому махали рукою або щось пiдбадьорливе вигукували. Але вже за три сотнi крокiв тих, хто бачив його сутичку з пихатим паном, не стало. Однi пiшли на Подiл i вгору на киiвськi пагорби, iншi з виторгом поспiшали загубитися в малих селищах над Днiпром, третi подалися хто куди, а хтось iз кумом звернув у шинок на перехрестi. Все менше пiших, верхових та возiв почало траплятися по дорозi. А коли сяде сонце на пагорби, дорога й геть спорожнiе.

Кожен знае, що варто небесному свiтилу вмоститися на вiдпочинок, як одразу звiдусiль темiнь лiзе, а разом з нею i всiляка нечисть на шляхи. Сподiваеться, що iй пощастить i вона застане п’яного дядька на возi або молодицю, що в куми наливочку пила й затрималася. Чи краще монастирського служку або ченця. З ними веселiше. Як почують тi вченi душi якийсь свист незвичайний або вiтер iх раптом за бороду схопить чи ковпака з голови зiб’е, то одразу ж почнуть руками хрести махати, на чотири сторони плювати та дулi тикати. І все це при молитвi гарячiй, що з нагоди такоi доречна.

А з ким нiколи не зв’язуеться нечиста сила, то це з козаками. У них завжди при собi зброя. А зброя – то залiзо. Його бояться всi, вiд дрiбноти нечистоi – лiсовикiв, польовикiв, нявок та iнших бiсиць – до таких мог

Сторінка 24

тнiх демонiв, як Блуд, Вiй та Вихор. Козак не злякаеться нi шуму голосного, нi виду пекельного. Метне ножа – i все! На одну нечисть менше. А ще е запорозькi козаки – сiчовi! Вiд них бiсове порiддя тiкае щодуху, наче то не люди якiсь, а сам його батько-диявол у гнiвi!

Тiльки парубковi вся ця нечисть не страшна. Не те щоб вiн надмiру хоробрим був, а просто народився такий. Ото й вибрався на великий шлях та в дорогу далеку, коли сонце позiхати починае та своi руки-промiнчики до живота пiдтягуе.

– Ось i добре. Менше народу – ширша дорога!

Парубок пiдвiвся на стременах свого дивного коня i глянув, що там попереду. Потiм обернувся й побачив, що на шляху, який вiн уже здолав, практично не залишилося подорожнiх. Тiльки клуби пилу, а в тiй хмарi вершники вмiлi. Поспiшають, гукають на коней своiх добрих, та ще й нагайками шмагають безжально. Ну, то iхня справа. Та тiльки парубок аж нiяк цьому не зрадiв.

Лiворуч вiд дороги першою зеленню милував око луг. Іще боязко, та все-таки торкнулася зелень i стiни неспокiйного очерету. Над ним тоненькими вогниками ще зовсiм юного листя свiтилися вiковi верби, дуби i ясени. Їхнi все ще чорнi стовбури й гiлки виразно вимальовувалися на полотнi смарагдово-синього Днiпра. Його неймовiрноi ширини стрiчка вела далеко вдалину, так що салатова смуга лiвого берега ледь прозирала. І десь там, у неймовiрнiй далинi, той нiжний колiр насичувався i повертався назад до правого берега, нависаючи над ним уже урочистою блакиттю. А пiд тiею блакиттю, праворуч вiд дороги, круто зводився пагорб, по якому весна-малярка вже кiлька разiв мазнула своiм пензлем, пробудивши до життя нiжне листячко шипшини, барбарису, калини та вовчоi ягоди. Над тими кущами вже готовий був розквiтнути бузок, досхочу напившись срiбноi води з численних джерел i навiть кiлькох маленьких рiчечок. А ще наливалися свiжiстю гiлки диких вишень та груш. Лише iм iз безлiчi видiв дерев удалося вхопитися корiнням за такий важкий грунт.

– Шлях у нас буде довгий. Краси ми ще нап’емося. А тим часом… Потерпи, друже Пластуне. Потерпи. Маемо пiднятися на ту гору.

Парубок ласкаво потрiпав рудо-коричневу гриву коня. Кiнь згiдно кивнув i, вибираючи зручний для себе шлях, почав стрибками пiднiматися догори. Худе, жилаве тiло вершника не було для нього тягарем.

На пiвдорозi до вершини його грiзно окликнули.

– Гей! Куди iдеш? Нумо мерщiй назад. Тобi кажу! Чуеш, хлопче, не гнiви, бо стрельну.

Але парубок тiльки погладжував роздуту вiд напруги шию свого Пластуна i навiть жодного разу не озирнувся на шiстьох вершникiв, що спинили своiх коней на дорозi, так i не наважуючись пiти за ним.

– Сам лiзь! – огризався, мабуть, до старшого один iз козакiв. – Куди? Цi кущi з мене весь одяг зiрвуть, а з коня шкуру.

– Та це ще дрiбницi, – вторив йому iнший козак. – А кiнь спiткнеться, або потрапить копитом в ущелину, або за корч зачепиться! І все! Покотиться вниз. І коня втратиш, i собi голову звернеш.

– Та що казати. Якби там бодай грунт. А то камiння та глина. Не втриматися…

– Хiба що лiзти без коня…

– І все ж стрельнути для остраху можна…

На всi цi слова старший iз козакiв у гнiвi заволав:

– Ви козаки чи баби бiля криницi? Ану пустiмо мушкетика! Тiльки не вцiльте здуру. Вiн нам живий потрiбен.

Пролунало кiлька пострiлiв. Парубок на це й головою не повiв. Як йому вдавалося залишатися в сiдлi при такому крутому пiдйомi, та ще й коли його неймовiрний кiнь так часто стрибав, – зрозумiти було годi. Як i те, що могло змусити тварину долати пагорб, iнодi навiть пiдгинаючи переднi ноги й направду повзучи i не звертаючи уваги на виступи гострих каменiв, сипучу глину, колючки кущiв та слизький мох.

Усе ж кiлька козакiв подалися навздогiн тим самим шляхом, який вибрав для пiдйому незвичайний кiнь i його нерозумний господар. Але вони не дiсталися й третини гори, а кiнь вже винiс парубка на ii гребiнь.

– Бач, який ти, мiй Пластуне. Цiкаво, чого це люди вирiшили такою крутизною пiднiматися. А ти молодець, швидко впорався. Ноги твоi вiд кровi омию живою водою. Є тут така. Сам ii пив. Ох i зуби вона ломить! Але то правда – вода жива!

Кiнь повернув голову i нiжно потерся ганашем[51 - Щока коня.] об колiно вершника. У вiдповiдь парубок дiстав iз мiшка яблуко i простягнув його на долонi. Пластун оголив мiцнi молодi зуби – i частування зникло.


* * *

Рано-вранцi, минувши хиткий мiст через малий рiв – завширшки не бiльше двадцяти п’яти стоп i глибиною в зрiст людини, – панове Званi не стали квапити коней. Пiсля задушливоi келii i занадто короткого сну хотiлося вдихнути на повнi груди свiжiсть весняного ранку. Той ранок обiцяв приемне денне тепло i зачаровував синiм безхмарним небом. Назустрiч по дорозi все ще тяглися на мiськi базари навколишнi селяни на своiх тихохiдних возах, або вели в поводу завантажених коней, або й просто несли в луб’яних кошиках, полотняних мiшках та вербових коробах усiлякий крам на продаж i обмiн.

– Плохенька фортеця, – озирнувшись на дерев’янi низькi стiни, що оточують Подiл, усмiхнув

Сторінка 25

я пан Бродський.

– Навiть татари легко перескочать, – пiдтримав його пан Ковальський. – А проти великого калiбру гармат вони й години не втримаються. Однак замок на горi мiцний.

– Хiба?! – чи то запитав, чи то засумнiвався його спiврозмовник. – Повiльно поляки його змiцнюють.

– Довго облоги не витримае.

– Нi, не витримае. І це добре. Але зараз нам не варто цим перейматися.

– Хтозна, – знизав плечима пан Ковальський.

– Всяке бувае, – роздратовано буркнув пан Бродський.

На це його супутник тiльки з розумiнням усмiхнувся. А тодi задоволено оглянув свiй новий одяг. Нiчого особливого – але тепер замiсть домотканих вузьких вовняних штанiв на ньому були просторi, та ще й з угорського сукна. Замiсть постолiв – чоботи з телячоi шкiри. Правда, шкода кожушка – але каптан гарний, а делiя, оторочена лисячим хутром, все ж зручнiша i вигляд мае кращий. А ще пана Бродського потiшила хутряна шапка зi срiбною пряжкою. Хутра у нього на шапках, щоправда, рiзнi були – i це, з виднихи[52 - Видра.], аж нiяк не найдорожче. Зате пiдкладка в шапцi справдi чудова – щiльна, яскраво-червона, та й волосся не ковзае. З якоi вона тканини, пан Бродський не знав, а запитувати в пана Ковальського не бажав. Але в спеку така шапка просто диво – можна вдягнути ii так, щоб тканина лежала на головi, а хутро позаду або праворуч. Тодi аромат чоловiчого поту й звiриного хутра вже не душитиме анi власника шапки, анi довколишнiх.

Такий самий одяг i на Ковальському. Однак вiн цьому пановi не до душi. Тому й сердитий пан Ковальський. Але владика Єзекiiль знае, як правильно все залагодити. І в цьому вiн мае рацiю. Одяг та зброя реестрових козакiв дозволять вiльно пересуватися у всiх напрямках. Звiсно, якщо поводити себе гiдно, вiдповiдно до присяги його королiвськiй милостi!

Правильне прикриття. А те, що не до душi воно пановi Ковальському, – то його особиста справа.

– Я вперше в цих мiсцях, – зiзнався пан Бродський.

– І менi ранiше не випадало тут бувати. Хоча про них менi багато вiдомо.

– Он як! – здивувався попутник.

– Ось iдемо ми до гори. А то не просто гора, то святе мiсце – Печери! Першi християни-вiдлюдники викопали iх тут, щоб таемно молитися Богу i ховатися вiд язичникiв. Але не те для мене було б цiкаво…

– А що ж?

– Чував я, що е в тiй горi цiле мiсто з келiй i тунелiв. І е там могила святого на iм’я Іоанн. Коли вiдчув той святий, що час кончини близько, сам приготував для себе могилу. Але не в довжину, як зазвичай, а в глибину. Попрощався з братiею i почав спускатися в ту яму, але, з ласки Божоi, увiйшов у неi лише до пояса. Хоча могилу викопав глибоку. Так i стоiть – нижня частина тiла в землi, а верхня, нетлiнна, вся на виднотi. Ченцi дозволяють на святого поглянути, як i на багатьох тих, хто упокоiвся в глибинi гори. Цiкаво менi на те подивитися. Чи вони схожi на тi мумii, якi я бачив у Єгиптi? Здаеться менi, що в цих печерах на глибинi взимку тепло й сухо, i влiтку сухо, але прохолодно. Немае в них вологи, як у гробницях фараонiв. Тому небiжчик висушуеться, а не гние. Коли повернуся, неодмiнно сходжу туди й пересвiдчуся. Утру носа декому з колишнiх друзiв! А може, й сьогоднi дещо побачу.

– Але ж i жахи ти розповiдаеш, пане Ковальський. Висушенi мерцi, – скривився пан Бродський, а потiм з цiкавiстю глянув на попутника. – А Єгипет – це в якiй землi?

– Африка це! Африка, – ледве стримуючи усмiшку, вiдповiв той.

– Африка… – ображено пробурмотiв пан Бродський.

– Якщо буде на те воля Божа, то i в Африцi побуваеш.

– Ще скажи в Стамбулi, – голосно засмiявся той.

– Investigabiles viae Domini![53 - Шляхи Господнi несповiдимi (лат.).] – склав молитовно руки пан Ковальський.

– Що? Мову русинську й польську знаю i розмовляю добре. А це по-якому? – хитро примружив око пан Бродський.

– Латина! Означае: нiхто не знае своеi долi! Латина – мова, якою розмовляють з Господом. А ще це мова науки! Але не питай мене про науку…

– Не буду, – серйозно вiдповiв пан Бродський. – Зрозумiло, що ми не з одного куща ягоди i в науках у нас рiзнi наставники. То таке! Якщо правильно я зрозумiв, оця дорога праворуч i приведе нас до тих Печер.

Пан Ковальський мовчки кивнув.


* * *

Якуб Собеський щосили намагався зберегти холоднокровнiсть. Вчора встигли причаститися двома глечиками того ж таки торунського вина, – аж тут перед паном комiсаром постав старший iз тих козакiв, що мали привести дурня. В подертому жупанi, брудних чоботях i до колiн мокрих штанах. Вiн був блiдий, i спершу годi було збагнути, що белькоче.

Лише пiсля численних уточнень ситуацiя прояснилася. У дурня виявився не кiнь, а справжнiсiнький чорт, який миттю злетiв на найвищий пiд Киевом пагорб, зарослий тереном, i нiщо живе не могло пройти крiзь цi колючi кущi. Але козаки на те й козаки. Вони прорвалися на вершину, з якоi було все видно. Тобто дуже далеко. Бачили вони дурня i його чотирикопитну тварину («Чорта!» – перехрестився козак). Крокiв за п’ятдесят були цей жовтий диявол i його вершник. Рухалися неквапно, та раптом… пр

Сторінка 26

сто розчинилися в повiтрi. Ось щойно були – i ось iх уже немае. До темряви козаки шукали слiд чи бодай щось, що пiдказало б, куди цi бiси подiлися, але так нiчого й не знайшли. Була думка: подалася ця парочка в печери! Але вирiшили, що в тому святому мiсцi нечисть одразу загинути повинна.

– Обшукали печери? – тихо запитав пан комiсар.

– Не наважилися, але всi п’ятеро козакiв залишилися. Може, щось побачать або почують! – вiдповiв старший козак i запобiгливо всмiхнувся.

Варто було козакiв покарати, причому показово. Але краще вже стратити, нiж точно знати, що скривджений реестровий козак тут-таки подасться на Запорожжя i стане буйним та озвiрiлим на пана комiсара й польську шляхту лицарем, як вони себе величають.

На тому вiват i закiнчився. Пан Ружинський подався до воеводи у своiх справах, а Антонiм Дзевульський негайно вирушив шукати дурня в лабiринтi чернечих печер.

Чи спав Якуб Собеський? Нi, це не можна назвати сном. Це було розумiння, що необхiдно виспатися, щоб iз першим променем сонця накреслити в головi й на паперi план затримання… Точнiше – пошуку меча королевича Владислава. Але щойно пан комiсар занурювався в сон, у його головi тут-таки розкладалися вiдомi йому карти й атласи, вiд iще плоскоi землi Фра Маура[54 - Карта 1459 року.] до карти свiту Ортелiуса[55 - Карта 1572 року.], вiд перших атласiв Земноi кулi Меркатора до сучасних карт Швейцарii i Нiмеччини, створених пiсля вiдкриття в 1615 роцi професором математики Снеллiусом способу трiангуляцii.

Уявлялася й карта Речi Посполитоi, яку все ще нiяк маститi картографи не закiнчать. Але в головi Якуба Собеського ось вона – найточнiша. Воеводства, землi, рiчки, озера, моря, мiста, фортецi. Все на своiх географiчних мiсцях i позначене суворою латиною. Ось GROSSPOLEN – земля польська, а ось i литовськi, чорнi – Бобруйськ, Мозир, i бiлi землi – Мiнськ, Вiтебськ. Ось Пiдлiсся, а в його центрi Пiнськ. Землi Галицькi, Подiльськi, Киiвськi…

А ось i сам Киiв. Униз по Днiпру Трипiлля, Трахтемирiв… У тому мiстечку, серед урвищ, на неприступнiй скелi причаiлося змiiне кубло – Cloistredes Roux, русинський Успенський монастир. За його мiцними стiнами часто ховаються бунтiвнi козаки. Там залiковують рани запорожцi. Там у покаяннi закiнчують свое життя престарiлi комишовi лицарi. Там-таки вони ховають награбованi скарби. У пiдвалах надiйнiше, нiж у плавнях. А ще бiля Трахтемирова зручна поромна переправа через Днiпро.

Слiд термiново розпорядитися, щоб виставили козакiв бiля монастиря i при мiських брамах. Можливо, той дурень саме туди шлях тримае! Адже до Порогiв таки далеченько! До них ще потрiбно пройти кордони бiля Канева, де стоiть цiлий козацький полк реестрових! А нижче по Днiпру тим паче не пройдеш. Там Черкаси, землi пана пiдстарости Ружинського! Хай негайно вирушае у своi володiння й органiзовуе кордони на всiх дорогах. А якщо станеться неймовiрне i проскочить трудар цi кордони, то нижче, за Черкасами, геть дикi землi, не кажучи вже про зловiсний Чорний лiс[56 - Лiсовий масив, тепер у Знам’янському та Олександрiйському районах Кропивницькоi областi.]. У тих хащах i болотах гнiздуе розбiйний люд. Інодi й татари ховалися в ньому для несподiваних набiгiв на Киiвське, Волинське, Подiльське, Брацлавське, Белзьке, та навiть на Руське воеводство[57 - Wojewоdztwo ruskie – адмiнiстративно-територiальна одиниця Польського королiвства, утворена бл. 1434 р. з тих земель Галицько-Волинського князiвства (Руського королiвства), якi були захопленi в останнiй чвертi XIV ст. Адмiнiстративним центром Руського воеводства було мiсто Львiв.], розташоване бiля самого порога Великоi Польщi.

Та й вiд цих диких земель ще ой як далеко до Запорозькоi Сiчi. Хоч скiльки йди – пустка! Жодного житла. Самi лише бурдюги[58 - Землянки.], куренi, жердянi хати та шалашi розкиданi на багато й багато миль одне вiд одного. І в кожному тому житлi, знову ж таки, розбiйник iз закривавленим ножем.

Хоча повиннi були бути тут фортецi, остроги та застави, а в них нести службу вiрнi королю вiйська.

На думку короля Речi Посполитоi Сигiзмунда II Августа i Великого сейму, на землях за Порогами повиннi осiсти й вибудувати остроги реестровi козаки Вiйська Запорозького. 5 червня 1572 року було передано на Запорожжя грамоту, в якiй пропонувалося запорожцям iти на королiвську службу! А служба е служба! У походи виходити тiльки за наказом короля i туди, куди вiн вирiшить. На сусiдiв самовiльно не нападати, навiть якщо табуни коней самi просяться до рук. Торговi шляхи охороняти, а не грабувати купцiв, – i ще багато iншого, що повиннi робити воiни на державнiй службi. За це призначенi привiлеi, платня i надаються земельнi надiли. Охочих (в розумнiй кiлькостi) записали до реестру, i стали вони називатися реестровими козаками, якi в державних документах iменувалися «Вiйськом Запорозьким»! Так з’явився новий стан у Речi Посполитiй – козацтво! Це ще не шляхта, але вже не селяни й не мiщани. Давши таку назву, милостивi королi Речi Посполитоi вiдтодi наголошували, що всi iншi козаки, пе

Сторінка 27

ш за все тi, що сидять на Сiчi, опинилися поза законом!

Сидiти тверезими у фортецях i в заставах буйним розбiйникам запорожцям не хотiлося. А ще вiддавати уряду майже всю здобич – це однаково, що самому собi пузо розрiзати. Та ще сiчовики одразу збагнули: реестровцiв виставляють, щоб тримати в уздi вiльних козакiв! Отримувати платню добре, але пiдкорятися – нiколи! Так i залишилося на Сiчi вiйсько вiльних козакiв, яких для того, щоб уникнути плутанини, тепер називали «Вiйськом Запорозьким Низовим»!

А ще «низовi лицарi» часто глузували з реестрових. Адже воеводи, та й мiсцева шляхта, не визнавали за ними козацьких прав, змушували вiдбувати рiзнi повинностi, платити всiлякi збори, забирали майно, пiддавали iх таким самим утискам i приниженням, як i своiх пiдданих – холопiв. Часто-густо порушувалися права козацькоi старшини: обмежували в правi торгувати, тримати промисли, шинки та iнше. Що ж стосуеться самого польського уряду, то вiн завжди дотримувався однiеi полiтики: коли з’являлася потреба у вiйську, вiн закликав заможних селян i дрiбну православну шляхту вступати в реестр, а коли така потреба зникала – виключав нових козакiв зi спискiв.

Така непевнiсть у завтрашньому днi аж нiяк не сприяла тому, щоб реестровцi осiдали ближче до порогiв, а в iдеалi за ними i ще далi – в самому серцi Дикого поля. Зрозумiло, що лише озброена i навчена людина могла вижити й органiзувати господарство на тих землях. Селяни й чути не бажали про казково багатi угiддя за Чигирином. До того ж на Приднiпров’i робочих рук i так було занадто мало. Тому шляхетнi господарi з iнших воеводств, яким були дарованi землi на Украйнi, запрошували, а чи й погрозами переселяли зi своiх маеткiв на тi простори селян та ремiсникiв, обiцяючи звiльнення вiд податкiв на тридцять рокiв. І все одно тi землi нагадували пустку.

Так що блукати на самотi по Правобережжю – справа просто марна.

Та й з лiвого боку Днiпра шлях за пороги анiтрохи не легший. Тут завжди е татарськi чабани, що охороняють стада коней та отари овець. Часто проносяться чамбули[59 - Загiн татарськоi кiнноти.], ворогуючи мiж собою за пасовища, воду i верховенство роду. А головне: ординцi завжди в пошуках здобичi та бранцiв.

Ще нипають рiзнi ватаги пiд виглядом мисливцiв, охоронцiв худоби або дрiбних купцiв. Цi так само шукають здобичi й полонених для продажу та обмiну. А ще забирають худобу – i самi рятуються вiд бiльш сильного супротивника. Тож i на лiвому березi життя немае. Там нiзвiдки прилiтае стрiла, аркан, а з трави вмить пiднiмаються сотнi вершникiв, що сидiли в засiдцi. Там сплять або в сiдлi, або в густiй травi, намотавши повiд коня на руку.

І ще важлива перешкода. Точнiше, безлiч перешкод! Сула, Псел, Ворскла, Орiль… Це ще не повний список великих рiчок, що впадають у Днiпро з його лiвого берега, – i всi iх потрiбно подолати. А ще сотнi малих рiчок та протоки, навколо яких болота…

Нi по правiй, русинськiй сторонi Днiпра, нi по лiвiй, з ii Диким полем, дурень не пройде! Та все може виявитися значно простiше: сидить дурень у лабiринтi чернечих печер i не знае, що комiсар сейму, ясновельможний пан Якуб Собеський, через нього позбувся сну.

У тих роздумах Якуб i зустрiв перший сонячний промiнчик, що наполегливо вимальовував на пiдлозi спальнi контури вiконця.

Не випивши вина i не з’iвши й крихти хлiба, пан комiсар звелiв сiдлати коня i в оточеннi власноi охорони поспiшив до монастиря на Печерських пагорбах.


* * *

Антонiм Дзевульський ось просто зараз упав би на копицю сiна й забувся б довгим мiцним сном. Сил не було нi дiяти, нi думати.

Добре козаки свою справу знають. Ще до прибуття пана Дзевульського мiсцевiсть оточили – не полiнувалися. Двое залишилися близько – монастирськi землi оглядати, а трое верхи в рiзних напрямках вирушили. З козацьку милю риссю промчали, на кожен пагорбок пiднiмалися, на кожен дубок влазили. Мiсця вiдкритi, далеко все i всiх видно. А дурня нi на конi, нi без коня немае!

Отже, вiн у печерному мiстi, яке чи не тисячу рокiв усе риють i риють монахи. Нiхто не забороняе спуститися в той лабiринт, але мало хто з мирян наважиться ненадовго i недалеко зайти в пiдземний свiт, сповнений святостi й таемниць. Там без супроводу ченця людина швидко втрачае орiентацiю, якщо вона зайшла за рiг або у вiдгалуження коридору. Навiть маючи смолоскип! Та смолоскип, навпаки, шкодить, коли несподiвано й страшно виринае з непроглядноi темряви то напiвзасипана келiя, з якоi стирчить людська кiстка, то нiша в стiнi, де цiлi столiття спочивають висушенi до тiла дитини ченцi, обдарованi святiстю. Або з пiдземного вiвтаря дивиться майже чорна iкона…

Архiмандрит Киево-Печерськоi лаври високопреподобний отець Єлисей[60 - Єлисей Плетенецький (в миру Олександр Михайлович (за iншими даними Томашевич); нар. мiж 1550 i 1554 рр., пом. 29 жовтня 1624 р.) – православний культурний i громадський дiяч, просвiтитель, письменник, архiмандрит Киево-Печерськоi лаври, активний борець з унiею.], вислухавши помiчника комiсара сейму, всмiхнувся i, поклика

Сторінка 28

ши ченця, сказав Антонiму:

– Цей iеромонах найкраще обiзнаний iз пiдземною частиною лаври. Веди, отче Гавриiле, цього католика, куди вiн забажае. До святостi доторкнутися кожному вiльно. Може, це йому допоможе. Хоча…

Архiмандрит махнув рукою i пiшов у своiх священичих справах.

Йти, куди ведуть, чути мертву тишу i сподiватися, що смолоскип у твоiй руцi i в руцi приставленого iеромонаха Гавриiла не згасне вiд раптового протягу, – вже страшно. Одна справа просто боятися, iнша – обiмлiти, шкiрою вiдчувши присутнiсть чогось живого, здригнутися вiд тихих слiв молитви, якi, здаеться, доносяться з глухоi стiни тунелю. І вже геть нестерпно, коли холоднi мурашки пробiгають по спинi. А все те вiд того, що в непрогляднiй пiтьмi хтось кашлянув.

Тунелi роздвоювалися, рiзко повертали, опускалися й пiднiмалися. Уздовж них траплялися нiшi з запасними свiчками, кресалом, а то й смолоскипами. В iнших виiмках чорнiли шматки дерева, металевi ланцюги, а то й узагалi невiдь що.

– А може, тут зник? – чи то насмiшкувато, чи то сумовито мовив чернець i звернув праворуч.

То була самiтницька келiя, готова прийняти мешканця до його останнього дня.

Антонiм заглянув у вузький лаз, у який насилу могла пролiзти людина. Нора – нiчого iншого й не скажеш – завдовжки в людський зрiст. Посеред келii проритий ровик на всю довжину, глибиною по колiно людинi. З одного боку рiвчака – лежанка з оберемком сiна, з iншого – столик на одну дошку. Оселившись у такiй нiшi, чернець-подвижник мiг сидiти на лежанцi, опустивши ноги в рiвчак; мiг стояти на днi того-таки рiвчака, ба й пiднятися на повний зрiст. На протилежному боцi вiд лежанки було кiлька маленьких iкон, лампадка, якiсь глинянi посудини i скам’янiла просфора[61 - Богослужбовий лiтургiйний хлiб, який вживаеться в православ’i для таiнства евхаристii i для поминання пiд час проскомидii живих i мертвих.].

– Часто подвижникам та ямка слугуе ложем, а по смертi – могилою, – глухо вимовив iеромонах Гавриiл.

І Антонiм погодився сам iз собою – в цих завдовжки кiлька верст[62 - У Киевi та в землях, якi ранiше належали Королiвству Литовському, використовували литовськi мiри довжин i ваг. Литовська верста – 1559,7 м.] сплетiннях тунелiв, проходiв i коридорiв, а також у сотнях келiй, десятках церков i молитовних мiсць знайти того, кого приховують, не зможе нiхто.

А дурня, якщо вiн тут, найпевнiше будуть приховувати. І зовсiм не обов’язково, щоб той, кого шукають, по своiй волi або випадково опинився саме у святих печерах. На киiвських пагорбах чимало таемних пiдземних мiсць. І часто вони з’еднанi мiж собою. Самому iеромонаху Гавриiлу вiдомо на схилах уздовж Днiпра до п’яти десяткiв печер. А ще е печери й ходи у Звiринцi. Є й Варязькi пiдземелля – там колись жили розбiйники-варяги, якi безжально грабували купецькi судна, що пропливали по Днiпру. У кожнiй киiвськiй церквi i в кожному монастирi е пiдземнi примiщення й ходи…

– То що…

Іеромонах розвiв руками, даючи зрозумiти, що доручення його високопреподобiя архiмандрита Єлисея виконав i просить гостя йти геть iз лаври. Вiн мало не перехрестив на прощання католика, але вчасно схаменувся i, вказавши смолоскипом на сходинки вгору, за мить розчинився в темрявi.

Це було неймовiрним блаженством – знову опинитися пiд Божим свiтлом. Антонiм душею зрадiв, коли вибрався на поверхню.

Годi збагнути, як людинi приходить думка стати кротом i будувати собi житло пiд землею. Та яке житло – могилу! Собi живому! Вiдомо, що першi християни заглибилися в катакомби Рима. Але iх переслiдували, спалювали, вiддавали на поживу левам. Минув час – i тепер нiхто в Європi не влаштовуе монастирiв пiд землею. Тiльки на землi, i якомога вище! А цi православнi, як мурахи, тягнуться пiд землю – i все щось там ховають, ховають. Може, там гори золота? Або щось iще важливiше? Не розумiе католик Дзевульський цих православних – геть чужих йому людей. От було б добре, якби назавжди на руських землях зникло православ’я. Щоб народ християнський прийняв i душею, i серцем едину всесвiтню вiру![63 - Слово «католицизм» у перекладi з латини означае «загальний, вселенський».]

Страх i тiльки страх вiдчував католик Антонiм у Печерах, i його зовсiм не цiкавило, що вiдчувае в товщi землi православний монах Гавриiл i сотнi таких, як вiн. Нехай вони там у темрявi i в дуростi своiй зсохнуть, а пановi Дзевульському милий Божий свiт!

При сонячному свiтлi, в прохолодi й свiжостi ранку пан Дзевульський дав короткий звiт ясновельможному пановi комiсару й знову взявся оглядати все те, що вже багато разiв оглянули козаки i чини з таемноi служби. Навiть ще раз особисто перевернув копицю сiна.

От би впасти i заритися в тому сiнi, але…

Не спускае пан Собеський з Антонiма свого пронизливого погляду. Хоча б голову опустив на мить. Адже покликав у лавру двох козакiв реестрових i, здаеться, захоплено з ними розмовляе. Стоять вони бiля пана комiсара i нетерпляче мнуть за спиною вуздечки. Видно, не звикли говорити з ясновельможним паном, а може, дуже вже поспiшають. Але ж част

Сторінка 29

кланяються i статечно вiдповiдають на запитання. Видно, сподобалися вони пановi комiсару. Кожному з козакiв вручив вiн по золотому i напутньо перехрестив. Бачив здалеку те пан Дзевульський, а облич козакiв так i не розгледiв. Тiльки спини iхнi широкi в одностроi, здаеться, Уманського полку. Здаються знайомими тi спини, та пiдiйти – а якщо той запитае: «Знайшов? Нi! Ах ти ж…»

Нi, краще вже подалi вiд ясновельможного пана поки що триматися.

Козаки до землi поклонилися тiй щедростi, спритно вскочили в сiдла i з мiсця взяли своiх мiцних скакунiв по-козачому – в кар’ер. Щоправда, в них е свiй термiн такого рiзкого початку руху – навзаводи!

Надто вже вiдрiзняються козаки-русини вiд люду польського, а тим паче вiд шляхти. Та головне, що реестровi козаки перебувають на службi короля Речi Посполитоi. А що багато в них старих звичаiв – на це потрiбен час. Не всi вони душею i тiлом справжнi слуги короля, але чимало реестрових сумлiнно несуть службу i вiрнi присязi.

Про це говорив Якуб Собеський, коли вiн i його служба покинули землi печерного монастиря i нешвидким кроком вирушили на Замкову гору. Нешвидким, бо в пана комiсара вiд тяжких роздумiв i безсонноi ночi страшенно розболiлася голова. Але вiн старанно це приховував за ласкавою усмiшкою i роздумами вголос.

– …Правильно й те, що багато потрiбного i важливого зробила Рiч Посполита для цiеi дикоi землi. Адже ще якихось п’ятдесят рокiв тому землi на пiвдень вiд Бiлоi Церкви були абсолютно безлюдними, спустошеними татарськими набiгами. Там жили тiльки вiдважнi одинаки, якi засвоiли всi способи ведення степовоi вiйни i готовi були в будь-який момент вступити в бiй з ординцями. Цi воiни були так само i вправними мисливцями та рибалками. Але iх було так мало, що цi родючi та багатi на дичину й рибу мiсця звалися пусткою! Так i було записано в постановi сейму в 1590 роцi вiд iменi нашого милостивого короля Сигiзмунда… Наведу з пам’ятi: «Щоб тамтешнi землi не залишалися порожнiми i приносили якусь користь, ми, на пiдставi наданого нам усiма станами права, будемо роздавати цi пустелi, на наш розсуд, у вiчне володiння особам шляхетського походження за iхнi заслуги перед нами i Рiччю Посполитою»! Ця постанова надала королю повне i необмежене право дарувати землi Приднiпров’я – як Право-, так i Лiвобережжя. Найбiльш знатнi роди Польщi взяли участь в освоеннi цих пустельних земель. За тридцять рокiв вiдбувся колосальний процес колонiзацii величезних просторiв: будувалися мiста, мiстечка, укрiпленi замки i безлiч селищ! Усе це вимагало гiр золота, а головне: потрiбно було переселити тисячi селян, майстрових, чиновникiв. І, звiсно ж, тих, хто iх повинен захищати вiд татарських набiгiв. І все ж основу цього вiйська становили нащадки тих-таки видобувачiв-воiнiв, якi вважають за краще називати себе козаками.

Пан комiсар ненадовго замовк, прикривши очi. Але, видно, гострий напад болю його скоро покинув, i Якуб Собеський продовжив:

– Знаеш, пане Дзевульський, що план створення реестрового козацтва дозрiв ще сто рокiв тому, пiд час правлiння великого князя литовського i короля польського Сигiзмунда I? Тодi розглядалися два варiанти: перший – органiзацiя реестрового вiйська для захисту пiвденних кордонiв i виконання функцiй нагляду за населенням, а другий – знищення всiх козакiв!

– А як же татари? – не витримав Антонiм.

– Слушно. Без козакiв не здолати ординцiв. Тому мiй учений друг, публiцист пан Пальчовський, у своiй книзi, яка так i називаеться: «Про козакiв – знищити iх чи нi?»[64 - Книга вийшла в 1618 р.], дае вiдповiдь: винищити козакiв безчесно, марно й неможливо. Безчесно – бо це значить знищити християн, тодi як Украйна при дворах европейських вважаеться единою огорожею християнства вiд турка. Марно – бо замiсть сусiдiв-козакiв матимемо туркiв i татар. А що краще? І останне: неможливо – бо ще за часiв короля Стефана хотiли винищити козакiв, та вiдклали намiр через неможливiсть, а тодi козакiв було набагато менше, нiж тепер. І все ж як приемно зустрiти реестрових русинiв-козакiв, якi ревно ставляться до своеi служби. Ба бiльше: я iх запитав, i вони без заминки повторили текст присяги, яку давали при вступi на службу короля: «…коритися, виконувати всi накази i постанови його королiвськоi милостi, припиняти будь-яку непокору й свавiлля, а також нi особисто, нi через будь-кого не виступати проти турецького султана, нi на сушi, нi на морi, крiм як за наказом його королiвськоi милостi Речi Посполитоi; якщо ж хтось захоче таке зробити, а я про це дiзнаюся, то зобов’язаний буду попередити короля й гетьманiв i сам того буду карати, виконуючи свою повиннiсть!» Щоправда, той, що з бородою, повторив iз затримками та з пiдказками. Та й мова його польська волiе бути кращою. Але ось другий! Так! Присягу як «Pater noster»[65 - «Отче наш», або «Молитва Господня» – головна християнська молитва.] знае, i мова його така, що багато хто при дворi його милостi короля мiг би позаздрити. І сам вiн гарний з лиця i моцний тiлом. А кулак у нього – кувалда молотобiйця на кузнi.

Сторінка 30

Поспiшали вони в Умань до свого полковника. Через те й розмовляли коротко. Помолилися на печери святi – i в путь. Тверезi, рiшучi, дорожать службою. От би таких тисяч зо п’ять… Та-а-ак! Не шкода для таких i двох золотих. Хоч i безгербова[66 - Без полiтичних прав.] шляхта, але козаки надiйнi!

Кивнувши на знак згоди з самим собою, Якуб Собеський задоволено замовк i поринув у своi думи. Цим скористався Антонiм Дзевульський i притримав коня, як його про це знаками просив один iз чинiв його таемноi команди.

Ім’я того таемника[67 - Нижчий чин таемноi служби.] – Лешко. Не надто кмiтливий русин, зате добрий виконавець та служака сумлiнний. У таемнiй командi таких три чвертi. Іншi – поляки. Із коронних земель служити до Киева тайники йшли вкрай неохоче.

– Чого тобi, Лешку? – порiвнявши коней, запитав помiчник комiсара.

– Пане Дзевульський, дозвольте доповiсти, що сказав мiй шинкар…

– Хто? – здивувався Антонiм.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Виноски





1


Вiд перського «гилим» – грубо зроблена ковдра. (Тут i далi прим. автора.)




2


Землянка.




3


Здобич.




4


Святий день у народному календарi слов’ян, що припадае на 23 квiтня (6 травня).




5


Чамбул – кiнний загiн.




6


Слiди.




7


Козацька миля – 7,5 км.




8


Грабiж.




9


Тепер село у Вiнницькiй областi.




10


Назва кулi в XVII ст.




11


Коротка козацька люлька.




12


Сигiзмунд III (20 червня 1566 р. – 30 квiтня 1632 р.) – король польський i великий князь литовський з 27 грудня 1587 р., король шведський з 27 листопада 1592 р. по липень 1599 р., батько Владислава IV.




13


Мiсто, нинi в Чернiвецькiй областi.




14


Битва вiйська Речi Посполитоi пiд командуванням великого гетьмана литовського Яна Кароля Ходкевича (в тому числi Вiйська Запорозького пiд командуванням гетьмана Петра Сагайдачного) з вiйськом Османськоi iмперii пiд командуванням султана Османа II, яка тривала з 2 вересня по 9 жовтня 1621 року.




15


Призначенi сеймом для супроводу армii комiсари завiдували фiнансами, брали участь у засiданнях вiйськовоi ради, були присутнi на прийомi гетьманом послiв i самi виконували посольськi обов’язки.




16


Гай Саллюстiй (86 до Р.Х. – 35 до Р.Х.) був одним iз перших римських iсторикiв, який уводив у своi трактати розгорнутi монологи головних героiв, покликанi вiдобразити особливостi iхнього характеру та полiтичноi орiентацii.




17


Сагайдак – шкiряна сумка або дерев’яний футляр для стрiл.




18


Польська наймана пiхота, солдати.




19


Безпалубнi човни, пристосованi для морських походiв.




20


Берестейська унiя 1596 року – акт об’еднання Схiдноi (православноi) i Захiдноi (римо-католицькоi) Церков на умовах визнання Схiдною Церквою католицькоi еклезiологii та догматики (включаючи папський примат), але при збереженнi схiдного лiтургiйного обряду, богослужiння рiдною мовою, вiдсутностi обiтницi безшлюбностi для бiлого духовенства та iн.




21


Торун – мiсто на пiвночi Польщi.




22


Шведи як союзники царя Василiя Шуйського захопили чимало мiст у Новгородських i Псковських землях.




23


«Кракiвськi грошi».




24


Вирiшальна битва «Великоi вiйни» 1409–1411 рокiв, що вiдбулася 15 липня 1410 року. Союз Королiвства Польського i Великого Князiвства Литовського пiд проводом короля Владислава II Ягайла i великого князя литовського Вiтовта здобув перемогу над вiйськом Тевтонського ордена. Бiльшiсть лицарiв ордена було вбито або взято в полон.




25


ВЛАДИСЛАВ + Конашевич Кошовий пiд Хотином проти Османiв.




26


Ланцюг.




27


Грецька назва населення Схiдноi Європи.




28


Тiльки за московський похiд запорозькi козаки отримали вiд польського короля плату – 20 тисяч золотих.




29


Йдеться про так звану Тридцятилiтню вiйну, яка тривала з 1618 по 1648 рр. i до якоi залучилися тiею чи iншою мiрою практично всi европейськi краiни. Вiйна почалась як релiгiйне зiткнення мiж протестантами й католиками Нiмецькоi iмперii, а вiдтак переросла в боротьбу проти домiнування Габсбургiв у Європi. Конфлiкт став останньою великою релiгiйною вiйною на континентi й породив Вестфальську систему мiжнародних вiдносин.




30


Бродники проживали в пiвнiчно-захiднiй частинi Буджака, пiвденнiй частинi сучасних румунських жудцiв (повiтiв) Вранча i Галац, а також, можливо, на узбережжi мiж Днiстром i Днiпром. Брали активну участь в мiжусобицях руських князiв. Пiзнiше – у всiляких бунтах i вiйськових походах. За однiею з версiй, назва «бродники» походить вiд слова «бродити» – «поневiрятися».




31


Чекан (вiд слов’ян. «сокира», «кирка», «iкло кабана») – коротка древкова холодна зброя з основним ударним елементом у виглядi дзьоба (топiрця) i молотком на обуху.




32


Чуприндир – тут: вид гри в карти у запорожцiв.




33


Вi

Сторінка 31

нiм. «rot» – «червоне».




34


Масть бубна, вiд нiм. «schellen» – дзвiночки.




35


Треф.




36


Пiка.




37


28 квiтня 1622 р.




38


Титар – особа, на кошти якоi збудовано або заново прибрано (iконами, фресками) православний храм чи монастир.




39


Верхне вбрання епископа, що замiняе ризу i мае те ж значення – символiзуе багряницю Спасителя.




40


Трудар – той, хто проживае i працюе в монастирi «задля слави Божоi», але, як правило, без мети прийняття чернецтва.




41


Мiстяни (з нiм.).




42


Динар – дрiбна польська монета.




43


Згiдно з дарчою 1615 р.




44


Польський головний убiр – шапочка з вiдворотом, розрiзаним над чолом.




45


У полякiв i бiлорусiв – старовинний дворянський (шляхетський) костюм, рiд сюртука.




46


Схiдна Польща.




47


Рим. 1:9.




48


Чернеча накидка.




49


Посада в Речi Посполитiй i Великому Князiвствi Литовському. Пiдстароста був заступником старости i мiг замiнювати його на мiсцевих зборах.




50


Взуття, що виготовлялося з цiльного шматка шкiри i зшивалося сиром’ятним ременем.




51


Щока коня.




52


Видра.




53


Шляхи Господнi несповiдимi (лат.).




54


Карта 1459 року.




55


Карта 1572 року.




56


Лiсовий масив, тепер у Знам’янському та Олександрiйському районах Кропивницькоi областi.




57


Wojewоdztwo ruskie – адмiнiстративно-територiальна одиниця Польського королiвства, утворена бл. 1434 р. з тих земель Галицько-Волинського князiвства (Руського королiвства), якi були захопленi в останнiй чвертi XIV ст. Адмiнiстративним центром Руського воеводства було мiсто Львiв.




58


Землянки.




59


Загiн татарськоi кiнноти.




60


Єлисей Плетенецький (в миру Олександр Михайлович (за iншими даними Томашевич); нар. мiж 1550 i 1554 рр., пом. 29 жовтня 1624 р.) – православний культурний i громадський дiяч, просвiтитель, письменник, архiмандрит Киево-Печерськоi лаври, активний борець з унiею.




61


Богослужбовий лiтургiйний хлiб, який вживаеться в православ’i для таiнства евхаристii i для поминання пiд час проскомидii живих i мертвих.




62


У Киевi та в землях, якi ранiше належали Королiвству Литовському, використовували литовськi мiри довжин i ваг. Литовська верста – 1559,7 м.




63


Слово «католицизм» у перекладi з латини означае «загальний, вселенський».




64


Книга вийшла в 1618 р.




65


«Отче наш», або «Молитва Господня» – головна християнська молитва.




66


Без полiтичних прав.




67


Нижчий чин таемноi служби.